Стратегії наративізації історичного знання в теорії історії Хейдена Вайта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегії наративізації історичного знання в теорії історії Хейдена Вайта

Олена Мішалова

Анотація

історичний знання вайт оповідь

Стаття присвячена розгляду теорії історії американського філософа історії Хейдена Вайта, зокрема стратегіям наративiзацїї історичного знання в його концепції історичного наратива. Вайт вважав, що не може бути науки в сучасному розумінні без теорії. На формування його дослідницького підходу значною мірою вплинули критична філософія історії Моріса Мандельбаума, яка заклала аналітичні підвалини вайтівської теорії історичного знання, філософія історії Робіна Колінгвуда, що звернула його увагу до питань концептуально-методологічної схожості між історіописанням і літературою, а також аналітична наративна філософія історії Артура Данто, відповідно до якої історичний факт розглядається як дискурсивний феномен, а історична оповідь -- як форма організації історичного знання в часові цілісності. Слід зауважити, що Вайт звертав увагу на потужний вплив, який здійснили на формування його позиції ідеї Мішеля Фуко та французьких філософів структуралістів, зокрема Ролана Барта й Жака Дерідди. Зазначено, що Вайт вважав свій підхід модерністським, однак, як слушно зауважує Ева Доманська, у його працях проявляються риси, характерні для постмодерністського дискурсу, які лише підтверджують, що Вайт є багатовимірним і міждисциплінарним дослідником. Він поєднав теорію історіографії та теорію літератури в ширшу рефлексію на тему наративного розуміння дійсності.

Відповідно до теорії історичного знання Вайта, історична оповідь являє собою вербальну структуру у формі оповідного прозового дискурсу, яка претендує на те, щоб бути моделлю або знаком минулих структур і процесів із метою пояснення, чим вони були, шляхом їхньої репрезентації. Він вирізняє наступні рівні концептуалізації історичної праці: хроніка; історія; тип побудови сюжету; тип аргументації; тип ідеологічного підтексту. Відтак, постулюються три очевидні виміри історичної праці: епістемологічний, естетичний і моральний, а також глибинний метаісторичний вимір, на якому функціонують некритично прийняті парадигми (або стилі) історичного мислення.

Наголошено, що в межах вайтівської концепції історичного наратива пропонується певна схема з дванадцяти категорій історичного мислення на зразок дванадцяти кантіанських апріорних категорій розсудку -- набір концептуальних інструментів, конкретна комбінація яких визначає, якої форми і змісту в результаті набуде та чи інша історична оповідь, створюючи «ефект реальності». Тобто історичний наратив являє собою свого роду пазл, що складається з різних форм наративізації історичного знання: пояснення шляхом побудови сюжету (роман, комєдія, трагедiя, сатира), пояснення завдяки формальній аргументації (формізм, органіцизм, механіцизм, контекстуалізм) та пояснення через ідеологічний підтекст (консерватизм, лібералізм, радикалізм, анархізм). Саме тому, що історичний наратив є дискурсивною моделлю розгортання історичних процесів, подій і явищ, він створює «ефект реальності», тобто вербальну репрезентацію цих історичних процесів, подій та явища -- історичної дійсності загалом, а не відображає її такою, якою вона насправді була.

Ключові слова: теорія історії, історичний наратив, «ефект реальності», стратегії наративізації історичного знання.

The narrativization strategies of historical knowledge in hayden white's theory of history

Olena Mishalova

Abstract

The paper is devoted to the theory of history of the Ameri¬can philosopher of history Hayden White, in particular, to the strategies of narrativization of historical knowledge in his conception of historical narrative. White believed that there can be no science in the modern sense without theory. His research approach was largely influenced by Maurice Mandelbaum's critical philosophy of history, which laid the analytical foundations of White's theory of historical knowledge, Robin Collingwood's philosophy of history, which drew his attention to the conceptual and methodological similarities between historiography and literature, and Arthur Danto's analytical narrative philosophy of history, according to with which a historical fact is considered as a discursive phenomenon and a historical narrative фі a form of organization of historical knowledge in the temporal wholes. It should be stressed that White recognized the powerful influence that the ideas of Michel Foucault and French structuralist philosophers, in particular Roland Barthes and Jacques Derrida, had on the formation of his position. It is noted that White considered his approach to be modernist, but, as Ewa Domanska rightly points out, his works show features characteristic of postmodernist discourse, which confirms that White is a multidimensional and interdisciplinary researcher who combined the theory of historiography and literary theory into a broader reflection on the topic of narrative understanding of reality.

According to White's theory of historical knowledge, a historical narrative is a verbal structure in the form of narrative prose discourse that claims to be a model or sign of past structures and processes in order to explain what they were by representing them. He distinguishes the following levels of conceptuali-zation of a historical work: chronicle; story; mode of emplotment; mode of argument; mode of ideological implication. Thus, three obvious dimensions of historical work are postulated: epistemological, aesthetic, and moral, as well as a deep metahistorical dimension on which uncritically accepted paradigms (or styles) of historical thinking function.

It is emphasized that within the framework of the White's conception of historical narrative, a certain scheme of twelve categories of historical thinking is proposed, similar to the twelve Kantian's a priori categories of pure reason -- a set of conceptual tools, a specific combination of which will determine what form and content a particular historical narrative will take as a result, creating the «effect of reality». In other words, a historical narrative is a kind of puzzle that consists of various forms of narrativization of historical knowledge: explanation by emplotment (Romance, Comedy, Tragedy, Satire), explanation by formal argument (Formism, Organicism, Mechanism, Contextualism), and explanation by ideological implication (Conservatism, Liberalism, Radicalism, Anarchism). Precisely because the historical narrative is a discursive model of the unfolding of historical processes, events and phenomena, it creates the «effect of reality» that is, a verbal representation of these historical processes, events and phenomena -- historical reality as a whole, and does not reflect it as it really was.

Keywords: theory of history, historical narrative, «effect of reality», strategies of narrativization of historical knowledge.

Хейден Вайт є одним із найвідоміших філософів історії в аналітичній філософській традиції другої половини ХХ ст. Його ідеї є дуже нетиповими для представників сучасної аналітичної філософії історії, народження якої зазвичай пов'язують з ім'ям його наукового керівника Моріса Мандельбаума. У 1938 році Мандельбаум публікує класичну для теорії історії працю -- Проблема історичного знання,¹ що стала відповіддю на бурхливі дискусії серед американських істориків 2030 років ХХ ст., спричинених просуванням релятивістського підходу «нової історії» Карла Бекера та Чарльза Бірда, які на той час обіймали президентські посади в Американській історичній асоціації. Як зазначає сучасна польсько-американська дослідниця Ева Доманська, у своїй піонерській праці з критичної філософії історії Мандельбаум звернув увагу на novum сучасного йому релятивізму, яке полягало в тому, що значення і вага історичної праці можуть бути зрозумілими тільки під час співвіднесення змісту цієї праці з умовами, у яких вона постала. Mandelbaum M. The Problem of Historical Knowledge. An Answer to Relativism. New York: Liveright Publishing Corporation, 1938. Доманська Е. Кторія та сучасна гуманітаристика: досліджєння з теорії знання про минуле. Київ: Ніка-Центр, 2012. С. 24. В одному зі своїх пізніх інтерв'ю Вайт скаже, що навчався під керівництвом Мандельбаума лише тому, що на той час він був єдиним професором у США, який займався критичною філософією історії. Там само: С. 25. Успадкований від нього критичний або аналітичний метод Вайт послідовно застосовуватиме як у дослідженні природи історичного пізнання загалом, так і у вирішенні конкретних концептуально-методологічних питань історіописання White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975. C. 427. зокрема. У вступі до Металсторії Вайт пише: Мій власний аналіз глибинної структури історичної уяви в Європі ХІХ ст. має на мєті надати нову перспективу бачення сучасних дискусій стосовно природи та функцій історичного знання. Це відбувається на двох рівнях дослідження. Я намагаюся проаналізувати, по-перше, праці визнаних майстрів європейської історіографії ХІХ ст. та, по-друге, праці видатних філософів історії цього ж періоду. Головна мета полягає у тому, щоб визначити родові характеристики різних концепцій історичного процесу, які дійсно проявляються в працях класичних нараторів. Інша ціль полягає у тому, щоб визначити різні можливі теорії, за допомогою яких історичне мислення обґрунтовувалося філософами історії того часу. [. . . ] Мій метод, коротше кажучи, є формалістським. Я не буду намагатися вирішити, чи є праця даного історика кращою або більш точною розповіддю про конкретну сукупність подій чи сегмент історичного процесу, аніж їхня оповідь у праці якогось іншого історика; скоріше, я буду намагатися розпізнати структурні компоненти цих розповідей. Там само: C.3--4.

До ідеї уісторичнення практик історіописання, як і науки загалом, Байт приходить також під впливом праць Бенедетто Кроче та Робіна Коллінгвуда. Зокрема, він розвиває коллінгвудівське розуміння історичного знання як цілковито дискурсивного [reasoned knowledge], отриманого шляхом аргументованого розмірковування, яке засноване на критичному переосмисленні та реінтерпретації того, що вже було досліджене до нас, за допомогою конструктивної історичної уяви. Collingwood R.G. The Idea of Иієїогу. Oxford: The Clarendon Press, 1946. C. 234, 245. Бідповідно до думки Коллінгвуда, історична уява відрізняється від інших форм уяви не своєю апріорністю, а тим, що своїм завданням має уявити минуле, зробити минуле об'єктом нашого мислення. Там само: C.242. Окрім того, будь-яка реконструкція минулого в уяві націлена на реконструкцію минулого з перспективи теперішнього (у якому відбувається акт уявлення), відповідно, в історії, як і у всіх інших галузях знання, ми не можемо мати остаточного результату досліджень. Зі змінами історичного методу і компетентностей істориків змінюються принципи інтерпретації свідоцтв минулого. Отже, згідно з Коллінгвудом, історичне мислення також являє собою «річку, у яку не можна вступити двічі», однак це не є аргументом на користь історичного скептицизму, а говорить нам про необхідність вирізнення другого виміру історичного мислення -- історії історії. Там само: C.248.

Продовжуючи цю ідею, Байт іде далі та постулює більш глибокий -- метаісторичний -- рівень історичного мислення (або свідомості), на якому історик чи філософ історії обирає концептуальні стратегії пояснення, інтерпретації та репрезентації історичного матеріалу, здійснюючи префігуративний акт. White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975. C.427, х.

Я вважаю, що на цьому рівні історик здійснює, по суті, поетичний акт, в якому він заздалегідь уявляє собі [prefigures] історичне поле та конституює його як простір, куди він привносить специфічні теорії, які буде використовувати для пояснення того, «що насправді відбулося». Там само: C. х. Danto A.C. Narration and Knowledge. New York: Columbia University Press, 2007. C. 137.

До питання сутності історичного наративу, осмислення структури історичної оповіді Вайта підштовхує сам процес еволюції американської аналітичної філософії історії в напрямі до наративізму в кінці 50-х -- на початку 60-х років минулого століття, особливо публікація книги Артура Данто Аналітична філософія історії (1965 р.). Данто стверджував, що наративи слід сприймати як теорії, що потребують підтвердження, і які, об'єднуючи історичні події, привносять в них певний порядок і структуру. Однак, на відміну від загальних теорій, історичні наративи завжди прив'язані до місця і часу свого написання, являючи собою відповіді на конкретні історичні питання.¹¹ Завданням історичного наративу є пояснення історичних змін (як правило, широкомасштабних змін) шляхом організації минулого в часові цілісності, одночасно описуючи та пояснюючи ці зміни. Там само: С. 255.

Вайт неодноразово наголошував, що в багатьох аспектах наслідує ідеї Данто, зокрема його розуміння історичного факту як дискурсивного феномену. Domanska E. A Conversation with Hayden White. Rethinking History. 2008. Vol. 12, №1 (March). C. 5. Він наголошує, що дантоніанське розрізнення між подією та фактом в теорії історії є «канонічним», а саме: фактом є подія, якій було надано опис [a fact із an event under a description]. Тобто історичні події відбуваються, а факти -- встановлюються істориком. White H. The historical event. The Practical Past. Evanston, Illinois : Northwestern University Press, 2014. C. 45. В інтерв'ю Еві Доманській він зазначає наступне:

Факти -- це лінгвістичні явища або концепти, оскільки, як казав Данто, фактом є подія, якій надано опис, однак я піду навіть далі: опис є метафоричним, або концептуальним. Коли ви говорите: «Французька революція була катастрофою», -- це фактуалізащя, однак слово «катастрофа» являє собою скорішє метафору, ашж поняття. Domanska E. A conversation with Hayden White. Rethinking History. 2008. Vol. 12, № 1 (March). C. 6.

В рузультаті Байт пропонує більш глобальне розуміння історичної оповіді. На його думку, питання сутності наратива торкається осмислення сутності культури та людської природи загалом. Прагнення оповідати є настільки природною потребою людини, а форма оповіді є настільки незмінною для будь-якого повідомлення про те, як все відбулося насправді, що наратив і наративність слід розглядати як загальні факти культури, як даність. White H. The value of narrativity in the representation of reality. The Content of the Form. Narrative Discourse and Historical Representation. Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 1987. C. 1.

Отже, на формування філософсько-теоретичного підходу Байта значною мірою вплинули критична філософія історії Мандельбаума, яка заклала аналітичні підвалини вайтівської теорії історичного знання, філософія історії Колінгвуда, що звернула його увагу до питань концептуально-методологічної схожості між історіописанням і літературою, а також аналітична наративна філософія історії Данто, відповідно до якої історичний факт розглядається як дискурсивний феномен, а історична оповідь -- як форма організації історичного знання в часові цілісності.

Хейден Вайт як теоретик історії

Протягом свого активного творчого життя Вайт визначав себе як модерніста, розуміючи під модернізмом літературно-мистецький рух, який заявив про себе наприкінці ХІХ ст., виступаючи проти програми модернізації та її культурно-соціальних наслідків. У постмодернізмі він вбачає наслідок модернізму, розглядаючи його як літературне і мистецьке явище. Однак, як слушно зазначає Доманська, у працях Вайта проявляються риси, характерні для постмодерністського дискурсу: лінгвістичність (найкращим способом розуміння культури є погляд на неї як на мову); текстуальність (дійсність є текстом, а тому зрозуміти її можна завдяки інтерпретаційним стратегіям, що використовуються для пояснення текстів проголошуваних, писаних, візуальних); конструктивізм (дійсність, чи то природнича, чи то соціальна й культурна, не є даною нашим безпосереднім відчуттям, тому наше знання пов'язане з різними конструкціями -- текстуальними дійсностями, які створюються внаслідок процесів 6ільшє уявних i поетичних, аніж раціональних і наукових); дискурсивність (знання є витвором людської свідомості, яка по своїй суті є не міметичною, а дискурсивною, а тому те, що ми вважаємо реальністю, є лише «ефектом реальності»). Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. Київ: Ніка-Центр, 2012. С. 36--37.

Не випадково Єжи Топольський проводить пряму паралель між засадничими ідеями Вайта і Мішеля Фуко та Ролана Барта, мейнстрімових представників постмодернізму. Так, Фуко у своїй концепції епістем і в межах розробки «археологічного» методу звертається до пошуку й розгляду структур, які організовують науковий дискурс. Нескладно помітити, звертає увагу Топольський, що описані Вайтом риторичні та літературні форми, які керують історичною нарацією, вписуються в широкий потік різноманітних структуралістських можливостей, схильних продемонструвати, що не стільки свідомий вибір автора, скільки панівні в певний період схеми мислення (використовувані значною мірою неусвідомлено) або конвенції визначають плин цієї нарації. Топольський Є. Як ми пишемо та розуміємо історію. Таємниці історичної нарації. Київ: К.І.С., 2012. С. 96.

Слід підкреслити, що сам Вайт відзначав потужний вплив, який здійснили на формування його позиції ідеї Фуко та французьких філософів структуралістів, зокрема Ролана Барта і Жака Дерріди. White H. MetaHstory: The Нієїогісаі ImagrnaUon іп Nrneteenth-Century Europe. BalPmore & London: The Johns Hopkrns University Press, 1975. C. 1,3. Аналізуючи методологічні підходи Фуко та структуралістів, Орися Біла (Гачко) зауважує, що їх поєднує заглиблення в мову. Однак, якщо структуралісти шукають гомогенності в дискурсивній єдності, Фуко зосереджується на відмінностях. Замість того, щоб намагатися встановити характерну рису європейської наукової думки, він запитує, які відмінності виникають у ній протягом різних епох. Він відмовляється аналізувати висловлювання поза їхньою роллю в дискурсивній формації і ніколи не досліджує гіпотетичні висловлювання, його цікавить аналіз висловлювань у їхньому історичному контексті і саме в цьому сенсі Фуко можна вважати істориком. Вважаючи філософію «онтологією сучасного» або «історичною онтологією нас самих», він у багатьох своїх працях підкреслює, що люди є «історично зумовленими істотами». Заглибитися в археологію знання означає вивільнити ядро основоположної суб'єктності, яка завжди лишається осторонь від єкспліцитної історії і яка знаходить під покровом подій іншу історію -- серйознішу, потаємнішу, фундаментальнішу, ближчу до першоджерел, краще пов'язану зі своїм крайнім горизонтом. Цю іншу історію, яка протікає під покровом експліцитної історії, що знову й знову випереджає її, можна описати з погляду соціології та психології як еволюцію ментальностей. Гачко О. «Археологія знання»: до проблеми становлення філософсько-історичних поглядів М. Фуко. Філософія і політологія в контексті сучасної культури. 2012. Вип.4(2). С.204--205. У цьому контексті цікаво зазначити, що Байт постулює існування особливого універсуму дискурсу [universe of discourse], у межах якого можуть існувати різні «стилі» історичного мислення, а учасниками виступають історики, що використовують їх у своїх оповідях із метою отримання «пояснювального ефекту». White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975. C. 5.

Доманська підкреслює, що Байт є настільки пов'язаним із постмодерністським мисленням, наскільки він схиляється до підважування характерних для традиційного мислення дихотомій, що існують поміж подією та її представленням, фактом і фікцією, історією та літературою, буквальністю і фігуративністю. Крім того, якщо ми приймаємо ту позицію, що дослідників, яких визначають як постмодерністів, характеризує методологічна гібридність, схильність до «розмивання меж між видами» й еклектичність, то Байт вписується в це визначення, оскільки він є багатовимірним і міждисциплінарним дослідником, у творчості якого зацікавлення інтелектуальною історією та історією культури переплелися з теоретичною рефлексією на тему теорії й історії історіографії. Доманська наголошує, що одним із найвагоміших досягнень Байта є поєднання теорії історіографії й теорії літератури в ширшу рефлексію на тему наративного розуміння дійсності (культури). Доманська Е. історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. Київ: Ніка-Центр, 2012. С.37.

Барто підкреслити, що вперше про концептуально-методологічні зв'язки у дослідженні історії (як історіописання) та літератури й мистецтва, які також оповідають деяку історію чи пропонують репрезентацію певного аспекту дійсності, писав у своїй Ідеї історії Коллінгвуд. З одного боку, він порівнює історика з художником, а з іншого -- з романістом. Історик, який намагається працювати відповідно до теорії здорового глузду і з точністю відтворює все, що знаходить у своїх авторитетних джерелах, нагадує пейзажиста, що намагається працювати відповідно до поді6ної теорії мистецтва. Ця теорія вимагає від художника просто копіювати природу. Справді, останній може вважати, що він відтворює дійсні форми та кольори природних речей за допомогою власних засобів вираження, однак, як би старанно він не намагався зробити це, художник завжди відбирає, спрощує, схематизує, відкидає те, що, на його думку, є неважливим і привносить те, що вважає суттєвим. Тому саме художник, а не природа, є відповідальним за те, що з'являється на його картині. Те саме стосується й історика, який ніколи не займається копіюванням своїх джерел, і навіть, коли він не додає до своєї оповіді нічого від себе, що є майже неможливим, він завжди відкидає речі, які з тієї чи тієї причини вважає непотрібними у своїй праці. Відповідно, саме історик, а не його джерела, відповідає за те, що в результаті буде включено до його оповіді -- тут його думка 23 є автономною. Collingwood R.G. The Idea of History. Oxford : The Clarendon Press, 1946. C. 236--237.

З іншого боку, Коллінгвуд звертає увагу на схожість між роботою історика і романіста. Зокрема, кожен із них, займаючись своєю справою, створює певну картину, яка є частково оповіддю подій, частково являє собою опис ситуацій, виявляє мотиви й здійснює аналіз персонажів. Роман та історична оповідь повинні мати сенс, включати в себе пояснення й обґрунтування, будучи продуктом автономної діяльності автора (романіста або історика), в основі якої -- апріорна уява. Коллінгвуд наголошує: «Як продукти уяви, праця історика і романіста нічим не відрізняються одна від одної. Те, в чому вони дійсно різняться, полягає в наступному: створена істориком картина подій повинна бути істинною. Романіст має лише одне завдання: створити несуперечливу картину подій, що має сенс. В історика подвійне завдання: як і романіст, він також має створити осмислену картину, однак вона повинна бути картиною речей, якими вони були у дійсності, і картиною подій, як вони відбулися в дійсності». Там само: С. 245--246. Ця обставина накладає на історика необхідність чітко дотримуватися трьох методичних правил, що не є обов'язковими для романіста або художника: по-перше, картина подій історика має бути локалізованою у часі та просторі; по-друге, будь-яка історія (оповідь) має бути послідовною й несуперечливою; по-третє, історична картина подій має знаходитися у своєрідному зв'язку з чимось, що називається свідоцтвом. Там само: С. 246.

Теорія історичного дискурсу Вайта, додає Доманська, є комбінацією ідей, запозичених у модерністських письмєнників (Джеймса Джойса, Томаса Еліота, Марселя Пруста, Вірджинії Вульф), екзистенціалістів (Альбера Камю, Жана-Поля Сартра), філософів, пов'язаних зі спекулятивною філософією історії (Георгом Гегелем, Карлом Марксом, Освальдом Шпенглером), дослідників з антисцієнтистським та антипозитивістським підходом до історіографії (Еріх Авербах, Ролан Барт, Кеннет Берк, Нортроп Фрай, Роман Якобсон), психоаналітиків (Зігмунд Фройд, Жак Лакан), а також майстрів дискурсивного мислення (Мішель Фуко, Фредерік Джеймісон). Доманська пише: «Його теорія була повстанням проти позитивістського розуміння історії, релікти якого, у вигляді наївно-реалістичного розуміння відносин між минулим як таким та історіографією, мисленням у категоріях бінарних опозицій, таких як факт -- фікція, історія (наука) -- література, пошані до кореспондентської теорії істини, об'єктивізму (мова як безсторонній спостерігач, який бачить минуле «оком Божим»), а також відокремлення аксіології від епістемології до сьогодні роблять з історії особливо цінний експонат в музеї модерністської науки». Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. Київ: Нжа-Центр, 2012. С. 37--38.

З погляду Вайта і наративної теорії історичного знання, історія є історіографією (писанням про історію), а історіографічний текст являє собою «літературний артефакт», тому найважливішим завданням теорії історії виступає дослідження історичного наративу і правил, що керують історіописанням, наративні стратегії інтерпретації, а не лише пояснення чи описи. Там само: С.38. «Не може бути науки в сучасному розуміння без теорії і, напевно, ознакою сучасності тієї чи тієї галузі наукової діяльності є те, що вона має поділ на «теоретичний» і «практичний» (або «прикладний») вимір». White H. The historical event. The Practical Past. Evanston, Illinois: Northwestern University Press, 2014. C. 44.

У передмові до Метагсторгг, яку Доманська називає «культовою працею наративізму», поява якої стала поворотним пунктом у розвитку англо-американської теорії історії і найважливішим дослідженням у цій галузі з часів Ідеї історії Коллінгвуда, Там само: С. 31--32. Вайт наголошує, що він намагався запропонувати формальну теорію історичної праці. «В цій теорії я трактую історичну працю як те, чим вона найбільш очевидно є: вербальна структура у формі оповідного прозового дискурсу. Тсторії (як і філософії історії) поєднують певний об'єм “даних”, теоретичні поняття для “пояснення” цих даних і оповідну структуру для їхнього представлення у вигляді знаків сукупності подій, які, як вважається, відбулися в минулому. Крім того, я стверджую, що вони включають в себе глибокий структурний зміст, що за своєю природою є поетичним загалом і лінгвістичним зокрема, і який слугує як некритично прийнята парадигма того, чим безсумнівно має бути «історичне» пояснення. Ця парадигма функціонує як “метаісторичний” елемент у всіх історичних працях, які є більш комплексними, аніж монографії чи архівні звіти». White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975. Р. ix.

Байт починає з того, що вирізняє три очевидні виміри історичної праці: епістемологічний, естетичний і моральний, після чого постулює існування більш глибокого рівня, де ці теоретичні операції знаходять своє імпліцитне докритичне санкціонування. На відміну від інших дослідників історіографії, він не вважає, що метаісторичне підґрунтя історичної праці складається з теоретичних понять, що експліцитно використовуються істориками з метою надати їхнім наративам вигляду «пояснення». Філософ наголошує, що такі поняття являють собою очевидний рівень праці історика, оскільки їх можна виявити на «поверхні» тексту та порівняно легко ідентифікувати. Там само: C. ix--x.

Байт розуміє проблеми історичного пізнання як проблеми свідомості, тому підкреслює, що його Метаісторія є історією історичної свідомості в Європі ХІХ ст., яка має продуктивно долучитися до сучасних дискусій стосовно «проблеми історичного знання». Там само: C. 1. Бін звертається до аналізу праць (наративів) провідних представників історичної та філософсько-історичної думки ХІХ ст., розглядаючи їх як можливі способи осягнення історії та як моделі історичної концептуалізації і репрезентації. Бідповідно до вайтівського підходу, такий їхній статус не залежить від природи «даних», які історики (чи філософи історії) використовують для підкріплення своїх генералізацій чи теорій, що застосовуються до пояснення цих даних. Бін, імовірніше, залежить від послідовності, когерентності та роз'яснювальної сили відповідних бачень [уівіопв] історичного поля. З цієї причини вони не можуть бути «спростованими», а їхні генералізації -- «скасованими» ані через звернення до нових відомостей, що можуть бути відкриті в наступних дослідженнях, ані завдяки розробці нової теорії для інтерпретації сукупності подій, що охоплюють їхні об'єкти репрезентації та аналізу. Їхній статус як моделей історичної нарації і концептуалізації залежить зрештою від допонятійної [preconceptual] і специфічно поетичної природи їхніх перспектив бачення історії та її процесів. Усе це Байт вважає достатнім обґрунтуванням формалістського підходу до вивчення історичного мислення у ХІХ ст. Там само: C. 4.

Слід зазначити, що Байт пише вступну частину своєї книги -- Поетику історії, -- де ставить собі за мету розробити ідеально-типічну структуру «історичної праці», Там само: C. 5. уже після завершення основної частини дослідження. У результаті аналізу історичної свідомості філософ доходить наступних висновків: по-перше, не може бути «власне історії», яка б водночас не була б «філософією історії»; по-друге, можливі форми історіографії є такими самими, як і можливі форми спекулятивної філософії історії; ці форми, зі свого боку, у дійсності виявляються формалізаціями поетичних інсайтів, що аналітично передують їм і санкціонують конкретні теорії, що використовуються для надання історичним описам вигляду «пояснення»; по-четверте, не існує аподиктично безсумнівних теоретичних засад, на основі яких можна було б стверджувати авторитетність однієї з таких форм над іншими як більш «реалістичної»; по-п'яте, як наслідок цього, у будь-якій спробі рефлексувати над історією загалом, ми маємо обирати серед конкуруючих інтерпретативних стратегій; по-шосте, у результаті цього ми можемо говорити, що найкращими підставами для обрання однієї перспективи бачення історії з-поміж інших, є підстави радше естетичні чи моральні, аніж епістемологічні; по-сьоме, вимога унауковлення історії являє собою лише твердження про вибір специфічної модальності історичної концептуалізації, підстави для якого є або моральними, або естетичними, однак епістемологічна правомірність якого все ще потребує встановлення. Там само: С. ХІ--ХІІ.

Американський філософ історії Ганс Келлнер, розробник «нової філософії історії», зауважує, що вайтівська Метаісторія, по суті, поєднує кілька книжок в одній. Kellner H. Twenty years after: A note on metahistories and their horizons. Storia della Storiografia. 1993. Vol. 24. C. 109. Доманська вважає Метаісторію працею «структуралістського моменту». Бикористовуючи популярний тоді підхід, Байт спробував вказати на способи, завдяки яким кожен, хто намагається надати сенс минулому, перед тим як це минуле «відкриє», мусить його спочатку «винайти». Це не означає, що справжні події, особистості, інституції чи процеси не Снували або не мали місця в минулому, а лише те, що перед тим, як вони стануть можливим об'єктом досліджень і будуть представлені в історичному наративі, вони спочатку мусять бути «уявленими». Байт виступав також проти міфу об'єктивізму, демонструючи як у творах навіть найбільш позитивістськи орієнтованого історика вже самі форма та мова наративного представлення, що той використовує, виявляються елементами ідеології. У своєму аналізі історичного пізнання він показав, що те, що пропонується як відображення реальності, є лише певною конструкцією, яка створює «ефект реальності». Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. Київ: Нжа-Центр, 2012. С.33. Представлена в цій книзі теорія історичного знання Байта складається з трьох частин: теорія тропів (тропологія), яка є теорією дискурсу (не риторичних фігур), теорії історичного пояснення і теорії історіографічних стилів. Там само: С. 35. У третій частині цієї роботи ми зосередимося на розгляді другого компоненту теорії історії Хейдена Байта -- ідеї наративних стратегій пояснення та інтерпретації історичного дискурсу.

Наративні стратегії пояснення та інтерпретації: творення «ефекту реальності»

У своїй праці Питання наратива в сучасній історичній теорії Байт вирізняє п'ять підходів у розумінні поняття історичного наратива. По-перше, епістемологічний підхід англо-американською аналітичної філософії, відповідно до якого наратив розглядається як спосіб пояснення історичних подій і процесів, що є більш відповідним для історичної науки (Більям Болш, Більям Дрей, Болтер Геллі, Мортон Байт, Артур Данто, Луіс Мінк). По-друге, позиція французької методологічної школи «Анналів», представники якої вважають наратив ідеологічною стратегією репрезентації минулого, що має бути викорінена з метою перетворення історичних досліджень у справжню науку (Фернан Бродель, Жак Ле Гофф, Еммануель Ле Руа Ладюрі). По-третє, семіологічний підхід, представлений частиною літературних критиків і філософів, які стверджують, що наратив являє собою один із дискурсивних «кодів», що може бути більш або менш відповідним для репрезентації реальності (Ролан Барт, Мішель Фуко, Жак Дерріда, Цвєтан Тодоров, Юлія Крістєва, Еміль Бенвеніст). По-четверте, герменевтична філософська традиція, представники якої пов'язують наратив із мовними та часовими структурами, можливістю організовувати в наративній (оповідній) формі будь-який культурний досвід людства (Ганс-Георг Гадамер, Поль Рікер). По-п'яте, розуміння наратива як способу «творення» або «практикування» історії, що не викликає жодних методологічних проблем. Як правило, цю позицію представляють професійні історики, чиї позиції ґрунтуються на базових уявленнях про ремесло історика (Джек Гекстер, Джефрі Елтон). White H. The question of narrative in contemporary historical theory. The Content of the Form. Narrative Discourse and Historical Representation. Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 1987. C. 31.

Відповідно до концепції Вайта, історична праця (наратив) являє собою вербальну структуру у формі оповідного прозового дискурсу, що претендує на те, щоб бути моделлю або знаком минулих структур і процесів із метою пояснення, чи вони були шляхом їхньої репрезентації. White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975. C. 2. Він пропонує вирізняти наступні рівні концептуалізації історичної праці: (1) хроніка; (2) історія; (3) тип побудови сюжету [mode of emplotment]; (4) тип аргументації [mode of argument]; (5) тип ідеологічного підтексту [mode of ideological implication]. Вайт робить важливе уточнення:

Я використовую «хроніку» та «історію» для позначення «примітивних елементів» в історичній розповіді, однак вони обидві являють собою процес відбору і розташування свідчень із неопрацьованого історичного джерела в інтересах перетворення цього джерела в більш зрозумілий вид для певного типу аудиторії. Це дозволяє припустити, що історична праця є спробою опосередкування між тим, що я буду називати історичним полем, неопрацьованим історичним джерелом, іншими історичними розповідями та аудиторією. Там само: C.5.

Спочатку елементи історичного поля організовуються в хроніку подій для того, щоб ми мали уявлення про те, у якому порядку ці події відбувалися. Після цього хроніка подій організовується в історію шляхом наступного перетворення подій на компоненти свого роду «вистави» (або процесу їх становлення), яка має початок, середину і завершення. Така трансформація хроніки в історію є можливою завдяки тому, що одна частина подій у хроніці характеризується в термінах мотивів зав'язки, друга частина -- у термінах мотивів розв'язки, третя частина -- в термінах перехідних мотивів. Вайт зауважує, що історичні історії [stories] є організованими в такий спосіб, щоб прослідковувати послідовність подій, які ведуть від зав'язок до локалізованих у часі розв'язок соціальних і культурних процесів, чого від хронік не вимагається. Тнакше кажучи, у хронік завершення залишається відкритим. Вони також не мають зав'язки, оскільки починаються тоді, коли хроніст приступає до своєї роботи -- фіксації подій. Водночас, усі історії мають помітну форму (навіть, якщо ця форма є образом ситуації хаосу), що відрізняє події, поміщені в неї, від великої кількості інших подій, які може містити хроніка. Там само: C. 5--6. Там само: C. 7.

Вайт наголошує, що часто ціль роботи історика визначають як пояснення минулого, «знаходячи» або «розкриваючи» «історії», які вже приховано містяться в хроніках. Тому виникає уявлення, що відмінність між «історією» та «вигадкою» полягає у факті, що історик «знаходить» свої історії, а письменник свої історії «вигадує». Однак таке уявлення є неправильним, спричиненим не достатньо чітко усвідомленою роллю «винайдення» в роботі історика. Одна й та сама подія може бути включеною до великої кількості різних історичних оповідей у залежності від того, яка роль їй приписується, виходячи зі специфічної мотивної характеристики тієї сукупності подій, до якої вона належить. Наприклад, смерть короля може бути початком, завершенням чи перехідним моментом (подією) у трьох різних історіях. У хроніці ця подія просто «має місце» як елемент серії подій, вона не «функціонує» як елемент історії. У своїй оповіді історик розташовує події з хроніки відповідно до ступеня їхньої значущості, приписуючи подіям як елементам історії різні функції в такий спосіб, щоб розкрити формальну зв'язність цілої сукупності подій, розглянутих як осяжний процес їхнього розгортання з помітними початком, серединою і завершенням.

Отже, відповідно до вайтівської теорії історичного знання, історик наділяється активною роллю: він конструює свою оповідь (наратив як вербальну структуру) -- здійснює «переробку» вибраних подій із хроніки й інших історичних наративів в історію, використовуючи певні наративні тактики з метою створення «ефекту реальності». До окреслених оповідних тактик або стратегій наративізації (пояснення та інтерпретації) належать наступні: по-перше, пояснення шляхом побудови сюжету; по-друге, пояснення за допомогою аргументації (або формального доказу); по-третє, пояснення через ідеологічний підтекст.

Пояснення шляхом побудови сюжету має за мету надання сенсу історії [story] на основі встановлення певного типу історії: Роман, Трагедiя, Комєдія та Сатира. Якщо історик під час оповіді своєї історії використовує сюжетну структуру Трагедії, він пояснює її в один спосіб. Якщо ж він структурував її як Комедію, то пояснив її в інший спосіб. Шляхом побудови сюжету послідовність подій, яка перетворюється в історію [story], розкривається поступово як історія [story] певного типу. Термінологію (роман, комедія, трагедія, сатира) Байт запозичує з Анатомії критики Нортропа Фрая, додаючи також Епос, водночас зазначаючи, що Епічна структура сюжету являє собою внутрішню форму самої хроніки. На його думку, конкретна історична оповідь, як правило, містить історії одного типу, однак може включати також для позначення окремих сторін чи фаз цілої сукупності подій історії іншого типу. Історик просто вимушений вибудовувати цілий набір історій, створюючи свій наратив в одній виключній або архетипній формі історії. Так, наприклад, Жюль Мішле писав свої історії як Роман, Леопольд фон Ранке -- як Комедію, Алексис де Токвіль -- як Трагедію, Якоб Буркхард -- як Сатиру. Тут Байт робить важливе зауваження: кожна історія [history], навіть найбільш «синхронічна» або «структурна», обов'язково буде трансформована в сюжет певного типу. White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975. C. 7. Там само: C. 8. Бін наголошує:

Оскільки історичний об'єкт не піддається спостереженню, будь-яка подія або сукупність подій має бути сконструйована як історична, перш ніж вона може бути піддана конкретно-історичному аналізу. Цей процес історизації може бути лише процесом уявлення [process of figuration] (схематизації у кантівській термінології), у якому реальні події кодуються як такі, що відбуваються на історичній сцені і є «спричиненими» історичними дієвцями. Така репрезентація історичних подій є настільки ж уявною, наскільки і раціональною, і являє собою об'єкт потенціального вивчення способу розуміння. Зв'язок сконструйованої сцени-дії з ширшим середовищем забезпечує вид пояснення шляхом побудови сюжету в наративі, який пов'язує події, призначаючи їм місця на початку -- в середині -- кінці сценарію. Події минулого є «дані» нам, але лише як минулі, а не як історичні. Тсторичними вони стають завдяки первинному опису в уявленому вигляді і потім «концептуалізуються» як історія [story] конкретного виду. Spiropoulou A. history and literature: An interview with Hayden White. Synthesis. 2015. № 8. C. 118.

Роман як тип побудови сюжету оповіді являє собою у своїй основі драму самоідентифікації та зображує вихід героя за мєжі чуттєвого досвіду, перемогу над ним і, як результат, фінальне звільнення від нього. Це розповідь про перемогу добра над злом, чесноти над слабкістю, світла над темрявою і фінальний вихід людини за межі світу, у якому вона приречена на «падіння». Архетипова схема Сатири є повною протилежністю Роману. Це драма приреченості, яка стверджує, що людина є, імовірніше, підкореною цим світом, аніж володарює над ним, а також підкреслює той факт, що людська свідомість і воля завжди виявляються неадекватними завданню подолання безумовно темної сили смерті, яка є нещадним ворогом людини. Наративи, побудовані відповідно до типу Комедії і Трагедії, передбачають можливість хоча б тимчасового звільнення від фатальної долі «падіння» в цьому світі. У Комедії надія сприймається як тимчасовий тріумф людини над світом завдяки випадковому примиренню із силами, що діють у соціальному та природному світах. Такі примирення символізуються святковими ситуаціями, які комічний наратор традиційно використовує в ролі розв'язки драматичного опису зміни і трансформацій. У Трагедії святкування відсутні, окрім ілюзорних, основним лейтмотивом є думка про стан непоправного розділення між людьми, що лише ускладнює і без того складну ситуацію. Примирення, які виникають в кінці Комедії, -- це примирення людей із людьми, людей із їхнім світом і їхньою спільнотою чи суспільством. Суспільні умови життя зображуються як більш чесні, нормальні та здорові в результаті конфлікту, як здавалося, між протилежними елементами світу, однак в результаті виявляється, що ці розрізнені елементи гармонізуються й уніфікуються один з одним. Примирення, яке відбувається в кінці Трагедії, як правило, є набагато складнішим. Воно, імовірніше, нагадує примирення людей з умовами, у яких вони мають співіснувати і працювати в мирі. Зі свого боку, ці умови розглядаються як вічні та незмінні, і, відповідно, людина не здатна їх змінити чи подолати, а тому має діяти в визначених ними межах. Ці межі визначають те, до чого може чи не може прагнути людина, на що вона може розраховувати в пошуках безпеки та здорового глузду у світі. White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975. C. 8-9.

Роман і Сатира являють собою взаємовиключні способи перетворення процесів реальності в сюжет. Сатира в інший спосіб, аніж Роман, Комедія і Трагедія, розповідає про можливості та надії людського існування. Вона -- погляд на все це крізь Іронію, в атмосфері, обумовленій розумінням граничної неадекватності свідомості для повного розуміння цього світу і щасливого життя в ньому. Сатира передбачає також граничну неадекватність бачень світу, драматично представлених у жанрах Роману, Комедії і Трагедії. Відповідно до сатиричної репрезентації подій і процесів, світ розглядається як «старий», сатирична оповідь містить в собі визнання своєї власної неадекватності як образу реальності. Так вона готує людину до відмови від усіх витончених концептуалізацій світу і передбачає повернення до міфічного осягнення світу та його процесів. Вайт наголошує, що ці чотири архетипові форми історичної оповіді надають нам засоби характеристики різних типів пояснювальних ефектів, яких прагне досягти історик на рівні оповідної побудови сюжету. Там само: C. 10. Там само: C. 11.

На думку Вайта, Трагедія і Сатира є такими способами побудови сюжету, що відповідають інтересам істориків, котрі за сумбуром подій, що містяться в хроніці, або в самій цій плутанині подій вбачають збережену структуру відносин або вічне повернення «того-ж-самого у відмінному». Роман і Комедія підкреслюють виникнення нових сил або умов на основі процесів, що на перший погляд здавалися у своїй сутності незмінними чи такими, що змінюються лише у своїх зовнішніх (феноменальних) формах. Однак кожна з цих архетипових сюжетних структур має своє значення для когнітивних операцій, за допомогою яких історик намагається «пояснити» те, що «дійсно відбулося» в розгортанні процесу подій, образ істинної форми якого ці операції 49 створюють.

Пояснення шляхом аргументації становить інший рівень концептуалізації історичного матеріалу, на якому історик прагне пояснити події в історії (або форму подій, яку він їм надав під час конкретного процесу побудови сюжету), конструюючи номологічно-дедуктивний аргумент. Важливий момент тут полягає в тому, що, оскільки історик передбачає пояснення, за допомогою якого конфігурація подій в оповіді пояснюється чимось на зразок номологічно-дедуктивного аргументу, то, відповідно, таке пояснення має відрізнятися від пояснювального ефекту, що досягається шляхом перетворення історії в сюжет як історії певного типу. Вайт наголошує, що трагічна побудова сюжету, наприклад, також може розглядатися як імплементація законів, які керують людською природою та суспільствами в певних ситуаціях. Оскільки ці ситуації вважаються такими, що існують у конкретному часі та місці, їх можна розглядати поясненими через звернення до згаданих принципів у такий самий спосіб, у який природні події пояснюються через визначення універсальних причинних законів, що, як вважається, керують їхніми зв'язками. Там само: C. 11--12. Байт пише:

Я міг би сказати, що, оскільки історик створює «сюжет», за допомогою якого події в розказаній ним історії надається деякий вид формальної зв'язності [formal coherence], він робить теж саме, що і вчений, коли він визначає елементи номологічно-дедуктивного доказу, в якому має бути відображено його пояснення. Однак тут я розрізняю побудову сюжету подій історії [history], розглянутих як елементи історії [story], та характеристику цих подій як складових матриці причинних відношень, що вважаються існуючими в специфічних відрізках часу й простору. Коротше кажучи я на деякий час буду сприймати за чисту монету заяву історика, що він займається і наукою, і мистецтвом, та приймаю відмінність, яка зазвичай проводиться, між дослідницькими діями вченого та його наративними діями. Ми погоджуємося, що одна справа -- це репрезентувати, «що відбулося» і «чому це відбулося саме так, як відбулося», і зовсім інша справа -- задати у формі оповіді вербальну модель, пояснюючи на її основі процес розвитку, що веде від однієї ситуації до іншої через звернення до загальних законів причинності. Там само: C. 12.

Однак, історична наука, зауважує Байт, тим і відрізняється від науки, що зазвичай історики не мають згоди не лише щодо того, чи існують закони соціальної причинності, до яких вони могли б звертатися з метою надати пояснення певній послідовності подій, але й стосовно того, яку форму повинно мати «наукове» пояснення. Суперечка про те, чи повинні наукові й історичні пояснення мати однакові формальні характеристики, має довгу історію. Прогрес у природничих науках відбувається на основі методологічних домовленостей, які час від часу встановлюються між науковими товариствами, стосовно того, що вважати науковою проблемою, яку форму повинно мати наукове пояснення і які типи даних дозволено вважати доказами в межах наукового підходу до реальності. Серед істориків такої домовленості немає і ніколи не було. Байт припускає, що це може говорити про протонаукову природу історіописання, однак, тим не менш, варто тримати цей факт на увазі: серед істориків існує вроджена незгода (або брак згоди) відносно того, що вважати специфічно історичним поясненням будь-якої наявної сукупності історичних феноменів. Це є ознакою того, що історичні пояснення приречені засновуватися на різних метаісторичних передумовах стосовно природи історичного поля, що, зі свого боку, породжує різні уявлення про тип пояснення, яке може бути застосовано в історичному аналізі. Там само: C. 12--13.

У цьому контексті Байт робить уточнення, що він говорить про той тип проблем, які виникають, коли два чи більше історика приблизно рівної теоретично підготовки та ерудованості у висновку пропонують альтернативні, хоча й не завжди взаємовиключні, інтерпретації тієї самої сукупності історичних подій або різні відповіді на такі питання, як: «Якою є справжня природа Ренесансу?». У таких ситуаціях, принаймні на одному з рівнів концептуалізації, є залученими різні поняття про природу історичної реальності й про те, яку форму має приймати історичний виклад подій, розглянутий як формальна аргументація. Там само: C. 13.