Стратегії наративізації історичного знання в теорії історії Хейдена Вайта

Слідуючи ідеям Стівена Пеппера, зокрема викладених в його праці Світові гіпотези, Байт у своєму аналізі будови історичного знання пропонує вирізняти чотири парадигми тієї форми, якої може набувати історичне пояснення, якщо його розуміти як дискурсивну аргументацію (доказ): Формізм, Органіцизм, Механіцизм, Контекстуалізм. Там само: C. 13.

Формізм націлений на ідентифікацію унікальних характеристик об'єктів, що знаходяться в історичному полі. Відповідно до Формізму, пояснення вважається завершеним, якщо цей набір об'єктів ідентифіковано повною мірою: визначені його клас, загальні та специфічні атрибути, поіменовано. Об'єктами, що піддаються огляду, можуть виступати індивіди або колективи, щось загальне або часткове, конкретні сутності або абстракції. Формістський тип пояснення є представленим у роботах Йогана Гердера, Томаса Карлейля, Жюля Мішле, а також у таких видатних історичних нараторів, як Бартольд Нібур, Теодор Моммзен, Джордж Тревелян. Для формістської концепції дослідження найбільш важливим у дослідженні є унікальність різних історичних діячів [agents], сил [agendes] та дій [acts], що створюють пояснювані «події», а не «ґрунт» чи «сцену», на фоні якої виникають ці сутності. Формістська пояснювальна стратегія має тенденцію до розширення свого «охоплення» -- широкого за типами деталей, що вона ідентифікує як такі, які знаходяться в історичному полі. Однак її узагальненням процесів, що відбуваються в полі, часто не вистачає концептуальної точності. Там само: C. 14--15.

Органіцизм у своїй сутності є більш інтегративним способом пояснення, тому історик-органіцист намагається зображати деталі історичного поля як компоненти синтетичного процесу. В основу Орга- ніцистської стратегії покладено метафiзичну прихильність парадигмi відношєнь «макрокосм -- мікрокосм». Історик-органіцист є схильним бачити індивідуальні сутності в ролі компонентів процесу, що створює ціле, яке є більш значущим та якісно відмінним від суми своїх частин. Історики, які працюють в межах цієї стратегії пояснення, наприклад, такі, як Леопольд фон Ранке та більшість «націоналістичних» істориків середини ХІХ ст. (Г. Зібель, Т. Моммзен, Г. Трайчке), є більш схильними структурувати свої наративи в такий спосіб, щоб показати консолідацію чи кристалізацію із сукупності розрізнених подій деякої інтегрованої сутності, яка є більш значущою, аніж будь-яка індивідуальна сутність, із яких вона складається. Такий підхід до пояснення процесів історичного поля є також характерним для філософів-ідеалістів, зокрема для таких діалектично мислячих, як Георг Гегель. Там само: C. 15.

Вайт зазначає, що прихильники Органіцистської стратегії пояснення, як правило, уникають пошуків законів історичного процесу (на зразок фізики Ньютона чи біології Дарвіна). Історик-органіцист говорить про «принципи» й «ідеї», що визначають перебіг розгортання конкретних процесів в історичному полі та всіх процесів загалом. Для Органіциста такі принципи й ідеї функціонують як гаранти існування фундаментальної свободи людини, а не як обмеження здатності людини досягати в історії специфічних цілей. Тому, хоча Органіцизм розглядає історичний процес у парадигмі виявлення інтегративної природи розгортання історії, взятої як ціле, він не приходить до песимістичних висновків, до яких є схильним Механіцизм, що розмірковує про номологічну природу історичного буття. Там само: C. 16.

Механістична теорія пояснення звертається насамперед до пошуку законів причинності, які визначають наслідки процесів, відкритих в історичному полі. Відповідно до цієї позиції, об'єкти історичного поля конструюються як такі, що існують в модальності «частина -- частина», специфічні конфігурації яких зумовлюються законами, що керують ними. Механіцизм розглядає «вчинки» [acts] «дієвців» історичного поля як прояв надісторичної «сили», що виходить із самої «сцени», на якій розгортається «дія» і про яку оповідається в історичній праці. До прихильників Механіцизму відносяться, на думку Вайта, такі історики та філософи, як Генрі Бокль, Іпполіт Тен, Алексіс де Токвіль, Карл Маркс. Вони вивчають історію з метою розкрити закони, що дійсно керують її діями, і пишуть історію з метою показати в наративній формі наслідки цих законів. Иторик-механщист вважає пояснення завершеним лише тоді, коли він відкрив закони, що будуть вважатися тими, які визначають перебіг історії так само, як закони фізики визначають розвиток природних процесів. Після цього він накладає згадані закони на факти так, щоб їхні конфігурації сприймалися як функції цих законів. Там само: C. 17.

Контекстуалістська стратегія пояснення є «функціональною» концепцією сенсу або значення подій, представлених в історичному полі. Істотна передумова Контекстуалізму полягає в тому, що події можуть бути пояснені в межах того «контексту», у якому вони відбулися. Концептуалізм, як і Формізм, розглядає історичне поле як «виставу», однак наполягає на тому, що пояснити те, «що відбулося» в історичному полі, є можливим лише на основі дослідження функціональних взаємозв'язків, які існують між дієвцями та силами, що знаходяться в цьому полі на даний момент. Визначення окресленого функціонального взаємозв'язку виконується за допомогою операції, яку такі сучасні філософи, як Вільям Волш та Ісая Берлін, назвали «зв'язуванням». Тут пояснення мають на меті визначити «нитки», що поєднують досліджуваних індивідуумів чи інститути з їхнім специфічним соціокультурним «теперішнім». Приклади такого типу пояснювальної стратегії, наголошує Вайт, можна знайти в будь-якого талановитого історика від Геродота до Якоба Буркхарда чи Йогана Хейзінги. Контекстуалістський підхід до проблем історичного пояснення можна розглядати як певну комбінацію розсіюючих імпульсів Формізму й інтегративних імпульсів Органіцизму. Сторичний час розглядається Контекстуалізмом у вигляді хвилеподібного руху, у якому деякі фази чи кульмінації визнаються більш значущими, аніж інші. Взаємозв'язки між історичними явищами прослідковуються в такий спосіб, щоб в межах оповіді оприявнити ідеї розвитку й еволюції, що відповідає структуралістському або синхронічному типу репрезентації, внутрішньо притаманному Контекстуалізму. Там само: C. 18--19. Вайт зазначає:

Для професійних істориків Формізм та Контекстуалізм представляли межі вибору серед можливих форм, яких може набувати пояснення специфічно «історичного» типу. На противагу цьому, Механіцизм і Органіцизм являли собою єресь в історичному мисленні, як на думку більшості професійних істориків, так і прихильників серед філософів, які розглядають «філософію історію» як міф, помилку чи ідеологію. До прикладу, впливова праця «Ницість історицизму» Карла Поппера є лише довгим обвинувачувальним актом стосовно цих двох типів пояснення в історичній думці. Там само: C. 20.

Пояснення за допомогою ідеологічного підтексту чітко стверджує позицію Вайта щодо визнання існування нередукованого ідеологічного компоненту в будь-якому історичному описі реальності. Ідеологічний вимір історичної оповіді відображує етичний елемент у зайнятій конкретним істориком певної позиції стосовно природи історичного знання та висновків, що можуть бути виявлені шляхом вивчення минулих подій для розуміння теперішнього. Вайт підкреслює, що під терміном «ідеологія» він розуміє набір приписів, які визначають позицію в сучасному світі соціальної практики, і дії відповідно до неї, тобто або вимогу зміни світу, або намагання утримувати його в теперішньому стані. Використовуючи класифікацію, запропоновану Карлом Манхеймом в Ідеології та утопії, він постулює чотири типи ідеологічного підтексту: Анархізм, Консерватизм, Радикалізм та Лібералізм, -- однак одразу ж підкреслює, що ці терміни не є позначеннями конкретних політичних партій, а відображують загальні ідеологічні вподобання того чи того історика. Там само: C. 21-24.

Зазначені вище чотири ідеологічні позиції Вайт характеризує так: якщо брати проблему соціальних змін, то всі вони визнають їхню неминучість, але по-різному вбачають як їхню бажаність, так і оптимальну швидкість цих змін. З найбільшою підозрою до майбутніх трансформацій соціального статус-кво ставляться Консерватори. Ліберали, Радикали й Анархісти у згаданому сенсі є більш оптимістично налаштованими стосовно змін загалом і більш-менш оптимістичні щодо перспектив швидкої трансформації соціального порядку. Консерватизм розглядає соціальні зміни за аналогією з ростом рослин, лібералізм -- за аналогією з «тонким налаштуванням» механізму. В обох типах ідеологічного підтексту передбачається, що структура суспільства є стійкою, однак деякі зміни все ж є неминучими, а сама собою зміна буде найбільш ефективною лише за умови, що зміняться лише окремі частини тотальності, а не її структурні відношення (сенс -- поступове вдосконалення того, що є в наявності). Між ти Радикалізм та Анархізм наполягають на необхідності саме структурних трансформацій: перший -- із метою перебудови суспільства на новій основі, другий -- в інтересах знищення «суспільства» і заміни його на «спільноту» індивідів, об'єднаних разом розумінням їхньої спільної «людяності». Там само: C. 24.

У відношенні до бажаного темпу соціальних змін зазначені пояснювальні стратегії також мають суттєві відмінності: Консерватизм наполягає на «природному» ритмі; Лібералізм пропонує «соціальний» ритм парламентських дебатів або ритм освітнього процесу й електоральної конкуренції між партіями; Радикалізм та Анархізм припускають можливість трансформацій-катаклізмів із тією відмінністю, що перші більшого значення надають дієвцям (якості влади) і розробці засобів для досягнення таких трансформацій. Там само: C. 25.

З погляду Консерваторів, історична еволюція полягає в прогресивній розбудові й розвитку наявної інституціональної структури, що розглядається ними як найкраща форма суспільства, на яку людина може «реалістично» розраховувати чи виправдано чекати в нашому тимчасовому існуванні. На противагу цьому, Ліберали уявляють час у майбутньому, коли ця суспільна структура буде покращена та вдосконалена, що має відбутися у віддаленому майбутньому, тому закликають утримуватися від очікувань швидких змін в теперішньому «радикальними» засобами. Радикали являють собою найбільш прогресивно налаштовану групу, оскільки вважають настання позитивних прогресивних змін неминучими, тому зосереджуються на забезпеченні революційних засобів втілення таких змін уже зараз. I лише Анархісти є схильними ідеалізувати віддалене минуле «природно-людської невинності», з якої люди з часом ніби «випали» в сучасний зіпсований соціальний стан. Загалом вони вважають, що досягнення найкращої форми співжиття людей є можливим у будь-який час за умови, якщо людина отримає контроль над своєї людською сутністю або засобом волі, або засобом акту свідомості, що має зруйнувати соціально закладені переконання в законності існуючого соціального ладу. Там само: C. 25.

На думку Вайта, не існує позаідеологічних засад, на основі яких було би можливим об'єктивно розглядати різні концепції історичного процесу й історичного знання, до яких апелюють різні ідеології. Тому не можна стверджувати, що одна концепція історичного знання є більш «реалістичною» чи «науковою», аніж інша, не проявляючи водночас певної упередженості стосовно того, якою має бути специфічно історична чи соціальна наука. Він зацікавлений у тому, щоб показати, у який спосіб ідеологічні переконання є включеними у спроби історика пояснити історичне поле та сконструювати вербальну модель історичних процесів в оповіді. Там само: C. 26.

Байт звертає увагу на засадничу роль стратегії наративізації через ідеологічний підтекст. Бін пише:

Я вважаю, що етичний вимір історичної праці знаходить своє відображення в типі ідєологічного шдтексту, за допомогою якого естетичне сприйняття (побудова сюжету) та когнітивна операція можуть бути поєднані у такий спосіб, щоб виводити приписуючі твердження з тих, які можуть здаватися чисто описовими або аналітичними. Тсторик може «пояснити» те, що відбулося в історичному полі через визначення закону (чи законів), що скеровують сукупність подій, перетворених у сюжет історії, як драму абсолютно Трагічного значення. Або, навпаки, він може знайти Трагічний сенс історії, яку він вибудував у сюжет засобом встановлення «закону», що скеровує послідовність артикуляції сюжету. У будь-якому разі моральний підтекст цієї історичної аргументації має бути виведений із тих відносин, які історик вважає існуючими в межах сукупності розглянутих подій, між, з одного боку, сюжетною структурою оповідної концептуалізації, а з іншого -- формою аргументації, запропонованої як експліцитно «наукове» (або «реалістичне») пояснення сукупності подій. Там само: C. 27.

У цьому контексті вважливо звернути увагу на думку Кріса Лоренца, відповідно до якої нормативні аспекти, пов'язані з вибором перспективи бачення минулого, є найбільш важливими в історіографії, тому що історики сперечаються про них найбільше. Подібно до описових тверджень, в історичних наративах нормативні твердження не існують поодинці, а з'являються одне за одним, оскільки вони взаємопов'язані на концептуальному рівні. Як описові твердження спираються на теорії спостереження, так і нормативні твердження завжди спираються на теорії моралі, які, на думку Лоренца, цілком очевидно виступають у ролі базового знання. Більш того, доти і у тій мірі, допоки спільноти людей будуть виводити свою ідентичність з історії, написання історії буде зберігати нормативний і практичний характер. Цей безпосередній взаємозв'язок між історією та ідентичністю (або «практичний інтерес історії») може пояснити, чому марно намагатися виключити етичні дискусії з практики історіописання. Зазвичай явні протилежні фактуальні твердження виявляються укоріненими в неявних протилежних нормативних судженнях. Тому, наголошує Лоренц, про нормативні погляди істориків краще від самого початку відкрито домовитися (задекларувати й піддавати науковому аналізу, а не відкидати з позиції «етичного нейтралітету»), що в результаті дозволить посилити раціональність історичних дискусій. Лоренц К. Історичне знання та історична дійсність: на захист «внутрішнього реалізму». Актуальні проблеми духовності: зб. наук. праць. Кривий Ріг, 2020. Вип. 21. С. 140-141, 144-145. Виділєння ідєологічного підтексту як окремої стратегії наративізації або способу пояснення та інтерпретації у вайтівській концепції історичного наративу, на нашу думку, було першою спробою концептуального аналізу нормативного (ціннісного) виміру історичного знання в сучасній філософії історії.

Підсумовуючи, важливо підкреслити, що в межах вайтівської концепції історичного наратива пропонується певна схема з дванадцяти категорій історичного мислення на зразок дванадцяти кантіанських апріорних категорій розсудку -- набір концептуальних інструментів, конкретна комбінація яких визначає, якої форми і змісту в результаті набуде та чи та історична оповідь, створюючи «ефект реальності». Тобто історичний наратив як вербальна модель є своєрідним пазлом із різних форм пояснення історичного матеріалу шляхом побудови сюжету (роман, комедія, трагедія, сатира), засобом формальної аргументації (формізм, органіцизм, механіцизм, контекстуалізм) і через покладання ідеологічного підтексту (консерватизм, лібералізм, радикалізм, анархізм). Саме тому, що історичний наратив (оповідь) є вербальною або дискурсивною моделлю розгортання історичних процесів, подій і явищ, він створює «ефект реальності», тобто вербальну репрезентацію цих історичних процесів, події та явища -- історичної дійсності загалом, а не відображає її такою, якою вона насправді була.

References

1. Hachko O. «Arkheolohiia znannia»: do problemy stanovlennia filosofsko-istorychnykh pohliadiv M.Fuko. Filosofiia i politolohiia v konteksti suchasnoi kultury. 2012. Vyp. 4(2). S. 200-207.

2. Domanska E. Istoriia ta suchasna humanitarystyka: doslidzhennia z teorii znannia pro mynule. Kyiv: Nika-Tsentr, 2012.

3. Lorenz Ch. Istorychne znannia ta istorychna diisnist: na zakhyst «vnutrishnoho realizmu». Aktualni problemy dukhovnosti : zb. nauk. prats. Kryvyi Rih, 2020. Vyp. 21. Р. 111-156.

4. Topolskyi Ye. Yak my pyshemo ta rozumiiemo istoriiu. Taiemnytsi istorychnoi naratsii. Kyiv: K.I.S., 2012.

5. Collingwood R.G. The Idea of History. Oxford: The Clarendon Press, 1946.

6. Danto A.C. Narration and Knowledge. New York: Columbia University Press, 2007.

7. Domanska E. A Conversation with Hayden White. Rethinking History. 2008. Vol. 12, № 1 (March). P. 3-21.

8. Kellner H. Twenty years after: A note on metahistories and their horizons. Storia della Storiografia. 1993. Vol. 24. P. 109-118.

9. Mandelbaum M. The Problem of Historical Knowledge. An Answer to Relativism. New York: Liveright Publishing Corporation, 1938.

10. Spiropoulou A. History and literature: An interview with Hayden White. Synthesis. 2015. № 8. P. 118-124.

11. White H. The Historical Event. The Practical Past. Evanston, Illinois: Northwestern University Press, 2014. P. 41-62.

12. White H. Metahistory: The Historical Imagination in NineteenthCentury Europe. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1975.

13. White H. The question of narrative in contemporary historical theory. The Content of the Form. Narrative Discourse and Historical Representation. Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 1987. P. 26-57.

14. White H. The value of narrativity in the representation of reality. The Content of the Form. Narrative Discourse and Historical Representation. Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 1987. P. 1-25.

Размещено на Allbest.ru