Діяльність професора В.Г. Аверіна в роки другої світової війни (1939-1945) та післявоєнний період крізь призму політико-ідеологічних чинників

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність професора В.Г. Аверіна в роки Другої світової війни (1939-1945) та післявоєнний період крізь призму політико-ідеологічних чинників

Пархоменко Віктор, Українська природоохоронна група

У праці розглянуто життєвий і творчий шлях маловідомого українського вченого-біолога В.Г. Аверіна (1885-1955) в роки Другої світової війни та післявоєнний період.

Метою є висвітлення та переосмислення діяльності В.Г. Аверіна в умовах війни й подальшого періоду відбудови, з розкриттям умов, у яких доводилося жити і працювати вченому, насамперед, під впливом репресій. Розглянуті окремі публікації вченого цього періоду, насамперед - із орнітології, ентомології та захисту рослин.

Вперше опрацьовано низку джерел та архівних документів, на основі яких вдалося з'ясувати і висвітлити досі маловідомі та невідомі події життя В.Г. Аверіна. Методологія дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах історичного пізнання: історизмі, об'єктивності, системності, науковості та всебічності. Застосовано методи джерелознавчого та архівознавчого аналізу, біографічний та ін.

Джерельною базою слугували наукові публікації про Другу світову війну: праці з біографічними даними про В.Г. Аверіна (насамперед - В.М. Грами, І.Г. Підоплічко, Є.В. Зверозомб-Зубовського) та окремі публікації (7) В.Г. Аверіна. Також опрацьовані матеріали наступних архівів: Служби безпеки України, Інституту архівознавства Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, Харківського національного аграрного університету імені В.В. Докучаєва, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Окрім того, низку даних віднайдено в особистому архіві В.М. Грами (1936-2020).

Матеріал структуровано залежно від перебігу Другої світової війни та післявоєнного періоду в Україні та їхнього впливу на діяльність В.Г. Аверіна (створено 15-ть підрозділів). У кожному періоді висвітлені основні тогочасні події та умови, в яких доводилося жити й працювати В.Г. Аверіну, а також його наукові напрацювання. Вказано катастрофічні наслідки сталінських репресій (які й нині є маловідомими) з початку Другої світової війни. Розкрито особливості умов життя і наукової роботи евакуйованого в Узбекистан ХСГІ, насамперед важкі побутові умови. В розділі про реевакуацію зазначено основні злочини комуністичної влади, скоєні у звільнених містах України, а згодом - наслідки лисенківщини після сесії ВАСГНІЛ восени 1948 р. Розглянуто діяльність В.Г. Аверіна в останні роки життя, а також подальше забуття його наукових досягнень.

Виявлено, що діяльність В.Г. Аверіна в роки Другої світової війни та післявоєнний період була значною мірою обмежена політико-ідеологічними чинниками. Але вчений, попри складні часи, активно вів наукову роботу у сфері захисту рослин від шкідників, орнітології та ентомології. Хоча В.Г. Аверін майже в 10 разів менше писав публікацій, ніж в попередні роки, проте він активно їздив на конференції та вів громадську роботу, а перед нападом нацистів на СРСР багато зусиль доклав до виховання дітей на станції юннатів. Проте після сесії ВАСГНІЛ 1948 р. вчений майже ніким не згадувався.

Ключові слова: Віктор Григорович Аверін, розвиток науки, біографістика, історія науки, Друга світова війна та післявоєнні роки, тоталітаризм, сталінщина, комунізм, нацизм, більшовицькі репресії, наукова діяльність, Харківський сільськогосподарський інститут, Харківський національний аграрний університет імені В.В. Докучаєва.

Activities of professor V.G. Averin during World war II (1939-1945) and the post-war period through the prism of political-ideological factors

The work examines the life and creative path of the little-known Ukrainian scientist-biologist V. G. Averin (1885-1955) during the Second World War and the post-war period.

The aim of the study is to highlight and reconsider the activities of V. G. Averin during the war and the subsequent reconstruction period, revealing the conditions in which the scientist had to live and work, primarily under the influence of repression. The study analyzes specific publications of the scientist during this period, particularly in ornithology, entomology, and plant protection.

A series of sources and archival documents were first processed, shedding light on previously unknown events in V.G. Averin's life. The research methodology is based on general scientific principles of historical knowledge: historicism, objectivity, systematicity, scientificity, and comprehensiveness. Source and archival analysis methods, biographical methods et al. were applied.

The research used scientific publications on World War II, works with biographical data about V.G. Averin (primarily by V.M. Grama, I.G. Pidoplichko, Ye.V. Zverozom-Zubovsky), and seven publications by V.G. Averin himself.

Additionally, materials from various archives were processed, including the Security Service of Ukraine, the Institute of Archival Studies of the National Library of Ukraine named after V.I. Vernadsky, Kharkiv National Agrarian University named after V.V. Dokuchayev, and the Central State Archive of Higher Authorities and Administration of Ukraine. In addition, a number of data were found in the personal archive of V.M. Grama (1936-2020).

The material is structured based on the course of World War II and the postwar period in Ukraine and their impact on V.G. Averin's activities (15 divisions were created). In these periods considered, the main contemporary events and conditions in which V.G. Averin had to live and work, as well as his scientific contributions, are highlighted. The catastrophic consequences of repression, which are still little- known, are indicated, particularly those imposed by the totalitarian communist regime since the beginning of the Second World War. The peculiarities of the living conditions and scientific work of the evacuated Ukrainian Institute of Plant Protection (Ukrainian acronym: ХСГІ) in Uzbekistan are revealed, with a focus on difficult living conditions and food shortages. The section on re-evacuation specifies the main crimes committed by the communist authorities in liberated cities of Ukraine and later discusses the consequences of the Lysenkoism movement after the VASGNIL session in the autumn of 1948. The activities of V.G. Averin in the last years of his life are examined, along with the subsequent oblivion of his scientific achievements.

It is revealed that V.G. Averin's activity during the Second World War and the post-war period was significantly constrained by political-ideological factors. However, despite the challenging times, the scientist actively conducted research in the field of plant protection from pests, ornithology, and entomology. Although V.G. Averin wrote almost ten times fewer publications than in previous years, he actively participated in conferences and engaged in public activities. Before the Nazis' invasion of the Soviet Union, he dedicated significant efforts to the upbringing of children at the youth station. However, after the VASGNIL session in 1948, the scientist was almost never mentioned.

Keywords: Viktor Grygorovych Averin, scientific development, biography, history of science, World War II and post-war years, totalitarianism, stalinism, communism, nazism, bolshevik repression, scientific activity, Kharkiv Agricultural Institute, V. V. Dokuchayev Kharkiv National Agrarian University.

Постановка проблеми

Якби людина вміла задовольнятися тим, що має, а не зазіхати на надбання сусіда, вона б завжди насолоджувалась світом і свободою

Жан де Лабрюйєр

Віктор Григорович Аверін (1885-1955) - маловідомий учений, який зробив значні досягнення в зоології, мисливствознавстві та захисті природи України. В часи тоталітарної комуністичної влади він був забутий на довгі роки. Хоча нині про нього написана невелика кількість публікацій окремих авторів, але деякі періоди його життя й досі висвітлені недостатньо і, насамперед, - не розглянуті ключові події та явища, які вплинули на його життя під час війни.

Друга світова війна за сім років колосально вплинула на життя людей у всьому світі. В Україні війна забрала життя мільйонів, лишила по собі катастрофічні руйнування, через що період відбудови тривав понад 10 років. Цей важкий період і досі залишається малодослідженим у контексті діяльності українських вчених (насамперед через низку неправдивої інформації, яку поширювали в часи комунізму до 1991 р.), численні імена яких ще досі не отримали свого пошанованого місця в історії науки, національному пантеоні слави.

Аналіз публікацій

Життєвий шлях професора В.Г. Аверіна досі залишається малодослідженим, а особливо стосовно періоду Другої світової війни. Окремі загальні відомості з його біографії зустрічаються в деяких публікаціях: В.М. Грами, І.Г. Підоплічко, Є.В. Зверозомб-Зубовського, М.І. Котова, О.П. Корнєєва та ін. [38]. Зазначені автори побіжно торкаються подій періоду війни і післявоєнних років у життєописі вченого. В.Г. Аверін з 1939 до 1947 рр. опублікував 25 праць, з яких автором проаналізовано сім, а в даній публікації детально розглянуто три [1-3]. Частину матеріалів віднайдено в п'яти державних архівах: у м. Київ [13; 25; 47] та м. Харків [6; 35].

З метою висвітлення подій під час Другої світової війни та післявоєнного періоду проаналізовано праці С.І. Білоконя, О.П. Довженка, О. Стяжкіної, В.І. Кучера та ін. [8; 20; 29; 44]. Також використано книгу автора про українського ботаніка-лісознавця М.І. Бережного (1924-2021) [40]. Крім того, окремі події з життя В.Г. Аверіна висвітлено в попередніх працях автора [3638]. Варто зазначити, що інформацію, яка стосується життя українських вчених в часи Другої світової війни та післявоєнної відбудови, зібрано з низки джерел [4; 9; 14; 20; 31 та ін.], оскільки більшість документів, які б відтворювали події війни, знаходяться в закритих архівах РФ.

Мета дослідження ¹ полягає у всебічному висвітленні та переосмисленні діяльності В.Г. Аверіна під час Другої світової війни та в післявоєнні роки, насамперед, - розкритті умов, у яких він жив, особливостей його наукової та громадської діяльності, взаємовідносин з колегами тощо. Особлива увага приділена розкриттю основних впливів тоталітарного комуністичного режиму на його наукову діяльність. Для досягнення мети виокремлено завдання: на основі опрацювання маловідомих джерел висвітлити життєвий і творчий шлях професора В.Г. Аверіна за часів Другої світової війни та в післявоєнний період.

Викладення результатів пошуку. Друга світова війна (1 вересня 1939 - 2 вересня 1945) увійшла в історію світу як наймасштабніша та найкривавіша війна в історії людства, спричинена загарбницькою політикою тоталітарних режимів нацизму та сталінізму. Економічні, промислові та наукові можливості багатьох країн світу були направлені на протистояння нацизму. В Україні війна почалася 1 вересня 1939 р., коли частина сучасної її території, яка тоді входила до складу Польщі, була перерозподілена між Німеччиною та СРСР й німці бомбардували Львів й інші міста в Західній Україні. З привласненням цих територій тоталітарна комуністична влада вивезла в Сибір близько 1,5 млн. українців [20, с. 237]. У подальші роки вся територія України була втягнута в війну, що мало колосальний катастрофічний вплив. Зокрема, 22 червня 1941 р. розпочався масштабний наступ нацистів, а рівно через рік і один місяць (22 липня 1942 р.) - повністю захоплена вся територія України. Лише 28 жовтня 1944 р. Україна була звільнена 2 від нацистських загарбників, тобто деякі території були в окупації понад три роки. Внаслідок бойових дій загинуло понад 13 млн. українців, як військових, так і цивільних [20].

Особливості життя в Україні перед початком Другої світової війни. Варто зупинитися на описі подій в радянському союзі 1930-х років та наслідків репресій, які дають зрозуміти в яких умовах жили науковці та українці в передвоєнні часи та з початком війни й розкрити низку подій, які значно впливали на їх життя. Хоча це досить відома інформація, але окремі ці матеріали варто розкрити більш детально.

Постійні арешти й репресії - в таких умовах жили українці в передвоєнні часи. Продовжувалися катастрофічні більшовицькі репресії 1920-х - 1930х років [15; 21; 36; 51]. Як відмічав С.І. Білокінь - «терор і тероризм лежали в самій природі комунізму» й проводилися з перших днів совєцької влади в суто науковій основі й «планувалися як одна з ланок народного господарства» задля здійснення соціальної революції [8, с. 167, 659]. Метою арештів, голодоморів і депортацій було винищити якомога більше людей, насамперед - найкращих. Доказом того, що нищення було методичним в СРСР є те, що для всіх республік, країв та областей були створені ліміти на заслання й ліквідацію громадян зазвичай в межах 10-50 % населення. Через це були вбиті найкращі представники кожного суспільного класу та соціальної верстви. Це робилося з метою пропустити через репресії усе населення, через катування і страх змінити суспільство й створити «єдиний радянський народ»: залишити в живих лише тих, які влаштовували б більшовиків. В Україні це мало виключно протиукраїнський характер. Загалом винищували провідний прошарок країни з метою замінити «суспільними низами», якими легше маніпулювати. Були возвеличені Павліки Морозови та фанатики-маргінали - які могли донести на рідних заради «світлого майбутнього комунізму», або навіть вбити рідних, забувши про батьківські вірування та традиційні моральні цінності [8]. Зокрема, О.П. Довженко описав українців в ці часи наступним чином: «...вони не вивчають історію ... живуть запереченням Бога, власності, сім'ї, дружби. У них від слова «нація» лишився лише прийменник. У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників» [30, с. 428].

Тоталітарний комуністичний режим все активніше втручався в розвиток науки, а з середини 1930-х - влада встановила повний контроль й монополію на істину, через що науковці були відірвані від світової науки, не могли висловити свої думки і займалися лише тим чого вимагала влада. А наприкінці 1920-х було припинено «політику українізації» й упродовж 1930-х вчинено масові арешти, розстріли та депортації [45]. Внаслідок більшовистських чисток майже повністю було винищено українську інтелігенцію, зведено нанівець український інтелектуально-культурний потенціал [8]. Тисячі науковців «старої» школи загинули, були заслані в концтабори й розстріляні за абсурдними або фальсифікованими звинуваченнями (наприклад - «діяльність в контрреволюційній діяльності» або «належали до буржуазії й відвідували інші країни»). Причому арештовували науковців й різних діячів багатьох сфер і напрямів лише за те що вони були спеціалістами й належали до буржуазії. Ті хто після арешту й заслання залишився живий - отримали тавро «ворога народу» і всіляко піддавалися утискам влади, залякуванню й забуттю.

На результати їх багаторічної наукової праці навішували тавро «буржуазно-націоналістичний мотлох», забороняли друкувати і згадувати й згодом знищували або поміщали до спецхронів. Деякі напрями в науці забороняли на довгі роки, зокрема на тривалий час було загальмовано розвиток генетики, кібернетики, біології та ін. Унаслідок зупинялася робота цілих наукових установ (насамперед УАН): закривалися інститути, наукові заклади, музеї, театри тощо [8, с. 204; 28; 45].

На заміну репресованим фахівцям приходили некваліфіковані працівники-конформісти й фанатики, котрі зазвичай мали лише середню освіту, але мали багато амбіцій через відомий лозунг тих часів - «хто був ніким, той стане всім» [8]. Проте наукову роботу вони неспроможні були виконувати через брак знань і досвіду. Все більшого поширення набував плагіат, зокрема переробка неопублікованих праць репресованих науковців та використання їхніх матеріалів. У плагіаті «нових» науковців ніхто не міг звинуватити, насамперед через страх, а також оскільки вкрадені праці зазвичай вони отримували зі спецхронів, куди передавалися конфісковані у репресованих вчених матеріали. Також набувало поширення явище, коли змушували інших науковців писати праці за авторством провладних прислужників.

В ці часи, наприкінці 1930-х та в 1940-ові рр. змусили виїхати до інших республік деяких провідних українських науковців (насамперед до Москви та Санкт-Петербургу), що додало нищівного удару по науці в Україні Це питання потребує окремого дослідження, оскільки автором при поверховому ознайомленні не виявлено прямих згадок або свідчень вчених-біологів щодо примушеного виїзду.. Можна припустити, що такі імениті науковці як І.І. Шмальгаузен (1884-1963) та М.С. Гіляров (1912-1985) були змушені залишити Україну наприкінці 1930х рр. й працювати в Москві. Натомість, серед українських митців є свідчення О.П. Довженка (1894-1956), який наголошував що його змусили переїхати працювати до Москви, не даючи можливості повернутися до України [20].

Більшовики винищили найкращих й в інших верствах населення, через що господарська та культурна діяльність в Україні зазнала катастрофічної шкоди й почала зупинятися і це призвело до погіршення соціально-духовного клімату суспільства [45]. Зокрема, селян загнали в колгоспи, винищили «куркулів» - найбільш досвідчених і трудящих. Катастрофічний вплив мав голодомор - загинули мільйони ні в чому невинних людей. А на їх місце влада переселила російське населення (особливо на степову Україну), пояснюючи це як «дефіцит робочої сили» [8]. Варто зазначити, що в сільській місцевості повторився сумний досвід, як і з науковцями - радвладу в селі взяли маргінали-пристосуванці, «влада конокрадів» - саме вони вирішували кого арештувати, депортувати, обкласти податками. В результаті арештовували науковців-аграріїв та знаходили нових «куркулів» аби лише звинуватити їх в усіх бідах [8; 28]. Внаслідок цих дій селяни в колгоспах виробляли менше продукції аніж в 1914 році, попри залякування арештами, непосильними податками, забороною покидати села, та збільшенням трудоднів тощо. Проте, влада досягнула мети - тримати все під контролем [8].

Малоосвіченість була й серед катів НКВС, зокрема станом на 1937 рік серед оперативників УҐБ НКВС/УНКВС (без кадрів ҐУҐБ Центру) нижчу освіту мали 18219 (76,3 %) [8]. Але ці малограмотні, настільки захопилися арештами й вбивствами невинних людей, що наприкінці 1930-х нищення людей вийшло з під контролю. Арештувати могли кожного і навмисно поширювалося що вбивають й невинних, щоб ніхто не відчував безпеку й перебував у постійному страху [8]. Окрім того, влада впроваджувала практику доносів, причому й на самих донощиків [44, с. 63]. Для цього серед суспільства поширювався лозунг: «Кожен комуніст - це співробітник НКВС, а кожен громадянин - помічник», тобто ніби навколо лише одні вороги. Все більше поширювалася мережа сексотів - секретних доносчиків, щоб кожен радянський громадянин був під наглядом і «жоден громадянин, де б він не мешкав, не залишився непомітним для пильного ока таємної поліції» [8, с. 584]. Через це панувала атмосфера страху, підозр, всі боялися і з'явилася приказка - «кожен третій - секретний співробітник» і «в Америці на трьох людей одна машина, а в нас на одного три машини - таксі, швидка й чорний воронок» [40, с. 26; 44, с. 63]. Лише до органів прокуратури в 1937 році відправили 54 825 робсількорівських листів, з них майже 80 % - взяли на облік [8]. В містах доноси були ще більш поширені - половину міського населення занесли в чорні списки НКВС⁴ [8]. Окрім того, К. Штепа відмічав що заслуги партійного діяча чи радянського громадянина вимірювалися кількістю доносів й секретар Київської міської організації намагався встановити мінімальні норми доносів, наприклад для члена партії - 50-100 [8].

Аби не дати вийти діяльності НКВС з під контролю, перед війною (1937-1938 рр.) в совєтах прокотилася хвиля нищення кадрових чекістів [8]. У результаті цього репресії зменшили свій темп - був досягнутий потрібний результат. Але все одно режим захищав катів - щоб не були відомі їх прізвища та результати діяльності, їх справи з часом нищилися. І діяльність НКВС продовжувалася всі подальші роки існування совєтів, хоча вже, зазвичай, в менших масштабах [8].

На В.Г. Аверіна цей період репресій мав колосальний вплив - він майже повністю полишив науку, перестав публікуватися й присвятив свою діяльність навчанню дітей на станції юннатів [38]. А наприкінці 1930-х, в передвоєнні роки про його життя відомо вкрай мало. Рукописи В.Г. Аверіна за цей період не віднайдені або ж вони не збереглися. Натомість, є спогади колег В.Г. Аверіна про наслідки чисток серед науковців у сфері захисту рослин: В.І. Медведєв (співпрацював з В.Г. Аверіним тривалий час) згадував, що через арешти спеціалістів рівень знань став вкрай низький, зокрема у колгоспах СРСР «майже всіх досвідчених фахівців було репресовано», а на заміну їм прийшли невігласи і були такі випадки: «за наказом агронома, на вівсяне поле виїжджає кінна упряж з насосом-оприскувачем та ретельно поливає отрутохімікатами посіви, де на берізці польовій (Convolvulus arvensis) живляться великі гусені з довгим рогом, тобто гусінь бражника берізкового (Agrius convolvuli), від невігластва переплутана з гусінню лучного метелика (Loxostege sticticalis)» [38, с. 36].

Крім того, є свідчення, що матеріали колег В.Г. Аверіна активно використовувалися псевдонауковцями. Зокрема, К.К. Фасулаті зміг захистити кандидатську дисертацію на асканійських ентомологічних матеріалах, зібраних та визначених репресованим С.І. Медведєвим [15; 35]. Інші плагіатори, використавши матеріали репресованих вчених, сподівалися досягти успіхів і популярності. Проте вони не врахували, що наука не стояла на місці і матеріали швидко втрачали актуальність, переставали бути передовими та унікальними.

Варто зазначити, що в Україні через арешти й розстріли найбільше постраждала сфера культури. Зокрема, було відправлено до концтабору приятеля й колегу В.Г. Аверіна - українського письменника Остапа Вишню (1889-1956), з яким він разом їздив на полювання й залишив низку спогадів (насамперед в 1920-і рр.). Низка творів цього видатного українського письменники на тривалий час були вилучені з бібліотек і заборонені [8; 38].

Початок війни (1939-1941). Колишній СРСР почав готуватися до війни ще з 1930-х рр. - активно нарощував військову міць та взявся за арешти і депортацію іноземних громадян: насамперед виселено з України німців і поляків [8, с. 461; 30].

А незадовго до початку війни (1937-1938 рр.), взялися з фанатизмом проводити чистки серед офіцерського військового складу. Внаслідок цього невігласи, фанатики та пристосуванці прийшли на заміну спеціалістам військової справи. Як зазначає С.І. Білокінь - раніше чистки не проводилися, оскільки ще не встигли приготувати заміну [8]. Ці заміни мали катастрофічні наслідки - під час війни нова заміна показала свою повну непридатність, через що під час боїв загинули мільйони радянських солдат.

В 1939-1940 рр., коли нацисти розпочали спробу експансії всього світу, СРСР (до складу якого в 1922 р. була приєднана Україна) долучився до цієї ганебної війни. Зокрема, радянський союз розпочав війну з метою окупації Фінляндії (30.11.1939-13.03.1940 рр.). Лише через колосальні втрати (321-722 тис. поранених і вбитих) повномасштабне вторгнення було припинено, хоча всеодно частина захоплених територій (десята частина Фінляндії) так і лишилися за совєтами. Невдовзі були окуповані Бесарабія, Північна Буковина й район Герца (28 червня - 3 липня 1940 року) - Румунський уряд попри наміри чинити опір, прийняв ультиматум і добровільно віддав ці території. Також Радянським союзом проведена анексія Прибалтійських країн (Литва, Латвія та Естонія) 05.08.1940, причому совєти заплатили Німеччині 31,5 млн. рейхсмарок аби у них не було претензій. На захоплених територіях розпочалися репресії - відбувалися розстріли та утиски населення (особливо патріотів та активістів) і депортація в Сибір (причому багато з них загинули в довгій дорозі та через суровий клімат). Обидва тоталітарні режими, як нацистський, так і комуністичний, стали головними катастрофами ХХ століття [8; 44].

Щодо перерозподілу Польщі з Німеччиною - коли СРСР отримав територію Західної України, то тут одразу почалися депортації українців й лише в 1940-1941 рр. виселено 190,1 тис. людей (в подальші роки депортацію лише посилили). Причому, вже одразу після окупації, 22 вересня 1939 року у Львові совєти розпочали арешти «ворогів народу», тобто у них вже заздалегідь були списки й плани по розстрілам і депортаціям [8]. Натомість, почалося активне заселення «нових громадян»: насамперед етнічних росіян, а також проросійських та прокомуністичних «малоросів» - зокрема, в 1940 р. понад 75 тисяч партійних діячів, вчителів, лікарів, аграріїв тощо (за іншими джерелами - 86 тис.) [30; 44]. Для сприяння заселенню, у Львові місцеві студенти у ВНЗ складали лише 23-50 %, у Чернівцях - не більше 50 %; окрім того випускників відправляли у східні області України або інші республіки совєтів [30, с. 471].

Посилення тоталітарного контролю в СРСР (1939-1941). З 1930-х рр. тоталітарна комуністична влада все більше втручалася в життя українського суспільства - було обмежено вільне пересування людей, створено «режимні території» (забороняли оселятися всім, хто проходив за різними звинуваченнями, таких людей називали «мінусники»), проведені тотальні репресії й виселення. Тих кого арештовували - ставили ярмо «контрика» й постійно контролювали, щоб в будь-який момент знову запроторити за грати [8]. Загалом, лише російська нація стала головною, інші ж нації, зокрема й українці, зазнавали утисків.

Також був наказ від 26.06.1940 р. - задля посилення трудової дисципліни, ввести 8-годинний робочий день і семиденний робочий тиждень, а тим хто запізниться загрожувало тюремне ув'язнення від 2 до 4 місяців або виправно - трудові роботи до 6 місяців та відшкодування державі 25 % зарплатні. А до кінця 1941 р. покарання замінили на більш суворе - термін ув'язнення зріс від 5 до 8 років [44]. Внаслідок цього, працівники за будь-яких умов намагалися не спізнюватися на роботу. Через це, зокрема, загинув зоолог, ентомолог із Києва Іраклій Щоголів, про що зазначено в архіві В. М. Грами: «Іраклій Щоголів, спеціаліст української ентомологічної термінології, жив у передмісті Києва. Вранці, відправляючись на роботу, він не зміг сісти в жоден з автобусів, кинувся бігти по автотрасі, біг, впав та помер від розриву серця» [35, с. 934]. Загалом, про життя людей у ці часи писали: «працював у колгоспі чи біг на роботу на завод, панічно боявся запізнитися... жив надголодь, платив величезні податки, ходив у військових одностроях, стояв у чергах» [44, с. 39].

У 1938-1940 рр. В.Г. Аверін навчався у вечірньому Харківському університеті марксизму-ленінізму [6, арк. 27, 39]. З роками таке навчання стало поширеним для більшого затвердження і просування радянщини.

Набуло масового поширення написання доносів та наклепів на підлеглих, співробітників, колег, оскільки керівні посади отримували часто фанатики- комуністи й невігласи, які не маючи відповідних знань і досвіду, були більше ні на що неспроможні й тому активно використовували доноси для втримання посади або просування по службі. Причому, в Харківському сільськогосподарському інституті (далі - ХСГІ ⁵), де в той час В.Г. Аверін працював викладачем, через поширені доноси, призначені директори змінювалися один за одним - в 1930-1941 рр, тобто за ~ 10 років, змінилося понад десять директорів [15; 35]. Окрім того, в деяких університетах «нові» науковці лише імітували бурхливу наукову роботу й шукали на чому зробити відкриття, інколи змушуючи справжніх спеціалістів писати за них публікації.

Невдовзі перед нападом Німеччини на СРСР, комуністична влада розпочала арешти, насамперед потенційних «ворогів народу» - тих, хто в минулому проходив за різними звинуваченнями. Через це низка науковців, які в 1930-і роки пережили сталінські чистки й залишилися в Україні, напередодні війни були знову заарештовані та заслані в концтабори в Азію. Деякі з них вже не пережили повторний арешт. Така доля спіткала й колегу В.Г. Аверіна - орнітолога та біоценолога В.В. Станчинського (1882-1942), якого в 1941 р. заслали в концтабір (м. Вологда), де він невдовзі загинув [36].

Передбачувано, що арешт загрожував й В.Г. Аверіну, оскільки в середині 1930-х рр. його намагалися звинуватити в «контрреволюційній діяльності» й низка комуністів-псевдонаукоців не скупилися на галасливі та принизливі звинувачення на його адресу [36]. Намагалися отримати компромат і від його колег-науковців, наприклад у 1930-і рр., допитуючи В.В. Станчинського, але вчений-еколог лише відмічав, що «Віктор Григорович відійшов від громадської роботи, хоча в минулому мав велику енергію... був природженим громадським діячем, який полюбляє організаторську роботу» [13, арк. 38-39].

Яким чином В.Г. Аверіну вдалося уникнути арешту достеменно невідомо. Є кілька пояснень. По-перше, через підтримку колег - з аналізу архівних документів виявлено, що В.Г. Аверіну допомагав професор, відомий ентомолог і спеціаліст в сфері захисту рослин - М.М. Богданов-Катьков. Наприкінці 1930-х рр. він написав обґрунтування щодо присудження Віктору Григоровичу вченого ступеня доктора сільськогосподарських наук за сукупністю його наукових праць і наголошував, що В.Г. Аверін є «найкращим знавцем шкідників України»⁶, оскільки багато років віддано працював на цій ниві [6, арк. 11]. Це вдалося й В.Г. Аверіну - присвоєно вчене звання професора кафедри зоології та ентомології ХСГІ [6]. Цим вчинком сподівалися, що визнаного радянською владою вченого було складніше арештувати й вислати, хоча для тих часів насправді це не було перепоною (зокрема, на прикладі академіка М.І. Вавілова, арештованого 1940 р.). По-друге, В.Г. Аверін залишався одним з небагатьох спеціалістів у сфері захисту рослин у часи, коли в СРСР продовжувалося акцентування уваги на прикладну зоологію. Третя причина - він не їздив за кордон (лише планував відвідати Америку наприкінці 1920-х), як багато інших науковців [25]. Варто уточнити, що в ті часи тоталітарний комуністичний режим арештував і вислав у табори багатьох науковців, які відвідували «недружні» країни (насамперед Америку й Західну Європу), звинувативши їх у шпигунстві [8]. По-четверте - більшовики арештовували не всіх, а лишали окремих осіб, які працювали «ще до Великого терору» [8, с. 584].

Попри пошуки автора в різних архівах матеріалів про допити В.Г. Аверіна (наприклад, були зроблені запити в архів СБУ) не віднайдено.

А сам вчений ніколи не згадував у своїх записах про це, насамперед оскільки тоді існувала сувора заборона розголошення інформації про допити, як військову таємницю під загрозою розстрілу [8]. Варто зазначити: брат В. Г. Аверіна - Всеволод (1889-1946) був арештований в 1930-і рр. і тривалий час пробув у виправних таборах [35].

Низка науковців-колег В. Г. Аверіна з метою уникнення репресій та ув'язнення після більшовистських чисток та арештів 1930-х рр., переїхали з України до віддалених регіонів СРСР. Зокрема: С. І. Медведєв невдовзі після звільнення з виправного табору виїхав до Кавказу, а згодом на Алтай; Г.А. Правіков, Б.С. Вальх⁷, Н.Т. Нечаева - виїхали в Туркменістан [36]. При цьому, навіть син В. Г. Аверіна - Юрій, наприкінці 1930-х, разом з дружиною виїхав на Далекий Схід у Кроноцький заповідник ⁸ [4].

У ці страшні часи В.Г. Аверін продовжував викладання в ХСГІ, проте він став значно менше (майже в 10 разів) публікуватися в порівнянні з минулими роками [38]. Зокрема, у цей час вісім його праць стосувалися вивчення корисних і шкідливих тварин - про користь граків і шпаків, про шкідників дубового китайського шовкопряда та біологічні методи боротьби зі шкідниками, тощо [2; 38]. Крім того, В.Г. Аверін активно їздив у різні музеї, досліджуючи наукові колекції. Так, в одному з листів (14 квітня 1941) зазначено про пошук колекції С.Я. Парамонова, а саме жуків виду Cicindela soluta [25]. Крім того, В.Г. Аверін приймав участь в конференціях, зокрема в праці М.В. Лазорко згадується про доповідь В.Г. Аверіна «Історично- географічний огляд видів родів Carabus та Cicindela фауни УРСР» на сесії УРСР з вивчення флори і фауни України (м. Київ, 6-9 травня 1941 р.) [38]. На жаль автором й досі не віднайдено цю доповідь і можливо збірник не був надрукований через початок війни.

Утім, найбільше енергії в цей період В.Г. Аверін спрямував на навчання молоді: з 1934 до 1941 р. він був науковим керівником відділу біології Палацу юних натуралістів, де проводив багато занять з дітьми, навчаючи їх зоології та ботаніці, а також в 1939-1941 рр. написав 13 публікацій-настанов На жаль, попри тривалі пошуки, жодна з настанов нині не віднайдені автором. для навчання дітей [2; 17; 38]. До занять з дітьми він залучав своїх колег-біологів [17; 38].

Варто зазначити, що лише за перші шість місяців 1941 р., до масштабного нападу Німеччини, В.Г. Аверін надрукував 10 праць. Тоді як у подальші 14 років, тобто до свого останнього дня, він опублікував усього 13 праць. Хоча праці були написані на високому рівні, але вони вже не цитувалися більшістю науковців, оскільки стало нормою забуття всіх здобутків вчених «старої» школи й просування здобутків лише прокомуністичних науковців [36; 38].

Напад Німеччини на СРСР (1941). 22 червня 1941 р. почався повномасштабний наступ Німеччини на СРСР, і, як вказує В. Ловер, окупація нацистами України була «найрадикальнішою колонізаційною кампанією в історії європейського завоювання та розбудови імперій» [44, с. 28]. Радянський режим в перші дні нападу Німеччини ще більш посилив каральний механізм, зокрема було затверджено «Положення про військові трибунали», яке розширило мережу військової прокуратури й віднині вона стала більше схожа на «трійки» 1930-х рр., оскільки вирок міг виноситися в стислі строки без свідків і адвокатів [44]. Насамперед це відобразилося на всіх колишніх «ворогах народу» та будь-яких невигідних владі людях, яких тепер могли легко засудити, чи навіть розстріляти без суду і слідства. Тому розстріляли багатьох запроторених за грати людей (серед яких було багато арештованих за «політичними статтями» науковців), зокрема в Києві вбили 346 в'язнів, в Луцьку - 870 Перелік можна продовжувати, але це тема окремого дослідження. [8]. Дані по стратах у всіх тюрмах України часто невідомі, оскільки документи знищувалися, а місця поховання жертв приховували, як і їх кількість.

Варто зазначити, що в цей час комуністи спалили книги з таємного відділу колишньої Всенародної бібліотеки України (~ 100 тис. примірників) [8].

Через активне просування німецьких військ в Україні, НКЗ УРСР у липні 1941 р. видало розпорядження про скорочення науково-дослідних робіт. Через це, в ХСГІ, як і в усій Україні, було скорочено значну кількість наукових працівників, Зокрема, 1 серпня 1941 р. В.Г. Аверіним був написаний рапорт директору ХСГІ щодо скорочення низки працівників - О.С. Лисецького, М.М. Кушбабай, О.Ц. Коваленко та ін. [38]. Багато викладачів, а також студентів пішли воювати. Серед працівників ХСГІ, станом на 1 серпня 1941 р., понад 700 осіб пішли на фронт [14]. Це і добровольці, і призвані до лав армії. З колег В.Г. Аверіна пройшли війну О.С. Лисецький, І.Г. Підоплічко, П.П. Орлов, С.І. Медведєв та ін.

Евакуація населення в Україні. У другій половині 1941 р. наступ нацистів набував усе більших темпів, тому в низці міст почалася евакуація, проте, все зробити вчасно не встигали. Щодо особливостей евакуації ХСГІ варто зазначити наступне - це було вкрай складно, оскільки заздалегідь нічого не було підготовлено, попри надіслані детальні інструкції, як і в інших містах та наукових установах [44]. Причому з наукових та навчальних установ вивозили лише частину майна й невелику кількість людей, а в першу чергу - продукти й техніку [35]. Евакуаційні ешелони потрапляли під обстріли, а ті, які вціліли - тривалий час кружляли в пошуках потрібного місця в СРСР [34].

Варто наголосити, що з наукових установ і музеїв комуністи евакуювали лише устаткування, не приділяючи увагу колекціям, архівам і науковим бібліотекам. Натомість, в Першу світову, в 1915 р. з Київського зоологічного музею царський уряд вивозив на тимчасове зберігання окрім обладнання, й колекції (до м. Саратов). Подібна практика вивезення колекцій була й в інших містах, наприклад - в краєзнавчих музеях: у м. Житомир (вивозили до м. Ростов-на-Дону). А в Другу світову війну комуністичний режим вивозив лише матеріальні цінності, зокрема в Київському зоомузеї - лише оптику [9]. Тому була втрачена унікальна колекція птахів В. Г. Аверіна, яка зберігалася в цьому музеї [38].

Щодо евакуації співробітників - це робилося поспіхом, таємно і з порушенням низки правил, оскільки вивозили людей виключно за списками і вкрай вибірково. Рішення щодо доцільності евакуації тієї чи іншої особи давали міський або районний комітети КП(б)У, звертаючи увагу лише на цінність для СРСР [14]. Тому деякі науковці зі значним стажем не потрапили до цих списків. Причому, евакуацію всіма силами приховували; навіть існувала заборона говорити про неї [20]. Натомість, чимало людей, які були в списках, свідомо лишилися, оскільки не змогли покинути рідних. Загалом, під час війни та повоєнні роки евакуювалося ~ 2 млн. українського населення й майже виключно - зі східних областей (94 %) [30, с. 462]. Тобто населення більшої території України залишили напризволяще, хоча у подальші роки їх переслідували й ставили тавро зрадника всім, хто жив в окупації.

Окупація нацистами України. Менш ніж через три місяці після вторгнення в Україну, німці окупували Київ (19.09.1941 р.), а невдовзі й Харків (окупація тривала 641 день - 24.10.1941-23.08.1943 р.). 22 липня 1942 р. була окупована вся територія України.

Спочатку частина українців сподівалися, що нацистський тоталітарний режим буде краще комуністичного й умови життя покращаться. Зокрема, Розенштиль відмічав що «український народ бачить у Німеччині свого визволителя від комуністичного панування і в основному налаштований антирадянськи» [8, с. 160]. Натомість, варто розуміти, що за понад 20 років безперервних репресій комуністами люди в Україні були залякані й вже боялися висловлювати свої думки [8]. А приєднані в 1939 році території Західної України, і в роки війни, і після війни - намагалися чинити спротив обом тоталітарним режимам.

Нацисти, як і комуністи, сприймали Україну виключно як ресурс. Нова окупаційна влада в Україні продовжила жорстоке ставлення до українців, як і попередня комуністична. За планом «Ост» передбачалося виселення 65 % населення із Західної України, а загалом в Україні, Білорусії та Прибалтиці мало лишитися 14 млн. жителів, а 46-51 млн. мали виселити в Західний Сибір, Північний Кавказ, Південну Америку та Африку. Замість виселених - селити німців (~10 млн.). Гітлер наголошував що його місія це знищення слов'ян: «Усі необхідні заходи - розстріли, виселення і т.п. ми... здійснюємо і можемо здійснювати» [8; 30, с. 404]. Тепер замість комуністичних концтаборів були створені німецькі «фабрики смерті». Зокрема, в Києві лише в одному місці віднайдено масове захоронення 6329 вбитих німцями людей [8]. Загалом, у 230 концтаборах і гето нацистів та 250 місцях масового знищення загинуло 5,5 млн. людей [29].

Німці для залякування населення проводили вибіркові облави на окремі квартали й розстрілювали або всіх, або певну кількість [8]. Поширилося вивезення людей у рабство, на примусові роботи - «остарбайтерами», в результаті всього вивезли ~ 2,8 млн., з яких 2,4 млн. українців [29; 30, с. 462]. Для контролю за населенням Гітлер наголошував над найшвидшим створення інформаційної системи, кращої ніж НКВС [8].

Як і комуністи, які до 1934 р. вважали столицею України Харків, німці також намагалися принизити значення Києва як столиці, й розмістили ставку Гітлера «Вервольф» біля Вінниці, а на грошах - друкували м. Рівне, центр Райхкомісаріату в Україні [8].

Німці зазначали що не треба місцевому населенню давати вищу освіту, оскільки в майбутньому це спричинить опір людей проти їх влади. Зокрема дітей в школах навчали до 14 років (окрім деяких гімназій), закрили низку університетів, але відкрили низку шкіл зі спеціальностей, які були вигідні німцям (насамперед ремісничі тощо); натомість для агітації в Україні друкували понад 100 періодичних видань [29]. Це було тотожним до дій комуністів: Сталін зазначав що освіта має надаватись лише в певних рамках. Більш детально це тлумачення пояснив Ленін, з чого стає зрозумілим, що гасло «ліквідувати безграмотність» має зовсім інше значення, а не відродження нової інтелігенції: «Ліквідувати безграмотність» варто лише для того, щоб кожен селянин, кожен робітник міг самостійно без допомоги, читати наші декрети, накази, звернення. Мета - цілком практична. Тільки і всього» [8, с. 652]. Варто зазначити, що попри відкриті школи комуністами, в Україні була значна частка неписьменних, зокрема станом на 1 квітня 1942 року 23414 українців з 193046 старше 16 років були неписьменними, тобто 12 % [8]. Загалом, С. І. Білоконь зазначав: «Сили, що прагнули до панування над іншими народами, завжди починали із заходів проти його освіти» [8, с. 652].

Як і комуністи, німці знищили найкращих. Зокрема, на початку 1942 р. арештували понад 200 активістів національного і культурного відродження України, з яких 40 розстріляли [29].

Загалом в часи окупації німцями були створені вкрай складні умови для життя українців [30]. Зокрема, в книзі С. І. Білоконя наводиться лист М. Бормана за 23.07.1942, в якому зазначено що в Україні вмирає дітей у 82 рази більше ніж у Швеції, Німеччині й США, й смертність перевищує народжуваність. На це Борман пише: «Ми можемо бути лише зацікавлені в тому, щоб скорочувати приріст населення окупованих областей» [8, с. 651].

Це пояснює, чому німці у найбільших містах України спричинили голодомор, масові розстріли, а також чому фактично було відсутнє медичне обслуговування населення. Внаслідок цього в Україні загинули сотні тисяч цивільних, зокрема в Харкові під час нацистської окупації з різних причин загинуло понад 300 тис. мирних жителів міста [14]. За іншими даними, уточнюється, що від голоду в Харкові померло понад 22,6 тис. людей, а в Києві - від голоду, холоду та хвороб - від 80 до 120 тис. людей [44]. Серед колег В.Г. Аверіна без належного лікування в Харкові загинув 8 грудня 1942 р. його вчитель зі студентських років - О.М. Нікольський ¹¹ (1858-1942), а в м. Артемівськ (нині - Бахмут) - Б.С. Вальх (1876-1942), який на початку ХХ ст. працював разом з В.Г. Аверіним у Харківській земській управі [38].

Щодо науковців, які лишилися в окупації, варто зазначити що чимало з них всіляко намагалися виїхати за кордон - спершу до Західної Європи, а після війни - в Америку чи Австралію. Це пояснюється насамперед тим, що багато вчених «старої» школи після репресій 1930-х рр. планували втекти з СРСР в попередні роки, проте не могли цього зробити, оскільки для всіх заборонявся виїзд за кордон ¹². Вони розуміли, що після перемоги над Німеччиною, залишатися в тоталітарній комуністичній державі вкрай небезпечно через репресії та принизливе ставлення до науковців «небільшовицького походження». Оскільки перед війною (1937 року) з'явився новий термін - «ворог народу», й таке ярмо отримали більшість науковців; і це було вироком - і для них, і для всіх рідних: через це їх могли в будь-який момент арештувати, вислати або розстріляти. Також постійно переслідували і цькували їх рідних і навіть дітей [8]. Натомість, втекти за кордон було вкрай складно й ризиковано - оскільки в разі невдачі втікача чекала смерть, а його родичів - зсилки або цькування на все життя. Окрім того навіть й у разі вдалої втечі - за кордоном існувала радянська мережа, яка переслідувала втікачів.

Тому, низка тих кого вже зачепили сталінські репресії, розуміли що з поверненням комуністів, почнеться нова хвиля репресій, і через це втекли за кордон багато колег В.Г. Аверіна по ХСГІ: до Бразилії виїхав зоолог Д.В. Зайцев [35], а з асканійських колег - ботаніки Н.Д. Десятова-Шостенко та Н.Т. Осадча-Яната - дружина еколога та ботаніка О.А. Янати, який загинув у виправному таборі. Серед інших науковців, що також працювали в галузі зоології, варто згадати київських зоологів - Л.А. Шелюжко, М.С. Образцова, С.Я. Парамонова [31]. Водночас, доля деяких вчених-зоологів досі залишається невідомою, зокрема це стосується ентомолога ХСГІ М.С. Дехтярьова [35].

Виїзд ХСГІ до Узбекистану (1941-1943). Установи Академії наук України зазвичай евакуювали до Уфи та інших міст РРФСР. Було створено «Науково-технічний комітет сприяння обороні», який мав на меті посилити взаємодію українських вчених з військовими органами та підприємствами що випускали озброєння. Загалом, в евакуації на початку 1943 року над різними оборонними завданнями працювали 578 науковців АН УРСР [29].

ХСГІ вивезли до Узбекистану разом з працівниками (всього близько 60 родин) та частиною студентів, яких звільнили від мобілізації (всього 152). Варто зазначити, що на початку 1940 р. в ХСГІ працювало 95 науково- педагогічних працівників без допоміжного персоналу [14], а отже понад третину звільнили або не включили в евакуаційні списки. З устаткування ХСГІ вивезли три вагони, проте майже виключно матеріальні цінності - оптику та ваги [14]. Майже три роки (19.09.1941-10.08.1944) інститут перебував у м. Катта-Курган в Узбекистані [6, арк. 151].

Подробиць виїзду В.Г. Аверіна не знайдено. Зокрема невідомо як йому вдалося вивезти своїх доньок та онуків, але оскільки вони вкрай доброзичливо згадували про нього все життя, можна припустити, що їх він не покинув, як це в ті часи зробили деякі керівники, науковці та різні працівники установи.

15 листопада 1941 р. ХСГІ розпочав роботу на новому місці [6, арк. 30]. Умови життя в евакуації були вкрай складними, оскільки житлових будинків виділили дуже мало і директор інституту П.Т. Дмитренко зазначав, що надані приміщення не задовільняють потреб навчальної роботи, а гуртожитки студентів не забезпечують нормальних побутових умов [14]. Відомо, що загальна площа приміщень для студентських та викладацьких гуртожитків і службових приміщень становила лише 1 100 м² [14]. Оскільки, як було вказано вище, загалом евакуювали понад 300 працівників і студентів ХСГІ, то на одну людину припадало менше 3 м2 житлової площі, що є вкрай мало ¹³. Проте, на це ніхто не звернав увагу. Окрім того, постійно існувала проблема нестачі їжі, оскільки працівники отримували їжу за талонами, а в тилу норми були вкрай малими та недостатніми, тому всі постійно недоїдали, що легко можна побачити на фотографіях тих часів (див. фото нижче). Причому проблема нестачі їжі була поширена скрізь серед населення, оскільки крім дефіциту тоді були дуже поширені крадіжки продуктів політичним керівництвом та різним начальством, яке ні в чому собі не відмовляло. Крадіжки були під час транспортування, зберігання, чи внаслідок недодавання норми [40]. Це відбувалося як під час війни, так і в післявоєнні роки. Не легше жилося і сільським жителям, оскільки вони були змушені здавати власні продукти, й через вкрай високі вимоги іноді залишалися ні з чим [35; 40].

У таких складних евакуаційних умовах науковий колектив ХСГІ зміг навчити 110 студентів (всього було чотири випуски; працювали два факультети - агрономічний та захисту рослин). Окрім того, викладачі працювали за науковою комплексною темою: «Культура цукрового буряку в умовах Узбецької РСР» [14]. В.Г. Аверін активно працював за цією темою й опублікував наступні праці: про біологічний метод боротьби з шкідниками (за допомогою птахів); про боротьбу з карадриною та про найважливіших шкідників Узбекистану [2; 6, арк. 147; 38]. Ще одну працю В.Г. Аверіна з питання захисту від шкідників цього краю опублікувано в 1947 р. [38]. Загалом, описуючи свою діяльність в цей період, В.Г. Аверін зазначав про дослідження шкідників нової культури для Узбекистану - цукрового буряка; участь в авіаекспедиції з боротьби з хлібною черепашкою та очолювання Державної надзвичайної комісії при СНК УзРСР по боротьбі з червецем Комстока [6, арк. 70]. Окрім того, відмічено що вченим збиралися матеріали всього по 19 різних культурах [6, арк. 40]. А про свою педагогічну діяльність того часу він зазначав: «Перебуваючи в евакуації ... вдало продовжив навчальну та наукову роботу, а також проводив консультаційну допомогу урядовим республіканський, обласним та районним органам ... за надану науково-виробничу допомогу в 1944 р. відмічений грамотою Ср.АзНИТО» [6, арк. 92].

Колектив ХСГІ в евакуації, м. Катта-Курган (Узбекистан), 1944 р. У першому ряді другий зліва - В.Г. Аверін. Більш детально - в першоджерелі [14].

Джерело: копія з [14], відредагована автором.

Реевакуація ХСГІ до Харкова. У серпні 1944 р., через три роки після евакуації, ХСГІ повернувся в м. Харків. В.Г. Аверін написав рапорт 10 серпня 1944 р. щодо повернення з м. Катта-Курган у Харків і початку виконання своїх обов'язків [6, арк. 32]. Варто зазначити, що незадовго до реевакуації, діючий директор ХСГІ П.Т. Дмитренко несподівано (21 червня 1944 р.) звільнився за власним бажанням, а інститут очолив О.Н. Соколовський [14].

Харків через рік після нацистської навали 1941-1943 рр. так і не відновився. Але всеодно директор відмітив задовільний стан приміщень інституту та гуртожитків і що вони потребували лише «поточного ремонту (скління вікон, установлення віконних рам і переплетень)», тобто навчальний процес можна було починати [14]. Насправді, інститут зазнав значних руйнувань - низка будинків потребували капітального ремонту або повної відбудови. Весь колектив інституту та студенти прийнялися до відновлення зруйнованих приміщень інституту і лише наприкінці 1945 р. навчальний корпус 1 гуртожитки стали придатними для життя. Але навіть через 11 років, у 1955 р., ремонт приміщень ще тривав, а студенти жили в гуртожитку який під час війни німцями використовувався як конюшня [14].

Повернення тоталітарного комуністичного режиму в Україну. З деокупацією українських територій від нацистів радянський режим розпочав повсюдні репресії (насамперед масові арешти та розстріли). В більшості міст України працівники НКВС чинили мародерства. Так, у звільненому Києві відібрали собі всі кращі будинки та квартири, вкрали кращі меблі та інше майно [20, с. 154]. Процвітала безкарність і вседозволеність новому прошарку комуністичної так званої еліти.

Комуністи вважали, що всі, хто був у окупації є неблагонадійними й тому по всій Україні влаштували масові арешти людей. Хоча цій темі присвячено низку праць, але всеодно й досі лишається багато білих плям. Зокрема, в Харкові лише під час повторних зимових арештів було вислано близько 2500 людей [20]. Скільки було арештовано під час перших арештів - невідомо. В ХСГІ покарали колегу-ентомолога В.Г. Аверіна - В.В. Шевченка, який залишився в окупації в Харкові. В серпні 1943 р. його позбавили наукового ступеню кандидата наук і вислали до Казахстану [7]. Зазнали переслідувань й інші колеги В.Г. Аверіна, які пережили окупацію й не втекли (насамперед ті, хто побоявся покинути родичів чи дітей), зокрема аспірантка В.В. Станчинського - Є.Г. Решетник. Були й ті, кого повернули з-за кордону (зокрема М.В. Шарлемань), і які в подальшому також переслідувалися.