Діяльність професора В.Г. Аверіна в роки другої світової війни (1939-1945) та післявоєнний період крізь призму політико-ідеологічних чинників

З роками тавро «неблагонадійного» і «зрадника» поставили усім пережившим окупацію незалежно від віку, навіть маленьким дітям, які були в окупації разом з батьками й впродовж усього періоду панування комуністичного режиму це ставили їм у провину [39]. Хоча, зрозуміло що всі ці звинувачення цілковито абсурдні, оскільки більшість людей взагалі не знали про евакуацію, через заборону розголошувати про неї, інші ж не потрапили в евакуаційні списки, або через швидкий наступ нацистів не встигли виїхати. Окрім того, частина людей не змогли евакуюватися через різні особисті обставини, насамперед не могли вивезти або покинути хворих близьких або родичів і т.п.

Україна зазнала колосальних руйнацій через війну, але радянським режимом це применшувалося. Зокрема, О.П. Довженко писав: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі ... У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви ... архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей ... У нас нема майже вчених, обмаль митців ... З 1920-хрр. населення в Україні зазнало страшних втрат через голодомор і війну. Але /комуністи/ замовчують, бо се було б «політично шкідливим»!» [20, с. 238, 354].

А замовчувати було що - зокрема, в роки війни втрати українського народу становили 40-44 % від загальних втрат СРСР [29]. За ~ 3,4 роки німецької окупації загинули мільйони українців. Причому нині, цифри втрат збільшуються з кожним роком, наразі за даними 2019 року вказано загибель ~ 4,1 млн. військових (до цього часто вказувалося про ~ 2,5 млн. загинувших) [29], а цивільного населення - 4,5 млн.. Тобто всього загинуло 8,6 млн. і на долю України випала третина всіх втрат в СРСР [30]. За іншими даними втрати цивільних значно більші, зокрема вказано що в концтаборах та масових захороненнях німці знищили 5,5 млн. людей [29]. Вбивства цивільних німцями часто виправдовувались як боротьба з партизанами, через що знищено з мешканцями 250 сіл, а загалом німці зруйнували 28 тис. сіл, 714 міст і містечок (42 % міських поселень) [29].

Щодо інших наслідків, зазначимо що за роки окупації німцями Україна зазнала 42 % усіх матеріальних втрат СРСР у війні [30]. Щодо освітніх та наукових установ наводяться наступні дані: зруйновано понад 8 тис. шкіл, 151 музеїв, 116 навчальних корпусів ВУЗів, до Німеччини вивезено понад 50 млн. книг, ~ 40 тис. експонатів музеїв [29; 30]. Щодо інших наслідків окупації німцями варто відмітити грабунки ресурсів - продовольства (вивезені мільйони тонн зерна, понад 27 млн. худоби), культурних цінностей, руйнаціями знищені підприємства машинобудівної, вугільної, металургійної, хімічної промисловості та ін.). Матеріальні втрати склали 285 млрд крб. (30 % від нацбагатств України) [29]. Причому, значні нищення створили більшовики під час відступу (особливо 1941 року) - німецькі військові зазначали, що в містах були цілеспрямовано знищені музеї, пам'ятники, галереї, бібліотеки тощо [42].

Мільйони загинувших українських військових у боях, як було зазначено вище, спричинило те, що військові керівництво вирізнялося некомпетентністю та жорстокістю - після більшовицьких чисток 1930-х років всіх старих керівників знищили або звільнили, а на заміну їм прийшли зовсім непідготовані. Причому, вважалося що українці мають змити кров'ю ганьбу окупації, тому на звільнених територіях мобілізували всіх придатних чоловіків (насамперед молодь), й «їх звали чорносвитками. Вони воюють в домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих ... Один генерал дивився на них у бою і плакав» [20, с. 158]. Ті ж солдати, які вижили, після війни пройшли численні перевірки НКВС, через що були морально надламані і як казав український зоолог та історик В. М. Грама: «Гіркий осад залишила ця війна у наших душах ...А про учасників війни ніхто не згадував 20років, принаймні, до 1965р.» [39]. Окрім того, ті хто був у полоні, на тривалий час були запроторені за грати, оскільки «раніше солдату, що втік з полону, давали нагороду, а зараз саджають в тюрму ... комуністи їх вважають інкорпоре за шпигунів і зрадників» [20]. Тому й писали про ці часи: «Ніде не зустрів веселого обличчя ... усі невеселі, стурбовані. І багато облич сумних. Важко живеться народу» [20, с. 354]. Варто зазначити, що станом на 1945 рік, в Україні з 41,7 млн. населення до війни, лишилося 27,4 млн. [29].

Тоталітарний комуністичний режим в роки війни не полишав проведення репресій. Коли ще не завершилася війна, було вивезено до Сибіру й Крайньої Півночі 1,5 млн. людей, насамперед з Західної України [29]. А 1943 р. з'явилася вказівка щодо створення мережі агентури, яка б пронизувала все населення СРСР [8]. Глобальне стеження було постійною метою впродовж всіх років існування СРСР.

Окрім того, ще на Ялтинській конференції в лютому 1945 року совєти наголошували на поверненні колишніх громадян до совєтів. Зокрема, радянські війська першою справою на зайнятих територіях Західної Європи, приймалися шукати українських та російських емігрантів для негайного арешту. А НКВД відшукували, арештовували й вивозили українських наукових, громадських і політичних діячів-емігрантів. Були зроблені списки й за ними відшукували усіх емігрантів. До 1 вересня 1946 р. до совєтів було репатрійовано 5,1 млн. людей; низку з них було жорстоко вбито - так 28 травня 1945 р. англійське командування передало совєтам 2 тис. козачих офіцерів і багато тисяч рядових козаків; всіх їх було знищено [8].

Наче передбачаючи це, багато громадян ще під час війни змінили свої прізвища й втекли до Австралії та Америки. Ті хто лишився - як правило були арештовані й вивезені; небагатьом вдалося лишитися. Тіх, кого не вдалося вивезти, в подальші роки таємно вивозили або вбивали, але в жодному випадку совєти не брали відповідальність у своїх злочинах і вбивствах. В цьому була вся суть комуністів [8].

Проте, на цивілізований світ совєти тиснули з метою лишити захоплені в 1939-1940-х роках території Польщі, Румунії, Литви, Латвії, Естонії та ін. [30]. Це комуністам вдалося. Мало того - з урядом Польщі у вересні 1944 року була підписана угода про переселення українців з Польщі і навпаки. В результати до серпня 1946 р. до УРСР примусово переселено майже 433 тис. українців, а до Польщі виїхал 810,4 тис. Згодом Польща запровадила «Операцію Вісла» знищивши багатьох патріотів, вояків УПА, а також виселила всіх українців зі своєї території - до серпня 1947 р. 140,5 тис. українців [29].

Попри страшні часи В.Г. Аверін продовжував свою науково-педагогічну діяльність, зосередившись на відновленні роботи інституту. Зокрема, він брав безпосередню участь у відновленні будівель ХСГІ [6], а також в Харківському зоопарку «завдячуючи його підтримці, не лише швидко відновилася експозиція зоопарку, але й науково-просвітницька робота» [19, с. 24].

Перший рік в Україні після війни. У травні 1945 р. відбулася довгоочікувана перемога над нацистською Німеччиною, а через півтора місяці (24 червня) помпезно провели Парад Перемоги в Москві, де навіть не віддали шану загиблим хвилиною мовчання і не згадали про жахливу величезну ціну за цю перемогу - про десятки мільйонів загиблих, серед яких 13 млн. українців [20]. Зокрема, О.П. Довженко написав про цей парад: Сталін «згадав про тих, що впали в боях у величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Не було ні паузи, ні траурного маршу, ні мовчання. Були сказані ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв ніби провалились у землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття» [20, с. 216-217].

Едгар Сноу відмітив що «вся ця титанічна боротьба, яку деякі схильні скинути з рахунку, ніби якусь «славу Росії», була насправді - і в багатьох аспектах - насамперед боротьбою, - запеклою війною України, яка їй коштувала багатьох болючих втрат. Звичайно, найбільшою втратою були людські життя... Жодна інша країна Європи не зазнала такого руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей» [29].

Отже, після завершення бойових дій та скасування воєнного стану створений комуністами «особливий правовий режим не вичерпався у своїх головних ознаках: насильство, примус, реквізиції, обмеження тощо» [44]. Офіційно було заборонено показувати страшні наслідки війни в Україні, через що О.П. Довженка за показування руйнувань і масштабів горя піддали переслідуванням [29].

Комуністи з роками зовсім перестали згадувати про надану їм військову допомогу від інших країн, переслані колосальні об'єми гуманітарної допомоги, а в післявоєнні роки - матеріальну допомогу для відбудови. Натомість - возвеличували партію, особу Сталіна та російський народ [8; 30]. Зокрема, виключну роль за розгром Німеччини надали лише росіянам, й Сталін вказав їх як «найвидатнішу націю серед усіх націй... керівну силу серед усіх народів... країни» [30, с. 461]. Це знову запустило політику русифікації - домінуючу та особливу роль росіян й їх панування над іншими народами. Це просувалося всі подальші роки існування комунізму [30].

Й нині не розкриті архіви в РФ, тому деталі щодо втрат й інші деталі наслідків війни на українців та населення в СРСР фрагментовані й неточні. Зокрема, досі немає точних цифр про кількість загиблих в Україні. Загальну кількість загиблих в СРСР вказують від 27 до 46-50 млн. людей [8; 29; 30]. Враховуючи що німців на східному фронті загинуло 1,5 млн., а радянських військових - 22 млн., виходить що на 1 загинувшого німця було 14 радянських. А разом з цивільними - 1 до 33 і до 40 й більше.

Після війни багато людей продовжували вірити що після пережитого жаху, життя зміниться на краще. Хоча чимало було тих, хто був готовий все винести, лише б більше не було війни. Проте, все до чого спромігся тоталітарний режим після війни - вимагати від совєцьких людей покірності і слухняності режиму [8]. Формували деетнізовану масу людей, але з домінуванням російсько-культурної компоненти, зокрема відновлено боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму», насамперед в Західній Україні винищуючи та виселяючи людей на 5-10 років [29; 30].

А невдовзі комуністи зробили обов'язковим вказання факту щодо перебування в окупації. Окрім того, стали жорсткішими вимоги до працівників вузів, зокрема, окрім класового походження (віталося лише пролетарське) з 1948 р. додалася ще й боротьба з космополітизмом, яка тривала до смерті Й. Сталіна. А для боротьби з «ворожими елементами» поширилося впровадження в наукові та учбові заклади працівників НКВС. Проте, шукали насамперед українських націоналістів, яких найбільше боялися комуністи, налякані війною з УПА [44].

В цей період В.Г. Аверін, окрім наукової роботи, докладав максимум зусиль до громадської діяльності, зокрема створив у Харкові відділення Всеукраїнського товариства охорони природи, став депутатом Харківської міської ради, членом правління Харківського будинку вчених тощо [38; 6, арк. 169]. Також він активно приймав участь в конференціях, причому не лише в українських, а й сусідніх країн СРСР - зокрема в Грузії (Тбілісі). За проведену роботу й результативну діяльність відзначений подяками та медалями [ 38].

У 1945 році почали публікувати наукові збірники, макети яких були зроблені ще в 1941 р., але через війну так і не були видруковані. Зокрема вийшла праця В.Г. Аверіна про Cicindela nordmanni, для якого він описав нові форми (аберації), одна з яких (ab. medvedevi Averin, 1941), названа на честь учня В.В. Станчинського - репресованого ентомолога С. І. Медведєва (1899-1979), якого в ті часи більшість науковців боялися навіть згадувати [1].

З-поміж публікацій В.Г. Аверіна за 1946 р. варто відмітити дві. Перша - автобібліографічний покажчик, який включав 325 наукових та науково- популярних публікацій ученого, розподілених за наступними дев'ятьма темами: праці з фауністики та біології тварин (зокрема з теріології, орнітології, іхтіології та ентомології), мисливствознавства, охорони природи, боротьби з шкідниками, систематики (опис нових таксонів), настанови щодо роботи з юннатами, рецензії, реферати, бібліографії та різні. Насправді В. Г. Аверін написав понад 500 публікацій з 1909 до 1947 рр., проте низку з них він не навів. Це зокрема стосується заміток у місцевих газетах, праць на природоохоронну тематику, а також публікації у співавторстві з репресованими вченими, наприклад, В.В. Шевченком та М.І. Гавриленком [2; 38].

Друга публікація, а водночас і остання орнітологічна праця В.Г. Аверіна, - «Птахи Мохначанського бору ¹⁴ (екологічний нарис)», написана в співавторстві з О.М. Островською [3] ¹⁵ на основі досліджень, проведених на 6 стаціонарних ділянках та 17 лінійних маршрутах. У ній розглянуто 30 видів птахів, проаналізовано їхнє різноманіття в різних біотопах і наведені деякі аутекологічні дані. Зокрема, наведений список типових, гніздових та залітних видів птахів у восьми типах біотопів - чистих соснових насадженнях без підліску (сухий Ві та свіжий Вг субори ¹⁶), сосняках із підліском (свіжий субір Вг), молодих сосняках (5-20 років) з домішкою листяних дерев та інших біотопів. Виділено 4 групи птахів за трофічними преференціями - комахоїдні (14 видів), зерноїдні - 5, невизначені - 8, і шкідливі види, з якими мала вестися боротьба - 3. Останні обов'язково мали наводитись за вимогами тих часів Окремого розгляду потребують приклади наслідків боротьби з птахами-шкідниками. Наприклад, у Китаї після знищення горобців, врожай був знищений сараною й гусінню, а через голод загинуло ~20 млн. людей.. Також вказано тип розміщення гнізд за ярусами - на верхівках, у кроні, у дуплах стовбурів дерев та шпаківнях, у кущах, у трав'яному покриві та мохові, на відкритих місцях, синантропні та позаярусні (міжярусні). В.Г. Аверін наголошував, що соснові насадження вкрай бідні з точки зору різноманіття птахів - на основі обліків виявлено що на площі 17 га знаходилося 105 пташенят та 42 дорослих птахи, тобто в середньому - 8,6 птахів на 1 га. Така низька кількість вказувала, що в таких біотопах птахи не мали важливої ролі в процесі саморегулювання біоценозу.

А повна відсутність птахів відмічена в 25-30-річних насадженнях білої акації (мова про робінію звичайну - Robiniapseudoacacia). Ці дані вкрай цінні й нині - оскільки вказують наскільки небезпечне й шкідливе (через отруйність і високу швидкість росту) для місцевої фауни та біотопів дерево робінія, інтродуковане з Північної Америки й наскільки недоцільно його застосування для насаджень [11].

Варто зазначити, що в цій праці не вказано в яких роках проводилися дослідження. Найвірогідніше, обліки зроблені до війни - оскільки після війни природні території тривалий час становили небезпеку через замінованість та велику кількість нерозірваних снарядів У 2022 р. на 8-й рік російсько-української війни, в Україні знову низка територій стали небезпечними для відвідування через замінованість. Проте для їхнього розмінування знадобляться десятиріччя..

Брат В.Г. Аверіна - Всеволод. Восени 1946 р. сталася одна з найбільш трагічних подій у житті В.Г. Аверіна: невдовзі після повернення з заслання у виправний табір Про Вс.Г. Аверіна автору розповідав В.М. Грама (1937-2020) і зазначав, що Всеволод Григорович у часи Другої світової війни перебував у концтаборі в Азії. Натомість, нині ця інформація піддається сумнівам. Проте, для з'ясування правди, -- необхідне окреме дослідження., 03.09.1946 р. трагічно загинув його брат Всеволод, талановитий художник-анімаліст [35].

У пам'ять про брата В.Г. Аверін поширив серед колег його малюнки, частина з яких згодом були надруковані в різноманітних атласах, зокрема, в атласі-довіднику про шкідників, написаному у 1948 р. Є.В. Звєрезомб-Зубовським (1890-1967) [24]. Атлас містив 32 намальовані таблиці з докладними поясненнями біології шкідників, характерних пошкоджень та рекомендаціями щодо заходів боротьби з ними. Незважаючи на високу якість старанно виконаної роботи, на атлас був безпідставно та несправедливо написаний негативний відгук, такою собі А. Степановою [43], яка піддала критиці навіть малюнки Всеволода Аверіна, зазначивши: «невдалі малюнки окремих шкідників» (sic!). Також був розкритикований текст Є.В. Звєрезомб- Зубовського, зокрема наголошено на його невідповідності до інструкцій і вказівок Міністерства сільського господарства, неповних списках видів шкідників, а «заходи боротьби з шкідниками написано надто схематично» і «автор чомусь уникає нових заходів боротьби». Крім того, вказано про малий тираж видання (лише 3 тис.) і високу ціну (56 крб). Вся ця критика здебільшого наводилася без конкретики, а де й вказувалися конкретні зауваження, то були вкрай абсурдними. Наприклад, наголошено на відсутності в методиці боротьби з буряковим довгоносиком методу використання курей.Це абсурд, оскільки подібне можливо лише на приватних невеликих ділянках, а не в колгоспах. Проте, цей памфлет таки досяг своєї мети - атлас більше не перевидавався та був забутий, як і малюнки Вс.Г. Аверіна. Не може бути сумнівів, що цей негативний відгук з'явився на догоду радянській владі з метою понівечення й забуття напрацювань неугодних «ворогів народу». Нині атлас зберігся лише в деяких бібліотеках Києва, де випадково був знайдений автором і оцифрований з метою поширення серед біологів.

Варто зазначити, що нині, на аукціонах та в приватних бібліотеках можна знайти низку малюнків Всеволода Григоровича, найвірогідніше оскільки низка приватних архівів і музеїв на Сході України з 2014 р. внаслідок російсько- української війни були розграбовані або знищені рашистами. Але подробиці цього - тема іншої публікації.

Ілюстрації Вс. Г. Аверіна: a, b - з довідника по шкідниках рослин (1948) [24]: Anisoplia agricola, A. austriaca, A. segetum, Microtus arvalis, Apodemus agrarius. c - малюнок Lepus europaeus 1940 р. з приватної колекції, який поширювався для продажу за допомогою аукціону.

Джерело: електронні копії автора з редагуванням (2019-2021).

Посилення тоталітаризму й відбудова України (1946-1948). Надію на покращення та полегшення життя радянська влада замінила створенням голодомору в Україні наприкінці 1946 р., з метою начебто отримання надвисоких результатів хлібозаготівлі і передачі «братнім державам» (Румунії, Польщі та ін.), а вочевидь - для проведення чергового акту геноциду українців. Внаслідок таких злочинних дій загинуло 1,2 млн. людей, з яких 900 тисяч - у сільській місцевості [12; 40]. Така велика кількість загиблих - через створені сталінським режимом високі податкі для селян, через що селяни були змушені позбутись свого господарства (вирубати сади, віддати свійську худобу тощо) й лише працювати в колгоспі. Тому, коли перестали давати продукти за трудодні в колгоспах, у людей не було за що жити. Така була «відповідь» і «вдячність» комуністів коли лише відгриміла війна й багато колишніх солдат, сподіваючись на краще життя, знову опинилися в страшних умовах й нелюдському ставленні. Жертв було б ще більше, якби не опір УПА, який не надав можливості комуністам створити надійні «кордони» між Східною та Західною Україною, що дозволило багатьом голодуючим зі Сходу тікати в західні області України [44]. Натомість, в 1931-1933 рр. такий кордон створили «загранотрядами» й не пускали українських селян за кордон з Росією, через це викликали смерть мільйонів українців.

В особовій справі В.Г. Аверіна знаходимо, що в цей час, його залучають до різних зобов'язань, які не стосувалися його фахових навичок. Наприклад, 18 листопада 1946 р. директор ХСГІ О.Н. Соколовський включив його в комісію для обстеження рівня пошкоджень деревних насаджень в м. Харків після розвантаження вугілля. Причому результати треба було надати в той же день [6, арк. 37]. Подібне завдання могло бути через брак кваліфікованого персоналу, чи з інших причин, зокрема через впровадження комуністичною владою примусової участі всіх «другорядних» вчених в різних заходах (чергуваннях, демонстраціях, звітуванні тощо) у якості «студента на побігеньках». Окрім того, як зазначав М.А. Низовий, це робилося й через острах «нових» науковців, що за досвідченими спеціалістами «старої» школи їх не буде «видно» [32].

В.Г. Аверін не згадував у своїх рукописах чи листуванні про будь-які злочини комуністів, оскільки тоді цензура перевіряла всіх і все. Проте, він в загальних рисах пише про нелегкі умови життя в листі до І.Г. Підоплічка: «Все більше схиляюся до спостереження за природою, до мисливства та рибальства. В цьому році я нажаль провів лише один місяць на Донці та повністю не відпочив, а нам, старикам, це вже не годиться» (11.09.1947) [25, арк. 4].

В цей-же період усе більше почав поширюватися крикливий лозунг І. Мічуріна «Мы не можем ждать милостей от природы: взять их у нее - наша задача», а невдозі прийнятий сталінський план так званих колосальних змін природи на 1946-1958 рр. з пафосною метою «економічного прогресу та розвитку», який в результаті спричинив колосальні та катастрофічні зміни навколишнього середовища шляхом масового будівництва гребель, випрямлення русел річок, меліорації, тотального розорювання цілини, вирубування лісів тощо. До популяризації цієї абсурдної та шкодочинної діяльності залучали газетярів, кінематографів, художників, композиторів, письменників та поетів. Натомість, ризики та можливий негативний вплив цих дій ніким не розглядався [48]. До агітації залучали й науковців, яких змушували писати абсурдні дифірамби партійним діячам та владі в стилі: «Комуністична партія, радянський уряд і особливо вожді народу Ленін і Сталін завжди надавали великого значення...» ²⁰. Відповідно вийшла низка «наукових» праць на підтримку цих злочинних щодо природи діянь. Окрім того, до публікацій додавали рядки про різні постанови ЦК КПРС, плани п'ятирічок, «прекрасні» зміни в житті людей совєтів тощо. Подібне стало обов'язковим ледь не для кожної наукової роботи всього періоду існування СРСР.

Сталінський план зміни природи в багатьох випадках призвів до екологічних катастроф. Наприклад, борщівник Сосновського (Heracleum sosnowskyi) прозвали «Помстою Сталіна», оскільки його ввели в культуру під пафосним гаслом «відновлення зруйнованого війною сільського господарства». Проте, ця рослина виявилася непридатною для використання, ще й при цьому вкрай небезпечною, оскільки викликала опіки 1-3 ступенів. Окрім того, борщівник став одним із найбільш агресивних і експансивних інвазивних видів рослин, з якими дуже важко боротися і майже неможливо повністю знищити [40]. Подібні катастрофічні нововведення стосувалися й створення агроценозів на крутосхилах, розорювання солончаків на півдні України, осушення боліт, гніздової посадки дуба методом Т. Лисенка тощо. Згодом, під час будівництва Зміївської ТЕС, було знищено значну територію Лиманських озер (Чугуївський район, Харківщина), де В.Г. Аверін проводив тривалі дослідження птахів і мріяв заповісти ці місця й створити орнітологічну станцію [38].

Проте будь-яка критика влади в тоталітарні часи була цілковито заборонена. Натомість, якщо робилися якісь помилки або з'являлися проблеми - в усьому звинувачували «англосаксів» (Англію та США). Що б не відбувалося - в усьому винуваті інші [20; 44].

В.Г. Аверін, як і більшість українських науковців, залучався до «великого плану перетворення природи» з метою його возвеличення й популяризації. Звісно, це було примусово та під інтенсивною цензурою, що не дозволяла будь-яку критику цього плану. Втім, В.Г. Аверін обрав досить загальні та нешкідливі теми, зокрема, в архівах збереглися назви його доповідей: в 1950 р. він виступав в Інституті зоології АН УРСР у Києві з доповіддю на тему «Задачі дослідження фауни УРСР в світлі Сталінського плану перетворення природи», а роком раніше, на «Всесоюзній нараді при ВІЗР ВАСГНІЛ щодо полезахисних лісосмуг», з доповіддю «Напрями та шляхи реконструкції орнітофауни лісопольових біоценозів середньої та лісостепової зони Європейської частини СРСР» [6].

Попри активну та плідну працю В.Г. Аверіна, починаючи з 1947 р., керівництво інституту починає писати на нього догани, звинувачуючи його в зірваних заняттях і загрозу роботи кафедри зоології та ентомології, невчасному звітуванні тощо [6, арк. 52, 70; 38]. Проте він зміг продовжити працювати, найімовірніше завдяки тому що досліджував актуальні на той час для СРСР теми з прикладної ентомології в Україні та залишався одним з провідних спеціалістів.

Апогей невігластва відбувся влітку 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ, після якої почалися переслідування фахівців у багатьох сферах, через що загальмувався розвиток низки напрямів науки, насамперед - класичної генетики (морганістів), натомість відбувалося активне просування мічуринщини. При цьому, сесія проходила з помпезними, галасливими й абсурдними звинуваченнями. Лише незначна частина науковців наважилися вступити в дискусію з провладними псевдонауковцями-невігласами й пояснити невірність їхніх тверджень. На жаль, за це їм довелося жорстоко поплатитися - невдовзі всіх їх (понад сто науковців) (sic!) було звільнено, а деяких арештовано або доведено до самогубства [49].

На сесії був І. Презент - прибічник Т. Лисенка, який доклався в 1930-і роки до арештів багатьох колег В.Г. Аверіна [36]. Коли на війні загинуло багато талановитих науковців, Презент і подібні йому провладні «нові» науковці всю війну перебували в безпеці в тилу, але по завершенні війни - приписали собі заслуги в перемозі й активно продовжили цькування й переслідування провідних науковців «старої» школи. На сесії цей псевдоучений вів себе вкрай зарозуміло й В.М. Грама наводив спогади про деякі випадки. Вважаю цінним навести один спогад, який в деталях автор віднайшов у одній з праць про лисенківщину: «Наскільки красиво та емоційно він /Презент/ розповідає! ... Який він безпардонний і дріб'язковий! Як він, захоплений собою, був необережний.. Він сказав: «Коли ми, коли вся країна проливала кров на фронтах Великої Вітчизняної війни, ці муховоди... ». Домовити він не зміг. Як тигр, з першого ряду кинувся до трибуни І.А. Рапопорт (1912-1990) - він знав, що значить «брати язика». Презент на війні не був - він був занадто цінним, щоб воювати - там же можуть і вбити... Рапопорт був усю війну на фронті. З чорною пов'язкою на вибитому кулею оці він був страшним. Рапопорт схопив Презента за горло і, стискаючи це горло, спитав з люттю: «Це ти, сволота, проливав кров?» Відповісти майже задушеному Презенту було неможливо» [49, с. 250].

Сесія ВАСГНІЛ мала колосальний негативний вплив на діяльність В.Г. Аверіна - в подальшому він більше не опублікував жодної праці й остання його стаття була написана в 1947 р. ²¹ [38]. Найвірогідніше це було пов'язано саме з утисками після сесії, а не з віком або завантаженістю на роботі, оскільки вчений активно приймав участь в наукові роботі до останніх днів. Доказом утисків є те, що 19.11.1948 р. В.Г. Аверіна вивели зі складу вченої ради Інституту генетики і селекції АН УРСР (нині - Інститут рослинництва імені В.Я. Юр'єва) [38]. Після цієї сесії генетичні дослідження взагалі припинилися, аж до 1964 р. Більше того, комуністи навіть взялися переробити навчальні програми, щоб викоренити морганізм [35, арк. 2495; 49]. Згодом переслідування посилилися, і на багато років у науці запанували примітивні прокомуністичні фанатики, популісти й невігласи, через яких репресій зазнали не лише генетики, а й біологи та ін.

Варто зазначити, що в цей період продовжувала інтенсивно рости та розвиватися корупційна система, яка згодом пронизала все суспільство й мала колосальний вплив і на науковців, і на все суспільство в Україні і СРСР. Якщо в 1930-і роки корупція була притаманна системі управління й існувала в спорадичній формі, то в роки Другої світової війни та після неї - стала всюдисущою та постійною. При цьому не було зроблено дієвих спроб її подолати. Зокрема, взагалі не було публічної кампанії проти корупції, лише секретний наказ Міністерства юстиції щодо боротьби з хабарництвом (від 15.07.1946). Хоча арешти й проводилися, але їх кількість поступово значно знизилася: від 3900 засуджених в 1946 р., до 1298 в 1951. А в подальшому влада взагалі майже перестала приділяти увагу цим злочинам [44]. Насамперед, це відбулося у зв'язку з тим, що керівні посади продовжували займати партійні функціонери та мародери, які опинилися там після сталінських репресій [20; 44]. Це мало катастрофічні наслідки в усіх сферах на дуже тривалий період.

Ледь не єдиною позитивною подією цих років було створення 12 грудня 1947 р. з ініціативи В.Г. Аверіна Українського ентомологічного товариства та затвердження складу його оргбюро. В подальші роки ця організація суттєво вплинула на розвиток ентомології в Україні [38; 41].

Останні роки життя В.Г. Аверіна (1951-1955). Незважаючи на поважний вік (майже 70 років) В.Г. Аверін зберігав високу працьовитість. Хоча він полишив науку й більше не публікувався, але активно приймав участь в конференціях, насамперед ентомологічного та сільськогосподарського профілю (переважно в Києві), а також відвідував науково-природничі музеї, зокрема в м. Ленінграді (нині - Санкт-Петербург. В особовій справі зазначено, що В.Г. Аверін працював над створенням монографій з ентомології («Фауна турунів УРСР і питання про їх використання для біологічної боротьби з шкідниками сільського господарства») та орнітології («Сільськогосподарська орнітологія»). Праця по птахах з часом можливо була перейменована, або ще був третій проєкт монографії - «Значення птахів у сільському, лісовому та рибному господарствах СРСР» [6, арк. 169]. Не покинув він і дослідження біологічних методів боротьби з шкідниками сільського господарства [38]. Окрім того, він долучався до підготовки наукових кадрів, наприклад - приймав участь в захисті кандидатської дисертації В.С. Петрова у травні 1954 р. в Харківському держуніверситеті²², де разом із С.І. Медведєвим виступив у ролі опонента [7].

В зазначений період посилювалася ідеологічна пропаганда: проводили перевірку українських комуністів й з КП(б)У виключили ~ 3 %, а у 1951 році прочитано ~ 25 тис. лекцій (прослухало 7,7 млн. людей) де читалися в основному теми - «Великий російський народ - провідна нація СРСР» та «Українські буржуазні націоналісти - смертельні вороги українського народу» [30].

Окрім того, у 1951 р. було значно зменшено (майже вдесятеро) заповідні території в усьому СРСР - повторилися абсурдні звинувачення про «дислокацію в них антирадянських військ», як і в 1933 р. [36; 38]. Таким чином, результати природоохоронної діяльності В.Г. Аверіна знову були знівельовані. Окрім зменшення територій заповідників, продовжилося нищення природи України. Зокрема, на початку 1954 р. ЦК КПРС прийняла рішення «Про дальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель» в совєтах, й невдовзі без обстежень були розорані землі з засоленими ґрунтами (зокрема, на півдні України), що викликало екологічну катастрофу [8].

У березні 1953 р., невдовзі після смерті Й. Сталіна, ввели амністію в'язням ГУЛАГ-у (27.03.1953 р.) і в Україну повернулося понад 176 тис. громадян ²³ [44]. Проте, після смерті тирана, кардинальних змін у відношенні совєтів до людей не змінилося. Сподівання науковців і всіх людей на зменшення утисків влади не виправдалися - продовжувалося переслідування раніше засуджених людей: задекларований відхід від сталінізму на ХХ з'їзді КПРС, не передбачав зміну політичної діяльності, не було даних про його злочини, про мільйони закатованих, про страждання від сталінщини. Також зазначалося що «чистці підлягає культ особистості, але не основи комунізму, особистості, але не партія, Сталін, але не його спадкоємці» [8, с. 11]. Влада взялася за реабілітацію фанатиків-комуністів; натомість спроби реабілітації науковців, діячів культури та інших несправедливо осуджених всіляко осуджувалися сталіністами й вони наголошували: «відновимо славетне ім'я товариша Сталіна... Не сумнівайтесь!» [8, с. 712]. Окрім того, влада продовжувала боятися розкрити масштаби розстрілів 1930-х років, й ввели фальсифікацію дат смерті [8].

Хоча низка науковців, колег В.Г. Аверіна, зокрема репресовані В.В. Станчинський та О.А. Яната (звинувачені в контрреволюційній діяльності й загинувші в таборах), у ці й подальші роки були реабілітовані, проте вони й їхні напрацювання залишилися під забороною згадувань. Зрештою, й сам В.Г. Аверін у цей час і в подальші роки комуністичної влади майже не згадувався в науковому середовищі [36; 38].

Останній (1955) рік життя В.Г. Аверіна видався насиченим різними подіями. Зокрема, викладання у ВУЗах УРСР дозволяли виключно російською мовою, а українська опинилася під забороною [20]. Попри 70-річний ювілей В.Г. Аверіна (жовтень 1955 р.) колеги та знайомі не написали привітання в журналах, оскільки, вочевидь, боялися піддатися гонінням з боку влади. Тут варто згадати лист С.І. Медведєва, написаний А.П. Семенову-Тянь- Шанському під час його перебування у в'язниці за хибні звинувачення восени 1933 р.: «від мене всі відвернулися ... залишився абсолютно наодинці, навіть ті, кому я в минулому часі надавав допомогу в науковій роботі і усіляке сприяння, тепер цураються мене і бояться сказати слово в мій захист, хоча вони і могли б це зробити» [18; 36, с. 11]. Подібний страх був повсюди.

Деякі дані щодо зневажання науковців «старої» школи в цей період є в спогадах С.І. Медведєва ²⁴, зокрема про постійні утиски від керівництва університету, причому деякі партійні діячі або прокомуністичні науковці приходили до нього і вказували чим треба йому займатися, хоча й спеціалісти в тій галузі вже були. Взагалі, науковою діяльністю того часу часто займалися зовсім бездарні особи з плеяди прислужників комуністичного тоталітарного режиму. «Загалом, всю цю комуністичну систему (з атмосферою страху, підозрілості тощо) С.І. Медведєв ненавидів» і казав: «Та ми ж люди другого сорту» [39, с. 24]. Щодо другого сорту - варто пояснити, що це стосувалося інтелігенції, а О.П. Довженко казав в ті часи: «інтелигент - це зневажливе слово; тепер стоїть на третьому місці після робочих і селян. Натомість це «найдостойніше» та «найпрогресивніше»» [20, с. 264].

Висловлювань В.Г. Аверіна щодо його відношення до радянської влади автором не знайдено, проте в своїх працях наприкінці 1920-х рр., зокрема про острів Чурюк, він вкрай негативно висловлюється про владу [5; 38]. Утім, істинне його ставлення до комунізму найяскравіше відображає той факт, що він не належав до компартії, хоча цього в ті часи наполегливо вимагали, тим паче від титулованого науковця та педагога [38; 47, арк. 2].

З роками нищівний вплив лисенківщини частково змогли припинити. Зокрема, низка науковців (насамперед з м. Санкт-Петербург) об'єдналися в 1955 р. й написали «Лист трьохсот», який став причиною відсторонення Т. Лисенка з посади президента ВАСГНІЛ [49]. В.Г. Аверін, як й більшість українських вчених, не взяв участі в підписанні цього листа, оскільки була небезпека не просто втратити роботу, а й бути запротореним за грати. Недарма в ті часи був вислів: «В Москві за спротив стрижуть нігті, а в Україні - рубають пальці й руки» [35]. Проте, хоча Т. Лисенка (1898-1976) було усунуто з посади, більшість його прибічників та ідеологів так і лишилися на своїх місцях, тому фактично мало що змінилося. Саме тому, в цьому ж році, в деяких наукових установах всіх біологів змушували визнати свої помилки, а також висловити свою підтримку Т. Лисенку та політиці партії. Син В.Г. Аверіна - Юрій, який працював в Кримському філіалі АН СРСР, відмовився це робити, що загрожувало звільненням або навіть арештом. На щастя знайшлися небайдужі колеги, зокрема Є. Н. Павловський, який взяв Ю.В. Аверіна в докторантуру в Санкт-Петербурзі ²⁵ [4].

Найвірогідніше, що ці події з сином негативно вплинули на стан здоров'я В.Г. Аверіна й спричинили його завчасний відхід у засвіт - 27.12.1955 р., менш ніж за три місяці після ювілею.

До останнього дня життя В.Г. Аверін працював у ХСГІ, викладав на двох факультетах - захисту рослин (курси зоології, загальної, лісової та сільськогосподарської ентомології) і лісового мисливствознавства (біологія лісових звірів і птахів), був талановитим лектором і улюбленцем студентів, яких, крім глибоких наукових знань, навчав мудрості та чесності [38].

Доля наукового спадку В.Г. Аверіна. Незважаючи на значні досягнення В.Г. Аверіна в охороні природи, мисливствознавстві, захисті рослин від шкідників та інших напрямках, його ім'я в часи існування в Україні тоталітарної комуністичної влади було забутим, а його численні публікації ігнорувалися. Лише одиниці в подальшому згадували про В.Г. Аверіна. Зокрема, попри написані про нього біографії та нариси, всі його праці майже виключно ніким не згадувалися [38]. Наприклад, під час опрацювання автором частини випусків журналу «Захист рослин» (переглянуто 62 журнали 19671981 рр.), який видавався щомісяця Міністерством сільського господарства СРСР у Москві, жодного разу не згадано праці В. Г. Аверіна, незважаючи на існування сотень його праць не лише про шкідників, а й з історії захисту рослин [38]. Окрім того, його праці відсутні й у бібліографічних посібниках комуністичних часів, оскільки для них був притаманний вибірковий псевдонауковий підхід до літератури з ідеологічними комуністичними настановами [16].

Професор В.Г. Аверін виховав низку науковців з різних напрямів, насамперед у сфері захисту рослин, мисливствознавства та охорони природи.

Зокрема, з питань захисту рослин він підготував п'ятьох аспірантів (В.І. Герасімова, А.Ф. Демченка, Т.Г. Єфремова, І.М. Тарасенка та Д.А. Ховріна [6; 38]). Загалом, кількість його учнів може бути значно більшою, оскільки в ті тоталітарні часи було нормою не згадувати вчителів з так званим буржуазним походженням, що могло вкрай негативно позначитися на кар'єрі. Натомість, стало поширеним вказувати керівниками прокомуністичних «нових» науковців. Таким чином, В.Г. Аверіна швидко забули і не згадували навіть у виданнях про викладачів та діяльність ХСГІ.

Варто зазначити, що автором віднайдені окремі відомості, які потребують подальшої перевірки. Наприклад, про І.К. Лопатіна (відомий ентомолог) є спогади у звіті В.Г. Аверіна 28.12.1948 р.: «Лопатін... проявив себе знаючим фахівцем. З дорученнями по роботі аспіранта та учасника ентомологічних обстежень, які я проводив, справлявся цілком успішно» [27]. Чи був І.К. Лопатін насправді аспірантом В.Г. Аверіна, чи ні - автору з'ясувати не вдалося.

Доля забуття спіткала багатьох науковців «старої школи», й особливо тих, які проходили за різними сфальсифікованими звинуваченнями, навіть ті, хто уникнув арешту. Загалом, з бібліотек вилучали всі праці вчених, які мали звинувачення й відносилися до «старої» школи. Заради цього - створювали списки видань, які потрібно було вилучити з бібліотек (в подальшому поміщалися до спецхронів), й така практика існувала впродовж всього періоду існування радянської влади. Причому до спецхронів поміщалося лише два примірники книги, а решта - нищились [8]. Зокрема, в березні 1954 р. комуністичний режим опублікував покажчик і це ганебне видання включало понад 8 тисяч праць [23]. С.І. Білокінь згадує понад 12 подібних видань [8]. Проте, справжній перелік заборонених і виключених праць був значно більшим. Наприклад, у покажчику 1954 р. включена лише одна праця О.А. Янати, а насправді цей вчений написав ~ 300 праць й всі вони за часів комунізму були заборонені й забуті й навіть наприкінці 1980-х тим, хто намагався дослідити його біографію, радили покинути цю справу, називаючи О.А. Янату «українським націоналістом» [39].

Приспішники радянського тоталітаризму йшли далі: мало було вилучити книги - видаляли навіть згадки деяких вчених в книгах та збірниках. Наприклад, автор особисто зіштовхувавця що в низці старих видань виривалися сторінки або замальовувалися прізвища таких вчених-колег В.Г. Аверіна як О.А. Яната та Є.В. Оппоков. Про подібне відмічав В.М. Грама, С.І. Білокінь та ін. [8; 35].

Окрім того, існували ще списки науковців, публікації яких мали бути знищені, станом на 1949 рік такий список налічував 266 науковців [46]. Очевидно, що список насправді був ще більшим, оскільки в бібліотеках залишали лише дозволених науковців - прокомуністичних та проросійських.

Нищення зачепили навіть зоологічні колекції в музеях - зокрема, матеріал зібраний репресованими вченими, або знищувався, або вилучалися й переписувалися етикетки - замість репресованого, писали прізвище «дозволеного» науковця.

Через такі дії тоталітарної влади, молоді науковці, отримували вкрай обмежений доступ до літератури, читаючи лише «дозволених» прокомуністичних вчених, через що отримували вкрай обмежене бачення їх сфер досліджень, яке було насамперед спрямоване на возвеличення комунізму. В праці С. І. Білоконя про це зазначено: «брак інформації робив праці ще молодших вчених дедалі слабшими, адже в кого їм було вчитися? Така практика не могла нарешті не вичерпатися» [8, с. 126]. Підсумовує наслідки цих часів Л. Шестов: «знищення духовних підстав і національних традицій - це обрубування генеалогії, демографічного генеративного коріння. Людина стає ніби новонароджена чи після повної амнезії (втрати пам'яті) - гола людина на голій землі» [8, с. 653].

Післямова. Підсумовуючи викладений матеріал, варто зазначити про нищівні наслідки подій першої половини ХХ ст. для розвитку української науки. За цей період через дві Світові війни, революцію, голодомори та репресії численна когорта вчених загинули, були репресовані або виїхали за кордон. Відбувся колосальний «відтік мізків», що не могло не відобразитися на якості вітчизняної науки. Зокрема, Перша світова війна й революція забрали життя знаних українських науковців, серед яких вчитель і колега В.Г. Аверіна - М.В. Курдюмов (1885-1917) [50]. Далі були голодомори 1920-1930-х рр., які забрали мільйони життів людей, а потім бездарна і примітивна тоталітарна комуністична влада, звинувативши вчених в усіх негараздах, розпочала масові репресії, внаслідок яких українська наука зазнала величезних втрат. Знищено або запроторено за грати мало не всю наукову еліту України. Серед біологічної наукової спільноти це спіткало О.А. Янату, В.В. Станчинського, С.І. Медведєва та багатьох інших. Ще не завершилися переслідування науковців, як почалася Друга світова війна, яка забрала життя багатьох знаних вчених, зокрема О.М. Нікольського й Б.С. Вальха. Багато науковців виїхали за кордон, боючись подальших репресій (Н.Т. Осадча-Яната, Д.В. Зайцев, С.Я. Парамонов та інші). Цілий прошарок української інтелігенції майже повністю зник.

Після Другої світової війни комуністичний режим у 1946 р. продовжив свої злочини, створивши новий голодомор, а згодом розпочав нову хвилю репресій, під час яких були закриті низка наукових напрямів й застосовано фізичне або моральне винищення справжніх і видатних вчених. На заміну «старої» наукової школи з усталеними науковими цінностями прийшли бездарні та недолугі комуністи-фанатики і безпринципні псевдонауковці- пристосуванці [33]. Ці «нові» науковці доклали зусиль, щоб науковців «старої» школи забули і їм, на жаль, це вдалося - низка українських вчених повернули з забуття лише з часів Незалежності України.

Водночас, у післявоєнний період поширилася боротьба з проукраїнським населенням (особливо в Західній Україні), зокрема, в наукових та учбових установах вербували працівників або впроваджували службовців НКВС, які не цуралися з галасливими звинуваченнями, наклепами та доносами, лише з метою утримання посади або просування по кар'єрі. Це створило вкрай деструктивні умови в колективах [22; 38].

Через закриття низки наукових журналів в Україні публікації можна було писати в інші країни радянського союзу лише російською, а вцілілі українські журнали - суворо рецензувалися, щоб ніякі «вороги народу» чи «неблагонадійні» не могли взагалі опублікуватися. Окрім того, не можна було цитувати праці репресованих вчених. Натомість поширився плагіат у низці сфер, оскільки науковців майже не лишилося, тому «нові», «народні» й провладні псевдо-науковці лише займалися відвертим плагіатом або профанацією, тому так і не зробили жодних реальних внесків у науку, хоча й досягли вершин у кар'єрі та високих нагород. Окрім того влада вказувала які науки актуальні, а які ні і все більшого поширення отримувало змушення писати статті провладним науковцям.

На жаль, працівники наукових установ здебільшого підкорялися і виконували всі забаганки влади. У результаті цього в середині ХХ ст. не тільки українська, а й вся наука в колишньому СРСР залишалася вкрай відсталою. Але варто зазначити, що деякі керівники давали відпір таким злочинним і антинауковим діям. Зокрема, ректор Харківського університету І.М. Буланкін у післявоєнний період на запити партійного керівництва надати списки так званих шкідників та ворогів комунізму в університеті завжди відповідав: «Таких в університеті немає!». Цим він створив сприятливі умови для наукової діяльності працівників, ще й взявши учня репресованого вченого - С.І. Медведєва [15]. Все ж варто зазначити, що українська наука «трималася» саме на науковцях «старої» школи і їх учнях.

Причому, тоталітарний режим і в другій половині ХХ ст. продовжив нищівну стратегію - за всі роки існування СРСР сповільнився розвиток багатьох напрямів науки (генетики, екології тощо) через заборони й пропагандистські нав'язування. Родичі та нащадки репресованих вчених зазнавали переслідувань, зокрема, в совєтах створили анкетування, в яких питалося, хто з родичів був репресований та втік за кордон тощо, й найголовніше питання - «соціальне походження», «що зумовлювало всю подальшу долю людини». Після війни додалося питання - чи лишалися і чи були в німецькій окупації [8].

Наслідки нищівної політики комуністів настільки сильно ввійшли в усі галузі суспільства, що навіть зі здобуттям Незалежності в Україні лишився цей тягар тоталітаризму. С.І. Білокінь наголосив, що в Україні зараз «руїни старої культури і руїни націй. Як колись на руїнах Римської імперії - усім заправляють варвари. Нинішня криміналізація верхів і безпорадність низів - прямий наслідок нищення людської субстанції» [8, с. 655].

Тому й сумнозвісні «верхи» пишуть у своїх анкетах «дЕректор» або «профФесор» [8]. А в низці установ залишилися спадкоємці фанатиків- комуністів, які й досі просувають прокомуністичні та проросійські лозунги і намагаються довести, що «от раніше, при комунізмі, наука була на високому рівні!». Саме через таку пропаганду в 1990-і роки виїхало за кордон чимало репресованих вчених або їх нащадків, які були не в змозі лишатися в країні, яка не захотіла і не змогла скинути важкий спадок тоталітаризму. Зокрема, виїхали всі нащадки В.Г. Аверіна. Натомість, в Україну повернулися деякі нащадки репресованих вчених, які тривалий час жили в Сибіру чи де-інде в Азії. На жаль, чимало з них, за довгі роки зросійщення, забули причини виселення їх пращурів і стали з захватом ставитися до тоталітаризму та комунізму й ненавидіти Україну.

Post scriptum. За 70 років тоталітарного режиму комуністами було вбито 110,7 млн. людей в СРСР, причому й досі не вказано точні підрахунки, скільки серед них було українців. Були вбиті найкращі представники кожного суспільного класу та соціальної верстви [8]. Це був геноцид українців і нащадки злочинців досі кричать про те, що українці не нація й створили фашизм ХХІ століття - рашизм. Політика возвеличення й вседозволеності росіян за 70 років комунізму не пройшли непомітно.

Попри загибель мільйонів українців у ХХ ст. і наголошення багатьох науковців, що від нашого суспільства лишились уламки знищених класів й панують маргінальні світогляди, українці відроджуються наче фенікс з попелу. На переоцінку нашого світогляду неабиякий вплив має російсько-українська війна, яка триває з 2014 року. Сьогодні, у вигляді повномасштабної війни, пожинаємо плоди забуття і незнання своєї історії і своїх одвічних ворогів та надмірної до них лояльності. Надалі нам, українцям, необхідно пам'ятати, хто наші вороги та про всі їхні страшні злочини, скоєні проти нас у минулому та сучасності, щоб не дозволити їм знову повторитися. Й вже припинити світогляд, висвітлений М.К. Садовським (1856-1933): «Нашому народові ще потрібні мученики, аби він відчув і зрозумів свою національну правду» [8, с. 613].

біолог вчений аверін репресія

Висновки. В.Г. Аверін був талановитим ученим, який зробив значний внесок у розвиток української науки. Його наукові дослідження в галузі ентомології, орнітології та захисту рослин мають важливе практичне значення. Проте його діяльність була значною мірою обмежена політико-ідеологічними чинниками. Він був жертвою сталінських репресій, а також лисенківщини.

В.Г. Аверін був чесною і порядною людиною й не піддався тиску з боку комуністичної влади. Він не вступив до компартії, не писав наклепів на колег і не возвеличував недолугих політичних керівників.

Попри значні досягнення В.Г. Аверін був майже невідомий в радянському науковому середовищі. Лише з часів Незалежності України почали з'являтися праці про його здобутки.

Важливо наголосити, що В.Г. Аверін був не єдиним українським вченим, який постраждав від тоталітарного режиму. Тисячі українських учених були репресовані, загинули або емігрували. В часи комунізму їхні наукові досягнення замовчувалися або спотворювалися. Важливо пам'ятати про цих людей і їхні досягнення. Їхній досвід є важливим уроком для нас, і ми повинні зробити все можливе, щоб не допустити повторення таких трагедій у майбутньому.

Список використаних джерел та літератури

1. Аверин В.Г. Cicindela nordmanni Ghaudoir - эндемик украинской фауны. Записки Харьковского сельско-хозяйственного института. 1945. Т. 4. С.127-130.

2. Аверин В.Г. Список печатных работ доктора сельскохозяйственных наук профессора Харьковского ордена трудового красного знамени сельскохозяйственного института им. В.В. Докучаева Виктора Григорьевича Аверина. Харьков, 1946. 17 с.

3. Аверин В.Г., Островская E. Н. Птицы Мохначанского бора (экологический очерк). Укн.: Результаты научно-исследовательских работ за 1945 год. Харьков, 1946. Вып. 2. С. 61-68.

4. Аверина Г.Ю., Аверина Т.Ю. Юрий Викторович Аверин. Труды Кроноцкого заповедника. 2012. № 2. С. 8-12.

5. Аверін В.Г. Екскурсія на о. Чурюк. У кн.: Матеріали охорони природи на Україні. 1928. Т. 1. С. 83-88.

6. Архів Харківського національного університету ім. В.В. Докучаєва. Спр. 18 [Особова справа Аверіна В.Г. (29.04.1930 - 28.11.1955)]. 182 арк.

7. Атемасова Т.А., Кривицкий И.А. Орнитологи Украины. Библиографический справочник. 1999. Вып. 1. 286 с.