Новітня архітектура гуцулів: особливості та специфіка формування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Новітня архітектура гуцулів: особливості та специфіка формування

Роман Радович, доктор історичних наук, старший науковий співробітник, Інститут народознавства НАН України, відділ історичної етнології

У процесі розвитку народна архітектура постійно відчуває вплив різноманітних чинників, які й визначають функціональну життєздатність, регіональну багатоваріантність, зовнішній вигляд тощо як окремих об'єктів (житлового, громадського та ін. призначення), так і архітектурного комплексу в цілому. Власне усе це й визначає актуальність роботи.

Автор ставить перед собою мету виявити особливості формування сільської забудови сучасного гуцульського села в умовах незалежної України, прослідкувати специфічні риси окремих її компонентів, ступінь зовнішніх впливів, використання традиційних елементів місцевого народного зодчества, а також з'ясувати розуміння автохтонами таких понять як «гуцульська архітектура» загалом та «новітня гуцульська архітектура». Об'єктом дослідження є традиційна народна архітектура гуцулів, а предметом -- її розвиток у новітньому часі. Методологічною основою дослідження є принцип історизму в поєднанні з елементами структурно-функціонального аналізу та використання основних методів етнологічної науки: типологічного, комплексного та ретроспективного аналізу, історичної реконструкції тощо. Територія дослідження охоплює усю територію Гуцульщини у межах Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Часові рамки дослідження: початок 1990-х рр. -- 2018 р. включно.

Ключові слова: Гуцульщина, новітня архітектура, житло, сакральні споруди, туристично-відпочинкові комплекси.

Modern architecture of Hutsuls: features and specifics of formation

Roman Radovych, Doctor of Sciences in History, Senior Researcher of the Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine, in the Department of Historical Ethnology

In the process of development, various factors that determine the functional viability, regional diversity, appearance, etc. of both individual objects (residential, public and other purposes) and the architectural complex as a whole influenced on folk architecture. In fact, all this determines the relevance of the paper.

The author aims to identify the features of rural development of modern Hutsul village in independent Ukraine, to trace the specific features of its components, the degree of external influences, the use of traditional elements of local folk architecture, and to clarify the understanding of indigenous concepts such as «Hutsul architecture», in general, and «modern Hutsul architecture».

The object of research is the traditional folk architecture of the Hutsuls, and the subject -- its development in modern times.

The methodological basis of the study is the principle of historicism in combination with elements of structural and functional analysis and the use of basic methods of ethnological science: typological, comprehensive and retrospective analysis, historical reconstruction and more. The territory of the study covers the entire territory of Hutsul region within Ivano-Frankivsk, Zakarpattia and Chernivtsi regions.

The period of the research: the beginning of the 1990s-2018 inclusive. In modern ethnological science, the declared problem has been never considered, so the basis of the work is information collected during expeditions conducted in 2015-2018; tourist and recreational complexes, catering establishments -- huts, as well as small architectural forms (chapels, roadside wells, fences), etc.

Keywords: Hutsul region, modern architecture, housing, sacred buildings, tourist and recreation complexes.

Вступ

Народне будівництво становить складний культурно-побутовий комплекс як з погляду конструкції, так і функціонального призначення. Воно є однією з найважливіших складових традиційно-побутової культури етносу, в якій відображена його історична доля, соціальні, виробничі та побутові відносини, а також міжетнічні взаємозв'язки. Народна будівельна творчість -- це багатовимірне історичне явище, яке розвивається у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. У процесі розвитку вона постійно відчуває вплив різноманітних чинників, які й визначають функціональну життєздатність, регіональну багатоваріантність, зовнішній вигляд тощо як окремих об'єктів (житлового, громадського та ін. призначення), так і архітектурного комплексу в цілому. У процесі історичного розвитку сільський уклад перебуває в тісному взаємозв'язку з іншими сферами суспільного поступу, зазнає постійного впливу реалій певного часу, відповідно й народне будівництво перебуває у стані постійного вдосконалення, пристосування до вимог часу, тобто повсякчас відбувається ніби його відродження в новій якості. Власне усе це й визначає актуальність роботи.

Автор ставить перед собою мету виявити особливості формування сільської забудови сучасного гуцульського села в умовах незалежної України, прослідкувати специфічні риси окремих її компонентів, ступінь зовнішніх впливів (продиктованих вимогами часу), використання традиційних елементі місцевого народного зодчества, а також з'ясувати розуміння автохтонами таких понять як «гуцульська архітектура» загалом та «новітня гуцульська архітектура». Об'єктом дослідження є традиційна народна архітектура гуцулів, а предметом -- її розвиток у новітньому часі. Методологічною основою дослідження є принцип історизму у поєднанні з елементами структурно-функціонального аналізу та використання основних методів етнологічної науки: типологічного, комплексного та ретроспективного аналізу, історичної реконструкції тощо. Територія дослідження охоплює усю територію Гуцульщини у межах Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Часові рамки дослідження: початок 1990-х рр. -- 2018 р. включно.

Задекларована проблема ніколи не розглядалася в сучасній етнологічній науці, тому основою праці слугують відомості, зібрані упродовж експедицій, проведених у 2015-2018 рр. у низку населених пунктів Гуцульського краю, а також матеріали автора з експедиційних виїздів на ці терени впродовж 1987-2009 рр.

гуцульський село архітектура зодчество

Основна частина

Гуцульські поселення формувались протягом тривалого часу. Загальний вигляд населених пунктів змінювався повільно упродовж століть. Виникнення постійних поселень на Гуцульщині пов'язане з переходом до осілого способу життя, з освоєнням для господарських потреб лісових масивів. Села не творили тут відокремленої цілісності (вони могли займати й кілька десятків квадратних кілометрів) [1, с. 183]. У ХІХ -- на початку ХХ ст. найбільш характерними для Гуцульщини були поселення безсистемно розсіяної форми. Селянські садиби хаотично розсіювалися по всій долині та гірських схилах. Осередок села виникав зазвичай біля річки чи потоки. Паралельно до течії ріки пролягала, як правило, головна сільська дорога. Тут же в долині містилася церква, будинок адміністрації, школа, крамниця, корчма, які утворювали своєрідний центр села. Більшість дворів розташовувалась у долині ріки, потоку, була розкидана по пагорбах, схилах гір, у сухіших місцях, захищених від холодних вітрів та виливів потоків. Натомість біля дороги було лише кілька «оседків» [1, с. 183; 2, с. 38-39; 3, с. 71]. Поселення безсистемно розсіяної форми залишались домінуючими на теренах Гуцульщини й упродовж усього ХХ ст., проте у цей період, особливо у його другій половині, відбувається поступове зростання забудови осередку (центральної частини) села за рахунок як житлових, так і громадських (дитячі садочки, школи, адміністративні будівлі тощо) споруд. Подібні процеси притаманні й для кінця ХХ -- перших десятиліть ХХІ ст., проте з проголошенням незалежної Української держави, що спричинило суттєві зміни як у соціальній, так і в деяких інших сферах сільського укладу, призвело до помітних структурних змін забудови сільського осередку.

Загальне обличчя сучасного гуцульського села в архітектурному відношенні формує кілька компонентів: житлові (іл. 1.1-1.8), сакральні та адміністративні споруди; туристично-відпочинкові комплекси, заклади харчування -- ресторани-колиби (які з'явились у сільській забудові переважно впродовж двох останніх десятиліть) тощо.

Іл. 1. Новітнє житлове будівництво. 1.1-1.5 -- хати у с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл.; 1.6 -- хата у с. Мариничі Путильського р-ну Чернівецької обл.; 1.7 -- хата у с. Яблуниця Путильського р-ну Чернівецької обл.; 1.8.-1.9 -- хати у с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл.; 1.10 -- хата у смт Верховина.

Так би мовити доповнюючими елементами слугують малі архітектурні форми (каплиці, придорожні криниці, огорожі та ін.). Стосовно житлового будівництва, то хоча його основу становлять споруди 1950--1980-х років (нерідко й першої половини ХХ ст., а то й окремі релікти ХІХ ст.), найбільше впадають у вічі оселі новітнього часу: 1990-х, а особливо -- 2000-х років. У той час, коли у ХІХ -- першій половині ХХ ст. основною домінантою сільської забудови була церква (у більших селах їх могло бути й кілька) [2, с. 32], у сучасному селі такої єдиної домінуючої споруди уже немає -- з храмом цю функцію поділяють й деякі інші компоненти сільської забудови (туристичні комплекси, ресторани-колиби, деякі адміністративні будівлі, а зчаста до домінуючих компонентів можна зарахувати окремі новітні оселі).

Новітнє сільське будівництво етнофори, як звичайно, передовсім поділяють на дві категорії: «на своє житє» (житлові споруди у яких проживають самі) та «на туризм» (садиби-готелі, призначені для туристів). Тому розгляд новітньої гуцульської архітектури, на наш погляд, найбільш доцільно розпочати з характеристики власне цих двох складових сучасної сільської забудови.

Щоб краще зрозуміти якою власне є новітня гуцульська житлова архітектура у ХХІ ст., необхідно у кількох словах зупинитись на її розвитку упродовж ХХ ст. Традиційна гуцульська хата ХІХ -- початку ХХ ст. здебільшого представляла собою однорядову три- чи чотиридільну в плані споруду («хата» + «сіни» («хроми») + «комора»; «хата» + «сіни» («хроми») + «хата»; «хата» + «сіни» («хроми») + «хата» + «комора») з галерейкою при віконній стіні. З трьох інших боків будівлю оточували вузькі (приблизно 2 м завширшки) господарські прибудови («притули», «дахи», «хлівці»), у яких в зимові місяці утримували овець. У кінці ХІХ -- на початку ХХ ст. при тильній стіні житлових приміщень інколи виділяли неширокі комори-«кліті», унаслідок чого виникало так зване дворядове житло («хата»/«кліть» + «сіни» («хроми») + «хата»/«кліть»): хати у смт Верхавина, с. Замагорів (Вер. ІФ.) та ін. Своєрідності зовнішньому вигляду житла надавав дах. Хати тут перекривали так званим «причілковим дахом», тобто чотирисхилим дахом з невисокими вертикальними фронтонами у верхній частині причілків (українські дослідники його ще номінують словосполученням «гуцульський дах»). Висота даху майже не перевищувала висоти повного зрубу стін, так що співвідношення висот видимої частини зрубу і даху дорівнювало приблизно 1:1,5. Пологі дахи «притул» ніби витікали з більш стрімких дахів хати, і створювалося враження, що дахи стеляться по землі, а хата зовсім не має стін [4, с. 69]. Єдиним покрівельним матеріалом була деревина («драниця», довгі колені дошки). Будівництво подібних жител доволі широко практикувалися ще й у 1920-1930-х рр., проте у цей період у дворядових оселях місце однієї (чи двох) «клітей» інколи займало додаткове житлове приміщення (переважно кухня). Місцями почали використовувати також двосхилі дахи своєрідної форми (з нижнім піддашшям та ступінчастим завершенням фронтонів угорі). Водночас в окремих випадках на фасадному схилі даху влаштовували своєрідну надбудову з вікном (світловий ліхтар), прикриту дашком. Як покрівельний матеріал, поряд із драницями, щораз частіше використовали «ґонт».

Стосовно житлового будівництва другої половини ХХ ст., дослідники радянського періоду [1, с. 187-189; 5, с. 244-258; 6, с. 305-326], очевидно віддаючи належне кон'юнктурі часу, дещо перебільшували, відзначаючи його «бурхливий розвиток». Безумовно, внаслідок науково-технічного прогресу, процесів урбанізації з усіма її неоднозначними аспектами у житлобудівельну культуру гуцулів (як і інших етнографічних груп українців) поступово проникали нові, співзвучні часу, прогресивні явища, проте, враховуючи державну та колгоспну власність на землю, будівельні нормативи та низку інших чинників, про бурхливий розвиток житлового будівництва у цей період говорити не доводиться. У перші повоєнні (1940-ві) роки на Гуцульщині продовжували переважати домівки з традиційним класичним плануванням (щоправда, сіни нерідко перетворювали у кухню) [1, с. 188]. Доволі часто так будували й у 50-60 рр. ХХ ст. Проте у цей період тут поширюються так звані «чвураки», тобто наближені у плані до квадрата споруди, розділені капітальною стіною на дві неоднакові за площею частини, в одній з яких влаштовували засклену веранду, кухню та комору, в іншій -- житлові камери та ін. [1, с. 188]. Слід відзначити, що такі «чвураки» у цей час почали споруджувати й у інших місцевостях як Карпатьского краю [6, с. 310-311] та на заході України загалом (наприклад на Поділлі, Опіллі тощо). Збільшується площа вікон, житла обладнують заскленими верандами (які замінили відкриті галерейки), у приміщеннях настеляють дерев'яні підлоги та ін. Хати вкривають чотири- або двосхилими дахами, більшого розповсюдження набувають також дахові надбудови -- виступаючі світлові ліхтарі, які нерідко уже є зовнішніми атрибутами холодних мансардних приміщень (замешкуваних лише влітку). Хати з світловими ліхтарями набувають більшого розповсюдження у 1970-1980-х рр.: вони охоплюють щораз більшу територію Гуцульщини, їх застосовують як при будівництві за власними планувальними розробками, так і вписують у рекомендовані типові проекти.

Як у ХІХ, так і впродовж усього ХХ ст. основним будівельним матеріалом у гуцулів була смерекова деревина. Проте у той час, коли ще на початку ХХ ст. переважали зруби з випусками торців поза обріз стіни («в сруб», «в обіймиці»), у 1920-1930-ті рр. у більшій мірі поширюються зруби без лишку («в канюк», «в німецький зруб», «в англійський замок», «в ценьк»), а у другій половині ХХ ст. більшого поширення набуває не пов'язана з місцевими традиціями минулого каркасно-дильована техніка («в замітник», «в заміт»). Зовні стіни таких будівель вертикально обшивали дерев'яними дощечками -- «шалівками» (ІФ., Чер.) чи ґонтом (Рах. Зак.). Також набуває поширення (щоправда, порівняно незначного) зведення стін з цегли. Хоча традиційні покрівельні матеріали (зокрема драниця та ґонт) для покриття осель інколи застосовували ще у 1980-х рр., перевагу у цей час щораз більше віддають черепиці, металевій «блясі», а особливо -- шиферу [1, с. 188].

Необхідно відзначити що власне у другій половині 70-х -- 80-ті рр. ХХ ст. у професійній архітектурі появляється поняття «гуцульський стиль», у якому, щоправда, здебільшого використані елементи, які, швидше за все, можна пов'язати з бойківськими (а не гуцульськими) народними традиціями: стрімкі двосхилі дахи, світлові ліхтарі, вкриті такої ж форми дашками тощо. Причому громадські будівлі (школи, дитячі садочки, адміністративні приміщення та ін.), запроектовані у цьому стилі, широко втілюються в життя не тільки в Карпатському краї, а й далеко за його межами. Щоправда, на житлобудівництво гуцулів цей рекомендований проектантами «гуцульський стиль» впливу практично не спричинив: впродовж експедицій 1980 -- початку 1990-х рр. зафіксувати подібних осель нам не довелося.

Перед тим, як перейти до характеристики подальшого розвитку гуцульського житла, дещо детальніше варто зупинитись на особливостях уже згадуваних домівок з виступаючими даховими надбудовами, облаштованими вікном (світловим ліхтарем), оскільки, як буде говорено далі, на думку гуцулів, вони мали певний безпосередній вплив на формування новітнього «гуцульського стилю» житлового будівництва. Такі надбудови надають профілю даху (як з причілкового, так і з головного фасадів) ламаної форми («дах з заломами»). Подібні дахові надбудови місцеве населення називає по-різному: «когути» (с. Космач Кос.), «лелеки» (с. Вербівець Кос.), «ґанки» (сс. Старий Косів, Шешори, Старі Кути Кос.), «ґудзінки» (с. Вижній Березів Кос.), «голубники» (смт Верховина), «голуб'ятники» (смт Ворохта Над., с. Чорна Тиса Рах.), «фальшиві голуб'ятники» (смт Путила, сс. Шепіт, Яблуниця, Мариничі, Розтоки Пут.) тощо. Відповідно хату, обладнану такими надбудовами, називають: «хата з когутами», «хата з лелеками», «хата з ґанками («дах з ґанками»)», «хати з ґудзінками», «хата з голубниками», «хата з голуб'ятниками», «хата з фальшивими голуб'ятниками» (на буковинській Гуцульщині її інколи номінують, як «хата завита»).

Як уже згадувалось, «дахи з когутами» у житловому будівництві окремих населених пунктів (с. Космач Кос.) зрідка траплялись вже у довоєнний період (1930-і рр.). Респонденти старших вікових груп з цього села стверджують, що «дахи з когутами» місцеве населення запозичило у смт Ворохта Записано 15.07.2015 р. у с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Клапцунюка Дмитра Васильовича, 1925 р. н. (давній туристичний центр), де такі споруди будували скоріше. Проте, відповідно до інформації почерпнутої у самому смт Ворохта, «голубники» у конструкції дахів осель тут інтенсивно почали впроваджувати лише у другій половині ХХ ст. Записано 8.11.2015 р. у с. Ворохта Яремчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Щербюка Максима Юровича, 1926 р. н. Ці елементи у житлове будівництво проникли під впливом місцевих курортних будівель, у яких замешкувались мансардні приміщення (у польській архітектурі це так звані будівлі «закопанського стилю» Закопане -- курортне містечко, один із давніх курортних осередків на теренах Польщі.). Подібні споруди були поширені у смт Ворохта (як і в інших курортних осередках) вже у кінці ХІХ -- на початку ХХ ст., свідченням чого є окремі збережені до сьогодні об'єкти.

Як свідчать польові матеріали, в окремі місцевості Гуцульщини (як і в окремо взяті села) такі будівлі проникли у різні періоди. Скажімо, у сс. Космач, Соколівка (Кос.) індивідуальні житлові споруди в окремих випадках почали обладнувати «когутами» вже у довоєнний період, проте більшого поширення вони набули тут починаючи з 1950-х рр. У сс. Білі Ослави, Чорні Ослави (Над.), Лючки, Вижній Березів, Текуча (Кос.) «хати з ґудзінками» появились лише у 1950--1960-ті рр. (після Другої світової війни). Причому навіть тоді (як і тепер) траплялись тут доволі спорадично. У сс. Старий Косів, Вербівець, Шешори, Кути (Кос.) такі споруди поширились тільки у 1960-х роках. За твердженнями респондентів сюди вони були занесені майстрами зі с. Соколівка (звідси ще одна назва такого даху -- «соколівський верх»: с. Вербівець). Як уже було говорено, у сільському житлобудівництві с. Ворохта «голубники» інтенсивно споруджували починаючи лише з другої половини ХХ ст. (проте як мансардні помешкання їх почали використовувати тільки у 1990-х рр.). Щодо буковинської частини Гуцульщини (Пут.), то відповідно до тверджень місцевого населення, житла з «фальшивими голуб'ятниками» поширились сюди з «Галіциї» (галицької частини Гуцульщини) лише у 1970-ті рр., причому навіть у цей час траплялись тут доволі спорадично (за твердженням респондентів, такі дахи найперше почали робити майстри зі с. Селятин). Натомість на Закарпатті (сс. Чорна Тиса, Ясіня, Лазещина Рах.), відповідно до тверджень респондентів (та наших спостережень), дахи з світловими ліхтарями появились лише наприкінці 1980-х -- на початку 1990 рр. і навіть у цей час значнішого поширення не набули: «Колись того на даху не було... Троха більше голуб'ятники почали будувати за України» Записано 14.11.2017 р. у с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Гринюка Дмитра, 1971 р. н..

Щодо еволюції такого даху то, як зазначають респонденти, у с. Космач (де це явище траплялось ще у 1930-х рр.) давніші житла робили лише з двома «когутами» (на причілках), в окремих випадках ще один «когут» влаштовували на головному фасаді. Натомість у кінці 1980-х -- на початку 1990-х рр. «когутами» облаштовували усі чотири боки даху. Як у довоєнний, так і у радянський періоди мансардні приміщення («когути») у якості житла не використовувалися, вони зазвичай виконували функцію звичайного горища (щоправда, при потребі, їх могли замешкувати у літній період). Такі «когути» не мали спеціальних входів: на горище можна було потрапити лише через люк у стелі (до якого приставляли драбину). Мансардні приміщення у цих оселях почали пристосовувати для житлових цілей лише з другої половини 1980-х («за горбачовської перестройки») -- початку 1990-х («за України») рр. Натомість у подібних оселях, збудованих починаючи з 90-х рр. ХХ ст., у мансардне приміщення вела вже окрема сходова клітка, внаслідок чого на горищному поверсі обладнували три житлові кімнати і вестибюль.

Отже з кінця 1980-х -- початку 1990-х рр. в індивідуальному житлобудівництві гуцулів відбулися доволі помітні зміни, пов'язані, передовсім, з послабленням регламентації будівельних нормативів. Основним варіантом стали житла мансардного типу. На мансардному поверсі здебільшого влаштовували дві кімнати, які використовували як спальні [1, с. 188] (їх вже обладнували опалювальними пристроями). Для збільшення площі мансардних приміщень у цей період широко почали використовувати конструкцію даху «на стільцях». Водночас у побут населення поступово увійшли й двоповерхові споруди,зазвичай, каркасно-дильованої(«в заміт») конструкції (інколи перший поверх споруджували з цегли чи з дерева у зрубній техніці без лишку -- «в канюк», другий -- з дерева у техніці каркасно-дильованій). Основними покрівельними матеріалами й надалі залишилися черепиця, шифер та листове залізо. Пластику фасадів збагатили засклені веранди, балкони та лоджії [7, с. 19].

Лише наприкінці 1990-х -- на початку 2000-х рр. в індивідуальному житловому будівництві гуцулів відбуваються кардинальні зміни, власне починається процес формування новітньої архітектури, яка і є безпосереднім предметом нашого дослідження. Відміна будівельних нормативів, які у радянський період регламентували як загальний простір будівлі, так і її житлову (так звану корисну) площу, дозволила суттєво змінити об'ємно-просторові параметри споруд. Гуцули споруджують свої житла за власними або типовими проектами (останні господар або місцевий майстер-будівельник дещо коригує: «Більше будуют по проектах, часто майстер до того додає щось своє» (смт Верховина) Записано 02.04.2016 р. у с. Мариничі Путильсько- го р-ну Чернівецької обл. від Гордея Бориса Вікторовича, 1980 р. н.; «Майстер питає ґазду, які мают бути кімнати. Бере типовий проект, а потім його дороблєє -- прив'єзує до Записано 13.07.2015 р. у смт Верховина Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Грималюка Богдана Федоровича, 1984 р. н. того, що хоче ґазда» (с. Мариничі Пут.) Записано 13.11.2017 р. у с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Мочернюка Руслана Івановиса, 1984 р. н.; «Хату ґазда замовлєє -- майстер корегує. Ґазда позволєє майстрам самим придумувати декоративні елементи» (с. Космач Кос.) Записано 11.11.2017 р. у с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Лафердюка Михайла Івановича, 1987 р. н.. Хоча у цей час ще інколи зводять характерні для кінця 1980-х -- початку 1990-х рр. споруди мансардного типу з «когутами» (використовуючи конструкцію даху «на стільцях») та двоповерхові оселі, які, як зазначають респонденти, «увійшли в моду» з початку 1990-х рр., проте в останні роки такі хати, за словами етнофорів, «виходять з моди» («В 1990 роках була біда, не було грошей... Хати почали [будувати] більше в два поверхи. Хати модернові -- після 2000 року. З 2000-х років пішов туризм -- і почали більше будувати поверхові, модернові хати» Записано 11.11.2017 р. у с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Лафердюка Михайла Івановича, 1987 р. н.). Відповідно до інформацій (Кос., Вер. ІФ.), при влаштуванні мансардних приміщень дах з «когутами» мав свої недоліки: горищний простір не повністю використовувався як корисна площа. У цьому відношенні більш досконалими є півториповерхові будівлі («півторачки»), перекриті так званим «дахом з трикутниками» чи «дахом з теперішніми когутами» (с. Космач), що дозволяє у більш повній мірі використовувати для житлових потреб горищний простір. Мансардні приміщення переважно виконують функцію спальні (в міру необхідності їх буває 2--3).

Загальне обличчя новітньої житлової архітектури гуцулів в основному твориться за рахунок використання вертикальних та горизонтальних об'ємно-просторових членувань фасадів, влаштуванні винесених та заглиблених веранд, балконів, лоджій, своєрідних дахових надбудов тощо. Особливо вагому функцію у цьому процесі відіграє також значне використання в оздобленні фасадів дерев'яних декоративних елементів, які поєднують у собі як нові для Гуцульщини (занесені зізовні) так і традиційні, творчо переосмислені та художньо розвинуті, деталі місцевого народного будівництва. Особливо це помітне при влаштуванні дахів (власне дахових надбудов), за особливостями яких місцеве населення зазвичай і визначає приналежність споруд до сучасного «гуцульського стилю». Симетричність загального об'єму будівлі, яка була притаманна для попередніх періодів, замінюється асиметричністю, оскільки в таких випадках створюється найбільш цілеспрямована організація житлових і підсобних приміщень.

Унаслідок цього відбувається асиметричне вирішення фасадів, асиметричне розташування вікон, дверей, галерейок, веранд та інших елементів. Скажімо, схема розташування віконних отворів на фасадах викликана передовсім утилітарними міркуваннями (бажанням краще освітити те чи інше приміщення в залежності від його призначення і способу використання), а вже відтак будівельник, використовуючи відповідні форми та конфігурації, моделює архітектурно-художнє обличчя оселі.

Основним будівельним матеріалом у новітній час й надалі залишається деревина: «Найбільше будують з дерева. Вважають, що дерево економічний матеріал: хто хоче зберегти традиції -- будує з дерева» (с. Мариничі Пут.). Споруди зазвичай зводять у каркасно-дильованій техніці: «Колись хату будували в вугли у довготю (з довгого дерева), а тепер -- в заміть з короткого дерева» (скажімо, у с. Чорна Тиса Рах. 90% осель новітнього часу споруджено технікою «в стовпи»). Трапляються й житла муровані з цегли чи шлакоблоків, проте частіше з цих матеріалів зводять лише перший поверх, а другий (чи мансардні приміщення) монтують у каркасно-дильованій техніці («в заміт»). Поряд із дилюванням інколи застосовують й зруби без випусків торців -- «в каню» (теж переважно для першого поверху: «В селі є багато хат, що перший поверх -- в вугли, а другий -- в стовпи»). Зовнішні стіни в оселях описаних конструкцій, зчаста тинькують, проте нерідко їх обшивають «пластиковою вагонкою» («сайдингом»), а в останні роки для цього щораз більше використовують дерев'яні «шалівки» («вагонку») чи оброблені на станку горбилі («фальшбрус»): смт Путила. Зазвичай ці будівельні елементи уже виготовляють місцеві майстри. Водночас із середини першого десятиліття ХХІ ст. у житлобудівництві поступово починають використовувати давню традиційну зрубну техніку з випусками торців поза обріз зрубу («в вугли»). Щоправда, стіновим матеріалом в основному слугує пропущений крізь станок, так званий, «калібрований брус» (колоди) чи «калібрований півбрус» (напівколоди): смт Путила, Верховина; сс. Шепіт, Яблуниця, Мариничі (Пут.); Космач, Лючки, Вижній Березів, Текуча (Кос.); Чорні Ослави (Над.); Чарна Тиса, Ясіня (Рах.) та ін. Зовнішні стіни таких осель зазвичай не вкривають штукатуркою, а промащують оліфою чи іншими антисептиками, що надає їм приємного жовтого кольору (інколи вугли виділяють темнішим кольором). Знову ж в окремих селах (смт Путила, Верховина; сс. Космач Кос., Мариничі Пут., Чорна Тиса Рах.) одержуємо інформацію, що у «будовах на своє житє» в останні роки частіше використовують «дикар» -- «дикий круглєк» (тобто природні стовбури «не циліндровані на станку»). Їх у стіну вкладають цільними, або розпускають на дві півколоди (останні вкладають у стіну, повертаючи заокругленим боком досередини). Перед використанням таке дерево добре висушують: «Як я мав будувати хату, то перше ліс два роки сох; потім їго я шліфував болгарков... шліфував кругляк; як вже стояла хата, то з середини ще раз шліфував» (с. Чорна Тиса Рах.). Використання цього матеріалу («дикого бруса») респонденти зазвичай пояснюють так: «З дикого бруса будувати краще, бо [в ньому] не порушується структура дерева. З ци- ліндрованого бруса (кругляк, пропущений на станку. -- Р. Р.) -- гірше, бо порушена структура, він скорше гниє» .

Стосовно технологічних процесів, то хоча у наш час уже використовується новітній інструментарій (спеціальні станки, бензинові та електричні пили, дрелі тощо) та технології, що у значній мірі спрощує виробничі процеси, у багатьох випадках застосовують традиційні (щоправда, дещо модернізовані) технології будівництва. Зокрема, щоб запобігти перекосам горизонтальних вінців (як при зрубній, так і каркасно-дильованій техніках), суміжні деревини традиційно «беруть на тиблі», тобто з'єднують попарно вертикальними кілками. Одначе, коли у минулому у якості тиблів здебільшого використовували смерекові сучки, сьогодні їх виготовляють з в'яза («ільм», «елен»: смт Путила) чи бука (смт Верховина). Довжина тиблів сягає приблизно 15-20 см: вони заходять у кожну із суміжних деревин до половини своєї довжини. Щілини між суміжними вінцями («для утеплення») конопатять клоччям («пакля з льону»), проте в індивідуальному будівництві для цієї мети ще нерідко використовують традиційний лісовий мох (оскільки, за спостереженнями місцевих жителів «мох є екологічним, а пакля палит (псує) дерево; то чужі, як будуют в горах, то дают паклю, а гуцули -- ліпше мох»: с. Чорна Тиса Рах.) Записано 11.11.2017 р. у с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Лафердюка Михайла Івановича, 1987 р. н.. У спорудах будованих «в заміт» внутрішні перегородки («перестінки») з двох боків обшивають деревом (дошкою чи «вагонкою»), а всередині утеплюють мінеральною ватою. Проте, як зазначають респонденти, «мінвату» зазвичай використовують у великих туристичних комплексах, натомість у житловому будівництві її заміняють дерев'яними опилками: «Тепер в хатах роблять каркасні стіни. Стовпи, з двох боків шалюють дошками, а в середину набивають «стружку» (між дві дошки замість мінвати дають дерев'яні стружки). Мінвату люди не дают. мінвату дают бізнесмени в Буковелі»: с. Космач Записано 15.07.2015 р. у с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Клапцунюка Дмитра Васильовича, 1925 р. н.. Для виготовлення «шалівок», крім смереки, вживають явір, вільху, модрину (особливо для внутрішнього облицювання приміщень: с. Чорна Тиса Рах.) Записано 11.11.2017 р. у с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Лафердюка Михайла Івановича, 1987 р. н.. Як зазначають респонденти, деревину, призначену для виготовлення «вагонки» попередньо необхідно добре висушити, «бо як порізати на вагонку, а потім сушити, то її покрутить». Відтак (уже після виготовлення) шалівки знову «досушують»: «вагонку складают в штабеля» і зверху привалюють вантажем. Причому цей процес є доволі тривалий: шалівки, призначені для зовнішніх робіт (завтовшки 2,2 см) сушать упродовж двох років, натомість шалівки, призначені для внутрішніх робіт (які є тоншими -- 1-1,5 см), лише півроку (смт Путила).

Своєрідність зовнішнього вигляду житла значною мірою обумовлює дах. Конструктивні особливості даху, пропорційне співвідношення його маси до об'єму житлового простору, форма, характер та матеріал покриття в поєднанні з іншими типологічними ознаками надають певного етнічного відтінку архітектурі житла [8, с. 37], особливо ж його локальним відмінам. Специфіка вирішення дахів (висота, форма, покрівельні матеріали та ін.) у традиційному житлі окремих районів України, була пов'язана з низкою факторів: природно-кліматичними умовами, заняттям населення, доступністю покрівельних матеріалів, архітектурно-будівельними традиціями того чи іншого регіону тощо. Зміни, які проходили у вирішенні покриття жител в окремі періоди, були продиктовані передовсім реаліями певного часу. Зокрема на Гуцульщині традиційні чотирисхилі («причілкові») Записано 15.07.2015 р. у с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Поляка Василя Васильовича, 1983 р. н. дахи з невисокими фронтончиками у верхній частині, вкриті деревом, впродовж другої половини ХХ ст. поступово були витіснені дахами двосхилими з світловими ліхтарями, оскільки останні були простішими у конструктивному відношенні, більш пристосованими до основного покрівельного матеріалу (шиферу) та надійнішими в експлуатації [9, с. 89].

Знову ж у 1980-ті рр., при улаштуванні мансардних приміщень, подібні дахи стали тут панівними, позаяк така їх форма у будівлях мансардного типу була найбільш зручною. Кардинальні зміни, що відбулися у сільському житлобудівництві упродовж 1990-2018 рр. (нові планувальні структури, покрівельні матеріали тощо) призвели й до відповідних змін дахових конструкцій. Для житла новітнього періоду притаманна надзвичайна поліваріантність у вирішенні форм дахів, яка передовсім характеризується їх горизонтальними та вертикальними членуваннями, вигадливими надбудовами тощо. Хоча, як уже відзначалось, ще інколи використовують характерні для другої половини ХХ ст. (проте вже суттєво модернізовані) дахи з світловими ліхтарями, а інколи (особливо на віддалених присілках) й простіші конструкції, проте все більшого поширення (насамперед у 2000-х рр.) набувають складніші, більш вигадливі, дахові форми. У цьому відношенні передовсім слід відзначити уже згадувані будівлі, перекриті так званим «дахом з трикутниками» («дахом з теперішніми когутами»), які почали входити у сільське будівництво впродовж останніх 5-6 років (с. Космач): «Теперішний когут -- так, як трикутник: тепер будуют так, що дах переломлений» Записано 15.07.2015 р. у с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Поляка Василя Васильовича, 1983 р. н.. У зазначеному випадку будівлю перекривають своєрідним дахом, який складається ніби з двох, розташованих навхрест, двосхилих дахів. Застосування такої конструкції дало можливість використовувати усю горищну площу у якості корисної. Такі житлові споруди називають ще «півторачками», оскільки «перший поверх використовується повністю, а другого -- тільки половина» . У смт Верховина, с. Касмач вважають, що подібні дахи у місцеве житлобудівництво проникли зі с. Кути (де «так будувати почали скорше»), тому їх тут ще називають «кутскими дахами» («Колись ставили штири когути на штири боки; тепер ще будуют дахи з трикутниками: кажут кутский дах (бо так будуют в Кутах); таку хату ще називают півторачка, бо є перший поверх і половина другого поверха» Записано 16.07.2015 р. у с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Клапцуняка Михайла Олексійовича, 1981 р. н.). Щоправда, в смт Кути та його околицях на такі споруди натрапляємо доволі рідко. Зауважимо, що респонденти молодших вікових категорій (смт Верховина, с. Касмач) «кутский дах» відносять до «нового гуцульського стилю». В останні роки (починаючи приблизно з 2010 р.) у житловому будівництві набули поширення також «дахи з сегментами» («дахи ломлені»: с. Мариничі Пут. Чер.), тобто дахи з кількома рівнобіжними площинами, та «дахи з верхами» -- з численними надбудовами, куполами тощо. Споруди, перекриті таким верхом молодше покоління вважає новітнім стилем (щоправда, відносно них не завжди вживають термін «гуцульський стиль»: с. Мариничі Пут. Чер.). Як покрівельний матеріал в основному використовують профільовану бляху, рідше -- металочерепи- цю, і лише найзаможніші верстви зрідка вкривають свої оселі «катеполам» («Катепол -- ним криють рідко, бо дуже дорого то робити» Записано 15.07.2015 р. у с. Космач (присілок Завоєли) Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Варцабю- ка Мирослава Михайловича, 1977 р. н.). Щоправда, у житловому будівництві перевагу віддають металопрофілю, оскільки, як відзначають респонденти, він економніший: «Тепер хати криють шифером, але найчастіше йде профільована бляха, бо всі кавалки можна використати, нема відходів. Металочерепицею криють менше, рідше, бо з неї відходів не використаєш» Записано 03.04.2016 р. у с. Мариничі Путильського р-ну Чернівецької обл. від Гузака Василя Івановича, 1957 р. н.. Скажімо, у с. Мариничі (Пут.) у 80% випадків, для покриття сучасних осель використовують «металопрофіль».

Характерною особливістю традиційного гуцульського житла ХІХ -- початку ХХ ст. були відкриті галерейки-піддашшя, підтримувані стовпцями, які розташовували уздовж довгої віконної стіни, а у деяких місцевостях -- ґанки («черсаки») перед входом у сіни. Впродовж другої половини ХХ ст. їх поступово витіснили засклені веранди та ґанки, поширюються такі ж дахові ліхтарі. Починаючи з 1950-х рр. галерейки нерідко влаштовували різної глибини: ту частину, яка прилягала до входу, робили глибшою, заскленою (вона фактично вже перетворювалась у повноцінну веранду) [9, с. 62]. Веранди траплялись більших чи менших розмірів, вбудовані у споруду чи прибудовані до неї. Інколи, при наявності дахових ліхтарів, над заскленим ґанком першого поверху до ліхтаря прилягала відповідна засклена дахова прибудова-балкон [9, с. 76, 79]. Давніше при влаштуванні засклених веранд, ґанків тощо зазвичай використовували дрібні скляні полотна, що визначало конфігурацію віконних переплетінь, ажурний рисунок яких став основним засобом їх художнього вирішення. У 1970-х роках, при використанні більших скляних полотен, такого ефекту досягали, використовуючи дерев'яні накладні елементи, які мали уже чисто декоративне призначення [9, с. 78].

Причому упродовж 70 -- початку 90-х рр. ХХ ст. рисунок засклених веранд набував щораз вигадливіших конфігурацій, унаслідок чого ці прибудови й творили основний художньо-декоративний акцент споруд, і у значній мірі визначали загальне обличчя оселі. Кардинальні зміни у влаштуванні таких прибудов відбуваються в кінці 1990 -- на початку 2000-х рр.: проходить ніби повернення від засклених веранд до відкритих галерейок, які й стають одним з основних просторово-композиційних засобів зовнішнього вирішення житла. Відкритими галерейками чи ґанками більших або менших розмірів обладнують один чи кілька фасадів, часто відповідні лоджії-балкони влаштовують на другому чи мансардному поверхах. Вони бувають внутрішні (у вигляді заглиблених ніш чи зовнішні (виступаючі поза площину стіни). У їх художньо-конструктивному вирішенні використовують різноманітні засоби: елементи зрубу, фігурно точені стовпці, профільовані та декоровані контурними вирізами дошки тощо. Тобто відбувається ніби повернення до традиційних для гуцульського житла прибудов-галерейок (ґанків), але вже на цілком іншому рівні та в іншій якості. Хоча засклені веранди трапляються уже значно рідше ніж у попередній період, вони цілковито не відмирають. Щоправда, при їх облаштуванні вже не використовують складних віконних переплетінь: рисунок вікон стає більш строгим, проте інколи застосовують й вікна складних конфігурацій (аркоподібні, завершені у вигляді трапеції тощо). Причому засклені веранди й відкриті галереї можуть поєднувати в одній будівлі. До речі, наявність галерейок та засклених веранд етнофори нерідко вважають однією з диференціюючи ознак новітньої гуцульської архітектури: «Хати з верандами -- то є також під давній стрій... з ґанками, ґалєриями, заскленими верандами... то є гуцульськє... то є наше» (смт Верховина).

Окремої уваги заслуговує внутрішнє облаштування житла. Стіни і стелю (при застосуванні відмінних матеріалів: дерева, цегли, шлакоблоків) з теплотехнічних міркувань зазвичай тинькують. Хоча місцями (здебільшого у сільських осередках) при обробці внутрішніх поверхонь використовують сучасні матеріали (гіпси, гіпсокартон), проте, як відзначають автохтони, в «будовах на своє житє» це роблять не часто, оскільки оштукатурені давніми традиційними методами стіни є «більше практичними, бо вони ліпше тримают тепло і є здоровшими для житє» (сс. Космач, Вижній Березів Кос. ІФ., Мариничі Пут. Чер.). Для тинькування стін ще сьогодні зчаста використовують традиційні матеріали та технології (щоправда, дещо удосконалені). Спершу на поверхню стін набивають тонку «ліску» (ліщинові прути) чи колені драничини (сучасні матеріали, такі як спеціальна синтетична сітка, теж не застосовують), відтак «мастят»: накидають доволі густий розчин глини з дрібно посіченою соломою, який дещо пригладжують. Для цього використовують спеціальну «масну жовту глевкувату глину».

На завершальному етапі на стіну наносять «штук» («пуцовку») -- рідку суміш глини, піску, вапна і «трав'яної муки» ²⁶. Інколи обходяться й без вапна: «Стіни затирают -- пуцуют: до глиняного молока (ріденького розчину глини. -- Р Р.) додают піску і меленого на млинку сіна (трав'яної муки) -- воно таке як сметана (розчин робиться відповідної густоти. -- Р. Р.) і тим затирают; на другий день треба зробити першу побілку вапном. Так роблят для себе, бо то екологічно чиста хата». Стосовно «трав'яної муки», її готують з спеціального різновиду трави («трава-псєнка»), доволі жорсткої, яку не перетравлюють тварини. Як відзначають респонденти: «Тепер дают псєнку, мелену на млинку -- муку, а колись за Польщі пуцували коняком (кінським послідом. -- Р Р); але треба аби кінь їв сіно-псєнку: конєк варили і вимивали -- лишилосі тільки перетравлене сіно» Записано 03.04.2016 р. у с. Мариничі Путильського р-ну Чернівецької обл. від Гузака Василя Івановича, 1957 р. н..

Стелі, як правило, споруджують дерев'яні на балках; знизу їх підшивають дошками і тинькують. Проте в останні роки інтер'єри окремих приміщень (переважно вітальні, а інколи прихожої чи кухні: с. Лючки), доповнюють дерев'яні «фальшиві сволоки», які монтують під оштукатуреною «підсуфіткою». Водночас дуже часто в оздобленні внутрішнього простору використовується дерев'яна шалівка. Здебільшого нею обшивають стіни та стелі коридорів, вестибюлів, проте в окремих випадках шалівку фрагментарно використовують й у облаштуванні «парадної (гостинної) кімнати». Нею також оздоблюють й стелі у спальнях. Причому, при використанні шалівок, застосовують художньо-декоративні методи: їх укладають прямими чи навскісними рядами, «ялинкою», а також поєднують різноманітні їх комбінації.

Окрему увагу варто звернути на внутрішні двері, які є важливим доповненням в організації житлового простору. Їх зазвичай виготовляють місцеві майстри за сучасними технологіями, використовуючи при цьому й особисто розроблені декоративні елементи. Важливе місце у облаштуванні внутрішнього простору (особливо прихожих) займають сходи (які ведуть на другий поверх чи у мансардні приміщення). Їх повсюдно виготовляють з дерева, застосовуючи при цьому точені елементи, а зчаста й площинну та контурну різьбу, нерідко доволі вибагливу. В останні роки для влаштування підлоги часто використовують сучасні матеріали («ламінат»), однак, як зазначають респонденти, у «будовах на своє житє» перевагу віддають смерековим дошкам (смт Верховина, с. Космач). У більш заможних верств населення у «парадних» приміщеннях настеляють також паркет (смт Верховина, Путила; сс. Космач Кос., Ясіня Рах. та ін.). Дерев'яні елементи внутрішнього облаштування осель звичайно вкривають лаком, проте місцями автохтони відмовляються від нього, а натирають їх воском: «Тепер обшивают хати всередині вагонкою. Замість лаком, її всередині хати багато хто натирає (мастит) воском, бо так здорово, бо воск екологічно чистий... і так по-народному» .

Хоча при обігріванні приміщень (особливо в останні роки) застосовують сучасні опалювальні системи (переважно опалювані котлами на дровах), не рідко використовують груби-огрівачі, обкладені кахлями («Кладуть зараз більше «пічки» (є багато і парове опалення): при дорозі (в сільському осередку. -- Р. Р.) -- кладут парове опалення, в горах (на присілках. -- Р. Р.) -- більше пічки; на піч менше дров іде»: смт Верховина Записано 13.07.2015 р. у смт Верховина Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Грималюка Богдана Федоровича, 1984 р. н.). Знову ж в окремих житлах сільської інтелігенції можна спостерігати й каміни (смт Верховина). Щоправда, респонденти відзначають, що «камін більше роблят для віддихаючих (в туристичних садибах. -- Р. Р.) -- то по-теперішньому» .

Не будемо детально зупинятись на обладнанні допоміжних приміщень (ванних кімнат, санвузлів), оскільки при їх влаштуванні застосовують ті ж сучасні прилади та матеріали, що й у інших місцевостях. Це у загальному торкається й омеблювання інших приміщень, адже суттєві зміни, що відбулися у планувальній організації житлового простору з його розподілом за функціональними ознаками (прихожа, вітальня, спальня, дитяча кімната, допоміжні камери тощо) не могли не призвести до помітних змін внутрішнього облаштування. Інтер'єр поповнився предметами та речами, породженими новими можливостями і новими потребами часу. Водночас необхідно відзначити, що у інтер'єрі гуцульських осель перших десятиліть ХХІ ст. (як і усього ХХ ст. [1, с. 188 189]), особливу роль відіграють декоративні тканини (килими, ліжники, рушники, наволочки, скатерті тощо), прикрашені художнім тканням чи вишивкою. Причому, коли у радянські часи зчаста використовувались нетрадиційні тканини фабричного виробництва, в інтер'єрі новітнього житла основний акцент зосереджено на використанні предметів традиційних (виробу місцевих майстрів та промислового виробництва з використанням традиційних елементів). Поряд із тим, практично усі приміщення прикрашають керамічними виробами виконаними у гуцульському традиційному стилі. Нерідко використовується й давня кераміка (кінця ХІХ -- першої половини ХХ ст.), яка зазвичай є своєрідною гордістю господарів. В інтер'єрі сучасного житла помітне місце займають також дерев'яні вироби місцевих майстрів: інкрустовані шкатулки, топірці, полички, виготовлені з використанням різноманітних «дикарів-надибків» (фрагментів гілляк, кореневищ, наростів та ін.).

Завершуючи розгляд сучасної гуцульської житлової архітектури, варто коротко зупинитись на характеристиці господарської забудови двору. Насамперед необхідно відзначити, що й у 2000-ні рр. продовжується тенденція, притаманна вже для другої половини ХХ ст. [1, с. 183], стосовно зменшення кількості господарських будівель двору та блокування усіх приміщень під одним дахом. Призначення і кількість господарських камер забудови у значній мірі залежить від соціального статусу господарів, характеру їх занять тощо, тому не будемо ко у дворах можна зустріти альтанки («бесідки»), а там де є діти -- «гойдалки» («качелі», «колисанки»). В останні роки ці компоненти двору виготовляють з застосуванням «дикара» (фрагментів природних гілляк чи стовбурів явора -- «кривуль»): «дика альтанка з кривуль», «дика гойдавка з кривуль» Записано 16.07.2015 р. у с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Клапцуняка Михайла Олексійовича, 1981 р. н..

В окремих дворах розташовують макети будиночків, церков, дзвіниць, вітряків тощо. Інколи вигляду різноманітних споруд (церков, дзвіниць, хат) набувають вулики на місцевих пасіках.

Стосовно будівництва туристичного призначення («будов на туризм»), загалом ці об'єкти умовно можна поділити на декілька груп: 1) більші туристичні комплекси; 2) невеликі приватні туристичні готелі-садиби (такі, що можуть обслуговувати лише декілька осіб); 3) часткове використання існуючого житла для туристичних цілей (другого поверху чи мансардних приміщень) тощо. Особливе місце у сфері туризму займає великий туристичний центр Буковель (який на сьогодні є загальновідомим принаймні в усій Східній Європі). Власне з його виникненням (2001 р.) гуцули й пов'язують початки розвитку будівництва «на туризм» (приватних готелів-садиб). Відповідно до наших матеріалів, найбільш інтенсивно приватні садиби, призначені для туризму, розбудовують на Івано-Франківщині: поблизу трас, детальніше зупинятись на розгляді цього питання. Тут лише відзначимо, що у такий комплекс здебільшого входить «стайня» (чи дві) для утримання тварин, «кладовочка» для кормів, «комора» (яку вже не будують при хаті), гараж (у тому разі, коли він не займає цокольного приміщення у житловій споруді), а також літня (чи господарська) кухня з «хлібною пічкою». Як зазначають у с. Мариничі (Пут.): «В господарській кухні є хлібна пічка. Зараз в хатній кухні харчі варят для себе їсти, в літній кухні печут і варят для тварин». Під час спорудження господарського блоку використовують ті ж стінові та покрівельні матеріали, що й у житловому будівництві, тому не будемо сконцентровувати увагу на цьому питанні. Водночас дещо детальніше варто зупинитись на інших невеличких компонентах сучасного двору (малих архітектурних формах), які у значній мірі беруть участь у творенні обличчя сучасної гуцульської садиби.

Серед них найбільшу увагу гуцули приділяють зовнішньому оздобленню «колодязів» (іл. 2.1 2.3). Над колодязною ямою зводять своєрідні квадратні чи багатогранні у плані дерев'яні будиночки, як зрубної, так і каркасно-решітчастої конструкції. Перекривають ці споруди дахами різної форми: двосхилими, шатровими, куполастими тощо. Проте найбільш поширеними є дахи з кількома причілками, які віддалено нагадують верхи хрещатих гуцульських храмів. Як покрівельний матеріал використовують листове залізо, металочерепицю, «катепол», а доволі часто -- традиційну драницю та ґонт. Нерід в околицях населених пунктів, у яких традиційно (ще у радянські часи) у літній період масово відпочивали туристи (смт Верховина Вер. ІФ., Яремча Яр. ІФ., сс. Космач, Шешори, Пістинь Кос. ІФ., Ворохта Над. ІФ. та ін.). Відповідно до інформацій, тут туристичні об'єкти новітнього типу почали споруджувати уже починаючи з 2000 року, більш інтенсивно цей процес проходив після 2005-2006 років.

Натомість у меншій мірі туристичні готелі-садиби побутують на сході Івано-Франківської обл. (сс. Старий Косів, Вербівець, Кути Кос.) та у віддалених від трас населених пунктах (сс. Білі Ослави, Чорні Ослави Над.; Лючки, Вижній Березів, Текуча Кос.). Це ж торкається й буковинської та закарпатської частин Гуцульщини. Скажімо, на сьогоднішній день у с. Чорна Тиса (Рах. Зак.) функціонує лише п'ять таких закладів (у сс. Ясіня та Лазещина не набагато більше). І це у той час, коли, наприклад у смт Верховина, с. Космач їх на сьогодні нараховується по декілька десятків.