Хронотоп пітьми: український переклад фрагменту спогадів Іґнація Хіґера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хронотоп пітьми: український переклад фрагменту спогадів Іґнація Хіґера

Анастасія Сімферовська

Львів'янин Іґнацій Хіґер завершив роботу над рукописом своїх спогадів навесні 1975 р., за пів року до смерті. Збираючи свої спогади в нотатнику впродовж тридцяти років, Хіґер неохоче брався за написання цілісного мемуару. Адже, за його словами, з понад стотисячної довоєнної єврейської громади міста Хіґери були чи не єдиною львівською єврейською родиною, якій вдалося врятувати від смерті обох дітей1. Під час німецької окупації Львова родина Хіґерів пережила конфіскацію майна, виселення, «акції», життя в гетто та його ліквідацію.

У червні 1943 р., разом із горсткою вцілілих євреїв, чоловіків та жінок, Хіґери знайшли притулок у міській каналізації, де переховувались 14 місяців, завдячуючи своїм порятунком трьом доглядачам каналізації -- золотарям, як їх називали на початку XX ст. -- двом полякам та одному українцеві Ignacy Chiger, Swiat iv Mroku: Pamigtnik Ojca Dziewczynki iv Zielonym Sweterku (Warszawa: PWN, 2011), 284. Помічником польських доглядачів каналізації Леопольда Сохи та Стефана Врублевського був українець Юрій Ковалів. Про рятівників, див.: Оля Гнатюк, «Світ(ло) в темряві: Історія порятунку родини Хіґерів та її інтерпретації 1945-2012», Єгупець 28 (2019): 133-143; Robert Marshall, In the Sewers of Lvov: A Heroic Story of Survival from the Holocaust (New York: Maxwell Macmillan International, 1991), 32-39, 147-151, 193-195; Інформація щодо Сохи та Врублевського, яких було визнано Праведниками народів світу, на сайті Яд Вашем: Yad Vashem, дата звернення вересень 27, 2023. Досвід виживання в брудних каналах серед нечистот був болісною, складною і табуйованою темою для кожного з членів підземної групи, і родина Хіґера не була винятком. У грудні 1975 р., заледве два місяці після смерті чоловіка, удова Хіґера, Пауліна, передала машинопис мемуару до музею-архіву Яд Вашем, жодного разу не наважившись зазирнути в текст Marshall, In the Sewers of Lvov, XII..

Коли 1975 р. Хіґер узявся за написання спогадів, історія про порятунок львівських євреїв у каналізації вже існувала в декількох версіях, записаних різними авторами, у різних жанрах, різними мовами та в різних країнах. Ці наративи інколи доповнювали один одного, а іноді суперечили. Донька Іґнація, Христина Хіґер, у 1947 р. свідчила про порятунок Центральній єврейській історичній комісії в Кракові Archiwum Zydowskiego Instytutu Historycznego (AZIH), sygn. 301/2352, 7 str. Передрук свідчень Христини в книзі спогадів Іґнація: Chiger, Swiat w Mroku, 12-16.. Також наприкінці 1940-х ще одна вціліла з їхньої групи -- Галина Ци- пора Вінд -- емігрувала до Сполучених Штатів, де між 1949 та 1953 р. виступала з публічними лекціями, в яких розповідала єврейським громадам Північної Америки про свій порятунок Статті з промовами Галини Вінд та газетні оголошення з інформацією про її публічні лекції і виступи зібрав та оцифрував син Галини Вінд, Давид Лі Престон. Див.: «Halina's Speeches», Davidleepreston.com, дата звернення вересень 27, 2023, .

Упродовж 14 місяців під землею між членами підземної групи траплялися і сутички, і конфлікти, не лише побутові. Граничні досвіди виживання в умовах геноциду, змагання за життя та післявоєнне небажання говорити про огидні обставини виживання та пережиті травми призвели до того, що група розділилась на два умовних табори: одні ніколи нічого не розповідали про пережите, інші ж змагалися за свою версію подій як об'єктивну і єдино правдиву. Особисті протистояння в часи війни подекуди перетворились на протистояння післявоєнних наративів про цю війну. Текст, отже, постав як своєрідний майданчик диспуту, той обмежений простір, у межах якого порятовані свідки продовжували відвойовувати себе, свій простір та свою правду, роки і десятиліття після того, коли вони нарешті вийшли із смердючого і темного підземелля назовні.

На відміну від інших учасників групи, Хіґеру насправді довелося змагатися не лише за існування свого тексту та своєї версії подій, а й за автентичність своєї власної історії. Ховаючись у каналізації, Хіґер писав щоденник, який потім начебто загубився під час подальшої повоєнної втечі родини зі Львова до Кракова, а звідти -- до Ізраїлю У своєму вичерпному дослідженні історії родини Хіґерів та інтерпретацій цієї історії в літературі та кіно, Оля Гнатюк припускає, що підземний щоденник Хіґера потрапив до рук радянського журналіста Беляева. Порівнюючи тексти Беляева та Хіґера, Гнатюк аргументовано стверджує, що Беляев працював безпосередньо з письмовим текстом Хіґера, а не лише з його усним свідченням. Див.: Гнатюк, «Світ(ло) в темряві», 126-183.. У лютому 1945 р. Хіґер дав інтерв'ю радянському журналісту Володимиру Беляеву. Вже у квітні 1945 р. історія про порятунок львівських євреїв під заголовком «Свет во мраке» розійшлася по всьому Радянському Союзу багатомільйонним накладом завдяки публікації на шпальтах найпопулярнішого радянського ілюстрованого журналу «Огонёк» Владимир Беляев, «Свет во мраке», Огонёк 14 (1945): 8-9; Огонёк 15-16 (1945): 9-10; Огонёк

17 (1945): 14-16.. У 1946 р. оповідання Беляева про порятунок родини Хіґе- рів було видано як самостійну книжку українською мовою Володимир Біляїв, Світло в темряві: львівська хроніка (Львів: Вільна Україна, 1945).. Наприкінці 1950-х на основі правдивої історії Беляев написав квазіісторич- ний роман, в якому порятунок у Гол окості, звичайно, перетворився на осанну радянській армії Владимир Беляев, «Свет во мраке», в Граница в Огне (Москва: Советский писатель, 1962), 244-247..

Отже, у 1975-му, після декількох публікацій про порятунок у львівській каналізації, Хіґер вкотре постав перед проблемою власного першоавторства. Нагадаймо, що Хіґер був лідером підземної групи. Саме його діти та дружина розчулили Леопольда Соху, золотаря, який вирішив їх врятувати. На відміну від усіх інших: журналіста Беляева, Галини Вінд, яка приєдналася до групи вже під землею, ба навіть своєї семирічної доньки Христини, -- Хіґер брав активну участь у плануванні підземного порятунку задовго до безпосереднього спуску в каналізацію в червні 1943 р. Проте тепер його історія була переказана іншими людьми, а він сам перетворився з автора на героя. Тож, сідаючи за друкарську машинку в 1975-му, Хіґер повертав собі голос автора. Утім, аби цей голос прозвучав і долинув до читача, знадобилось ще майже тридцять років.

Спогади Іґнація Хіґера вийшли друком у польському оригіналі лише у 2011 р. Chiger, Swiat iv Mroku. У власних дослідженнях я посилаюсь на друге видання книги: Marshall, In the Sewers of Lvov. Нова хвиля зацікавленості до історії порятунку львівських євреїв у Голокості була реакцією на художній фільм 2011 р. «У темряві» (W Ciemnosci) режисерки Аґнєшки Голланд. Сценарій свого фільму Голланд писала, беручи за основу науково-популярну книгу Роберта Маршала «У каналізаціях Львова», видану двічі, 1990 та 1991 рр.11 Маршалу вдалося згуртувати у своїй книзі майже всі наявні на той час наративи, а також долучити до історичної реконструкції подій власні інтерв'ю з тоді ще живими членами підземної групи, як-то Пауліною Хіґер чи Кларою Марґуліс (Келлер) Marshall, In the Sewers of Lvov, Acknowledgements.. Маршал працював також із рукописом Хіґера, використовуючи його як джерело для своєї історичної розвідки¹⁸ Marshall, In the Sewers of Lvov, XII.. Очевидно, саме Маршалівські відсилання до Хіґерівського «Світу в пітьмі» Голланд використала в назві свого фільму. Текст Хіґера цитували, його заголовок вкотре позичали, проте сам текст продовжував збирати пил на поличках єрусалимського архіву.

Окрім розвідки Роберта Маршала та фільму Аґнєшки Голланд, у 2008 р. донька Іґнація, Христина Хіґер-Керен написала та видала власні «Спогади дівчинки в зеленому светрику» Krystyna Chiger, The Diary of a Girl in a Green Sweater: A Life in Holocaust's Shadow (New York: St. Martin's Press, 2008).. Христина зберегла свій зелений светрик, який вона носила упродовж усього перебування в міській каналізації, і який згодом подарувала Музею Голокосту у Вашингтоні Див.: United States Holocaust Memorial Museum, дата звернення вересень 27, 2023,. Таким чином львівська історія, окрім все нових і нових текстів та інтерпретацій, отримала фізичний артефакт, матеріальний об'єкт із безпосереднього локуса, де відбувались історичні події. Светрик доньки з підземелля замінив загублений у підземеллі батьківський манускрипт. А врешті-решт опубліковані спогади Іґнація в їхньому першому (і єдиному) виданні 2011 р. постали як доповнення до книги Христини. Текст став своєрідним коментарем до «светрика». Оригінальний підзаголовок мемуару «Світ у пітьмі: хроніка змагань за життя» редактори видання змінили на «Світ у пітьмі. Спогади батька дівчинки у зеленому светрику». Маркетинговий прийом силкувався вкотре перетворити автора на героя другого плану.

Хіґер дбав про те, аби його текст не сприймали як літературу про Голокост, вважаючи що літературний аналіз нівелює історичну правдивість і цінність тексту як документа. У власній передмові до спогадів він стверджував, що «[ц]я розповідь [...] не є ані хронікою, ані ме- муаром, радше тільки оглядом того, що ми пережили, а також оцінок нашого оточення та атмосфери» Yad Vashem Archives (далі - YVA), group 0. 33, file 3059, p. 1 (Testimonies, Diaries, and Memoirs Collection). Цей абзац з тексту Хіґера не було включено до видання Chiger, Swiat w Mroku.. Хіґер, все ж таки, писав мемуар, отже, працював у літературно-історичному жанрі. Він також прискіпливо дотримувався хронології. Саме завдяки хронологічній точності його наративу, текст Хіґера набув вартості історичного документа- свідчення, попри тридцятирічну дистанцію від описуваних подій.

А втім, завдяки Володимиру Беляеву, історія Хіґера таки перетворилася на літературний сюжет, а сам Хіґер -- на літературного персонажа. За іронією долі, для Беляева хронологічний аспект також був ключовим, тільки от Беляев ретельно редагував хронологію історії Хіґера, аби підпорядкувати її радянській ідеології і радянськими розуміннями війни. Саме ця різниця між хронотопом історії в тексті Хіґера і в тексті Беляева є ключовою, зокрема для українського читача. Адже понад 70 років саме тексти Беляева російською та українською мовами розповідали радянському і пострадянському читачеві історію порятунку львівських євреїв під час Голокосту. Згідно із цією, єдино доступною, ідеологічно спотвореною версією (втіленою в статтях «Огонька», повісті та романі), історія Іґнація Хіґера починалась наприкінці весни 1943 р., з моменту остаточної ліквідації львівського гетто та втечі єврейської групи в підземелля Детальніше про дискусію навколо доцільності ототожнення радянської та німецької окупацій у тексті Хіґера, див.: Grzegorz Rossolinski-Liebe, «SwiatwMroku and Its Reception in Ukraine», Ablm- perio 1 (2012): 445-451; Yaroslav Hrytsak, «My Response to Grzegorz Rossolinski-Liebe», Ab Imperia 1 (2012): 451-456.. Хіґер, натомість, дав інший відлік пітьмі, в яку поступово провалювалась його родина. Майже сто перших сторінок, себто третину всього Голокостного мемуару Хіґера, займає період радянської окупації Львова вересня 1939 -- червня 1941 р.

Достеменно невідомо, чи писав Хіґер про радянську окупацію у своєму загубленому щоденнику, проте ЗО років після порятунку радянська і німецька окупації продовжували бути для Хіґера маніфестаціями однієї і тієї ж темряви'. «Тлом [мого] оповідання є період двох окупацій, влаштованих двома загарбниками, у яких були різні підходи, проте одна мета» Chiger, Swiat w Mroku, 10.. Хронотоп Хіґерівської «пітьми» означує особливості єврейського та польського досвіду війни і Голокосту на тих територіях, що пережили подвійну -- радянську та нацистську -- окупацію. Незважаючи на його пізнє датування, текст Хіґера стає із цієї точки зору важливим першоджерелом для дослідників Східної Європи, не лише істориків, але також культурологів, політологів і, зрештою, літературознавців. Бо ж свідомо «антилітературний» текст Хіґера портретує людську трагедію на тлі двох тоталітарних режимів у той самий спосіб, що і найважливіші літературні твори XX ст., як-то роман «Життя та доля» Василія Гроссмана та, набагато пізніше, в іншому жанрі, «Криваві землі» Тімоті Снайдера.

Обираючи розділи для українського перекладу, я керувалась необхідністю розпочати історію родини Хіґерів там і тоді, де вона розпочиналась для самих Хіґерів, себто з приходу до міста «непроханих гостей» (як вони називають радянську армію) у вересні 1939 р. По-друге, мені було важливо також реставрувати ті фрагменти Хіґерівської історії, які переписав Беляев. Зокрема, момент сходження єврейської групи до підземелля в червні 1943 р. та подальшого виживання в каналізації. Беляев починав із цього свою розповідь, у тексті Хіґера ж вона відкриває третю і заключну частину мемуару.

Розділи, обрані для українського перекладу, демонструють трансформацію «пітьми» з абстрактної метафори у фізичну реальність. Хі- ґер, натомість, зі свідка і споглядача подій перетворюється на активну особистість, яка чинить опір обставинам і перемагає їх. Автопортрет Хіґера у його ж тексті є одним з багатьох портретів -- колег, друзів, знайомих, сусідів і, зрештою, членів підземної групи та їхніх рятівників. Хіґер зосереджений на реакціях, вчинках і діях людей у стані екзистенційної загрози: репресій, тортур, насилля і смерті. Адже саме люди творять темряву в той час, коли інші їй протистоять.

Якщо радянська окупація для Хіґерів -- морок невідомості і незахищеності, постійне передчуття загрози і небезпеки, то з моменту спуску в підземелля пітьма набуває фізичних якостей: «зі світу абстрактної, але добре відчутної темряви, ми зійшли у світ правдивого, фактичного, фізичного мороку підземелля» YVA, group 0. 33, file 3059, р. 2.. Це вузький, замкнутий і часто безвихідний простір, який огортає кожного і кожну, хто в нього потрапив. Це простір, який має нестерпний запах бруду, вологості, мерзенного гниття та екскрементів. Це простір, у якому завжди холодно. Темряву підземелля можна відчути на дотик: вона слизька, мокра і сповнена нечистот. Вона поєднує в собі водночас тишу і звуки: писк щурів, що бігають довкола, крики і постріли, що лунають з поверхні, плач дітей і всеохопний гуркіт Полтви, міської підземної річки, яка є центральною віссю на мапі підземного Львова. Темрява підземелля це також постійний страх, постійне передчуття звуків, вслухання в тишу, яка видається подекуди нестерпнішою за звуки. Адже кожен несподіваний хлюп у воді, крок чи спалах ліхтарика може означати пряму загрозу життю.

Упродовж всього тексту Хіґер намагається зберігати у читача гостре фізичне відчуття навколишньої дійсності. Він не уникає описів перших фізіологічних реакцій людей на виживання в каналах, він розповідає про загострення відносин між членами групи, очевидні та неочевидні небезпеки перебування чужих одне одному людей різного віку та статі в умовах повної відсутності приватного простору. Хоч подекуди Хіґер не стримується від морально-етичних оцінок співмешканців каналу, він визнає амбівалентність ролей у контексті окупації, війни і насильства. Адже дуже часто ті, хто, сподіваючись на виживання, загравав із режимом (як-то доктор Адам Лютман) або ж

кидав режимові самовпевнений виклик (як-то Хаїм Вайс чи їцхак Оренбах), часто ставали жертвами раніше за інших.

Прописуючи деталі темряви, Хіґер не забуває і про світло. На відміну від Беляева, який перетворює Хіґерівський «світ» на «свєт» (світло), протиставляючи його темряві як рівну величину, метафора і образ світла у Хіґера розкидані в тексті окремими відблисками, промінчиками, спалахами Гнатюк вважає, що в 1945 р. Беляев поцупив зі щоденника Хіґера сюжет та персонажів, натомість Хіґер у 1975 р. запозичив у Беляева назву для своєї історії, помилково прочитавши російське «свєт» як польське «swiat», себто «світ». Утім, Беляев міг зробити таку ж помилку при перекладі з польської на українську, якщо ця назва фігурувала в щоденнику. Зрештою, «свєт» на місці «світу» міг сподобатись Беляеву просто тому, що він більше пасував з ідеологічної точки зору.. Коли золотар Соха знаходить родину Хіґера в підземеллі серед охопленого панікою натовпу людей, «його обличчя у світлі карбідної лампи засяяло» Chiger, Swiat w Мтоки, 215.. Коли донька Хіґера Крися починає згасати від довготривалого перебування в темряві й холоді, Соха бере її на руки та підносить до решітки каналу, звідки вона бачить сонячне проміння.

Окрім надії, світло у Хіґера також символізує небезпеку: спалах сірника виказує місцеперебування групи, мерехтіння ліхтарика в темряві каналу може означати облаву. У кожному з випадків світло, так само як і темрява, неподільно пов'язане з людиною та людяністю. Текст є також локусом світла для Хіґера. Акт свідчення, зокрема письмового, допомагає перемогти пітьму. Так Хіґер, зокрема, ставиться до вже згаданих свідчень Христини 1947 р., надаючи тексту донечки фізичних якостей вцілілої дитини: «Ще більше світла на мою історію проливає щупляве і просте у своїй наївності свідчення моєї доньки» YVA, group 0. 33, file 3059, р. 2. У польському виданні слово «щупляве» не потрапило до тексту..

Такого поодинокого, індивідуалізованого світла Беляеву в історії Хіґера було недостатньо, бо для радянського журналіста світло було метафорою виключно політично-ідеологічною. Це світло, яке у Беляева радянська влада несла до вцілілих євреїв, було настільки яскравим, що «засліплювало» не лише справжніх рятівників Хіґера в підземеллі, а й радянських визволителів періоду окупації Львова 1939--1941 рр. Бєляєвське ідеологізоване «світло» засліпило людину в історії Хіґера, перетворивши людські досвіди виживання, загибелі й порятунку на панегірик радянським «визволителям».

Зсуваючи відлік окупаційної темряви з 1941 до 1939 р. і повертаючи текстові його оригінальний початок, український переклад прагне «декомунізувати» історію порятунку родини львівських євреїв, по- збавляючи її радянського наративу. У цій автентичній формі, нехай навіть частковій, історія Хіґера в українському перекладі набуде властивої їй складності та багатогранності, на відміну від двовимірної та чорно-білої, немов би засвічена плівка, розповіді Беляева. В умовах нової війни та окупації історія львів'янина Хіґера виявиться несподівано ближчою і зрозумілішою українському читачеві.

«Непрохані гості»

Коли німецька армія вщент розбила розхвалені «збройні сили Польщі», а дипломатична змова Молотова--Ріббентропа вирішила долю країни, після десятиденної німецької навали східні землі Польщі захопив Радянський Союз (чи то пак Зрадницький Союз, як подейкують злосливі) Дотепність гри слів полягає в паронімії, адже польською мовою «Радянський Союз» і «зрадницький союз» прямо римуються: Zwiqzek Radziecki--Zwiqzek Zdradziecki.. А втім, Радянський Союз не послуговувався словами «захоплення» чи «окупація». Навпаки, удерся немов бажаний гість, наче захисник, котрий прийшов визволити пригноблений Польщею люд. Свою ганебну і віроломну окупацію Радянський Союз приніс під знаменами волі й свободи.

Товариші завітали до нас у цілковитому дранті. Вони радше скидались на армію мародерів, аніж на «непереможну збройну силу», за яку себе вдавали. Вони завітали до нас із пропагандистською кампанією, вуличними співами і танцями на площах. Ці обідранці шикували перехожих у горстки слухачів, яким розповідали, що вони, мовляв, прийшли з метою визволити нас від вікового поневолення та експлуатації, якої всі ми зазнавали в панській Польщі. Тепер, запевняли вони, усіх нас чекає райське життя, сповнене щастя та задоволення. Цим промовам і деклараціям, пропаганді й буфонаді не було меж. На кожному кроці муштрований червоноармієць-пропагандист гуртував людей своїми агітаційними промовами. Звідусіль долинали патетичні гасла, брехливі байки, вигадані факти, облудні обітниці і закорінені в бурхливій фантазії та вишколеній пропаганді пристрасні пісні про щасливу Країну Рад. «Непрохані гості» грали на гармонях, тиснули наші долоні, словом -- торжествували, що прийшли ощасливити пригноблений панською Польщею народ. Тільки от їхні слухачі не надто раділи і з жалем дивились на голодранців, які обіцяли свободу і золоті гори, і які несли це вигадане багатство своєї країни злиденним польським масам.

Львів'яни стримано ставились до радянських обіцянок, хоч зустрічалися і палкі прихильники комунізму, засліплені вірою в пропагандистські нісенітниці. Ці ж бо не бачили, а радше відмовлялись бачити правду, що відверто впадала у вічі. То була непохитна риса вроджених комуністів: вони дивилися на світ крізь червоні окуляри і, що б не відбувалося навколо, з разючою впертістю підганяли довколишню реальність під ідеологію, у доречність, бездоганність та непорочність якої вони вірили беззастережно. Заради цієї самої ідеології вони терпіли фізичні й духовні тортури, зі спокоєм, погордою і навіть насолодою приймали багаторічні судові вироки та мучеництво Берези Кар- тузької Береза Картузька (Bereza Kartuska) - табір примусового утримання, збудований в однойменному містечку на території Польщі (нині на території Білорусі), який функціонував у 1934-1939 рр. В'язнями були переважно члени радикальних політичних організацій, в яких польська влада вбачала небезпеку: комуністи, радикальні польські націоналісти, українські націоналісти. і власну смерть. Вони вчиняли злочини, що йшли всупереч гучним тезам офіційного комунізму. Свідомі критики цієї ідеології ставали жертвами політичних вбивств (як це сталося з Ботвіним Нафталі Ботвін (1905/08? - 1925) - польський єврей з м. Кам'янка-Бузька, активний прихильник комунізму. 25 липня 1925 р. він застрелив Юзефа Цеховського, агента польської секретної поліції. Ботвіна було арештовано безпосередньо на місці вбивства та засуджено до смертної кари. Ботвіна розстріляли у львівській тюрмі Бриґідки 6 серпня 1925 р. Справа Ботвіна мала широкий розголосу пресі, зокрема єврейській. Див.: «Sqd dorazny nad Bottwinem. Co mowi oskarzony. Wynik sledztwa policyjnego. Dzis zapadnie wyrok», Chwila 2296 (1925).), над ними зчинялись інсценізовані судилища.

З яких прошарків суспільства походили наші хатні комуністи? Насамперед до комунізму наверталися місцеві польсько-українсько- єврейські злидарі, неспроможні виборсатися з бідності. Вони почасти зневажали працю, вважали її пригнобленням, і -- з особистих чи економічних причин -- обирали безробіття. З іншого боку, до комунізму навертались сини та доньки багатих єврейських купців та фабрикантів. Завдяки батьківській заможності вони мали лишень «єдвабні турботи» і вели ледаче, дармоїдне життя, однак прагнули вирізнитися з-поміж інших, а тому й хапалися за політичне пропагандистське каз- нодійство. Нашпиговані комуністичною ідеологією, що приносила їм життєву насолоду, вони одурювали злидарів і безробітних. Висловами з нотатника агітатора-комуніста вони зваблювали неосвічених, підбурюючи їх на страйки і бунти не лише супроти влади і суспільного порядку, але почасти супроти власних батьків.

Пригадую один приголомшливий випадок, коли депутат австрійського парламенту, соціаліст др. Герман Діаманд на робітничих зборах вигукував: «Ми, голодні працівники!», плескаючи себе по товстому пузу, на якому виблискував золотий годинник на золотому ланцюжку Імовірно, Хіґер має на увазі політика-соціаліста і парламентаря Германа Діаманта (Herman Di- amand, 1860-1931). Проте, оскільки Діаманд помер 1931 р., спогад Хіґера про його виступ на зборах мав би відноситися до кінця 1920-х - початку 1930-х рр.. Комуністами ставали також деякі з письменників, які ставили класову боротьбу в центр своїх творів. У комуністичних колах цей різновид творчості одразу ставав бестселером, здобуваючи авторові чи авторці і читачів, і заробіток. Поза тим ключову роль у задурюванні та підбурюванні населення відігравали професійні комуністичні агітатори.

У моєму безпосередньому оточенні також з'явилися прихильники комунізму. Наприклад, пані доктор Брустіґер, дружина адвоката і діяча сіоністського руху др. Нути Брустіґера, Фридерик ПІ., Ґізеля Ка., др. Адам Лютман, Броніслав Рот та інші. Більшість з них після декількох років своєї діяльності й самі стали жертвами комуністичного режиму, а відтак зріклися власних діянь, бо ж переконалися, що трафили в чужу тарілку.

Про темперамент діячів такого штибу добре засвідчує такий випадок. Доктор Францішек Буяк Францішек Буяк (FranciszekBujak, 1875-1953) - польський історик, академік, професор., професор Університету Яна Казимира, запросив до себе на філіжанку чаю своїх семінаристів, а отже й мене. Коли ж у певний момент коліжанки запропонували потанцювати, наш колега др. Адам Лютман Адам Лютман (1908-1942) - історик, член КПЗУ, працівник бібліотеки АН УРСР (1939-1941). Каптурові суди були підпільним органом судочинства на території Польщі між 1939 та 1941 р., котрий свого часу був членом каптурового суду, стрибнув на стіл і вигукнув: «Я танцюватиму лишень тоді, коли прийде червона, кривава революція!». Виявилося, що вся його родина вдома з валізами чекала на поліцію. Власне кажучи, саме такі представники суспільства раділи приходу радянської армії, маючи на те власні причини. Росіяни ж бо рятували їх від тієї долі, яку їм мала зготувати німецька навала. Тому вони і вслухалися в промови радянських агітаторів і найгучніше аплодували їм, створюючи собі відповідний публічний образ.

Верхівкою лицемірства було оголошення народних зборів у міському Великому театрі⁸⁰ Teatr Wielki - нині Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької.. Представник Радянського Союзу і Української Республіки (здається, що це був секретар української комуністичної партії Хрущов), виступив на зборах із промовою, в якій виголосив, що на прохання людей, котрі проживають на східних теренах Польщі, а зокрема у Львові, Радянський Союз, під проводом Великого Сталіна, погодився взяти нас під своє крило і приєднати до Країни Рад, до великої, чудової родини свободи і щастя... І тут промовець почав сам собі аплодувати. Це було смішне збіговисько, сповнене улесливих слів облуди, обітниць і декларацій, які не мали жодного зв'язку з реальністю.

Своє казнодійство товариші підсилювали транспарантами, афішами і прапорами, а також завчасно привезеними пам'ятниками радянським особистостям. Серед них були і велетенські пам'ятники Леніну і Сталіну, які поставили на центральній площі перед Великим театром. Так змінювалось обличчя міста зсередини.

Натомість настрої серед місцевих мешканців були розбіжними. Поляки, вочевидь, толерували росіян не більше, ніж німців. Це був беззаперечний факт, а тому від самого початку поляки ставились до прибульців, яких називали бездарами і тюхтіями, якщо не вороже, то бодай підозріло і неприязно. Українців осяяла надія відродження власної державності, Великої Вільної України, незалежної від Польської держави, яку вони терпіти не могли і з якою безперервно боролися як з окупантом. А тому українці мислили так: нехай комуністична, але все ж таки Україна.

Натомість євреї ставилися до нових змін з великою пересторогою. Упродовж міжвоєнних років єврейська громада пережила чимало ворожих акцій: погроми, ексцеси на расистському ґрунті, академічні конфлікти, господарчі бойкоти, пікетування крамниць, а також введення numerus clausus Numerus clausus - квота, яка обмежувала відсоток абітурієнтів єврейського походження в польських вишах у другій половині 1930-х рр. у навчальних закладах. Польська громада вважала євреїв за жидокомуну, у той час як комуністи приймали їх за буржуїв та кровожерів робітничого класу. Тож найбільше євреї боялись, аби всі ворожі елементи не об'єднались в одну антиєврейську ідеологію.

За цих нових обставин у місті активувалися профспілки, здебільшого прокомуністичні, де керівниками були ліві діячі. Вони відродили приспану до цих часів діяльність, організували все поспіхом, ко- ристаючи з підтримки нових радників. Водночас збільшився притік нових членів, переважно з таких верств населення, котрі досі цуралися профспілок. Працівники найрізноманітніших категорій і Гатунків дізнались про появу нових можливостей, тому й ринули черпати з профспілкового потенціалу. Як зазвичай трапляється з неофітами, вони перетворилися на більших католиків, аніжримський папа. Вони повсюдно писали скарги та наклепи на своїх працедавців, доносили на них за неналежне ставлення до працівників і вигадані кривди, викрадали товари з крамниць і безперервно кусали долоню, з якої їли.

Натхненні ура-патріотичною підтримкою нового режиму, працівники увірували, що тепер усе добро належить їм, що фабрики, крамниці, промислові заклади й робітні перейдуть у їхню владу і принесуть їм стрімке збагачення. Вони утворювали робітничі комітети, відбирали у власників ключі від їхніх закладів, конфісковували товари і гроші, вривалися до помешкань власників та їхніх родин у пошуках готівки та коштовних речей, словом, відчули себе господарями всього того добра, якого не заробили. Однак цей бал на кістках не тривав довго, і це засмутило радянську владу. Адже тепер обіцяне райське радянське життя вимагало невідкладної націоналізації закладів, фабрик, крамниць, складів, з яких вивозили гуртом матеріали, товари й устаткування. Саме тому новоспечені патріоти та ентузіасти нового порядку залишались біля розбитого корита. Мурин виконав свою роботу, а несправджені надії та розчарування залишились. Надто пізно!

Націоналізація була початковим шоком, який довелося пережити львів'янам. Мешканці виживали за рахунок призбираних запасів, товарів першої необхідності та відкладених, у зв'язку з війною, продуктів. Проте на загал у місті запанував товарний голод, оскільки від усіх можливих товарів місто було «звільнено». Влада не дбала про забезпечення, бо ж переймалася вивезенням націоналізованих, чи то пак, покрадених речей. «Гості» гналися за усіляким добром. Солдати і солдатки купували все, що бачили, переважно розраховуючись свіжиною, себто консервами. Задля цієї мети вони отримали від своєї влади великі гроші. Це був доволі спритний крок: те, чого вони не подужали націоналізувати або конфіскувати, необхідно було викупити за належну ціну.

Вони шаленіли від годинників -- кожен з них марив годинником і полював на нього. Одного разу я навіть бачив солдата, який причепив собі на зап'ястя вирваний звідкілясь нанометр, якого він, вочевидь, переплутав з годинником. Вони пили одеколон замість горілки, заїдали зубною пастою, купували з гардеробу особисті речі, про функцію і призначення котрих вони не мали жодного поняття. Цим вирізнялись саме радянські жінки, які приїхали услід за військом. Вони фланірували вулицями в казна-де роздобутих елегантних нічних сорочках, одягнутих замість суконь. Як же їм вдавалося поєднати усе це з пропагандистськими переконаннями про радянський добробут, фабрики годинників, вишуканих помешкань та помаранчів? Тим часом що очі бачили -- те руки хапали. Вони були ненаситні, занурені в шал привласнення усього, а тому все й зникало, наче камфора. Щодо цього вони були просто чарівниками.

Трапився й зі мною типовий випадок. На завершення гімназії мама подарувала мені срібний кишеньковий годинник марки «Етерна», знаний також як «цибуля». Він не вміщувався в кишеньці мого жилета, а тому я носив його на досить громіздкому ланцюжку в кишені брюк. Якось радянський капітан зауважив ланцюжок у моїй кишені. Запитавши, що це у мене і довідавшись, що це годинник, капітан без вагань запропонував викупити його. Заінтригований моєю відмовою, він дійшов висновку, що годинник у мене доволі коштовний, а тому на обмін він запропонував мені золотого годинника «Тіссо» і кілька сотень рублів на додачу. Врешті-решт, він пригрозив мені револьвером, якщо я відмовлюсь. Тільки тоді я показав йому свою «цибулю», і він охолонув. Але який же промовистий приклад!

Наші «непрохані гості» доречно охрестили себе як визволителі, бо ж визволили нас від усього. Закоренилися вони в нашому місті міцно і глибоко, збурили усе його життя, перекроїли все на свій манер, серця багатьох отруїли ненавистю, прагненням бунту і непокори. Лише два дні по тому, як вони вдерлися до міста, від нас пішла наша хатня робітниця, українка, адже, мовляв, не хотіла бути служницею. Пішла від нас і наша дитяча медсестра, яку ми дуже цінували і берегли як зіницю ока, хоч вона й була комуністкою, а її наречений отримав вирок за комунізм і сидів у в'язниці в Луцьку. Вона була членом нашої родини, проте, за покликом нової реальності, без тіні жалю і докорів сумління полишила наш дім, який був і її домом.

Повсюдний дефіцит і товарний голод прийшли услід кровожерливій господарці. Ілюстрацією цього були довгі черги за хлібом, чорний ринок, спекуляція, нелегальні ґешефти, грабунки. У такий спосіб нова влада виконувала заповідь «всі рівні» -- вона зрівняла нас із Радянським Союзом. Передусім було знецінено польські гроші, польський злотий перестав існувати, а його місце посів російський рубль. Проте анулювання злотого не скасувало попередніх зобов'язань приватних осіб, а з того, хто був винен злоті, борг здирали примусово у співвідношенні 1 злотий до 1 рубля. Оскільки мій тесть розрахувався за товар у векселях, а векселі залишились у банку, що перейшов під радянську владу, він наразі був змушений викупити ці векселі за ту ж суму, але в рублях. Так його змусили заплатити за товар, який у нього конфіскували під час націоналізації. Зрештою, заплатив за рублі, що він їх був змушений придбати, і за товар, якого не отримав.

Впроваджена в місті радянська система господарювання була сповнена викрутасів, темних махінацій, злодійства, грабунку і вза- ємозамилювання очей. Запорукою існування стала невихованість, бо тільки вона давала змогу задовільнити життєві потреби. Девізом цих нових відносин було російське прислів'я «Блат выше наркома», а це означало, що хабар є вищою інстанцією, ніж міністерство. Хабарі вирішували все. Залежно від справи та становища особи, що пропонувала хабар, його давали або безпосередньо хабарнику, або ж через низку посередників. Гнилизна господарської та адміністративної систем нікого не дивувала, усі знали про неї -- і закривали очі. Львів'яни швидко пристосувалися.

Поруч із побутовим перетворенням нашого життя влада реформувала суспільство адміністративно і політично. З міста виселили всіх представників панівного класу, «буржуїв», а саме: купців, незалежних ремісників, урядників і усіх тих, кого нова влада окреслила як непродуктивний елемент. Жертвою такої політики спершу був один мій вуйко, згодом другий і третій, потім тесть і швагер, у яких відібрали підприємства і маєтки, а самих виселили за межі міста, заселивши в конфісковані помешкання новоприбулих радянських жителів. Представникам робочого класу, себто найманим робітникам, видавали паспорти зі спеціальною відміткою-дозволом селитися в місті. Натомість усі інші, т. зв. асоціальні елементи, отримували в паспорті параграф 11, що значило виселення, а тому повинні були забратися з міста без права на роботу. Такі люди переселялися до передмість і сіл, де провадили безталанне життя вигнанців, кинутих на марґінес суспільства. Якщо ж особу з 11 -м параграфом ловили в місті, то її могли тієї ж хвилини заарештувати і вислати вглиб Радянського Союзу.

У контексті обмежень прав місцевого населення, які впроваджувала нова адміністрація, особливу увагу варто приділити ревізії жит- лозабезпечення. Помешкання «ущільнились» до семи метрів квадратних на особу. До кожної родини, у помешканні якої виявляли зайві квадратні метри, підселяли чужих людей, з якими власники помешкань тепер ділили кухню і вбиральню. Дуже часто це спричиняло словесні суперечки, сутички, навіть бійки. По всьому Радянському Союзу діялося те саме, проте для нас це було чимось нечуваним. метафора театр радянський господарювання

З перших днів свого прибуття до Львова радянська влада розпочала організацію робочих місць та закладів праці в місті. Повертались до життя т. зв. професійні гільдії, профспілки, які набирали працівників згідно з встановленим робочим графіком. Працівники, які мали відповідну кваліфікацію і професійні навички, також самі зголошувалися до профспілок. На роботу приймали лише тих, чиє соціальне походження пасувало радянській владі, тобто переважно люди з робочого класу. І тільки такі особи могли отримати картки на харчування, що було правдивою ознакою добробуту. До слова, здебільшого то були картки лише на хліб, бо ж інших товарів на ринку було обмаль.

Унаслідок воєнних дій кількість мешканців у місті зросла утричі й сягнула мільйона. До Львова прибуло понад пів мільйона біженців із західної частини Польщі, що тепер була під німецькою окупацією. Прибули до міста також і росіяни, які прагнули тут владарювати. У місті стало вкрай тісно. Росіяни займали помешкання виселених і тих, хто від радянської та німецької окупації втік до Румунії. Натомість біженці оселялися або там, де їх приймали за власним бажанням, або ж через систему розподілу, переважно за наявністю роботи. Наше помешкання мало чотири кімнати, отже, ми прийняли до однієї кімнати подружню пару, а до другої -- біженців з Любліна, батька та двох синів Хіґери початково мешкали на вул. Коперніка, 12, неподалік Марійської площі (сучасна площа Міцкевича), палацу Потоцьких та старого міста. Про життя з новими співмешканцями згадує також Христина Хіґер у своїх спогадах: Chiger, The Diary of a Girl in a Green Sweater, 26-27.. Кухня була, звісно, спільною. Оскільки наші «непрохані гості» та захисники з пересторогою ставилися до місцевих жителів, до біженців ставилися з винятковою недовірою та ворожістю, адже ті походили із західної, все ще капіталістичної Польщі.

Частина біженців після прискіпливого відбору отримала роботу, переважно в закладах, підпорядкованих облпрому, себто обласній промисловій раді. Частину скерували на чорні роботи, проте більшість проводила робочий час у чергах, аби заробити хоч крихту підспудним торгуванням чи спекуляцією. Один із синів нашого співмешканця, затятий комуніст, десь працював, тоді як молодший син був спекулянтом, нелегально продавав цигарки, камінці до запальничок, горілку. Інший наш співмешканець став біженцем, тому що проводив літню відпустку на західних теренах Польщі. Тепер він працював на залізничних коліях, хоч і був магістром права, але його дружина, якій вдалося довести, що вона львів'янка, працювала в бухгалтерії. Так дивно радянська влада інтерпретувала їхню ситуацію.

НКВС слідкувало за всім, що діялося в місті, про кожного мешканця у них була інформація, яку надавали голови домоуправління. Функціонери щодня обходили всі будинки, допитувались управляючих про деталі життя та поведінки мешканців і перевіряли домові книги. Водночас на робочих місцях діяли такі собі спецвідділи, які тримали під контролем кожного працівника. За усім цим уважно стежило око НКВС, а тому навіть у найлояльніших ситуаціях служби ставилися до навколишнього середовища із великою недовірою та пересторогою, так, про всяк випадок.

Унаслідок повсюдного контролю і щоденних прослуховувань, НКВДисти чудово знали, які настрої панують у суспільстві і хто, на їхній погляд, є деструктивним елементом, а також яких, почасти превентивних, засобів слід ужити для запобігання подальшої деструкції. Задля цього існував увесь державний апарат, а кожна установа чи заклад праці мав також низку недержавних співробітників, які допомагали системі. Так, напередодні Різдва 1939 р. та Великодня 1940 р., зчинялись масові облави на біженців, яких буквально витягали з ліжок. Коли ж це ставалося вдень, то людей забирали з роботи, не даючи навіть попрощатися з родиною. Арештантів засилали вглиб Радянського Союзу: у Казахстан, Сибір, тайгу, на копальні Колими або ж до Архангельська. Там, на морозі, у холоді й голоді, засланці виконували найвиснажливішу роботу: як каторжники вони працювали в каменоломнях, на будівництві каналів, корчуванні лісів, регулюванні річок та сплавлянні деревини.

У цих жахливих таборах «made in Russia» вигнанці потерпали не лише від суворих природних умов, а й від наглядачів-злочинців. У щоденних муках вони помирали від голоду та хвороб. Адже той, хто не виконував денної норми, неосяжно важкої для людини, що не звикла до подібної праці, не отримував ані єдиної кохлі пісної зупи чи шматка глинистого хліба, з яких складався щоденний раціон. Окрім знущань фізичних, люди зазнавали тортур духовних і психічних, які гнобили душу і людську гідність. За що? За те, що їхнє суспільне походження чи професійне становище були не до вподоби радянській владі, або за те, що раніше мешкали на землях західної Польщі, яка була символом ворожого ставлення до Радянського Союзу.

Майже всіх таких біженців було вивезено, горстка людей змогла уникнути заслання, почасти у фантастичний спосіб, наче в кримінальному кіно. Я знав декількох плавців з варшавського клубу «Мак- кабі», які декілька ночей ховалися від облави в морзі поруч із трупами. Інші ховалися в ставку Залізні Води, впродовж усієї ночі перебуваючи у воді, занурюючись, коли наближалися шукачі. Я також знав одну лікарку з Варшави, котра декілька днів ховалася в анатомічній кімнаті. Увесь цей час вона нічого не їла і випорожнювалась слизом.

Моїм співмешканцям-біженцям, за якими прийшли ловці з НКВС, вдалося уникнути заслання, тому що за кілька днів до облави вони заховалися в печері на Чортових Скелях Чортові Скелі - пам'ятка природи місцевого значення, розташована у Винниківському лісі, на околицях Львова.. Попри те, що старший син був комуністом, він також ховався, хоча згодом будь-які наші перестороги щодо системи були йому як з гуски вода.

Чимало осіб ще до виселення покінчили життя самогубством, багато загинуло в дорозі, а ще більше зникло безвісти, не залишивши по собі жодного сліду. Переважно самогубства вчиняли ті, хто займав у Польщі відповідальні та важливі посади, адже вони відчували, яка доля на них чекає. Особливо пригноблені цим передчуттям були родини польських офіцерів або землевласників, які не встигли втекти у вересні й дістатися Румунії, або ж ті, кому пощастило втекти, але довелося залишити під окупацією свою родину.

Ось такий мала вигляд реалізація декларацій і обіцянок, урочисто виголошених радянською владою одразу після приходу до міста. Так впроваджувались у життя пропагандистські гасла і вигуки, які запевняли нас, що Країна Рад -- це країна свободи, радості й щастя. Такий вигляд мала гучно рекламована рівність усіх громадян. Такий вигляд мав добробут, що гарантував життя в достатку і багатстві. Прибульці обіцяли нам небо на землі... що ж, багато, багато тисяч таки дістались неба, залишивши землю не з власної волі.

«Квочка з курчатами»

Я, моя дружина, Крися і Павел (якого ми пестливо кликали Піньо), сиділи у вузесенькому коридорі в підвалі під бараком Вайса Крися - пестлива форма імені Христина. Деінде в тексті Хіґер також називає сина «Павелек». В українському перекладі ми зберігаємо транслітеровані оригінальні форми імен. Хаїм Вайс був активним членом підземної групи, який згодом став основним опонентом Хіґера під час виживання в підземеллі. і мріяли лише про порятунок від пожежі. Нам нічого не вдавалось; кожен з наших планів шкутильгав, жодне з рішень не приводило до бажаного результату. Ми пригадували одне одному всі наші бункери і схрони, усі ті, що я встиг збудувати упродовж місяців у гетто, а також усі ті, які нам пропонували на арійській стороні. Будь-яка з цих можливостей тепер була під великим знаком запитання. Адже нам не йшлося про сховок на день чи два, як це бувало досі. Тепер ми шукали місця, де можна було б пережити важкі часи аж до остаточної поразки німців, а до цього було ще дуже далеко. До нас і справді долітали вісті про те, що поразка нацистів наближається, однак усе це було значно перебільшено. «Доки товстий схудне -- худий здохне», -- так ми казали про примарні перспективи.

Соха Леопольд Соха (1909-1946) - золотар, який разом з двома помічниками, Стефаном Вруб- левським та Юрієм Ковалівим, врятував десять євреїв, включно з родиною Хіґерів. Удостоєний звання Праведника народів світу. обіцяв знайти для нас канал чи якусь бічну гілку в каналі, придатну для життя. Водночас він наголошував, що ми разом з дітьми і Кубою Куба - коротка форма імені Якуб (Яків). Куба Лейнванд був чоловіком сестри Хіґера, яка разом з їхньою із Кубою донькою загинула під час Голокосту., нашим швагром, не витягнемо без сторонньої допомоги. А тому Соха радив нам зібрати групу з десяти людей, яким можна довіряти та в яких є матеріальні статки. Окрім цього, потрібно було облаштувати наше підземне житло, аби зробити його придатним для виживання. Соха не казав, як довго він зможе нам допомагати й у чому полягатиме ця допомога. Ми ж, натомість, уникали запитань, аби не зруйнувати планів і не ускладнювати нашої домовленості. Ми не полишали надії, що нам вдасться переконати золотарів, аби вони знайшли для нас укриття в чиємусь помешканні, можливо, у знайомих з арійської сторони, а можливо й у їх власному.

Отже, спакувавши свої пожитки, ми чекали в тісному підвалі доленосної хвилини. Через кілька днів Соха приніс нам звістку про те, що золотарі пригляділи для нас відповідний канал. Потрібно було лише очистити його від бруду і болота. Соха залишив там приготовані лопати та інструменти, ми ж повинні були відповідно одягнутись і вирушити на прибирання. Разом з Кубою і Берестицьким Якуб Берестицький - слюсар, який опинився у Львові як біженець, котрий утік з рідного міста Лодзь, окупованого нацистами 1939 р. ми чимало разів туди спускалися. Повертаючись з однієї з таких подорожей вузьким шляхом до нашого тунелю, позаду нас зненацька засвітились ліхтарики і хтось викрикнув: «Стій!» -- Ми зірвались і з усіх сил побігли слизьким порогом. Раптом ми побачили ліхтарики попереду. Нам здалося, що ми в оточенні. На щастя, виявилось, що попереду були наші. Вони пропустили нас до отвору в склепінні, який ми заздалегідь замаскували. Тоді вони пішли в напрямку чужих ліхтариків і голосів.

Згодом наші золотарі розповіли, що зустріли інших доглядачів каналізації, і що ті були разом з есесівцями. Вони спустилися в каналізацію після того, як в одному з колодязів знайшли повішеного німецького офіцера. Ця група поводилася утаємничено, обережно розпитуюючи наших чи, бува, ті нічого не бачили, адже вони самі чули якісь голоси. Наші ж сказали, що це був ніхто інший, як вони самі, а що не реагували на окрики, тому що в темряві не бачили, з ким мають справу. На диво, недовірливі есесівці врешті-решт повірили. Тому небезпечна ситуація завершилась щасливо. Нас дивувала завбачливість і холодний розум наших нових знайомих. А втім, правдою також було те, що есесівці боялися самотужки спускатись до каналізації і наші голоси лякали їх не менше, аніж їхні голоси лякали нас.

***

Настала буремна ніч -- і вибила година нуль.

ЗО травня 1943 року, у день, коли в 5-й гімназії відбувалося знане дійство, ми з Берестицьким та Кубою подалися до нашого каналу, щоб завершити прибирання. Коли близько опівночі ми повернулись, моя дружина вже знала, що есесівці, гестапівці і українська міліція оточили Юлаг Юлаг або Юлаг P-В (букв. Judenlager - єврейський робочий табір) - статус львівського гетто із січня 1943 р., коли було ліквідовано Юденрат та більшість єврейського населення, а територію початкового гетто радикально зменшено. Ліквідація Юлагу та остаточне знищення львівських євреїв розпочалося 1-2 червня 1943 р. Див.: Christopher Browning, et al., eds., Encyclopedia of Camps and Ghettos 1933-1945. In 7 vols. (Bloomington: Indiana University Press, 2012), 2: 804-805., на його територію заїхали вантажівки, а довкола панує паніка.

Доки ми були внизу, до підвалу напхалося чимало людей, які передчували, що там, де ховається моя родина, існує якийсь схрон. А отже, у нас не залишилось вибору -- ми взяли свої речі і рушили до тунелю, проштовхуючись крізь плач і крики людей. Через тунель ми ледве дісталися отвору, яким пхалися далі, до Полтви.

Як тільки ми опинилися на парапеті, серед темряви і гуркоту річки, люди почали кричати від страху перед звуками підземного світу. І тут нас спіткало перше нещастя -- Куба, якого звідусіль штовхали, послизнувся на парапеті. Я ледь встиг схопити і витягти його з води, проте рюкзак з нашими найціннішими пожитками впав до Полтви і поплив за течією. Нас оточували крики, примножені відгомоном у камінних склепіннях. Люди раз по раз падали до річки, діти пищали, вода гуркотала, всі у відчаї перли вперед, у невідомість, куди штовхали їх одночасно інстинкт виживання і самознищення. Ми жодним чином не передбачали такої жахливої і небезпечної ситуації.

Врешті-решт, ми дісталися місточка, який провадив на інший бік Полтви, туди, де була наша схованка. Натовп людей валив за нами. Нам ніяк не вдавалося від них відкараскатись, а отже, ми не могли дістатися своєї криївки. Зрештою, сподіваючись хоч на крихту удачі, разом з Кубою і Берестицьким, шестеро з нас повернули у протилежному напрямку, супроти натовпу переляканих людей. Замість того аби йти вгору уздовж річки, ми пішли ліворуч і вниз, аж доки за кілька десятків метрів нам не трапився отвір до невеликої печери, до якої ми влізли. Стіни цієї печери були вкриті шарами павутиння, під нашими ногами було болото, а довкола безліч щурів. Зі свічкою в руках, стояли цілковито безпорадні і розгублені. Раптом почули жахливий крик, постріли і вибухи. Берестицький вийшов з печери, а коли все затихло, Куба сказав, що іде подивитись, що відбувається.

Куба пішов, а ми чекаємо, чекаємо, а він все не повертається. І раптом, посеред тиші, чуємо крик. Я кажу, що це кричить Куба, залишаю дружину з дітьми в печері, а сам іду його шукати. Чую, як він волає, з ліхтариком в руці поспішаю до нього, аж доки не бачу, як він потопає у темних водах річки. Я скинув йому ремінь від штанів. Після довгих змагань з водою, Куба зрештою схопився за ремінь -- і тоді мені вдалося його витягти.

Увесь цей час дружина з дітьми ціпеніли від холоду і страху перед щурами, що гарцювали довкола. Вона затуляла дітей своїм тілом і чекала на мене. Тиша довкола була такою нестерпною, що вона сказала: «Діти, тата більше немає». Вони чекали, доки догорить свічка. Тоді ж з переляку, що щури кинуться на них, моя дружина взяла дітей на руки і вилізла з тієї діри. У темряві, аби не впасти у воду, вони йшли по вузькому і слизькому парапету уздовж стін підземного склепіння. Крися раз по раз зісковзувала ніжкою з парапету, а дружина її витягала, з іншого боку притискаючи до стіни Павла.