Хронотоп пітьми: український переклад фрагменту спогадів Іґнація Хіґера

Раптом вона побачила світло ліхтарика і подумала, що це гестапо. Вона зітхнула з полегшенням, бо ж їй здавалося, що немає нічого страшнішого за цей підземний жах. Коли вона почала гукати «Гало! Гало!», я з подивом упізнав її голос. Я був переконаний, що вони сидять там, де я їх залишив. А тому ми з Кубою вирушили в напрямку, звідки долинав голос, аж доки не знайшли їх усіх, пригнічених і наляканих. Дружина майже втрачала свідомість.

Ми знову почули голоси і побачили кружляюче світло ліхтарика. Це був розпізнавальний сигнал наших золотарів. Виявилося, що це Берестицький, який відлучився і зник у натовпі, а наразі повертався, аби нас відшукати. Він розповів, що Соха також є тут, у каналі, і що він поспіхом прибіг, як тільки-но дізнався про акцію в Юлазі. Цього разу на нього чекала несподіванка, адже під землею він наткнувся на чималу кількість людей, які блукали каналізацією, падали до річки і тонули в її водах.

Посеред цього шалу Соха відшукав Берестицького. Поруч із ним був також Вайс, його мати і кілька вкрай спантеличених осіб. Вони благали, аби Соха допоміг їм, але він обіцяв зробити це лише за умови, що вони знайдуть мене, мою дружину та моїх дітей. Соха наказав Берестицькому, добре обізнаному з топографією каналу, аби той шукав «квочку з курчатами». Так Соха називав мою дружину та дітей. Берестицький знав приблизне розташування тієї дірки, в якій ми заховалися, а тому вирушив у тому напрямку. А тоді вже відвів нас туди, де чекав Соха.

Польдзю Польдзю, Польдек - пестливі форми імені Леопольд. Так члени групи називали між собою Соху. стояв у товаристві кількох людей. Коли він побачив нас, його обличчя у світлі карбідної лампи засяяло. Він дуже обережно провів нас до бічного каналу, де ми ховалися раніше, коли Ґжи- мек Юзеф Ґжимек (або Ґжімек) (Jozef Grzimek, 7--1950) - гаубштурмфюрер СС, комендант Юлагу у Львові, який вирізнявся особливою жорстокістю. Ґжимек також був дотичний до ліквідації гетто або Юлагів у Раві-Руській, Золочеві, Плашові та ін. У січні 1949 р. він був засуджений у Варшаві, помер 1950 р. у в'язниці. Хіґер присвячує Ґжимеку найдовший розділ у своїх спогадах, намагаючись подати найповнішу інформацію щодо військової кар'єри злочинця. Див.: Chiger, Swiat w Mroku, 166-182. Надумку Олі Гнатюк, спогади Хіґера, що мають характер обвинувачення, базовані на участі Хіґера як свідка в судовому процесі над Ґжимеком у 1949 р. Див.: Гнатюк, «Світ(ло) в темряві», 168-169. влаштував у таборі попередню акцію. Яким же був розпач Сохи, коли він побачив, що в цій схованці заховалось понад сімдесят осіб. Він не мав жодного поняття, що робити з такою кількістю людей, бо ж заопікуватись такою великою групою більше, ніж на день, було неможливо. Він також не знав, як відокремити нас від цього натовпу. Соха сердився на Вайса, вважаючи це його провиною. Ми з Сохою одразу зрозуміли, що за додаткову плату Вайс намовляв людей триматися біля нас. Проте Соха був непохитним і заявив, що допомагатиме лише родині Хіґера і тим, хто цій родині допомагатиме. І все ж, ми всі залишалися в цій каналізації, бо в жодного з нас не було іншого виходу.

Канал розташовувався доволі далеко від нашого отвору в склепінні Полтви, а шлях до нього був дуже складним. Тепер ми сиділи точнісінько під маленькою площею на перехресті вулиць Цебульної і Божничої Вулиці Божнича (сучасна вул. Сянська) та Цибульна (сучасна вул. Стара) розташовані поруч Великої передміської синагоги, яка зазнала руйнувань у вересні 1941 р. та була остаточно знищена в 1943 р. Див.: Юрій Бірюльов, ред., Єврейська архітектурна спадщина Львова (Львів: Видавництво Старого Лева, 2022), 35-38., де біля ритуальної лазні розташовувалися рундуки з хлібом. Ми тулилися докупи при світлі свічки, закуті у власні думки про те, що буде далі. Через тисняву ми не бачили щурів, бо ті поховалися, але нам також почало бракувати повітря. А тому ми мусили загасити свічки, аби вони не забирали кисень. Темрява гнітила нас ще дужче. Ми постійно дослухалися до голосів, але чули лише шум річки. Соха залишив нас і пішов до своїх. Було страшно, що він не повернеться, що його колеги злякаються непередбачуваної ситуації, у якій ми всі опинилися.

Тим часом у Юлагу P-В минала остання ліквідаційна ніч 1 червня 1943 року. За кілька годин до початку ліквідації всіх єврейських полі- ціянтів видворили з території табору, мовляв, необхідно допомогти гестапівцям провести акцію, що тривала в провінції. Насправді ж їх випровадили з Юлагу, аби запобігти можливому єврейському збройному опору. Водночас решту мешканців табору затуманили знаним театральним дійством У переддень ліквідації Юлагу Ґжимек влаштував у таборі концерт, для якого він сам написав п'єсу та музику до неї. Див.: Marshall, In the Sewers of Lvov, 40.. Позбувшись усіх перешкод, гестапо розпочало ліквідаційні заходи, які тривали кілька днів поспіль.

Усіх без винятку людей пакували до вантажівок і вивозили до Янівського концтабору. Кожен найменший закуток було ретельно обшукано, а всі схованки і бункери було доволі швидко викрито. Часом ті, хто ховався, не витримували психічно. Підвали затоплювали, а у схованки, куди важко було дістатися, кидали гранати. На вулицях лежали трупи, а помешкання були всипані пір'ям з розпоротих подушок і перин. Пізніше я довідався, що Ґжимек тоді бігав розлючений, бо ж не міг відшукати мене серед цього апокаліпсису. Він хотів сповнити свою власну обіцянку розстріляти мене особисто. Через кілька днів вбивчого ґвалту Юлаг підпалили. Жодна жива душа звідти не врятувалась. Коли двадцять один місяць по тому ми йшли на руїни гетто разом з редактором тижневика «Огонёк» [Володимиром] Бєляє- вим Тут Хіґер помилково називає Беляева Віктором. Прикметно, що Беляев також згадує їхню прогулянку в лютому 1945 р. на територію колишнього гетто, нею він завершує свою версію історії. Див.: Беляев, «Свет во мраке», Огонек 17 (1945); Беляев, «Свет во мраке», в Граница в Огне, 244-247., то й досі ступали по людських кістках.

Упродовж перших трьох днів, доки в Юлагу шаленіла акція, наша група втікачів перебувала в бічному каналі під площею на перетині вулиць Божничої, Цебульної і Пелтевної. Звідти, крізь ґрати водостічних каналів, до нас долинали ледь чутні звуки життя. Як нам згодом розказав Соха, над нами були рундуки з хлібом. Вони стояли безпосередньо на місці колишніх єврейських шинквасів, де торгували колись славнозвісним хлібом Куліковського «Кул іковський хліб» згадується також у колисковій з фільму «Тільки у Львові» («Tylko we Lwowie»), знятого 1939 р. у Львові за участю «Щепка» (Казимир Вайда) і «Тонька» (Генрик Фоґельфенґер), зірок місцевого радіо «Весела львівська хвиля» (Wesota Lwowska Fala).. Тепер там не було ані єврейських крамарок, ані хліба Куліковського, рецепт якого зник з поверхні землі так само, як і його творці, пекарі Бохнер і Ціммерман.

Три дні поспіль Соха і Врублевський приносили нашій підземній громаді якусь поживу, тоді як Ковалів залишався на поверхні. Однак подальше утримання сімдесяти осіб було неможливим. Соха сказав нам про це відкрито. Він вирішив відібрати деяких з нас і відвести в інше місце. Решта ж мала подбати про свій порятунок самотужки. Саме так утворилась група з двадцяти однієї особи, серед яких були ми, Куба, Берестицький, Вайс з матір'ю і ще кілька його поплічників, у яких, на переконання Вайса, було достатньо заощаджень для утримання. Як виявилося згодом, Вайс значно перебільшував. Про особу Вайса красномовно свідчив хоча б той факт, що він рятувався втечею, залишивши в таборі на поталу долі свою дружину та доньку. Обидвох бачили згодом у Янівському концтаборі напередодні ліквідації.

Однієї ночі (а ми не відрізняли ночі від дня) Соха і Врублевський перемістили нашу групу до каналу під площею обабіч костелу Марії Сніжної Костел Марії Сніжної (XIV ст.) сьогодні належить греко-католицькій парафії Львова та має назву Церква Матері Божої Неустанної Помочі.. Здається, це було в ніч з 4 на 5 червня. То була площа Марії Сніжної, до якої вели сходи від рогу Краківської площі, а також вулиці Жовківської і Костельної Вул. Костельна - сучасна вул. Гонти; вул. Жовківська - сучасна вул. Богдана Хмельницького. На перетині цих вулиць, з одного боку - колишня Краківська площа (сучасна назва - площа Ярослава Осмомисла), а з іншого - кам'яні сходи ведуть до костела Марії Сніжної.. Це був довгий шлях, адже він пролягав від вулиці Божничої, через Пелтевну, Вагову, площу Голуховських під Великим Театром і Краківську площу Вул. Божнича (сучасна Сянська), вул. Пелтевна (сучасний пр. Чорновола), вул. Вагова (назву збережено), площа Голуховських (вул. Торгова) та Краківська площа (пл. Ярослава Осмомисла) творять гакоподібний маршрут позаду Великого театру.. Наша група, що ланцюжком крокувала уздовж парапету, скидалася на кавалькаду упирів, що марширує в темряві за Сохою, який тримає в руці карбідний ліхтар. Посередині нашої ходи до нас долучився Врублевський ще з одним ліхтарем. Ми йшли повільно, крок за кроком, адже не знали дороги, а слизький парапет подекуди підтоплювали стічні води. Рови з нечистотами доводилось обережно перестрибувати, аби не спіткнутися і не впасти до річки. Соха щоразу повідомляв про чергову перешкоду, а ми вже передавали застереження ланцюжком далі.

Власне так, після довгої подорожі, ми дісталися бічного каналу. Цей канал мав форму еліпса, довша вісь якого складала сто двадцять, а коротша -- п'ятдесят сантиметрів. Цей еліпс звужувався донизу, утворюючи вузьке гостре завершення, тож ходити можна було лише переставляючи стопи уздовж. До того ж постійно прибувала стічна вода. Оскільки нас було чимало і ми крокували одне за одним, ми перешкоджали нормальному плину води, а тому вона почала збиратися довкола нас, сягаючи мало не стегон. Цією трубою ми рухалися від площі Голуховського, через Краківську площу, аж до того місця, де з бетонної труби завширшки п'ятдесят сантиметрів, із триметрової висоти водоспадом лилася вода з бічного каналу. Над нами був люк із підйомними скобами. Соха видряпався нагору перший, вліз до тієї труби і вже звідти подавав кожному руку і витягував нагору. Внизу стояв Стефко [Врублевський] і підсаджував кожного з нас до першої скоби. Це як акробатичний номер у цирку. Згодом ми дісталися до низької труби, уздовж якої ми лізли рачки, пригноблені борсанням у болоті й нечистотах. Нарешті ми дісталися якогось більшого, вищого каналу з нішею в стіні. Тут Соха повідомив нас, що це кінцева зупинка нашої подорожі і що тут нам буде найзручніше ховатися.

Страшно й згадати, що то був за канал. Під нашими ногами текли смердючі стічні води, а згори завивав вітер. Було до болю холодно. Ми розклали свої пожитки та почали влаштовуватись. Текло з підлоги, текло згори і з боків, ми ж всілися на камінні, що його принесли для нас наші золотарі. Згорблені й виснажені, ми сиділи в цьому смороді серед щурів, тримаючи дітей на колінах. Інші ж сідали, де тільки могли знайти місце. Тільки зараз ми роззирнулися довкола і роздивилися одне одного, нещасних щасливців нашої групи. А отже, окрім мене та моєї родини: дружини, дітей та Куби, ми були знайомі з Берестецьким, Вайсом і Кларою Келлер Клара Келлер - вціліла членкиня підземної групи. Невдовзі після порятунку Клара побралася з Мундеком Марґулісом, який також був серед тих, кого врятував Соха. -- молодою дівчиною, про яку ми нічого не знали і яка прибилася до нашої групи, коли ми залишали канал під Божничою вулицею. Клара тоді припала до моєї дружини, казала, що приймає її за матір і благала, аби ми взяли її із собою. Дружина звернулася до Сохи із цим проханням, дівчина залишилася з нами.

Решта товариства була нам абсолютно незнайома. Дехто з незнайомців поводився доволі відштовхуюче. Але так вже склалася доля, що тепер ми були однією громадою. Згодом виявилося, що Вайс, забувши про дружину і доньку, взяв із собою молоду дівчину Галину Вінд, свого кумпля Шмулька Вайнберга з дружиною, а також двох братів: Хаскіеля та їцхака Оренбахів. Я не знаю, чим він керувався у виборі цього товариства, але він довго переконував Соху, що їх потрібно взяти. До того ж Соха також вибрав Мундека Марґуліса, перукаря за професією і махінатора за покликанням, а також такого собі доктора Вайса. Ці двоє незнайомих дівчат і троє чоловіків долучились до нас мало не силоміць, благаючи, аби їх узяли. Вони нам особливо не подобалися, адже ми нічого про них не знали. Але вже сталося, як сталося. Під опікою трьох золотарів наша група розпочала нове життя в каналі під площею костелу Марії Сніжної.

Соха і Врублевський щодня приносили нам хліб, ковбасу і воду. Ми платили за це дорого, дуже дорого Marshall, In the Sewers of Lvov, 74-75.. Але ж -- ми жили. Кошти на утримання збирали між собою лише чоловіки. Я платив більшу частину, за шістьох осіб, тоді як деякі з групи не платили взагалі нічого, бо не мали ані копійки. Я не хотів, щоб Соха знав про це. Він був надто спритним і практичним, але також легковірним і добродушним, тож вірив улесливим словам Вайса і братів Оренбахів. Я не хотів псувати йому цієї ідилії, а тому не брав участі в цих розмовах. Я не мав нічого проти, коли Вайс брав від Сохи принесену їжу, але мене дратувало, коли Вайс віддавав цю їжу для подальшого розподілу своїй підопічній Галині Вінд. Сиділа ця, що там казати, королева, і з великої своєї ласки ділила поміж нами питну воду, шматочки хліба і ковбаси. У той час, користуючись заступництвом Вайса, Галина поводилась дуже зверхньо.

Коли Соха і Врублевський приносили їжу, Ковалів залишався на поверхні й пильнував, аби все було в порядку. Соха розповідав нам про долю Юлагу і тієї групи людей, яка залишилась під вулицею Божничок». Не маючи засобів до виживання в каналізації, вони повернулися назовні. Звісно, усіх їх було вбито. Польдек також розповідав нам про остаточне винищення євреїв, які переховувались «під арійськими документами» і яких виказували польські та українські сек- соти, і про те, як місцеве населення грабувало залишки єврейських маєтків.

А ми жили, хоч потерпали від холоду і спраги, бо води бракувало, а сморід давався взнаки. До розподілу групи ми мали невелику кількість води -- три чверті склянки на добу. Ми з дружиною не пили своїх порцій, бо залишали дітям. Весь час сиділи на камінні, тримали дітей на колінах, я -- донечку, дружина -- сина. Так, пригорнувшись, вони спали. Від сидіння на камінні ми довгий час мали на сідницях чорні плями від кривавих синців. Часом спрага примушувала пити стічну воду. У всіх нас був страшний пронос, з нас просто лилося. Найгірше почувалася Крися. Не знаю, що саме провокувало наш стан: вода, хробаки, яких було повно довкола, чи бактерії, якими було насичене повітря. Діарея виснажила нас усіх до краю. До того ж нам дошкуляли щури, яких потрібно було постійно відганяти.

Діти не могли пити холодної води, тому я виблагав у Сохи, щоб той приніс нам спирт. Я запалював його в бляшанці з-під сардин і на цьому вогнику в кухлику кип'ятив воду. Ми сиділи тихо, бо неподалік були ґрати і стік до каналу, а канал був три--чотири метри під землею. До костелу над нами приходили люди, які молилися в тиші, а тому будь-який гучний звук міг відлунитися в каналізаційному отворі. Ми чули голоси на поверхні доволі добре, тому самі говорили пошепки. На свято Божого Тіла, близько 10 червня, перед костелом відбувалося урочисте дійство. Ми чули весь його перебіг, а Крися слухала, як бавляться діти, як вони збирають квіти на траві перед костелом, як вони співають. І сумно, дуже сумно було нашій дитині.

Так ми дивом прожили п'ять тижнів. Нас було двадцять один -- украй розрізнене товариство. Соха був невдоволений таким станом речей, зокрема тому, що деякі з присутніх вирізнялися недисциплінованістю та божевільними забаганками, яким наші помічники не могли зарадити. Через це під час кожного візиту в підземелля золотарі наголошували на тому, що рятують мою родину, інші ж кори- стають із цього, а тому повинні пристосуватися. Ті ж, незадоволені, вважали, що за їхню плату належить краще та більше їх годувати. їм замало було, що їх порятували від загибелі, вони ще й нарікали. Це пригнічувало Соху та знеохочувало його докладати подальші зусилля. Лише образ «квочки з курчатами» стримував їх, аби не залишити нашу групу на розсуд долі, як говорили нам наші помічники. Дійшло до того, що Вайнберг, Іцик Оренбах та ще двоє їхніх приятелів почали шантажувати Соху, лякаючи його та інших, що через голод вони вийдуть на поверхню, а спіймані німцями, викажуть усіх. Суперечки із Сохою траплялися дуже часто.

Шмуль Вайнберг, Іцик Оренбах та двоє їх кумплів були особливо неприємними суб'єктами. Вони сторонилися нас і пошепки щось затівали. Вони обшукували наші речі, обмацували наш одяг, дошукуючись захованих грошей та інших скарбів. Одного дня, коли Павелек плакав, вони хотіли його задушити або застрелити, тому що боялися, що дитячий плач нас викаже. Я бачив, до чого все котиться, а тому вирішив розповісти все золотарям. Тож, коли був час розраховуватись за черговий день, разом із грішми я потай вклав у руку Сохи записку, у якій доповів, що нам погрожують зброєю і вбивством Павла, а може, й цілої родини.

Ми завжди чули, коли наші золотарі йдуть до нас. Відгомін їхніх кроків у трубах сповіщав нам про їхнє прибуття за добрих пів години. Вони спускалися до каналу з двох різних сторін, аби не викликати підозри, а надто тому, що кожен з них ніс по дві сумки з хлібом. Ковалів, натомість, завжди залишався вартувати на поверхні, біля каналізаційного люку. У них також був заздалегідь узгоджений план дій щодо виправдання своєї праці, вони носили при собі інструменти, карбідні лампи, одягались у робочі костюми й гумові черевики, які сягали стегон, а в разі чого мали викинути торби з хлібом у річку. Одного разу трапилась з ними пригода. Вони хотіли опуститися до каналу через люк на вулиці Концік Сучасна вул. Миколи Костомарова.. їх зауважив гестапівець, то ж вони жбурнули торби до води і почали з ним лаятися, що через нього, мовляв, втратили мішки з цементом і тепер не можуть працювати.

У трубах вони лазили рачки, тримаючи торби в руках, а ліхтарики -- у зубах. Вони діставались до нас задихані й втомлені, бо ж ця подорож неабияк виснажувала. Зрештою, ми самі в цьому переконалися. Соха розповів нам, що колодязь на Ринку, з боку Капітульної площі Сучасна площа Катедральна, розташована в південно-західному напрямку від Ринку., має шпарину, з якої в поперечний канал стікає чиста вода. Я одразу вирішив, що ходитиму туди по воду. А отже, я лазив рачки крізь овальні труби, висота яких сягала сімдесят, а ширина -- сорок сантиметрів. Чайник я, крізь хусточку, носив у зубах. Шлях від нашого каналу до колодязя пролягав попід усією Краківською вулицею і увесь Ринок, загалом понад півтора кілометра. Труба була такою вузькою, що я витер об її стіни свою сорочку аждо кривавих ран на плечах. Коли я набирав повний чайник -- рушав у зворотному напрямку... задом наперед. Труба була настільки вузькою, що я був не спроможний обернутися. Цей номер з водою відбувався щодня, тривав дві години і був украй небезпечним, бо під час дощу труба наповнювалася водою. Я ризикував потонути під час кожної такої подорожі.

Повертаючись до історії з погрозами в бік Павелка. Минуло дві години, відколи я передав записку Польдеку. Раптом чуємо: шум у трубі. Ми не знали, що це, адже наші вже відвідували нас. Може це інші золотарі, які прийшли по нас, бо хтось нас виказав. Ми сиділи, закам'янілі від страху, не маючи жодної можливості втекти, бо ж ми були відрізані від каналізаційної мережі. І тут з'явилися Соха і Вруб- левський, з револьверами в руках. Наказали тим негідникам підняти руки вгору. Зажадали, аби ті здали зброю. Відібравши зброю, Соха і Врублевський оголосили, що за кожну ворожу дію супроти моєї родини виконавців буде покарано смертю. Укотре нагадали, що рятують нас усіх лише завдяки «квочці з курчатами». Ці типи обіцяли виправитись, навіть каялися, проте відносини між нами залишились напружені. Загальна атмосфера була геть неприємною. До боротьби за виживання додались внутрішні конфлікти, яких не мало б бути в нашій ситуації.

Одного дня, на прохання двох дівчат, які не могли витримати життя в каналі, Соха і Врублевський вивели їх на поверхню в районі Снопкова Снопків (Snopkowie) - район Львова неподалік Стрийського парку та парку Залізна Вода.. Дівчата мали самотужки порятуватися, чи то в когось на арійській стороні, чи то з партизанами в лісі. Ми проводжали їх обіймами і найтеплішими побажаннями, а через кілька днів золотарі дізналися від місцевих мешканців Снопкова, що обох дівчат схопили і вбили.

Однак ці новини не остудили намірів наших невдоволених, звиклих до бурхливого життя на поверхні. Забувши про долю дівчат, вони вирішили залишити підземелля. Забажалося їм суниць зі сметаною! Із цієї причини Шмулек Вайнберг, Ізьо Оренбах, Вайс і ще три їхніх кумплі таємно від нас вийшли з підземелля. Вони замислювали втечу давно і лишень чекали слушної хвилини. Можливо, вони вважали, що золотарі не дозволять їм піти, остерігаючись зради. З іншого боку, я вважаю, що коли б вони наполягали на своєму, робітники зрештою вивели б їх у безпечний спосіб. Однак вони вчинили інакше. Як наслідок, їх схопили за містом, на виході з Полтви, і розстріляли на місці.

Ми не могли зрозуміти вчинок Вайса, який залишив на поталу долі не тільки дружину та доньку, а й свою стареньку матір, без жодних засобів до життя, у важких підземних умовах, серед чужих людей.

Наприкінці червня починався сезон злив, а отже, вода стала заповнювати каналізаційні труби. Інколи, якщо злива була затяжною, Полтва сягала стелі. Наші подорожі до питної води ставали надто небезпечними. Тому золотарі знайшли для нас інший, складніший, проте безпечніший шлях. Потрібно було пролізти певний відрізок шляху крізь труби, а тоді зійти до Полтви, перейти вздовж парапету до завулку під площею Голуховських, обабіч колишньої школи Рея і тоді вже видряпатись на гору, углиб бічного каналу, де була тріщина у водогоні. Ми ходили по воду раз на день, перед приходом Сохи і Врублевського. Встановили між собою зміни і завжди ходили удвох.

Так минув перший місяць нашого переховування під землею, в умовах гірших за печерні, бо ж печерні люди могли пересуватись, виходити назовні, а самі печери були просторими і зі свіжим повітрям. Ми ж бо сиділи в брудному, смердючому каналі, де гуляли вітер і щури, де по камінню повзали хробаки, а ми сиділи на цьому камінні цілодобово: холодні, голодні, у темряві. До того ж в постійному страху, що нас викриють.

Одного дня я пішов з Берестицьким до бічного краю каналу -- почистити і зробити його придатнішим для нашого перебування. Коли ми повернулись, виснажені відкопуванням мулу, який накопичувався впродовж років, прийшла моя черга іти по воду. Але Куба вперся, що піде замість мене, бо я дуже втомлений, і таки пішов, узявши із собою Хаскіеля Оренбаха та Мундека Марґуліса, якому Соха дав прізвисько «Корсар» Це прізвисько залишилось з Мундеком на все життя. Беляев також послуговується ним у своєму тексті.. Це прізвисько так і залишилось з Мундеком. Своїм виглядом, рухами і мімікою він нагадував героїв із пригодницьких фільмів про піратів.

Отже, вирушили утрьох. Шлях був далеким. їх раптово спіткав сильний наплив води, зумовлений непередбаченою грозою. У ту хвилину, коли Куба набирав воду, сильний струмінь води повалив його з ніг і потягнув за собою. Так потонув Куба Лейнванд, чоловік моєї сестри, яка загинула з їхньої донечкою Інкою в серпневій акції Т. зв. «серпнева акція» 1942 р. була однією з найкривавіших нацистських акцій за весь час німецької окупації Львова. Жертвами цієї акції стали понад 42000 єврейських чоловіків, жінок та дітей. Див.: Browning, et.al., eds., Encyclopedia ofCamps and Ghettos, 2: 803.. Йому наче судилося загинути у водах Полтви, адже, як я пригадував раніше, коли ми тільки зійшли до підземелля, він послизнувся і майже впав у воду, а пізніше таки упав і потонув би, якби я його не врятував, кинувши йому свій ремінь. Тепер, коли затявся порятувати мене, смерть таки наздогнала його.

Куба був нашою першою жертвою в підземеллі; його загибель стала для нас страшним потрясінням. Коли Хаскіель і Корсар принесли нам цю звістку, нас охопив розпач. Соха також дуже побивався через історію з Кубою. Він полюбив мого швагра за вміння культурно та достойно поводитись у будь-якій ситуації.

Окрім подорожей по воду, упродовж перших чотирьох тижнів ми пролазили крізь отвір у склепінні Полтви і звідти виповзали до бараку, де колись мешкав Вайс. Завдяки цим втечам Берестицький з Корсаром і Хаскіелем декілька разів приносили якийсь посуд, два примуси та інші дрібниці, які залишилися після грабунків. Вочевидь, для тих, хто грабував єврейські помешкання, ці речі не мали жодної вартості, проте в нашому примітивному підземному господарстві вони були конче необхідні. Одного разу хтось у Юлагу побачив Хаскіеля крізь вікно. Йому вдалося втекти, проте коли ми вибралися до бараку наступного разу, тунель було засипано, а отвір забито дошками. Корсар і Берестицький докоряли Хаскіелю за його необачність, довго не хотіли йому цього пробачити.

Наприкінці п'ятого тижня нашого життя в підземеллі під костелом Марії Сніжної трапився переламний момент. Якими б важкими не були умови, а все ж ми були щасливі, бо були живі. Аж раптом сталося щось непоправне. Якось я повісив сушитися свої ущент промочені черевики на шибі від ґратів, що закривали стічну трубу у наш канал. Мені подумалось, що під вітром вони швидше висохнуть. Лихий мене поплутав, бо саме того дня інші золотарі оглядали всі стічні канали в нашій околиці. То ж коли один з них здійняв вуличний люк, то побачив черевики, які висіли на скобі. Не зволікаючи, цей чоловік спустився вниз. Ми завмерли в тиші. Золотар нічого не бачив і все могло б добре закінчитись, коли б цієї миті, несвідомий того, що відбувається, д-р Вайс Окрім Хаїма Вайса, який загинув під час спроби виходу з каналізації на поверхню, серед членів підземної групи був його тезко, д-р Вайс. не запалив цигарку. У миттєвому зблиску запальнички золотар розгледів постать. Він схопив мої черевики і шмигнув нагору. На поверхні одразу ж зчинився галас, мовляв, у каналі є жиди. Тепер ми були у великій небезпеці. Ми похапцем зібрали свої речі, хто що міг, і втекли зворотним шляхом, туди, звідки ми прийшли. Ми знову повзли уздовж поперечної труби, потім спускалися попід водоспадом, який маскував прохід до нашого каналу, і так аж до округлої труби. Шлях був настільки важким, що якби хтось і йшов до нас бічними каналами, то не зміг би до нас дістатися. Той канал був ідеальною схованкою. Ми сподівалися, що еліпсоїдна труба порятує нас від переслідування.

Ми рушили, охоплені панікою. Шлях пролягав під невпинним струменем води. Йдучи по громіздких дерев'яних балках, моя дружина, в якої сильно набрякли ноги, спіткнулась і впала. Своїм тілом вона заткала трубу і затримала течію. Перед нею, як перед дамбою, почала збиратись вода, її рівень зростав, ризикуючи затопити нас усіх. А моя дружина так впала, що не могла видобути однієї ноги з-попід іншої, навіть підвестися не могла. Вода почала сягати наших уст. Ми розуміли, що кінець близько і що ми загинемо в такий безглуздий спосіб. Раптом здалека ми почули голоси й побачили відблиски ліхтариків. Ми почали кричати: «Соха, рятуй!». Так, це були наші, вони довідалися про все і вирушили на наш порятунок. Вони витягли мою дружину з пастки, і ми рушили далі. Коли ми дісталися Полтви, то на її березі зійшлися на нараду. Ми розповіли їм, що сталося, а вони нам -- про ситуацію на поверхні. Виявилося, що наш канал вирішили обшукати, і якби не залишені речі, то робітнику, який нас викрив, не повірили б. Усі ж бо подумали, що йому примарилось. Зрештою, шукачі не могли втямити, куди ми зникли, а золотар сказав, що постать, яку він побачив, була примарою.

Наші помічники вирішили заховати нас деінде. Тимчасово переселили нас до отвору бічної гілки каналу, діаметром сорок сантиметрів. У професійній говірці такі труби називали «сороківка». На іншому кінці цієї труби була печера -- каземат. Нам наказали сидіти тут у повній тиші, бо ж над нашими головами розташовувалося подвір'я перед будинком Скарбека, на перетині вулиці Рутовського та Краківської площі, де перед війною був клуб «Погонь» Хіґер має на увазі театр Скарбека, сучасну будівлю театру ім. Марії Заньковецької та площу перед ним. Вул. Рутовського - сучасна вул. Театральна.. Ми чули все, що діялося нагорі, а вода з водогону лилася просто нам на голови. Становище було небезпечне, бо нас могли без зусиль почути знадвору. Соха, Врублевський і Ковалів самі пішли на те подвір'я і дійшли висновку, що нас потрібно терміново евакуювати із цієї схованки. Тож увечері вони знову повернулися і перевели нас до місця, яке порадив Ковалів, який найкраще з них трьох знався на топографії львівської каналізації. Що з більшою складністю ми влазили до тієї «сороківки», то з більшою легкістю і справністю вилазили з неї на шляху до нової схованки.

Bibliography

1. Beljaev, Vladimir. Granica v Ogne. Moskva: Sovetskij pisatel', 1962.

2. Beljaev, Vladimir. «Svetvo mrake». Ogonjok 14 (1945): 8--9; Ogonjok 15-- 16 (1945): 9-10; Ogonjok П (1945): 14-16.

3. Biliaiv, Volodymyr. Svitlo v temriavi: Ivivska khronika. Lviv: Vilna Ukraina, 1945.

4. Biriulov, Yurii, ed. Yevreiska arkhitektuma spadshchyna Lvova. Lviv: Vydavnytstvo Staroho Leva, 2022.

5. Browning, Christopher, et al., eds. Encyclopedia of Camps and Ghettos 1933--1945. In 7 vols. 2: 804--805. Bloomington: Indiana University Press, 2012.

6. Chiger, Ignacy. Swiat w Mroku: Pamiqtnik Ojca Dziewczynki w Zielonym Sweterku. Warszawa: PWN, 2011.

7. Chiger, Krystyna. The Diary of a Girl in a Green Sweater: A Life in Holocaust's Shadow. New York: St. Martin's Press, 2008.

8. «Halina's Speeches». Davidleepreston.com. Accessed September 27, 2023.

9. Hnatiuk, Olia. «Svit(lo) v temriavi: Istoriia poriatunku rodyny Khigeriv ta yii interpretatsii 1945--2012». Yehupets'lK (2019): 133--143.

10. Hrytsak, Yaroslav. «My Response to Grzegorz Rossolinski-Liebe». Ab Imperio 1 (2012): 451-456.

11. Marshall, Robert. In the Sewers of Lvov: A Heroic Story of Survival from the Holocaust. New York: Maxwell Macmillan International, 1991.

12. Rossolinski-Liebe, Grzegorz. «Swiat w Mroku and Its Reception in Ukraine». Ab Imperio 1 (2012): 445--451.

13. «S^d dorazny nad Bottwinem. Co mowi oskarzony. Wynik sledztwa policyjnego. Dzis zapadnie wyrok». Chwila 2296 (1925).

14. United States Holocaust Memorial Museum. Accessed September 27, 2023.

15. Yad Vashem. Accessed September 27, 2023.

16. Archives

17. Archiwum Zydowskiego Instytutu Historycznego (AZIH). Sygn. 301/2352.

18. Yad Vashem Archives (YVA). Group O. 33, hie 3059.

Размещено на Allbest.ru