Bandenbekampfung: українська допоміжна поліція та її роль у придушенні радянського руху опору в генеральному окрузі (Київ, 1941—1943 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Bandenbekampfung: українська допоміжна поліція та її роль у придушенні радянського руху опору в генеральному окрузі Київ, 1941--1943

Данііл Ситник

Анотація

Мета статті полягає у висвітленні перебігу, особливостей та закономірностей участі української допоміжної поліції генерального округу Київ у ліквідації радянського руху опору на його території. Автор розглянув процес організації поліції, специфіку її діяльності як допоміжної сили під час антипартизанської війни в Україні та Білорусі. Крім того, досліджено вплив радянського партійного активу на поліцію і навпаки. Особливу увагу сфокусовано на термінологічних пастках і мові нацистських евфемізмів.

Починаючи з 1990-х рр. явище локального колабораціонізму на окупованих німцями територіях СРСР під час Другої світової війни все частіше стає фокусом для наукових досліджень, особливо як субдис- ципліна Holocaust studies. Утім, представники цього напряму зазвичай концентрують увагу довкола геноциду єврейського (і ромського) народу, не згадуючи про інших жертв політично вмотивованого насилля нацистів. Йдеться не лише про тотальне винищення радянських військовополонених, а й про сотні тисяч постраждалих цивільних різного етнічного і соціального походження. Частину злочинів було скоєно вході антипартизанських операцій у Радянському Союзі. Співучасниками їх нерідко ставали німці та їхні місцеві помічники. За підрахунками деяких істориків, загальна кількість убитих цивільних під виглядом антипартизанської війни, або так званої Bandenbekampfung Підготовку та видання праці здійснено за підтримки Меморіального фонду єврейської культури. Публікація статті також стала можливою завдяки підтримці Меморіального музею Голокосту США. Крім того, хочу висловити подяку Наталі Лазар, Ярославу Антонюку та Роману Михальчуку за допомогу, а також анонімним рецензентам за зауваження та пропозиції. Дослівно - «боротьба з бандами». Цей евфемізм використовувався німцями в роки Другої світової війни на позначення антипартизанських, а нерідко і каральних операцій зі знищення мирного населення. Останнє пояснюється розмитістю визначення терміна «бандит» (читай - «партизан»), про що буде сказано пізніше., могла досягати 600000 осіб.

Каральний характер таких операцій та участь підрозділів допоміжної поліції досліджувалися переважно на прикладі Білорусі, де радянський рух опору набув значного поширення (чому сприяли географічні та інші умови). Історіографічні дискусії, які точаться довкола співучасті української допоміжної поліції в знищенні місцевого населення Білорусі, зокрема с. Хатинь, «перетягують» на себе всю дослідницьку увагу. Натомість на прикладі України подібний фокус практично не застосовувався. Таким чином, ця стаття має на меті розширити студії Го- локосту в Україні, розглядаючи участь допоміжної поліції в масовому насиллі супроти «політичних опонентів» -- представників радянського руху опору.

Ключові слова: українська допоміжна поліція, радянський рух опору, генеральний округ Київ, антипартизанська війна, масове насилля.

Abstract

Daniil Sytnyk

BANDENBEKAMPFUNG: UKRAINIAN AUXILIARY POLICE AND ITS ROLE IN THE OPRESSION OF SOVIET RESISTANCE IN GENERALBEZIRK KIEW, 1941-1943"

The purpose of the article is to highlight the course, features and trends of the participation of the Ukrainian auxiliary police in the liquidation of the Soviet resistance movement in the territory of the Kyiv General District.

The author considered the process of organizing the police, the specifics of its activity as an auxiliary force during the anti-partisan warfare in Ukraine and Belarus. In addition, the influence of Soviet party assets on the police and vice versa is considered. Special attention is focused around terminological traps and the language of Nazi euphem isms.

Since the 1990s, the phenomenon of local collaborationism in the territories of the USSR occupied by the Germans during the Second World War has increasingly become the focus of scientific research, especially as a subdiscipline of Holocaust studies. However, representatives of this direction usually focus attention on the genocide of the Jewish (and Roma) people, without mentioning other victims of Nazis'politically motivated violence. It is not only about the total extermination of Soviet prisoners of war, but also hundreds of thousands of injured civilians of various ethnic and social origins. Some of the crimes were committed during anti-partisan operations in the Soviet Union. Not only Germans, but also their local Christian helpers often became comp licit in crimes. According to estimates by some historians, the total number of civilians killed in the guise of anti-guerrilla warfare, or the so-called “combating of bandits” (German: Bandenbekampfung) could reach 600,000people.

The punitive nature of such operations and the participation of auxiliary police units were studied mainly on the example of Belarus, where the Soviet resistance movement became widespread (which was facilitated by geographical conditions). The historiographical discussions surrounding the complicity of the Ukrainian auxiliary police in the destruction of the local population of Belarus, in particular the village of Khatyn, “pull” all research attention. On the other hand, on the example of Ukraine, such a focus was practically not applied. Thus, this article aims to expand studies of the Holocaust in Ukraine by examining the involvement of auxiliary police in mass violence against “political opponents” -- representatives of the Soviet resistance movement.

Key words: Ukrainian auxiliary police, Soviet resistance movement, Generalbezirk Kiew, anti-partisan warfare, mass violence.

Організація допоміжної поліції на окупованих територіях СРСР

Залучення до масового насилля проти єврейських сусідів стало однією з найбільш досліджених сторінок діяльності української допоміжної поліції Зокрема, див.: Martin Dean, Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941-44 (New York, 2000); Gabriel Finder and Alexander Prusin, «Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian police and the Holocaust», East European Jewish Affairs 34 (2004): 95-118; Yurii Radchenko, «“We Emptied our Magazines into Them”: The Ukrainian Auxiliary Police and the Holocaust in Generalbezirk Charkow, 1941-1943», Yad Vashem Studies 41, 1 (2013): 63-98; Роман Шляхтич, «Участь місцевої допоміжної поліції у Голокості на Криворіжжі (1941-1942 рр.)», Голокост і сучасність 14 (2016): 75-88; Юрій Радченко, «Українська поліція та Голокост на Донбасі», Україна Модерна 24 (2017): 64-121; Данііл Ситник, «Українська поліція та Голокост у Києві, 1941-43», Україна Модерна 34 (2023): 229-261.. Історія участі останньої в антипартизанській війні, навпаки, не належить до актуальних дослідницьких фокусів. Деякі наявні напрацювання містять елементи діатрибної літератури («обви- нувачувального» характеру), акцентуючи увагу читача майже виключно на злочинах саме українських поліцейських Наприклад: Алексей Литвин, «Кровь и пепел: украинские полицейские батальоны на территории Беларуси в 1941-1944 годах», Беларуская думка 4 (2009): 5-101; Пер Андерс Рудлинг, «Террор и коллаборационизм во время Второй мировой войны: случай 118-го батальона охранной полиции в оккупированной Белоруссии», Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры 1 (2016): 274-310.. Водночас інші автори (умовно «оборонницького» напряму) намагаються применшити або заперечити співучасть поліцейських у масовому насиллі Наприклад: Андрій Дуда і Володимир Старик, Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918-1941-1944 (Чернівці, 1995); Андрій Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини, 1939-1945 (Пьвїв, 2003); ІванДерейко, «Від колаборації до резистансу: діяльність 115/62-го українського батальйону шуцманшафту на теренах Білорусі і Франції у 1942-1944 рр.», З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ 20 (2003): 179-193.. Центральна дискусія представників обох напрямів історіографії точиться довкола питання участі київського 118-го батальйону допоміжної поліції у спаленні с. Хатинь (Білорусь) 22 березня 1943 р. Якщо для «об- винувачувальної» історіографії важливим є «криміналізація» дій суто українських поліцейських (при цьому применшується або взагалі не згадується участь німецьких поліцейських) На рівні зі 118-м батальйоном у знищенні Хатині та її мешканців брав участь зондербатальйон СС «Дірлеванґер». А втім, дехто з представників «обвинувачувальної» історіографії згадує про це буквально декількома словами у примітках: Рудлинг, «Террор и коллаборационизм», 282. Ба більше, на відміну від 118-го батальйону, каральна сутність частини під проводом Оскара Дірлеванґе- ра не викликає жодних сумнівів. За актуальними підрахунками, його бійці причетні до вбивства бл. 60000 осіб: Дмитрий Жуков и Иван Ковтун, Охотники за партизанами. Бригада Дирлевангера (Москва: Вече, 2013), 418., то для «оборонницької» позиції не менш важливим є заперечення будь-яких натяків на співучасть 118-го батальйону в знищенні місцевого населення в цілому (додаючи, ніби подібні закиди інспіровані радянськими спецслужбами) Див.: Боляновський, Українські військові формування, 148. Версія «оборонницької» історіографії не витримує критики, позаяк існує чимала кількість додаткових джерельних підтверджень не лише у свідченнях колишніх поліцейських на післявоєнних судових процесах у СРСР, а й у німецькій трофейній документації. Наприклад, див.: Bundesarchiv (BArch), f. RS 3-36/11, Ы. 350 («Ап Bevollmachtigter des Reichsfiihrer-SS fur Bandenbekampfung [23.03.1943]»).. Так чи інакше, напрацювання обох напрямів мають спільну ваду -- надмірне послуговування одним типом джерел та нехтування додатковою документальною перевіркою («перехресним допитом»). Крім того, географія цих досліджень обмежувалася здебільшого територією Білорусі, а отже, поліцейсько-партизанське протистояння в Україні, особливо з перспективи власне поліцейських, не отримало належного історіографічного висвітлення.

Завдяки комплексному аналізу джерел різних видів та походження можна наблизитися до кращого розуміння заявленої тематики. Це дослідження спирається передусім на два типи джерел. По-перше, архівно-кримінальні справи на колишніх співробітників допоміжної поліції (з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, далі -- ГДА СБУ), що складаються з протоколів допитів поліцейських, свідків і жертв насилля, а також речових доказів. Часто саме ці, переповнені «джерельними пастками» справи залишаються чи не єдиним джерелом інформації про масове насилля на локальному рівні в часи Другої світової війни. По-друге, матеріали внутрішнього діловодства німецької та допоміжної поліції з колекцій Національного управління архівів та документації у СІЛА (National Archives and Records Administration, далі -- NARA). Особливий інтерес становлять документи локальних органів влади, як-от комендатури або групи таємної польової поліції (Geheime Feldpolizei, далі -- ҐФП). Укладені їхніми представниками звіти про проведені антипартизанські операції містять багато інформативних згадок про перебіг, місце та роль залучення як німецьких, так і допоміжних поліцейських. За влучним зауваженням Еріха Габерера, через відсутність такої потреби внутрішня документація німецьких органів позбавлена зайвих ідеологічних упереджень і кон'юнктури, які можуть спричинити викривлення сприйняття їхньої діяльності Erich Haberer, «The German Gendarmerie and Partisans in Belorussia, 1941-44», in War in a Twilight World: Partisan and Anti-Partisan Warfare in Eastern Europe, 1939-45, eds. Ben Shepherd and Juliette Pattinson (New York: Palgrave Macmillan, 2010), 103.. Отже, представленим у звітах ҐФП та інших інстанцій оцінкам щодо залучення допоміжної поліції до масового насилля можна довіряти (попередньо узгоджуючи їх з іншими типами джерел).

Починаючи з 22 червня 1941 р., коли передові частини вермахту перейшли німецько-радянський кордон, у багатьох населених пунктах настав період безвладдя. Неминуче погіршення криміногенної ситуації і потреба в захисті від мародерів, крадіїв та інших злочинців спонукала місцевих жителів до самоорганізації в загони самооборони (міліції). З прибуттям представників німецької влади вже існуючі загони перетворювалися на допоміжну поліцію в системі німецького апарату СС і поліції. У тому разі, якщо до приходу німців не було створено жодної самооборони, окупаційна влада передавала такий наказ місцевій управі. Подібний сценарій часто відбувався на рівні сіл та невеликих міст, де питання про набір до поліції виносилося на зборах мешканців населеного пункту, за результатами яких видавалися укази про призначення кадрів -- переважно вихідців із місцевих сіл Наприклад, див.: Державний архів Київської області (ДАКО), ф. Р-2053, оп. 1, спр. 1, арк. 21 («Протокол № 1 загального сходу с. Ритнів, 09.10.1941»); ГДА СБУ, ф. 5, спр. 56272, арк. 19..

Існував також й інший, краще зафіксований у джерелах сценарій організації парамілітарних загонів під егідою націоналістичних організацій. Разом із передовими частинами вермахту вглиб територій СРСР рушили члени так званих «похідних груп» ОУН. Поступово вони залишали за собою низку організованих адміністрацій із надійними функціонерами на чолі. Зміцнення влади та встановлення порядку на місцях покладалося на створені в кожному населеному пункті загони Української народної міліції (нім. ukrainische Miliz Залежно від місця, часу та автора найменування української допоміжної поліції в німецькій документації відрізнялося. Здебільшого на підконтрольних цивільній адміністрації територіях використовували офіційний термін ukr. Schutzmannschaft (ukr. Schuma). Водночас для територій, зайнятих військовою адміністрацією, поширеним був термін ukr. Hilfspolizei (UHP). Обидва терміни прийшли на заміну ukr. Miliz.). У програмних документах ОУН парамілітарній міліції відводилася особлива роль -- кістяка майбутніх Збройних сил Української незалежної держави. Політичні й ідеологічні розбіжності між німецькою владою та бандерівською ОУН, що призвели до розгортання репресій проти націоналістів, не знівелювали впливу останніх. Тому першість в організації парамілітарних загонів у Західній Україні належала саме ОУН(б). Слабко організованим та менш численним представникам мельниківської ОУН вдалося частково перехопити ініціативу лише до вересня 1941 р. До того часу вони утворили парамілітарні загони в таких великих містах, як Хмельницький, Вінниця, Житомир тощо.

Зрештою, німецькі війська захопили й Київську область, після чого приєднали її до нової адміністративно-територіальної одиниці Райхскомісаріату Україна (РКУ) -- генерального округу Київ (Generalbezirk Kiew, далі -- ГОК)11. Більшість великих населених пунктів округу, таким чином, опинилися у сфері впливу ОУН(м). Сакральний характер Києва зробив його головною мішенню для поширення впливу націоналістів, тож одразу після німців, 19 вересня 1941 р. до міста потрапили представники похідної групи ОУН(м). За декілька місяців вони сформували допоміжну поліцію чисельністю в декілька сотень осіб, на чолі якої поставили власних членів та надійних функціонерів Для зручності вживатиму цю абревіатуру навіть у тих ситуаціях, коли території офіційно не перейшли з-під юрисдикції військової до цивільної адміністрації. Йдеться про Черкаську та Полтавську області, які остаточно увійшли до складу ГОКлише у вересні 1942 р. Детальніше про організацію поліції див.: Данііл Ситник, «Українська допоміжна поліція у Києві та околицях. Частина 1. Формування і діяльність», Україна Модерна: міжнародний інтелектуальний часопис, Серпень 11, 2023, .

Зазвичай вплив ОУН не сягав найнижчого рівня (сіл) й обмежувався райцентром. Наприклад, допоміжну поліцію деяких районів довкола Києва очолювали мельниківці: начальником Макарівської райполіції (Київська округа) став місцевий член ОУН(м) Федір Скробач, а поліцію Димерського (Іванківська округа) й Бориспільського (Бориспільська округа) районів очолили бійці Буковинського куреня -- Ярослав Станкевич та Мирослав Микитюк відповідно Детальніше, див.: ГДАСБУ, ф. 5, спр. 39831; ГДАСБУ, ф. 5, спр. 57644; ГДАСБУ, ф. 1, спр. 14, арк. 29-31.. Націоналісти були зацікавлені в управлінні передусім стратегічно важливими населеними пунктами. Однак, займаючи посади районного рівня, вони принаймні намагалися налагодити контроль за кадрами в підзвітних селах. Згідно з розпорядженнями та інструкціями «згори», на посаду коменданта поліції в селі Демидів (на північ від Києва) «належать вибрати знаного націоналіста», а його заступники та рядові члени мали набиратися виключно серед «свідомих українців» ДАКО, ф. Р-2053, оп. 1, спр. З, арк. 24 («Інструкція Народної міліції (на селі), б.д.»).. А втім, ймовірність виконання подібних інструкцій була низькою, оскільки ОУН(м) явно не могла дозволити собі поставити довірену людину на посаду коменданта поліції в кожному райцентрі, не кажучи вже про окремі села Приміром, допоміжну поліції у м. Іванково (центр Іванківського округу) очолював місцевий житель Іван Голубенко: ГДАСБУ, ф. 5, спр. 56272, арк. 19..

Доки частина майбутньої ГОК перебувала під управлінням німецької військової адміністрації, офіційний контроль над загонами допоміжної поліції здійснювало Командування тиловими районами групи армій «Південь» (Befehlshaber des riickwartigen Heeresgebietes Slid) на чолі з генералом Карлом фон Роком. Організована система міських та польових комендатур регулювала озброєння, діяльність та набір до допоміжної поліції NARA, Т501, roll 6, frame 545 («Bfh. riickw. H. Geb. Slid, la 2445/41 g, vom 14.11.41, Betreffend Hilfskrafte aus Landeseinwohnern»).. На практиці ж часто виявлялося, що нагляд був відсутній, тому вже з липня 1941 р. в німецьких документах фіксуються розпорядження про проведення загальної перевірки кадрів поліції на предмет «надійності» NARA, T501, roll 5, frames 482-483 («Bfh. riickw. H.Geb. 103, vom 11.7.1941, Besondere Anordnungen fur die Behandlung der ukrainischen Frage»).. Поверховість цих заходів призводила до того, що більшість потенційно ворожих до німців груп (зокрема, націоналістів) надалі зберігали власні позиції Dean, Collaboration in the Holocaust, 64-65.. поліція антипартизанський війна

Із просуванням лінії фронту вглиб СРСР тилові райони виходили з-під військової юрисдикції й переходили під контроль цивільної адміністрації. Контроль за допоміжною поліцією на території ГОК перейняв місцевий командир поліції порядку генерал Пауль Шеєр, який підпорядковувався вищому керівникові СС та поліції ГОК (SS- und Polizeifuhrer) Гансу Гальтерману. Офіційний статус допоміжної поліції, як і права, обов'язки та забезпечення службовців, були закріплені наказом райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера від 6 листопада 1941 р. BArch, f. R 19/281, bl. 22-28 («RFSS und Ch. d. Dt. Pol., 0. Kdo I 0(1) Sch. Nr. 1/41, vom 06.11.1941, Schutzmannschaften in den Ostgebieten»). Паралельно відбувся процес витіснення членів ОУН(м) з поліції, політична гегемонія яких почала слабшати вже з грудня 1941 р. Зрештою, українська допоміжна поліція в таких великих містах, як Київ розділилася на декілька інституцій із власним керівництвом. Інституалізація стала певною фінальною фазою в еволюції допоміжної поліції і ознаменувала її повну інтеграцію до системи репресивного німецького апарату СС і поліції Ситник, «Українська допоміжна поліція у Києві та околицях»..

Розпорошені по всьому РКУ відділи поліції сіл та містечок самостійно не становили особливої небезпеки для ворога. Тому на тлі зростання партизанської загрози, починаючи з осені 1942 р., структура провінційної поліції зазнала деяких змін: службовці кількох сіл (від 3 до 9) об'єднувалися в так звані «кущі», а їхня чисельність могла перевищувати ЗО осіб Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941-1944 роки) (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012), 69; United States Holocaust Memorial Museum (USHMM), RG-31.059M, reel 1, frame 842 («Список поліцаїв Копилівського куща поліції, б.д.»); ДАКО, ф. Р-2006, оп. 1, спр. 1, арк. 1-11.. До того ж при райполіціях створювалися воєнізовані групи близько кількох десятків осіб, які складалися зі спеціально відібраних за фізичними та ідеологічними параметрами поліцейських, які часто мали досвід боїв проти партизан «Аналитическая записка начальника полевой комендатуры № 197 в г. Нежине Полтавской области Кефера о борьбе с партизанами, средина 1942 г.», в Родня. Полиция и партизаны, 1941-1944. На примере Украины, авт.-сост. Александр Гогун, Иван Дерейко и Анатолий Кентий (Киев: Українська видавнича спілка, 2011), 95-96. Достеменно відомо про діяльність такої групи поблизу Фастова: ГДА СБУ, ф. 5, спр. 57790, арк. 48а.. У боротьбі проти невеликих груп радянського підпілля результативність дій подібних загонів була на високому рівні Александр Гогун, Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования 1941-1944 (Москва: Российская политическая энциклопедия, 2012), 175-179.. Однак перед великими партизанськими з'єднаннями чисельністю в кілька сотень осіб навіть об'єднані сили кущової поліції не становили жодної загрози. На поміч місцевій поліції приходили німецькі (або союзні німцям) військово- поліцейські з'єднання, а також так звані «закриті частини» місцевої поліції. Йдеться передусім про мобільні, воєнізовані батальйони допоміжної поліції, що створювалися з метою боротьби з партизанськими загонами. Подеколи батальйони формувалися на базі наявних добровольчих парамілітарних загонів, контрольованих націоналістами. Так, з лютого 1942 р. бійці Буковинського куреня влилися до складу київських 115-го та 118-го батальйонів, а навесні того ж року зорганізований також членами ОУН(м) «український курінь» у Білій Церкві перетворився на 116-й батальйон. Всього упродовж 1942--1943 рр. на території ГОК було організовано дев'ять батальйонів при поліції порядку (нумерація від 112-го до 120-го), а також принаймні один батальйон при поліції безпеки та СД у Києві (23-й) Чисельність батальйонів варіювалася від 150 до 700 бійців. Детальніше про «закриті частини», див.: Дерейко, Місцеві формування німецької армії, 71-78, 80-83..

Станом на січень 1942 р. загальна чисельність української допоміжної поліції в РКУ сягала бл. 14 000 осіб, з яких 4 800 службовців належали до ГОК. На окружному рівні (Gebiet), наприклад, чисельність Васильківської окружної поліції становила 640 службовців. Якщо опуститись на нижчий рівень, можна побачити, що кількість поліцейських в одному районі (Rayon) коливалася в межах 60--170 осіб. Наведені цифри постійно збільшувалися, особливо на тлі зростання партизанської загрози. Так, до листопада 1942 р. кількість поліцейських у ГОК перевищила позначку в 13 000 (тобто збільшилася майже втричі). Водночас загальна чисельність допоміжної поліції в РКУ сягала 70000 службовців Складено на підставі: NARA, Т501, roll 349, frame 554 («Gruppe Geheime Feldpolizei 706, vom 25.1.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Januar 1942»)', ДАКО, ф. P-2443, on. 1, cnp. 1, арк. 19; ДАКО, ф. P-2443, on. 1, cnp. 5, арк. 42; Александр Прусин, «Украинская полиция и Холокост в генеральном округе Киев, 1941-1943: действия и мотивации», Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі 1 (2007): 35; Дерейко, Місцеві формування німецької армії, 68..

Кадровий персонал поліції: колективний портрет та мотивація до вступу

Відомий історик Олександр Прусін детально дослідив мотивацію службовців допоміжної поліції ГОК і виділив три основні соціально- психологічні портрети. Найменш численним виявилися «політичні активісти» (16%) -- противники радянського режиму, члени ОУН, ветерани Армії УНР, які служили в поліції з ідейних переконань. До них, зокрема, відносять вже згаданих мельниківців, що формували поліцію у великих містах. Вони брали участь у знищенні євреїв та інших «політичних» ворогів передусім з ідейних мотивів (радикального націоналізму, антибільшовизму, антисемітизму). До «ініціативних конформістів» (32%), як можна зрозуміти з назви, належали особи, які намагалися проявити себе за будь-якого політичного режиму. Особливо це стосується радянських партійних активістів, висловлювання політичної/ідеологічної точки зору для яких було способом відповідати поточній політичній кон'юнктурі. Вони намагалися влаштувати кар'єру не лише упродовж міжвоєнного часу, а й за німецької окупації. Часто «ініціативні конформісти» розглядали участь у насиллі як чергову спробу «вислужитись» перед новою владою. Нарешті, «пересічні виконавці» (52%) -- це основна маса поліцейських, які керувалися передусім поведінковими моделями. Більшість добровольців -- пересічних виконавців -- вступали до поліції з прагматичних міркувань, щоб забезпечити себе й свою родину всім необхідним. Крім них, значна частина потрапила до поліції через брак вибору: хтось між відправкою на примусові роботи в Німеччину та службою в поліцію обрав останній варіант, когось просто примусово мобілізували на службу; інші ж вступали до поліції з мотивів виживання. В останньому випадку складно говорити про добровільність вступу черво- ноармійців, які утримувалися в таборах для військовополонених, де високий рівень смертності (від голоду, холоду і хвороб) зберігався до першої половини 1942 р. Участь у злочинах «пересічних виконавців» зазвичай має багато пояснень, але здебільшого -- це «сліпе» і безініціативне слідування наказам, небажання виділятися з натовпу, а також боязнь бути покараним у разі відмови Прусин, «Украинская полиция и Холокост», 42-48..

Наведене О. Прусіним співвідношення цілком відповідає тій мотиваційній та кадровій ситуації, яку можна сформувати, аналізуючи використані в цьому дослідженні джерела. Водночас необхідно наголосити на декількох особливостях. По-перше, концентрація «політичних активістів» у першу хвилю вступу до поліції (літо--зима 1941 р.) була набагато вищою. Значний вплив на мотивацію поліцейських мала «ейфорія від успіхів» перших місяців війни, коли вони дійсно вірили в неповернення радянського режиму. Ба більше, значна частина поліцейських «першої хвилі» з плином часу або самостійно полишала лави поліції, або була репресована (як-от члени ОУН) На це частково звернув увагу Мартін Дін: Dean, Collaboration in the Holocaust, 66-67.. По-друге і по-третє, співвідношення всіх трьох соціально- психологічних типів має додатково розглядатися із врахуванням зайнятої посади та специфіки регіону. Позаяк, наприклад, у Києві, навіть станом на літо 1942 р. керівництво української охоронної поліції (патрульно-постової поліції) складалося на 70% з членів ОУН та/або колишніх ветеранів Армії УНР. Однак керівництво інших інституцій, особливо української кримінальної поліції (кримінальна і політична поліція), що належала до компетенції поліції безпеки та СД, репрезентували колишні радянські юристи, комуністи, міліціонери. Це, ймовірно, пов'язано з тим, що саме поліція безпеки та СД займалася «полюванням» на українських націоналістів, а тому залучала до співпраці потенційно ворожі до них елементи Ситник, «Українська допоміжна поліція у Києві та околицях»..

Що ж стосується колективного портрету, відповісти на це питання допоможе аналіз біографічної інформації на бл. 240 співробітників допоміжної поліції округу Хабне (Gebiet Chaboje), що на північ від Києва. Передусім слід зазначити, що практично всі з них походили з округи. Крім кількох перекладачів-фольксдойче, абсолютна більшість поліцейських ідентифікували себе як українці. Понад половину (55%) були у віці старше 27 років і мали на утриманні членів родини (дружину та/або дітей). Ситуація в міській поліції практично не відрізнялася, позаяк середньостатистичним поліцейським у Києві був дещо молодший, проте так само одружений українець з міста чи околиць. Рівень освіченості поліцейських був на низькому рівні -- лише незначна кількість (трохи більше 17%) закінчили повну середню або отримали вищу освіту Складено на підставі: ДАКО, ф. Р-4438, оп. 1, спр. 1, арк. 2-16 («Urliste uber die Schtzmanner im Gebit 23 desGend.-Postens Chabnoje. Chabnoje, den 26. Januar 1942»); ГДАСБУ, ф. 11, спр. 768, т. З, арк. 22-75. Підрахунки велися за інформацією української охоронної поліції..

Враховуючи склад родини більшості службовців, робота в поліції була доволі привабливою в соціально-економічному зрізі. Поліцейські та їхні сім'ї мали низку пільг, що за суворих умов окупації стало запорукою виживання. До цього переліку можна віднести матеріальне забезпечення -- зарплата плюс пайок, які збільшувалися в разі участі в антипартизанських акціях, а також «імунітет» для службовця і його родичів, що звільняв від німецьких заходів (висилка на примусові роботи). У разі поранення або смерті поліцейського його родина отримувала матеріальну допомогу Детальніше, див.: Дерейко, Місцеві формування німецької армії, 85-88.. Усе це підтверджує висновки О. Прусіна про прагматичні мотиви як основні в питанні рішення вступу до поліції.

Поліцейсько-партизанське протистояння: локальний вимір

Стрімкий німецький наступ на початку війни змусив партійне керівництво Радянського Союзу розробити план розгортання боротьби в тилу противника. Виконання цієї складної місії покладалося на плечі начальника НКВС Лаврентія Берію, у межах компетенції якого було вирішено створити спеціальну групу ведення зафрон- тової боротьби. Доволі скоро група трансформувалася у відоме 4-те управління НКВС СРСР на чолі з Павлом Судоплатовим, а його республіканську філію на території УРСР очолив Тимофій Строкач. Із самого початку функціонування управління його керівництво зіткнулося з численними бюрократичними труднощами. У поєднанні з безперервним відступом углиб СРСР та іншими проблемами все це призвело до того, що, як іронічно зауважив історик Олександр Гогун, дії відбувалися лише «на папері» Гогун, Сталинские коммандос, 25-26, 63.. Незважаючи на те, що в німецькому тилу було залишено кілька тисяч радянських службовців винищувальних батальйонів, підпільних обласних комітетів та партизанських загонів, їхні втрати за перший рік війни «були близькими до 100%» Гогун, Сталинские коммандос, 60. Причини розгрому партизанських загонів див.: Гогун, Сталинские коммандос, 73-81..

Придушенням опору залишених у тилу партизанських загонів і винищувальних батальйонів НКВС опікувалися місцеві військово- поліцейські сили окупаційної влади. Для цього німці ще до початку війни організували дев'ять охоронних дивізій -- по три на кожен тиловий район Східного фронту («Північ», «Центр» і «Південь»), На окупованих територіях України діяли 213-та, 454-та і 455-та охоронні дивізії, кожна з яких мала в розпорядженні низку вже згаданих комендатур та відділів ҐФП. У разі появи партизанів у зоні військової адміністрації саме вони нерідко вирушали на «умиротворення» Черговий евфемізм, поширений у німецькій документації, який означав придушення будь-якого спротиву. Нерідко під «умиротворенням» малися на увазі дії карального характеру. регіону. Становище німців та їхніх союзників погіршувало банальне незнання місцевості, що призводило до просторової і соціальної дезорієнтації. Виходом із ситуації стало активне використання сил допоміжної поліції. «Тутешність» поліцейських -- знання мови, соціуму, географії тощо -- дозволила їм посісти місце найголовніших ворогів радянського руху опору.

Поліцейсько-партизанське протистояння якнайкраще характеризують незначні сутички локального рівня. Насамперед це стосується прифронтових та лісистих регіонів, де ймовірність натрапити на ворога була особливо високою. Перші бойові зіткнення між німецькими військами і їхніми помічниками з одного боку та партизанами з іншого відбулися влітку 1941 р. На території ГОК сутички фіксуються одразу після зайняття цих територій німцями. Відомо, що в жовтні--грудні 1941 р. Полтавщиною прокотився каральний рейд радянського загону «імені Будьонного», у ході якого партизани розстрілювали всіх прихильно налаштованих до німців місцевих жителів, службовців адміністрації та членів їхніх сімей Alex J. Kay, Empire of Destruction: A History of Nazi Mass Killing (Yale University Press, 2021), 173-174; Гогун, Сталинские коммандос, 202-203.. Утім, більшість інших партизанських груп не мали подібних успіхів, не в останню чергу внаслідок спільних зусиль допоміжної поліції та розташованих неподалік німецько-союзницьких військ. Тривіальна на перший погляд перестрілка між Домантовською сільською поліцією та партизанами 18 січня 1942 р., що відбувалася на захід від Золотоноші, переросла в повноцінну спецоперацію. Для надання підтримки поліції був висланий персонал зовнішньої команди ҐФП у Золотоноші (Aussenkommando Solotonoscha) і частини угорських військ, що дислокувалися неподалік. У ході операції було схоплено та розстріляно до 15 партизанів, а також близько 118 «помічників» (ймовірно, цивільних) NARA, Т501, roll 349, frames 531-532, 534 («Gruppe Geheime Feldpolizei 730, vom 25.2.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Februar 1942»),. Трохи згодом, у березні того ж року, під час запеклого бою з партизанами в лісі поблизу с. Романівка (що в 20 км східніше від Миргорода), на допомогу українській поліції прибула група бійців німецького 303-го поліцейського батальйону NARA, T501, roll 349, frames 415-416 («Gruppe Geheime Feldpolizei 725, vom 25.3.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Marz 1942»), Загальновідомо, що бійці 303-го батальйону брали участь у масовому вбивстві євреїв у Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 р.. За результатами зіткнень, 213-та німецька охоронна дивізія, у компетенції якої перебував цей район, констатувала про успіхи в боротьбі проти «банд» NARA, Т315, roll 1633, frame 936 («Feind. і. Abw. Ic, Oberleutnant Dr. Saath, Tatigkeitsbericht der Abteilung Ic fur die Zeitvom 1.1. bis 31.3.1942»),.

Кістяк деяких партизанських з'єднань складався із спеціально навчених радянських спецслужбовців зафронтової діяльності. Під покровом ночі їх переправляли до ворожого тилу авіацією. На окупованих територіях вони мали виконувати завдання як розвідувально- диверсійного, так й організаційного характеру -- створення чи підпорядкування діючих партизанських загонів. Близькість Полтавщини до лінії фронту заклала передумови до партизанської активності в області, позаяк вже навесні 1942 р. тут неодноразово висаджувалися загони радянських парашутистів Гогун, Сталинские коммандос, 70.. їхня доля залишається невідомою, однак з наведених далі випадків можна припусти, що більшість з них були знищені німцями та допоміжною поліцією.

Групу із 7 осіб на чолі з комісаром Єрмаковим було десантовано поблизу с. Лука (на північ від м. Лубни, Полтавська обл.) між 26 та 27 березня 1942 р. Кілька днів по тому групі так і не вдалося скоординувати власні дії, через що її учасників по черзі «виловила» допоміжна поліція. Приблизно 16 квітня жителі с. Хорошки (14 км від місця висадки) були схвильовані появою цілої групи підозрілих людей у формі. Місцеві поліцейські спробували їх затримати, але зав'язалася стрілянина, у результаті якої одного парашутиста було вбито, а іншого -- затримано. Останній видав інформацію про склад і завдання групи, а також погодився показати її розташування. На вказане місце вирушила велика група об'єднаних сил допоміжної поліції та німецьких військ. Проте «єрмаківцям» вдалося помітити ворога заздалегідь, тож на підходах до табору розпочалася перестрілка. Під час бою було вбито трьох парашутистів з одного боку, двох німців і кількох членів місцевої поліції -- з іншого. Вцілілих учасників групи Єрмака оточили, але дводенні спроби штурму позицій не принесли бажаних результатів. Урешті-решт, під покровом ночі парашутистам дивом вдалося вибратися з оточення. Шість днів по тому поліцейський пост одного з сусідніх сіл повідомив про арешт двох підозрілих персон. Ними виявилися вцілілі парашутисти, але допитати їх не вдалося -- обидва скоїли самогубство. Лише 16 травня Благодарівська сільська поліція виявила виснажену людину на прізвище Кузін. Як виявилося, це був останній «єрмаківець», який намагався відшукати провізію. Після допитів німці розстріляли всіх уцілілих членів групи Єрмака Складено на підставі: NARA, Т501, roll 349, frames 333-335 («Gruppe Geheime Feldpolizei 725, vom 25.4.42, Tatigkeitsbericht fur Monat April 1942»); NARA, T501, roll 349, frame 251 («Gruppe Geheime Feldpolizei 725, vom 25.5.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Mai 1942»); NARA, T501, roll 349, frame 189 («Gruppe Geheime Feldpolizei 725, vom 25.6.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Juni 1942»),.

У ніч з 19 на 23 квітня 1942 р. на північ від Полтави аналогічним чином було скинуто дві радянські диверсійні групи загальною чисельністю 11 осіб. їхнє завдання полягало в знищенні логістичних шляхів ворога -- залізничного полотна та мостових переїздів, зокрема на ділянці сполучення Харків--Полтава. Група під командуванням Красюка хоч і висадилася пізніше, але була виявлена першою. Щоб втекти від переслідування, парашутистам довелося залишити всю вибухівку, але це їх не врятувало і незабаром вони в повному складі були заарештовані допоміжною поліцією. Інша група під командуванням Сладнєва видала себе, попросивши їжу у мешканців одного із сіл. Про підозрілих «прохачів» жителі повідомили місцевих поліцейських, які одразу ж рушили за диверсантами буквально «по п'ятах». У результаті переслідування було вбито двох парашутистів, а інших чотирьох заарештували пізніше. Таким чином, групи Красюка і Сладнєва припинили своє існування упродовж лише одного місяця після десантування. Успіхи української допоміжної поліції в переслідуванні диверсантів відзначалися в тогочасних німецьких повідомленнях. Так, командир ҐФП при 213-й охоронній дивізії майор Арльт оцінив роботу місцевих поліцейських як «зразкову» NARA, T501, roll 349, frame 313. («Leitender Feldpolizeidirektor bei der 213. Sich.-Div., Tgb. Nr. 695/49 geh., vom 27.4.42, Stellungnahme zu den Monatsberichten der Gruppen GFP 706, 719 u. 725, Monat April 1942»),.

Масштаби заходів, направлених проти радянських партизанів та диверсантів, з часом лише зростали, про що свідчать декілька промовистих фактів. По-перше, у серпні 1942 р. вище керівництво Третього Райху видало наказ про збільшення чисельності допоміжної поліції. Лише упродовж 1942 р. загальна кількість службовців допоміжної поліції на всіх окупованих німцями територіях СРСР зросла з 33 000 до 300000 поліцейських Dean, Collaboration in the Holocaust, 66; Christopher Browning, Ordinary Men: Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland (New York: Harper Collins, 1992), 24.. По-друге, про це свідчить різка динаміка втрат усіх сторін конфлікту. У вересні--листопаді 1942 р. на території РКУ були убиті, поранені або безвісти зникли з одного боку 545 службовців допоміжної поліції і 319 співробітників німецької поліції, а з іншого -- 9 901 «бандитів» NARA, T175, roll 124, frames 2598793-2598794 («Der Hohere SS- und Pol. Fuhrer Russland- Siid, Ukraine u. Nordost, vom 26.12.1942, Meldung uber Bandenbekaempfungserfolge vom 1.9. bis 1.12.1942»),. По-третє, судячи з кількості перевірок місцевого населення, окупаційна влада серйозно сприймала партизанську загрозу. Наприклад, за червень 1942 р. на околицях одного лише м. Лубни було заарештовано понад 220 осіб, запідозрених у підпільній діяльності NARA, T501, roll 349, frame 190 («Gruppe Geheime Feldpolizei 725, vom 25.6.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Juni 1942»),.

Радянські активісти в поліції: між колабораціонізмом та спротивом

Якщо доля єврейського населення залишалася незмінною до кінця Другої світової війни (такчи інакше на нього очікувала смерть), то випадок із членами компартії, комсомолу, НКВС та радянськими но- менклатурниками відрізнявся. Незважаючи на ідеологічні розбіжності та видання так званого «Наказу про комісарів» (який передбачав негайний розстріл усіх радянських політпрацівників при взятті в полон), німецька окупаційна влада, залежно від ситуації, могла залучати радянських активістів до співпраці. Річ у тім, що воєнні успіхи Німеччини на Сході призвели до розростання бюрократичного апарату та появи кадрового голоду. Спочатку планувалося, що місця чиновників займуть радянські етнічні німці, але дуже скоро ця ідея зійшла нанівець. Виявилося, що місцеві фольксдойче не були достатньо компетентними і не мали належного досвіду роботи в бюрократичному апараті. Натомість окупаційна влада розпочала залучати найпристо- сованіших до адміністративної роботи людей -- рядових радянських клерків Wendy Lower, Nazi Empire-Building and the Holocaust in Ukraine (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 2005), 42; Jeffrey Burds, «“Turncoats, Traitors, and Provocateurs”: Communist Collaborators, the German Occupation, and Stalin's NKVD, 1941-1943», East European Politics and Societies: and Cultures 32 (2018): 629.. Відтак, попри численні репресії, деякі колишні радянські функціонери обіймали керівні посади навіть в українській поліції.

Контраст ставлення до радянського активу спостерігався на прикладі прямо-таки сусідніх районів. Масові арешти комуністів і комсомольців Березанського району (на південний схід від Києва) розпочалися в березні 1942 р. Принаймні 100 осіб було запроторено до в'язниці при райполіції. Через два тижні їх допитали німецькі жандарми і переважну більшість, під конвоєм місцевої поліції, направили до найближчого відділення поліції безпеки та СД ГДА СБУ, ф. 5, cnp. 58495, арк. 32-33, 35.. На цьому участь місцевих поліцейських не закінчилася. Разом із німцями вони також брали участь у стратах. Виконувач обов'язків начальника Бере- занської районної поліції Жуль керував розстрілом принаймні сімох осіб, у тому числі комуністів ГДА СБУ, ф. 5, cnp. 58495, арк. 32.. У той же час посаду коменданта поліції сусіднього (sic!) Баришівського району обіймав у минулому кандидат у члени ВКП(б) Шмигельський Олексій Гончаренко, «Особовий склад українських поліційних формувань Райхскомісаріату “Україна” в окупаційному повсякденні: жертви обставин, патологічні кати чи ідейні противники радянського режиму? (1941-1944 рр.)», Військово-Історичний меридіан 4 (2018): 87.. Ба більше, у листопаді 1941 р. в самій Баришівці відбувся масовий розстріл 97 партійних активістів ГДА СБУ, ф. 5, спр. 44778, арк. 40..

Для тих, хто потрапив під приціл репресій, ситуацію ускладнювала наявність виміру близьких взаємин, особливо в провінційній місцевості. Селяни буквально знали один одного в обличчя, що дозволяло легко відрізнити «своїх» від «чужих». Під час німецької окупації ця дихотомія передбачала визначення на роль «чужих» не так незнайомців, як певних категорій знайомих. Ідентифікувати цих людей, іноді сусідів і навіть родичів, не становило труднощів. Тож сільські поліцейські укладали одночасно декілька списків: місцевих радянських активістів (членів ВКП(б), ВЛКСМ, співробітників НКВС, активних колгоспників тощо) та, звичайно ж, євреїв ДАКО, ф. Р-2053, оп. 1, спр. 2, арк. 2-3 зв. («Відомості гражданів, які підлягають загроження села»); ДАКО, ф. Р-2053, оп. 1, спр. З, арк. 24 («Інструкція Народної міліції (на селі), б.д.»).. Процедура примусової реєстрації відбувалася також і у великих містах. У жовтні 1941 р. німецька влада Києва видала наказ про обов'язкову реєстрацію всіх представників радянського політичного активу. Останні мали зголоситися до штабу української поліції на вул. Короленка 15 (нині вул. Володимирська 15) USHMM, RG-31.026M, reel 21, frame 939 («Информация о состоянии работы Киевской подпольной организации КП(б)У, 28.03.1943»),.

Іронічно, але знищення радянського підпілля багато в чому спричинене власне партактивістами та представниками руху опору. Інформація, надана керівниками радянського підпілля в Києві (добровільно або допитами), допомогла службовцям поліції безпеки та СД розкрити та знищити практично всі осередки міського руху опору (бл. 88%). Утворився «ланцюговий ефект», де кожний новий затриманий надавав інформацію для подальших арештів. Зрештою, лише упродовж травня--червня 1943 р. німецькі спецслужби заарештували бл. 800 членів радянського руху опору по всій території РКУ Alexander Prusin, «А Community of Violence: The SiPo/ SD and Its Role in the Nazi Terror System in Generalbezirk Kiew», Holocaust and Genocide Studies 21 (2007): 6..

Помітні успіхи окупаційної влади не в останню чергу завдячують заходам зі збору інформації та вербуванням радянського активу на низовому рівні. Такий спектр завдань входив до обов'язків службовців агентурного відділу при українській кримінальній поліції в Києві. Його комісар Горбачевський, колишній працівник Дарницького паровозного депо, при вступі в поліцію видав усіх знайомих йому комуністів району. Водночас «надійних» партактивістів він вербував до агентурного відділу Ситник, «Українська поліція та Голокосту Києві», 253.. Аналогічний відділ існував у складі Черкаської поліції, результат діяльності якого призвів до ідентифікації та арештів бл. 300 місцевих комуністів ГДАСБУ, ф. 1, спр. 14, арк. 132-144а..

Мотиви радянських активістів, які вирішили співпрацювати з німцями, складно схарактеризувати в універсальних категоріях. Можна погодитись із тим, що страх потенційних репресій (адже комуністи, подеколи на власні очі, бачили арешти однопартійців) підштовхував їх до якомога активнішої демонстрації лояльності щодо німецької влади. Були й такі партактивісти, схильні до позірної ініціативності, що послуговувалися засвоєною за часів міжвоєнного СРСР поведінкою конформізму і швидкої переорієнтації в нових політичних реаліях Прусин, «Украинская полиция и Холокост», 46-47.. Водночас не варто відкидати й те, що партійне членство не обов'язково мало означати відданість ідеалам комуністичної доктрини. Насправді ж, для більшості громадян партквиток був певним соціальним ліфтом, який відкривав багато можливостей для кар'єрного зростання Ситник, «Українська поліція та Голокосту Києві», 253..

Поряд з комуністами-колабораціоністами до поліції потрапляла радянська агентура. Вже в березні 1942 р. почали з'являтися повідомлення про те, що збільшення чисельності поліцейських сприяє проникненню ворогів. Партизанам легко вдавалося замаскуватися під поліцейських, отримавши їхні нарукавні пов'язки, які нерідко були єдиним розпізнавальним знаком у перше окупаційне півріччя NARA, Т501, roll 12, frame 1063 («Кді. ung. 105. le. Div., Verbindungsoffizier, vom 7.4.42, Zusammenfassende Meldung derung. Leichten Div. 105/bis zum 31.3.1942/»).. Схожий інцидент відбувся на околицях м. Хорол у травні 1942 р. Двоє радянських партизанів організували загін чисельністю 16 осіб, серед яких був звільнений напередодні член української поліції Лю- бицький. Йому було наказано роздобути для всього загону нарукавні пов'язки та документи українських поліцейських, після чого планувалося вчинити напад на німецьку комендатуру і звільнити військовополонених-червоноармійців 160-го пересильного табору (Dulag 160) Точна чисельність ув'язнених Хорольського пересильного табору залишається невідомою. Очевидно, що велика кількість військовополонених загинула взимку 1941-1942 рр. Можна обережно припустити, що у травні 1942 р. у таборі перебувало щонайменше кілька тисяч в'язнів. Оцінка зроблена на основі опублікованих документів: Ігор Мягкий, «Концтабори військовополонених в Україні у 1941-1943 рр. (за документами ЦДАВО України)», Архіви України 3 (2015): 106-107.. Однак підпільна група була розкрита, а більшість її членів розстріляні 725-ю групою ҐФП NARA, Т501, roll 349, frame 251 («Gruppe Geheime Feldpolizei 725, vom 25.5.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Mai 1942»),.

Проникнення радянської агентури до лав допоміжної поліції відбувалося не лише на низовому рівні. Так, за підтримку партизан у січні 1942 р. було розстріляно коменданта поліції с. Гроші (на південний схід від Золотоноші) Петра Сороку. З тієї ж причини кілька місяців по тому стратили коменданта поліції сел. Опішня (північніше Полтави) NARA, T501, roll 349, frame 534 («Gruppe Geheime Feldpolizei 730, vom 25.2.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Februar 1942»); NARA, T501, roll 349, frame 243 («Gruppe Geheime Feldpolizei 719, vom 25.5.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Mai 1942»),. В іншому випадку заступник коменданта полтавської поліції разом із кількома місцевими агентами створив власну антинімець- ку підпільну групу. Конспірація зберігалася упродовж місяця, доки в серпні 1942 р. їх не було розкрито, а усіх членів -- заарештовано NARA, T501, roll 349, frame 8 («Gruppe Geheime Feldpolizei 719, vom 25.8.42, Tatigkeitsbericht fur Monat August 1942»),.

Відомо навіть про випадки, коли допоміжну поліцію окремого населеного пункту фактично контролювали радянські підпільники. У вересні 1941 р. на посаду старости с. Скороківка призначили не- місцевого, як виявилося, колишнього політрука Червоної армії Михайла Симоненка. Він одразу ж взявся формувати допоміжну поліцію з лояльних йому прорадянських персон -- партизанів і червоноармій- ців, які переховувалися разом із ним. Симоненко також забезпечив поліцію важким озброєнням (кулеметами), що категорично заборонялося німецькими розпорядженнями. Уся кількамісячна діяльність «радянської поліції» під його керівництвом зводилася до допомоги партизанським осередкам. Нелояльних місцевих жителів колишній політрук особисто наказував розстрілювати. Зрештою, німці викрили і стратили Симоненка NARA, Т501, roll 349, frame 444 («Gruppe Geheime Feldpolizei 730, vom 25.3.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Marz 1942»),.

«Сусіди»: участь місцевого населення

Важливою ланкою антипартизанської війни були місцеві жителі. Саме вони здебільшого виступали інформаторами та «сигналізували» представникам влади про партизанську загрозу. Історики не мають єдиної думки про те, яким був реальний рівень (не)лояльності жителів окупованих територій до німецької влади. З одного боку, ми маємо багато свідчень про позитивне сприйняття німців як «визволителів» і небажання боротися за більшовицький лад Карел Беркгоф, Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою (Київ: Критика, 2011), 23-24; Владислав Гриневич, Червоний імперіалізм. Друга світова і громадська думка в Україні, 1939-1941 (Київ: HREC PRESS, 2019), 35, 44-46, 55., але з іншого -- згадки про переповнені добровольцями військкомати на початку війни Гіроакі Куромія, Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті роки (Київ: Основи, 2002), 372-373.. Ймовірно, потужним регулятором настроїв населення виступали тогочасні військово-політичні обставини. Зведення про настрої місцевого населення УРСР, складені радянськими спецслужбами на початку німецько-радянської війни, фіксують тисячі випадків вираженого антибільшовизму Детальніше див.: Олег Бажан, «Суспільні настрої в Українській РСР у перші дні Великої Вітчизняної війни (за документами Галузевого державного архіву Служби безпеки України)», 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ 2 (2011): 7-47.. Жителі виказували сподівання на покращення життя «за німців». Утім, після дворічного німецького панування, що супроводжувалося масовими репресіями, населення України, за виразом Карела Беркгофа, так само «палко бажало повернення Червоної армії» Беркгоф, Жнива розпачу, 227..