Bandenbekampfung: українська допоміжна поліція та її роль у придушенні радянського руху опору в генеральному окрузі (Київ, 1941—1943 роки)

Поміж архівних документів можна знайти чимало різноманітних доносів до поліції на різні теми, включаючи підозри в підпільній діяльності чи зв'язках з партизанами. Типовою була історія селян Машівського району (на південь від Полтави). Після блискавичного розгрому радянських військ в Україні частина червоноармійців потрапила в оточення. Групі оточенців вдалося уникнути полону та осісти в с. Андріївка, де вони працювали на звичайних роботах упродовж усієї зими. Навесні 1942 р. червоноармійці-оточенці задумали організувати партизанський загін, додатково набравши до його складу місцевий партактив. Планам завадили місцеві жителі, які поінформували найближчий відділ допоміжної поліції NARA, Т501, roll 349, frame 104 («Gruppe Geheime Feldpolizei 719, vom 25.7.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Juni 1942»),.

Ще одна ситуація сталася у грудні 1941 р., коли мешканець поважного віку одного із сіл Черкаського району виявив пораненого 36-річ- ного чоловіка на березі Дніпра. Спершу він вирішив йому допомогти: перевіз на човні до себе додому і доглядав, допоки поранений не прийшов до тями. З розмов старому стало відомо, що підібраний ним чоловік на прізвище Герасименко входив до складу партизанського загону, який орудував у районі с. Білозір'я (північно-західніше від м. Черкаси). Дізнавшись про це, господар одразу ж покликав українську поліцію. Вже на допиті Герасименко зізнався, що він з іншими учасниками партизанського загону намагалися здобути провізію, але їх викрили поліцейські. У ході перестрілки він отримав поранення і був залишений членами своєї групи напризволяще. Після завершення слідства Герасименка було розстріляно NARA, T501, roll 349, frames 628-629 («Gruppe Geheime Feldpolizei 730, vom 25.1.42, Tatigkeitsbericht fur Monat Januar 1942»),.

Наведені приклади демонструють важливість посередницької ролі місцевого населення в контексті поліцейсько-партизанського протистояння. Іноді навіть німецькі офіцери прямо свідчили, що «швидка передача інформації військовим органам від місцевого населення має визначальне значення» NARA, T501, roll 19, frame 252 («Sicherungs-Bataillon 416, la/22, vom 10.8.1942, Sammelheft uber Erfahrungen in der Bandenbekampfung»).. То чому ж так відбувалося? Насамперед тому, що наявність партизанів у регіоні не обіцяла жителям околиць нічого хорошого. За висновками відомого дослідника радянського руху опору Олександра Гогуна, випадки масового насилля німців над цивільним населенням (спалення сіл, розстріл жителів) прямо корелюють із «зростанням інтенсивності розмаху діяльності червоних партизан» Гогун, Сталинские коммандос, 381.. Отже, випадки активної співпраці місцевого населення з окупаційними органами пояснюються не лише антибільшовизмом, а й банальним бажанням убезпечити себе від потенційних репресій. Водночас неодноразово фіксувалося і надання допомоги партизанам, особливо починаючи з 1943 р. Після досвіду проживання за німців місцеве населення «пасивно підтримувало» рух опору Гогун, Сталинские коммандос, 94-95.. Багато в чому, як вже зазначалося, рішення допомогти тій чи іншій стороні спиралося на поточні військово-політичні обставини і небажання опинитися в «таборі тих, хто програв».

«Антипартизанська війна без партизан» (?)

Хибно було б вважати, що поміж затриманих «партизан» (або «бандитів») були виключно представники діючого радянського руху опору. Часто в лісах переховувалися вцілілі після погромів та екзекуцій євреї, військовополонені-втікачі або червоноармійці, які потрапили в оточення. А втім, усі перелічені групи могли бути зараховані до списку «партизан» та їхніх «помічників», оскільки політична кон'юнктура Німеччини та її «легітимізації насильства» сприяли вільному трактуванню ворогів держави. Наприклад, до переліку жертв «боротьби з партизанами» (Partisanenbekampfung) укладачі звітів діючої в Україні 454-ї охоронної дивізії вермахту віднесли не лише власне партизан, а й «комуністів, євреїв та співробітників НКВС» NARA, T315, roll 2218, frame 640 («Sich. Div. 454, Abt. Ic, Tatigkeitsbericht fur den Monat November 1941,4. Dezember 1941»),. Наведені термінологічні пастки можуть перешкодити критичному вивченню бойового шляху тих чи інших військово-поліцейських підрозділів, адже часто «боротьбу з партизанами» важко відрізнити від актів масового насилля.

Результати деяких досліджень демонструють існування явної двозначності у вживаній нацистами термінології. В окремих ситуаціях під зазначеною на папері «боротьбою з бандами» могли приховуватися операції, за результатами яких до 90% убитих «бандитів» виявлялися далекими від зв'язку з підпільними організаціями цивільними громадянами Детальніше, див.: Kay, Empire of Destruction, 177-183.. Відомий німецький прибічник критичного підходу до вивчення злочинів вермахту Ганнес Геєр описав цей феномен як «ан- типартизанську війну без партизанів» Hannes Heer, «The Logic of the War of Extermination: The Wehrmacht and the Anti-Partisan War», in War of extermination: the German military in World War II, 1941-1944, eds. Hannes Heer and Klaus Naumann (New York: Berghahn Books, 2000), 97.. Утім результати дослідження іншого науковця, Еріха Габерера, який сфокусувався на історії одного з регіонів Білорусі (в якому спостерігалася менша активність радянських партизан), лише частково підтверджують гіпотези Г. Геє- ра. Е. Габерер пропонує відмовитися від узагальнень про повсюдний каральний характер операцій на користь вивчення конкретних випадків Haberer, «The German Gendarmerie», 122.. Тут слід зазначити, що історіографічна дискусія Е Геєра та Е. Габерера переважно стосується Білорусі, де німці та їхні помічники скоїли чи не найбільшу частку злочинів проти цивільного населення. Під гаслами «умиротворення» вони винищили понад 600 населених пунктів і вбили 345 000 місцевих жителів (із близько 640 000 убитих на усіх окупованих територіях СРСР). З них, за підрахунками істориків, приблизно 10% могли належати до числа представників руху опору. Більшість страчених -- пересічні громадяни різної статі та віку, або євреї, які переховувалися в місцях проведення операцій тощо -- записувалися як «помічники бандитів» Kay, Empire of Destruction, 183..

Подібні висновки цілком вписуються в німецьку концепцію збройної агресії проти Радянського Союзу як «війни на повне знищення» (Vemichtunskrieg). Вона передбачала ліквідацію багатьох верств місцевого населення як людей нижчого ґатунку Dean, Collaboration in the Holocaust, 28-29.. Так, відповідно до указу Адольфа Гітлера від 1 грудня 1942 р., щоб досягти військових успіхів у боротьбі з партизанами на Східному фронті, німецьким силам необхідно «використовувати будь-які засоби без обмежень, навіть проти жінок і дітей» Цитата за: Jurgen Kilian, «Wehrmacht, Partisanenkrieg und Ruckzugsverbrechen an der nordlichen Ostfront im Herbst und Winter 1943», Vierteljahrshefte fur Zeitgeschichte 61, nr. 2 (2015): 188.. Тож вживання стосовно цих груп дефініцій «партизани» чи «банди» розмивало провину за воєнні злочини і сприяло їхній легітимізації в очах насильників. Безумовно, чимало залежало від дій конкретних представників окупаційної адміністрації на місцях, адже саме вони вирішували, якої доктрини варто дотримуватися -- шукати реальних винуватців диверсій або займатися безжальним терором мирного населення Kilian, «Wehrmacht, Partisanenkrieg und Ruckzugsverbrechen», 189..

Донині дискусійним залишається питання залучення до антипар- тизанської війни в Білорусі української допоміжної поліції. З німецьких трофейних документів та архівно-кримінальних справ можна побачити, що поліцейських із ГОК, зокрема, 115-й, 118-й та 23-й батальйони допоміжної поліції, часто відправляли на подібні операції. У ході однієї з таких, під кодовою назвою «Весняне свято» (квітень-- травень 1944 р.), бійці німецьких, російських (штурмова бригада під керівництвом Броніслава Камінського та, частково, зондербаталь- йон СС «Дірлеванґер»), а також українських (115-й і 23-й батальйони поліції) частин брали участь у спаленнях та грабунках місцевого населення Список учасників операції, див.: NARA, Т354, roll 651, frames 582-583 («Einsatzbefehl fur Unternehmen “Fruhlingsfest” [11.04.1944]»). Про німецьких, російських, білоруських та інших учасників цієї операції, див.: Жуков и Ковтун, Охотники за партизанами, 304-331.. За свідченнями очевидця, на лінії Докшиці--Ушачі (Вітебська обл.) київський 23-й батальйон при СД «прочісував усі населені пункти [...], розстрілював партизанів, а також мирних громадян, підозрюваних у зв'язках з партизанами» USHMM, RG-06.025, reel 14, frame 622.. Детальний опис перебігу насилля в іншій операції міститься у свідченнях службовців київського 115-го батальйону. Неподалік с. Мала Воля (Гродненська обл.) партизани здійснили раптовий напад на розташування поліцейських і вбили перекладача. Задля помсти командир батальйону Степан Дмитренко наказав затримати частину місцевих жителів. Далі він вишикував їх, «відділив з лівого флангу 12 осіб і видав наказ їх розстріляти. Останні були виведені по 4 чоловіки й розстріляні, зокрема й 80-річний старий, після чого Дмитренко добив поранених із власної зброї» ГДАСБУ, ф. 5, спр. 55730, арк. 122-123.. Очевидно, усіх вбитих записали як «підозрюваних у бандитизмі» або «помічників партизан».

З огляду на характер антипартизанської війни в Білорусі постає питання: чи відбувалося щось подібне на територіях України? Навіть побіжний аналіз звітів із результатами операцій проти радянського руху опору, зокрема і в ГОК, породжує підстави розглядати їх як каральні. За січень--червень 1942 р. у тилових районах групи армії «Південь» (усе Лівобережжя, крім частини Сумської, Харківської, Донецької та Луганської областей) фіксуються такі безповоротні втрати: допоміжної поліції -- 27 убитих; німців -- 43; «партизан» -- 1289. Співвідношення убитих з обох сторін, таким чином, сягало 1:18 на користь окупаційних сил NARA, Т501, roll 19, frame 13 («Anlage 5, Statistik liber Partisanenvorkommen»).. Зростання партизанського руху у другій половині 1942 р. супроводжувалося збільшенням кількості бойових сутичок з місцевою поліцією. Наприклад, у листопаді того ж року німці та їхні союзники втратили 148 осіб убитими, 96 з яких були місцевими поліцейськими. Втрати партизанів становили 771 вбитих і страчених, при цьому було захоплено лише 74 одиниці вогнепальної зброї NARA, Т501, roll 26, frame 186 («Bfh. H. Geb. В, Abt. Ic nr. 568/42 g„ Banden-Auftreten und Tatigkeit im Heersgebiet В Berichtsmonat November 1942, 10.12.42»),. Надре- алістична результативність (зважаючи на співвідношення вбитих з обох сторін), а також порівняно невелика кількість трофейної зброї дають підстави припускати, що бодай частина убитих під час цих операцій не мала відношення до руху опору.

Операції, до яких залучалися поліцейські з ГОК, мали дещо спільне з озвученими раніше тезами історика Г. Геєра про «антипартизан- ську війну без партизан» -- наявність великої кількості жертв серед цивільного населення. Наприкінці 1942 р. бійці київської «сотні важкого озброєння» вирушили навздогін загонам Олексія Сабурова та Сидора Ковпака. Поліцейські рухалися територіями Димерського й Іванківського районів (Київська обл.), потім виїхали в бік Овруча (Житомирська обл.). Від Словечне і на північ у бік Мозиря (Білорусь) група неодноразово вступала у бій з партизанами, внаслідок чого знищила декілька селищ: «партизан ми вибили, а село в кількості 100-- 150 житлових будинків і споруд [...] спалили» ГДАСБУ, ф. 5, cnp. 57745, арк. 16.. Всього ж внаслідок операції було спалено 14 населених пунктів, включно зі Словечним, а загальна кількість жертв серед цивільного населення сягала понад 5000 осіб (за оцінками радянської сторони) 0. С.Чорнобривцевата ін., ред., Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Житомирська область (Київ: Інститут історії АН УРСР, 1973), 511.. Через брак джерел встановити безпосередню участь поліцейських у стратах не вдалося.

Активність радянських партизанів у районі Полісся зросла навесні 1943 р. Тільки один загін Сидора Ковпака на Київщині, за приблизними оцінками німецьких спецслужб, налічував 1000 осіб NARA, Т175, roll 236, frames 2725747-2725748 («Meldungen aus den besetzten Ostgebieten nr. 48, 2 April 1943»), У цьому випадку важливим видається не стільки достовірність вказаних цифр, як оцінка рівня небезпеки з боку окупаційної влади.. Тож коли в районі сел. Кодра (Київська обл.) закріпилася група партизанів, німці вирішили якнайшвидше знищити їх. Серія бойових зіткнень 10 березня 1943 р. застала зненацька неготових до опору радянських партизан. Згідно зі звітом командування, практично ціла партизанська рота вступила в бій у нетверезому стані. Спершу вони відступили, проте незабаром повернулися і з новою силою спробували закріпитися в регіоні. На придушення їх німці відправили 600 бійців, з яких щонайменше п'яту частину (приблизно 120 осіб) становили київські поліцейські під командуванням унтерштурмфюрера СС Віллібальда Реґітчніка. У ході шестиденної операції вдалося відтіснити радянський загін із Кодри. На рахунку київських поліцейських було знищення щонайменше 15 партизанів й арешт ЗО цивільних як «підозрюваних». За однією версією, більшу частину населення відправили на примусові роботи в Німеччину, а за іншою -- майже всі були розстріляні як «помічники партизанів» USHMM, RG-06.025, reel 14, frames 491-494; Ф. М.Рудич та ін., ред., Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Київська область (Київ: Інститут історії АН УРСР, 1971), 431; Гогун, Сталинские коммандос, 420.. Так чи інакше, за результатами операції 24 квітня 1943 р. Кодру було спалено, у тому числі бійцями київської «сотні важкого озброєння» та 23-м батальйоном допоміжної поліції при СД ГДА СБУ, ф. 5, спр. 59693, арк. 49..

Межі дозволеної поведінки, що транслювалися німецькими інстанціями, переймалися службовцями допоміжної поліції. Тому легалізація насилля та породжене нею зростання жорстокості поліцейських впливало на характер антипартизанської війни. Цілком закономірно, що залучення до Гол окосту, яке спостерігалося в усіх кутках ГОК Прусин, «Украинская полиция и Холокост», 41., стало лише першою сходинкою на шляху до розвитку насильницької діяльності поліцейських. Поширений у той час міф «жидо-комуни» (або «жидо-більшовизму») сприяв ототожненню євреїв із представниками радянського партактиву, внаслідок чого нерідко злочини проти обох груп відбувалися в єдиній часово- просторовій площині. Тимчасовий комендант Баришівської поліції Гостренко в розмовах з місцевими жителями заявляв: «Не було б євреїв -- не було б радянської влади і колгоспів [...] киньте жаліти цих жидів, вони двадцять років нас мучили, а тепер туди [в могилу -- Д. C.J їм дорога» ГДА СБУ, ф. 5, спр. 44778, арк. 39 зв„ 42.. Те, що місцеві не підтримали Гостренка у його висловах, може відображати важливу деталь: схильність до насилля активніше проявлялася в межах окремих спільнот. Для спільноти поліцейських, які постійно стикалися з позбавленням права на життя окремих груп населення (євреїв, комуністів та ін.), насилля було звичним типом поведінки Прусин, «Украинская полиция и Холокост», 51.. Крім того, із часом воно лише набирало обертів. Тож коли двоє службовців Бориспільської райполіції вирішили помсти - тися всім довоєнним кривдникам із числа місцевого радянського активу, спершу вони просто розстрілювали їх. Проте за півтора року роботи в поліції їхні убивства перетворилися у відвертий садизм: одному із затриманих поліцейські «сокирою відрубали руки, потім голову, після чого кинули труп вбитого в канаву» ГДАСБУ, ф. 1, спр. 14, арк. 21..

Насилля проти євреїв, партійних активістів, представників руху опору та їхніх «помічників», які одночасно зараховувалися до жертв антипартизанських операцій, нерозривно пов'язане. Воно демонструє загальну тенденцію до бруталізації поведінки співробітників допоміжної поліції щодо всіх ворогів окупаційної влади.

«Крихка лояльність» поліцейських

Хоча втрати радянського руху опору в Україні у перший рік німецької окупації були нищівними, утім партизани мали певні успіхи. Modus operand! підпільного руху був заточений під певні географічні умови. Густі лісові масиви українського Полісся значно краще підходили на роль місця зосередження руху радянського опору, ніж будь-який інший регіон РКУ. Наприклад, вже в березні 1942 р. Чернігівське з'єднання Миколи Попудренка могло без жодних труднощів розгромити загін поліції в пів сотні осіб. У червні того ж року Попудренко згадував про знищення 60 поліцейських за один рейд з порівняно невеликими втратами «Дневник Н. Н. Попудренко (23 августа 1941 г. - 19 января 1943 г.)», в Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений 1941-1944, сост. Олег Бажан и др. (Москва: Издательство Центролиграф, 2010), 184, 208. Слід сказати, що історики висловлюють побоювання щодо використання статистичних даних, наведених партизанськими загонами, які були схильні до перебільшення реальних заслуг. Проте наведені в тексті цифри служать не так для підрахунку, як для демонстрації масштабу сили партизанів.. У другій половині 1942 р. з'єднання Олексія Сабурова успішно виконувало завдання диверсійного характеру в глибокому німецькому тилу -- на Житомирщині Гогун, Сталинские коммандос, 94.. А втім, для більшої частини ГОК партизанська загроза не мала вирішального значення.

Зміна загальних тенденцій відбулася в 1943 р., коли низка переломних німецьких поразок на Східному фронті похитнула віру місцевого населення в неповернення радянської влади. Регулярні частини Червоної армії наближалися до Дніпра, а партизани все частіше перехоплювали контроль над територіями Полісся, просуваючись у бік Києва. Наприклад, загону «Ходоків» на чолі з Євгеном Мирковським у середині березня 1943 р. без особливих труднощів вдалося знищити Олександрівську кущову поліцію на північ від Києва та захопити в полон 18 поліцейських. Протягом наступного місяця в цьому регіоні з місцевою поліцією успішно боровся вже інший загін «імені Чапаева» «Из приказа командования Сталинского отряда о разгроме полицейского куста в с. Александровка Хабенского района Киевской области, 20 марта 1943 г.», в Родня. Полиция и партизаны, 120; «Из отчета командования отряда им. Чапаева Чернобыльского района Киевской области о боевой деятельности, 21 мая 1944 г.», в Родня. Полиция и партизаны, 157-158.. До середини літа 1943 р. загальна чисельність партизанських загонів на півночі Київщини зросла до 300 осіб «Радиограмма командира партизанского соединения им. Боровика В. Ушакова начальнику УШПД Т. Строкачу о ситуации в ряде партизанских отрядов Киевской области, 28 июня 1943 г.», в «...Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников...». Красные партизаны Украины, 1941 -1944: малоизученные страницы истории. Документы и материалы, авт. -сост. Александр Гогун и Анатолий Кентий (Киев: Украинский издательский союз, 2006), 152..

Зміцнення радянської військової могутності неодмінно зумовлювало оприявнення явища «крихкої лояльності». В історіографії давно відома закономірність, згідно з якою чим більше вермахт відступав на Захід, тим активніше розвивався радянський підпільний рух. Це позначалося і на мотивації поліцейських (не)продовжувати службу. Починаючи з 1943 р. багато поліцейських почали в черговий раз «перефарбовуватися», вступаючи до Червоної армії, партизанських загонів або УПА, воювали та отримували урядові нагороди. Після війни вони поверталися додому або, змінивши місце проживання, намагалися розчинитись серед населення та знову стати «пересічними» радянськими громадянами Прусин, «Украинская полиция и Холокост», 54..

Інші ж поліцейські, усвідомлюючи потенційні наслідки від власної діяльності, погодилися евакуюватися на Захід. Найпоказовішим є приклад неодноразово згадуваного 23-го батальйону при СД, який воював на боці Третього Райху аж до капітуляції. Так чи інакше, майже всіх евакуйованих поліцейських спіткала примусова репатріація до СРСР та подальші судові процеси. Назагал вони отримали суворі вироки (зазвичай 15--25 років ув'язнення у виправно-трудових таборах), адже радянських слідчих часто цікавило винятково доведення факту «зради Батьківщини». З плином часу вироки поліцейських пом'якшувалися внаслідок поступової лібералізації системи правосуддя, особливо після смерті Сталіна Детальніше див.: Дерейко, Місцеві формування німецької армії, 109-110; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 1737; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 66276.. Врешті-решт, вони стали цілком «пересічними» громадянами так само раптово, як і поліцейськими.

Висновки

У підсумку можна констатувати, що організація допоміжної поліції в ГОК -- її структури, чисельності та кадрів -- здебільшого відбувалася за доволі тенденційними сценаріями. Попри те, що більша частина генерального округу розташовувалась поодаль від лінії фронту, а партизанська активність не набула такого поширення, як в інших північно-східних регіонах, тут місцевих поліцейських готували до відбиття партизанської загрози: провели низку структурних реформ, а також створили десять поліцейських «закритих частин».

Провал радянської партизанки в перший рік окупації пов'язаний не лише з неготовністю вести боротьбу і загальним хаосом у час масового відступу Червоної армії. Одним з головних факторів був ворожий до партизанів соціум, в якому вони не знаходили підтримки і, зрештою, потрапляли в полон та страчувалися. Місцеві жителі, лояльність яких залежала від військово-політичної ситуації, упродовж 1941--1942 рр. при першій же появі представників руху опору доносили до місцевого відділку допоміжної поліції. Досліджуючи поліцейсько-партизанське протистояння на локальному рівні, можна побачити, що допоміжна поліція відігравала важливу роль у подальшому питанні пошуку партизанів. Службовці швидко реагували на виклики місцевих, активно переслідували партизанів, та доволі успішно вступали з ними в бій. На підтвердження цього можна навести раніше не залучені до наукового обігу документи макро- або мікрорівня (керівництво охоронних дивізій або місцевий офіцер відділення групи ҐФП), в яких окупаційна влада надає схвальні відгуки діям допоміжної поліції. Власне, через «успіхи» останньої нам небагато відомо про долю невеликих партизанських загонів та засланих із радянського тилу диверсантів.

Соціальною базою партизан, на думку німців та їхніх помічників, були представники місцевого радянського політичного активу. Саме тому поліцейські інстанції активно займалися їхньою реєстрацією та подальшим вербуванням. Зрештою, хто міг надати ціннішу інформацію про підпільні організації ніж комуністи? Хоча першість у знищенні підпілля належала його ж членам, важливість вкладу допоміжних поліцейських не варто недооцінювати. Це усвідомлювали радянські підпільники, які нерідко намагалися проникнути до лав поліції. Незважаючи на те, що подібних випадків вдалося виявити небагато, справжні масштаби інфільтрації радянської агентури потребують додаткових уточнень.

З огляду на наявні історіографічні та методологічні дискусії про те, чи мали великі антипартизанські операції риси каральних, варто відповісти наступне: навіть у ГОК, де безперервно висока партизанська активність спостерігалася лише в регіоні Полісся, «боротьба з бандами» принаймні частково включала знищення місцевого населення. Службовці допоміжної поліції брали участь в операціях такого характеру як в генеральному окрузі, так і за його межами (в Білорусі). В окремих випадках вони особисто спалювали населені пункти та страчували місцевих жителів.

Пояснення насильницької поведінки поліцейських лежить у площині загальної рутинізації жорстокості. Німецька окупаційна влада знищувала політичних ворогів і, де-факто, легалізувала насилля проти них. Для місцевих поліцейських такий стан речей швидко перетворився на цілком «нормальну» поведінку. Саме тому, як і у випадку з участю в Голо кості, допоміжна поліція доволі «результативно» розшукувала, затримувала й страчувала партизанів та комуністів, навіть без примусу з боку німецьких командирів. Утім, коли віра в перемогу німців зійшла нанівець, поліцейські почали шукати способів як уникнути покарання з боку радянської влади: вступаючи до лав Червоної армії або тікаючи на Захід.

Загалом допоміжна поліція мала значний, а подеколи й вирішальний вплив на знищення руху опору в тому чи іншому районі/насе- леному пункті. Пильне несення служби, вербування комуністів, збір доносів, швидке реагування на виклики за фактом появи партизанів, ведення бойових дій проти них та імплементація насилля -- усе це, в купі з діями німецьких окупаційних сил, призводило до придушення будь-якого опору на низовому рівні принаймні до 1943 р.

Bibliography

1. Bazhan, Oleh. «Suspilni nastroi v Ukrainskii RSR u pershi dni Velykoi Vitchyznianoi viiny (za dokumentamy Haluzevoho derzhavnoho arkhivu Sluzhby bezpeky Ukrainy)». Z arkhiviv VUChK--HPU--NKVD-- KHB 2 (2011): 7-47.

2. Bazhan, Oleg et al., comp. Partizanskaya voyna na Ukraine. Dnevniki komandirov partizanskih otryadov і soedineniy 1941--1944. Moskva: Izdatelstvo Tsentroligraf, 2010.

3. Berkhof, Karel. Zhnyvarozpachu. Zhyttia ismertv Ukrainipidnatsystskoiu vladoiu. Kyiv: Krytyka, 2011.

4. Bolianovskyi, Andrii. Ukrainski vuskovi formuvannia v zbroinykh sylakh Nimechchyny, 1939--1945. Lviv, 2003.

5. Browning, Christopher. Ordinary Men: Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland. New York: Harper Collins, 1992.

6. Burds, Jeffrey. «“Turncoats, Traitors, and Provocateurs”: Communist Collaborators, the German Occupation, and Stalin's NKVD, 1941-1943». East European Politics and Societies: and Cultures 32 (2018): 606--638.

7. Chomobryvtseva, O. et al., eds. Istoriia mist і sil Ukrainskoi RSR: v 261. Zhytomyrska oblast. Kyiv: Instytut istorii AN URSR, 1973.

8. Dean, Martin. Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941--44. New York, 2000.

9. Dereiko, Ivan. Mistsevi formuvannia nimetskoi armii ta politsii u Raikhskomisariati «Ukraina» (1941--1944 roky). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 2012.

10. Dereiko, Ivan. «Vid kolaboratsii do rezystansu: diialnist 115/62-ho ukrainskoho batalionu shutsmanshaftu na terenakh Bilorusi і Frantsii u 1942-1944 rr.». Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB 20 (2003): 179-193.

11. Duda, Andrii, and Volodymyr Staryk. Bukovynskyi kurin v boiakh za ukrainsku derzhavnist. 1918--1941--1944. Chemivtsi, 1995.

12. Finder, Gabriel, and Alexander Prusin. «Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian police and the Holocaust». East European Jewish Affairs 34 (2004): 95-118.

13. Gogun, Aleksandr. Stalinskie kommandos. Ukrainskie partizanskie formirovaniya 1941--1944. Moskva: Rossiyskaya politicheskaya entsiklopediya, 2012.

14. Gogun, Aleksandr, and Anatoliy Kentiy, comp. «....Sozdavatnevyinosimyie usloviya dlya vraga і vseh ego posobnikov...». Krasnyie partizanyi Ukrainyi, 1941--1944: maloizuchennyie stranitsyi istorii. Dokumentyi і materialyi. Kiev: Ukrainskiy izdatelskiy soyuz, 2006.

15. Gogun, Aleksandr, Ivan Derejko, and Anatolij Kentij, comp. Rodnya. Politsiya і partizanyi, 1941--1944. Na primere Ukrainyi. Kiev: Ukrainska vydavnycha spilka, 2011.

16. Haberer, Erich. «The German Gendarmerie and Partisans in Belorussia, 1941--44». In War in a Twilight World: Partisan and Anti-Partisan Warfare in Eastern Europe, 1939--45, edited by Ben Shepherd, and Juliette Pattinson. New York: Palgrave Macmillan, 2010.

17. Heer, Hannes. «The Logic ofthe War of Extermination: The Wehrmacht and the Anti-Partisan War». In War of extermination: the German military in World War II, 1941--1944, edited by Hannes Heer, and Klaus Naumann. New York: Berghahn Books, 2000.

18. Honcharenko, Oleksii. «Holokost na terytorii Kyivshchyny: zahalni tendentsii ta rehionalni osoblyvosti (1941--1944 rr.)». Ph.D. diss., Pereiaslav-Khmelnytskyi, 2005.

19. Honcharenko, Oleksii. «Osobovyi sklad ukrainskykh politsiinykh formuvan Raikhskomisariatu “Ukraina” v okupatsiinomu povsiakdenni: zhertvy obstavyn, patolohichni katy chy ideini protyvnyky radianskoho rezhymu? (1941--1944 rr.)». Viiskovo-istorychnyi merydian. Elektronnyi naukovyifakhovyi zhumal 4 (2018): 77--94.

20. Hrynevych, Vladyslav. Chervonyi imperializm. Druha svitova і hromadska dumka v Ukraini, 1939--1941. Kyiv: HREC PRESS, 2019.

21. Kay, Alex J. Empire of Destruction: A History of Nazi Mass Killing. Yale University Press, 2021.

22. Kilian, Jurgen. «Wehrmacht, Partisanenkrieg und Riickzugsverbrechen an der nordlichen Ostfront im Herbst und Winter 1943». Vierteljahrsheftefur Zeitgeschichte 61, nr. 2 (2015): 173--199.

23. Kuromiia, Hiroaki. Svoboda і teror и Donbasi: Ukrainsko-rosiiske prykordonnia, 1870-1990-ti roky. Kyiv: Osnovy, 2002.

24. Litvin, Aleksej. «Krov' і pepel: ukrainskie policejskie batal'ony na territorii Belarus! v 1941--1944 godah». Belaruskaja dumka 4 (2009): 5-101.

25. Lower, Wendy. Nazi Empire-Building and the Holocaust in Ukraine. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 2005.

26. Miahkyi, Ihor. «Kontstabory viiskovopolonenykh v Ukraini u 1941-- 1943 rr. (za dokumentamy TsDAVO Ukrainy)». Arkhivy Ukrainy 3 (2015): 101-114.

27. Prusin, Alexander. «А Community of Violence: The SiPo/SD and Its Role in the Nazi Terror System in Generalbezirk Kiew». Holocaust and Genocide Studies 21 (2007): 1--30.

28. Prusin, Aleksandr. «Ukrainskaya politsiya і Holokost v generalnom okruge Kiev, 1941--1943: deystviya і motivatsii». Holokost і suchasnist. Studii v Ukraini і sviti 1 (2007): 31--59.

29. Radchenko, Yurii. «Ukrainska politsiia ta Holokost na Donbasi». Ukraina Moderna 24 (2017): 64--121.

30. Radchenko, Yurii. «“We Emptied our Magazines into Them”: The Ukrainian Auxiliary Police and the Holocaust in Generalbezirk Charkow, 1941-1943». Yad Vashem Studies 41, 1 (2013): 63-98.

31. Rich, David. «Armed Ukrainians in L'viv: Ukrainian Militia, Ukrainian Police, 1941 to 1942». Canadian-American Slavic Studies 3 (2014): 271--287.

32. Rudling, Per Anders. «Terror і kollaboratsionizm vo vremya Vtoroy mirovoy voynyi: sluchay 118 -go batalona ohrannoy politsii v okkupirovannoy Belorussii». Forum noveyshey vostochnoevropeyskoy istorii і kulturyi 1 (2016): 274-310.

33. Rudych, F. et al., eds. Istoriia mist і sil Ukrainskoi RSR: v 261. Kyivska oblast. Kyiv: Instytut istorii AN URSR, 1971.

34. Shliakhtych, Roman. «Uchast mistsevoi dopomizhnoi politsii u Holokosti na Kryvorizhzhi (1941--1942 rr.)». Holokost і suchasnist 14 (2016): 75-88.

35. Sytnyk, Daniil. «Ukrainska dopomizhna politsiia u Kyievi ta okolytsiakh. Chastyna 1. Formuvannia і diialnist». Ukraina Moderna: mizhnarodnyi intelektualnyi chasopys. August 11, 2023. https://uamodema. com/backward/ukrainska-dopomizhna-politsiia-u-kyievi-ta-okolytsiakh- chastyna-1 -formuvannia-i-diialnist/.

36. Sytnyk, Daniil. «Ukrainska politsiia ta Holokost u Kyievi, 1941--43». Ukraina Modema 34 (2023): 229--261.

37. Vasyliev, Valerii et al., comp. Nasylstvo nad tsyvilnym naselenniam. Cherkaska oblast. Dokumenty orhaniv derzhbezpeky. 1941--1944. Kyiv: Vydavets V. Zakharenko, 2022.

38. Zhukov, Dmitriy, and Ivan Kovtun. Ohotniki za partizanami. Brigada Dirlevangera. Moskva: Veche, 2013.

39. Archives Bundesarchiv (BArch). F. R 19/281; f. RS 3-36/11.

40. Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti (DAKO). F. R-2006, op. 1, spr. 1. F. R-2053, op. 1, spr. 1, 2, 3. F. R-2443, op. 1, spr. 1, 5. F. R-4438, op. 1, spr. 1.

41. Haluzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy (HDA SBU). F. 1, spr. 14. F. 5, spr. 1737, 39831, 44778, 55730, 56272, 57644, 57745, 57790, 58495, 59693, 66276. F. 11, spr. 768.

42. National Archives and Records Administration (NARA). T175, roll 124, 236. T315, roll 1633, 2218. T354, roll 651. T501, roll 5, 6, 12, 19, 26, 349.

43. United States Holocaust Memorial Museum (USHMM). RG-06.025, reel 14. RG-31.026M, reel 21. RG-31.059M, reel 1.

Размещено на Allbest.ru