Диференціація предметного поля історичної інформатики та цифрової історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Диференціація предметного поля історичної інформатики та цифрової історії

Святець Юрій Анатолійович доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії України, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Анотація

Мета статті: проаналізувати та окреслити межі предметного простору історичної інформатики та цифрової історії. Методи дослідження: прийоми наукової логіки, системний підхід, компаративний метод, історіографічна критика. Основні результати. Проаналізовано стан актуалізованості проблеми застосування комп'ютерних технологій і цифровізації історичного пізнання. Показано, що протягом 2019-2023 рр. в українському секторі історичного пізнання тему комп'ютерно-комунікаційних технологій та діджиталізації історичної науки науковці майже не обговорюють. Деяку увагу теоретико-методологічним аспектам цієї теми приділяють фахівці здебільшого таких споріднених з історичною наукою сфер діяльності, як архіво- та джерелознавство, музейна та бібліотечна справа, правознавство. Спираючись на уявлення про наукове пізнання як комунікаційний процес показано відмінність понять «історичне джерело», «носій історичної інформації», «історичний цифровий ресурс». Названо також чотири роди інформації, що присутні в цифрових історичних ресурсах на відміну від носіїв історичної інформації. Висновок. Сфера історичної інформатики охоплює інформаційні технології здобування та аналізу інформації з історичних носіїв, а простір цифрової історії - використання такої інформації задля виготовлення цифрових ресурсів історичного контенту. Оригінальність та наукова новизна. Оригінальність статті полягає в розгляді питання про розмежування предметних полів споріднених сфер науково-практичної діяльності істориків з позицій сучасних уявлень про історичне пізнавання як процес комунікації. Практичне значення. Уточнення предметних полів історичної інформатики та цифрової історії дає чіткіше уявлення про спільне і відмінне названих сфер професійної діяльності історика, що послуговується комп'ютерними технологіями та цифровими ресурсами.

Ключові слова: історичне джерело, історичне пізнання, історичний цифровий ресурс, кодування інформації, носій інформації, додатки.

Abstract

Subject field differentiation between the historical information science and the digital history

Sviatets Yurii Anatoliiovych Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor at the Department of History of Ukraine, Oles Honchar Dnipro National University

The purpose of the article is to analyze and outline the boundaries of the subject space of historical information science and digital history. Research methods: methods of scientific logic, systematic approach, comparative method, historiographic criticism. Main results. The status of actuality for the problem of the computer technologies application and digitalization of historical cognition is analyzed in the article. It is shown that during the 2019-2023 in the Ukrainian sector of historical cognition the topic of computer and communication technologies and digitalization of historical knowledge is almost not discussed. As it was revealed, the only specialists in fields related to historical science such as archival and source studies, museum and library work, and jurisprudence paid some attention to the theoretical and methodological aspects of this topic.

The distinction between the concepts of «historical source», «historical information media», «digital history resource» is shown in the article basing on the idea of scientific knowledge as a communication process. Four types of information that are presented in digital historical resources are also named as opposed to historical information media. Conclusion. The field of historical information science applies information technologies to obtain and analyze information of historical media, and the space of digital history covers the use of such information to produce digital resources of historical content.

Originality and scientific novelty. The originality of the article lies in the consideration of the identification issue for the subject fields of related spheres of scientific and practical activity of historians basing on the standpoint of modern conceptions about historical cognition as a process of communication. Practical meaning. Clarification of the subject fields of the historical information science and the digital history gives a clearer comprehension of the common and different areas of the professional activity of historians who apply computer technologies and digital resources.

Keywords: historical sources, historical cognition, digital history resource, historical information coding, historical information media, software

інформатика документальний цифровізація історія

Постановка проблеми

В сучасній історичній науці оформилися два напрями пізнавальної діяльності, що пов'язані із застосуванням комп'ютерно-комунікативних технологій. Йдеться про історичну інформатику та цифрову історію. Перший напрям виник у 80-х рр. XX ст. За напрямом «історична інформатика» у березні 1987 р. було створено Міжнародну асоціацію «Історія та комп'ютинг» АНС (.International Association for History and Computing). Метою цього об'єднання було визначено: «сприяти та розвивати інтерес до використання комп'ютерів у всіх видах історичних студій на кожному рівні, як у навчанні, так і в дослідженні» [1]. Нині цей напрям зберіг свою активність переважно в Російській Федерації, де від 1992 р. діє Асоціація «История и компьютер». На світовому ж просторі нині більш динамічно розвивається напрям цифрової гуманітаристики (Digital Humanities).

Термін «цифрова історія» (.Digital History) виник в 10-х рр. XXI ст. як складник «цифрової гуманітаристики». Сьогодні фахівці різних країн в цій сфері співпрацюють в рамках Альянсу організацій цифрової гуманітаристики ADHO (.Alliance of Digital Humanities Organizations). Метою діяльності цієї спільноти стало «поширення та підтримка цифрових досліджень й викладання в усіх мистецьких і гуманітарних дисциплінах» [2]. Як можна бачити в програмних документах обох спільнот і напрямів цифровізації історичного пізнання як гуманітарного цілі звучать доволі схоже. Але чи означає це, що «цифрова історія» це є певний ребрендинг «історичної інформатики»? Чи ці напрями попри подібність сфер діяльності все ж таки мають відмінні предметні поля?

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання з'ясування спільних аспектів та відмінностей історичної інформатики та цифрової історії ставили російські дослідники на сторінках спеціалізованого видання «Історична інформатика» та діяльності Асоціації «История и компьютер». У зв'язку з розв'язаною війною правлячим режимом Російської Федерації проти народу суверенної держави Україна вважаю недоречним й аморальним аналізувати російську історіографію цього питання з етичних та ідеологічних міркувань.

В українському ж науковому просторі проблеми діджиталізації історичного пізнання все ще не набули належної уваги. За останні 5 років (2019-2023) опубліковано лічені статті, що якоюсь мірою стосуються аспектів цифрових технологій в історичному пізнанні та споріднених сферах (музейній, архівній, бібліотечній справах тощо). Все ще бракує постановки й вирішення теоретичних питань застосування комп'ютерно-комунікаційних технологій в історичній науці та освіті. Наприклад в провідному академічному виданні Інституту історії України НАН України «Українському історичному журналі» [3] у тридцяти випусках за 5 років (2019-2023) опубліковано лише 2 статті, дотичних теми цифровізації сфери історичного пізнання. І це в той час, коли цифрові технології безперечно виходять на якісно новий рівень, бо дедалі більше можна спостерігати застосування нейромереж та систем штучного інтелекту в різних сферах людського життя і діяльності. При цьому часто люди навіть не дають собі звіту, що мають справу із штучним інтелектом.

За цифровим каталогом Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського вдалося виявити лише кілька статей, де якоюсь мірою поставлено теоретичне питання в цій сфері. Напевне зайвим є нагадувати, що названа бібліотека є установою, до якої друкарні зобов'язані своєчасно надсилати примірники своєї поліграфічної продукції [4]. Стосовно ж наукових видань є відповідні нормативні документи МОН України щодо визнання статусу періодичних видань як фахових [5], а також Кабінету Міністрів України та НАЗЯВО щодо вимог до наукових публікацій здобувачів наукових ступенів [6]. Відповідно до чинної нормативної бази доречно вважати, що всі наукові публікації якнайповніше зареєстровано в каталогах НБУ ім. В.І. Вернадського. Якщо це саме так, то маю підстави стверджувати, що перелік виявлених публікацій за темою є репрезентативним для визначення мети мого дослідження. Попередньо зауважу, що виявлені статті здебільшого присвячені аспектам збереження історико-культурної спадщини в архівній та музейній справах.

Напевне найбільш близькою до теми моєї статті за розглянутими питаннями є публікаціія Георгія Папакіна «Цифровий поворот» у джерелознавстві: реальність, перспектива чи ілюзія?» [7]. Автор названої статті проаналізував низку публікацій (у т. ч. в російському секторі) щодо процесів і проблем цифровізації джерельної спадщини людства. При цьому він зосередився на сутності та перспективах так званого «цифрового повороту». Зрештою він констатував брак цифрового джерелознавства в українському науковому просторі. Проте, вживаючи термін «цифрові джерела», не дав власного тлумачення цієї дефініції. У висновках Г. Папакін вказав на появу «абсолютно нового типу джерел», що «є абсолютною реальністю нашого часу» [7, с. 168].

На жаль автор статті не вказав мети своєї публікації, а відтак не зрозуміло, що ж він прагнув довести, або ж відповіді на які запитання мав за задумом отримати. Тому дозволю собі висловити певні міркування стосовно того, в чому дотично до моєї теми простежується алогічність тверджень Г. Папакіна в цій статті. Насамперед вбачається, що автор, відчуваючи певний дискомфорт від «цифрового повороту» (власне стаття є рефлексією на нього), пропонує осягнути проблему інформаційного забезпечення суспільства цифровими засобами, залишаючись при цьому на платформі традиційного історичного джерелознавця. Але історичне джерелознавство має зовсім інші завдання, ніж ті, що вирішують цифрові технології в прикладних сферах, що є аспектом сучасних телекомунікацій. І принциповим в цій ситуації, на мій погляд, є власне те, що для історика історичне джерело - це первинний носій інформації, а в цифрових технологіях - основа для цифрових ресурсів історичного змісту. Для того, щоб вирішити питання сутності «цифрового джерела» насамперед слід змінити погляд на сутність власне «історичного джерела» з урахуванням сучасних уявлень про системи комунікацій та роль інформації в них. З позицій класичного історичного джерелознавства так звані «цифрові історичні джерела» (які здебільшого є лишень цифровими копіями аналогових/традиційних джерел), на мою суб'єктивну думку, не становлять якийсь новий тип історичних джерел. Принагідно нагадаю, що за теорією історичного джерелознавства типи джерел визначають за способом кодування інформації [8, с. 199; 9, с. 13].

Відповідно так звані «цифрові джерела» є радше родом вже виокремленого типу - техногенних, або ж, в класичному варіанті, кінофотофонодокументів (за принципом репрезентації інформації). Я спираюся на розуміння, що спосіб кодування мало змінює (якщо взагалі змінює) контент (семантику) інформації. Не має значення, читаєте ви «Повість временних літ» в «оригіналі» в Лаврентіївському чи Іпатському списках, транслітерованій версії у вигляді друкованої книги чи у варіанті екранного відображення цифрового файлу на моніторі. Для джерелознавця або документознавця звісно важливі конструктивні особливості оригіналу документа як аспекти зовнішньої критики джерела. Проте в названих трьох варіантах маємо здебільшого один і той самий текст, заради якого власне і створювався літопис як документ. Вбачається, що відмінність є у способі сприйняття того, що є носієм інформації - матерія чи знак?

На моє переконання, комп'ютерні та цифрові технології формують принципово нові рівні оперування інформацією про минуле, ніж це зазвичай відбувається засобами класичного джерелознавства. Наприклад, історичне джерело зазвичай не містить і не вимагає від реципієнта відповідних засобів сприйняття вміщеної до нього інформації, на відміну від цифрового ресурсу історичного вмісту. Відмінність тут приблизно така сама, як між надрукованим порядком телепередач та власне телетрансляціями. Відтак маємо справу з відмінними предметними полями споріднених сфер вивчення історії.

Певною мірою пов'язаною з попередньою можна назвати статтю Ярослава Калакури та Марини Палієнко «Концептуалізація електронного архівознавства в контексті цифровізації українського суспільства» [10], в анотації якої метою заявлено з'ясування «... сутності електронного архівознавства як інноваційного концепту архівної науки і практики ...» [10, с. 36]. Хоча власне у тексті статті автори формулюють за мету з'ясувати місце в архівознавстві «електронної складової, її сутність», а також «. розкрити змістовне наповнення таких концептів як електронний (цифровий) архів, електронний документ, електронне джерело, електронні ресурси, електронний джерельний комплекс, електронна інформація, інформаційний потенціал архівів ...» [10, с. 39]. На мою суб'єктивну думку, мету статті сформульовано некоректно, оскільки в ньому воднораз відображено і власне мету і численні завдання дослідження. Бо якщо ставиться за мету визначити сенс «електронного архівознавства», то, ґрунтуючись на системних засадах, розкриття змісту і взаємодії його складників є вже завданнями, що забезпечують логічне досягнення заявленої мети.

Автори, посилаючись на Стратегію розвитку архівної справи на період до 2025 р., вказали на важливість розвитку теорії та методології організації управління архівною справою. При цьому як новий сегмент архівознавчої науки названо «електронне архівознавство», що зорієнтоване на «комп'ютеризацію архівної галузі та нові інформаційні технології» [10, с. 37]. За такої постановки «електронне архівознавство» насправді не має нічого спільного з власне архівознавством, бо йдеться про технічне забезпечення архівної галузі електронними засобами організації й використання інформації в керуванні архівною справою. А це є сфера діяльності фахівців з електроніки та програмування і споріднених професій. Напевно автори мали на думці питання, пов'язані з технологіями щодо цифрових документів та організації їх збереження й доступу. Але за такого підходу більш логічно мова має йти про архівну інформатику, що є ближчою до суті заявлених авторами положень у статті. Адже власне інформатика - це галузь знань і діяльності щодо застосування інформаційно-комунікаційних технологій, тобто про технології створення, зберігання, передавання, відтворення інформації, в т.ч. цифрової або оцифрованої. На мою думку автори статті також неправомірно ототожнюють поняття «цифровий» та «електронний». Наприклад, пишуть про «створені в електронній формі документи», але тут же дають англомовний варіант «bom-digital records» [10, c. 38].

Річ у тім що прикметник «електронний» вказує на технічні засоби, що діють завдяки електриці чи застосуванню властивостей електронів. А прикметник «цифровий» вказує на базовий спосіб кодування інформації. Це кодування й підтримання коду в сучасних технічних системах може бути реалізоване за допомогою не лише електронних, а й оптичних, магнітних, механічних систем тощо. Наприклад, повідомлення, представлене штриховим або QR-кодом, електронним не називають, бо воно є саме цифровим. Для його декодування застосовують в комплексі і оптичні й електронні технічні системи та ще й алгоритми відповідного програмного забезпечення розпізнавання образів (тобто штучний інтелект). Не даремно щонайменше в останнє десятиліття в західній науці здебільшого вже відмовилися від понять «електронний носій», «електронний документ» чи «електронна історія» замінивши їх більш адекватними з позицій ролі інформації в комунікаціях, у т. ч. й наукових, а саме: «цифровий носій», «цифровий документ», «цифрова історія».

На мій погляд, визначення, що автори дали в цій статті є доволі дискусійними. Зокрема автори констатують: «електронне архівознавство - це частина загальної наукової системи знань із історії, теорії, методики і практики архівної справи, яка стосується її функціонування в електронному, цифровому та візуальному форматі» [10, с. 46]. В цьому силогізмі подано принципово відмінні аспекти репрезентації інформації, бо електронним є один із технічних способів підтримання і відтворення цифрового коду; цифровий код застосовують для фіксації інформації різних видів, і не лише візуальних; а візуальність - це є спосіб сприйняття інформації, яким людство послуговувалося з сивої давнини ще до винаходу електричних засобів відтворення зображень (наприклад, кіна, світлин чи електронно-проміневої трубки). До того ж це не є формати інформації для керування архівною справою, бо насправді йдеться про три компоненти інформаційних технологій: технічне забезпечення, принцип кодування та спосіб отримання інформації. На мою думку, названі три аспекти, якими автори статті намагаються окреслити запровадження цифрових технологій в архівній справі, в комплексі більшою мірою відповідають прикметнику «віртуальний», аніж «електронний». Відтак більш логічним є означення не «електронне архівознавство», а «віртуальне архівознавство». Хоча, з огляду на зміст статті шановних авторів, все ж таки йдеться про архівну інформатику.

Проблематично виглядає й сама ідея зберігати в архівах певні електронні документи, оскільки в сучасних електронних комп'ютерно-мережевих системах файли з цифровою інформацією мають здатність легко мігрувати з одних носіїв на інші (хмарне середовище, магнітний диск комп'ютера, оптичний диск, флеш-носій тощо). Виникає запитання: що саме має зберігати так званий електронний архів? Дотепер архіви зберігали документи, що мають матеріальну форму - аркуші рукописів чи машинописів, книги, мікрофільми, мапи, світлини, кінострічки чи магнітофонні стрічки. Всі ці носії передбачають відповідність носія і способу фіксацп/відтворення інформації на них. Цифровий же документ має безліч варіантів носіїв для фіксації і зберігання з огляду на сучасні темпи технологічного прогресу в сфері комп'ютерно-комунікаційних технологій, а цифровий код - є універсальним для інформації будь-якого відображення (графеми, зображення, звук тощо). Отже логічно постає запитання: в який момент «електронний документ» стає предметом архівознавства?

Я вбачаю певну алогічність в тому, що шановні автори статті намагалися вирішити важливе питання інституалізації нової сфери діяльності в архівознавстві, застосовуючи традиційні для архівознавства підходи й оперуючи традиційною для нього термінологією. На мій погляд, успішність вирішення проблеми лежить в іншій площині. А саме в тій, де сучасні носії інформації є природнім, а не привнесеним предметом вивчення з відповідними теоретичними та методологічними напрацюваннями. Отже є реальна потреба корегування термінології, що відображає застосування комп'ютерно-комунікаційних технологій і використання цифрових документів в архівознавстві як гуманітарній сфері, що значною мірою забезпечує наукові історичні дослідження.

Вище я вже зауважив, що традиційно історичний документ або артефакт як історичне джерело має, насамперед, матеріальну основу або ж речову форму носія, що зазвичай відповідає способу і коду фіксації на ньому інформації. Саме такі носії власне і зберігають в сховищах архівних, бібліотечних чи музейних установ. Їх можна назвати аналоговими, тобто такими, для фіксації і відтворення інформації в яких використовують властивості безперервної (гладкої) зміни станів певного середовища - світла, звуку, електричного струму тощо. Такі середовища зазвичай мають хвильову природу. Цифровий же код бінарно дискретизує середовище, тобто робить його дихотомічно роздільним (перервним). Воднораз біт (двійковий знак) фактично унезалежнює інформацію документа від матеріального носія, оскільки може бути використаний як універсальний код для фіксації і зберігання інформації з документів та артефактів будь-якого походження і альтернативно до традиційних способів кодування (письма, графіки, креслення, нотного запису, натурного макету та ін.). В основі кодування аналогової інформації у вигляді текстів, зображень, звуків в цифровому варіанті від самого початку покладено одну й ту саму кодову таблицю ASCII з 256 варіантів вісімок двійкових кодів (байтів), що дає можливість дискретно подати 256 аналогових знаків письма, відтінків кольору, октав звукоряду тощо.

Відтак вбачається, що цифрові файли (документи) з інформацією історичного профілю - це не окремий тип історичних джерел. Це є віртуальні носії інформації в бітовому кодуванні, що за відповідних умов можуть виконувати функції історичних джерел. Специфікою таких носіїв є те, що вони завдяки універсальному двійковому коду зазвичай містять воднораз і текст, і образ, і звук, і команди керування пристроями чи генерації нових послідовностей/масивів знаків і навіть правил ухвалення рішень. А тому їх коректніше називати цифровими ресурсами. Такі ресурси існують поза комунікаціями класичних архівних чи бібліотечних установ, оскільки їхній світ «життя» - системи комп'ютерних телекомунікацій. Часто не можливо навіть визначити, що саме є одиницею обліку цифрових ресурсів: файл, база даних, геоінформаційна система, база знань, мультимедіа, гіпермедіа чи щось інше. Безліч файлів щомиті з'являються і мігрують в телекомунікаційному просторі часто не маючи певного остаточного місця «прописки».

Достатньо згадати пости в соціальних мережах, «дзеркала» ресурсів чи хмарні середовища. Наприклад наукова стаття в цифровому варіанті в мережі може міститися воднораз на офіційному сайті журналу, в електронному каталозі періодичних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, в реєстрах DOAJ, наукометричних баз даних WoS та Scopus, численних цифрових репозиторіях. Історик як науковець мусить вказати в своїй науковій праці конкретну адресу доступу до такої цифрової версії цитованої статті. Для об'єктів інтелектуальної власності, що мають цифрову версію, запроваджено універсальний ідентифікатор DOI (Digital Object Identifier). Це дає можливість знайти документ навіть у разі зміни його URL (Uniform Resource Locator), тобто домену або ж місця прописки в мережі. Але DOI - це ідентифікатор твору, а не місця його перебування.

Отже, оскільки сфера цифрових технологій є такою, що доволі мобільно розвивається, то оформлення наукової термінології її в таких прикладних сферах як архівознавство чи музеєзнавство все ще потребує обговорення й уточнень.

У статті Анастасії Горькової «Творення цифрового образу культурної спадщини: світовий і вітчизняний досвід (Інформаційна база культурної спадщини на прикладі пам'яток міста Києва)» [11], яка скоріше є інформаційним повідомленням про вказаний в назві цифровий ресурс, ніж науковою розвідкою, актуалізовано питання цифровізації обліку пам'яток Національного культурного фонду як резервної системи зберігання такого роду інформації в умовах війни. В статті не йдеться про технологічні аспекти проєктування названої інформаційної бази. Авторка вживає терміни «інформаційна база» та «база даних», не пояснюючи, чи це в її розумінні є синоніми, чи різні поняття. Судячи з вміщених до статті репродукцій насправді йдеться про географічну інформаційну систему історичних пам'яток Києва, складником якої може бути база даних. Відтак очевидним є той факт, що існує реальна потреба в конкретизації термінології та предметного поля діяльності гуманітаріїв, які застосовують комп'ютерні та цифрові технології з метою формування її інформаційного забезпечення.

Олена Тверитникова та Галина Салата в статті «Джерельна база генеалогічних досліджень з історії науки: до постановки проблеми цифровізації наукової комунікації» зосередилися на огляді потенційної джерельної бази для дослідження родоводів науковців, що працювали в українських теренах. Авторки в анотації до статті визначили за мету «... виявити і структурувати джерельну базу генеалогічного дослідження з історії науки та з'ясувати роль інформаційно-комунікаційних технологій у розвитку цифровізації наукового пошуку» [12, с. 185]. Об'єктивно перша частина мети реалізована, а друга - виявилася мало пов'язаною з першою. Адже у висновках до статті йдеться про необхідність розширювати «упровадження електронних інформаційних послуг в архівах і бібліотеках» та констатація факту про важливість «створення та комплексний супровід роботи веб-сайтів архівних і музейних установ, представлення установ на платформах низки соціальних мереж» [12, с. 190].

На жаль в самій статті складно виявити певне обґрунтування таких тверджень, бо в статті здебільшого подано характеристику інформаційного потенціалу документних фондів приватних колекцій та зібрань окремих академічних установ для потреб генеалогічних досліджень. Деякі апеляції до бажаності оцифрування таких фондів видаються слабко пов'язаними із власне завданнями генеалогічних досліджень, адже брак цифрових копій наявних оригінальних документів не став на заваді дослідницям. До того ж простий контент-аналіз статті вказує на те, що власне терміни «цифровізація» авторками вжито лише 6 разів, «комунікація» - 1 раз, а словосполучення «генеалогічне дослідження» - 14 разів. Фактично не показано, які ж переваги для генеалогічних досліджень дасть діджиталізація документного фонду, якими мають бути засади і вимоги цього процесу задля належного забезпечення пізнавального процесу, у вигляді яких цифрових ресурсів такі проєкти доцільно реалізовувати? Не можна сказати, що в статті поставлено й висвітлено конкретні теоретичні чи методологічні питання «інформаційно-комунікаційних технологій у розвитку цифровізації наукового пошуку» [12, с. 185], бо власне про цифровізацію або ж цифрову технологію наукового пошуку в ній і не йдеться. За змістовим наповненням тексту можна вказати, що стаття деякою мірою відповідає профілю «історичної інформатики», оскільки в ній здебільшого йдеться про висвітлення інформаційного потенціалу комплексу носіїв інформації в процесі наукового пізнання генеалогічної тематики як відтермінованої комунікації історика.

В статті «Віртуальна версія музею як засіб упровадження цифрових технологій» О.В. Розгон визначив метою дослідження «... аналіз дефініції «віртуальна версія музею» як засобу впровадження цифрових технологій і визначення її ознак...» [13, с. 20]. Однак в статті й у висновках до неї відсутнє як тлумачення поняття «віртуальна версія музею», так і її ознак. Натомість автор практично весь тест статті присвятив висвітленню поняття «віртуальна екскурсія» як об'єкту інтелектуального права та технологіям цифровізації музейних експонатів. В статті О.В. Розгона йдеться лише про вершину айсберга в діяльності музею - експозиційну.

Але в музеї як спеціальній установі значна частина діяльності є мало видимою, адже там здійснюють також систематизацію та облік артефактів; опікуються належним їх зберіганням; провадять необхідні роботи з реставрації та консервації артефактів; виконують наукове опрацювання фондів; підготовку й друк наукових та науково-популярних видань; зрештою забезпечують керування діяльністю самої установи та організують зв'язки з громадськістю. І ці аспекти також можна організувати засобами сучасних комп'ютерно-комунікаційних технологій й воднораз пов'язати з вимогами інтелектуального права. Відтак віртуальна версія музею не зводиться до демонстрації артефактів засобами програмно-технічних систем.

На жаль автор статті як правник не актуалізував й інших важливих для сучасного українського суспільства питань, пов'язаних з необхідністю виправлення певних законів, що стосуються сфери послуг, де застосовують комп'ютерні технології. На мій погляд, існує термінологічна колізія в законодавстві, де цифрові послуги та ресурси визначені як електронні. Не даремно в сучасному уряді України створено Міністерство цифрових (не електронних) трансформацій. Автор статті не розрізняє ці два поняття, що можна побачити на прикладі одного із положень у висновковій її частині: «віртуальна екскурсія - це результат творчої діяльності, яка представлена в електронній (цифровій) формі, за допомогою сферичних або циліндричних панорам, заснований на інтерактивній взаємодії користувача (відвідувача) з віртуальним середовищем за допомогою комп'ютерної програми для візуальної демонстрації цифрових творів, які мають бути виражені в електронній (цифровій) формі та розміщені на сайті музею» [13, с. 23]. Наведена цитата засвідчує ще один аспект, який важливий був для автора статті, що віртуальна екскурсія є мультимедійний твір [13, с. 21], а не цифровий ресурс для аматорів історії і культури. Отже можна дійти висновку, що для правників синтезований цифровий продукт є, насамперед, об'єкт інтелектуальної власності, авторського і суміжного прав, а не засіб наукової комунікації, що забезпечує донесення до реципієнта якісну інформацію про минуле.

Найголовніше, що є спільне в розглянутих статтях, це - зосередження авторів на питаннях, пов'язаних із застосуванням цифрових технологій, які є інструментом як для історичної інформатики, так і для цифрової історії.

Мета статті: окреслити межі предметного простору історичної інформатики та цифрової історії.

Виклад основного матеріалу дослідження

Термін «інформатика» увійшов до наукового вжитку у XX ст. спочатку на означення організаційної діяльності бібліотекарів щодо упорядкування та обліку книжкових фондів [14]. Водночас в ході практичного застосування електронно-обчислювальної техніки (комп'ютерів) було сформовано й узагальнено теоретичні уявлення про основні операції щодо організації та оброблення цифрової інформації (даних) [15]. Тобто одні й ті самі уявлення певний час формувалися й розвивалися паралельно в аналоговому (бібліотечна справа) та цифровому (комп'ютерні обчислення) просторах. Зрештою в певний момент відбулася конвергенція обох сфер й інформатикою стали охоплювати й ті інформаційні технології, що здійснювали без ЕОМ, і ті, що впроваджували в різні сфери життя із застосуванням комп'ютерів і телекомунікацій. Це стало можливим тоді, коли стало зрозуміло, що інформація є іманентним аспектом комунікації, а також того факту, що інформація необхідна для ухвалення рішень (від елементарних до найскладніших) [16].

Виглядає логічним саме в такому ракурсі розглядати процес історичного пізнання. Будь-який історик є активним учасником комунікації як реципієнт інформації про події та явища минулого. Активним, бо ініціює пошук релевантної інформації на відповідних носіях, ставлячи перед собою дослідницькі завдання, виходячи з логіки побудови та функціонування об'єктів та процесів минулого. Специфіка діяльності історика як дослідника полягає в тому, що для нього носієм інформації можуть бути як документи (носії, що від самого початку створювали для збереження інформації), так й артефакти (речі, створені людьми в процесі життєдіяльності не для фіксації інформації), а також ментальні структури (фольклор, хореографія, жестикуляція та міміка, стереотипи, звичаї та звички, забобони та ін. поведінкові прояви накопичення досвіду та виховання пращурів).

Такі носії інформації історики традиційно називають історичними джерелами [17]. До наукового обігу вітчизняної історичної науки термін «історичне джерело» привнесено через німецьких авторів, які у XVIII ст. історичні документи називали «Historische Quelle». Власне в позитивістський період історичної науки було сформоване переконання істориків, що інформація про минуле бере початок з таких матеріальних носіїв, як документи. І відтоді історики на просторах колишньої Російської імперії, СРСР та вже незалежної України зберігають консервативне ставлення до історичних джерел як першопочатків історичної інформації. Згадаймо схоластичну диференціацію носіїв інформації в історичному джерелознавстві: «першоджерела» та «вторинні джерела» (тобто комбінації «першоджерел»).

Проте цифрова революція спонукає до переосмислення походження історичної інформації. Розуміння цього аспекту дає ключ до з'ясування відмінностей між історичною інформатикою та цифровою історією. Сучасне розуміння комунікації передбачає, що існують щонайменше два її агенти: ініціатор комунікації (відправник) та одержувач інформації. Умовний ініціатор - це не обов'язково людина, бо вона як істота психічна рефлексує на зміни в середовищі, що її оточує, а отже часто-густо є посередник у комунікації. Історичні обставини об'єктивно породжують інформацію, що не обов'язково фіксується усвідомлено людиною на спеціально створених носіях - документах. В одному із варіантів інтерпретації появу інформації пов'язують із станами двох взаємодіючих систем: як тільки-но зміна стану однієї системи спричинює зміни стану іншої системи, то між ними в такий спосіб відбувається інформаційна взаємодія. Йдеться не про зміну фізичних станів, а саме про комунікацію. Зміна фізичних станів виступає каналом комунікації, якому відповідають певні носії інформації. Наприклад, одна і та сама вербальна інформація може передаватися акустичним (коливаннями повітря) або світловим (знаками) каналами. У першому разі носіями інформації виступають послідовності фонем (звукоряд), в іншому - послідовності графем (світлові сигнали, кольори, піктограми, візерунки, ієрогліфи, логограми, букви, цифри та ін.).

Фізичне середовище та його властивості виступають каналом зв'язку (комунікації) між парою об'єктів (суб'єктів). Проте стан системи може змінитися не лише внаслідок діяльності людини, а й через природні біологічні, хімічні чи фізичні процеси. Наприклад, виверження 24 серпня 79 р. вулкану Везувій, пірокластичний потік якого навіки законсервувало інформацію про античні міста Помпеї, Стабії, Оплонтис, Геркуланум. Іншим аспектом існування інформації є різноманітність матеріального світу, в якому речі чи явища мають більшою або меншою мірою подібні та відмінні риси. Саме відмінності об'єктів формують інформаційний простір. Згадаймо прислів'я «Все пізнають через порівняння». Передавання інформації комунікаційним каналом зазвичай здійснюється за допомогою відповідного носія. Але перш, ніж носій відправиться таким каналом, інформація має бути зафіксована на носії. Тобто інформація виникає ще до носія. У тому, що це саме так, можна переконатися, якщо згадати, що одна й та сама інформація може бути зафіксована на різних носіях, в різний спосіб й різними знаковими системами. Багатомовність людства тому доказ.

Отже виглядає логічно, що спочатку події генерують різноманітність середовища як основу інформації, а потім природа чи людина як її складник фіксує повідомлення на носії. Зауважу, що інформація і повідомлення не є синонімами чи тотожними поняттями, бо не кожне повідомлення містить інформацію, як і не кожна інформація «втілюється» в повідомленні. Звідси логічно випливає висновок, що справжніми історичними джерелами є не носії інформації, а власне події минулого. Бо інформація є похідним ефектом подій. Якби скіфи не жили в українських теренах, то український археолог ніколи б не виявив золоту пектораль в регіоні, який взагалі то не має легко доступних покладів цього шляхетного металу [18]. А якби не Геродот, який книзі «Мельпомена» в загальновідомій «Історії» описував події персько-скіфської війни в українських теренах, то певно сучасні історики й не могли б ідентифікувати скіфів, як археологи не можуть вказати конкретних назв деяких народів, археологічні культури яких вони виявляють [19]. Але, слід зауважити що «скіфи» - то є екзонім. А як саме називав себе цей нарід, і чи був він етнічно однорідним, достеменно не відомо через відсутність у нього писемності. Однак навіть наявність у народу писемності не гарантує з'ясування наприклад самоназви народу. Класичним є такий артефакт, як Розетський камінь, що став ключем до розуміння давньоєгипетських повідомлень, зафіксованих ієрогліфічним письмом. Але давньоєгипетське повідомлення на ньому прочитано власне в звучанні однієї з давньогрецьких мов, а саме - койне. Відтак нам не відомо, як насправді стародавні мешканці територій сучасного Єгипту називали себе та об'єкти їх повсякдення, що нам відомі під грецькими назвами «саркофаг», «піраміда», «фараон» та ін.

Пізнавальна діяльність історика означає його участь у науковій комунікації з минулим, де носії інформації традиційно називають історичними джерелами [20]. Одним із завдань історика є декодування інформації, зафіксованої на таких носіях. Під час комунікації інформація неодноразово трансформується внаслідок кодування, декодування та перекодування. Наприклад, відбулась певна історична подія - Маніфестація на Майдані. Сама вона створює інформаційний масив, бо була порушена одноманітність історичного континууму. Численні учасники маніфестації і спостерігачі отримали відповідну інформацію про захід. Кожен з них вже є учасниками комунікації як носії інформації й надалі можуть стати її ретрансляторами. Для ретрансляції кожен з них «обирає» свій канал комунікації і спосіб фіксації отриманої інформації.

Більшість запам'ятає подію і невдовзі просто переповість родичам або товариству безпосередньо або телефоном. Дехто з меншості зафіксує інформацію про подію в особистому щоденнику. Інші викладуть своє бачення в листах. Треті відобразять подію як повідомлення в пресі. А ще деяка частина осіб можуть бути представниками влади, які за результатами події ініціюють видання офіційного документа. І це ще не завершення комунікації. Бо далі читачі довідаються про подію з газети (редакція якої в свою чергу отримала повідомлення телеграфом) або через оприлюднений офіційний документ. Інші візьмуть опубліковану інформацію як достовірний факт для мемуарів, які писатимуть через деякий віддалений час.

Нарешті через десятиліття, століття чи тисячоліття неодноразово трансформована інформація потрапить до розпорядження історика як кінцевого споживача. І він приречений декодовувати отриману інформацію на носіях щоб дістатися до факту події, що її породила. Отже інформація про подію минулого як відправного пункту комунікації «прямує» у формі різних повідомлень до її реципієнта, тобто історика, різними каналами. Це створює належну надлишковість інформації, що забезпечує її «виживання» в часі та просторі. Слід віддати належне людству, яке не дуже покладалося на власні природні здібності, а тому наполегливо дбало про урізноманітнення й удосконалення засобів комунікації, роблячи їх все масовішими в сенсі чисельності споживацької авдиторії.

Відтак актуальним для історичної науки є з'ясування природи історичної інформації та її властивостей, завдяки яким історики мають можливість вивчати минуле. Власне історична інформатика (далі - ІІ) і є сфера історичної науки, предметними полем якої є технології оперування інформацією під час вивчення явищ і процесів минулого. Історична інформатика - це є сфера пізнання історичної інформації у т. ч. й засобами комп'ютерних технологій. Відтак в історичній інформатиці не обмежуються застосуванням електронних систем опрацювання даних. Адже історики опановували історичну інформацію й до потрапляння до їхнього інструментарію комп'ютерів. Останні змінили стиль роботи істориків як дослідників, зробили процес опрацювання історичної інформації комфортнішим, різномантнішим, ємнішим та швидшим. Але компоненти інформаційних технологій докорінно не змінилися.

Як і раніше сучасний історик в своїй роботі спирається на носії інформації завдяки наявній в них функції історичного джерела в класичному розумінні, й саме з них черпає релевантну інформацію для власного дослідження. Ті ж з носіїв, що залишаються незатребуваними істориком в конкретному дослідженні через профільну «неінформативність» їх повідомлень не реалізують такої функції, бо за суттю не відповідають меті конкретної пізнавальної комунікації. Власне історик визначає, які з носіїв інформації кажучи мовою класичного історичного джерелознавства складають актуальну «джерельну базу», а які залишаються носіями з властивістю «потенційного історичного джерела» для дослідження іншого профілю. Термін «потенційний» в даному разі вказує на незавершену комунікацію, оскільки носій з певною інформацією безперечно наявний, але бракує ключового її суб'єкта - реципієнта, що виявить і використає релевантну інформацію. З позицій комунікації професійні компетентності дослідника визначають, чи буде завершено відтерміновану комунікацію шляхом засвоєння ним інформації з носія. Професійність історика в цьому контексті можна пояснити як належне опанування й ефективне застосування релевантних засобів декодування та коректної інтерпретації інформації, що й робить носії «актуальними історичними джерелами».

Сучасні технічні засоби дозволяють удосконалити процес дослідження носіїв історичної інформації. Наприклад, декілька десятків років тому історик в архіві опрацьовував інформацію документів так би мовити біологічними можливостями свого організму, тобто широко відомим способом «вручну», від пошуку за паперовими картотеками, путівниками, описами фондів й оформлення замовлення справ до переписування змісту документів з інформацією, що в момент ознайомлення видавалася йому релевантною до теми дослідження. Деякі фонди мали так звані резервні копії, виконані на мікрофільмах, робота з якими також була низькопродуктивною рутиною механічної процедури розглядання кадрів на екрані мікрофота задля пошуку, ознайомлення та копіювання потрібних документів.

Процес роботи історика був неквапливим і рутинним. Комп'ютерні технології дозволяють динамізувати й принципово змінити стиль роботи історика з архівними документами. Дотримуючись права інтелектуальної власності та засад академічної доброчесності історик має можливість, наприклад, в рази прискорити процес копіювання документів та нагромадження документної бази власного дослідження засобами цифрової камери (сканера) з можливістю подальшого перенесення файлів з цифровими зображеннями на власний комп'ютер або ж у свій профіль хмарного середовища. З іншого боку в самих архівних установах формують електронні репозитарії цифрових копій архівних документів. Наприклад, на сайті Центрального державного історичного архіву України, м. Київ доступні цифрові версії актових книг XVI-XVIII ст. Така робота частково перетинається зі сферою цифрової історії.

Сучасні технології розпізнавання, що здійснюються на засадах алгоритмів штучного інтелекту, дозволяють автоматизувати процедуру конвертації зображень історичних документів у текстовий файл, придатний для редагування та опрацювання засобами спеціальних додатків, наприклад, контент-аналізу. Перетворення растрового (піксельного) зображення вербального документа в буквенно-знаковий формат нині вже не є чимось надзвичайним. Доступні додатки на смартфоні (наприклад, Google «Об'єктив») завдяки інтегрованим технологіям нейромереж (штучного інтелекту) самостійно виокремлять текстові компоненти на цифровій світлині, а за потреби ще й перекладуть та озвучать їх обраною користувачем мовою. На додаток можна застосувати ще й технологію транскрибування голосових повідомлень при підготовці наукового тексту шляхом надиктовування на гаджет. Як приклади можна назвати додаток Google «Миттєва транскрипція» або аналогічну функцію в додатку Microsoft Teams в режимі наради. Система штучного інтелекту реалізує й послугу оперативного перекладу вербальних повідомлень з мови доповідача мовами, обраними її слухачами.

Дослідницький інструментарій історика не обмежено сучасними технологіями копіювання та транскрибування текстів. Це засоби підготовчої роботи до безпосереднього вивчення змісту джерельної бази. Неабиякими інструментами є технології, що підтримують семантичний аналіз інформації, наприклад, ідентифікацію потрібних її фрагментів засобами алгоритмів пошуку потрібних дескрипторів у великих текстах. Це, з одного боку, дозволяє заощадити час на ознайомлення з текстом, а, з іншого, - застосувати процедури контент- або інтент-аналізу Окрему тему становлять технології декодування й аналізу носіїв образотворчої інформації, що в рамках цієї статті не розглядатиму

Опанування навичками користування технологіями, що забезпечують здобуття й опрацювання історичної інформації з метою формування відповідних знань про події минулого і становлять зміст історичної інформатики.

Цифрову ж історію можна окреслити як сферу науково-прикладної діяльності істориків щодо створення та використання цифрових ресурсів історичного змісту. Цифровий ресурс є синтетичним інформаційним продуктом, створюваним засобами цифрових технологій. Відтак історичний цифровий ресурс (далі - ІЦР) можна означити як синтетичний інформаційний продукт, створюваний істориком самостійно або за його участі як експерта засобами цифрових технологій на основі інформації традиційних носіїв історичної інформації (історичних джерел). Але це не просто цифрова репліка історичного джерела, як, наприклад, pdf-копія документа на речовому (магнітному чи оптичному) носії.

Ключовим завданням проектування ІЦР логічно назвати якнайповнішу ретрансляцію інформації історичного джерела. Створення цифрового ресурсу означає принципову зміну формату подання власне історичної інформації. Цифровий ресурс не лише репрезентує таку інформацію, а й містить засоби опрацювання її задля різнопланового аналізу і якнайзручнішого засвоєння потенційним реципієнтом. Це є інтелектуальний продукт історика втілений в цифровій формі, призначений для аматорів історії. «Така практика створення ресурсів для всіх, хто цікавиться історією, усталилася й визнана в історичній науці, що певною мірою можна назвати відмінною рисою цифрової історії в рамках цифрової гуманітаристики» [21, с. 9].

Цифровий історичний ресурс синтезує як інформаційну основу, так і технічно-програмний інтерфейс й певне інформаційне супроводження.

Технічний інтерфейс забезпечують власне електронно-обчислювальна апаратура та засоби введення (цифрування) й відображення інформації, а також інструменти керування інформаційними процесами користувачем (реципієнтом інформації).

Програмний інтерфейс надає коистувачеві інтуїтивно зрозумілі засоби інтерактивної (діалогової) роботи з інформацією у режимі візуально-тактильного чи/та аудіально-вербального (акустичного) керування і відтворення його результатів на відповідному технічному забезпеченні.

Інформаційне супроводження ІЦР - це динамічне інформаційне доповнення до основного змісту (контенту) джерельної бази. При джерело-орієнтованому підході таке інформаційне доповнення може бути оформлене в різний спосіб:

- інформація першого роду - безпосередня семантична інформація, тобто довідковий супровід, який користувач може сприймати так само, як й з похідного джерела;

- інформація другого роду - кодована інформація, яку під час проектування ІЦР додають задля поліпшення комунікаційно-пізнавального потенціалу історичної інформації джерельної бази;

- інформація третього роду - комбінований (гібридний) контент;

- інформація четвертого роду - шар інформаційного супроводження, що формується під час використання ІЦР як рефлексії користувачів (коментарі, запитання, посилання на інші ресурси, дослідження та ін.).

Інформація першого роду призначена безпосередньо користувачам ІЦР як реципієнтам історичної інформації. Це зазвичай наочна або безпосередньо доступна інформація. Ця частина здебільшого відповідає вже виявленим даним про історичні джерела. Певною аналогією її є довідковий апарат друкованої книги, тобто коментарі автора або укладача, бібліографічні посилання, різного роду покажчики, зміст, колонтитули, нумерація сторінок чи аркушів, тлумачення термінів, словники та ін. додатки. В ІЦР довідковий супровід оформлюють такими засобами інтерфейсу, як контексті меню, виникаючі панелі підказок чи пояснень, гіперпосилання на інші ресурси або на інші модулі того самого ресурсу тощо. Якоюсь мірою прикладом реалізації такого супроводження є технологія wiki [22; 23]. Головною особливістю ІЦР є відповідність його вимогам інтерактивності, тобто забезпеченні певних реакцій на запити користувача, а також можливість спільної роботи істориків та зацікавлених користувачів над створенням й удосконаленням ресурсу. Головне завдання - посилити пізнавальну й креативну активність користувачів.

Інформація другого роду має пріоритетним призначенням забезпечення комп'ютеризованої навігації цифровим ресурсом, а також відтворення по можливості усіх рис оригінального історичного джерела. Для цього, наприклад, застосовують спеціальні тети (маркери) відповідної мови розмітки даних. Як приклад можна вказати, що для документів текстової природи розроблено спеціальну систему тегів ТЕІ (Text Encoding Initiative) [24]. Проставляння тегів такої розмітки можливе лише за наявності професійних знань історика та/чи лінгвіста і є способом реалізації (фіксації) їх в наповненні ІЦР. До повного тексту документа (комплексу текстів) у цифровому кодуванні додають стандартні елементи розмітки TEI. Частина таких тегів призначена для опису композиції та конструктивні особливості виконання (виготовлення) документа, а інша - для ідентифікації слабкоструктурованої (нестандартизованої) семантики [25].

Теги першого роду використовують для позначення складників фізичної структури документів (томів, книг, їх частин, розділів, параграфів, абзаців, рядків, речень, віршів, строф, сторінок або аркушів), вказівки промовців, редакторів, авторів, упорядників, коментаторів та ін. Це є результати певної роботи історика, які є складники наукового прийому, відомому в історичному джерелознавстві як зовнішня критика джерел(а). До цієї ж категорії тегів можна віднести й ті, що застосовують на позначення емоційних компонент документа (маргіналії, вигуки, здивування, наголоси, замовчування та ін.), наявні в ньому як за задумом автора, так і читачами, що залишили свої рефлексії на берегах документа.

Теги другого роду розмітки TEI більшою мірою стосуються семантичних аспектів текстів, а відтак важливі й корисні для підготовки інформаційного ресурсу власне історичного профілю. Для пояснення можна назвати деякі специфічні аспекти історичних текстів. Одним з типових питань є датування як власне документів, так і подій чи явищ, фактичну інформацію про які в них зафіксовано. Загальновідомо, що сучасні стандарти позначення дат із вказівкою конкретних номера дня, місяця та року сформувався з посиленням документообігу в суспільстві. Попервах для позначення дат (принаймні в руській/українській традиції) не використовували цифровий запис на позначення дат. Ще в XVI-XVII ст. дати записували або словесно, або буквами абетки. Урізноманітнення позначення дат було наслідком й прив'язування подій до релігійних свят.