Повноваження та каральна практика Особливої наради при НКВС СРСР у роки Другої світової війни

пров.н.с. відділу воєнно-історичних досліджень

У статті здійснена спроба аналізу особливості функціонування позасудового органу -- Особливої наради при НКВС СРСР у роки Другої світової війни. Мета. Показати місце Особливої наради в радянській карально-репресивній системі у період екстремального насильства, формально спричиненого війною, а також проілюструвати її діяльність прикладами різних категорій репресованих. Зумовлені метою дослідницькі завдання полягають в уточненні історико-правового підґрунтя і темпоральних характеристик діяльності цього підрозділу НКВС, розкритті організаційних та процедурних особливостей функціонування; виявленні особливостей співіснування з іншими судовими, зокрема й спеціальними, інституціями; чіткому виокремленні цільових груп цивільного населення підсудного Особливій нараді; аналізі каральної практики з виокремленням кожної ланки у ланцюгу позасудової розправи. Методологія дослідження поєднує критичний дискурс-аналіз, інструментарій історико- правового, етнологічного дослідження, соціальної антропології тощо. Наукова новизна полягає не лише у розширенні загального уявлення про політичний терор, а й у адекватному окресленні темпорально-проблемних меж функціонування Особливої наради, зокрема й за рахунок аналізу законодавчо-нормативної бази, підзаконного павутиння терору першого року війни та встановлення кола громадян підсудних цьому позасудовому органу. Висновки. Доведено, що радянська держава, побудова на насильстві та ігноруванні прав людини, активно використовувала Особливу нараду в потужному і розгалуженому інструментарії терору, який мав забезпечувати бездоганне функціонування державного механізму, коли, мотивуючи воєнним станом, закон був поставлений винятково на служіння тоталітарному режиму та злу, ним породженому. Внаслідок цього в суспільстві були втрачені найелементарніші дороговкази про справедливість і законність. У роки Другої світової війни відбулося розширення кола цивільних громадян, підсудних Особливій нараді, а також санкцій, які вона застосовувала. Цей позасудовий орган заступив місце попередніх утворень доби Великого терору, ставши виконавцем беззаконня та вакналії, які упродовж вересня 1939 р. -- липня 1946р. й у повоєнні роки чинилися в Україні.

Ключові слова: війна, воєнний стан, Особлива нарада при НКВС, позсудові органи, терор, репресії, військові трибунали, депортації, табори, ГУЛАГ.

Tamara Vronska, Doctor of Historical Sciences (Ph.D., Dr.hab.), Professor, Senior Research Associate, Leading Researcher of the Department of Military Historical Research, Institute of History of Ukraine of the NAS of Ukraine (Kyiv)

THE POWERS AND PUNITIVE PRACTICE OF THE SPECIAL COUNCIL OF THE NKVSD DURING THE SECOND WORLD WAR

особлива нарада каральний репресивний

The article attempts to analyse the peculiarities of the functioning of the extrajudicial body -- the Special Council under the NKVD of the USSR during the Second World War. Objective. To show the place of the Special Council in the Soviet punitive and repressive system during the period of extreme violence formally caused by the war, and to illustrate its activities with examples of different categories of repressed. The research objectives are to clarify the historical and legal background and temporal characteristics of the activities of this NKVD unit, to reveal the organisational and procedural features of its functioning; to identify the peculiarities of coexistence with other judicial, including special, institutions; to clearly identify the target groups of the civilian population under the jurisdiction of the Special Council; to analyse punitive practice with the identification of each link in the chain of extrajudicial killings. The research methodology combines critical discourse analysis, tools of historical and legal research, ethnological research, social anthropology, etc. The scientific novelty lies not only in expanding the general idea of political terror, but also in adequately outlining the temporal and problematic boundaries of the Special Council's functioning, including through a careful analysis of the legal and regulatory framework, the bylaw web of terror in the first year of the war, and establishing the circle of citizens subject to this extrajudicial body. Conclusions. It is proved that the Soviet state, built on violence and disregard for human rights, actively used the Special Council in a powerful and extensive toolkit of terror, which was supposed to ensure the flawless functioning of the state mechanism, when, motivated by martial law, the law was put exclusively at the service of the totalitarian regime and the evil it generated. As a result, the most elementary guidelines of justice and legality were lost in society. The Second World War saw an expansion of the circle of civilians subject to the Special Conference, as well as the sanctions it imposed. This extrajudicial body replaced the previous entities of the Great Terror era, becoming the executor of lawlessness and vacillation that were committed in Ukraine between September 1939 and July 1946 and in the postwar years.

Keywords: war, martial law, Special Council of the NKVD, post-judicial bodies, terror, repression, military tribunals, deportations, camps, Gulag.

Чинне законодавство України навіть в умовах воєнного стану гарантує громадянам дотримання ключових прав і свобод. Кримінальні справи, порушені як проти цивільних осіб, так і проти військових у жодному разі не можуть розглядати тимчасові або спеціальні суди за спрощеною процедурою.

За радянських часів застосування надзвичайного судочинства не лише в екстремальних умовах, а й у мирний час, було нормою, а не винятком. Вже від перших днів приходу до влади більшовики шукали ефективних та швидких методів розправи з дійсними та уявними опонентами встановленого ними режиму. У конституціях УСРР/УРСР 1919, 1929 та 1937 років, як і у законах про судоустрій, функціонування жодних позасудових органів не передбачалося. Проте, відповідні інституції, а серед них і Особлива нарада при НКВС СРСР, були невід'ємною частиною радянської Феміди.

Навряд чи хтось з істориків чи правників наважиться стверджувати, що тематика позасудових репресій радянської доби є «білою плямою». Історіографії терору в Україні присвячені навіть окремі наукові студії Політичні репресії в Україні. (1917-1980-ті рр.): бібліогр. покажч. / Упоряд: С. Калитко, С. Рубльов, Р. Подкур, Л. Шевченко. Житомир: «Полісся», 2007. 456 с.; Тепляков А. Деятельность органов ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД (1917-1941 гг.): историогра-фические и источниковедческие аспекты: моногр. Новосиб. гос. ун-т экономики и управления. Новосибирск: НГУЭУ, 2018. 434 с.. У більшості зі згаданих й інших працях розглядається інструментарій репресій, зокрема й організаційні засади роботи Особливої наради при ОДПУ/НКВС/МВС/МДБ Мозохин О. Право на репрессии: Внесудебные полномочия органов государст-венной безопасности (1918-1953). Москва: Кучково поле, 2006. 480 с.; Окіпнюк В. Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929-1953 рр.): монографія. Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2019. 416 с.; Його ж. Особлива нарада при Колегії ДПУ УСРР як елемент системи масового порушення прав людини в УСРР. Права людини та основоположні свободи: історія та перспективи розвитку (до 800-річчя Великої хартії вольностей): матеріали ХХХІІІ Міжнародної історико-правової конференції (с. Коблеве 17-20 вересня 2015 р.). Херсон, 2015. С. 332-338; Його ж. Особлива нарада. Юридична енциклопедія: в 6 т. / за ред. Ю. С. Шемшученка. Київ: «Укр. енциклопедія» ім. М. П. Бажана. 2002. Т. 4. С. 360-362; Його ж. Позасудові органи. Юридична енциклопедія: в 6 т. / за ред. Ю. С. Шемшученка. Київ: «Укр. енцик-лопедія» ім. М. П. Бажана. 2002. Т. 4. С. 612; Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917-1953 рр.). Київ: Темпора, 2013. 624 с.; Її ж. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948-1953 pp.). Київ: Тем- пора, 2019. 420 с. та ін.. Функціонуванню згаданого позасудового орга- ну в роки Другої війни присвячені окремі наукові розвідки Епифанов А. Особое совещание НКВД/МВД/МГБ СССР в борьбе с гитлеровскими военными преступниками и их пособниками (1941-1953 гг.). Право и практика. 2016. № 2. С. 20-28; Тязин Е. Антиконституционная и противоправная деятельность Особого совещания при НКВД-МГБ-МВД СССР и других несудебных органов. Вестник Мор-довского ун-та. 1996. № 2. С. 15-20 та ін., а також статті енциклопедичного характеру, в яких, за незначними винятками, хронологічні межі війни позначені 22 червня 1941 р. -- 9 травня 1945 р. У більшості з них не знайшли відображення деякі організаційні аспекти, а також репресивна практика 1939-1941 рр. Деякі дослідники залишають поза увагою «правозастосовну» практиктику Особливої наради стосовно різних категорій жертв сталінського терору, розподіл повноважень між цієї інституцією при НКВС СРСР і спеціальними/надзвичайними судами, які функціонували у роки війни. Вони зосереджуються на тому, що Особливій нараді у листопаді 1941 р. були надані широкі повноваження аж до права застосування вищої міри покарання, пояснючи це «складною оперативною обстановкою». За їхньою логікою репресування Особливою нарадою дружин військових розстріляних за вироками трибуналів, масові заслання за ухвалою цього ж позасудового органу теж вписується до «складнощів» воєнної доби.

Останніми роками в Україні з'явилася низка праць, а серед них і науково-документальних, у яких міститься цінний матеріал для дослідження позасудової практики радянської влади, зокрема і у роки Другої світової війни. Передусім, ідеться про серію «Реабілітовані історією», представлену у мережі Інтернет Головна редкаційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». URL: http://www.reabit.org.ua/ (дата звернення: 20.08.2023). та багатотомне видання «Відлуння терору...» Відлуння Великого терору. Збірник документів: У 3 т. Т. 1: Партійні збори та оперативні наради співробітників управлінь НКВС УРСР (листопад 1938 -- листопад 1939 pp.) / Авт.-уклад.: В. Васильєв, Л. Віола, Р. Подкур. Київ: Видавець В. Захаренко, 2017. 744 с.; Відлуння Великого терору. Збірник документів: У 3 т. Т. 2: Документи з архівних кримінальних справ на співробітників органів НКВС УРСР, засуджених за по-рушення соціалістичної законності. Кн. 1: НКВС Молдавської АРСР, Дорожньо-тран-спортний відділ ГУДБ НКВС Північно-Донецької залізниці, УНКВС по Житомирській області та УНКВС по Одеській області / Авт.-упор: С. Кокін, Д. Россман. Київ: Видавець В. Захаренко, 2018. 728 с.; Відлуння Великого терору. Збірник документів: У 3 т. Т. 3: Чекісти Сталіна в лещатах «соціалістичної законності». Его-документи 1938-1941 рр. / Авт.-уклад. А. Савін, О. Тепляков, М. Юнге. Київ: Видавець В. Захаренко, 2019. 936 с.; Відлуння Великого терору. Збірник документів: У 3 т. Т. 2: Документи з архівних кри-мінальних справ на співробітників органів НКВС УРСР, засуджених за «порушення со-ціалістичної законності» (жовтень 1938 р. -- червень 1943 р.). Кн. 3: УНКВС по

Дніпропетровській області, УНКВС по Полтавській області, особливі органи НКВС, центральний апарат НКВС УРСР / Передм., упоряд.: С. Кокін. Київ: Видавець В. Заха-ренко, 2022. 704 с..

Залучення документів з тематичних збірників Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сб. документов. Т 2. Кн. 1. (Начало: 22 июня -- 31 августа 1941 г.) / [Авт.-сост. В. П. Ям-польский]. Москва: Русь, 2000. 716 с.; Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сб. документов. Т 2. Кн. 2. (Начало. 1 сентября -- 31 декабря 1941 г.) / [Авт.-сост. В. П. Ямпольский]. Москва: Русь, 2000. 670 с.; Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика. Офіц. вид. / Верховний суд України; За ред. В. Маляренка Київ: Юрінком, 1997. 464 с.; Реабилитация: как это было. Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы. В 3-х т. Т 1. Март 1953 -- февраль 1956 г. / Сост. Артизов А. Н., Сигачев Ю. В., Хлопов В. Г., Шевчук И. Н. Москва: МФД, 2000. 503 с. URL: https://istmat.org/node/57738 (дата звернення: 23.08.2023); Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ: 1917-1991: Спра-вочник / Сост. Кокурин А. И., Петров Н. В. Москва: Междунар. фонд «Демократия»: Изд-во Йельского ун-та: Материк, 2003. 768 с.; Лубянка: Сталин и НКВД-НКГБ-ГУКР «Смерш», 1939 -- март 1946 / Сост. В. Н. Хаустов, В. П. Наумов, Н. С. Плотникова. Москва: МФД; Материк, 2006. 640 c.; Лубянка: Сталин и Гл. упр. госбезопасности НКВД, 1937-1938 / Сост.: В. Н. Хаустов, В. П. Наумов, Н. С. Плотникова. Москва: [Йель]: Междунар. фонд «Демократия»: Материк; Изд-во Йел. ун-та, 2004. 734 с.; Київ: війна, влада, суспільство. 1939-1945 рр.: За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова), О. В. Бажан, Г В. Боряк, Т В. Вронська, О. Є. Лисенко (відп. ред.). Київ: Темпора, 2014. 864 с. та ін. і матеріалів, виявлених у державних та відомчих архівах України (Центральний державних архів громадських об'єднань та україніки (ЦДАГО України), Галузевих державних архівах МВС (ГДА МВС) і СБУ (ГДА СБУ), а також російської федерації (державний архів російської федерації (ДАРФ)) дає підстави вважати джерельну базу дослідження доволі репрезентативною. Щоправда, авторці не вдалося виявити документи, які б регламентували зміну підсудності деяких категорій громадян з передачею їхніх справ до Особливої наради, а також підстави ухвалення нею ще до 1941 р. рішень про 10 років позбавлення волі та вищої міри покарання (ВМП).

Сподіваємося, що певний дефіцит архівних документів не є критичним з точки зору наявності достатньої кількості історичних джерел для розкриття теми.

Всі інститути радянської Феміди, а серед них і Особлива нарада при НКВС СРСР, до початку Другої світової війни вже набули неабиякого досвіду в репресуванні дійсних і уявних опонентів радянської влади. Повноваження, якими володів цей позасудовий орган на початку війни, були регламентовані ще у 1934 р. 10 липня 1934 р. Постановою ЦВК СРСР Особлива нарада отримала практично ті самі повноваження, які мала й до того: право ув'язнення до таборів на п'ять років, заслання і вислання до п'яти років із забороною проживання у столицях союзних рес-публік та великих містах СРСР; видалення за межі СРСР. Очолював Особливу нараду нараду нарком внутрішніх справ СРСР. До її складу формально входили: заступник наркома внутрішніх справ СРСР, уповноважений НКВС СРСР по РСФРР, начальник головного управління міліції, нарком внутрішніх справ союзної республіки, з якої надій-шла справа. У засіданнях наради обов'язковою була участь Прокурора СРСР або його заступника, які могли опротестовувати її рішення до Президії ЦВК СРСР. Лубянка. ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ. 1917-1960: Справочник / Сост. А. И. Кокурина, Н. В. Петрова. Москва: Издание МФД, 1997. С. 545-546. Але така «колегіальність» існувала лише на папері. Насправді на засідання цього позасудового органу, які від-бувалися у Москві, більшість зі згаданих посадовців не приїздила. Справи (зазвичай - лише обвинувальний висновок) слухалися формально. ⁷ Лубянка: Сталин и Гл. упр. госбезопасности НКВД, 1937-1938... С. 126-127.

Ідеться про оперативний наказ НКВС СРСР 00486 від 15 серпня 1937 р., згідно з яким арешту підлягали дружини, які перебували в юридичному або фактичному шлюбі з засудженим на момент його арешту. Такі ж санкції розповсюджувалися й на тих, хто був у розлученні, але «знав про контрреволюційну діяльність колишнього чоловіка й не повідомив про це відповідні органи влади». Справи всіх дружин «ворогів» радянської влади розглядалися в позасудовому порядку Особливою нарадою НКВС. Термін ув'язнення мав становити не менше 5-8 років. (ГДА СБУ ф. 9, оп. 1, спр. 84, арк. 19-31). ^{45 768 осіб, 1939 р. -- 13 021, у 1940 р. -- 42 912 осіб.} Реабилитация: как это было... Т 1. С. 73. URL: https://istmat.org/node/57738 (дата звернення: 23.08.2023). й розширені 8 квітня 1937 р. Залишивши без змін строки заслання та вислання, у новому положенні про функціонування Особливої наради Політбюро ЦК ВКП(б), не маючи на це жодних повноважень, надало цьому антиконституційному органу «право» ув'язнювати до тюрми на строк від 5 до 8 років «осіб, підозрюваних у шкідництві, диверсіях і терористичній діяльності» (тут і далі курсив наш. -- Авт.)⁷. Вже 15 серпня того ж 1937 р. відомство, при якому функціонувала Особлива нарада, приписало ув'язнювати на такий самий строк до таборів ГУЛАГу жінок, винних лише у тому, що вони були у шлюбі зі своїми чоловіками. Після ліквідації наприкінці листопада 1938 р. всіх «трійок» справи, які вони розглядали (за винятком тих, що були підсудні військовим трибуналам), перейшли до повноважень Особливої наради.

Отже, у перший рік Другої світової війни, як і потому, цей структурний підрозділ союзного наркомату внутрішніх справ був, власне, єдиним позасудовим органом, у підсудності якого опинилося цивільне населення.

Згідно з директивами НКВС та прокурора СРСР, які вийшли у 19391940 рр., до завдань Особливої наради віднесли не лише пряму протиправну «спадщину» сумнозвісних «трійок», ліквідованих восени 1938 р., а й обов'язок перегляду та скасування рішень цих кривавих позасудових утворень.

Найчисельнішим загоном громадян, які відчули на собі принади по- засудового судочинства у перший період Другої світової війни, стало населення інкорпорованих західноукраїнських земель. Ще до офіційного входження до складу СРСР і набуття тамтешніми мешканцями радянського громадянства на вказаних теренах без належного юридичного вреґулювання фактично було запроваджено воєнний стан з усіма його репресивно-каральними заходами, а судочинство делеґоване органам військової юстиції. При цьому «законні» підстави поширення юрисдикції військтрибуналів на цивільне населення мотивувалися нормами Положення про військові трибунали та військову прокуратуру 1926 р. (зі змінами та доповненнями 1929 р.), в якому зазначалося, що згадані спеціальні інституції військової юстиції розглядають «усі злочини, учинені будь-ким у місцевостях, де через виняткові обставини не функціонують загальні суди»⁸. Інших законодавчих актів, котрі визначали б порядок застосування норм воєнного чи надзвичайного стану в західних регіонах, до певної пори** видано не було. Принагідно не зайвим буде підкреслити, Ідеться, зокрема, про наказ НКВС СРСР «Про порядок перегляду рішень колишніх трійок НКВС-УНКВС» від 23 квітня 1940 р., відповідно до якого будь-яка зміна вироків згаданих позасудових органів відбувалася лише за рішенням Особливої наради при НКВС СРСР. За наркомами внутрішніх справ і начальниками УНКВС залишалося тільки право відовідних пропозицій. Проте, ці ж посадовці могли встановлювати «відсутність підстав до перегляду рішень колишніх трійок». Відлуння Великого терору. Збірник документів: У 3 т. Т 3: Чекісти Сталіна в лещатах «соціалістичної законності». Его- документи 1938-1941 рр.... С. 606.

⁸ Собрание законов и распоряжений рабоче-крестьянского правительства СССР. Москва, 1926. С. 256-263. 17 вересня 1939 р. головам військтрибуналів було надіслано телеграму «Указівки військової колегії для військових трибуналів, що діють в умовах бойової обстановки». Обухов В. В. Правовые основы организации и деятельности военных трибуналов войск що, власне, й надзвичайний стан там створила сама радянська влада та її війська, вступивши на ці землі.

Такий особливий порядок діяв упродовж кількох місяців і формально був легітимізований 1 листопада 1939 р., коли V позачергова сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз'єднанням її з Українською РСР»НКВД СССР в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. (историко-правовое исследование): дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. Москва, 2002. С. 63. Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР: 1938 г. -- июль 1956 г. / под ред. к.ю.н. Мандельштам Ю. И. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1956. С. 21.

* Осадники -- солдати та офіцери польської армії, члени їхніх сімей, а також цивільні переселенці-поляки, які отримали після закінчення радянсько-польської війни земельні наділи до 25 га на територіях Західної України і Західної Білорусії..

У січні 1940 р. на західні землі республіки почало поширюватися радянське судочинство. Проте й надалі за військовими трибуналами та Особливою нарадою при НКВС СРСР зберігалися надширокі повноваження в репресивній практиці.

Сталінському режиму знадобилося дуже небагато часу для того, щоб визначитися з колом своїх «ворогів». Слідом за колишніми військовиками, співробітниками адміністративних установ Польської держави та іншими «ворожими» елементами, радянська влада першочергово взялася за осадників*. 2 грудня 1939 р. Л. Берія у спецповідомленні на ім'я Й. Сталіна виклав свої плани щодо подальшої долі згаданої категорії осіб та членів їхніх родин. На той час органами НКВС було поставлено на облік в Західній Україні 9436 родин, визнаних «безумовними ворогами радянської влади», вартих обов'язкового виселення з постійних місць проживання у віддалені місцевості СРСР. «Найбільш злісних» із них пропонувалося арештувати з наступним переданням їхніх справ до Особливої наради Лубянка: Сталин и НКВД-НКГБ-ГУКР «Смерш», 1939 -- март 1946. С. 138-139..

Для проведення широкомасштабної депортації осадників у всіх західних областях УРСР у перші дні 1940 р. були реанімовані спеціальні обласні трійки НКВС, ліквідовані в листопаді 1938 р. Центральний державний архів громадський об'єднань та україніки (далі -- ЦДАГО України), ф. 1, оп. 16, спр. 19. арк. 1-3.

Повноваження «трійок», які створювалися у західних областях УРСР, були значно скромнішими, ніж у їх попередниць. На обласні трійки НКВС та їх допоміжні структурні підрозділи -- «дільничі трійки» за сприяння місцевих партійних органів Центральним Комітетом КП(б)У покладалося завдання ретельної підготовки майбутньої акції пересе-лення: попередня ретельна перевірка складених списків, вивчення оперативної обста-новки на шляху до майбутніх поселень тощо.

* Вже під час збройного конфлікту між СРСР та Німеччиною -- у травні 1944 р. -- Й. Сталін звернувся до наркома внутрішніх справ Л. Берії з проханням надати йому точні дані про виселених з території Західної України і Білорусії у 1939-1941 р. На виконання цього припису була складена детальна довідка, у якій повідомлялося, що «станом на вересень 1941 р.» у спецселищах знаходилися 243 106 осадників та членів їх сімей. Серед згаданих осіб було чимало й українців, які потрапили під репресії, оскільки пере-бували в шлюбі чи були народжені у згаданих родинах осадників (Державний архів Російської Федерації (далі -- ДАРФ), ф. 9401, оп. 2, спр. 64, арк. 380)., котрі, однак, не стали стовідсотковими копіями своїх попередниць -- сумнозвісних поза- судових органів, що діяли упродовж 1937-1938 рр. Загальна кількість депортованих осадників, враховуючи й західні землі БРСР, становила 139 590 осіб. Серед них 72% становили жінки та діти до 14 років Ciesielski S., Hryciuk G., Srebrakowski A. Masowe deportacje radzieckie w okresie II wojny swjatowej. Wroclaw: Prace histoiyczne, 1993. S. 27-28..

Якщо осадників депортували (в лютому 1940 р.) силами спеціальних регіональних «трійок», подаючи це як звичайне переселення на інші місця проживання, то вже певну частину «найбільш небезпечних» членів сімей військовополонених та інших службовців польської держави (у квітні 1940 р.) репресували на підставі вердиктів Особливої наради при НКВС СРСР. Рішення цього позасудового органу стали фатальними й для родичів учасників національно-визвольного руху.

Серед засуджених Особливою нарадою до заслання у Казахстан опинилася Емілія Яблонська (1903 р.н.) із с. Будераж Мізоцького району Ровенської (нині -- Рівненська) області -- дружина поліцейського, місцезнаходження якого НКВС установити не вдалося, що й стало приводом для покарання близької йому людини. Така ж доля спіткала й Цицилію Поляковську (1907 р.н.) з с. Старе Рокитнівського району тієї ж області. Її чоловік, також колишній поліцейський, перебував у полоні в Німеччині. Отже, радянська влада вирішили двічі покарати цю родину. До згаданих жінок приєдналася злою волею сталінського режиму й домогосподарка з м. Острог Софія Шульц (1906 р.н.) -- дружина військовополоненого, який перебував у Козелецькому таборі. Всі ці жінки мали дітей. Разом з ними їх завантажили у вагони й відправили у заслання. Як «членів сім'ї ворога радянської влади» конфідента Якова Череха депортували його матір Зосю Черех (1884 р.н.) і бабусю Марію Черех (1850 р.н.). 90-літня жінка на схилі свого життя поїхала світ за очі тому, що радянська влада вважала її перебування на приєднаних територіях небезпечним Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці ра-дянської влади (1917-1953 рр.). С. 255..

Згадані вище та інші репресії, реалізовані Особливою нарадою, стосовно не винних ні в чому людей були санкціоновані постановою політбюро ЦК ВКП(б) і радянського уряду «Про зрадників батьківщини» від 17 серпня 1940 р., а також спільною постановою цих же органів вищої політичної та виконавчої влади від 7 грудня 1940 р. Встановлювалося, що розгляд усіх справ щодо притягнення до відповідальності членів родин «зрадників» делегується НКВС СРСР, а Особлива нарада наділяється правом (з дотримання спрощеної процедури розгляду справ) відправляти згаданих осіб у віддалені райони півночі Радянського Союзу на термін від 3 до 5 років із конфіскацією всього майна. Визначалося й коло членів родин, які мали підпадати під репресії (батько, мати, дружина, діти, тесть, теща, брати й сестри особи, визнаної «зрадником батьківщини») Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці ра-дянської влади (1917-1953 рр.)... С. 58, 61..

Згадуючи про «конфіскацію майна» нікого із радянських зверхників, як і раніше, не бентежила та обставина, що Особлива нарада від самого початку свого створення і до того часу не мала жодних повноважень на це додаткове покарання. Ця, м'яко кажучи, недолугість була врегульована 21 грудня 1940 р. Того дня спеціальною постановою політбюро ЦК ВКП(б) цьому позасудовому органу надали «право» конфіскації майна громадян, ув'язнених його ж рішеннями в таборах ГУЛАГу, висланих із місця постійного проживання в географічний мінус, та засланих у віддалені райони СРСР. Слідом за згаданою вище ухвалою вищого політичного органу з'явився і відповідний указ Президії Верховної Ради СРСР. НКВС СРСР, оголошуючи своїм спеціальним наказом (25 грудня 1940 р.) цей указ, приписало всім виконавцям репресій додавати детальний опис конфіскованого майна й оформляти відповідні заходи через 1-й спецвідділ свого відомства^ ГДА СБУ, ф. 9, оп. 1, спр. 85, арк. 54-55.

В краях та областях створювалися УНКДБ та УНКВС. Згідно з Указом Верховної Ради УРСР від 12 березня 1941 р. був проведений і поділ НКВС та НКДБ УРСР.. За великим рахунком всі вищезгадані документи стали зізнанням радянських спецслужб у пограбуванні та мародерстві, вчиненими ними у попередні десятиліття.

З лютого 1941 р. у контексті загальної реорганізації існуючого карально-репресивного механізму (згідно з постановою ЦК ВКП (б) й відповідним Указом Президії Верховної Ради СРСР) відбувся поділ НКВС на два наркомати. В союзних та автономних республіках організовувались республіканські НКДБ та НКВС. До нової структури НКДБ увійшли підрозділи, які забезпечували виконання завдань у сфері охорони державної безпеки. А до структури НКВС СРСР, оголошеної наказом НКВС СРСР 26 лютого 1941 р., увійшли всі інші підрозділи, які забезпечували виконання поставлених завдань, а серед них і секретаріат Особливої наради Лубянка. ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ. 1917-1960: Справочник. С. 27-28..

Вже навесні цього ж року НКВС СРСР знову почав виявляти неабияку активність у намаганні розширити повноваження Особливої наради. 30 квітня 1941 р. у надрах союзного наркомату внутрішніх справ підготували проєкти двох документів: постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про запровадження нового виду покарання, яке призначатиме Особлива нарада при НКВС СРСР і судові органи, -- заслання на поселення на 20 років» та указу Президії Верховної Ради СРСР практично з такою ж назвою. Йшлося, власне, про додаткове покарання у вигляді двадцятирічного заслання для всіх раніше засуджених колегією ОДПУ, «трійками» та Особливою нарадою за «контрреволюційні» злочини до позбавлення волі у таборах і тюрмах на строк від 5 до 10 років. Колишніх в'язнів, чий термін перебування в неволі спливав після 15 червня 1941 р., планувалося ізолювати у віддалених місцевостях. Окрім цього, заслання на 20 років передбачалося й для людей, визнаних «соціально-небезпечними» Иванова Г. История ГУЛАГа. 1918-1958: социально-экономический и политико-правовой аспекты. Москва: Наука, 2006. С. 216.

Ці проєкти тоді лишилися на папері. Проте керівництво СРСР не відмовилося від своєї ідеї. Спочатку вона була реалізована частково, оскільки вже на самому початку війни директивою НКВС та прокурора СРСР усі в'язні ГУЛАГу, чий строк відбування покарання закінчився, до кінця війни залишалися в таборах або на поселенні. Пізніше -- вже в 1948 р. (а для українців -- у 1950 р.) -- безстрокове заслання запровадили для тих, кого визнавали «особливо небезпечними» або «непевними контингентами». Такий вид репресій був актуальний до 1956 р.. Початок нацистської агресії в прямому сенсі цього слова врятував велику кількість людей від чергового варварського задуму НКВС*.

Превентивні арешти, колективна відповідальність, репресії за належність до тієї чи іншої соціальної групи або нації -- усе це на початок вторгнення нацистських військ у СРСР було вже добре випробуваними складовими політичного терору.

Указами Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» і «Про проголошення в окремих місцевостях СРСР воєнного стану», ухваленими 22 червня 1941 р., уся повнота влади та надзвичайні повноваження передавалися військовій владі Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сб. документов. Т. 2. Кн. 1. (Начало: 22 июня -- 31 августа 1941 г.). С. 5-7.

Йдеться про директиву наркома держбезпеки СРСР В. Меркулова від 23 червня 1941 р. з вказівкою щодо вирішення питання вивозу переважної більшості арештованих, котрі числяться за НКДБ, НКВС, судом та прокуратурою, до центральних та східних районів СРСР. Приписувалося також розглянути справи арештованих органами НКДБ та скласти списки на тих, котрих «доцільно розстріляти.. Установлювалася юридична відповідальність громадян за законами воєнного часу. У місцевостях, де було оголошено воєнний стан, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку, державної безпеки, зокрема й цивільних осіб, передавалися на розгляд військових трибуналів. У тилових районах справи, порушені за ці ж «злочини», розглядалися Особливою нарадою при НКВС СРСР.

Щоправда, й цей порядок надзвичайного судочинства порушувався безоглядно. Так, багато хто з киян, арештованих ще на початку війни, одразу були розстріляні за обвинуваченнями у антирадянській пропаганді, поширенні неправдивих чуток, підготовку терористичних актів тощо. Ухвали щодо вищої міри покарання приймали навіть без належного слідства і будь-якої судової процедури, керуючись лише телеграмою наркома держбезпеки СРСР В. Меркулова від 23 червня 1941 р. У справах цих людей зафіксоване таке: «за рішенням наркома внутрішніх справ УРСР та прокурора УРСР у зв'язку із воєнними діями на території Украни». Дата винесення подібного вердикту часто-густо не вказувалася. Так трапилося і з Никифором Козаком (1894 р.н.), арештованим 8 липня 1941 р. і розстріляним за три днів після затримання за минулі «гріхи» (під час Першої світової війни був у німецькому полоні і «знав в обличчя особовий склад 3-го управління НКВС УРСР, коли працював там двірником у 1938 р.») Київ: війна, влада, суспільство. 1939-1945 рр. ... С. 282-283..

Більше пощастило тим, чиї справи розглядалися Особливою нарадою після певної паузи, спричиненої евакуацією тюрем. Приміром, завідувач літературної редакції видавництва Наркомпроса УРСР «Радянська школа» Леонтій Єзерницький (1884 р.н.), заарештований 1 липня 1941 р. за пропаганду антирадянських націоналістичних настроїв та заяви про тенденційність та фальшування радянської історії, спочатку був етапований з Києва до тюрми м. Томськ. 5 грудня 1942 р. він отримав рішення Особливої наради -- заслання до Омської області на 5 років -- доволі легке покарання, порівняно з іншими особами, обвинуваченими в антирадян- ській пропаганді Там само. С. 274.. Суворішим був вирок, винесений Особливою нарадою іншому киянину -- експедитору складу № 165 народного комісаріату оборони у м. Києві. Леоніду Шевченку (1902 р.н.). Цього чоловіка заарештували в столиці України 7 липня 1941 р. Йому інкримінували поширення поразницьких настроїв та антирадянську пропаганду. Ці свідчення проти нього дали його сусіди по квартирі. Рішенням Особливої наради від 19 серпня 1942 р. він був засуджений до 8 років виправно- трудових таборів Там само. С. 270..

17 листопада 1941 р. сталася подія, яка згадується практично у всіх публікаціях про функціонування Особливої наради при НКВС СРСР у роки Другої світової війни. Того дня Державний комітет оборони (ДКО) СРСР прийняв постанову «Про порядок виконання вироків стосовно осіб, засуджених до вищої міри покарання, і надання Особливій нараді при НКВС СРСР права ухвалювати відповідні вироки у справах про контрреволюційні та особливо небезпечні злочини» (всі пункти ст. 58 Кримінального кодексу (КК) РСФРР, відповідно -- ст. 54 КК УРСР, а також пункти: 2-4, 7-10, 12 і 13 ст. 59 КК РСФСР, відповідно ст. 55 КК УРСР). Цією постановою НКВС доручалося привести у виконання всі вироки стосовно в'язнів, засуджених перед тим до ВМП військовими трибуналами.

За чотири дні -- 21 листопада НКВС СРСР вирішив розтлумачити цю постанову ДКО СРСР. У наказі, підписаному Л. Берією, декларувалися фантастичні приписи, адресовані слідчим, які мали передавати справи (зазвичай це були лише обвинувальні висновки. -- Авт.) до Особливої наради. Вимагалося, щоб всі документи були оформлені з суворим дотримання кримінально-процесуального кодексу з пропонованою мірою покарання, яку підтримувало і НКВС, і прокурор. Щоправда, останній -- 7-й пункт директиви НКВС практично нівелював всі попередні «пристойні» вимоги. У ньому зазначалося, що в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах бойових дій, де указом від 27 червня 1941 р. військовим радам фронтів в «особливо виняткових випадках, викликаним розгортаннях бойових дій» надавалося право безвідкладного затвердження і виконання вироків військових трибуналів з вищою мірою покарання, органи НКВС можуть передати справи на розгляд військових трибуналів» Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сб. документов. Т 2. Кн. 2. (Начало: 1 сентября -- 31 декабря 1941 г.). С. 311. Там же. С. 334-335.. Отже всі приписи щодо дотримання процедурних норм зводилися нанівець.

Якщо зважити на час ухвалення згаданої вище постанови ДКО, стає зрозумілим, що подібні вказівки, зокрема і рішення щодо вищої міри покарання, Особлива нарада при НКВС могла виконувати лише в глибокому тилу. Ймовірно, саме там і були винесені подібні рішення стосовно 10 101 осіб, про які йшлося в офіційних повідомленнях вищих органів влади та управління СРСР про діяльність Особливої наради при НКВС СРСР у червні 1941 -- травні 1945 р. Реабилитация. Как это было. Т 1: март 1953 -- февраль 1956 г. URL: https://istmat.org/node/57738 (дата звернення: 23.08.2023).

У роки Другої світової війни вище партійне керівництво держави знову, як і в 1930-ті роки, делегувало Особливій нараді й іншу ганебну справу -- розправу з родичами «зрадників», «дезертирів» і «пособників». У межах реалізації вже усталеного в СРСР інституту колективної відповідальності/сімейного заручництва цей позасудовий орган, керуючись згаданими вище постановами та інструкціями 1940 р., мав карати позбавленням волі, засланням та висланням широке коло осіб.

Перша міжвідомча директива -- спільний наказ НКДБ, НКВС і Прокуратури СРСР «Про порядок притягнення до відповідальності зрадників Батьківщини та членів їхніх сімей» з'явилася на сьомий день війни -- 28 червня 1941 р. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сб. документов. Т. 2. Кн. 1. (Начало: 22 июня -- 31 августа 1941 г.). С. 114-115.

Ідеться про наказ Ставки ВГК № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення ворогу зброї» від 16 серпня 1941 р., постанову ДКО СРСР від 27 грудня 1941 р. «Про родини осіб, які співпрацювали з німецькою владою»; по-станову ДКО СРСР від 24 червня 1942 р. «Про членів родин зрадників Батьківщини»; спільну директиву НКВС і прокурора СРСР «Про застосування репресій стосовно пов-нолітніх членів родин осіб, засуджених судовими органами або Особливою нарадою при НКВС СРСР до вищої міри покарання за ст. 58^1а і 5Б¹⁶ КК РРФСР і відповідними стат-тями 12-п інших союзних республік» від 27 червня 1942 р.; директиву Прокурора СРСР щодо застосування репресій до членів родин дезертирів із Червоної армії, заочно засуд-жених військовими трибуналами за ст. 58^1і3 до вищої міри покарання за «бандитизм, збройні пограбування та контрреволюційну повстанську роботу» від 12 жовтня 1942 р. та ін. Айсфельд А., Мартыненко В. Фильтрация и оперативный учёт этнических немцев Украины органами НКВД-НКГБ-МВД-КГБ во время Второй мировой войны и в после-военные годы. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2010. № 2 (35). С. 97.

Ідеться про спільну директиву прокурора СРСР від 30 травня 1942 р., у якій міс-тилося розпорядження негайно розгорнути роботу з репресій родичів «зрадників» Батьківщини. Арешту та засланню у віддаленні місцевості СРСР на термін від трьох до п'яти років підлягали повнолітні члени родин військовослужбовців, засуджених Особ-ливою нарадою при НКВС СРСР або судовими органами за втечу за кордон (відповідно до ст. 58^1в ч. 2 КК РРФСР і аналогічних статей КК інших союзних республік); коман-дирів і політпрацівників, які під час бою зривали з себе знаки відмінності й дезер-тирували в тил або здавалися у полон (згідно з наказом Ставки ВГК Червоної армії № 270 від 16 серпня 1941 р.); цивільних осіб, котрі здійснили втечу за кордон (відпо-відно до вже згадуваної постанови уряду від 7 грудня 1940 р.) У наступні місяці для «стабілізації фронту», «викорінення зрадницьких і поразницьких настроїв», здачі у полон була ухвалена ще низка подібних директив, які містили погрози репресувати (ув'язнити чи відправити у заслання) членів сімей «слабкодухів».

16-річного колгоспника с. Шанзе (нині с. Снігурівка) Токмацького р-ну Запорізької області (1925 р.н.) арештували 9 вересня 1941 р. як сина зрадника Батьківщини. За 13 місяців після арешту -- 3 жовтня 1942 р. він був засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР до 8 років позбавлення волі.

Серед тих жінок, які були репресовані услід за розстрілом своїх чоловіків на фронті, була й колгоспниця Килина Власівна Раздобудько (1896 р.н.) з Київської області. Її чоловік Іван Раздобудько (1892 р.н.) за «проведення серед особового складу [військової] частини активної контрреволюційної роботи» був засуджений трибуналом Південно-Західного фронту до розстрілу (вирок виконаний 10 червня 1942 р.). Через два роки трагічна доля спіткала і його дружину. 16 жовтня 1944 р. за приписом, що надійшов з військового трибуналу, вона була арештована. На допиті їй ставили запитання, які, нібито, повинні були довести її причетність до «злочину», вчиненого її чоловіком. Нікого не турбувала та обставина, що жінка навіть не знала про страту батька її двох дітей, та й взагалі не бачила його від 13 липня 1941 р., коли він пішов на фронт. Слідчий досить оперативно, продублювавши вирок військового трибуналу 1942 р. стосовно чоловіка жінки, вивів на папері безглуздий і безжальний вердикт- клопотання: «Встановив, що на час призову його [Раздобудька І. П.] разом з ним проживали» дружина та двоє дітей -- одинадцятирічна дочка та шестирічний син, які відповідно до директиви НКВС та прокурора СРСР від 30 травня 1942 р. повинні репресуватися шляхом виселення у віддаленні місцевості СРСР терміном на 5 років ГДА СБУ, ф. 5, спр. 64155, арк. 8-8 зв.. Справу Килини Раздобудько -- «члена родини зрадника Батьківщини» -- передали на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР Там само, арк. 1, 3, 14 зв.. До рішення цього позасудового органу, яке відбулося 21 квітня 1945 р., жінка декілька місяців перебувала в Київській тюрмі, а потім вирушила у п'ятирічне заслання в Актюбінську область Казахської РСР ГДА МВС України. Картотека депортованих.

Єдиною, більш-менш наближеною до реальної цифри є та, що міститься у звітних документах ГДА МВС України: у заслання з УРСР упродовж 1944-1946 рр. Рішенням Особливої наради при НКВС СРСР було відправлено 2894 члени сімей осіб, засуджених за «зраду» Батьківщини. (ГДА МВС України, ф. 15, оп. 1, спр. 48, арк. 96).

Ідеться про наказ НКВС СРСР № 001683 від 12 грудня 1941 р. «Про оперативно- чекістське обслуговування місцевостей, визволених від військ противника», де окрес-лювалося широке (не персоніфіковане) коло осіб, яких планувалося виявляти й ареш-товувати за співпрацю з ворогом і відповідний акт республіканського НКВС від 16 грудня 1941 р. про підготовку у прифронтових районах «чекістських резервів» для роботи на визволеній території УРСР від 18 лютого 1942 р. Цей останній документ уже персоніфікував поняття «зрадник», «ставленик» та «ворожий пособник»..

Така ж сумна доля спіткала й інших жінок. Щоправда, їх було значно менше, ніж у попередні роки.

До підсудності Особливої наради у роки Другої світової війни потрапили й справи цивільних осіб, які обвинувачувалися в пособництві окупантам. Сам термін «співпраця» о тій порі трактувався радянською правоохоронною системою надто широко. Перші -- дуже радикальні директиви НКВС СРСР і УРСР, у яких йшлося про колаборацію, з'явилися ще у грудні 1941 р. -- лютому 1942 р.

Певне декларативне пом'якшення у ставленні до згаданої співпраці було зафіксоване у наказі прокурора СРСР «Про кваліфікацію злочинів осіб, котрі перейшли на службу до німецько-фашистських окупантів у районах, тимчасово захоплених ворогом» від 15 травня 1942 р. У цьому документі, окрім іншого, розтлумачувалася процедура слідства, кваліфікації й судочинства стосовно згаданих осіб. Справи «зрадників Батьківщини» з числа цивільних приписувалося направляти і до Особливої наради при НКВС СРСР, і до військових трибуналів Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика... С. 44-45; ДАРФ, ф. 8131, оп. 37, спр. 577, арк. 69-70.

Ідеться про Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про міри покарання для ні-мецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і їхніх пособників», згідно з яким зазначені категорії осіб чекала вища міра покарання у вигляді повішення..

Така невизначеність у підсудності трагічно позначилася на долях багатьох людей. Уже на очищеній від окупантів території УРСР, коли лінія фронту була ще поблизу того чи іншого населеного пункту, в якому відбувся арешт «колаборанта», слідчі часто-густо опинялися «на роздоріжжі». Адже вони могли скерувати справи до військових трибуналів Червоної армії та військ НКВС, військово-польових судів або Особливої наради, як це регламентувалося згаданим наказом прокурора.

У квітні 1943 р. (після появи указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р.) вийшов спільний наказ союзних наркоматів внутрішніх справ, юстиції та прокуратури СРСР «Про вади в роботі слідчих органів, судів і прокурорського нагляду у справах про пособників німецько- фашистських окупантів». Цією директивою приписувалося активізувати роботу згаданих відомств у справах «зрадників Батьківщини». Розмежовувалася й підсудність між Особливою нарадою і трибуналами військ НКВС. Зокрема зазначалося: «Радянських громадян, які не працювали на німців, але викритих у добровільних чи близьких побутових стосунках з особовим складом окупаційних військ або чиновниками фашистських каральних та адміністративних органів, у тих випадках, коли є дані, що за своїми зв'язками вони могли використовуватися для надання допомоги ворогу -- заарештовувати як соціально-небезпечний елемент за ст. 35 КК РРФСР (санкції -- заслання та вислання) і справи стосовно них направляти на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР». Окремо наголошувалося, що такої «поблажливості» не слід чекати тим, для кого фактор потенційної співпраці (міг чи не міг, або лише підозри в цьому), не спрацьовував. Справи цих осіб, що однозначно асоціювалися з поняттям «зрадники Батьківщини» та «пособники», приписувалося передавати на розгляд військових трибуналів військ НКВС округів, областей Обухов В. В. Правовые основы организации и деятельности военных трибуналов войск НКВД СССР... С. 12..

Тим часом у тилових районах СРСР Особлива нарада розглядала не лише справи «соціально-небезпечних осіб» і «пособників», а й колишніх чекістів, які мали б слухатися військовими трибуналами. Так, не лише порушена підсудність, а й незвичний вирок привертають увагу до справи Олександра Міцула (1898 р.н.), який у 1937-1938 рр. працював на відповідальних посадах у Донецькому та Вінницькому обласних управліннях НКВС. 9 листопада 1938 р. його заарештували, але вже 13 травня з невідомих причин він опинився на свободі. У липні 1940 р. цього чоловіка звільнили з органів НКВС. Мабуть, шлейф його колишніх «заслуг» на ґрунті «порушення соцзаконності» був досить вагомим, оскільки у 1942 р. він був повторно заарештований, а 19 лютого 1943 р. Особливою нарадою при НКВС СРСР за ст. 193-17 п. «а» (військові злочини: зловживання владою/перевищення влади. -- Авт.) КК РРФСР засуджений до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах Відлуння Великого терору. Збірник документів: У 3 т. Т. 2: Документи з архівних кримінальних справ на співробітників органів НКВС УРСР, засуджених за «порушення соціалістичної законності» (жовтень 1938 р. -- червень 1943 р.). Кн. 3. С. 131..

І нарешті наймасовішою категорією громадян, які опинилися в полі зору Особливої наради при НКВС СРСР, стало населення західноукраїнських земель.

31 березня 1944 р. з'явився наказ НКВС СРСР про репресування членів родин «оунівців», за підписом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії. Без будь-якої преамбули, обґрунтування чи мотивації згаданою директивою приписувалося: «Всіх повнолітніх членів сімей засуджених оунівців, а також активних повстанців як арештованих, так і вбитих у зіткненнях, -- засилати у віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей, а їхнє майно конфіскувати відповідно до наказу НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 р.». Особлива нарада при НКВС СРСР мала завершити бюрократичний бік справи, формально затвердивши ухвали місцевих спецслужб своїм рішен- ням. У третьому пункті наказу містилася цинічна ремарка: «Направлення у заслання членів сімей оунівців і повстанців здійснювати після затвердження постанови про заслання НКВС СРСР, не чекаючи отримання рішення Особливої наради» Вронська Т. Непевний контин[г]ент: депортації із Західної України 1944-1953 ро-ків, режимне життя, повернення. Київ: Дух і літера, 2022. С. 37, 59..

Подальший розвиток подій довів, що третій пункт беріївського наказу реалізовували краще за інші, оскільки людей затримували дуже оперативно й масово депортували у віддалені місцевості. І вже за кілька місяців, іноді пів року, а то й за рік, їх «оформляли» через Особливу нараду.

І дійсно, чого було поспішати, коли «спецконтингент» уже прямував на північ, а рішення Особливої наради щодо них мало бути винятково «позитивним» насамперед для тих, хто його замовляв. Так, у листопаді 1944 р. чотирьох членів сім'ї учасника самостійницького руху з с. Черганівки Косівського району Станіславської області відправили в заслання на п'ять років до Архангельської області. Анастасію Юріївну Рептик (1893 р.н.), Дмитра Тимофійовича Рептика (1878 р.н.), Євдокію Олексіївну Рептик (1896 р.н.), Марію Миколаївну Рептик (1896 р.н.) заарештували одночасно -- 30 листопада 1944 р. А рішення Особливої наради НКВС щодо них було ухвалено аж 16 січня 1946 р. ГДА МВС України. Картотека депортованих.

Як і в попередні роки, годі було й сподіватися хоч на якусь справедливість у рішенні Особливої наради. Цей позасудовий орган регулярно розглядав величезну кількість справ мешканців західноукраїнських земель. Так, 7 квітня 1945 р. «Особлива нарада затвердила протокол на 868 членів сімей активних учасників українських націоналістів та української повстанської армії. Усіх їх засуджено до заслання у віддалені райони СРСР», -- звітував Сталіну нарком внутрішніх справ СРСР Берія. Аналогічним рапортом від 19 травня 1945 р. доповідалося про затвердження ще одного списку на 507 родичів повстанців Західної України; 6 червня того ж року -- на 648, 12 червня -- ще на 259 членів сімей.., ДАРФ, ф. 9401, оп. 2, спр. 94, арк. 387; спр. 96, арк. 214.

У межах перетікання важливих повноважень до органів державної безпеки вже 2 листопада 1946 р. при міністрі оновленого МДБ створили Особливу нараду (для ухва-лення позасудових рішень за справами про «державні» злочини, які перебували в ком-петенції цього відомства). Тож позасудовою функцією наділили дві особливі наради -- МВС та МДБ. Справи повстанців як політичних опонентів радянської влади, а отже, і їхніх родичів, котрих карали з цих же причин, уже з початку наступного року перейшли до компетенції Особливої наради при МДБ СРСР. Органи державної безпеки, як і їхній позасудовий орган, заволоділи монополією в цій ганебній справі. Щоправда, Особливій нараді при МВС СРСР 8 березня 1948 р. делегували право розглядати справи втікачів зі спецпоселень..