Князі Мстиславські та їх Сіверські володіння в XV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Князі Мстиславські та їх Сіверські володіння в XV ст.

Станіслав Келембет

Келембет Станіслав Миколайович - кандидат історичних наук, доцент, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Kelembet Stanislav - candidate of historical sciences (Ph.D. in History), docent, senior research fellow, Institute of history of Ukraine NAS of Ukraine

THE PRINCES OF MSTISLAVL AND THEIR SIVERIAN POSSESSIONS IN THE 15th c.

Purpose: to study the history of the Mstislavl princes, who were a branch of the Gediminovich dynasty and the closest relatives of rulers of the Grand duchy of Lithuania during the 15th c. Particular attention is paid to facts of belonging to the Mstislavl principality of townships-volosts located within the historical Siverska land - Mhlyn, Popova Hora and, probably, Drokov. Methods: both general scientific (analysis, synthesis, deduction, induction) and special scientific research methods were applied - historical-chronological, comparative-historical, historical-genetic, historical reconstruction, etc. Novelty: within the framework of the declared topic, some problematic episodes related to the chronology of the rule of the Msti- slavl princes and the composition of their Siverian possessions are specified for the first time. According to the author's opinion, Mhlyn volost was annexed to the Mstislavl principality significantly later than its formation, in particular in 1406. And Popova Hora most likely fell into possession of Mstislavl only in the mid-15th c. The specific year of prince Ivan Yuriyovych's death is determined - 1485. It is established that after Moscow's occupation of Siverska land in 150o, Mhlyn and Popova Hora passed into possession of princes of Mozhaisk-Starodub. Conclusions: for the first time in soviet historiography, a critical review is given to the history of the Mstislavl princes, systematized in the format of separate biographical essays during that period when the territory of Mstislavl principality included some northern volosts of Siverska land.

Key words: Mstislavl principality, Gedyminids dynasty, Grand duchy of Lithuania, Siverska land, Mhlyn, Popova Hora, Lithuanian metrica.

Юрій Линґвенович, наслідуючи приклад батька, був не лише удільним князем Мсти- славським, але й кілька разів - службовим князем у Великому Новгороді. На початку червня 1432 р. Швитриґайло, задовольнивши прохання новгородців, дав згоду, щоб їхнім князем став «herczog Jurii Langwinowicz», причому з умовою, в разі потреби, надавати допомогу литовському господарю37. Справді, восени «прииха в Новъгород князь Юрьи Семенович съ своею княгинею из Литовьскои земли»38. Але дуже швидко йому довелося повертатися до ВКЛ - щоб виконати згадане зобов'язання, дане Швитриґайлу. 1 вересня в Литві відбувся державний заколот, внаслідок якого віленський престол посів Жиґимонт Кейстутович, а Швитриґайло втік до Полоцька, причому вірність останньому зберегли більшість руських земель ВКЛ. Зібравши свої сили, Швитриґайло пішов у наступ на Литву, де зустрівся з військом Жиґимонта біля Ошмяни. 8 грудня 1432 р. тут відбулася велика битва, в якій Ольґердович зазнав поразки від Кейстутовича. Ряд князів та панів, васалів Швитриґайла, загинули або потрапили в полон; серед останніх був і Юрій Линґвенович.

У неволі він провів майже 10 місяців - поки не втік звідти й десь у перших числах жовтня 1433 р. прибув до Мстиславля, де тоді знаходився і сам Швитриґайло.

Під час полону Юрія Линґвеновича, тобто з грудня 1432 по вересень 1433 рр., владу в Мстиславському князівстві, включаючи сіверський Мглин, обіймав його молодший брат 41 42

Ярослав-Федір Линґвенович (народився в 1411 р. ). Про це свідчать кілька реґест 1440-х рр. у Литовській метриці: «Санку у Засельи43 ... и два ч(о)л(о)в(е)ки, што у князя Ерослава выслужилъ»; «Никону и з детьми: што был выслужилъ у кн(я)зя Лынъкгвеня а у с(ы)на его кн(я)зя Ерослава»; «а во Мъглине Хомино, какъ при Ярослави держалъ и при Жикгимонъте»; «У Мстиславли и у Кричеве. Пахому Нефедовичу отчина его Избучинъ, какъ при Ярослави и при Жикгимонте держалъ». 22 березня 1433 р. Ярослав Линґвенович, перебуваючи з іншими васалами Швитриґайла у Вітебську, першим серед них засвідчив колективний лист на Базельський церковний собор, в якому звав себе «племінник короля Польщі та князя Швитриґайла» (Jaruslaus Lengeleuicz, nepos regis Poloniae et ducis Swidrigal)45.

У вирішальній битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р., де війська Жиґимонта Кейсту- товича завдали поразки Швитриґайлу Ольґердовичу, на боці останнього взяли участь обидва брати Линґвеновичі. Молодший Ярослав тут загинув, а Юрій разом зі Швитриґай- лом зміг врятуватися втечею до Полоцька. Очевидно, невдовзі після цього, на межі 1435-1436 рр., великий князь Жиґимонт захопив Мстиславське князівство48. На початку

XVI ст. автор Третього літописного зведення ВКЛ (т. зв. Хроніки Биховця) писав, що після перемоги над Швитриґайлом Жиґимонт арештував князя Юрія Линґвеновича, ув'язнивши його «у меншом замку Троцком», де він нібито сидів аж до вбивства Жиґимонта 1440 р. - коли був звільнений литовськими панами й поїхав до Мстиславля. Можливо, насправді тут ідеться про ув'язнення Юрія протягом 1432-1433 рр. Принаймні, 1438 р. він точно був на свободі, оскільки 3 березня приїхав (уже вдруге) до Великого Новгорода.

Мета: дослідити історію роду князів Мстиславських, які були відгалуженням династії Ґедиміновичів і найближчими родичами володарів Великого князівства Литовського, протягом XV ст. Особливу увагу приділено фактам приналежності до Мстиславського князівства містечок-волос- тей, розташованих у межах історичної Сіверської землі - Мглина, Попової Гори та, вірогідно, Дро- кова. Методи: застосовано як загально-наукові (аналіз, синтез, дедукція, індукція), так і спеціально-наукові методи дослідження - історико-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-гене- тичний, історичної реконструкції тощо. Новизна: в рамках заявленої теми вперше конкретизуються деякі проблемні епізоди, що стосуються хронології правління князів Мстиславських та складу їх сіверських володінь. На думку автора, Мглинська волость була приєднана до Мстиславського князівства суттєво пізніше його утворення, зокрема в 1406 р. А Попова Гора, імовірніше, опинилась у володінні Мстиславських лише в середині XV ст. Визначається конкретний рік смерті князя Івана Юрійовича - 1485-й. Встановлюється, що після московської окупації Сіверщини 1500 р. Мглин і Попова Гора перейшли у володіння князів Можайських-Стародубських. Висновки: вперше у вітчизняній історіографії критично розглянуто історію роду князів Мстиславських, систематизовану в форматі виокремлених біографічних нарисів, протягом того періоду, коли територія Мстислав- ського князівства включала деякі північні волості Сіверської землі.

Ключові слова: Мстиславське князівство, Ґедиміновичі, Велике князівство Литовське, Сівер- ська земля, Мглин, Попова Гора, Литовська метрика.

князь мстиславський литовський

Ця стаття продовжує серію попередніх (опублікованих на сторінках «Сіверянського літопису» протягом 2015-2019 рр.), де розглянуто скупу інформацію про тих «удільних» князів, васалів Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ), які в др. пол. XIV - XV ст. мали володіння в межах історичної Сіверської землі. Остання зі згаданих публікацій була присвячена двом князям, під владою яких наприкінці правління Вітовта (| 1430) опинилася більша частина Сіверщини. За своїм походженням ці князі, Швитриґайло Ольґердович і Жиґимонт Кейстутович, мали найвищий статус серед всіх удільних Ґедиміновичів, додатково підкріплений їхнім католицьким віросповіданням (переважна більшість інших нащадків Ґедиміна були православними). Завдяки цим факторам обидва зазначені «принци крові» згодом стали володарями ВКЛ, «прославившись» як такі під час кривавої громадянської війни 1432-1438 рр. Отже, якщо дуже коротко, ситуація в Сіверській землі протягом 1420-1430-х рр. була такою Докладніше див.: Келембет С. Литовсько-католицькі князі в Сіверській землі: 1401-1452 рр. Сіверянський лі-топис. 2019. № 4-5. С. 8-26..

Із 1420 р. «Швитрикгайло инако Болєславь з Божьєй милости князь Чєрниговский и иных» (титул 1424 р.), молодший брат польського короля Владислава II (Яґайла Ольґер- довича), володів південною Сіверщиною з головними центрами в Чернігові, Новгород- Сіверському і Трубчевську. Північну ж частину регіону займало Стародубське князівство, правителем якого був Жиґимонт Кейстутович, рідний брат великого князя Вітовта (і двоюрідний Швитриґайла); йому ж належали Г омель та, мабуть, Брянськ із волостями (серед яких станом на кінець століття міський статус мали Радогощ і Почеп У 1500-1501 рр. московський посол у кримського хана, перераховуючи «городы», захоплені Москвою від ВКЛ, повинен був назвати «городъ Путивль, Дбрянескъ, Радогощь, Почапъ» і т. д. (Сборник Императорского Рус-ского исторического общества (далі - Сборник РИО). Санкт-Петербург: Тип-я Ф. Елеонского и К^о, 1884. Т. 41: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Нагайскою Ордами и с Турци-ей. Т. I. С. 327, 344). У переліку 1503-1504 рр. татари не повинні були воювати між іншими «городовъ ... Брян-ска, Почяпа, Радогоща» (Там само. С. 494, 535). Приналежність волості Радогощ до «Брянского ноні.та» засвід-чує великокняжий акт 1498 р.: Lietuvos Metrika (далі - LM). Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2012. Kn. 5 (1427-1506). Nr 179. P. 112.). Щодо східної Сіверщини з центрами Путивль, Рильськ, Курськ, Донецьк (городище біля Харкова), Оскол, Милолюбль і Мужеч Всі вони згадані в Списку міст Швитриґайла 1432 р. (Полехов С. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы XV в. Москва: Индрик, 2015. С. 522-525). На той час це були дійсно значні міста (згодом запустілі), оскільки після назв Курська, Донецька та групи Оскол-Мужеч додано уточ-нення: «з багатьма волостями (cum multis districtibus)». Про їх локалізацію див.: Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. Київ, 1998. С. 135-136, 217 (картосхема)., то жодної інформації про їх приналежність у 1420-х рр. не збереглося. Теоретично ця територія могла як входити до складу Чернігово-Сіверського князівства Швитриґайла, так і знаходитися під прямою владою Вітовта. У кожному випадку, після смерті останнього 1430 р. та переходу Швитриґайла на великокняжий престол у Вільні його сіверське князівство «самоліквідувалося». Невдовзі аналогічно зникло й Стародубське князівство Жиґимонта, який у 1432 р., очоливши державний заколот, обійняв великокняжу владу в Литві; проте більшість руських земель ВКЛ, включаючи Сі- верську, він зміг відібрати від Швитриґайла лише 1438 р.

Однак із часів Вітовта в межах Сіверської землі, крім основних Чернігівського та Ста- родубського князівств (не рахуючи кількох «міні-князівств» - фактично пересічних маєтків, власники яких не належали до правлячої династії) Зокрема, нащадки останнього великого князя Чернігівського і Брянського з династії Ольговичів, Рома-на II Михайловича (t 1401), зберегли брянське містечко-волость Осовик і в XV ст. звалися князями Осовицьки- ми (Келембет С. Великий князь Роман Михайлович II - останній самостійний володар Чернігова. Сіверянський літопис. 2016. № 2. С. 12-13, 16; Келембет С. Литовсько-католицькі князі... С. 9). А нащадок знаменитого та-тарського еміра Мамая, князь Іван Олександрович Глинський, отримав від Вітовта сіверське містечко Хоробор із кількома селами у Подесенні, на схід від Чернігова. Вірогідно, до цього ж татарського роду належав і князь Урустай Менський 1408 р., власник сусідньої Мени (Келембет С. Князі Глинські: походження роду, Глинське князівство, володіння в Сіверській землі. Сіверянський літопис. 2019. № 2. С. 5-8, 13-16). Більш відома т. зв. «Єголдаєва тьма» - східно-сіверські міста Мужеч, Милолюбль і Оскол, які отримав виходець із Орди князь Єголдай-Дмитро Сарайович. Але він перейшов на службу до ВКЛ, вірогідно, вже після смерті Вітовта, десь між 1432 і 1443 рр. (Там само. С. 4)., існувала ще одна територія, підвладна литовським «принцам крові» з нащадків Ґедиміна. Щоправда, ця територія була відносно незначною та, головне, не мала формату окремого князівства, являючи собою лише частину сусіднього «уділу». Йдеться про Мстиславське князівство, до складу якого в XV ст. входили кілька містечок-волостей, розташованих на півночі історичної Сіверщи- ни (нині Брянська обл. РФ) - Мглин, Попова Гора та, вірогідно, Дроков Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. С. 43-44, 92, прим. 7.. Усі ці три містечка згадані у відомому переліку «А се имена всім градом рускым, далним и ближним» Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов (далі - НПЛ). Москва-Ленинград: Изд-во Акаде-мии Наук СССР, 1950. С. 476 (найстарший список пам'ятки). Попова Гора і Дроков тут перераховані серед гру-пи «київських» міст, до якої віднесено й майже всі сіверські, але «Стародубъ на Лані (?), Мьглинъ» - невідомо чому серед «литовських»., укладення якого останнім часом відноситься до 1448/49 р. Кучкин В. Датировка списка «А се имена градом всім рускым далним и ближним». Древняя Русь. Вопросы ме-диевистики. 2015. № 3. С. 70-72. У попередній історіографії укладення списку відносилось до кінця XIV ст. Але Т. Баранаускас навів вагомі аргументи, що пам'ятка не могла з'явитися раніше 1420-х рр. Е. Зайковський за-пропонував значно старше датування протографа списку, 1320-ті рр., але погоджувався, що в ньому присутні суттєві редакторські вставки 1420-х рр. (Зайкоускі Э. «Список городов русских дальних и ближних»: датыроука протографа. Княжа доба: історія і культура. Львів, 2015. Вип. 9. С. 273-289). Приналежність Мглина і Дро- кова до категорії «городы Северские» чітко засвідчується у пізніший, московський період історії Сіверщини (1500-1618 рр.) Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV-XVI вв. Москва-Ленинград: Изд-во Акаде-мии Наук СССР, 1950. С. 437 (заповіт Івана Грозного)..

За умовами Деулінського перемир'я 1 (11) грудня 1618 р. Сіверська земля була «розірвана» між двома державами: Москва погодилася відступити Речі Посполитій основну, західну частину регіону, серед них і «города Поповы Горы с волостми» Malow А. Dokumenty polsko-rosyjskiego rozejmu zawartego 11 (1) XII 1618 r. we wsi Dywilino. Wschodni Rocznik Humanistyczny. 2020. T. XVII. No 2. S. 26, 28, 42, 45.. Сусідні ж волості Мглин і Дроков у обох перемирних грамотах згадані на протилежній, московській стороні Ibid. S. 30, 44. (якщо це не технічна помилка - «інерційний» недогляд при використанні тексту попередніх угод На таку думку наводить хоча б розташування Мглина та Дрокова між містами, які відходили до Речі Посполи-тої - Стародубом, Поповою Горою та Почепом. Також впадає в вічі, що в грамотах 1618 р. на московській сторо-ні, причому буквально перед Мглином і Дроковом, згадані Сновськ і Хоробор - волості Чернігівського повіту, при тому що раніше Москва вже відмовилась від «города Чернигова с волостми».), однак уже в наступному десятилітті вони точно входили до складу Речі Посполитої. Зокрема, йдеться про Стародубський повіт Смоленського воєводства, створений у 1625 р. на тій частині Сіверщини, яка внаслідок її поділу між Польським королівством і ВКЛ відійшла до останнього. Саме в складі литовського Стародубського повіту й опинилися такі адміністративні одиниці, як Поповогорський уїзд і Мглинська волость Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego. Wojewodstwo smolensskie 1650 r. / Pod red. A. Rachuby. Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2009. S. 5-7. «Ян Гридіч, секретар королівський, отримав у 1621 р. правом дожиттєвим цілий уїзд поповогорський з замком у Поповій Горі» (s. 18). У Мглині 1625 р. була осаджена козацька хоругва (s. 13), а 1634 р. Миколай Абрамович отримав «правом ленним вічним Мглин з во-лостю і 500 волок від староства стародубського» (s. 30). До Мглинської волості Абрамовича належав і Дроков (Сіверщина гетьманських часів. І Упор. Мицик Ю., Тарасенко І. Київ: Інститут історії України НАН України, 2020. Т. 1: XVII ст. С. 57).. За часів козацької Гетьманщини ця територія, як відомо, також належала до географічної Сіверщини. Литовська влада тут остаточно зникла 1652 р., коли «изъ Сівери, то есть изъ Стародубова, Почепова, Мглина, Дрокова, жолнГровъ выгнало посполство сами тихъ го- родовъ» Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. Киев: Тип-я К.Н. Милевского, 1878. С. 33.. У північній Сіверщині фактично сформувався Стародубський козацький полк, хоча спочатку його очолювали лише «наказні» полковники, підпорядковані полковникам Ніжинським «и всего Сівера» (до 1663 р.) Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управле-ния. Киев: Тип-я К.Н. Милевского, 1888. Т. I. Полк Стародубский. С. 12-13; Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. Київ: Стилос, 2010. С. 63.. На початку 1654 р. тут уже існували Мглин- ська, Попогорська та Дроковська козацькі сотні з центрами у відповідних містечках Їх опис див.: Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки І Упор. Мицик Ю., Кравець М. Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2003. С. 315, 340-347..

Отже, оскільки територіальна округа Мглин - Попова гора, безперечно, входила до складу історичної Сіверщини, маємо вагомі підстави віднести її перших відомих власників, князів Мстиславських, до «регіональної корпорації» удільних сіверських князів ВКЛ. Водночас, зважаючи на те, що основна територія Мстиславського князівства знаходилась поза межами Сіверщини, в рамках нашої теми не обов'язково досліджувати повні біографії Мстиславських. У першу чергу, нас буде цікавити хронологія правління цих нащадків Ґедиміна (включаючи й «еміграційні періоди» - перебування на службі у Великому Новгороді), а також не цілком ясна періодика приналежності їм зазначених сіверських волостей.

Основна територія Мстиславського князівства, включаючи столицю (тепер райцентр Могильовської обл. Білорусі), колись входила до складу Смоленського великого князівства, будучи відірваною від останнього 1359 р., коли Ольґерд Литовський «Мстиславль взялъ, а Литву свою въ немь посадилъ» Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). Петроград, 1922. Т. XV. Вып. 1. С. 68 (Рогожський літо-писець). Написання цього імені у джерелах відзначається значною варіативністю, в історіографії його загальноприйня-тої форми також не існує. З нашої точки зору, унікальні імена литовських князів бажано максимально наближа-ти до тих форм, які фіксуються в їхніх власних оригінальних документах, а також актах найближчих родичів - навіть всупереч історіографічній традиції (напр. Швитриґайло від «Швитрикгаило», а не Свидригайло). Відпо-відно приймаємо українську транскрипцію «Линґвеній», засновуючись на таких документальних згадках. В ори-гінальних латиномовних актах князя 1388-1389 рр. він зветься «Lingweny», «Lingwenis» (Akta unji Polski z Litwq. 1385-1791. Krakow: Drukarnia Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1932. Nr 19, 25, 27. S. 16, 23, 25); в офіційних актах великого князя Яґайла 1379 і 1382 рр. - «Langwenne» (Codex diplomaticus Lithuaniae. Vratislaviae: Sumtibus Sigismundis Schletter, 1845. Nr I, III-V. P. 55, 57, 58, 59-60); 1385 р. - «Ligwen» (Akta unji Polski z Litwq... S. 3, nr 1); Вітовта 1397 р. - «Lyngweyn» (Полоцкие грамоты XIII - начала XVI в. Москва: Университет Д. Пожар-ского, 2015. Т. I. № 36. С. 105). У єдиній, здається, оригінальній руськомовній грамоті самого князя його ім'я на-писано як «Льігвеній» (Акты, относящиеся к истории Западной России (далі - АЗР). Санкт-Петербург: Тип-я II Отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1846. Т. I. № 10. С. 26); а у п'яти оригінальних грамотах його си-на Юрія той зветься «Лынгвеньевич», «Лынквеневич», ЛынквТневич» (Варонін В. Князь Юрай Лынгвеневіч Мсціслаускі. Пстарычны партрэт. Мінск: Тзхналогія, 2010. С. 54-60). У списках Першого літописного зведення ВКЛ (сер. XV ст.) також домінують варіанти з першою голосною «ы», іноді й наступною приголосною «н»: «Лыньгвении», «Лынгвенемь», «Лынгвена», «Лынквенья», «Лыньквенью» (ПСРЛ. Москва: Наука, 1980. Т. XXXV. С. 30, 64, 65, 78, списки Никифорівський, Супрасльський, Слуцький). Інша, суттєво відмінна традиція написання імені, започаткована в новгородському та московському літописанні: «Лугвеніи І Лугвении». «Луг- вень», іноді «Лугвенъ». Вірогідно, Линґвеній був охрещений у 1378І79 р. у зв'язку з тим, що посів княжий стіл у Полоцьку; вже 29 ве-ресня 1379 р. він мав власну печатку з написом «Печать князя великого Семиона Полоцкого» (Полоцкие грамо-ты XIII - начала XVI в. Т. I. С. 704; Т. II. С. 33).. Першим повноправним удільним князем Мсти-

17 18

славля став Линґвеній , у православному хрещенні Семен - один із молодших синів Ольґерда (t 1377), народжених у його другому шлюбі з тверською княжною Уляною Олександрівною (t 1392).

На думку більшості дослідників, Семен-Линґвеній Ольґердович отримав Мстислав- ське князівство після того, як у 1392 р. повернувся до Литви з Великого Новгорода (де знаходився в якості службового князя з 1389 р.) ПСРЛ. Москва: Языки русской культуры, 2000. Т. VI. Вып. 1. Стб. 507-509 (Софійський Iлітопис старшого ізводу), та ряд інших літописів; Halecki O. Dzieje unii Jagiellonskiej. Krakow: Drukarnia Uniwersytetu Jagiel-lonskiego, 1919. T. I. S. 145; Krupska A. Udzielne ksiestwo mscislawskie pod rzqdami Litwy. Prace Naukowe Uni-wersytetu Slqskiego. Prace Historyczne. 1971. T. 2. S. 35, та деякі інші праці. ПСРЛ. Т. VI. Вып. 1. Стб. 484, і т. д.; ^gowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. Poznan-Wroclaw: Wy- dawnictwo Historyczne, 1999. S. 119, 145-147.. Справді, ще 1386 р. литовським намісником у Мстиславлі був князь Кориґайло Ольґердович, залишаючись таким, мабуть, до своєї загибелі 1390 р.2 Що ж до Семена-Линґвеня, то він у власних актах 1388-1389 рр. виступав узагалі без якого-небудь «удільного» титулу, на відміну від аналогічних документів своїх братів та інших Ґедиміновичів Akta unji Polski z Litwg. Nr 19, 25-28. S. 16, 23-25. Версія, нібито Семен-Линівеній був князем Мстиславсь- ким уже весною 1389 р. (Мяцельскі А. Мсціслаускае княства і ваеводства у XII-XVIII ст. Мінск: Беларуская на- вука, 2014. С. 127), заснована на непорозумінні - очевидно, заголовку до грамоти від 25 квітня 1389 р., зроб-леному для її публікації в «Актах Западной России» 1846 р.: Абеленцева О. К вопросу об истории Кричевского наместничества митрополитов Киевских и всея Руси в XV в. Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2014. № 4. С. 77, прим. 12.. Утім, Линґвеній міг отримати Мстиславське князівство як 1392/93 р., так і суттєво пізніше, оскільки в рамках періоду між весною 1393 та літом 1396 рр. він був ще намісником («слугою») великого князя Вітовта в Полоцьку Полоцкие грамоты. Т. I. № 32, 36. С. 101-102, 104-106; Т. II. С. 47-49, 413. Московський літописець, пові-домляючи про шлюб Семена «Лугвеня» з дочкою Дмитра Донського, що відбувся в Москві 14 червня 1394 р., знає його лише як князя «Литовъского» (ПСРЛ. Москва-Ленинград: Изд-во Академии Наук СССР, 2004. Т. XXV. С. 221).. Перша конкретна згадка про княжіння Семена-Линґвеня у Мстиславлі належить лише до 15 травня 1399 р., коли там померла його дружина Марія, дочка московського володаря Дмитра Донського (тіло якої було перевезено й поховано в Москві) ПСРЛ. Т. XXV. С. 228-229..

Про сіверський Мглин як володіння Семена-Линґвеня свідчить, насамперед, коротка реґеста в найдавнішій книзі Литовської метрики: «Кн(я)зю Анъдрею (Порховському, згаданий трохи вище - С.К.) во Мъглине Волъчино а Красновичи, какъ при Лынъкгвенью держалъ» LM. Vilnius: Zara, 1998. Kn. 3 (1440-1498). P. 36.. Також у пізнішому акті великого князя Олександра 1499 р. згадано: «А кото- римъ бояромъ мстиславъскимъ и мъглинъскимъ подавали именья кн(я)зь Лыкгвенеи а княз Юреи, сынъ его» LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2012. Kn. 5 (1427-1506). Nr 224. P. 139.. Щодо Попової Гори, її колишнє підпорядкування Мстиславлю, як і Мглина, ретроспективно засвідчує т. зв. Пам'ять 1527 р.: «Мглын город Мстиславского повету, за московским»: «што взял великии кн(я)зь московский город Попову Гору взял повіта Мстиславского» Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. С. 212-213.. Однак приналежність Попової Гори князям Мстиславським документується лише з часів Івана Юрійовича, онука Семена-Линґвеня, який видав там свою грамоту 1468 р. А з актів великого князя Олександра 1495, 1499 і 1501 рр. можна зробити висновок, що Попову Гору, як і «білоруський» Тетерин, Юрій Линґвенович або (скоріше) Іван Юрійович отримали тільки від короля Казимира (великий князь Литви у 1440-1492, король Польщі з 1447 р.) Докладніше про це див. нижче.. Найвірогідніше, те саме стосується й сіверського Дрокова, приналежність якого до Мстиславського князівства дослідники припускають на підставі його географічного розташування - між Мглином і Поповою Горою Мяцельскі А. Мсціслаускае княства і ваеводства. С. 140..

Загалом включення до складу Мстиславського князівства його південної, сіверської частини, насамперед Мглинської волості, виглядає досить штучним, оскільки порушувало історичні кордони давньоруських «земель» (Смоленської та Чернігово-Сіверської). Тому видається цілком логічним припустити, що територія Мглин-Попова Гора спочатку належала до сусіднього (з півдня) Стародубського князівства, будучи приєднаною до Мсти- славського внаслідок якихось особливих обставин. І такі, гадаємо, справді є. На межі XIV-XV ст. у Стародубі княжив Олександр Патрикійович, який у серпні 1406 р., під час литовсько-московської війни, був звинувачений у намірі перейти на бік Москви, ув'язнений і втратив свої володіння. Після цього великий князь Вітовт надав Стародуб і Брянськ Болеславу-Швитриґайлу Ольґердовичу - рідному брату Семена-Линґвеня. Останній, як і Швитриґайло, також відзначився у згаданій війні, в червні 1406 р. здобувши підвладний Москві Воротинськ (на верхній Оці) Беспалов Р. Литовско-московские отношения 1392-1408 годов в связи со смоленской, черниговской и рязан-ской политикой Витовта и Василия I. Средневековая Русь. Москва: Индрик, 2016. Вып. 12. С. 153.. Тож здавалося б досить дивним, щоб Вітовт, так щедро нагородивши Швитриґайла, міг обділити старшого Линґвеня, володіння якого розташовувалися на північ від «трофейного» Стародуба. Відповідно, вважаємо дуже вірогідним, шо саме тоді Линґвеній і отримав сіверський Мглин, вилучений зі складу Стародуб- ського князівства та приєднаний до Мстиславського. Крім того, збереглося пряме свідчення про аналогічні дії Вітовта, спрямовані на розширення Мстиславського князівства - за рахунок приєднання до нього сусідньої волості Смоленської землі «Молоховский путь» Мяцельскі А. Мсціслаускае княства і ваеводства. С. 142-144 (звідси наводимо й карту Мстиславського кня-зівства XV ст.). НПЛ. С. 400-404; ПСРЛ. Т. VI. Вып. 1. Стб. 531-535; Полехов С. Лугвень, Новгород и восточная политика Витовта (1411-1414) в свете малоизвестных источников Кёнигсбергского архива. Мсціслау і Мсціслаускі край. Мінск: Беларуская навука, 2019. С. 62-68..

Протягом 1407-1412 рр. Семен-Линґвеній Ольґердович був (уже вдруге) службовим князем у Великому Новгороді, але водночас зберігав міцні зв'язки з ВКЛ, зокрема, брав участь у Великій війні з Тевтонським орденом і Грюнвальдській битві 1410 р. Наступні ж два десятиліття князь, здається, провадив спокійне життя у своєму Мстиславлі (1421 р. приймав там митрополита Фотія). Остання прижиттєва згадка про Семена-Линґвеня належить до 19 червня 1431 р., коли союзний договір ВКЛ з Тевтонським орденом у Христ- мемелі, разом із великим князем Швитриґайлом, уклали також вісім удільних князів, першим серед яких виступає «Semeon Ulgerdowicz». Ця згадка свідчить про вкрай високий статус князя Мстиславського - адже він був старшим братом Швитриґайла, відмовившись від права на віленський престол, очевидно, лише через своє православне віросповідання, неприйнятне для голови Литовсько-Руської держави ПСРЛ. Т. XXXV. С. 33, 56, 78. Liv-, Est- und Curlandisches urkundenbuch. Riga, Moskau: Verlage von J. Deubner, 1884. Bd. 8. № 462. S. 271-273. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ: Наукова думка, 1993 [1907]. Т. IV. С. 515. Ян Тенїовський, всупе-реч літописному переліку синів Ольґерда, вважає Линґвена старшим навіть за короля Яґайла - оскільки він у 1379 р. вже мав власну печатку та був охрещений у православ'я: ^gowski J. Pierwsze pokolenia Giedymino- wiczow. S. 56, 118. Дійсно, православними були обидва старші рідні брати Яґайла, Корибут-Дмитро та Скири- ґайло-Іван - на відміну від молодших Ольґердовичів, які залишались язичниками до 1386 р., коли були охрещені за католицьким обрядом. Але язичництво Яґайла до 1386 р. мало особливу й дуже поважну причину: він був ве-ликим князем язичницької Литви, а отже, його віросповідання критерієм для визначення старшинства слугувати не може. Полехов С. Наследники Витовта... С. 158.. Слід гадати, Семен-Линґве- ній помер того ж 1431 р. А не пізніше наступного року його старший син, Юрій, отримав підтвердження на Мстиславське князівство - «свого батьківського уділу, котрий йому записав князь Швитриґайло» Там само. С. 250, 538 (згадка про зміст листа князя Юрія 1442 р., висланого «із Русі лівонцям»)..

Що ж до Мстиславського князівства, то ним у др. пол. 1430-х рр. справді володів великий князь Жиґимонт, який здійснив кілька земельних надань у Мстиславлі та Мглині1913. Т. CXV. С. 17-19, за оригіналом). Очевидно, К. Крупа через неуважність прийняла Юршу за князя Юрія Линґвеновича. LM. Kn. 3. P. 36..

Жиґимонт Кейстутович загинув 20 березня 1440 р., а 29 червня великим князем Литви був проголошений малолітній Казимир Яґайлович. Невдовзі після цього литовські пани, фактичні правителі держави, прийняли рішення про відновлення Мстиславського князівства. Як наслідок, «князь Юрьи Семенович из Новаграда великаго выТха в Литву, и князь великыи Казимиръ дал ему очину его всю, Мстиславъ и Кричевъ, иных градовъ и волос- теи не мало; он же възгордився, засяде Смоленско, и Полоческъ, и Витепьскъ» НПЛ. С. 420.. До Смоленська Юрія Линґвеновича запросили місцеві «черныя люди» (нижче міщанство), причому там його визнано «господаремь», тобто незалежним володарем ПСРЛ. Т. XXXV. С. 60, 78, 109.. Ішлося про відокремлення від ВКЛ величезної території - земель Смоленської, Мстиславської, Полоцької та Вітебської. Юрій навіть прийняв титул великого князя, видавши як такий грамоту протопопу Полоцького Софійського собору Полоцкие грамоты XIII - начала XVI в. Т. I. № 100. С. 198; Т. II. С. 96.. Але протистояти військам ВКЛ він не зміг, восени І440 р. втратив Полоцьк і Вітебськ, а наприкінці року втік до Москви НПЛ. С. 420-421; Полехов С. Смоленское восстание 1440 г. Исторический вестник. Москва, 2014. Т. 7 (154): Литва, Русь и Польша XIII-XVI вв. С. 189-190. (де княжив його двоюрідний брат по матері, Василь Васильович).

Після цього Мстиславське князівство, звичайно, знову було конфісковане на користь великого князя Казимира, від імені якого тут була проведена ціла серія земельних на- дань LM. Kn. 3. P. 35-37.. Князь же Юрій невдовзі повернувся у Великий Новгород (уже втретє), звідки восени 1442 р. писав до лівонських рицарів, «що він хоче зі своїми [людьми] вирушити до Лівонії, а звідти до Пруссії, а звідти до Литви, щоб вимагати свого батьківського уділу, котрий йому записав князь Швитриґайло; на це лівонці дають йому відмову» Полехов С. Наследники Витовта... С. 250, 537-538 (згадка в архівному реєстрі Тевтонського ордену).. У Новгороді Юрій Линґвенович знаходився до вересня 1443 р., коли туди прибув його двоюрідний брат, князь Іван Володимирович, прийнятий «на пригороды, на которыхъ был Лугвень и сынъ его Юрьи ...; а князь Юрьи Лугвеньевич поіха къ НТмцемъ, и Немьці ему пути не даша, и онъ отъТха на Москву». Десь наприкінці 1444 р. знову (вчетверте) «приіха в Новъгород с Москвы князь Юрьи Лугвеньевич, и новгородци даша ему коръмление, по волости хлТбъ, а пригородовъ не даша» НПЛ. С. 423, 424, 425; стиль літочислення тут явно вересневий.

Твердження про те, нібито 1443 р. Юрій Линґвенович повернувся до Мстиславля, засноване на старій публікації його грамоти Онуфріївському монастирю, виконаній за виписом із Литовсько'! метрики, внесеним «в Актовые книги Мстиславскаго Уездного Суда». Тут дата видачі - «літа шестьтысячного девятсотъ-пятдесятъ-первого, индикта шестого», тобто 1442/43 р. (АЗР. Санкт-Петербург, 1846. Т. I. № 43. С. 57-58). Однак після публікації протографічного списку з самої Литовської метрики з'ясувалося, що там дата - «лета шесттисечного девятсотъ шестдесят первого, инъдыкта первого», тобто 1452/53 р. (Варонін В. Князь Юрай Льінгвеневіч Мсціслаускі. Гіс- тарычны партрэт. Мінск, 2010. С. 52-54).. У грудні 1445 р. інформатор Тевтонського ордену повідомляв із Великого Новгорода, що литвини тричі присилали туди до князя Юрія, з проханням зайняти престол ВКЛ; але той відмовився на користь кандидатури Михайла Жиґимонтовича, який має на це більше право, і засвідчив готовність його підтримати. Водночас литовське посольство у Пруссії в січні 1446 р. згадувало, що Юрій Линґвенович просив пробачення у великого князя Казимира, сподіваючись повернути свою «отчину» Liv-, est- und kurlandisches urkundenbuch. Riga, Moskau: Kommissione-Verlage von J. Deubner, 1896. Bd. 10. № 186. S. 122-123; Polechow S. Ksiqz^ Michal Zygmuntowicz - walka o spadek po ojcu. Ojcowie i synowie. O tron, wladzq, dziedzictwo. W 700. rocznicq narodzin Karola IV Luksemburskiego krola czeskiego i cesarza. 1316-1378. Gdansk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdanskiego, 2018. S. 211, 212 (посилання на неопублікований документ).. Але юний литовський володар на це тоді не погодився.

Натомість, невдовзі Мстиславське князівство отримало зовсім іншого правителя. Наприкінці лютого 1446 р. до ВКЛ втік один із московських удільних князів, Василь Яросла- вич (Серпуховський), який не захотів визнати владу нового великого князя, Дмитра Ше- мяки - той захопив Москву, наказавши арештувати й осліпити свого старшого двоюрідного брата, Василя Васильовича (Темного). Казимир не лише прийняв утікача, але й надав йому величезні володіння, в основному на Сіверщині: «далъ бо бі король кн(я)зю Ва- силью Дьбрянескъ в вотчину да Гомеи, да Стародубъ, да Мьстисловль и иные многие міста». Відступивши Брянськ іншому емігранту, князю Семену Оболенському ПСРЛ. Москва: Языки русской культуры, 2001. Т. VI. Вып. 2. Стб. 113-114 (Софійський IIлітопис)., Василь Ярославич влаштував свою резиденцію у Мстиславлі, але довго там не затримався. Наприкінці того ж року він, швидко сповіщений про звільнення Василя Темного (15 вересня) ПСРЛ. Москва: Наука, 1994. Т. XXXIX. C. 146 (Софійський Iлітопис за списком Царського). ПСРЛ. Т. VI. Вып. 2. Стб. 119-121., «со всіми бояры и со всіми люд(ь)ми, и с женами, и з дітми поидоша изо Мъстиславля» на допомогу сліпому родичу, людям якого на Різдво (25 грудня) справді вдалося захопити Москву . Покинувши ВКЛ, Василь Ярославич автоматично втратив усі надані йому там володіння.

Тоді Казимир Яґайлович нарешті погодився повернути Мстиславське князівство старому власнику - Юрію Линґвеновичу. Про те, що останній отримав назад свою «отчину», повідомляв прусський посол, який перебував у Литві «близько Різдва Христового» 1446 р. Liv-, est- und kurlandisches urkundenbuch... Bd. 10. S. 209. № 303; Polechow S. Ksiqz^ Michal Zygmuntowicz...

S. 213, przyp. 80. Якщо вірити пізнішій Хроніці Биховця, Казимир пробачив Юрія Линґвеновича та повернув йому (вже вдруге) Мстиславль, в основному, завдяки клопотанню воєводи Ві- ленського, пана Яна (Івана) Ґаштольта - приятеля князя Юрія, який хрестив дітей Ґаш- тольта ПСРЛ. Т. XXXII. С. 159.. Однак при цьому сам Юрій Линґвенович осів на батьківщині далеко не одразу, ще десь на півроку затримавшись у Великому Новгороді. Про це свідчать листи великого магістра Тевтонського ордену, писані в січні - квітні 1447 р.; в одному з них (від 14 березня) згадано, що «herczog Jorgen Langwennowitcz», отримавши від володаря Литви свою «отчину», планує їхати на коронацію Казимира до Кракова, призначену на 24 червня, але потім - хоче залишитись на княжінні також і в Новгороді Liv-, est- und kurlandisches urkundenbuch... Bd. 10. S. 199, 209, 216-217, 218. № 294, (13 січня). 303 (14 березня), 314 (10 квітня), 318 (16 квітня); короткий переказ змісту: Карамзин Н. История государства Российского. Санкт- Петербург: Тип-я Э. Праца, 1842. Кн. II. T. V. Примечания. Стб. 131-132, прим. 316, № 10, 11, 19, 12.. Мабуть, Юрій поїхав звідти в травні / червні, коли новгородці запросили до себе зі Пскова чергового службового князя, Олександра Васильовича (Чорторийського) ПСРЛ. Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 2018. Т. XLIV. С. 90 (т. зв. Літопис Авраамки); Псковские летописи. Москва: Изд-во АН СССР, 1955. Вып. 2. С. 48, 137 (князь Олександр поїхав зі Пскова до Новгорода «в Петрово говіние»; Петрів пост починається через тиждень після Трійці, завершується 28 червня). .

У травні 1448 р. князь Юрій Линґвенович, названий першим серед світських аристократів ВКЛ, прибув до Любліна, де відбувся з'їзд із прелатами та панами Польського королівства Dlugosz J. Roczniki czyli kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Warszawa: Wyd-wo naukowe PWN, 2009. Ks. 12: 1445-1461. S. 68-69.. Наступне десятиліття князь, схоже, спокійно провів у своєму Мстиславлі. Зокрема, протягом 1452/53-1457 рр. Юрій Линґвенович видав тут ряд грамот місцевому Онуфріївському монастирю та кільком боярам Варонін В. Князь Юрай Льінгвеневіч Мсціслаускі... С. 52-61.. Один із останніх, Воронець, у 1455 р. отримав від свого князя володіння і в Мстиславському повіті, і в сіверській частині князівства - «во Мглине ... Манюкову землю» Там само. С. 55-58..

Наприкінці життя Юрій Линґвенович ще раз, уже вп'яте (!), був службовим князем у Новгороді. Місцевий літописець записав, що 1 листопада 1458 р. «приіха из Литвы от короля Казимира королевич въ Великыи Новъгородъ, и новгородци прияша его в ч(е)сть. А с нимъ приТхалъ посолъ короля Казимира панъ Ондрюшко Исаковичь .. а кн(я)зю Юрью Семенович(ю) даша ему пригороды новгородчкыи: Русу, Ладогу, ОрТшокъ, КорТльскыи, Яму, полъ Копорьи» ПСРЛ. Т. XLIV. С. 93.. Безперечно, згаданий тут на початку «королевич» - це і є Юрій Се- менович-Линґвенович (оскільки старшому сину короля Казимира, Владиславу, тоді виповнилося лише два роки, до того ж католик не міг бути князем у Новгороді). Таке означення Линґвеновича не виглядає надто дивним, зважаючи на його винятковий династичний статус - адже з усіх Ґедиміновичів князь Юрій був найближчим родичем, двоюрідним братом короля Казимира У польській історіографії переважає думка про тотожність Юрія Семеновича 1458 р. з однойменним князем Гольшанським, членом Ради ВКЛ (О. Халецький, Л. Колянковський, К. Крупа), або навіть гаданим князем Острозьким - незважаючи на відсутність серед задокументованих Острозьких Юрія Семеновича (Ф. Конечний) (див.: Krupa K. Polityczne zwiqzki Giedyminowiczow z Nowogrodem Wielkim w latach 1430-1471. Przeglqd History- czny. 1993. T. 84, z. 3. S. 295-297, przyp. 61). Натомість В.М. Вернадський впевнено ототожнив Юрія Семеновича 1458 р. з Линґвеновичем (Вернадский В. Новгород и Новгородская земля в XV в. Москва-Ленинград: Изд-во АН СССР, 1961. С. 214). До такої ж версії, здається, схиляються В.О. Воронін та С.В. Полехов (Полехов С. Наследники Витовта... С. 589). Дійсно, новгородські літописці добре знали тільки одного князя Юрія Семе-новича - Линґвеновича; якби 1458 р. до Новгорода прибув якийсь інший князь, слід гадати, це було б спеціально зазначено в літописному тексті. Крім того, ні Юрій Гольшанський, ні гаданий Острозький до династії Ґедимі- новичів узагалі не належали, а отже, навряд чи могли означатися літописцем як «королевич».. Його останнє новгородське княжіння, як і попередні, тривало недовго: вже у серпні наступного 1459 р. «кн(я)зь Юрьи Семенович Литовьскыи восхоті поїхати въ свою землю, и съ своею княгинею и своими бояры, и архиеп(и)ск(о)пъ вл(а)д(ы)ка Иона и всь Великыи Новъгород ч(е)сть ему въздаша добрі, и одариша его, и отпустиша въсвояси» ПСРЛ. Т. XLIV. С. 94..

Невдовзі після цього померла дружина Юрія Линґвеновича, княгиня Софія З цього приводу втішне послання до князя написав сам митрополит Іона (Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI в. Москва: Институт истории СССР АН СССР, 1986. С. 213-214)., а потім і сам князь Мстиславський. Очевидно, це сталося до 4 червня 1461 р., коли князівством уже володів їх єдиний син Іван - дружина якого видала у Мстиславлі грамоту, де фігурує як повноправна володарка («Божьею милостью, мы кнегиня Ивановая Юрьевича, кнегиня Уліяна, придали есмо святому Никол і въ Даниловскомъ ... селцо Гридково Студеницко- го») АЗР. Т. I. С. 79, № 65 (за списком 1642 р.)..

Отже, ми навряд чи помилимося, віднісши початок княжіння Івана Юрійовича у Мстиславлі до періоду з осені 1459 по весну 1461 рр. На відміну від батька та діда, князь Іван практично не брав участі в політичному житті ВКЛ. Він жодного разу не згадується в оточенні короля Казимира, серед литовських «панів ради», навіть у якості звичайного свідка видачі документів. Уся прижиттєва інформація про Івана Юрійовича, по суті, обмежується кількома його наданнями як правителя Мстиславського князівства. Найстарший із таких датованих актів належить до 1462/63 р. Там само. С. 79-80. № 66 (список з оригіналу 6971 р., напевне за вересневим стилем). Там само. С. 102-104. № 82 (список за підтвердженням 1633 р.)., найпізніший - до 2 липня 1483 р. Для нашої теми найцікавішою є грамота від 16 жовтня 1468 р., видана Іваном Юрійовичем у Поповій Горі Там само. С. 83-84. № 68 (список за підтвердженням 1633 р.).; вона підтверджує тодішню приналежність цього містечка, розташованого на півночі Сіверщини, до складу Мстиславського князівства.

Згідно з повідомленням т. зв. Пам'яті про князів Глинських, укладеної в Москві 1532/33 р. за ініціативою князя Федора Мстиславського Бычкова М. Родословие Глинских из Румянцевского собрания. Русско-литовская знать XV-XVII вв. Источни-коведение. Генеалогия. Геральдика. Москва: Квадрига, 2012. С. 284-285, 287-289 (вперше стаття опублікована 1977 р.)., «преставился князь Иван Юрьевич Мстисловской на службе в Киеве» Там само. С. 290.. Тут ідеться про похід великого війська, зібраного зі всього ВКЛ, завданням якого було охороняти «трудову армію», що займалася відбудовою Києва, спаленого татарами кримського хана Менґлі-Гірея восени 1482 р. Очолив це військо литовський магнат, пан Богдан Андрійович (Сакович), воєвода Троцький; а першим у його складі дійсно названий князь Мстиславський Zrzodla do dziejow polskich. Wilno: Naklad i druk Jozefa Zawadzkiego, 1844. T. II. S. 119-120. Цей документ, на-даний публікаторам бібліографом К. Свідзіньським, явно перекладений (хоч і не повністю) з руського оригіналу на польську мову. Звідси передруковано з деякими помилками: Каманин И. Сообщение послов Киевской земли королю Сигизмунду I о Киевской земле и киевском замке, около 1520 г. Сборник статей и материалов по исто-рии Юго-Западной России, издаваемый Киевской комиссией для разбора древних актов. Киев: Типо-Литография и Переплетная И. Крыжановского, 1916. Вып. 2. С. 6-7. Дату «близько року 1520» О. Русина виправляє на 1531 р.: Русина О. Сіверська земля... С. 22, прим. 42.. За деякими вказівками, ця масштабна військово-політична акція, під час якої помер Іван Юрійович, мала місце в 1485 р. До літа 1485 р. ці події відніс ще Л. Колянковський, засновуючись, у першу чергу, на хронології призначення Богдана Саковича воєводою Троцьким (Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego za Jagiellonow. Warszawa: Z drukarni Zakladu Narodowego Imienia Ossolinskich, 1930. T. I: 1377-1499. S. 363, przyp. 1). Дійсно, 10 вересня 1484 р. пан Богдан Андрійович востаннє згадується як намісник Полоцький (LM. Vilnius: Zara, 2004. Kn. 4 (1479-1491). P. 119, nr 86), а як воєвода Троцький - вперше 27 березня 1486 р. (Ibid. P. 38, nr 1.7). Додамо, що похід Саковича мав місце ще до призначення воєводою Київським Юрія Пацевича. Останній, як воєвода Київський, у датованих документах вперше згадується 9 травня 1486 р. (Ibid. P. 41-42, nr 4). Він же фігурує на цьому уряді в недатованому ярлику МенГлі-Гірея, який видавці відносять до 1484 р. (Ibid. P. 103, nr 47.4). Однак відповідь на вказане посольство король Казимир дав 22 серпня 1486 р. (Ibid. P. 141-143, nr 132), а отже, ярлик хана логічніше датувати 1-ю пол. 1486 чи 2-ю пол. 1485 рр. Оскільки масштабні роботи по будівництву Київ-ського замку навряд чи могли проводитися зимою (1484/85 чи 1485/86 рр.), то похід під Київ армії Богдана Са-ковича слід віднести до 1485 р., найвірогідніше - літа, як і вважав Л. Колянковський.

Протягом наступного десятиліття володаркою Мстиславського князівства була Уляна, вдова Івана Юрійовича, очевидно, ставши такою згідно з заповітом свого чоловіка. У пізнішому документі 1499 р. згадано, що «вмираючи деи небожчикъ кн(я)зь Иванъ приказал кн(е)гини своей, ажбы тое именье Хвостово отдала Ивашку Олгишевичу. И кн(е)гиня деи небожчица подле слова кн(я)зя своего тое именье Ивашку отдала» LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007. Kn. 6 (1494-1506). P. 229, nr 355 (підтвердження 1499 р.).. Король Казимир, а потім його син, великий князь Олександр (з 1492 р.), загалом визнали власницькі права княгині Уляни, однак лише до її смерті та з суттєвими обмеженнями. Зокрема, після смерті Івана Юрійовича король вивів з-під влади його вдови одного мстиславського боярина: «казал ему с тыми имени собе служити и листы свои ему на то подавал» Ibid. P. 214, nr 328 (підтвердження 1499 р.).. Після за- гибелі іншого боярина «кн(е)г(и)ни Мстиславская не хотела жоны его к тым именьям припустити»; тож відповідний наказ, розглянувши справу особисто, дав сам Казимир (явно всупереч бажанню княгині) LM. Vilnius: Lietuvos istorijos institute leidykla, 2007. Kn. 6 (1494-1506). P. 174, 197, nr 258, 300 (акти 1498 і 1499 рр.).. Ще більш показовий випадок 1499 р., коли надання, отримане дворянином від покійної володарки Мстиславля, взагалі було скасоване великим князем Олександром, який пояснював: «Ино кн(е)г(и)ни Ивановая Юрьевича не волна была именем Мстиславьских роздавати без воли отца н(а)шого, короля его м(и)л(о)сти, и без нашое» LM. Kn. 5. P. 135, nr 218.. Втім, не викликали заперечень її церковні пожертви: «кнегиня Ивановая Юрьевича кнегиня Ульяна Мстиславская» зробила надання Пустинському монастирю Богородиці в Мстиславлі, а також підтвердила їх стару фундацію Троїцькому собору - «тую жь дань по смерти мужа своего князя Ивана имь дала» АЗР. Санкт-Петербург, 1848. Т. II. С. 206, 401. № 162, 232 (королівські підтвердження 1529 і 1544 рр.).. Про реальну владу Уляни в Мсти- славському князівстві свідчить також скарга московського купця, близько 1488 р. пограбованого під Мстиславлем. Постраждалий «о томь биль челомь княгині Ульяні Мстиславской; и княини деи Ульяна ялася ему того грабежа обыскати и отправити да не отправила» Сборннк РИО. Санкт-Петербург: Тип-я Ф. Елеонского и К^о, 1882. Т. 35: Памятники дипломатических сноше-ний Московского государства с Польско-Литовским. Т. I. С. 32. № 7 (скарга московського посольства до ВКЛ, яке виїхало з Москви 20 березня 1489 р.)..

Княгиня Уляна померла до 15 серпня 1495 р., коли її дочки, «княжны Мстиславьские, княжна Настася а княжна Ульяна», прибули до великого князя Олександра у Вільну «и били его м(и)л(о)сти чолом о отчине своей, о Мстиславли, и о иных городех, и о волостех мстиславьских». Литовський господар через пана Миколая Радивиловича, воєводу Вілен- ського, відповів, щоб княжни «поехали зася до Мстиславля и мешкали на Мстиславли и на всей отчине своей, што держал дед ихь кн(я)зь Юрен и отец ихь княз Иван, выменя (виключаючи - С.К.) што будет отец его м(и)л(о)сти корол придал кн(я)зю Юрю а кн(я)ю Ивану именен и люден, тую данину отца своего его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)рь берет к своен воли». Княжни Мстиславські повинні мешкати на своїй отчині доти, поки не будуть заручені; коли ж «им Богь даст облюбенцовь княжат, которые будут ровни имь, тогды его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)рь хочет о их м(и)л(о)сти мыслити а их не хочет опустити, яко кровных своих, а бояром всим казал их м(и)л(о)сти послушным быти во всем такь, какь то господаринь своихь» LM. Kn. 6. P. 117, nr 128..

При цьому юридично Мстиславське князівство перейшло до великого князя Олександра, який згадував (1499 р.), що «после кн[е]гини Мьстиславское Мьстиславль на нась спал», «какь кнегини Ивановое в животе не стало а Мстиславль спал на нась» Ibid. P. 197, 214, nr 300, 328.. Справді, в період 1496-1498 рр. судочинство в князівстві вершив литовський господар. Навіть прості люди скаржились йому «на боярина княжон Мстиславьских на Клишка Радчича» Ibid. P. 127, nr 151 (1496 р.).; сам Олександр затверджував і права мстиславських землевласників: «Нехан они тыи именя держать ... а нам с тых именен поспол зо мстиславцы службу земьскую заступають» Ibid. P. 174-175, 197, nr 258 (1498 р.), 300 (1499 р.).. Дочки ж Івана Юрійовича та Уляни реальної влади не мали, лише проживаючи в батьківській столиці під опікою литовського монарха.

Новий повноправний князь у Мстиславлі з'явився на початку 1499 р., незадовго до 9 квітня - коли великий князь Олександр уже згадував, що віддав Мстиславль князю Михайлу Івановичу Жеславському Ibid. P. 197, nr 300.. Це був нащадок Євнутія Ґедиміновича, великого князя Литовського (1342-1345), а потім дрібного князя Жеславського (в Білорусі) ПСРЛ. Санкт-Петербург: Тип-я Э. Праца, 1856. Т. VII. С. 255, 256; III Л. С. 353, 358.. 6 травня розглядалася скарга мстиславської боярині «на кн(я)зя Миханла Ивановича Жославского, штож какь дали есмо за него княжну Мстиславьскую и Мстиславль дали есмо ему у в отчину» LM. Kn. 6. P. 229, nr 355.. В іншому акті, виданому в липні 1499 р., литовський господар згадував докладніше: «мы, з ласки нашее, Мстиславль дали кн(я)зю Миханлу Ивановичу Жославско- му за его службу и дочку кн(я)зя Иыванову Юревича княжну Ульяну призволили ему понят за себе» Ibid. P. 214, nr 328. LM. Kn. 5. P. 132, nr 213.. Отже, цей шлюб відбувся між 9 квітня та 6 травня (він був неможливим у Великий піст, який 1499 р. закінчився 30 березня). Потім Михайло Іванович виїхав до столичної Вільни, де 17 травня 1499 р. засвідчив акт великого князя Олександра як «княз Ми- х(айло) Мстис(лавский) Жаслав(ский)», а 19-го - отримав письмовий привілей на свої нові володіння. Юридично це була винагорода за «веръную и пилную службу» князя, про спадкові права його дружини тут навіть не згадувалось. Михайло Іванович отримував «город Мстиславъль а город Мглинъ со всими дворы мстиславъскими и мглинъскими, и з дворъцы» (далі перераховано дев'ять мстиславських «дворів», але жодного мглинського), «и со всими бояры, и з ихъ именьи, и з слугами путными, и данъники, со всимъ правомъ и панъствомъ .. подлугъ того, какъ тыи замъки деръжали кн(я)зь Юрен Лынкгвеневичъ, а потомъ сынъ его, княз Иванъ. А дали то есмо ему у вотъчыну вечъно на веки вечныи, и его кн(е)гини, и их детемъ, и потомъ будучымъ их счадкомъ».