Інтерв’ю з героєм України полковником Д. Диким про оборону Охтирки (24 лютого - 27 березня 2022 р.)

О.Ф.: Такий собі російський «ленд-ліз»?

Д.Д.: Дійсно, це той самий, як ви кажете, «російський ленд-ліз». Він нам тоді, в лютому 2022-го, став неабияк у пригоді. Нагадаю, першими нашими трофеями, які ми згодом передали 93-й окремій мехбригаді, були бронеавтомобілі «Тайфун», «Рись», а також «КамАЗ» із причепом. І вже згодом, коли 93-тя бригада вже вигнала ворога з Тростянця, ми поїхали розміновувати місто, то ми там набрали ще більше трофейного озброєння. Окрім того, в нас з'явилися боєприпаси, а ще бойова техніка. Саме тоді ми «віджали» в росіян танк Т-72Б3. Згодом наші хлопці «підшаманили» та обкатали цього танчика й ми вже думали подарувати його батальйону тероборони, однак вирішили, що 93-й окремій механізованій бригаді він згодиться більше, оскільки холодноярівці з перших днів повномасштабного вторгнення знаходилися в найгарячіших точках російсько-українського фронту.

О.Ф.: Однак повернімося до оборони Охтирки. Якими, на вашу думку, тактичними прийомами користувалися росіяни, намагаючись захопити місто. За вашими словами, вони діяли досить безтурботно, заходячи до Охтирки похідною колоною.

Д.Д.: Це взагалі нонсенс! Скажу вам так, що росіяни проводили тоді розвідку виключно багатоцільовими безпілотними комплексами типу «Орлан». Що мене дивує, так це те, що російська колона, яка рухалася в авангарді 1-ї гвардійської танкової армії, мала дещо незвичний, навіть чудернацький склад. Нагадаю, що ми зіткнулися з підрозділом десантників, які знаходилися в «Тайфуні» це такий собі броньований тривісний «КамАЗ» підвищеної прохідності з колісною формулою 6 х 6. У броньованій капсулі автівки знаходилися п'ятнадцятеро десантників, яких ми згодом полонили. Але нас неабияк здивувало, що в колоні, яку ми розбили, знаходився командний пункт 96-ї розвідувальної бригади! Вона діяла за всіма канонами військової справи та перебувала, як годиться, в авангарді. Але чому там опинився командний пункт частини, для мене залишилося загадкою! За всіма канонами військової справи, не повинен командний пункт рухатися разом із розвідкою! Адже командний пункт це мозок частини, його необхідно оберігати як зіницю ока. А в росіян вийшло все шкереберть в авангарді виявився командний пункт з усією документацією, картами, де були позначені варіанти маршрутів, а ще комп'ютерами, де були бази даних!

Вже після бою у знищеній техніці ми виявили документацію з інформацією про всіх наших командирів частин сумського гарнізону. Серед вилученої в росіян документації я виявив тоді всю інформацію про себе. Це було щонайповніше досьє на мене. В ньому було моє фото, мій послужний список та інші документи, де були позначені мої персональні дані. Окрім того, в документах, вилучених як трофеї, були позначені варіанти маршрутів для руху на Київ. Чому вся ця важлива для росіян інформація, яка, звичайно ж, становила відповідний інтерес, виявилася в головному дозорі російської колони? Як це назвати, як не «головотяпством» і недолугістю ворога?! Інших версій у мене немає.

О.Ф.: Як у росіян опинилися «досьє» на наших військовослужбовців?

Д.Д.: Це запитання не до мене.

О.Ф.: Як ви гадаєте, чи очікували росіяни, що оборонці Охтирки будуть чинити такий запеклий опір ?

Д.Д.: Гадаю, що для росіян Охтирка була таким собі транзитним пунктом. Це підтверджувалось, як я вже говорив, і вилученими у ворога картами, де були позначені варіанти маршрутів руху колони. Однак усе пішло не за сценарієм ворога й наша Охтирка для нього стала не просто кісткою впоперек горла, а справжнім осиковим кілком! Вони не розраховували на наш такий затятий опір. На жаль, і ми не очікували подібного сценарію розвитку подій. Про це ми колись ще з вами поговоримо, однозначно.

О.Ф.: Саме Охтирка стала першою цитаделлю на шляху ворога на Київ, зупинивши російську навалу, дозволивши тим самим перегрупувати наші війська та зайняти вигідні рубежі для продовження збройного опору. 24 березня 2022 р., тобто рівно через місяць після нападу на місто, згідно з указом президента України з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України, Охтирка отримала почесну відзнаку «Місто-герой України»...

Д.Д.: Скажу вам так, що люди, які загинули під час оборони Охтирки справжні герої. Хоча смерть відібрала в них життя якось прикро несправедливо, адже вони навіть не встигли показати всю свою майстерність, яку набули під час проходження служби. А в тому, що в нашому полку служили справжні професіонали своєї справи, немає сумнівів. Наш полк завжди був найкращим в усіх сферах. І це правда! Це не моя, як кажуть, суб'єктивна оцінка, це оцінка старших начальників. Полк і до мого приходу на посаду був найкращою частиною. Врешті, я його отримав взірцевим і таким намагався його утримувати. Наголошую, дуже прикро, що віроломний напад, зокрема варварські бомбардування Охтирки, позбавили життя захисників міста. Смерть 'їх була прикрою, адже загинули найбільш підготовлені та професійні воїни. Однак жертовність їхня, як показали подальші події, не була даремною.

О.Ф.: Яких змін зазнала тактика росіян під час розгортання бойових порядків у період штурму Охтирки?

Д.Д.: А вони не розгорталися! Росіяни просто зайшли до нашого міста своїм пунктом управління чи командним пунктом 96-ї розвідувальної бригади 1-ї гвардійської танкової армії. Вони зайшли й розташувалися у центрі Охтирки. Вже згадував, що в передових підрозділах росіян були наші цивільні автівки. Саме на них вони об'їхали навколо нашого полку і здійснили таке собі рекогносцирування. Напевне, після цього вони і зробили такий висновок, що оскільки в місті тихо, то їм удасться без особливого клопоту здолати опір українців. Скоріше за все, доповівши своєму командуванню, що Охтирка не чинитиме опору й що достатньо незначних дій для того, щоб здобути перемогу над її захисниками. Однак, як показали подальші дії, ворог прорахувався. Поки вони проводили свої розвідувальні дії та рекогносцирування, наша 93-тя окрема механізована бригада встигла вийти на вказані рубежі та зайняти оборону. Оскільки оборона потребувала фортифікаційного облаштування, до цієї справи був залучений мій полк та місцеве населення. Цю роботу ми продовжили й під час боїв за Охтирку. Тобто поки холодноярівці стримували росіян, ми готували другу, а згодом і третю лінію оборони.

Що стосується тактичних дій ворога, то росіяни на початку намагалися діяти точковими, сконцентрованими ударами, щоб прорвати нашу оборону. Спочатку вони навіть артилерію не застосовували, відпрацьовуючи танками. Бої там були надзвичайно запеклі. Там після двох днів було дуже багато трупів. Росіяни на нашій ділянці зазнали неабияких втрат. Наші побратими 93-тя бригада працювали солідно, а головне результативно. Ще раз наголошую на тому, що росіяни просто не очікували такого опору з нашого боку. Окрім того, треба визнати, що частина особового складу російської 96-ї розвідувальної бригади була просто ненавчена. Значна частина підрозділів складалася зі строковиків.

О.Ф.: Про яких Путін сказав, що «их там нет»!

Д.Д.: Тоді, за логікою російського диктатора, нам у лютому березні та й у квітні 2022 р. довелося допитувати примар чи привидів, а не 20-21-річних переляканих і демотивованих хлопців у російських військових одностроях. Ви б бачили їхнє взуття! Це просто жах! На безхатченках черевики охайніші, ніж у росіян берці! Видно було, що у цьому взутті вони пів року провели на полігонах. І взагалі російські солдати були якісь зачухані та неохайні. На відміну від російських розвідників, що охороняли командний пункт. Вони були дійсно круто екіпіровані. Пам'ятаю, що на полі бою тоді ми знайшли труп командира розвідувального підрозділу, майора, груди якого прикрашали медалі, серед них і за Сирію.

О.Ф.: Гаразд, отримавши по зубах, противник якимось способом намагався перелаштуватися? Чи продовжував діяти за шаблоном?

Д.Д.: Так, безумовно, росіяни перелаштувалися, і треба сказати, перелаштувалися досить агресивно. По-перше, вони зайшли до Тростянця й окупували його. По-друге, нашвидкуруч облаштували блокпости, тим самим зайняли кругову оборону. А по-третє, ворог розташував на Вокзальній площі Тростянця дивізіон самохідних гаубиць 2С-19 «Мста», 152-мм снаряди якої діставали до нашої частини, зокрема до нашого парку. Крім того, росіяни застосовували реактивні системи залпового вогню «Ураган» і «Град», накриваючи щільним вогнем позиції 93-ї Холодноярівської бригади. Ворог також активно застосовував авіацію, під прикриттям якої його піхота намагалася закріпитися на певних рубежах. Але наша розвідка чітко доповідала координати противника й підрозділи 93-ї бригади майстерно придушували осередки активності росіян. Взірцевою, як на мене, операцією зі знешкодження російських окупантів була бійня поблизу Гадяча. Таке собі «гадяцьке сафарі». Ото було «сафарі», так «сафарі», я вам скажу! Наші там разом із місцевими мисливцями поклали тоді два ворожі батальйони! А щодо тактики ворога, то особливих змін у веденні бойових дій я не помітив.

Однак варто зауважити, що ворог досяг успіху в іншому. Він розпочав активно здійснювати психологічний вплив через місцеве населення на частини та підрозділи оборони. Для цього в інформаційному полі створювалися якісь незрозумілі групи, що розповсюджували та розганяли недостовірну інформацію, в такий спосіб здійснюючи психологічний вплив на наші підрозділи. Адже навіть для того, щоб перевірити достовірність тої чи іншої інформації, необхідні були ресурси. А в нас їх не було.

О.Ф.: Ви про дезінформацію?

Д.Д.: Так. Ворог відшукав слабку ланку в нашому інформаційному полі й через неї розпочав активно подавати спотворену інформацію, а точніше недостовірні повідомлення, тим самим завдаючи нам неабиякої шкоди. Зокрема через групи в різних месенджерах, знову-таки від рідних та знайомих, нам надходили повідомлення. Наприклад, що на тій чи іншій ділянці фронту з'явилося 100 або 200 танків противника! Або розганялася також неправдива інформація, що на сумському напрямку з'явилися чеченці, кадирівці та що тепер варто чекати на жорстоку «зачистку».

Повторюю, інформація ця надходила від місцевих, а вони у свою чергу розповсюджували її серед своїх дітей, друзів і знайомих, що служили в підрозділах мого полку. Природно, ця інформація, а точніше дезінформація, потрапляла і мені на телефон. Тобто ворог намагався нас нажахати, посіяти паніку, зневіру й так подавити нашу волю до спротиву.

О.Ф.: У страху очі великі.

Д.Д.: Саме так! Ось і виходило, що людина чула фантастичне число російських танків і відразу входила у ступор! А як же інакше, якщо на тебе суне така сила-силенна танків! 200 танків в одній колоні! Уявляєте?! Як їх стримати?! Однак ставлю сам собі запитання: «Чи кожен цивільний розрізнить, а точніше, ідентифікує ту чи іншу військову техніку?». Гадаю, що ні. Адже часто за «танки» необізнані й некомпетентні люди сприймали ті ж самі БМП, МТ-ЛБ. Розповсюдження подібних фейків про появу буцімто на тій чи іншій ділянці фронту міфічних «танків» чи «кадирівських головорізів», звичайно ж, грало на руку нашому ворогу, оскільки було нічим іншим, як складовою інформаційно-психологічної операції, яка покликана посіяти паніку серед населення та наших військовослужбовців. Щоб покласти край подібним вкиданням дезінформації, що призводила до дезорієнтації, я вдався до кардинальних заходів. На третій день війни просто наказав своїм військовослужбовцям видалитися з усіх інформаційних груп.

О.Ф.: Виходить, що ворог агітував наших військовослужбовців не чинити опору і здаватися саме через ті ж самі месенджери, які були в мобільних телефонах?

Д.Д.: Так, саме через месенджери, через «Viber» і «WhatsApp» противник і чинив психологічний вплив, зокрема на командирів підрозділів нашого полку. У своїх текстових зверненнях ворог пропонував «поговорити», а то навіть і просто «не чинити опору і здатися в полон». До речі, на «айфони», які були в декого з наших військовослужбовців, подібних «пропозицій» не надходило.

Однак ще раз хочу повернутися до вашого запитання про зміну тактичних прийомів росіянами. Так, звичайно, вони змінилися і, треба зазначити, кардинально. Наприклад, якщо раніше, на початку повномасштабного вторгнення, ворог облаштовував свої позиції поблизу наших населених пунктів, що дозволяло нам отримувати інформацію від місцевих жителів про його місцезнаходження та пересування й, відповідно, завдавати потужних та ефективних ударів по скупченню живої сили й техніки противника за допомогою «байрактарів» чи тієї ж артилерії, то за два тижні росіяни змінили свою тактику. Зазнавши значних втрат, ворог став облаштовувати свої позиції прямо в наших селах, поміж садиб людей, на городах, щоб ми не мали можливості завдавати йому нищівних ударів. Окрім того, противник удався до формування таких собі «примарних колон».

О.Ф.: На кшталт міфічного «летючого голландця»?

Д.Д.: Щось таке. Але якщо серйозно, то зрозумівши, що місцеві жителі за допомогою мобільного зв'язку інформують про місцезнаходження та пересування живої сили й техніки, росіяни почали формувати потужні колони кількістю до сотні одиниць техніки, до складу яких обов'язково входило потужне озброєння, зокрема важкі вогнеметні системи «Буратіно» або самохідні артилерійські установки. І тільки-но ця колона виходила, тобто залишала населений пункт, ми відразу отримували інформацію від місцевих про кількість техніки та напрямок її руху. Ми, отримавши інформацію від місцевих підпільників, у напрузі чекаємо на її появу, щоб завдати удару, а в цей час знову ж таки наші місцеві повідомляють, що російська колона зупинилася й розвертається на 180 градусів та повертається назад, тобто до попереднього місця дислокації. І так повторювалося протягом двох тижнів. Так росіяни ганяли свої колони туди-сюди, намагаючись збити нас з пантелику, дезорганізувати, примусити нас помилятися, врешті-решт посіяти паніку.

Виходило так, що ворожа колона виходила, поперед неї розганялася інформаційна хвиля, покликана нажахати нас, а тим часом із Києва телефонували і знервовано запитували: «Що там у вас? Який стан справ на сьогодні? Ви готові зустрічати ворога? Адже росіяни на вашій ділянці вже наводять переправу через річку». Я у відповідь: «Та нема там ніякої переправи! Адже я там безпосередньо стою! Не може у цьому місці бути ніяких переправ!». Мене знову запитують по телефону: «Денисе Леонідовичу, де противник?». Відповідаю: «За 600 метрів від мене. Стою по той бік річки і відповідально заявляю ворожої переправи тут немає!». У свою чергу ми хотіли навести переправу вночі, щоб наші підрозділи, наша розвідка мали можливість зайти до Тростянця й розвідати обстановку. Тим паче, ми вже мали досвід переправлення через річку «туристів» з 93-ї бригади, які рейдували тимчасово окупованою територією та завдавали точкових, але болючих ударів по ворожій техніці.

Отже, для здійснення форсування приймаю рішення приховано спустити на річку лише одну ланку порома. Це для того, щоб мінімізувати ризик і ввести противника в оману, тобто збити його з пантелику. Однак усе вийшло навпаки. Мої демонстративні, в першу чергу для ворога, дії стали відомими Києву. Хтось дуже пильний доповів високому керівництву, мовляв, росіяни наводять понтони для переправлення! А понтон наш! Розумієте, як воно все спрацювало! Ось вам й організація! Ось вам й управління! Ось вам «ворог» Збройних сил України (демонструє на камеру свій мобільний телефон О.Ф.), звичайно, якщо ним неправильно користуватися.

О.Ф.: З якими труднощами вам особисто, як командиру військової частини, довелося зіткнутися під час оборони Охтирки? Чи були серед них питання, пов'язані з логістикою?

Д.Д.: Що стосується логістики, то її не було в нас 28 днів. Не було від слова взагалі. І мова тут не про паніку або дезорганізацію. На той час не було зрозуміло, куди спрямує ворог свої зусилля, і де він завдасть того самого основного удару? Куди спрямує вістря свого наступу? На Харків чи на Київ?

Давайте говорити чесно, вперше за свою новітню історію наша держава Україна зіткнулася з повномасштабним вторгненням і відразу на кількох напрямах. Та що там говорити: вперше на європейському театрі спалахнула війна такого масштабу! Ця війна була й залишається викликом для всієї нашої нації! А що стосується питань логістики, то відреагую так: наше місцеве населення неймовірне! Я вже розповідав вам, як об'єдналася Охтирщина у час випробувань. Охтирщина, без перебільшення, це суперкрай! І ці 28 днів ми протрималися нормально. Для уточнення: це 28 днів, коли ми не мали можливості під'їхати й отримати необхідну для ведення бойових дій техніку та озброєння. Вже після перших боїв із ворогом у нас з'явилася можливість виїжджати до визначених старшим начальником пунктів постачання й отримувати все необхідне. Власне кажучи, все працювало. Був би я скептиком, то, звичайно, сказав би: «Та ні, нас кинули напризволяще, про нас не дбали!». Скажу відверто: нас ніхто не кинув. Управління здійснювалося належним чином. Командувач ОК «Схід» устигав і на своєму харківському напрямку командувати, й зі мною був постійно на телефонному зв'язку.

О.Ф.: Тобто зв'язок зворотний працював ?

Д.Д.: Так, треба віддати належне, зі зворотним зв'язком ніяких проблем не було.

О.Ф.: Погодьтеся, адже іноді буває так, що ти вище командування просиш, волаєш, благаєш, а тебе, на жаль, не чують...

Д.Д.: Ні-ні, заступник командувача оперативного командування «Схід» бригадний генерал Володимир Шворак приїздив й особисто працював із нами. Скажу вам так, проблем із координацією дій та постачанням усього необхідного не було. У принципі, все було нормально. Якщо проблеми й виникали, то вирішувалися вони швидко та оперативно. Звичайно, у пріоритеті були питання, пов'язані з вирішенням бойових завдань.

О.Ф.: Вам, як інженерній частині, довелося готувати до оборони місто. Розкажіть, яких ви заходів ужили, щоб належним чином підготувати Охтирку до зустрічі з ворогом?

Д.Д.: На вулицях міста у відповідних та визначених для цього місцях ми створювали умовні й фактичні засідки. Влаштовували їх у таких місцях, щоб ворог не відразу зміг зрозуміти, звідки ми завдаємо ударів. Для цього послуговувалися в першу частину особливостями місцевості та забудови міста. Влаштовували вогневі точки в малопомітних закутках, за парканами, використовуючи, скажімо так, маскувальні властивості місцевості й будівель. Адже засідка могла бути ефективною лише тоді, коли якомога більше залишалась утаємниченою для ворога, що дозволяло за короткий час завдати йому максимальних втрат.

Окрім того, ми за допомогою бетонних блоків та мішків із піском облаштовували блокпости. Добре знаючи місто, блокпости намагалися облаштувати на найбільш імовірних маршрутах просування ворога. Відверто кажучи, знаючи місто й передбачаючи маршрути просування колон противника, можна було ефективно обороняти Охтирку навіть без застосування засобів механізації.

О.Ф.: Як ви особисто оцінюєте роль місцевих підприємців в організації оборони Охтирки? Наскільки ця роль була продуктивною та ефективною?

Д.Д.: Місцеві «олігархи», якщо так можна сказати про підприємців Охтирки, відразу відгукнулися й об'єдналися заради захисту рідного міста.

Тоді, в лютому 2022 року, на слуху були прізвища підприємців Сугака, Зубка, Пелиха, Сопітька, Масла. Особливо наші підприємці відзначалися в найтрагічніші дні, коли росіяни завдали масованого авіаудару по розташуванню нашого полку. Адже нам довелося одночасно проводити рятувальну операцію, а також евакуацію особового складу та вцілілої техніки. Окрім того, з полку, навіть у ті трагічні дні, ніхто не знімав питання оборони міста. Саме тоді нам прийшли на допомогу підприємці Охтирки, які мали відповідну техніку, щоб здійснювати рятувальну операцію. Шість годин безперестанку тривала рятувальна операція. Шість годин військовослужбовці частини та місцеві мешканці розбирали завали та діставали звідти живих і полеглих захисників Охтирки.

Це найважчі для мене дні... А день 26 лютого 2022 року назавжди буде вписаний в історію Охтирки як найтрагічніший. Саме тоді о 12:55 наша частина зазнала перших авіанальотів. Російські терористи скинули з літака дві керовані бомби типу ФАБ-500 і запустили ракету. Одна бомба влучила просто в казарму. На той час у ній перебували близько 200 осіб. Це трапилося під час обіду. У цей час військовослужбовці полку обідали, відпочивали, готували бійниці для ведення вогню, отримували зброю. Пряме влучання авіабомби! Прямісінько всередину казарми. Причому бомба залетіла через вікно третього поверху й розірвалася всередині казарми. Вибух був такої сили, що деякі тіла ми просто не могли виявити на місці падіння бомби. Уявляєте? Така потужна зброя не дає шансу на життя. Того дня тільки в казармі загинули 48 осіб.

Ми тоді зазнали втрат, чимало людей зникло безвісти. Російська ракета прилетіла просто в медпункт полку. Там теж були загиблі й поранені. Друга бомба впала на стадіон за нашою частиною. Всього ж 26 лютого 2022 року загинули 54 особи. З нашої частини 30, решта з тероборони, мобілізовані. Ще 15 осіб і донині вважаються зниклими безвісти (станом на 31 січня 2024 р. такими вважаються 3 особи О.Ф.). Ситуацію ускладнило те, що в казармі був склад із боєприпасами й вони під час пожежі почали детонувати. Два дні поспіль до казарми не можна було підійти бушувала пожежа, лунали вибухи! Це детонували постріли до гранатометів, гранати, міни та набої. Ті, хто перебував в епіцентрі цієї вогняної стихії, буквально випарувалися.

Після локалізації пожежі ми три тижні відкопували своїх товаришів. Нам удалося врятувати 26 осіб. Це були важкопоранені люди, дехто без кінцівок, контужені, обгорілі. Ми продовжували пошукові роботи навіть після порятунку живих оборонців Охтирки, адже усвідомлювали, що ми маємо підняти тіла наших побратимів. Це були важкі дні й ночі. Для ідентифікації тіл були залучені відповідні служби, які проводили експертизу ДНК. Адже були такі моменти, що в дві труни потрапляли фрагменти одного й того самого тіла, що, звісно ж, не могло покращити й так надто знервовану обстановку в Охтирці. Адже обов'язок живих достойно поховати мертвих. Тому я дуже вдячний нашим підприємцям і просто пересічним громадянам міста за допомогу в проведенні пошукової операції.

Згадую голову лісгоспу Риморя, який надав нам необхідну техніку для проведення пошукових робіт, а також підприємця Олександра Івановича Сопітька, котрий не тільки надав свою техніку, але й сам особисто керував технікою, розбираючи завали, допомагаючи виявляти поранених і тіла загиблих. Він продовжував працювати і у сніг, і в дощ. Та що там сніг і дощ! Олександр Іванович не припиняв роботу навіть під час артобстрілів та авіанальотів на Охтирку, що продовжувалися щодобово. Всі розбігалися, ховалися в укриття, а Олександр Іванович, попри смертельний ризик, продовжував працювати. На допомогу нам прийшли й мої товариші місцеві мисливці та взагалі всі ті, кого я добре знав, як кажуть, не один рік. А знав, повірте, багатьох, адже за плечима в мене двадцять років служби в Охтирці і шлях від командира взводу до командира полку.

Свою військову частину я разом зі своїм заступником із морально-психологічного забезпечення залишив із бойовим прапором полку в руках лише після того, як ми дістали з-під завалів останнього живого захисника міста. Вся Охтирка працювала тоді як єдиний організм. На місці була й міська влада. Ми були постійно на зв'язку, координуючи наші дії. Зокрема з міським головою Охтирки Павлом Кузьменком ми вирішили питання щодо будівельної техніки. Окрім того, нам удалося розосередити особовий склад частини за містом, а також максимально сховати техніку. Жодне проблемне питання тоді не залишалося поза увагою місцевої влади.

Окрім того, для мене в ті найтрагічніші дні постала ще одна важка, водночас необхідна місія, пов'язана зі смертю людей. Адже для себе я твердо вирішив, що обов'язково об'їду родини всіх полеглих воїнів. Найстрашніша втрата, це втрата рідної людини. Тому мені важливо було поспілкуватися з рідними героїв: батьками, дружинами, дітьми, сестрами і братами. Так ти приймаєш 'їхнє горе на себе й таким чином полегшуєш 'їхні страждання. Це дуже важко. Це страшніше, ніж воювати...

О.Ф.: Ви вже згадували про внесок партизанів в оборону Сумщини й Охтирки. Чи є щось додати до сказаного?

Д.Д.: Дійсно, Сумщина від давніх-давен має славетні традиції, пов'язані з підпіллям і партизанським рухом. А в тому, що Сумщина партизанський край, не доводиться навіть сумніватися. Традицію партизанського опору періоду Другої світової війни продовжили місцеві месники взимку навесні 2022 року. Вважаю, що якби не партизани (а це в першу чергу мої друзі-мисливці), то нам довелося б досить сутужно. Діяли вони дуже результативно. Хоча, звісно, були там певні казуси, які подекуди мали навіть трагічний фінал. Пригадується хоча б історія, пов'язана з «полоненням» нашими мисливцями розвідників 93-ї Холодноярівської бригади...

О.Ф.: Зрозумів вас, мабуть, не на часі про це розповідати.

Д.Д.: Були інші казуси, пов'язані з діями партизанів. Відомо, що в перші години повномасштабного вторгнення росіяни, отримавши серйозний опір від регулярних військ та місцевих сил самооборони, часто-густо залишали бойову техніку через незначні технічні пошкодження, закінчення пального, а то й просто через загрозу потрапляння в полон. Великою помилкою було те, що на початку повномасштабного вторгнення наші партизани виводили з ладу «безхозну» або «віджату» у ворога техніку, побоюючись повернення окупантів. Пригадую телефонну розмову з одним із мисливців: «Командире, скажи, як нам танк спалити?». Перепитую: «У сенсі?». Він: «Та ось тут російський танк стоїть. Ми його облили соляркою, а він, клятий, не хоче горіти!». Я у слухавку: «Йолки-палки, мужики! Для чого палити танк? Залиште його, не чіпайте! Він нам ще згодиться!» (сміється). Ось так було!

О.Ф.: То ви відмовили своїх мисливців палити танк чи ні?

Д.Д.: Так, звісно. Ми багато тоді «віджали» танків, бетеерів та іншої техніки ворога. Окрім того, ми значно поповнили арсенал зброї за рахунок трофеїв, що дісталися нам на полі бою.

О.Ф.: Чи можна сказати, що без партизанів вам було б сутужно?

Д.Д.: Треба визнати, що партизани Охтирщини відіграли важливу роль і зробили величезний внесок у нашу спільну перемогу.

О.Ф.: Чи могли б ви навести найбільш знакові, на вашу думку, приклади героїзму та мужності, які виявили оборонці Охтирки під час російської навали в лютому березні 2022року?

Д.Д.: Чесно кажучи, мене про це запитували вже не раз. І кожного разу я думав над цим та дійшов єдиного висновку. Нині вважаю, що цей висновок правильний. Реально кожен на своєму місці був героєм. Хтось підірвав міст разом із російською технікою. Ось і запитую: міст підірвати з технікою ворога це героїзм? Звичайно! Хтось підірвав того ж моста в тилу противника і без втрат вийшов до своїх! Це не героїзм?! А той, хто стояв цілодобово на блокпостах та знаходився у засідках, щохвилинно очікуючи на появу ворога?! Він що, не герой?! А ті, хто, не маючи досвіду користування «стінґером», за допомогою ютуба все-таки опанували заморський переносний зенітно-ракетний комплекс і захищали небо Охтирщини від російської авіації, не даючи їй можливості прицільно штурмувати наші позиції. Вони що, не герої? А та дівчина, яка протягом шести годин відкопувала своїх родичів з-під завалів, і врешті врятувала 'їм життя! Вона, на вашу думку, не герой?! А цих людей могли б кинути напризволяще, залишити під завалами, врешті втекти, як це робили деякі після перших нальотів ворожої авіації. Треба визнати, було тоді й таке... Однак ми маємо про це нині говорити. А ті, хто рятував і діставав із-під завалів поранених після першого прильоту, а потім загинув разом зі врятованими вже в медпункті частини від другої авіабомби! Вони не герої?! Вважаю, що всі, хто загинув у перші години повномасштабного вторгнення від авіанальотів та артобстрілів ворога є справжніми героями, адже вони до кінця боронили територіальну цілісність держави та залишилися вірними військовій присязі.

Щодо звання Героя України, яким мене було удостоєно згідно з указом президента України в березні минулого року, то відразу зауважу, що не вважаю себе героєм, оскільки глибоко переконаний, що будь-яка командирська відзнака це заслуга насамперед колективу. Справжніми героями є люди, які служать і працюють у частині. Вважав і продовжую вважати, що мені випала висока честь очолювати одну з найкращих військових частин Збройних сил України, якою без сумніву є наш 91-й окремий Охтирський полк. У нашому полку служать виключно хоробрі люди. Наголошую, жоден із військовослужбовців нашої частини не залишив її у скрутний час. Не було проявів страху, відчаю, паніки. Всі зрозуміли, що ми маємо обороняти своє рідне місто, свою землю, нашу Україну. Адже, коли б ми залишили свої позиції, а точніше втекли з Охтирки тоді, в лютому 2022 року, місто з великою ймовірністю повторило б трагічну долю Бучі, Ірпеня, Бородянки, Гостомеля, Тростянця та інших сіл і міст України.

А тоді, 24 лютого 2022 року, після першого бою, коли відступила напруга, мені стало раптом легше, адже я почав усвідомлювати, що нас прийшли вбивати. І коли я побачив, скільки людей загинуло, в мене залишилася тільки лють. Страх та невпевненість назавжди залишили мене. Мені здається, що подібну трансформацію пережили й мої побратими, тому ми не відступили, не тікали, ми не зрадили присязі, вистояли, виконали свій обов'язок і захистили нашу Охтирку.

Записано 4 січня 2023р. в м. Київ.

Респондент Герой України полковник Денис Дикий.

Записав та підготував до друку О. Филь

Размещено на Allbest.Ru