Литовсько-ординські відносини в першій половині XIV ст., або ще раз про посольство князя Коріата Ґедиміновича до хана Джанібека 1348 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛИТОВСЬКО-ОРДИНСЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIV СТ., АБО ЩЕ РАЗ ПРО ПОСОЛЬСТВО КНЯЗЯ КОРІАТА ҐЕДИМІНОВИЧА ДО ХАНА ДЖАНІБЕКА 1348 Р.

Владислав ГУЛЕВИЧ магістр історії,

головний консультант управління по зв'язках

з місцевими органами влади і органами місцевого

самоврядування, апарат Верховної Ради України

Київ

Анотація

литовський татарський посольство орда

Досліджено литовсько-татарські відносини першої половини XIV ст. Головну увагу присвячено посольству князя Коріата Ґедиміновича до хана Джанібека в 1348 р. Мета -- з'ясувати характер відносин Литовської держави з татарами в першій половині XIV ст., дослідити закономірності поширення литовської влади на Волинську й Галицьку землі як складові частини Улусу Джучі, причини й обставини литовського посольства в Орду 1348 р. Наукова новизна -- поширення литовської влади на Волинь та Галичину розглянуто у широкому історичному контексті, не в європоцентричному баченні, а крізь призму верховного підпорядкування їх ханам Улусу Джучі. Висновки. Територіальна експансія Великого князівства Литовського до початку 1340-х рр. не зачіпала інтереси Улусу Джучі й не призводила до конфронтації між ними. Поширення влади литовського князя Любарта в 1341 р. насамперед на Волинську, а згодом і Галицьку землі відбулося найперше завдяки дозволу хана Узбека. Всупереч розповсюдженому переконанню, нібито посольство Коріата до Джанібека мало на меті заручитися татарською військовою підтримкою, великий князь литовський не потребував такої допомоги.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, Улус Джучі, Волинська земля, Галицька земля, Велике князівство Московське, Польське королівство, Візантійська імперія.

Annotation

Vladyslav GULEVYCH Master in History, Chief Adviser at Office for Relations with the Local Government and the Local Self-Government Authorities, Staff of the Verkhovna Rada of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

LITHUANIAN-HORDE RELATIONS OF THE FIRST HALF OF THE 14th CENTURY, OR ONCE AGAIN ABOUT THE EMBASSY OF PRINCE KORIAT GEDYMINOVYCH TO DJANIBEK KHAN IN 1348

The article examines Lithuanian-Tatar relations from the the first half of the 14th century, where the primary attention was devoted to the embassy of Prince Koriat Gedyminovych to Djanibek Khan in 1348. The article's purpose is to find out the relation's nature of the Lithuanian state with the Tatars in the first half of the 14th century and to investigate the regularities of the spread of Lithuanian power over Volyn and Halych lands as a constituent part of Ulus ofJochi, the reasons, and circumstances of the Lithuanian embassy to the Horde in 1348. Scientific innovation. The spread of Lithuanian power over the Volyn and Halych lands is considered in a broad historical context, not in a Eurocentric vision, and through the prism of the supreme subordination of these lands to the khans of Ulus of Jochi. Conclusions. Until the beginning of the 13^th century, contacts between Lithuanians and Tatars were sporadic, where the latter mostly helped defend the interests of the Halych-Volyn princes. Territorial expansion of the Grand Duchy of Lithuania did not affect the interests of Ulus of Jochi until the beginning of the 40s 14^th century. It didn't lead to a confrontation between them. The expansion of the power of the Lithuanian prince Lubart in 1341, first to Volyn and then to Halych lands, was mainly due to the permission of Djanibek Khan. Contrary to the widespread belief that Koriat's embassy to Djanibek aimed to enlist Tatar's military support, the Grand Duke of Lithuania did not need such help.

Keywords: Grand Duchy of Lithuania, Ulus ofJochi, Volyn land, Halych land, Grand Duchy of Moscow, Polish Kingdom, Byzantine Empire.

Литовсько-ординські контакти за правління ханів Токти та Узбека, або Польсько-галицько-волинський вузол: 1300--1341 рр.

Перемога хана Токти над правителем Дунайського улусу Ноґаєм 1299-- 1300 рр. спричинила остаточне приєднання Галицьких і Волинських земель до складу Улусу Джучі, що й визначило відносини між князями зазначених земель та ординським правителем у наступні понад п'ятдесят років (через які були вплетені й відносини Орди з Литвою).

Близько 1301 р. помер Лев I Данилович. Відповідно, для успадкування володінь його син Юрій I мав отримати від хана Токти ярлик на правління. Як і коли це відбулося джерела не повідомляють. Невдовзі після цього, у 1302 р., майбутній польський король, а на той момент князь-вигнанець Владислав Локетек залучив до свого нападу на Сандомирщину не лише русинів, а й татар [1, С. 186]. Можна припустити, що він став ініціатором першого дипломатичного контакту поляків із татарами, ймовірно, навчений досвідом галицько-волинських князів XIII ст. Проте, більш вірогідно, що татар залучив його зять Юрій I Львович [2, С. 348], підданий хана Токти. За підтримку родича Юрій ще в тому ж році поплатився втратою Любліна, захопленого чеським і польським королем Вацлавом II. Цікаво, що місто обороняли русини, литовці й татари [3, С. 853].

Зважаючи на брак достовірних джерел, складно відповісти на питання, чи була участь татар у нападі на Сандомирщину та обороні Любліна узгодженою з Токтою і з якої території вони походили? В усякому разі у наступних битвах Владислава за краківський престол (1305 р.) [4, С. 478] та Юрія I за Люблін (1305--1306 рр.) [1, С. 309] джерела про татар інформації не подають. Отже, ймовірно, згадані в подіях 1302 р., вони могли бути як вислані Токтою, так і бути шукачами пригод на службі князя, викинутими обставинами війни хана з Ноґаєм та його нащадками за межі Степу.

Таким чином, за період правління Токти (1291--1312 рр.) ми не маємо беззаперечних свідчень про якісь посольські контакти між правителями Польщі та Литви з ханом Улусу Джучі. Але вони з'явилися під час правління його наступника Узбека (1312--1341 рр.).

На початковому етапі володарювання Узбека татари не чинили серйозних нападів ані на Польщу, ані на Угорщину [5, С. 496]. Напевно тому, що хан відразу після зміцнення на правлінні й упродовж багатьох років намагався приєднати до своєї держави Ільханат [6, С. 73--81]. Після смерті Юрія I Львовича сходження на престол його синів Лева II Галицького та Андрія Володимирського відбулося непомітно, не залишивши жодних свідчень у джерелах. Навіть рік смерті Юрія I дискусійний: 1308 або 1315 [7, С. 204, прим. 830]. Його сини отримали схвалення на правління від хана Улусу Джучі, що підтверджує свідчення польського короля Владислава Локетка про щорічну сплату ними данини [8, № 83, С. 73; 5, С. 497].

Повідомлення самбійського каноніка про шкоду, завдану татарами литовцям у березні 1315 р., не відповідає дійсності [9, С. 285--286; 10, № 146, С. 736]. Ще Г. Пашкевич зауважив, що опис подій стосується винятково відносин між Литвою й Орденом, тому він цілком резонно припустив, що тут має місце помилка та замість слова «тартари» («tartaris»), себто татари, мало бути «брати» («fratribus»), тобто хрестоносці [11, C. 334, прим. 2].

Пізній Ніконовський літопис (XVI ст.), описуючи під 1318 р. страту в Орді тверського князя Михайла Ярославича, повідомляє про свідків цієї події, серед яких були й литовці: «Бяху же тамо мнози народи, аки песокъ собрашася, зряще сіа вси, бі бо тогда всі земли сошлися тамо, яко трава и яко песокъ людіе, и Цареградци, и Німцьі, и Литва, и Русь» [12, С. 184]. У тверському Рогозькому літописці (середина XV ст.) подібні деталі відсутні [13, Стб. 38--40], хоча, власне, в ньому вони мали бути найбільш конкретизовані, оскільки його повідомлення складено на основі переказу очевидця трагедії ігумена Отроча монастиря Олександра, духівника страченого князя Михайла. Він же в кінці 1319 -- на початку 1320 рр. написав і житіє канонізованого князя [14, С. 234], але й там лише коротко зазначено, що «в то же время свіхалося бесчисленое множество от всіх языкъ, сшедшеся стояще зряще святого» [15, С. 150]. Таким чином, ми не маємо незалежного й синхронного підтвердження у джерелах присутності литовців в Орді 1319 р., а згадка 'їх серед «Цареградци, и Німцьі,... и Русь» схожа на літературний прийом літописця.

Тим часом Литва вже на початку XIV ст. поширила свою владу на всю Західну Русь: князівства Полоцьке, Мінське, Вітебське, Лукомське і Друцьке, перетворившись у Велике князівство Литовське. Згадані князівства не були залежними від Улусу Джучі й тому литовська експансія не зачіпала його інтереси. Утім політика великого князя Ґедиміна (1315--1341 рр.) згодом призвела до першого зіткнення його інтересів з інтересами хана.

Перший відомий нам беззаперечний контакт між Великим князівством Литовським та Улусом Джучі відбувся 1324 р. У листі від 3 листопада папський леґат, який вів переговори з Ґедиміном про його католицьке хрещення, повідомив, що «король» вислав до нього свою довірену особу з іншими людьми для таємної розмови, позаяк не міг сам вільно говорити, «оскільки був зайнятий із татарами» [16, № 54, С. 188; 17, № 3073, Sp. 481; 18, № 67, С. 47].

Хто саме був ініціатором контакту між Литвою та Улусом Джучі, за браком відповідних джерел невідомо. Так само ми не знаємо, через які обставини виникла потреба у налагодженні цих контактів, тож дослідники припускають, що таких могло бути як мінімум три: Київщина, Волинь, Галичина.

Київщина. Спираючись на білорусько-литовські літописи [19, С. 37--38, 136--137, 211], деякі дослідники [20, С. 103; 21, С. 100; 22, С. 26--31; 23, С. 176, 210; 24, С. 106--108 та ін.] вважають, що близько 1324 р. Ґедимін намагався завоювати Київ і в битві на річці Ірпінь розбив князів -- київського Станіслава, переяславського Олега, брянського Романа, луцького Лева. Київ здався йому після місячної облоги, а потому литовську владу визнав і Переяслав. Відтак у Києві начебто почав правити князь Федір, брат Ґедиміна. Утім, дослідження показали, що ця частина літописів, складених в колі литовських магнатів Гольшанських, представники яких були намісниками Києва наприкінці XIV -- на початку XV ст. [25, С. 18], має винятково легендарний характер [26, С. 41--53; 27, С. 147--157]. Отже, пов'язувати приїзд татар у Литву в 1324 р. з міфічними походами Ґедиміна на Київ ми не маємо підстав.

Волинь. У першій половині 1323 р. помер останній князь із династії Романовичів. Дослідники не дійшли спільної думки щодо його особи, але більшість схиляються до того, що це був Андрій Юрійович Волинський (нар. бл. 1290 р. [7, С. 249--250]), який, як його брат і Лев II, не залишив по собі синів. Тож останній із живих братів, як найближчий кровний родич і через відсутність будь-яких прямих спадкоємців чоловічої статі у покійного брата, мав би об'єднати під своєю владою і галицьку, і волинську частини спадщини Романовичів.

У результаті якихось домовленостей між галицько-волинським та литовським панівними домами було укладено шлюб Любарта, сина Ґедиміна, з донькою волинського князя [28, С. 61, 85, 110, 115, 133]. Найбільш аргументована, на наш погляд, версія, що це була Аграфена (Агрипина), донька Андрія Юрійовича [29, С. 141--167], проте точний рік шлюбу невідомий. Припущення, що це сталося не пізніше 1322 р., засноване на дарчій грамоті Любарта луцькій церкві Йоана Богослова, відкинуто, позаяк цей акт виявився фальсифікатом [30, С. 384, 683--697; 31, С. 71--72; 32, С. 61--70].

Оскільки Волинське князівство залишалось улусом Орди і сплачувало данину Узбеку, питання узгодження з ханом кандидатури зятя Андрія Юрійовича могло виникнути лише у разі, якщо той мав успадкувати волинський стіл. Адже, приймаючи владу над Волинню, підлеглою ханові Улусу Джучі, разом із нею литовський князь мусив би успадкувати й усі її обов'язки щодо сплати відповідної данини [33, С. 20--21, 312]. Саме тому кандидатура потенційного волинського правителя мала отримати згоду Узбека, який, своєю чергою, мав би оцінити всі можливі ризики, пов'язані з князюванням представника правлячого дому з сусідньої держави, та заручитися гарантіями, що наявний стан щодо сплати данини не буде порушено. І тут у гру вступив би сам Ґедимін, оскільки Любарт був ще занадто юним, що й могло б пояснити появу татарських послів у Вільні 1324 р. Утім, справа ця дуже не проста.

Любарт народився близько 1312--1315 рр. [34, С. 235], і його шлюб з Аграфеною, якщо він був укладений за життя її батька, відбувся, коли обоє з подружжя були ще дітьми. А на час своєї смерті Андрій Юрійович мав лише 32--33 роки й ще цілком міг розраховувати на чоловіче потомство. Отже, твердження, що Любарта «принял владимирский князь к дочери во Владимир и Луцк и во всю землю Волынскую» як свого спадкоємця не відповідає дійсності [28, С. 61, 85, 110, 115, 133]. Особливо необхідно зазначити, що цей текст з'явився не раніше створення досить пізнього Другого і Третього літописних зводів ВКЛ другого -- третього десятиліття XVI ст. [35, С. 209, 212, 220; 36, С. 230; 37, С. 157--158, 174, 182, 183; 38, С. 155--163]. Цілком очевидно, що через півтораста років після смерті Любарта (пом. 1383 р. [39, С. 469--470; 40, № 347, С. 349]) укладач літопису, бажаючи обґрунтувати литовські права на володіння Волинню, на яку претендувало й Польське королівство, не лише не знав ані часу, ані обставин шлюбу Любарта, ані імені його дружини і тестя, а й не міг цього відшукати у доступних йому джерелах. Тому мусив керуватися найменш надійним у його ситуації -- чиєюсь доволі смутною пам'яттю / переказом про цю подію.

Стольним містом Андрія Юрійовича на Волині був Володимир [41, № XII, С. 14--15]. І в ньому, мінімум з осені 1325 р., розпоряджався Болеслав [42, № 536, С. 361], «Божою милістю уроджений князь усієї Русі малої» [43, № 28, С. 19--20] та «Божою милістю князь і спадкоємець Королівства Русі» [44, С. 197--199]. Він був сином Марії, сестри Лева II й Андрія, від її шлюбу з мазовецьким князем Тройденом, і прийняв ім'я свого діда Юрія. Проте, у джерелах, що стосуються саме Волині, поряд із ним ми бачимо не луцького князя, а представників галицьких можновладців: палатина Дмитра Дедька та воєвод белзського, перемишльського, львівського. Єдиним представником волинян був луцький воєвода Хотко Отек [43, № 28, С. 19--20]. За походженням він, напевно, чех [45, С. 15, 61], і вочевидь прибув на Волинь разом зі своїм князем із Польщі, якою в кінці XIII -- на початку XIV ст. правив чеський король Вацлав II. Перші ж достеменні відомості про діяльність Любарта на Волині походять із 1340-х рр. Спроби довести реальність його правління тут уже на початку 1320-х рр. [46, С. 250--254; 47, С. 266--268] не обґрунтовані. Слід нагадати, що, попри те, що Волинь і Галичина залишалися окремими державами 1, у разі відсутності у правителя якоїсь із них прямих спадкоємців чоловічої статі, владу над обома князівствами обіймав хтось із живих представників Романовичів. Так було, коли Юрій I Львович по смерті свого дядька Мстислава II Даниловича (пом. після 1292 р.) і батька Лева I Даниловича (пом. 1301 р.) об'єднав під своєю владою і Галицьку, і Волинську землі, які вже після його смерті дісталися, відповідно, Леву II й Андрію Юрійовичам. Але ніяких ознак того, що в 1320-х рр., на відміну від 1340-х рр., Любарт якимось чином претендував на владу в Галичині, ми не маємо.

Отже, підсумувавши всі відомості, можемо з певністю сказати, що підстав пов'язувати прибуття татарського посольства в Литву восени 1324 р. зі справою спадкування Любартом Волині, де він почав правити значно пізніше, немає.

Галичина. В історіографії існує думка, що після смерті князя Лева II й Андрія Юрійовичів їхній небіж Болеслав Тройденович (пом. 1340 р.) став правителем Галицької землі, з одного боку, з військовою допомогою Владислава Локетка, а з іншого -- в результаті компромісу польського короля з великим князем литовським Ґедиміном.

Перше твердження започаткував, напевно, А. Прохаска, який вважав, що оскільки «Болеслав Тройденович як Юрій II вступив на трон Русі, то очевидно, що (він) був підтриманий Локетком, що співучасті цього короля треба дякувати, що Русь не пішла в татарське ярмо... Татари задовольнилися річною даниною» [51, С. 6]. Ще далі пішов Я. Домбровський, на думку котрого, після смерті Лева II та Андрія король Владислав у вересні 1325 р. з допомогою угорців організував похід на Галичину, щоб не дати татарам можливості оволодіти нею [52, С. 320]. Г. Пашкевич скоригував дату цієї виправи на період між липнем 1323 і червнем 1324 рр. [53, С. 15; 11, С. 270].

Біля витоків другого твердження стояв, вірогідно, С. Зайончковський, пишучи, що «загарбання Підляшшя Ґедиміном відбулося на підставі його порозуміння з Локетком, яке відбулося в кінці 1323 або на початку 1324 р.... Підляшшя було тієї ціною, за яку Ґедимін погодився залишити Локетку вільні руки у справах галицько-волинської Русі» задля литовсько-польського союзу проти Тевтонського ордену [54, С. 606]. Цю ідею підтримав і розвинув Г. Пашкевич [53, С. 18--20; 55, С. 229--245; 11, С. 271--272]. У тій чи іншій формі вона дожила до сьогодення [21, С. 112; 22, С. 34; 56, С. 389; 57, С. 316]. При цьому окремі дослідники [58, С. 255--282], попри відсутність відповідних повідомлень у джерелах, стверджують про військову підтримку поляків із боку угорців, ігноруючи, недооцінюючи або помилково оцінюючи татарський фактор.

Спробуємо розібратися з цією ситуацією.

Добре обізнаний зі справами своїх покійних небожів польський король Владислав Локетек у листі до папи Іоанна XXII від 21 травня 1323 р. написав взаємовиключні слова про те, що, з одного боку, князі Лев II та Андрій були для Польщі «непереможним щитом проти жорстокого татарського народу», а з іншого -- вказав, що вони щорічно платили Орді данину [8, № 83, С. 73]. Про можливі конфлікти Лева II й Андрія з татарами, що дало б підстави назвати їх «щитом», жодне джерело навіть не натякає [59, С. 79--85], а от щодо сплати ними податків ханові можна не сумніватися. Так, сучасник князів хроніст Іоанн Вінтертурський в описі подій після 1340 р. занотував, що «татарський імператор незадовго до цього часу двох поганських королів цілком гідних поставив на чолі русинів» [60, С. 184; 3, С. 623]. Зрозуміло, що йдеться про Лева II та Андрія, закріплення яких на галицькому й волинському столах могло відбутися лише за умови наданням ханських ярликів через визнання влади Токти та зобов'язання щорічної сплати йому податків.

Обидва брати померли, не залишивши спадкоємців чоловічої статі. Тому Владислав Локетек непокоївся, що через це татари безпосередньо можуть зайняти землю русинів і напасти на Польщу [8, № 83, С. 73]. Отже йшлося про те, хто візьме у свої руки галицько-волинську спадщину й, відповідно, це безпосередньо зачіпало інтереси хана Узбека, тодішнього правителя Улусу Джучі.

Розрахунки польських дослідників базувалися на кількох, начебто пов'язаних між собою, здогадах, що були прийняті як аксіома: 1) поляки зайняли Підляшшя у другій половині 1323 -- другій половині 1324 рр.; 2) Болеслав став князем галицьким у 1324 р.; 3) литовсько-польський союз проти Ордену, що закінчився шлюбом сина Владислава Локетка з донькою Ґедиміна 1325 р., мав початок не пізніше 1324 р. Звідси й було зроблено висновок, що Болеслав Тройденович став компромісною фігурою для Владислава та Ґедиміна, який, пожертвувавши Галицькою землею, отримав союз із королем проти тевтонців; польський король силою посадив на галицьке правління свого ставленика.

Насправді, ситуація з цими подіями зовсім не така однозначна. Захоплення поляками Підляшшя у джерелах не має дати і хронологічний діапазон цієї події визначається між 1315 і 1340 рр. [61, С. 100, 112]. Ніякого польськоугорського походу на Галичину або на Волинь по смерті Лева II й Андрія джерела не наводять [5, С. 495--500]. Дослідження ж Я. Тенґовського, ґрунтоване на матеріалах, які досі не брали до уваги, говорить про те, що правління Болеслава Тройденовича в Галицькій землі почалося не пізніше другої половини 1323 р. [62, С. 313--328; 63, С. 45--56].

Своєму сходженню на правління Болеслав мав завдячувати матері, доньці Юрія I Даниловича, та галицькому можновладству, що, як показали події 1340--1341 рр., становило консолідовану, потужну і впливову верству. Саме завдяки їхній підтримці тепер уже Юрій II Болеслав зміг не тільки закріпитися на Галичині, а й дуже швидко, як єдиний законний спадкоємець чоловічої статі, хоч і по материнській лінії, опанувати Волинь.

Утім, чим закінчувалися несанкціоновані Ордою втручання у спадкування влади в Галицькій землі, можемо пересвідчитися на подіях 1340--1341 рр., про які йтиметься нижче. Низка не пов'язаних між собою джерел стверджують, що Юрій II Болеслав був залежним від хана Улусу Джучі. Так, Іоанн Вінтертурський писав, що після отруєння одного за одним «двох поганських королів», яких постановив на правління Узбек, правитель Улусу Джучі поставив «християнина-латинника», тобто католика [60, С. 184]. Про те, що він виплачував данину в Орду, свідчить лист єпископів Тевтонського ордену від 3 грудня 1340 р. [43, С. 240; 64, № 793, С. 329--331; 65, № 21, С. 34; 66, № 360, С. 180]; послання папи Бенедикта XII від 29 червня 1341 р. до краківського єпископа [10, № 138, С. 712; 67, № 566, С. 434; 68, № 42, С. 65--66; 69, С. 111--112]; сучасник подій польський хроніст Ян із Чарнкова (бл. 1320-- 1387 рр.) [3, С. 622].

Юрій II Болеслав своїм правлінням насамперед завдячував схваленню його кандидатури Узбеком, за якого Улус Джучі сягнув найвищої потужності. Тож ігнорувати Орду ані Владислав Локетек, ані Ґедимін сил не мали. Цілком зрозуміло, що, висловлюючи занепокоєння через небезпеку опанування татарами Галичини, а з нею Волині, які й без того були частинами Улусу Джучі, польський король мав на увазі можливість хана встановити там пряме ординське правління або постановити на врядування людину, вороже налаштовану до Польського королівства, яка, до того ж, користуватиметься підтримкою Узбека. Зауважимо, що джерела не містять відомостей про галицько-ординські реляції, в результаті яких Болеслав Тройденович став Юрієм II, правителем об'єднаних Галицької й Волинської земель.

Лист папського леґата зі згадкою про зустріч Ґедиміна з татарами у Вільні восени 1324 р. не повідомляє про їхній статус. Але, враховуючи, що литовський правитель відмовив в особистій зустрічі довіреній особі понтифіка під приводом зустрічі з татарами, можна думати, що вони повинні мати не нижчий статус. Отже, схоже, що це дійсно були посли або принаймні посланці хана Улусу Джучі. Але потрібно констатувати, що про дійсну причину їхнього приїзду можна лише здогадуватися.

Більше ніж півтора наступних десятиліття джерела мовчать про будь-які контакти Литви з Улусом Джучі. Правда, під 6833 (1325) р. Ніконовський літопис повідомляє: «Того же літа царь Азбякъ посылалъ князей Литвы воевати; и многа зла сотвориша Литві, и со многимъ полоном пріидоша во Орду» [12, С. 189]. Це повідомлення прийняли деякі дослідники, котрі навіть будували на ньому свої міркування [70, С. 109; 24, С. 111; 71, С. 204]. Утім це історіографічний фантом, оскільки «похід» татар і начебто велике розорення ними Литви не помітили ані хроністи Ордену, ані літописці Новгорода, Твері або Пскова.

Е. Ґудавічюс у своїй праці одним реченням згадав про литовське посольство в Орду 1326 р. [20, С. 104], однак у тексті відсутні посилання на джерела, тож звідки автор узяв цю інформацію, невідомо. Наші пошуки відповідних згадок про це залишилися без результату.

Єдина звістка Ніконовського літопису без будь-яких деталей серед повідомлень за 6846 (1338) р. про те, що «того же літа Татарове воеваша Литву» [12, С. 208], як і «похід» 1325 р., також не знаходить підтвердження у синхронних джерелах.

До подій 1339 р. належить лист єпископів Отто з Кульма, Бертольда з Помезанії та Йоганна з Самбії, написаний 3 грудня 1340 р., про те, що «невірні, як язичники, так й інші схизматики і татари, котрі знаходяться майже в... воротах і садах» Тевтонського ордену, а його маґістр «зі своїми братами... безперестанно піддають небезпеці себе та своє майно в безперервних війнах проти... імператора татар разом із правителями та особливо з королями литовців і рутенів, його данниками» [10, № 135, С. 704, 706; 43, № 345, С. 240; 64, № 793, С. 329--331; 65, № 21, С. 34; 66, № 360, С. 180]. Можна було б припустити, що між Ґедиміном та Узбеком відбулис якісь дипломатичні контакти, хоча б за посередництва князя Юрія II Болеслава. Утім у реальності цей лист був запізнілим виправданням Ордену, маґістр котрого не прибув на суд, що, за дорученням папи, розпочався 4 лютого 1339 р. у Варшаві й був пов'язаний із територіальною суперечкою з польським королем Казимиром III за Хелмінську, Міхаловську та Добжинську землі [72, С. 53--413; 73, С. 204--207; 74, С. 270--271].

Якісно новий етап відносин між правителями Польщі, Литви й Улусу Джучі почався після смерті галицького князя Юрія II Болеслава близько 25 березня 1340 р. [3, С. 860; 10, С. 93; 75, С. 880], коли Казимир III швидко захопив Львів. Щоб він наважився на такий крок, мали бути вагомі підстави, передусім вірна оцінка реакції хана на захоплення підвладної йому території.

Польща майже сорок років не мала прямих воєнних конфліктів з Улусом Джучі Датування в Рочнику Свентокшиському нападу «татар із русинами» на Люблін 1337-м роком слід визнати помилковим, а саму подію віднести до 1341 р. [1, С. 78].. Тому Казимир III, імовірно, за основу своєї оцінки взяв війни татар з угорцями. Так, угорський король Карл I Роберт (Шаробер; 1301--1342 рр.) уже 1323 р. відправив військо проти невизначених татарських територій, і зробив це ще раз 1325 р. У відповідь татари в 1326 р. здійснили напад на Угорщину, результат якого значно переоцінено у джерелах. У 1331 р. виправу угорців проти татар очолив уже особисто монарх [5, С. 496--497]. Варто пам'ятати, що угорці воювали з татарами «Дунайського улусу», тобто земель, надзвичайно далеких від центральних володінь Джучидської держави на Волзі. Отже Казимир припустився помилки в оцінці ситуації через багаторічну пасивну політику Узбека відносно свого найвіддаленішого західного улусу, хоча й розумів, що його дії неминуче спровокують реакцію хана [10, № 134, С. 699--701].

І справді, згаданий вище Дмитро Дедько звернувся по допомогу «до Узбека, імператора татар», і в кінці 1340 р. повернувся «з великою кількістю татар» [10, № 138, С. 712]. Шлях до ставки хана, підготовка до походу й час на зворотну дорогу якраз уклалися на кінець року. Слід звернути увагу, що виправи татар у Литву, Угорщину, Польщу з останньої чверті XIII ст. відбувалися взимку, що цілком відповідало монгольській військовій стратегії не лише в Європі, а й в Азії [76, С. 41--45].

Схоже також, що наприкінці 1340 р. з Дедьком прибув лише передовий загін із повіреними Узбека до Казимира III. І лише після того, як ці посланці не змогли переконати польського короля дати спокій Галицькому улусу Орди, або, що не виключено, самому прийняти ярлик на правління, на початку 1341 р. прибуло «надзвичайно велике військо названих татар для вторгнення та руйнування королівства Польщі» [10, № 138, С. 712]. І тут варто навести слова сучасника подій Яна з Чарнкова про те, що однією з причин безпосереднього татарського втручання у справу спадкування влади на Галичині стала заборона Казимира «віддавати данину, котру русини мали звичай віддавати татарам» [3, P. 621--622].

Чим закінчувалася невиплата данини ханові, можна побачити на хронологічно близькому прикладі Візантії. Навесні 1337 р. ординці напали на імперські володіння. Сучасник Никифор Грегора (бл. 1295--1360 рр.) писав, що, на відміну від попередніх дрібних набігів, коли татари наступного дня зникали, цього разу вони п'ятдесят днів спустошували Фракію аж до Дарданелл і вивели в полон велику кількість людей («Причина цього грабунку, як кажуть, була така: ромеї знехтували звичними подарунками правителеві скіфів (тобто Узбекові -- В.Г) і його вельможам» [77, С. 280; 78, С. 408--409]).

Із цього можна зробити кілька важливих висновків: 1) наказ про напад на Візантію був відданий ханом Узбеком; 2) власних сил татарам «Дунайського улусу» вистачало лише на швидкі прикордонні здобичницькі напади; 3) для повномасштабного вторгнення їм було надано підкріплення або з сусідніх улусів, можливо Молдавії, Поділля, або з центральних земель Джучидської держави; 4) причиною татарського нападу 1337 р. була не відсутність подарунків Узбекові, а несплата візантійцями щорічної данини.

На початку 1341 р. татари вигнали поляків із Галичини [3, С. 621--622; 5, С. 503--504], однак цей їхній похід не можна назвати цілком успішним. Поляки зупинили степовиків на Віслі. Італійський хроніст Маттео Ґріффоні (1351--1426 рр.) писав, що вже на Великдень (8 квітня) в далекій Болоньї мали звістку про напад на Польщу 200 тис. «сарацинів» (цифра явно завищена), але 'їхній «князь» («dux») нібито потрапив у полон до поляків [79, С. 55]. Можливо, результатом успішного відбиття татар для Казимира III могло бути приєднання ним до своїх володінь м. Сянок [33, С. 30--31].

Необхідно зазначити й інші важливі фактори: 1) разом із Дедьком у лютому 1341 р. діяв один із найбільш визначних волинських князів Данило Острозький, хоча Волинь і не була об'єктом нападу Казимира III; 2) відсутність згадки Любарта в подіях квітня 1340 -- лютого 1341 рр. дає підстави припустити, що у цей час він ще не був правителем Волині Натяк на литовську участь у подіях 1341 р. подає хроніка чеха Бенеша з Вайтміле, який писав, що того року «Казимир король Польщі вів війну з невіруючими русинами й литовцями, які прийшли захопити королівство та землі Польщі, але з Божою милістю скоро пішли» [80, С. 490]. Проте синхронні джерела не підтверджують участі литовців й, очевидно, тут ідеться про напад татар на Польське королівство у січні -- лютому 1341 р., в якому були задіяні русини Галичини.; 3) не пізніше кінця 1341 р. владу Любарта визнала не тільки Волинь, а й Галичина, про що свідчить напис на дзвоні львівського собору Св. Юра, відлитому «при князеві Дмитрію» в 6849 (1341) р. [81, № 7, С. 22--23; 82, С. 95--119; 83, С. 47--48, 81--82] Сучасник подій Ян із Чарнкова зазначав, що після смерті Юрія II Болеслава «Любарт... те саме князівство Русії тримав, у котре ввійшов король Казимир із сильним військом у рік Господень 1349-й та оволодів ним повністю з усіма містами й замками» [3, С. 629]. Ян Длуґош стверджував, що Любарт нічого не отримав зі спадку свого батька, «лише доньку князя володимирського за дружину, за якою дісталося йому князівство Львівське й Володимирське» [84, С. 404]. У польському перекладі ім'я Любарта пропущено [85, С. 378].

5 Про це прямо у своїй буллі до хана Узбека від 17 серпня 1340 р. писав папа Бенедикт XII, використовуючи термін «піддані» [10, № 93, С. 515, 517]., та використання ним печатки із зображенням галицького лева [50, С. 51--52, № 14, С. 195; 86, С. 705--706, табл. VIII, № 51].

Таким чином, першим територіальним здобутком Великого князівства Литовського, де його інтереси перетиналися з інтересами Орди, стали Волинь та Галичина, і відбулося це не раніше весни 1341 р. Оскільки жодних згадок про можливі реляції між Литвою й Улусом Джучі в 1340--1341 рр. у джерелах немає, можна думати, що саме Дмитро Дедько та Данило Острозький були тією силою, що винесла на правління молодого литовського князя, якому вони склали протекцію перед ханом. Тож Любарт, щоб обійняти владу над обома частинами спадщини Романовичів, мусив узяти на себе всі зобов'язання улусного правителя, головні з яких зводилися до виплати щорічної данини та участі у воєнних операціях татар за наказом хана. Отже спостерігаємо повторення ситуації, коли Юрій I Львович та Юрій II Болеслав об'єднували Галичину й Волинь під своєю владою через відсутність спадкоємців в одній із частин спадщини Романовичів, і для цього вони визнавали себе підданими володаря Улусу Джучі 5.

Проте, на відміну від Юрія I та Юрія II, на Галичині Любарт був номінальним правителем, натомість реальним -- Дедько. Лист угорського короля Людовика I (Лайоша) від 20 травня 1344 р. підтверджує, що справжня влада на Галичині належала саме Дедькові [87, № 95, С. 209]. Але оскільки він не був князівського походження й не мав права на князівські прероґативи, то у своєму листі навесні 1341 р. титулувався лише «управителем і старостою землі Русі» [3, С. 621, прим.; 30, № 13, С. 199--200; 65, № 61, С. 83].

В історіографії закріпилося твердження, яке ґрунтується на тексті листа папи Бенедикта XII [67, № 566, С. 434], що Дедько вже 1341 р. уклав певну угоду з Казимиром III, і тим самим начебто визнав свою підлеглість, хоч і формальну, польському королю [22, С. 38--39; 88, С. 27, 29; 89, С. 1--26]. Але низка факторів суперечить цьому. По-перше, потрібно зважити на логістичні можливості. Якщо послання Бенедикта датовано 29 червня 1341 р., то, врахувавши час для написання листа в Польщі та доставки його в Авіньйон, написання листа папи до краківського єпископа, що рідко було швидким, потрібно віднести час укладання послання до курії щонайпізніше на березень 1341 р. І тут знову проявляється ігнорування дослідниками татарського фактора.

Повірити в те, щоб хан погодився на польське підданство Дедька у щойно повернутій до складу Улусу Джучі Галичині, неможливо. Особливо, якщо врахувати послання, написане навесні 1341 р. Григорієм Акіндіносом до Давида Дисипата, ченця монастиря Парорія в Болгарії, в якому повідомлялося, що у Візантії отримали лист, «надісланий тією, котра й донька василевса (тобто Андроніка III Палеолога -- В.Г.), і дружина скіфа (хана Узбека -- В.Г)». Зі слів Акіндіноса, йшлося про те, що «варвар (Узбек -- В.Г.) налаштований проти нас із таким гнівом і люттю, що в даний момент відправляє на нас 60 тис. скіфів, що вже поспішають через Істрос (Дунай -- В.Г.) не так, як раніше, коли вторгалися у Фракію, не для того, щоб захопити все, що легко знайти на своїй дорозі, а потім повернутися додому, але з військовими машинами для штурму укріплень. Ці 60 тис. воїнів вестимуть облогу впродовж трьох місяців і підуть додому із захопленою здобиччю після того, як ще стільки ж прийдуть продовжити розпочате. А потім вони також покинуть облогу та бій, коли через рівний проміжок часу наспіє заміна. Варвар готовий робити це доти, допоки він не знищить, не зруйнує й повністю не підкорить собі Римську імперію. І він не відступить, аж не побачить, що досягнув своєї мети» [90, С. 157-- 158, 160--161; 91, № 12, С. 57--59].

В. Лоран пояснював гнів Узбека тим, що Андронік III улітку 1340 р. не лише пропустив через Босфор і Дарданелли піратський флот Умура-паші, а й скерував його проти дунайської Вічини, що була у складі Улусу Джучі [90, С. 155--157]. Утім П. Ламерль, який присвятив Умур-паші спеціальну працю, поділяючи думку В. Лорана щодо ролі візантійського імператора в нападі тюркського корсара на Кілію та Вічину, схильний віднести його рейд на Дунай періодом літа 1341 р. [92, С. 129--137].

За повідомленням доньки Андроніка III, яке доправили у Візантію ще на початку весни (або ж наприкінці зими), Узбек вирішив не просто вдарити по Візантії, а знищити її. Згідно з аль-Умарі, татари навіть напали на Константинополь [93, С. 61 з посиланням на 94, С. 76--77]. Але ані синхронні, ані більш пізні інші джерела цього не підтверджують. Двір імператора з листопада 1340 р. перебував у Салоніках і повернувся до столиці 20 травня 1341 р. [90, С. 147, прим. 8]. Тобто всю зиму 1340--1341 рр. ніякої небезпеки для себе він не відчував. Названі в листі три хвилі по 60 тис. татар, звичайно, перебільшення. В найближчому до Константинополя Дунайському улусі просто не було стільки боєздатних вояків. Вочевидь, у поході мали взяти участь татари, відправлені з інших володінь Улусу Джучі, як це було 1337 р., проте і їх хан навряд чи зібрав би тричі по 60 тис.

За напад улітку 1341 р. Андронік III міг не хвилюватися. Плани воєнних походів у Монгольській імперії, а за ними й в Улусі Джучі, розробляли в березні -- квітні. Після цього розсилалися повідомлення в усі куточки держави. На курултаї початку літа (друга половина травня -- перша половина червня) вирішували, куди саме відбудеться виправа. Після цього всі задіяні в ньому поверталися до своїх улусів відгодовувати коней. Похід починався не раніше другої половини серпня, іноді у вересні [95, С. 68] і тривав до кінця зими. Це було пов'язано у землеробських районах із закінченням збору врожаю, яким татари планували скористатися, а також із замерзанням річок та боліт, що спрощувало їм пересування [96, С. 86, 104]. Тому Андронік негайно відправив в Орду посольство на чолі з Кідонісом, який «вирушив за Каспійські ворота» і вдало впорався із завданням, не лише відвернувши від Візантії небезпеку татарської помсти, а й начебто отримавши згоду хана на допомогу ординського війська, щоправда невідомо, проти кого [97, № І, С. 9; 98, С. 164; 90, С. 156, прим. 34].

Єдиною значною силою Орди наприкінці зими 1340--1341 рр. неподалік від Балкан було військо, задіяне проти Польського королівства. Можна думати, що після виконання свого завдання на Галичині воно відійшло на сусіднє Поділля, де мало б кочувати до наступної осені в очікуванні підкріплень із центральних володінь Улусу Джучі для походу на Візантію. Крім того, в безпосередній близькості залишалися подільські татари, котрі за чотири -- п'ять переходів досягли б Польщі, що і сталося наступного 1342 р. [1, С. 199]. Тому в 1343 р. папа Климент IV начебто через постійні напади «татар, русинів і литовців» надав Казимирові III десятину від прибутків Ґнезненського архієпископства [8, № 214, С. 424--425; 67, № 605, С. 468--469].

По-друге, у досліджуваний період Казимир III у своїх актах названий або просто королем польським [99, № 41, С. 52 (24 червня 1341 р.)], або ж королем польським і земель Краківської, Сандомирської, Серадзької, Куявської, Ланьцутської, Померанської [100, № 924, С. 68 (31 травня 1341 р.), № 925, С. 70 (20 червня 1341 р.)]. Так триватиме до 2 лютого 1346 р., коли в його титулі з'явиться й Русь: «Kazimiris Dei gratia Rex Polonie necnon Cracovie, Sandomirie, Siradie, Lancicie, Cviauie, Pomoranie, Russique dominus et heres» [101, № VI, С. 7--8]. Але це джерело збереглося в копії XV ст., отже, не виключено, що канцелярист, який переписав чимало подібних актів, за звичкою добавив у текст слово «Russique». Перші ж, відомі нам, оригінальні акти, де в титулі короля згадано Русь, датовано 18 листопада 1346 р. [102, № 278, С. 273; 103, № 497, С. 701--702] 6.

По-третє, угорський король, бажаючи відкрити дорогу своїм купцям на Галичину, в 1344 р. писав не Казимирові III, а Дедькові [87, № 95, С. 209]. І по-четверте, не можна відкидати можливість того, що між Дедьком та Ґедиміном існувала певна домовленість щодо його статусу на Галичині, або ж зіграла свою роль залежність Любарта спершу від батька, а згодом і від старших братів Невдовзі, в 1347 р., візантійський імператор Іоанн Кантакузин, хоч і титулував Любарта лише володимирським князем, звернувся саме до нього з проханням доправити «галицького архієрея» на слідство до константинопольського патріарха [104, Приложения, № 6, Стб. 30--34]. Дедько зникає з джерел лише після травня 1344 р. Чи не означало б це, що Казимир III у 1346 р. наважився претендувати на Русь після його смерті, але ще не був готовий до воєнного вторгнення, а Любарт реально об'єднав під своєю владою обидві частини спадщини Романовичів? Кейстут Ґедимінович у привілеї торунським купцям (після 1345 р.), щоб їх «пустили до Лучцька търговатъ через Берестие», записаний вище Любарта [81, № 8, С. 23--24; 30, № 13, С. 203--204]., що вплинуло на позицію галицького можновладця.

Як висновок, можна навести думку литовського історика А. Нікжентайтіса про те, що в папській буллі згадане прохання галичан до татар про допомогу, і що її було надано, але нічого не йдеться про наслідки татарської кампанії для Польщі, закінчення якої Казимир III ще не міг описати. А це означає, що гіпотетичне польське підданство Дедька могло бути тільки до того, як він їздив в Орду просити хана про допомогу [105, С. 33].

Литовське посольство в Орду 1348 р.

Смерть Ґедиміна [106, С. 207] та майже одночасна [107, С. 173] смерть Узбека наприкінці 1341 р. [10, С. 86, прим. 130] 16 березня 1342 р. про смерть Узбека вже знали в далекій Венеції [108, № 138, С. 49 (з помилковою датою 1341 р.)]. Так, після смерті Токти за невідомих обставин місто й порт Білгород бл. 1314 р. перейшло під владу болгарського царя Феодора Святослава [10, № 157, С. 786]. відкрили нову сторінку відносин між Великим князівством Литовським, Польським королівством й Улусом Джучі. У Литві великим князем став Явнут (1341--1345 рр.), позиція котрого щодо його брата -- правителя Волині та Галичини -- невідома. Після ефемерного врядування Тінібека [12, С. 212--213; 109, С. 227--232] ханом став Джанібек (1342--1357 рр.). Він мав би підтвердити Любарта як володаря Волині та Галичини. Кожна зміна будь-якого правителя, а особливо на троні Улусу Джучі 9, завжди несла у собі небезпеку внутрішніх заворушень. І хоча жодних даних про підтвердження Джанібеком влади Любарта джерела не зберегли, відсутність спроб Казимира III скористатися ситуацією й повернути втрачені позиції на Галичині свідчать про його небажання та/або неготовність зв'язуватися саме з татарами. Обставини для його реваншу почали складатися лише в 1348 р.

У 1345 р. «створися в Литві замятня велика»: Кейстут детронізував Явнута на користь свого брата Ольґерда. Усунутий від влади правитель утік у Москву, а його старший брат Наримунт, як це не дивно, -- «біжа в Орду къ цесарю» [12, С. 216; 107, С. 175; 110, С. 358; 111, С. 275; 112, Стб. 418; 113, Стб. 605--606; 114, С. 107; 115, С. 127]. Цікаво, що епізод утечі Наримунта відображений лише в північноруських літописах, а в білорусько-литовських не згаданий узагалі.

Чому Наримунт, на відміну від брата, утік не в Москву, а в Орду, сказати складно. К. Несецький писав, що «мав той Наримунд, згідно з Яном Вернером у Генеалогії Яґеллонській fol. 65, а той же автор почерпнув то з хронік руських, за дружину доньку Тукаїса (Tuchais) короля тауриканського. Того ж також Тукаїса згадує Канґіус (Cangius) в історії константинополітанській, і називає його королем тауриканським, стверджуючи, що мав за собою дружину християнку на ім'я Марія, доньку Андроніка Старого, цезаря східного, в році 1320-му померлого» [116, С. 897; 117, С. 168; 118, С. 13].

Літописи повідомляють, що Наримунт по смерті батька як старший син нібито став правителем Великого князівства Литовського, та що «бысть ему брань со иноплеменники». Ким були ці «иноплеменники» сказано лише в «Начале государей литовскихъ»: «бысть ему брань с Татары и впаде (Наримунт -- В.Г) в руцы Тотаромъ». А з неволі його викупив начебто московський князь Іван Калита [113, Стб. 590 (6859 = 1351 р.), 595 (без дати), 604 (6849 = 1341 р.), 608--609 (6849 = 1341 р.); 119, С. 114].

Згаданий «Тукаїс» -- це хан Токта, чиє ім'я візантійський історик Георгій Пахімер (пом. 1310 р.) передав грецькою мовою як «Тоиктаї^», а в латинській транскрипції -- «Tuctai». Однією з його дружин, як свідчить Пахімер, була Марія, позашлюбна донька візантійського імператора Андроніка II [120, С. 268], котрий правив у 1282--1328 рр., а помер 1332 р. Марію ж він відправив до Токти бл. 1300 р. [121, С. 227; 122, С. 91].

Дослідники припускали, що згадана Георгієм Пахімером Марія може бути тотожною дружині Узбека на ім'я «Баялун» [123, С. 47; 124, С. 395]. Те, що остання дійсно була донькою візантійського імператора, підтверджують три незалежних одне від одного джерела [10, № 102, С. 589; 90, С. 160--161; 91, № 12, С. 57--59; 125, С. 488, 497; 126, С. 294, 301--302]. Але арабський мандрівник Ібн Баттута, який із дозволу Узбека супроводжував Баялун зі ставки хана в Константинополь, писав, що вона поїхала до батька, щоб народити там дитину [125, С. 497]. Якщо згадану Пахімером Марію видали заміж ще наприкінці XIII ст., то в 1330-х рр., про які писав Ібн Баттута, їй було б уже близько п'ятдесяти років, коли навряд чи можна говорити про народження дитини, а її батько -- давно помер. Отже, це могла бути лише донька імператора Андроніка III.

То чи могла донька Марії й Токти, або Баялун та Узбека, стати дружиною Наримунта? Про це ані синхронні, ані більш пізні джерела нічого не повідомляють. Навряд чи можна погодитися з тим, що таку подію літописці забули б записати, а численні нащадки князя -- згадати. Вочевидь, К. Несецький користувався рукописом праці Яна Вернера, що підтверджує його посилання на « fol. 65 ». Проте навряд чи останній, поляк німецького походження (?), мав у своєму розпорядженні якісь «руські літописи», де було б сказано про шлюб Наримунта з донькою хана. Крім К. Несецького працю Я. Вернера більше не використовував жоден спеціаліст із генеалогії. К. Естрайхер у своїй величезній бібліографії щодо цього твору лише обережно занотував під знаком питання: «Werner Jan. Genealogia Jagiellonska. (?)» [127, С. 795]. Достовірність цитування прочитаного К. Несецьким тексту викликає сумнів на прикладі праці «Канґіуса» -- французького історика-візантиніста XVII ст. Шарля Дюканжа, який, посилаючись на Георгія Пахімера, писав:

«IV. Irene, seu ut a Pachymere nuncupatur, Euphrosyne Palaeologina, Michaelis imperatoris filia notha, a patre nuptum data est Nogae Scythae Proceri, qui a Toctai Scytharum Tartarorum perinde Principe interfectus est. Fait porro Nogas iste pater Tzachae Scytharum Principis, sed ex altera conjuge.

IV^а. Maria Palaeologina, filia altera Michaelis, ex puella ex Diplovatzarum familia genita, in uxorem pacta est a parente Chalau, seu Hulac, Tartarorum Principi, ad quem deducta est a Theodosio de Villa Harduini, Monasterii Pantocratoris Hegumeno seu Abbate, Achaia et Peloponnesi Principis fratre. Sed Chalau interca extinto, hane duxit Apaga, ejus filius et successor, Muguliorum Despoena vocatur a Pachymere» [128, С. 235].

Як можна переконатися з наведеного уривку, всупереч твердженню К. Несецького, Ш. Дюканж не називає «Тукаїса» «королем тауриканським». Але таке титулування свідчить про те, що з'явилося воно значно пізніше за розпад

Орди (1502 р.), коли пам'ять про неї дещо стерлася, а Кримське ханство перетворилося на єдиного загальновідомого представника татарської державності.

Важливо зазначити й те, що Іван Калита не міг викупити Наримунта в Орді, оскільки сам московський князь помер 1340 р. Отже шлюб Наримунта з донькою «тауриканського короля», як і його татарський полон, попри спробу М. Борисова [129, С. 291--293] знайти у цьому історичне зерно, є цілком міфічними.

Впродовж двох десятиліть до 1345 р. джерела не фіксують контактів між правителями Литви й Улусом Джучі, а ті, про які ми можемо лише здогадуватися, стосувалися спадкування влади в підлеглих ханові Узбеку Галицькій та Волинській землях. У подальшому втечі князів до Орди, на прикладі Свидриґайла Ольґердовича або Михайла Сиґізмундовича, матимуть лише одну мету -- військову допомогу для повернення / захоплення влади у Великому князівстві Литовському. Вочевидь, що й Наримунт шукав опертя в Орді, найбільш потужному на той час у сусідові Литви, для повернення влади Явнуту або захоплення її для себе.

Але Наримунт прибув до Джанібека у складний для Орди період. Зручний для походу зимовий час 1344--1345 рр. уже було згаяно, а на 1345 і 1346 рр. хан мав інші плани. Не виключено, що він запросив ціну, яку князь не міг сплатити (наприклад, визнання підданства правителеві Улусу Джучі). Але це могло бути лише приводом, оскільки в реальності Джанібека займала передусім проблема Кафи, і він просто не був зацікавлений у наданні допомоги Наримунтові. Тому сюжет з його втечею в Орду не отримав у літописах жодного продовження. Наримунту нічого не залишалося, як примиритися з Ольґердом та Кейстутом, і він прибув у Литву не пізніше початку 1347 р. Йому повернули у володіння Пінськ на Поліссі [130, С. 10], він разом із цими братами на початку 1348 р. взяв участь у поході проти Ордену, де й загинув [131, С. 508]. І в тому ж році відбувся перший документально зафіксований дипломатичний контакт правителя Литви з ханом Улусу Джучі, ініційований саме першим.

Згідно з літописами, Ольґерд вислав в Орду Коріата, Михайла, Семена Свіслоцького та Айкшу з нібито проханням «рати у царя себі въ помочь». Дізнавшись про це, московський князь Семен Іванович після наради з братами й боярами вислав в Орду своїх представників зі скаргою на Ольґерда за те, що той розорив «съ своею братьею царевъ (тобто хана -- В.Г.) улусъ, а князя великаго отчину испустошилъ». Джанібек видав литовських послів у Москву через свого посла Тотуя.

Під розореним «царським улусом» однозначно слід розуміти напад Ольґерда на володіння Новгорода в 1346 р. [12, С. 217; 110, С. 358; 111, С. 276; 112, Стб. 419; 115, С. 128]. Але серед основних проблем, пов'язаних із місією Коріата, треба виділити такі: 1) ідентифікація членів посольства; 2) датування його за різними джерелами між 1348 і 1349 рр. Треба зважити й на те, що ранні літописи [13, Стб. 58; 132, С. 96; 133, С. 369] не вказують, проти кого Ольґерд просив собі на допомогу військо у хана, а пізні -- однозначно пов'язують це прохання проти Москви [12, С. 219; 106, С. 215; 114, С. 109].

Серед членів литовського посольства не викликає сумнівів лише особа Коріата -- одного з молодших синів Ґедиміна. Він, згідно з Я. Тенґовським, народився бл. 1305/1308 рр. [34, С. 164], тобто на момент, коли Ольґерд доручив йому місію, був уже досвідченим чоловіком.

Переконливо ідентифікувати Михайла й Семена Свіслоцького досі не вдалося. Місце їх у соціальній ієрархії Великого князівства Литовського літописи не зазначають, але якщо Семен названий Свіслоцьким, то, вочевидь, це був князь у Свіслочі на західному кордоні сучасної Білорусі. Утім, був це службовий князь, чи власник і спадкоємець міста, невідомо. Ю. Вольф уважав Семена Свіслоцького сином Наримунта [118, С. 25; 134, С. 274], але переконливих доказів не навів. У цьому за ним пішов і Л. Войтович [135, С. 618]. У джерелах Семен більше не згаданий. Михайло ж, записаний у літописах перед князем Семеном, вочевидь також був князем. Ю. Вольф [118, С. 20; 134, С. 274] уважав, що й він син Наримунта, але знову підтверджень не навів. Натомість на думку Я. Тенґовського, Наримунт мав лише синів Олександра, Патрикія, Юрія та Василя [34, С. 28--42].

Не менш загадковий персонаж -- Айкша. Походження його невідоме. До 1348 р. у джерелах його немає, а після цього згадується ще лише один раз -- в акті 1358 р., яким Кейстут затвердив розмежування між Литвою й Мазовецьким князівством («super duces et Boyaros nostros videlicet super Patryky, Woyszwylt et Aykszy, Olyzar et Waskonem Kerdeyewyczpro parte nostra») [136, № 80, С. 73; 137, № 24, С. 30--32]. Ю. Пузина вважав його сином Коріата [138, С. 428, 433--434; 139, С. 61--62, 64]. Князь Патрикій Гродненський, за Я. Тенґовським, також був Наримунтовичем [34, С. 28--30, 196]. Походження Войшвила точно не відоме, але він був князем [64, № 1041, Sp. 772]. Оскільки Олізар і Васько Кердейовичі походили з впливового на Поділлі, Волині й Галичині боярського роду, напевно татарського [140, С. 169--194], то сполучник «et» після імені Войшвила відносить Айкшу до бояр. Проте існують підстави вважати, що акт 1358 р. насправді пізнішого походження, оскільки письмо його характерне для перших десятиліть XV ст. [141, С. 113, прим. 180].