Литовсько-ординські відносини в першій половині XIV ст., або ще раз про посольство князя Коріата Ґедиміновича до хана Джанібека 1348 р.

Детальне дослідження зі спробою встановити особу Айкши належить І. Баранаускене, яка присвятила йому спеціальні розвідки в окремій статті та монографії. На її думку, Айкша, або литовською Ейкша (Eiksa), володів важливим замком Ейшишки Про замок Ейшишки див. докл.: [142, С. 67, 81]. (нині Шальчинінкський р-н Литви, на кордоні з Білоруссю) та був тестем Вітовта Кейстутовича. Свої висновки авторка ґрунтує на низці опосередкованих джерел про власника замку Ейшишки знатного боярина Судимонта (пом. 1394 р.), який в одному з орденських джерел у подіях 1384 р. названий «swoger Zudemunt» [143, С. 605], тобто брат дружини (шваґро) Вітовта, і таким чином він доводився Айкші сином [144, С. 64--74]. Пізніше вона скоригувала свої погляди, дійшовши висновку, що Айкша був батьком боярина Пекштиса й, відповідно, дідом Судимонта та Анни, Вітовтової дружини [145, С. 235--238]. Крім того, дослідниця вважає за можливе ототожнити Айкшу / Ейкшу зі згаданим в акті Юрія Коріатовича Якшою Літавором, котрого князь як молдавського господаря в 1374 р. начебто за успіхи в боротьбі з татарами нагородив селом Зубровці, власністю поблизу Білгорода (Аккерман) [146, № 1, С. 1--2; 147, № І, С. 416].

Спорідненість Судимонта з Вітовтом була предметом дослідження й інших істориків [148, С. 39--42; 149, С. 116--122]. Як підсумок, можна навести слова Р. Петраускаса: «Термін swoger у тогочасній німецькій мові означав особу, яка породичалася з іншою через шлюб -- це міг бути тесть, зять, чоловік сестри дружини й т. п.». Орденське джерело 1416 р. називає Судимонта «magen», що означало родича взагалі (найчастіше кровного). Таким чином, ступінь спорідненості Вітовта та Судимонта залишається остаточно нез'ясованим [150, С. 88--89]. Щодо присутності Айкши в Молдавії й ототожнення його з Якшою Літавором, то з цим погодитися неможливо. Румунські історики переконливо довели, що синхронні джерела не підтверджують молдавське правління Юрія Коріатовича, а його «пожалування» Якші Літаворові -- фальсифікат [151, С. 597--601; 152, С. 462--465; 153, С. 51--57; 154, С. 219--236; 155, С. 139--157].

Можемо зробити певні висновки щодо членів першого відомого нам офіційного литовського посольства в Орду: 1) єдиний ідентифікований його учасник -- князь Коріат Ґедимінович; 2) він став першим відомим послом із числа Ґедиміновичів, що підкреслює важливість його місії до хана Джанібека. Наступним послом такого рангу в європейські держави через понад тридцять років (1379 р.) стане князь Скирґайло Ольґердович (бл. 1354--1394 рр.), рідний брат великого князя литовського Яґайла [156, С. 92--98; 157, С. 70--83].

Датування литовського посольства в Орду 1348-им роком за березневим стилем, як нам видається, переконливо довів В. Кучкін у контексті договору між нащадками Івана Калити [158, С. 101--175, особливо 137--138]. Цей самий рік для супутніх подій у літописі визначив і М. Бережков [159, С. 298].

Усі без винятку дослідники відносять відправлення Ольґердом посольства в Орду на період після 2 лютого 1348 р., тобто після поразки литовського війська на р. Стрева від тевтонців [13, Стб. 57; 111, С. 276; 112, Стб. 419; 131, С. 75--76, 512; 160, С. 4; 161, С. 35--36; 162, табл. 49, № 88, С. 25], що, на їхню думку, спричинило потребу у зовнішній підтримці. Виходячи з цього, вони пропонують свої варіанти того, проти кого литовський князь просив у хана військову допомогу. З різного рівня аргументацією, крім Великого князівства Московського [11, С. 380; 20, С. 127; 34, С. 166; 53, С. 119, прим. 2; 158, С. 137--138; 163, С. 116; 164, С. 285--286; 165, С. 239; 166, С. 540--541; 167, С. 74--75; 168, С. 130; 169, С. 165], називають ще Польське королівство [22, С. 47--48; 33, С. 33, прим. 3; 170, С. 78], Тевтонський [171, С. 504--527], і навіть обережно припукають Лівонський орден [172, С. 199], який на той час уже давно був з'єднаний із тевтонцями. Кожна з версій має як свої переваги, так і вади. На наш погляд, мінусом аргументації виступає, власне, прийняття думки, що Коріата було відправлено після 2 лютого. Розв'язати цю складну проблему можливо лише приблизно, за опосередкованими джерельними даними, й тільки з урахуванням тодішніх логістичних можливостей.

Відомо, що великий князь московський Семен Іванович повернувся з Орди навесні 1348 р., тобто, за березневим стилем, після 1 березня. Шлях від Москви до Орди, на думку окремих дослідників, займав близько місяця [173, С. 82, прим. 124; 174, С. 87]. День повернення невідомий, але це відбулося до 26 травня [12, С. 219; 13, Стб. 58; 106, С. 215; 114, С. 109; 132, С. 96]. Отже часовий діапазон досить широкий: 1 березня -- 25 травня.

На думку В. Кучкіна, нарада Калитовичів щодо протидії посольству Коріата в Орду відбулася в Москві на початку -- у середині травня [158, С. 138]. Якщо так, то гонець із повідомленням про приїзд литовців до Джанібека мав би вирушити з Орди не пізніше початку -- середини квітня. Відповідно, прибути у ставку хана литовці мали до початку квітня. Але якщо уважніше глянути на події, то виникають питання, передусім логістичні, розв'язати які на основі знаних на сьогодні джерел можна лише гіпотетично: 1) невідоме місце перебування ставки Джанібека на момент виїзду звідти Семена Івановича (отже згадане твердження дослідників, що шлях із Москви в Орду або у зворотному напрямку відносно подій 1348 р. займав близько місяця, суто умовне Восени 1318 р. тверський князь Михайло Ярославич був убитий у ставці Узбека на Північному Кавказі [12, С. 182, 184; 13, Стб. 38--39; 174, С. 119--142; 176, С. 116--120]. Там, у місцевості Біш-Даґ (П'ятигір'я), була одна з кочових ставок хана [125, С. 481; 126, С. 289]. Поряд знайдено залишки мавзолеїв [177, С. 262--265; 178, С. 229--239; 179, С. 83--93]. У 1413 р. князь Василь Михайлович Кашинський виїхав з Орди на Дмитрів день 26 жовтня, а до Кашина він прибув за два місяці -- 24 грудня [180, С. 219--220].); 2) невідоме місце перебування ставки Джанібека на момент приїзду туди Коріата (отже розрахунок бодай приблизного часу, витраченого на дорогу з Литви в Орду, також умовний; однозначно можна констатувати лише те, що Семен Іванович вирушив зі ставки хана ще до того, як туди прибув Коріат).

Тож ми не можемо ані підтвердити, ані спростувати прямо чи опосередковано того, що посольство Коріата виїхало в Орду саме після 2 лютого 1348 р.

Викликають питання й інші, зазначені в літописі, повідомлення щодо цього посольства:

1) Невідомо, яким чином у Москві отримали відомості про прибуття Коріата в Орду. Літопис із цього приводу висловлюється невизначено: «И то слышавъ князь великїй Семен...». Навряд чи Ольґерд сповістив Москву про виїзд свого посольства. Звістку про нього з Литви в Москву могли принести купці. У такому разі вона могла потрапити до Семена Івановича ще відразу по його поверненні до Москви з Орди приблизно в березні. Це міг бути й татарський гонець, відправлений кимось із доброзичливців московського князя в Орді, або, враховуючи приязні стосунки Джанібека з Москвою, Семенові Івановичу про прибуття литовців повідомив сам хан.

2) Якщо ж литовське посольство вирушило в Орду до 2 лютого 1348 р., то й повідомлення про прохання Ольґерда до хана надати Литві військову допомогу набуває зовсім інших рис, позаяк литовський правитель із вірними йому братами на той час не лише цілком вдало самостійно відбивав напади всіх ворогів, а й поширив свій вплив на сусідні Новгород, Псков, Твер, Смоленськ. Тим самим він вступив у конфронтацію як із Джанібеком, котрому зазначені землі платили данину, так і з Семеном Івановичем, який вважав 'їх зоною свого впливу, оскільки після смерті батька в 1340 р. отримав ханський ярлик не лише на велике княжіння, а й «всЪ князи Русские под руці его даны» [107, С. 172--173].

Не вдаючись у детальну аргументацію, треба визнати, що Москва, будучи частиною Улусу Джучі, не могла стати об'єктом для спільного литовськотатарського застосування сили. Неможливо погодитися й з думкою А. Горського, що причиною прохання про військову підтримку було надання Семеном Івановичем притулку Явнуту [181, С. 75], тим паче, що це не викликало жодного конфлікту між Вільном і Москвою. Від часу його втечі з Литви минуло три роки й важко пояснити затримку можливих претензій Ольґерда перед Джанібеком щодо переховування Явнута в Москві. Дослідники вже давно звернули увагу на тісні стосунки між останнім і Наримунтом. Отже є підстави припустити, що Явнут повернувся у Велике князівство Литовське більшменш в один час із Наримунтом, тобто наприкінці 1346 -- на початку 1347 рр.

Ольґерд мав добре знати про тісні відносини між Москвою та Сараєм. Ще 1317 р. Кончака (пом. 1318 р.), сестра Узбека, стала другою дружиною московського князя Юрія Даниловича (пом. 1325 р.) [12, С. 180] й, відповідно, доводилася невісткою Івана I Даниловича Калити й тіткою його сину Семену Гордому. Таким чином останній був некровним, але все ж таки двоюрідним братом хана Джанібека. Такий випадок родичання володаря Улусу Джучі з руськими північносхідними князями унікальний [182, С. 16]. Можна бути впевненим й у тому, що Ольґерд на прикладі свого союзника -- тверського князя Олександра Михайловича та його сина Федора -- добре знав, що чекає в Орді тих, хто кидав виклик московському правлячому дому: 1339 р. за намовою Івана Калити хан Узбек викликав їх у свою ставку, де стратив обох [110, С. 349--350].

Відносини Литви з Польським королівством у цей час уже кілька років були як мінімум не ворожими. У листопаді 1345 р. папа римський закидав Казимирові III, що він уклав перемир'я «з литовськими схизматиками» проти християн [67, № 628, С. 484--485]. Ішлося про Любарта чи взагалі про Велике князівство Литовське, -- з тексту зрозуміти складно, але підтвердження цього перемир'я знаходимо у спільній польсько-литовській виправі проти Опавського князівства [80, С. 495]. Воно було тривалим. Проте це не означало, що Ольґерд, Кейстут і Любарт довіряли Казимирові. Литовсько-польський союз, вістря якого було направлене проти Тевтонського ордену, розпався 25 травня 1339 р. разом зі смертю Альдони, дружини польського короля й доньки Ґедиміна [34, С. 234; 105, С. 31]. Сам Казимир 1343 р. підписав із тевтонцями в Каліші низку угод, що отримали назву Калішського миру [183, № 567--569, 579--582, 586--587, 590], котрий тривав понад шість десятиліть. Здавалося, що руки в короля для боротьби за литовські Волинь і Галичину були розв'язані. І можна було думати, з огляду на згадане вище титулування Казимира III себе паном Русі, що він при нагоді спробує захопити їх. Але насправді ще з 1345 р. польський володар був зв'язаний війною з Карлом IV Люксембургом. Чергове загострення розпочалося восени 1347 р., а мир між ними було укладено лише 22 листопада 1348 р. [184, С. 108--115].

У відносинах із Тевтонським орденом період 1345--1347 рр. відзначався особливою збройною ініціативою Великого князівства Литовського. В листопаді 1345 р. литовці спалили Растенбурґ [131, С. 508]. Наступного року напали на Земґалію й Самбію [131, С. 77, 509; 185, С. 341]. На початку 1347 р. атакували Пруссію, а восени -- Раґнету [131, С. 50, 508; 185, С. 341; 186, № 3, С. 3--4]. З обох сторін це були прикордонні акції. При цьому не можна сказати, що Орден удавався до ефективних відповідей та становив загрозу існуванню Литви. Так, у 1347 р. проти двох литовських нападів тевтонці не здійснили у відповідь жодного [187, С. 2--3]. І навіть після важкої поразки литовців у 1348 р. тевтонці спромоглися лише на один похід у серпні -- вересні того ж року, й до початку 1352 р. не робили 'їх зовсім [11, С. 375; 162, табл. 49, № 89--91, С. 25--26; 187, С. 11]. Звичайно, свою роль відіграла епідемія чуми, що обмежила приплив в Орден західноєвропейських шукачів пригод і слави, але більше справа полягала в тому, що потенціал Пруссії був ще замалим, аби становити небезпеку для Великого князівства Литовського. Він зміцнився лише після того, як маґістром Ордену став не лише успішний воїн, а й добрий адміністратор Вінріх Кніпроде (1352--1382 рр.) [188, С. 90--95]. Але тільки в березні 1362 р. за підтримки німецьких, англійських, італійських лицарів тевтонці вперше змогли прорвати литовську оборону на річці Німані, взяти в облогу замок у Ковні та вдарити по центральних литовських володіннях в Аукштайтії. Навіть спільних зусиль Ольґерда й Кейстута забракло, щоб зняти цю облогу, тож замок було захоплено. У полон потрапив «син короля Кейстута» Вітовт [143, С. 81].

Джанібек у першій половині 1340-х рр. виявив повну пасивність щодо своїх західних володінь. Передусім на кордоні з Угорщиною, яка наполегливо намагалася розширити власні межі за рахунок татарських земель, через що угорсько-татарські зіткнення не припинялися. Так, буллою від 7 травня 1343 р. папа Климент IV відновив відпусти гріхів усім, хто загине у війні з татарами, «язичниками» та іншими сусідами Угорщини [189, № 257, Old. 186]. З його ж акта від 9 жовтня 1344 р. відомо, що татари спустошили землі архієпископства Калочі [190, № 676, Old. 383]. З боку татар це була лише дрібна прикордонна сутичка, оскільки для серйозної війни, як показали події 1337 р. у Візантії, сил лише Дунайського улусу було замало, а Джанібек зосередив свою увагу на італійських Тані й Кафі, Чаґатайському улусі [191, С. 127] та Азербайджані [6, С. 81--85; 191, С. 127--129; 192, С. 191 -- 195].

Криза у відносинах з італійцями почалася в Тані 1343 р., коли венеціанець убив татарського купця Гаджи Омара. Хан вигнав із Тани всіх «франків» [193, С. 121 --126; 194, С. 8--43; 195, С. 89--125]. Наступною жертвою мала стати Генуезька Кафа на Кримському півострові, але облога міста в 1344 р. виявилася невдалою. Кафинці не лише витримали блокаду, а й, зробивши вилазку, знищили облогові машини та багатьох татар [196, С. 139].

Через невдачу Джанібек зважився на досі небачений для Улусу Джучі проект, що порівняно з можливим втручанням у справи Литви, або війною з угорцями, був для нього значно важливіший. Венеціанські мінорити, котрі побували у Сараї, у своєму листі обережно натякали, що причиною репресій Джанібека проти італійців насправді було не вбивство Гаджи Омара, а бажання захопити Кафу [194, С. 29; 195, С. 113; 197, № 6, С. 283]. Але коли хан переконався, що поставити місто під свій контроль без флоту неможливо, він наказав за зиму 1344--1345 рр. побудувати у Чембало й Каламіті 30 ґалей. Утім у Кафі про це досить швидко дізналися [197, № 6, С. 282], і в березні 1345 р. ґенуезці спорядили ескадру, яка знищила ханські кораблі [197, № 8, С. 288--289].

Ніби відчувши або дізнавшись про цілковиту зайнятість Джанібека Кафою, взимку 1345 р. угорське військо перейшло в наступ. Було розбито сили й захоплено важливого татарина на ім'я Атламош, начебто «другу після хана [людину], одруженого з сестрою самого хана», якого стратили, а «ті з тартар, хто залишився живим, втекли у віддалені приморські краї до інших тартар» [5, С. 513; 198, С. 151--152; 199, С. 25]. З огляду на те, що похід угорців відбувався поблизу Трансильванії, найбільш імовірно, що Атламош правив улусом між річками Серет і Прут [200, С. 58--59]. Джанібек до долі свого зятя поставився цілком пасивно й навесні 1345 р. татарське військо на чолі з найвищим ординським сановником Могулбугою знову безуспішно намагалося захопити Кафу [108, № 180, С. 57; 197, № 7, С. 286; 201, № 170, С. 334].

Вочевидь, що фінанси Улусу Джучі були підірвані торгівельною блокадою, а військові сили -- невдалими облогами. І коли 1346 р. угорці завдали татарам важкої поразки, заволодівши «великою кількістю дуже цінної зброї, безмежною здобиччю як тваринами, так і дорогоцінностями й дорогим камінням» [5, С. 512--513; 198, С. 151 --152, 167--168], хан, замість того, щоб кинути військо проти Угорського королівства, ще раз спробував захопити Кафу. Облога 1346 р. припала на спалах чуми в Орді [202, С. 75--89], а купецькі судна під кінець наступного року занесли пошесть в Європу [203, С. 97--126]. Ще одна невдала облога Кафи під час епідемії відбулася на початку 1347 р. [204, С. 279; 205, С. 46]. Відбивши спроби захоплення міста, ґенуезці самі пішли в наступ й оволоділи Чембало [206, С. 217--228; 207, С. 212--213]. Після чергової невдачі Джанібек навесні 1347 р. погодився на мир Дж. Петті Бальбі і С. Карпов уважають, що могла була ще одна спроба захопити Кафу на початку 1349 р. [194, С. 39; 195, С. 124; 206, С. 220]. із ґенуезцями, про що дізналися венеціанці [197, С. 275], які отримали від хана прощення та ярлик 26 грудня того ж року [201, № 167, С. 311--313; 208, № 3, С. 587--589; 209, С. 78--121].

Безпосереднім чи опосередкованим свідком кримських невдач Джанібека й першої хвилі епідемії чуми під час свого перебування в Орді був Наримунт. Можна не сумніватися, що після повернення в Литву він про все бачене та почуте повідомив у деталях Ольґердові.

Отже, підводячи риску під аналізом відносин правителя Великого князівства Литовського з сусідами станом на початок 1348 р., можна охарактеризувати їх так:

• із польським королем -- як обопільний, але нещирий нейтралітет (Казимир III хоч і виказував претензії на Галичину й Волинь, ще не був готовий до боротьби за них);

• із великим князем московським -- до прямого воєнного протистояння ще не дійшло (але відносини з Семеном Івановичем були напруженими через поширення впливу Литви на Новгород, Псков і литовський союз із Тверським князівством, які в Москві вважали зоною свого впливу);

• із Тевтонським орденом -- безупинна ворожнеча, що на практиці виливалася в обопільний прикордонний терор (де хрестоносці ще не могли загрожувати ані корінним литовським землям, ані, тим більше, існуванню самого Великого князівства Литовського);

• із ханом, як можна здогадуватися, контакти відбувалися навколо питань, пов'язаних із Галичиною й Волинню, але ми не знаємо, були вони безпосередньо через Ольґерда чи лише опосередковано через Любарта (останнє видається більш імовірним); Джанібек не виказував інтересу до подій як у самій Литві, так і взагалі до ситуації, що склалася у його західних володіннях (особливо ця тенденція стала помітною в ослабленому Улусі Джучі після початку епідемії чуми в 1346 р.).

Маючи свіжий приклад страти в Орді тверських князів через конфлікт із Москвою та нещодавні литовські напади на новгородські землі, Ольґерд навряд чи був настільки наївним, щоб розраховувати на союз із Джанібеком проти Семена Івановича. Таким чином, висновок М. Ґрінберґа, що посольство Коріата мало просити у хана військової допомоги саме проти хрестоносців, здається, на перший погляд, прийнятним. Проте, щоб ординці дісталися території Пруссії або Лівонії, вони спершу мали пройти через литовські володіння, що загрожувало якщо не підкоренням Литви, то її розоренням, як це було на Волині й Галичині під час спільного походу князів і татар проти Польщі [210, Стб. 893, 895]. Ще з XIII ст. єдиним напрямком ординських інтересів поблизу Великого князівства Литовського було лише Польське королівство, котре, на відміну від Угорського, ніколи не платило данину ані каанам Монгольської імперії, ані ханам Улусу Джучі. Але Джанібек, як і його попередники Узбек чи Токта, не демонстрував бажання поширити татарську експансію у західному напрямку. Навіть після захоплення Казимиром III Львова татари в 1341 р. лише повернули статус-кво початку 1340 р.

Врахувавши зазначені фактори, виникають логічні питання: що міг Ольґерд запропонувати Джанібеку, щоб той погодився на військовий союз, якщо:

• потенційно інтереси Орди були в Польському королівстві, з яким вона мала спільний кордон через Галичину й Волинь, але не мала бажання, сил або можливостей для 'їх реалізації, а саме Велике князівство Литовське вже тривалий час перебувало з Владиславом Локетком і Казимиром III у мирі?

• Орда не мала інтересів не лише у Пруссії та/або Лівонії, з якими у неї не було спільного кордону, а й навіть, як показав приклад утечі Наримунта в 1345 р., у самій корінній Литві, котра на момент 1348 р. ворогувала саме з Тевтонським орденом?

Якщо ж узяти до уваги цілком імовірну можливість, що посольство Коріата виїхало з Литви до битви на р. Стрева 2 лютого 1348 р., то з'являється ще одне питання: чи справді в тих умовах Ольґерд потребував або розраховував на військову допомогу Орди, яка чотири рази не змогла взяти Кафу й уже два роки потерпала від чуми [211, С. 679--694; 212, С. 689--690; 213, С. 220--239], а ханові він не міг запропонувати нічого з того, що могло б його зацікавити, крім власного підданства, яке навряд чи входило у плани литовського правителя?

Таким чином, інформація літописців, що мета посольства Коріата полягала у проханні Ольґерда про військову допомогу Орди, є або недостовірною, або свідомою дезінформацією Семена Івановича, або й самого литовського правителя.

Тому необхідно звернутися до проблеми достовірності джерела, в якому є й інші певні невідповідності. Так, відправлені Семеном Івановичем в Орду киличеї Федір Глібович, Амінь і Федір Шубачов виказали Джанібеку свою «жалобу» на те, що Ольґерд разом із братами «испустошилъ» улус хана [13, Стб. 58; 132, С. 96; 133, С. 369]. Те, що московські посланці могли вишукувати будь-які аргументи, щоб зірвати литовське посольство, сумніву не викликає. Попередні трагічні московсько-тверські відносини свідчать, що в Москві добре навчилися інтригувати правителів Орди. В історіографії є відомим шанобливе ставлення монголів і татар до послів. Утім, якщо вони представляли правителя ворожої держави, то їх могли заарештувати, конфіскувати майно або взагалі вбити, звинувативши у шпигунстві [214, С. 380--381]. Не виключено, що розрахунок Семена Івановича полягав у тому, що хан стратить Коріата з усім його супроводом, чим спровокує зіткнення Ольґерда з Джанібеком, а це в перспективі могло усунути або надовго нейтралізувати литовського конкурента. Проте з часу нападу Ольґерда на новгородські володіння минуло два роки, тому неможливо припустити, щоб хан не знав про те, що литовці розорили землі, які платять йому данину. Утім Джанібек не лише не відправив у 1346--1348 рр. проти Великого князівства Литовського каральне військо, а й у 1348 р. не покарав самих послів, хоча руських князів було вбито в Орді більше десятка [215, С. 10--11] і за меншу провину Так, Іоанн де Плано Карпіні писав, що «Андрій, князь Чернігова, що є в Русі, був звинувачений перед Бату в тому, що вивів татарських коней із країни і продавав їх деінде». І хоч провину князя доведено не було, він поплатився життям [216, С. 238--239; Пор. 13, Стб. 31; 71, С. 93--94]..

Таким чином, можна думати, що Джанібек, якому було не до Литви, і який не збирався карати ані самого Ольґерда, ані його брата Коріата, навмисно видав литовське посольство в Москву, покладаючи всю відповідальність за його подальшу долю на Семена Івановича. А щоб дорогою до Москви з литовцями не трапився «нещасний випадок», хан відправив туди Коріата під наглядом свого посланця Тотуя.

Проте й у Москві не бажали передчасної конфронтації з Ольґердом і вміло обернули ситуацію на власну користь. Навесні 1349 р. литовське посольство вирушило в Москву. Його результатом стало примирення Литовського та Московського великих князівств через шлюб Ольґерда з Уляною, дочкою Олександра Михайловича Тверського, й Любарта з Ольгою, племінницею великого князя московського та дочкою Костянтина Васильовича Ростовського [13, Стб. 59]. Обидва шлюби відбулися за згодою і схваленням московського правителя. Їх синхронність свідчить, що рішення про це було ухвалено Ольґердом. Про конкретні умови миру нічого невідомо, оскільки текст договору не зберігся [217, С. 94--95], однак пізніші висловлювання московських дипломатів свідчать про те, що для Литви він не був вигідним [218, С. 296--297, 299]. Імовірно, договір передбачав відмову Ольґерда від литовського просування в північно-східному напрямку й визнання суверенітету Москви над Смоленськом [219, С. 61--65].

Підсумовуючи все сказане, зазначимо:

1. Посольство в Орду 1348 р. мало для Ольґерда важливе значення, на що вказує призначення його очільником Коріата.

2. Попри очевидну значущість місії та високий ранг її керівника, необхідно констатувати, що на основі відомих джерел неможливо визначити дату її від'їзду з Литви, маршрут, час, затрачений на дорогу, дату прибуття до ставки Джанібека, розташованої в невідомому місці; не вдається з'ясувати, проти кого Ольґерд потребував військової підтримки Орди; неможливо ані підтвердити, ані спростувати той факт, що взагалі метою посольства Коріата було завдання домогтися від Джанібека військової підтримки для Великого князівства Литовського проти не вказаного джерелами супротивника.

Таким чином, мета посольства Коріата залишається невідомою, а всі висновки щодо неї -- суто гіпотетичні. Наївно думати, що Джанібек, який мав дуже тісні відносини з Семеном Івановичем Московським, погодився б бодай якимось чином сприяти литовській експансії на землі Новгорода і Пскова, з котрих він систематично отримував данину. На наш погляд, найбільш імовірним противником для Литви в тодішніх умовах був не Тевтонський орден, який, навіть попри дошкульну, але випадкову поразку литовського війська на р. Стрева, не становив значної небезпеки, а власне Польське королівство як реальний претендент не лише на досі спірну Галичину, дуже слабко з'єднану з Литовською державою, а й на Волинь, де вже утвердився Любарт. Причиною тому були виказані Казимиром III претензії на Галичину, ймовірно після смерті Дмитра Дедька (між травнем 1344 та кінцем 1347 рр.). Проблема володіння Галичиною, на відміну від початку поширення литовського впливу на Новгород, Твер і Псков, була актуальною й до 2 лютого 1348 р. та ще більше посилилась після цієї дати. Як бачимо на прикладі Візантії 1337 р., Галичини 1340 р. лише припинення виплати данини могло спонукати правителя Орди, до того ж ослабленого невдачами на Кримському півострові й епідемією чуми, надати Литві військову підтримку. Утім це було справою перспективи, оскільки до замирення з Карлом IV Люксембурґом восени 1348 р. Казимир не наважився б воювати на два фронти. Отже, можна думати, що посольство Коріата мало радше на меті зондаж реакції Джанібека на пропозицію Ольґерда, ніж отримання від нього гарантій реальної військової допомоги. Проте розрахунок литовського правителя виявився не лише помилковим, а й прямо протилежним очікуваному, що показали події 1349 р., коли для литовського панування на Галичині та значною мірою на Волині настала справжня катастрофа.



References

1. Monumenta Poloniae Historica = Pomniki dziejowe Polski. T. III. Lwow, 1878 [in Latin].

2. Balzer, O. Geneologia Piastow. Krakow, 1895 [in Polish].

3. Monumenta Poloniae Historica = Pomniki dziejowe Polski. T. II. Lwow, 1872 [in Latin].

4. Fontes rerum Bohemicarum = Prameny dejin ceskych. T. 3. Praha, 1882 [in Latin].

5. Khautala, R. Ot Batu do Dzhanibeka: voennye konflikty Ulusa Dzhuchi s Polshej i Vengriej (2). Zolotoordynskoeobozrenie. 2016, 4(3): 485-528 [in Russian]. [Хаутала Р. От Бату до Джанибека: военные конфликты Улуса Джучи с Польшей и Венгрией (2). Золотоордынское обозрение. 2016. Т. 4, № 3. С. 485--528].

6. Kamalov, I.H. Otnoshenija Zolotoj Ordy s hulaguidami. Kazan, 2007 [in Rissian]. [Камалов, И.Х. Отношения Золотой Орды с хулагуидами. Казань: Институт истории им. Ш. Марджани, 2007. 108 с.].

7. Dabrowski, D. Rodowod Romanowiczow kz.iazat halicko-wolynskich. Poznan-Wroclaw, 2002 [in Polish].

8. Ptasnik, J. (Ed.). Monumenta Polonie Vaticana. T. I. Acta camerae apostolicae. Vol. II. 1207--1344. Krakow, 1913 [in Latin].

9. Hirsch, T., Toppen, M., Strehlke, E. (Eds.). Scriptores rerum Prussicarum. Bd. 1. Leipzig, 1861 [in German and Latin].

10. Khautala, R. V zemljah “Severnoj Tartarii”: Svedenija latinskih istochnikov o Zolotoj Orde v pravlenie hana Uzbeka (1313--1341). Kazan, 2019 [in Russian and Latin]. [Хаутала Р. В землях «Северной Тартарии»: Сведения латинских источников о Золотой Орде в правление хана Узбека (1313--1341). Серия «Язма Мирас. Письменное Наследие. Textual Heritage». Вып. 6. Казань: Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2019. 976 с.].

11. Paszkiewicz, H. Jagiellonowie a Moskwa. T. I. Litwa i Moskwa w XIII i XIV w. Warszawa, 1933 [in Polish].

12. Polnoe sobranye russkykh letopysei (PSRL). T. 10: VIII. Letopysnii sbornyk, ymenuemyiy Patryarsheiu yly Nykonovskoiu letopysiu. St Petersburg: V typohrafyy Mynysterstva ynostrannyih del, 1885 [in Old Slavonic]. [Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). Т. 10: VIII. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. Санкт-Петербург: В типографии Министерства иностранных дел, 1885. 244 с.]

13. PSRL. Vol. 15. Izd. 2. Vyp. 1: Rohozhskiy letopysets. Petrograd, 1922 [in Old Slavonic]. [ПСРЛ. Т. 15. Изд. 2-е. Вып. 1: Рогожский летописец. Петроград: (б.в.), 1922. XVIII, 186 стб.].

14. Kuchkin, V.A. Povesti o Mikhaile Tverskom: Istoriko-tekstolohicheskoe issledovanie. Moscow: Nauka, 1974 [in Russian]. [Кучкин В.А. Повести о Михаиле Тверском: Историко-текстологическое исследование. Москва: Наука, 1974. 291 с.].

15. Kuchkin, V.A. Prostrannaia redaktsiya Povesti o Mikhaile Tverskom. Srednevekovaia Rus. 1999. 2: 118-163 [in Russian]. [Кучкин В.А. Пространная редакция Повести о Михаиле Тверском. Средневековая Русь. 1999. Ч. 2. С. 118--63].

16. Chartularium Lithuaniae res gestas magni ducis Gedeminne illustrans. Gedimino laiskai / Tekstus, vertimus bei komentarus parenge S.C. Rowell. Vilnius, 2003 [in Lithuanian and Latin].

17. Bunge, F.G. (Ed.). Liv-, Estund Curlandisches Urkundenbuch. Bd. 6. Riga, 1873 [in German and Latin].

18. Napiersky, K.E. (Ed.). Russisch-Livlandische Urkunden. Sankt-Peterburg, 1868 [in German, Russian, Latin].

19. PSRL. Vol. 32: Khroniki: Litovskaia i Zhmoitskaia, y Bykhovtsa. Letopisi: Barkulabovskaia, Averki i Pantsyrnoho. Moscow, 1975 [in Old Belarusian]. [ПСРЛ. Т. 32: Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи: Баркулабовская, Аверки и Панцырного. Москва: Издательство «Наука», 1975. 233 с.].

20. Gudavicius, E. Istoryia Litvy s drevneishykh vremen i do 1569 hoda. T. I. Moscow, 2005 [in Russian]. [Гудавичюс, Э. История Литвы с древнейших времен и до 1569 года. Т. I. Москва: Фонд имени И.Д. Сытина BALTRUS, 2005. 679 c.].

21. Rowell, S.C. Lithuania ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1292-- 1345 / Cambridge Studies in Medieval Life and Thought. Fourth Series. Cambridge University Press, Cambridge-New York-Melbourne, 1994 [in English].

22. Shabuldo, F.M. Zemli Yuho-Zapadnoi Rusi v sostave Velikoho kniazhestva Litovskoho. Kyiv, 1987 [in Russian]. [Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. Киев: Наукова думка, 1987. 182 с.].

23. Batura, R. Lietuva tautu kovoje pries Aukso orda. Nuo Batu antpludzio iki musio prie Melynuju Vandenu. Vilnius, 1975 [in Lithuanian].

24. Kuczynski, S.M. Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rzadami Litwy. Warszawa, 1936 [in Polish].

25. Wolff, J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego ksiestwa Litewskiego 1386--1795. Krakow, 1885 [in Polish].

26. Rusyna, O. Psevdokyivski kniazi. In: Rusyna, O. Studii z istorii Kyeva ta Kyivskoi zemli. Kyiv, 2005. 41-53 [in Ukrainian]. [Русина О. Псевдокиївські князі. В: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. Київ: Інститут історії України, 2005. С. 41--53].

27. Rusyna, O. Kyivska vyprava Gedymina (tekstolohichnyi aspekt problemy). ZapyskyNaukovoho tovarystva imeni Shevchenka (ZNTSh). 1996. 231: 147-157 [in Ukrainian]. [Русина О. Київська виправа Ґедиміна (текстологічний аспект проблеми). Записки Наукового товариства імені Шевченка (ЗНТШ). 1996. T. 231. С. 147--157].

28. PSRL. Vol. 35: Letopisi belorussko-litovskie. Moscow, 1980 [in Old Belarusian]. [ПСРЛ. Т. 35: Летописи белорусско-литовские. Москва: Издательство «Наука», 1980. 224 с.].

29. Kelembet, S. Liubart-Dmytro Hedyminovych: pershyi shliub i dynastychni prava na Halytsko-Volynske kniazivstvo. Ruthenica. Shchorichnyk serednovichnoi istorii ta arkheolohii Skhidnoi Yevropy. 2019. XV: 141-167 [in Ukrainian]. [Келембет С. Любарт-Дмитро Гедимінович: перший шлюб і династичні права на Галицько-Волинське князівство. Ruthenica. Щорічник середньовічної історії та археології Східної Європи. 2019. Т. XV. С. 141 --167].

30. Kupchynskyi, O. Akty ta dokumenty Halytsko-Volynskoho kniazivstva XIII -- pershoi polovyny XIV stolit. Doslidzhennia. Teksty. Lviv, 2004 [in Ukrainian]. [Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ -- першої половини ХРУ століть. Дослідження. Тексти. Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 2004. 1283 с.].

31. Hrushevskyi, M. Koly sfabrykovana hramota Liubarta lutskii katedri ? Krytychna zamitka. ZNTSh. 1906. 70(2): 71-72 [in Ukrainian]. [Грушевський М. Коли сфабрикована грамота Любарта луцькій катедрі? Критична замітка. ЗНТШ. 1906. Т. 70. Кн. 2. С. 71--72].

32. Shcherbakovskiy, D.M. Fundushevaia zapys kniazia Liubarta Lutskoi tserkvi Ioanna Bohoslova 1322 h. Chtenyia v Istorycheskom obshchestve Nestora letopistsa. 1905. 18(III--IV): 61-70 [in Russian]. [Щербаковский Д.М. Фундушевая запись князя Любарта Луцкой церкви Иоанна Богослова 1322 г. Чтения в Историческом обществе Нестора летописца. 1905. Кн. 18. Вып. III--IV. Отд. II. С. 61--70].

33. Hrushevskyi, M. Istoriia Ukrainy-Rusi v odynadtsiaty tomakh, dvanadtsiaty knyhakh. T. IV: XIV--XVI viky -- vidnosyny politychni. Kyiv, 1993 [in Ukrainian]. [Грушевський М. Історія України-Руси в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. Т. IV: XIV--XVI віки -- відносини політичні. Київ: Наукова думка, 1993. 544 с.].

34. Tegowski,J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. Poznan-Wroclaw, 1999 [in Polish].

35. Yasas, R. Khronika Bykhovtsa i yae pakhodzhanne. Belaruski histaryichnyi ahliad. 2017. 24, 12(46--47): 183-220 [in Belarusian]. [Ясас Р Хроніка Быхауца і яе паходжанне. Беларускі гістарични агляд. 2017. T. 24, Т. 12, № 46--47. С.183--220].

36. Yuchas, M.A. Khronyka Byikhovtsa. Letopysy y khronyky. Sbornyk statei. 1973. Moscow, 1974. 220-231 [in Russian]. [Ючас М.А. Хроника Быховца. Летописи и хроники. Сборник статей. 1973. Москва: Наука, 1974. С. 220--231].

37. Chamiaritski, V.A. Belaruskiia letapysy yak pomniki litaraturi. Uzniknenne i litaraturnaia historyia pershykh zvodav. Minsk, 1969 [in Belarusian]. [Чамярьіцкі В.А. Беларускія летаписы як помнікі літаратурьі. Узнікненне і літаратурная псторыя першых зводау. Мінск: «Навука і тзхніка», 1969. 192 с.].

38. Ochmanski, J. Nad Kronika Bychowca. Studia Zrodloznawcze. 1967. XII: 155-163 [in Polish].

39. Krysko, V. Zapis pistsa v Lutskoi Psaltyri 1384 hoda. Lutskyi Psaltyr 1384 roku. Kyiv, 2013. 467-474 [in Russian]. [Крысько В. Запись писца в Луцкой Псалтыри 1384 года. Луцький Псалтир 1384 року. Київ: Горобець, 2013. С. 467--474].

40. Stoliarova, L.V. Svod zapisei pistsov, khudozhnikov i perepletchikov drevnerusskikh perhamennykh kodeksov XI--XIV vekov. Moscow, 2000 [in Russian]. [Столярова Л.В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергаменных кодексов XI--XIV веков. Москва: Наука, 2000. 543 с.].

41. Piekosinski, F. (Ed.). Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa. 1253--1506. Czec pierwsza. Krakow, 1879 [in Latin].

42. Hein, M., Maschke, E. (Eds.). PreuEisches Urkundenbuch. Bd. 2. 1. Lieferung (1309-- 1324). Konigsberg Pr., 1932 [in Latin and German].

43. Hein, M., Maschke, E. (Eds.). PreuEisches Urkundenbuch. Bd. 3. 1. Lieferung (1335-- 1341). Konigsberg Pr., 1944 [in Latin and German].

44. Bartoszewicz, J. (Ed.). Codex diplomaticus Poloniae, quo continentur privilegia Regnum Poloniae, Magnorum Ducum Lithvaniae, bullae pontificum nec non jura a privatis data, illustrandis domesticis rebus gentis inservitura adhuc nusquam typis exrata, ab antiquissimus inde temporibus qusque ad annum 1506. T. 3. Warszawa, 1858 [in Latin].

45. Lynnychenko, Y.A. Cherty iz istorii sosloviy v Yuho-zapadnoi Halitskoi (Rusy) XIV-- v. Moscow, 1894 [in Russian]. [Линниченко И.А. Черты из истории сословий в Юго-западной Галицкой (Руси) XIV--XV в. Москва: Типография Э. Лисснера и Ю. Романа, 1894. 240 с.].

46. Floria, B.N. Dve hramoty kniazia Liubarta (o lutskoi episkopskoi kafedre v pervoi polovine XIV v.). Drevneishie hosudarstva Vostochnoi Evropy. 1998 h. Moscow, 2000. 250-254 [in Russian]. [Флоря, Б.Н. Две грамоты князя Любарта (о луцкой епископской кафедре в первой половине XIV в.). Древнейшие государства Восточной Европы. 1998 г. Москва: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 2000. С. 250--254].

47. Turilov, A.A. Zhalovannaia hramota Liubarta Hediminovicha Lutskoi kafedre i sytuatsia na Volyni posle hibeli halitsko-volynskikh Riurikovichei. Vostochnaia Evropa v drevnosti i srednevekovie. Problemy istochikovedenia. Tezisy dokladov (Moscow, 19--22 aprelia 2005 h). II: 266-268. Moscow, 2005 [in Russian]. [Турилов А.А. Жалованная грамота Любарта Гедиминовича Луцкой кафедре и ситуация на Волыни после гибели галицко-волынских Рюриковичей. Восточная Европа в древности и средневековье. Проблемы источниковедения. Тезисы докладов (Москва, 19--22 апреля 2005 г.). Часть II. С. 266--268. Москва, 2005].

48. Lappo-Danylevskyi, A. Pechati poslednikh halichsko-vladimirskikh kniazei i ikh sovetnikov. Boleslav-Yuriy IIkniazMaloi Rusy. Sbornik materialov i issledovaniy. Sankt-Petersburg, 1907. 211-307 [in Russian]. [Лаппо-Данилевский А. Печати последних галичско-владимирских князей и их советников. Болеслав-Юрий II князь Малой Руси. Сборникматериалов и исследований. Санкт-Петербург: Типография императорской Академии наук, 1907. С. 211--307].

49. Barwinski, В. Pieczecie ksiqzqt halicko-wlodzimierskich z pierwszej polowy XIV wieku (Uwagi krytyczne z powodu pracy A. Eappo-Danilewskiego: Pieczati pasljednich Galiczsko-wladimirskich kniaziej i ich sawietnikow. S.-Pieterburg 1906). Wiadomosci numizmatyczno-archeologiczne. 1909. 7: 127-130 [in Polish].

50. Odnorozhenko, O. Ruski korolivski, hospodarski ta kniazivski pechatky XIII--XVI st. Kharkiv, 2009 [in Ukrainian]. [Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки XIII--ст. Monumenta RutheniaeHeraldica. Vol. II. Харків: (б.в.), 2009. 320 с.].

51. Prochaska, A. W sprawie zajecia Rusi. Kwartalnik Historyczny (KH). 1892. 1: 1-33 [in Polish].

52. Dabrowski, J. Z czasow Eokietka. Studia nad stosunkami polsko-wegierskimi w XV w. Czesc I. RozprawyAkademii umijetoici. WydzialHistoryczno-filozoficzny. T. LIX. Serya II. 1916. XXXIV: 278-326 [in Polish].

53. Paszkiewicz, H. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. Wyd. 2. Krakow, 2002 [in Polish].

54. Zajaczkowski, S. Przymierze polsko-litewskie 1325 r. KH. 1926. 4: 567-617 [in Polish].

55. Paszkiewicz, H. Z dziejow Podlasia w XIV wieku. KH. 1928. 2: 229-245 [in Polish].

56. Pashuto, V.T. Obrazovanie Litovskoho hosudarstva. Moscow, 1959 [in Russian]. [Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. Москва: Издательство АН СССР, 1959. 531 с.].

57. Baronas, D. The Lithuanians and the Tatars: confrontation from a safe distance and vested interests in the common ground. The Routledge Handbook of the Mongols and Central-Eastern Europe. London-New York, 2021. 311-320 [in English].

58. Blanar, D. Uhorsko-pol'ska intervencia na Rusi proti Tatarom v 1323--1325. Colloquia Russica. Series I, vol. 5. Rus' and Central Europe from the 11^th to the 14^th Century. Publication after the 5^th International Conference, Spisska kapitula (Krakow, 16--18 October 2014). Krakow--Bratislava, 2015. 255-282 [in English].

59. Bieniak, Ya. Vyhasnennia halytsko-volynskoi kniazhoi dynastii. Halychyna ta Volyn u dobu serednovichchia. Do 800-richchia z dnia narodzhennia Danyla Halytskoho. Lviv, 2001. 79-85 [in Ukrainian]. [Бєняк Я. Вигаснення галицько-волинської княжої династії. Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2001. С. 79--85].

60. Baethgen, F. (Ed.). Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova Series. Т. III: Chronica loannis Vitodurani. Berlin, 1924 [in Latin].

61. Korduba, M. Istoriia Kholmshchyny i Pidliashshia. Krakow, 1941 [in Ukrainian]. [Кордуба М. Історія Холмщини і Підляшшя. Краків: Українське видавництво, 1941. 128 с.].

62. Tegowski, J. Okolicznosci wstqpienia na tron halicko-wolynski piasta mazowieckiego Boleslawa Trojdenowica (nieznane dokumenty ruskie z XIV wieku). Studia Podlaskie. 2009/2010. XVIII: 313-328 [in Polish].

63. Tenhovskyi, Ya. Obstavyny vstupu kniazia Boleslava-Yuriia Troidenovycha na halytskovolynskyi prestil (Nevidomi ruski dokumenty z XIV stolittia). ZNTSh. 2010. 260 (1): 45-56 [in Ukrainian]. [Тенговський Я. Обставини вступу князя Болеслава-Юрія Тройденовича на галицько-волинський престіл (Невідомі руські документи з XIV століття). ЗНТШ. 2010. Т. 260, Кн. 1. С. 45--56].

64. Bunge, F.G. (Ed.). Liv-, Estund Curlandisches Urkundenbuch. Bd. 2. 1301 --1367. Reval, 1855 [in Latin end German].

65. Voigt, J. (Ed.). Codex diplomaticus Prussicus. Bd. 3. Konigsberg, 1848 [in Latin end German].

66. Danilowicz, I. (Ed.). Skarbiec dyplomatow papiezkich, cesarckich, krolewskich, ksiazecyclr. T. 1. Wilno, 1860 [in Polish].

67. Theiner, A. (Ed.). Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae gentiumque finitimarum historiam illustrantia. T. 1: ab Honorio PP. III. usque ad Gregorium PP. XII. 1217-- 1409. Romae, 1860 [in Latin].

68. Welykyj, A.G. (Ed.). Documenta pontificorum romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075--1953). Vol. I. 1075--1700. Romae, 1953 [in Latin].

69. Tautu, A.L. (Ed.). Acta Benedicti P.P. XII (1334--1342). Fontes: Pontificia commissio ad redigendum codicem iuris canonici Orientalis. Series III. Vol. VIII. Romae, 1958 [in Latin].

70. Bespalov, R.A. Istoria Novosilsko-Odoevskoi zemli do nachala XVI veka v kontekste mezhdunarodnykh otnosheniy v Vostochnoi Evrope. Moscow-Sankt-Peterburg, 2021 [in Russian]. [Беспалов Р.А. История Новосильско-Одоевской земли до начала XVI века в контексте международных отношений в Восточной Европе. Москва--Санкт-Петербург: Нестор-История, 2021. 692 с.].

71. Zotov, R.V. O chernihovskikh kniaziakh po Liubetskomu sinodiku i o Chernihovskom kniazhestve v tatarskoe vremia. Sankt-Peterburg, 1892 [in Russian]. [Зотов Р.В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. Санкт-Петербург: Типография братьев Пантелеевых, 1892. 327 с.].

72. Lites ac res gestae inter polonos Ordinemque cruciferorum = Spory i sprawy pomi^dzy polakami a Zakonem krzyzackim. Wyd. 2. T. I. Poznan, 1890 [in Latin].

73. Kujot, S. Dzjeje Prus krolewskich. Cz. 2: Pomorze i Ziemia Chelminska. 1309--1380. Torun, 1924 [in Polish].

74. Gorzycki, K. Wplyw Stolicy Apostolskiej na rokowania pokojowe Kazimierza Wielkiego z czechami i Zakonem niemeckim. Przewodnik naukowu i literacki. 1893. 3: 266-274 [in Polish].

75. Monumenta Poloniae historica = Pomniki dziejowe Polski. T. V. Lwow, 1888 [in Latin].

76. Kushkumbaev, A. Kliuchevye pryntsypy monholskoi voennoi stratehii XIII--XIV vv. Voennoe delo Ulusa Dzhuchi i eho naslednikov: Sbornyk nauchnyikh statei. Astana, 2012. 38-71 [in Russian]. [Кушкумбаев А. Ключевые принципы монгольской военной стратегии XIII-- XIV вв. Военное дело Улуса Джучи и его наследников: сборник научных статей. Астана: Фолиант, 2012. С. 38--71].

77. Nikephoros Gregoras. Rhomaische Geschichte. Historia Rhomalke / Ubersetzt und erlautert von Jan-Louis van Dieten. Zweiter Teil (Kapitel VIII-XI). 2. Halbband. Stuttgart, 1979 [in German].

78. Nikifor Grigora. Istoria romeev = Pwpaikq істторіа. Sankt-Peterburg: Svoyo izdatelstvo, 2013 [in Russian]. [Никифор Григора. История ромеев = PwpaiKq істторіа. Санкт-Петербург: Свое издательство, 2013. XLII, 438 с.].

79. Matthaei de Griffonibus. Memoriale Historicum de rebus Bononiensium (AA. 4448 a. C. -- 1472 d. C.). Rerum italicarum scriptores. Carducci G., Fiorini V. (Eds.). T. XVIII. Parte II. (Matteo Griffoni). Citta di Castello, 1902 [in Latin].

80. Fontes rerum Bohemicarum = Prameny dejin ceskych. T. 4. Praha, 1884 [in Latin].

81. Hramoty XIV st. Kyiv, 1974 [in Old Ukrainian]. [Грамоти XIV ст. Київ: Наукова думка, 1974. 256 c.].

82. Musin, A. Kolokol sviatoho Yura 6849 hoda: mezhdu Lvovom, Plotskom, Peterburgom i Terebovlei. Kniazha doba: istoriia i kultura. 2017. 11 (Kniazhyi Lviv 1256--2016): 95-119 [in Russian]. [Мусин А. Колокол святого Юра 6849 года: между Львовом, Плоцком, Петербургом и Теребовлей. Княжа доба: історія і культура. 2017. Вип. 11: Княжий Львів 1256-- 2016. С. 95--119].

83. Filevich, I.P. Borba Polshi i Litvy-Rusi za Halitsko-Vladimirskoe nasledie. Istoricheskie ocherki. Sankt-Peterburg, 1890 [in Russian]. [Филевич, И.П. Борьба Польши и Литвы-Руси за Галицко-Владимирское наследие. Исторические очерки. Санкт-Петербург: Типография В.С. Балашева, 1890. 233 с.].

84. Joannis Dlugossii. Historiae Polonicae libri XII. T. III. Libri IX, X. Cracoviae, 1876 [in Latin].

85. Jana Dlugosza Dziejow Polskich ksiag dwanascie. Т. III. Ks. 9--10. Krakow, 1868 [in Polish].

86. Gumowski, M. Pieczecie ksiazat litewskich. Ateneum Wilenskie (AW). 1930. 3--4: 684-725 [in Polish].

87. Fejer, G. (Ed.). Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et ciuilis. T. IX. Vol. I: Ab anno Christi 1342--1350. Budae, 1833 [in Latin].

88. Gorzycki, K.J. Polaczenie Rusi Czerwonej z Polska przez Kazimierza Wielkiego. Lwow, 1889 [in Polish].

89. Terletskyi, O. Politychni podii na Halytskii Rusi v r. 1340 po smerti Boleslava Yuriia II. Rozvidka kytychno-istorychna. ZNTSh. 1896. 12 (IV): 1-26 [in Ukrainian]. [Терлецький О. Політичні події на Галицькій Русі в р. 1340 по смерті Болеслава Юрія II. Розвідка китично-історична. ЗНТШ. 1896. Т. 1, кн. IV. С. 1--26].

90. Laurent, V. L'assaut avorte de la Horde d'Or contre l'empire byzantin (Printemps-ete 1341). Revue des etudes byzantines. 1960. 18: 145-162 [in French].

91. Hero, A.C. Letters of Gregory Akindynos. Greek text and English translation. Washington, D.C., 1983 [in English].

92. Lamerle, P. L'Emirat d'Aydin Byzance et l'Occident. Recherches sur «La geste d'Umur pacha». Paris, 1957 [in French].

93. Korobeinikov, D.A. Diplomatic Correspondence between Byzantium and the Mamluk Sultanate in the Fourteenth Century. Al-Masaq. 2004. 16, 1 (March): 53-74 [in English].

94. Husayn, M. (Ed.). Al-Qadi b. Fadl al-`Umari Shihab al-Din Ahmad b. Yahya. al-Ta`rif bi l-mustalah al-sharif. Beyrut, 1988 [in Arab].

95. Men-da Bei-lu. Polnoe opisanie monholo-tatar. (Pamiatniki pismennosti Vostoka. XXVI). Moscow, 1975. [in Russian]. [Мэн-да Бэй-лу («Полное описание монголо-татар»). (Памятники письменности Востока. XXVI). Москва: Издательство «Наука», 1975. 286 с.].

96. Anninskiy, S.A. Izvestyia venherskikh missionerov XIII--XIV vv. o tatarakh i Vostochnoi Evrope. Istoricheskiy arkhiv. 1940. III: 71-112 [in Russian and Latin]. [Аннинский С.А. Известия венгерских миссионеров XIII--XIV вв. о татарах и Восточной Европе. Исторический архив. 1940. № III. С. 71 --112].

97. Loenertz, R.-J. (Ed.). Demetrius Cydones. Correspondance. Vol. I. Citta di Vaticano, 1956 [in Greek].

98. Loenertz, R.-J. Notes d'histoire et de chronologie byzantines. Revue des etudes byzantines. 1959. 17: 158-167 [in French].

99. Kuras, S. (Ed.). Zbior dokumentow Malopolskich. Czesc I. Dokumenty z lat 1257-- 1420. Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1962 [in Latin].

100. Kuras, S., Sulkowska-Kuras, I. (Eds). Zbior dokumentow Malopolskich. Czesc IV. Dokumenty z lat 1211 --1400. Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1969 [in Latin].

101. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie. T. VII. Lwow, 1878 [in Latin].

102. Rzyszczewski, L., Muczkowski, A. (Eds.). Codex diplomaticus Poloniae. T. 2. Pars prior. Varsaviae, 1848 [in Latin].

103. Rzyszczewski, L., Muczkowski, A. (Eds.). Codex diplomaticus Poloniae. T. 2. Pars altera. Varsaviae, 1852 [in Latin].

104. Russkaia istoricheskaia biblioteka, izdavaemaia Arkheohraficheskoi Komissiei. T. 6: Pamiatniki drevnerusskoho kanonicheskoho prava. Chast pervaia: Pamiatniki drevnerusskoho kanonicheskoho prava. Pamiatniki XI--XV vekov. Sankt-Peterburg, 1880 [in Old Slavonic and Greek]. [Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической Комиссией. Т. 6: Памятники древнерусского канонического права. Часть первая: Памятники древнерусского канонического права. Памятники XI--XV веков. Санкт-Петербург: Типография императорской Академии наук, 1880. IV c., 20, 930, 316, 68 стб.].

105. Nikzentaitis, A. Lietuvos ir Lenkijos santykiai 1340--1345 m. (Pietvakarip Rusios zemiii prijungimo prie Lietuvos Didziosios kunigaikstystes laiko problema). Is lietuvos istorijos tyrinejimu. Vilnius, 1991. 31-36 [in Lithuanian].

106. PSRL. Vol. 7: VII. Voskresenskaia letopis. Sankt-Peterburg, 1856 [in Old Slavonic]. [ПСРЛ. Т. 7: VII. Воскресенская летопись. Санкт-Петербург: В типографии Эдуарда Праца, 1856. X. 345 с.].

107. PSRL. Vol. 25: Moskovskiy letopysnyi svod kontsa XV veka. Moscow-Leningrad, 1949 [in Old Slavonic]. [ПСРЛ. Т. 25: Московский летописный свод конца XV века. Москва--Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1949. 462 с.].

108. Thiriet, F. (Ed.). Regestes des deliberations du senat de Venise concernant la Romanie. T. 1. 1329--1399. Paris--La Haye, 1958 [in French].

109. Uskenbai, K.Z. Tanibek b. Uzbek na syhnakskom trone. Zolotoordynskaia tsivilyzatsia (ZTs). 2013. 6: 227-232 [in Russian]. [Ускенбай К.З. Танибек б. Узбек на сыгнакском троне. Золотоордынская цивилизация (ЗЦ). 2013. № 6. С. 227--232].

110. Novhorodskaia pervaia letopis starsheho i mladsheho izvodov. Moscow-Leningrad, 1950 [in Old Slavonic]. [Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. Москва--Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1950. 568 с.].

111. PSRL. T. 4. Ch.1: Novhorodskaia chetvertaia letopis. 1. Petrohrad, 1915 [in Old Slavonic]. [ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1: Новгородская четвертая летопись. Выпуск 1. Петроград: Типография Я. Башмакова и Ко, 1915. XXXI, 320 с.].

112. PSRL. T. 6. Sofiskaia pervaia letopis starsheho izvoda. Moscow, 2000 [in Old Slavonic]. [ПСРЛ. Т. 6. Вып. 1: Софийская первая летопись старшего извода. Москва: Языки русской культуры, 2000. VIII, 312 с.].

113. PSRL. T. 17. Zapadnorusskie letopisi. Sankt-Peterburg, 1907 [in Old Belarusian]. [ПСРЛ. Т. 17: Западнорусские летописи. Санкт-Петербург: Типография М.А. Александрова, 1907. XIV, 648 с.].

114. PSRL. T. 23. Ermolynskaia letopis. Sankt-Peterburg, 1910 [in Old Slavonic]. [ПСРЛ. Т. 23: Ермолинская летопись. Санкт-Петербург: Типография М.А. Александрова, 1910. V, 239 c.].

115. PSRL. T. 42. Novhorodskaia Karamzinskaia letopis. Sankt-Peterburg, 2002 [in Old Slavonic]. [ПСРЛ. Т. 42: Новгородская Карамзинская летопись. Санкт-Петербург: «Дмитрий Буланин», 2002. 224 с.].

...