Біографічний нарис родини Мукалових крізь призму архівно-кримінальних справ ОГПУ-НКВД

Спочатку справа «Тресту» була у віданні 4-го англо-саксон- ськго відділення (начальник -- В. Кіяковський, пізніше його змінив В. Стирне), а згодом до справи долучили 6-те відділення КРВ ОГПУ Зданович А. А. Польский крест советской контрразведки... С. 208, 268.. Саме «трестівці» заманили 1923 р. у радянську Росію гене- рала-хорунжого отамана А. Тютюнника Помилка в тексті, насправді -- Юрій Тютюнник. Вивід генерала-хорун- жого армії УНР Юрія Тютюнника 1923 р. у Радянську Україну був пілотним проектом, розробленим ГПУ УСРР під керівництвом начальника Київського губвідділу ГПУ та повноважного представника ОГПУ на Україні Ю. Євдоки- мова під назвою: агентурна розробка «Справа № 39», або «Операція «Тютюн». Для цього чекісти створили підставну контрреволюційну організацію «Вища військова рада» на чолі з «бюро ВВР». Чекісти з «ВВР» переконали Ю. Тютюнника повернутися в УСРР нібито для того, щоб очолити цю організацію. Але одразу після перетину кордону Ю. Тютюнника заарештували [6, с. 271-272]. (так у тексті), пов'язаного з Борисом Савінковим Савінков Борис Вікторович (псевдо -- Веніамін, Галлей Джемс, Ксешин- ський, Павло Іванович, Д. Є. Суботін, Адольф Томашевич, Леон Роде, Костянтин Чернецький) -- член партії есерів, один із керівників її Бойової організації. Терорист. Народився 19.01.1879 р. у Харкові. Син судді. Навчався в гімназії у Варшаві, Санкт-Петербузькому ун-ті (не закінчив). Вступив у партію соці- алістів-революціонерів 1903 р. та увійшов до Бойової організації, організатор та учасник багатьох терористичних актів. У 1904 р. організував убивство міністра внутрішніх справ В. Плеве. У 1905 р. організував убивство московського генерал-губернатора князя Сергія Олександровича. У 1917 р. -- комісар 8-ї армії, потім Південно-Західного фронту, із 19 липня 1917 р. -- товариш військового міністра та керуючий військовим міністерством Тимчасового уряду У 1918 р. -- засновник і керівник Союзу захисту батьківщини і свободи, незабаром представник адмірала Колчака у Парижі, із 1920 р. -- голова Російського політичного комітету в Польщі. Після нелегального переходу в СРСР у серпні 1924 р. заарештований органами ОГПУ та засуджений. Убитий у тюрмі 7 трав-, а незабаром і британського розвідника Сіднея Рейлі. Улітку 1924 р. чекісти заарештували Б. Савінкова. Його вивели на радянську територію нібито для зв'язку з підпільною організацією ліберально-демократичного напряму. Ця операція мала кодову назву «Синдикат-2» і не була прямо пов'язана з «Трестом» 37, хоч і тут не обійшлося без участі трестівців. Ось що писав із цього приводу британський дослідник Е. Кук: «10 серпня Б. Савінков виїхав із Парижу до Берліну, де його зустріли Олександр Якушев 38, Олександр-Едуард Опперпут та інші члени «Тресту». Йому видали радянський паспорт на ім'я В. І. Степанова і влаштували проїзд до білоруського кордону, який Б. Савінков перетнув 20 серпня 1924 р. По радянській території він встиг пройти лише 15 миль, і його заарештував співробітник ОГПУ Р Пиляр...»39 В іншому своєму дослідженні -- «Подлинная история “короля шпионов”» Е. Кук згадує про рядового члена «Тресту», справжнього білогвардійця Мукало- ва-Михайлова, із яким С. Рейлі та О. Якушев виїхали в окремому купе міжнародного вагона в Москву 1925 р.

У дослідника М. Байссвенгера про Георгія Мукалова зауважено в розділі «Хронологія життя П. М. Савицького»: «16 березня 1925 р. євразійці, очолювані ним (П. С.), разом із Г. Мукаловим, П. Су- вчинським конспіративно зустрілись із генералом М. Скобліним Скоблін Микола Володимирович (1893-1937) -- генерал-майор із 26 березня 1920 р. (у віці 27 р.). Мав дворянське походження. До 1912 р. навчався у Ніжинській провінційній гімназії, з якої пішов до Чугуївського військового училища. Брав активну участь у Першій світовій війні на різних офіцерських посадах. Упродовж п'яти місяців 1915 р. за особливу хоробрість отримав орден Св. Георгія 4-го ступеня та георгіївську зброю. У Добровольчій армії із самого її заснування, першопроходець. Служив у барона П. Врангеля. Командував Кор- ніловською ударною дивізією. Радянський агент в еміграції. Завербований своїм колишнім однополчанином агентом ОГПУ-НКВД П. Ковальським 1930 або 1931 р., мав псевдо «Фермер». За свідченням радянського розвідника Леопольда Треппера, виконуючи завдання НКВД, М. Скоблін підкинув начальнику Головного управління поліції безпеки СС Р Гейдриху фальшиві документи нібито про заколот на чолі з М. Тухачевським проти Й. Сталіна. У 1937 р. М. Скоблін взяв участь у викраденні голови Російської загальновійськової спілки (РЗВС) генерала Є. Міллера. Побоюючись викриття, М. Скоблін утік в Іспанію. За версією Дж. Кастелло, його ліквідували агенти НКВД Орлов, Серебрянський та Ейтінгон. Однак військовий історик А. Гаспарян у книзі «ОГПУ против РОВС. Тайная война в Париже. 1924-1939 гг.» стверджує, що генерал Скоблін ніколи не працював на ОГПУ-НКВД, бо насправді немає жодних фактів, які б підтверджували його співпрацю із советами. За словами А. Гаспаряна, кампанія із дискредитації генерала Скобліна була розгорнута з метою прикриття справжнього агента радянських спецслужб, імплементованого у РЗВС (див.: Дорошенко М. Николай Скоблин -- типичный пример жизни агента НКВД // FAKEOFF.); Абинякин Р М. Офицерский корпус Добровольческой армии: социальный состав, мировоззрение. 1917-1920 гг. : моногр. Орел : Издатель А. Воробьев, 2005. С. 30.), із яким обговорювали питання співробітництва проти більшовиків. 20 березня М. Скоблін виїхав разом із Г. М. Мукаловим з Берліну до Данцига (нині Гданськ, Республіка Польща) для зустрічі з представником “Тресту”» Власенко В. М. Петр Николаевич Савицкий (1895-1968)... С. 29.. Також про Г. Мукалова згадував А. Гаспарян у книжці «Операция “Трест”. Советская разведка против русской эмиграции. 1921-1937 гг.»: «Навесні 1924 р. на переговори з лідерами монархічної організації Центральної Росії приїхав євразієць Мукалов. Він прибув, нелегально перетнувши естонсько-радянський кордон. Побував у Москві та Харкові» Гаспарян А. Операция «Трест»... С. 175..

Важливою стала й зустріч Г. Мукалова із С. Рейлі та обставини арешту останнього. Ім'я Сіднея Рейлі було добре відоме більшовикам із 1918 р., відколи він намагався організувати заколот проти більшовицького уряду і прибрати В. Ульянова (Леніна) разом з іншими керівниками Раднаркому та РКП(б), за що його 3 грудня 1918 р. заочно засудив до страти Верховний революційний трибунал при ВЦВК (про це повідомляла московська газета «Известия») Рейлі Сідней Георгійович (1874-1925) -- британський підданий, хімік, англійський розвідник. Закінчив філософський ф-т Гейдельберзького ун-ту Королівський гірський ін-т у Лондоні. Перебував на розвідувальній роботі в Німеччині, Польщі, США. У 1925 р. унаслідок операції КРВ ОГПУ «Трест» був виведений на територію СРСР, заарештований і 5 листопада 1925 р. убитий співробітниками ОГПУ [7, с. 437-438].. Доречно нагадати, що британський розвідник С. Рейлі (його справжнє ім'я Зигмунд Георгійович Розенблюм) мав українське коріння. Він народився 11 березня 1873 р. у Херсоні, його дитинство минуло в Одесі Кук Э. Сидней Рейли STI. В паутине секретных служб. С. 41.. У 1917 р. С. Рейлі почав служити в британській розвідці. Незабаром отримав військове звання капітана Королівського авіаційного корпусу Канади Локкарт Р Б. Сидней Рейли: шпион-легенда ХХ века / пер. с англ. В. Ю. Соков. М. : Центрполиграф, 2001. С. 32., а вже наступного року його відзначили однією з найвищих нагород Британії -- орденом «Воєнного хреста». У британській розвідці SIS -- Secret Intelligence Service (Секретна розвідувальна служба -- пер. з англ. В. Ф.) -- Сіднея Джорджа Рейлі вважали легендарним розвідником, він був довіреною особою сера Вінстона Черчилля. Цікаво, що британський письменник і колишній розвідник Ян Флемінг створив свого Джеймса Бонда після того, як прочитав в архівах SIS про подвиги Сіднея Рейлі Кук Э. Сидней Рейли STI. В паутине секретных служб. С. 7.. У 1922 р. офіційний контракт С. Рейлі з розвідкою скасували у зв'язку із закінченням Першої світової війни та скороченням урядового бюджету на розвідку, але в SIS про нього не забули. Узимку 1925 р. «Трестом» зацікавилася британська розвідка, і С. Рейлі отримав шифровану вказівку від голови відділення SIS у Гельсінгфорсі (Гельсінкі) командора Ернста Бойса: вирушити в радянську Росію, щоб там на місці зустрітися з керівництвом «Тресту» і з'ясувати шанси організації на отримання влади в Росії Там само. С. 249-251.. Щоправда, у російській еміграції дехто достеменно знав, що «Трест» був суто чекістською провокацією. Із цього приводу учасник Білого руху М. І. Виноградов Виноградов Микола Іванович -- капітан. У Збройних силах Півдня Росії і російській армії був у Марковській артилерійській бригаді. В еміграції у США. Доктор медичних наук, публіцист. Помер 21 (або 23) квітня 1968 р. у Нью-Йорку (див.: Русская эмиграция в борьбе с большевизмом... С. 461). писав в емігрантському військово-політичному журналі «Перекличка» («Pereklichka») Перекличка = Pereklichka (Нью-Йорк). 1962. Август. № 120.: «Ще до кінця 1923 р. М. Захарченко Захарченко Марія Владиславівна (Захарченко-Шульц, уродж. Лисова, у першому шлюбі Міхно). Народилася 09.12.1893 у Пензенській губ. Мала дворянське походження. Закінчила Смольний ін-т 1912 р. З початку Першої світової війни доброволець, унтер-офіцер 3-го гусарського Її Імператорської величності княжни Ольги Миколаївни полку З кінця 1917 р. -- організаторка Спілки самозахисту та керівниця партизанського загону в Пензенській губ., потім у підпіллі в Пензі та Москві. У Збройних силах Півдня Росії; з червня 1919 р. -- у дивізіоні 15-го уланського полку Отримала важке поранення під Каховкою. Галліполійка, була у бойовій організації генерала Кутепова, з 1927 р. у Польщі. Оперативні псевдо: Андрій Диков, Ольга Вескеч. Смертельно поранена 23.06.1927 у ст. Дретунь під Борисовом у перестрілці із співробітниками ОГПУ (див.: Русская эмиграция в борьбе с большевизмом. С. 450). поінформувала О. П. Кутепова про істинне обличчя МОЦР і О. Якушева» Войцеховский С. Л. Трест : воспоминания и документы. С. 41.. Це пояснює, чому генерал Кутепов так наполегливо відмовляв С. Рейлі від поїздки до СРСР. Як тільки Рейлі вийшов на контакт із представниками «Тресту», про це одразу доповіли Ф. Дзержин- ському, який доручив начальнику КРВ ОГПУ СРСР А. Артузову невідкладно розробити операцію з виведення С. Рейлі в СРСР История российской внешней разведки : очерки : в 6 т. Т ІІ. 1917-1933 годы / глав. ред. Е. М. Примаков. М. : Международные отношения, 2014. С. 120..

Завершальний етап цієї операції відбувся 25 вересня 1925 р. Того дня Сідней Рейлі нелегально перетнув річку Сестру на фінсько-радянському кордоні, південніше від Виборга. Одразу після перетину кордону його зустрів радянський прикордонник Тойво Вяхья (І. Петров). Він посадив С. Рейлі на поїзд до Ленінграда, і там його зустріли співробітник КРВ ОГПУ Г. Сироєжкін, за легендою -- рядовий член МОЦРу на прізвище Семен Щукін Гладков Т К. Артур Артузов. М. : Молодая гвардия, 2008. С. 120. і О. Якушев. На ранок 26 вересня вони прибули до Ленінграда, а вже надвечір виїхали до Москви Иоффе Г. «Трест»: легенды и факты // Новый Журнал. 2007. № 249. С. 47-48.. Про подробиці цієї зустрічі писав і Робін Брюс Локкарт у книжці «Сідней Рейлі: шпигун-легенда XX століття». Р Локкарт і Е. Кук подали майже схожу інформацію про обставини зустрічі Г. Мукалова з С. Рейлі. Р Б. Локкарт зауважив: «Після виступу С. Рейлі на засіданні його посадили в авто і після того, як він відправив на пошті шифроване повідомлення-листівку про своє благополучне прибуття, доставили просто до внутрішньої тюрми ОГПУ СРСР на Луб'янці. <...> Одразу після арешту Рейлі на квартирі Стауніца (Опперпута) піднялася тривога. У той час на квартирі перебували О. Якушев, О. Ланговий (О. Денисов), П. Зубов, Г. Му- калов і, власне, сам Е. Стауніц. Георгій Мукалов та Едуард Стауніц відповідно до наперед схваленого плану не були посвячені в операцію з виведення С. Рейлі на територію СРСР, ось чому присутні у квартирі чекісти старанно розігрували перед ними спектакль. Г. Мукалов, абсолютно розбитий морально, нервово курив цигарку за цигаркою, знищував папери, не помічаючи, що вся підлога вже засипана недопалками. Що стосується О. Якушева, то він взагалі спочатку зібрався їхати в Ленінград, але повернувся назад, оскільки, як ніхто інший, був зацікавлений у продовженні широкомасштабного використання “Тресту”. Замість нього до Ленінграда відправили П. Зубова з Г. Мукаловим, яким доручили з'ясувати, що насправді відбулося на фінському кордоні в ніч на 28 вересня. Щоб заспокоїти Мукалова, йому показали телеграму від М. Захарченка, на яку вже наперед була готова відповідь -- “Хвороба завершилась смертельним результатом”» Локкарт Р Б. Сидней Рейли: шпион-легенда XX века. С. 101, 103, 107.. юрист більшовицький кримінальний

Украй важливим для чекістів було приховати арешт С. Рейлі, тому що тоді виникала реальна небезпека провалу «Тресту». Щоб запобігти цьому, 28 вересня 1925 р. чекісти інсценували збройний інцидент на радянсько-фінському кордоні поблизу населеного пункту Старий Алакюль, неподалік від Карельського перешийка, метою якого було створення чуток, що С. Рейлі та троє його людей нібито під час переходу кордону з радянського боку потрапили в пастку й були вбиті під час перестрілки з прикордонниками. Ленінградська «Красная газета» також розмістила відповідне повідомлення про те, що в ніч з 28 на 29 вересня група невідомих намагалася нелегально потрапити у Фінляндію. Під час перестрілки з прикордонниками трьох бандитів було вбито История российской внешней разведки : очерки : в 6 т. Т II. 1917-1933 годы... С. 121.. Докладніший опис цієї «події» розмістила на своїх шпальтах газета «Известия»: «У ніч з 28-го на 29 вересня четверо контрабандистів намагалися перейти кордон з Фінляндією. Двоє були вбиті на місці. Одного, котрий виявився фінським солдатом, взяли в полон. Четвертий, смертельно поранений, помер по дорозі до Ленінграда» Локкарт Р Б. Сидней Рейли: шпион-легенда ХХ века. С. 79, 107.. У розслідуванні цього прикордонного інциденту, проведеного МОЦРом в Ленінграді, безпосередньо взяв участь представник євразійців при МОЦРі Мукалов История российской внешней разведки : очерки : в 6 т. Т II. 1917-1933 годы. С. 122.. За російськими джерелами, 5 листопада 1925 р., виконуючи вирок, винесений ще в грудні 1918 р., Сіднея Джорджа Рейлі стратили поблизу Богородська, що за Сокольниками (Москва). Його нібито з близької відстані двома пострілами застрелив співробітник 6-го відділку КРВ ОГПУ Г. Сироєжкін. Хоч британський дослідник Р. Локкарт стверджує, що С. Рейлі було вбито лише у вересні 1927 р. Він посилався на документи, згідно з якими ще 1926 р. С. Рейлі був живий, а також на газету «Известия», яка у вересні 1927 р. повідомляла, що С. Рейлі стратили разом із групою російської інтелігенції у червні 1927 р. Локкарт Р Б. Сидней Рейли: шпион-легенда ХХ века. С. 108, 205..

Твердження А. Гаспаряна, що Г. Мукалов був співробітником ВЧК-ОГПУ Гаспарян А. Операция «Трест». С. 187., схоже, не відповідає дійсності. Крім цієї згадки, у доступних джерелах ніяких даних про співпрацю Георгія Мукало- ва з радянськими спецслужбами не знайдено. У 1924 р. племінник барона Врангеля Петро Арапов, за сумісництвом один із керівників євразійського руху, відрядив до Москви Георгія Мукалова, щоб проінспектувати діяльність МОЦР. У Москві чекісти «продемонстрували» Мукалову «активну» роботу організації. Після позитивного відгуку Мукалова про роботу МОЦР у СРСР прибув і сам П. Арапов. Перед ним розіграли вже цілу «нараду» керівної ланки МОЦР, на якій були присутні чекісти О. Якушев, В. Стирне та ін. Особливе враження на Арапова справив колишній царський генерал А. Зайончковський (на час зустрічі з Араповим співробітник ОГПУ), дуже відомий у монархічних колах История российской внешней разведки : очерки : в 6 т. Т II. 1917-1933 годы... С. 117.. Отже, якщо ОГПУ і використовувало Г. Мукалова, то, мабуть, «наосліп». А от арешт органами ОГПУ і його страта 1927 р. є вагомими причинами, які дають змогу зробити припущення, що Г. Мукалов не співпрацював з органами ОГПУ. Лише через багато років стало відомо, що насправді Георгій Миколайович Мукалов працював на польську військову розвідку. У матеріалах перевірки органами КГБ УРСР справи О. Мукалова є повідомлення Міністерства національної оборони ПНР, датоване 1957 р., про те, що під час перебування у м. Пінську (нині Республіка Білорусь) 1922 р. Г. Мукалов почав співпрацювати з поляками, а його перебування на території Польщі було дозволене Другим відділом Польського генерального штабу (т. зв. «двуйка»). Г. Мукалов співпрацював із резидентурою № 2 «двуйки» в м. Рівному. Отже, Георгій Мукалов так і не був викритий як співробітник польської військової розвідки. Про це чекісти дізналися лише через 30 років після його арешту та страти органами ОГПУ в Ленінградській обл. Невідомо, чи плідною була співпраця Георгія Мукалова з польською розвідкою і чи сприяла вона викриттю «Тресту». Можемо лише припустити, що очевидним наслідком цієї співпраці став його тісний зв'язок з одним із засновників євразійського руху -- Петром Савицьким, що дало змогу польській стороні знати про справи не тільки тогочасного євразійського руху, а й значної частини монархічно налаштованої білої еміграції, а можливим результатом -- знищення поляками в березні 1927 р. майже всієї радянської розвідувальної мережі у Варшаві. Цікаво, що одразу після провалу радянської розвідки у Варшаві правоохоронні органи Туреччини і Китаю також здійснили успішні операції, ліквідувавши радянські розвідувальні мережі у своїх країнах. Незабаром і британська контррозвідка винищила радянську мережу в Лондоні Лузан Н. Н. (Абин Н.). Лубянка: подвиги и трагедии. М. : Кучково поле, 2010. С. 140-141.. Якщо за надзвичайно короткий часовий проміжок провалилося стільки закордонних радянських розвідувальних мереж, то, за логікою, виходить, що широко розрекламований у радянській історіографії «Трест» не «самоліквідувався» у зв'язку з успішним виконанням покладених на нього керівництвом ОГПУ завдань, а навпаки, ОГПУ було змушене терміново зробити попередження своїм іноземним агентам про можливий провал «Тресту». Можливо, що як «сигнальники» задіяли радянські газети, які 21 квітня 1927 р. опублікували попередження про ліквідацію «контрреволюційної шпигунської групи», пов'язаної з прихильниками великого князя Миколи Миколайовича та керівника білих генерала О. Кутепова Беленкин Б. Пасынки революции... С. 126-149.. Безумовно, цю інформацію швидко підхопили зарубіжні газети і поширили у своїх країнах, що дало можливість попервах хоча б локалізувати провал «Тресту». Фактично, про те саме писав С. Войцеховський у статті «Новое о Тресте». За його версією «Тресту» загрожувала неминуча самоліквідація, на чому наголошував і польський емігрантський історик Річард Врага: «Трест» намагався подавати Варшавському генштабу дезінформацію щодо пропускної здатності радянської залізниці. Тому поляки наполягали на зустрічі з О. Якушевим, але він ухилився від неї і з Парижа повернувся до Москви не через Варшаву, а через Берлін та Ригу. Ось чому закордонне «відрядження» О.-Е. Опперпута у Фінляндію стало нагально потрібним. На думку С. Войцеховського, то було бажання радянської розвідки зберегти, хоча б на короткий термін, свого агента в Кутеповській організації Войцеховский С. Новое о Тресте // Новый Журнал (Нью-Йорк). 1978. Кн. 132. С. 231.. Ось чому агент ОГПУ О.-Е. Опперпут після втечі 9 квітня 1927 р. у Фінляндію оприлюднив 17 травня 1927 р. у ризькій газеті «Сегодня» лист про викриття «Тресту» як легенди КРВ ОГПУ. Незважаючи на офіційне повідомлення тодішнього заступника ОГПУ СРСР Генріха Ягоди про те, що Опперпут загинув 18 червня 1927 р. у Москві під час перестрілки з чекістами, С. Войцеховський у книжці «Трест» фактично відкинув заяву Г. Ягоди, наводячи цікаві факти, що в 1941 р. в окупованому нацистами Києві на вул. Леніна, 32 відкрився великий антикварний магазин такого собі «українського барона Мантейфеля», він же О. Коваленко. Через деякий час місцеве гестапо під час операції з ліквідації розгалуженої мережі НКВД у Києві вийшло на цього Коваленка, який виявився давнім співробітником НКВД. Окрім того, його упізнав київський гестапівець із російських емігрантів. За його словами, цей Коваленко був Опперпутом, активним учасником відомої з 1922 р. радянської провокаційної організації «Трест». Після арешту гестапівці розстріляли О. Коваленка (Опперпута) в окупованому Києві 1943 р. Про те саме писав С. Мечник у книжці «Під трьома окупантами» Мечник С. Під трьома окупантами : спогади українського революціоне- ра-підпільника. Лондон : Укр. вид. спілка, 1958. С. 118-119., а С. Войцеховський написав про Коваленка (Опперпута) у згаданій статті в «Новом Журнале» Войцеховский С. Новое о Тресте... С. 222-223.. Щодо загибелі О.-Е. Опперпута в Києві С. Войцеховский посилався на генерала В. Біскупського Біскупський Василь Вікторович (1878-1945, за ін. даними, 1949) -- військовий діяч. Генерал-майор. 1897 р. закінчив Миколаївське кавалерійське училище. Брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах. Георгіївський кавалер. У період Гетьманату командував Одеським корпусом. При евакуації з Одеси потрапив до Константинополя, звідти через Сербію і Чехію прибув до Берліна. Ініціатор проведення 1-го монархічного з'їзду в Бад-Рей- хенгале (Німеччина). Узяв участь у Каппському путчі 10-17 березня 1920 р. (військовий заколот Каппа-Лютвіца) у Німеччині. Привітав прихід до влади нацистів у січні 1933 р. У 1936 р. очолив створене німецькими нацистами Управління у справах російської еміграції, у відання якого потрапили майже всі російські емігранти в Європі (див.: Серегин А. В. Генерал В. В. Бискупский в движении монархистов-легитимистов // Историческая и социально-образовательная мысль. 2017. Т 9, №1/1. С. 79. , із яким він зустрівся в Берліні восени 1944 р. Генерал розповів йому, що за часів нацистської окупації Києва німці викрили і невдовзі розстріляли радянського підпільника, який видавав себе за Олександра Коваленка та барона Мантейфеля, проте виявилося, що це був чекіст Опперпут Русская эмиграция в борьбе с большевизмом. С. 59..

Ми обмежилися виявленими біографічними матеріалами про Георгія Миколайовича Мукалова і здійснили первинний аналіз його боротьби з радянським режимом, трохи відкривши завісу таємничості навколо агентурної розробки ВЧК-ОГПУ «Ярославець», вона ж «Справа № 39», вона ж «Монархічне об'єднання Центральної Росії» (МОЦР), вона ж «Московська муніципальна кредитна асоціація» та операція «Трест». Вважаємо, що маємо достатньо вагомих підстав для подальших досліджень біографії Георгія Мукалова, його боротьби з більшовизмом, а також справжньої причини удаваної самоліквідації «Тресту».

Повертаючись до реабілітації Олексія Миколайовича Мукалова, зауважимо, що ретельні пошуки компромату на нього ніякого результату КГБ не дали. Однак полковник слідчого управління КГБ УРСР П. Федоренков залишив заяву Надії Петрівни Мукалової без уваги, незважаючи на те, що сфальсифікований НКВД епізод звинувачення про нібито тісну «злочинну» співпрацю Олексія Мукалова з Леонідом Сорандо Фонд кримінальних справ на осіб, знятих з оперативного обліку МВС України (1919-2006). Кримінальні справи на реабілітованих осіб. Архівно-кримінальна справа Сорандо Леоніда Анастасійовича // ГДА СБУ Ф. 6. Спр. 58374. в матеріалах його архівно-кримінальної справи спростувався, оскільки немає ніяких даних, які б свідчили про злочинні зв'язки Л. Сорандо з О. Мукаловим, а також інформації про злочинну діяльність у справі останнього.

Обґрунтовуючи причину відмови в розгляді заяви Н. Мукалової, у висновку від 14 серпня 1957 р. полковник П. Федоренков навів зібрану КГБ інформацію про те, що брати Олексія Мукалова Георгій та Михайло служили в Білій армії, а її батько і рідний брат емігрували за кордон. У цьому він спирався на постанову військового прокурора КОВО від 27 березня 1940 р., у якій заяву Надії Мукалової про перегляд справи її чоловіка залишили без наслідків. Лише протест військового прокурора КВО І. Булдаріна в порядку нагляду, надісланий 31 грудня 1957 р. до військового трибуналу КВО, дав змогу на підставі визначення військового трибуналу округу від 29 січня 1958 р. скасувати постанову комісії при НКВД СРСР від 25 січня 1938 р. (протокол № 196) про розстріл Олексія Миколайовича Мукалова та припинити порушену проти нього кримінальну справу за недоведеністю висунутого звинувачення.

Залишається без відповіді запитання: чому в матеріалах архівно-кримінальної справи Олексій Мукалов і його сестра Катерина жодного разу не згадували про їхню матір? Наразі нам не відоме її ім'я, дівоче прізвище, як і з чого вона жила. Так само в матеріалах перевірки архівно-кримінальної справи О. Мукалова відсутня будь- яка інформація стосовно його матері.

Ще один важливий документ зберігся в матеріалах справи Олексія Мукалова. Він має істотне значення для дослідження біографій київських адвокатів, репресованих сталінським режимом під час великого терору, їхнього особистого життя і професійної діяльності. Ідеться про довідку № 006 від 1 квітня 1957 р. під грифом «таємно», яку на запит КГБ УРСР стосовно особистої справи адвоката О. Мукалова надіслав голова Президії Київської обласної колегії адвокатів А. Моркес. У довідці прямо вказувалося, що всі архівні особові справи адвокатів, зокрема й Олексія Миколайовича Мукалова (1886 р. народження), були спалені в Києві на початку липня 1941 р. ЦДАГОУ Ф. 263. Оп. 1. Спр. 45830. Т 1-2. Т 1. Арк. 1б, 4, 6, 8-9, 10-12, 16-19, 21, 28-30, 32, 34-43, 46, 76-78, 84-90, 93-95, 96-99, 100-104, 106-108, 114.. Варто зазначити, що спалений архів особових справ адвокатів Київської обласної колегії адвокатів на початку липня 1941 р. був лише невеликим епізодом у системному нищенні архівів у СРСР. Відомий український історик Г. Боряк у дослідженні, присвяченому історії радянського архівоциду на початку липня 1941 р., зокрема знищенню урядового архіву Раднаркому УРСР за 1921-1940 рр., наводить такі факти: 3-4 липня 1941 р. були «утилізовані» архівні документи Юрбюро за 1922, 1927, 1929, 1931-1935 рр. (283 справи); Юрсектора (Правовий сектор) за 1934-1937, 1939 рр. (216 справ). Ідеться про архівні документи, що безпосередньо стосувалися всієї правової діяльності Раднаркому УРСР. Згідно з Актом знищення урядового архіву УРСР у липні 1941 р. масив документів, приречених на знищення, складався з 22 716 одиниць зберігання. Серед документів Юрсектора та Юрбюро РНК УРСР зберігались облікові картки, біографії та інші особові документи київських юристів. Зауважимо, що варварська акція НКВД у липні 1941 р. зі знищення архівів Раднаркому УРСР була лише однією із наймасштабніших в архівоциді, який прийшов в Україну з радянської Росії. Зокрема, Г. Боряк зазначає, що факт нищення архіву уряду УРСР став ще одним кроком на шляху демеморіалізації й денаціоналізації України та деформації джерельної бази історії України міжвоєнної доби, що не могло не позначитися на дослідженнях, які ґрунтувалися на цій деформованій базі [1, с. 531, 541-542, 548-549].

Дослідниця С. Цеменкова наводить численні приклади вандалізму, пов'язаного з ліквідацією архівних документів, які розпочалися одразу після жовтневого перевороту 1917 р. Більшовики почали атаку на архіви із захоплення петроградських архівосховищ. Спочатку їх цікавили «компромата» на «вождів» революції різного рівня. Потім у Петрограді, Москві та інших містах спеціально створили архівно-політичні комісії, які за сприяння слідчих органів заарештовували осіб, причетних до служби в жандармерії, поліції та боротьбі з революційним рухом. Незабаром почався справжній розгром архівів, що, як полум'я, швидко поширився всією колишньою імперією. Знищення архівної документації поклали на архівні органи на підставі декрету Раднаркому РСФРР від 1 червня 1918 р. «Про реорганізацію та централізацію архівної справи», а на додачу та для розвитку положень цього декрету 22 квітня 1919 р. видали ще один декрет Раднаркому -- «Про зберігання та знищення архівних справ». В умовах військового комунізму набула особливої важливості політична значущість архівних документів. Так більшовики намагалися розв'язувати поточні політичні завдання без збереження документальної спадщини, знищуючи сліди своєї злочинної діяльності Цеменкова С. И. История архивов России: ХХ -- начало ХХІ века : учеб. пособие / М-во науки и высшего образования РФ, Урал. федер. ун-т. Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 2019. C. 17, 19-20, 52-53..

На жаль, російський архівоцид дістався і до України. Варто зазначити, що, на відміну від політичних кампаній в РСФРР зі знищення архівів, в Україні внаслідок частих змін влади та збройної агресії більшовиків і білогвардійців виник справжній колапс щодо паперу. Тож було обрано не найкращий спосіб поліпшити становище -- завдяки архівним документам. Проте на знищення архівів в Україні швидко відреагували представники інтелігенції міста Кам'янця-Подільського. На ім'я голів Ради народних міністрів УНР, Трудового конгресу України та міністра народної освіти вони підготували спеціальне звернення про своє вкрай негативне ставлення до кампанії зі знищення архівних документів у Кам'янці-Подільському з метою переробки їх на папір. Зокрема, у документі було наведено факти розпорошення матеріалів: «...окремі частини всіляких архівів опинились в місцевих крамницях як обгортковий папір. <...> в місті Хмільнику на Поділлі “десь зник” весь архівний матеріал за 17, 18 ст. <...> Та не лише архіви державні, гинуть і приватні, церковні, монастирські <...> В селі Антонінах на Волині розграбовано наукові та мистецькі збірки графа Потоцького -- ті самі, охороняти котрі їх власник прохав Головне управління мистецтва та національної культури <...> Як буде продовжуватися так далі, то весь доробок культурний українського народу за минулі віки пропаде марно в нинішніх воєнних хвилях. Прийдешні покоління будуть мати до нас одну велику зневагу та проклін» Пам'ятки : археографічний щорічник. Київ, 1998. Т 1. С. 127..

До збереження українських архівів долучився відомий український церковний і громадський діяч професор Іван Огієнко. На початку вересня 1919 р. він підготував клопотання до Міністерства народної освіти УНР про передачу архіву й бібліотеки колишнього Дворянського депутатського зібрання до Кам'янець-Подільського державного українського університету, а в жовтні 1919 р. Головний отаман армії УНР С. Петлюра та військовий міністр В. Петрів видали наказ про переважне право зберігання документів у державних архівах Пам'ятки : археографічний щорічник. Київ, 1998. Т 1. С. 131, 138..

У грудні 1920 р. у Києві було видано наказ командувача польового управління армій Південно-Західного фронту РСФРР про заборону знищення архівів у приміщеннях, де розташовувалися військові установи, без дозволу архівного управління. Мабуть, цей наказ з'явився вже після того, як Особливий відділ 12-ї армії, що розташовувався в приміщенні колишньої Київської Судової палати, розпорядився викинути архіви Казенної та Нотаріальної палат, бо потрібно було переобладнати приміщення під тюрму. Цей приклад наводив Микола Василенко у листі до Дмитра Багалія від 16 грудня 1920 р. про стан архівної справи в Україні Там само. С. 175-176..

Наступна макулатурна кампанія 1930-х років розпочалася з постанови наркомату Робітничо-селянської інспекції СРСР (НКРСІ) від 20 грудня 1928 р. «Про порядок вилучення із закладів і підприємств архівної та іншої паперової макулатури для потреб уряду». Щоб прискорити знищення «макулатури», було залучено громадських активістів, які мали забезпечити «дострокове виконання та перевиконання важливого завдання». Подальше прискорення темпів та збільшення масштабів макулатурної кампанії пов'язувалися з безпосереднім втручанням Й. Сталіна. У листі, надісланому 1931 р. до редакції журналу «Пролетарська революція», Сталін у звичній для нього грубій манері схарактеризував наукових опонентів як «іс- ториків-контрабандистів», наклепників, а архівістів затаврував як «архівних щурів». Протидію архівістів свавіллю визначили як «головотяпство, що межує із злочином та зрадою робітничому класу». Реакція Центрального архіву на лист Й. Сталіна була швидкою й улесливою. Було заявлено, що цей лист є «найважливішою політич- ною директивою всьому теоретичному фронту, зокрема, історичній ділянці цього фронту» Цеменкова С. И. История архивов России: ХХ - начало ХХІ века... С. 71..

У 1938 р. радянський уряд почав передавати архівні установи країни у відання НКВД СРСР. Центральне архівне управління СРСР перетворили на Головне архівне управління (ГАУ) НКВД СРСР, а архівні установи союзних республік передали до ГАУ. У березні 1939 р. усі архівні установи УРСР підпорядкували НКВД УРСР. Центральне архівне управління УРСР перетворили на Архівний відділ НКВД УРСР. Республіканські та обласні історичні архіви підпорядкували безпосередньо наркому внутрішніх справ УРСР та начальникам обласних управлінь НКВД, а міські й районні архіви -- відповідно начальникам міських і районних відділів НКВД. Передачу архівних установ у розпорядження НКВД аргументовано тим, що з 1931 р. основним завданням архівів стало обслуговування репресивних органів. Після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова кількість специфічних запитів ОГПУ-НКВД СРСР так стрімко зросла, що зрештою паралізувала роботу архівів, а під час великого терору в березні 1938 р. виконання запитів від НКВД узагалі припинили. Відтоді НКВД підпорядкував собі всі архівні установи і відновив «оперативно-чекістську роботу», одноосібно використовуючи архівні документи «в оперативних цілях» Пристайко О. Передача архівної системи у відання НКВД: причини та наслідки // Пам'ятки : археографічний щорічник. Київ, 2008. Т 8. С. 3-4, 6-7.. На наш погляд, підпорядкування архівних установ безпосередньо НКВД значно спростило здійснення архівоциду на початку липня 1941 р.

Початок масового знищення архівів Раднаркому УРСР у Києві поклала спільна постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 27 червня 1941 р. «Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів і цінного майна». Хоч у постанові архіви не згадано прямо, однак у ній було чітке розпорядження про застосування тактики «випаленої землі». Інших керівних документів, які б регламентували порядок знищення архівних документів, ще не знайдено. Очевидно, НКВД УРСР почав реалізовувати постанову самостійно, і вже 3 липня 1941 р. з'явився відповідний акт про знищення урядових документів.

Завдяки довідці про спалення всіх особових справ адвокатів на початку липня 1941 р., наданій Київською колегією адвокатів у квітні 1957 р. КГБ УРСР, можемо стверджувати, що в перші дні липня 1941 р. республіканські органи НКВД синхронно знищували не тільки урядові архіви, а й архіви нижчого рівня -- обласні, міські. Зокрема, у перші дні липня 1941 р. цілковито знищили документи, що зберігалися в Уманському й Білоцерківському філіалах Київського облдержархіву Чуйко Р В. Втрати та руйнування обласних державних архівів України у роки Другої світової війни // Гілея: науковий вісник. Київ, 2018. Вип. 138 (№ 11). Ч. 1. Історичні науки. С. 124., а, за свідченнями очевидців, у ті самі дні липня 1941 р. енкаведисти спалили спецфонд Державного архіву м. Києва. Порядок нищення архівів імовірно регламентувався Інструкцією Головархіву НКВД СРСР, затвердженою заступником наркома внутрішніх справ СРСР В. Чернишовим (назву інструкції реконструювали Г. Боряк та Н. Кашеварова) «Про порядок розвантаження матеріалів, що не підлягають зберіганню, в архівах установ, розташованих на території, оголошеній на воєнному стані» [2, с. 550-552], що з'явилася лише 6 липня 1941 р.

Отже, надзвичайно важливе значення для дослідження життя та діяльності київських юристів і їхніх родин у міжвоєнний період мають архівні джерела. Матеріали кримінальної справи, сфабрикованої НКВД проти захисника Олексія Мукалова, певною мірою розкривають деякі невідомі сторінки біографії його та членів родини, а матеріали кримінальної справи ОГПУ проти Георгія Мукалова, документи зарубіжних архівів, мемуари та спогади сучасників і праці істориків наочно показують, що одні члени родини Мукалових були активними борцями проти більшовицького режиму (Георгій, Михайло та Микола), а інші до цього режиму ставились негативно (Олексій та Олександр). Також за допомогою цих джерел вдалося відкрити маловідому сторінку таємної діяльності радянських спецслужб у 1920-х роках -- на початку 1941 р.

Література

1. Боряк Г «Знищено шляхом спалення...»: невідомий документ з історії архівоциду (Акт знищення урядового архіву України у липні 1941 р.) // Academia. Terra Historiae : студії на пошану Валерія Смолія : у 2 кн. Кн. 2. Простори історика / відпов. ред. Г Боряк ; Ін-т історії України НАН України, ДУ «Ін-т всесвітньої історії НАН України». Київ, 2020. С. 531-559.

2. Боряк Г, Кашеварова Н. Унікальний документ до історії архівоциду (Німецький переклад директиви Архівного відділу Управління НКВД по Дніпропетровській області від 18 липня 1941 р. про знищення архівів) // Життя в науці : студії на пошану Любові Дубровіної / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського ; відп. ред. О. Онищенко. Київ, 2020. С. 547-572.

3. Великий терор в Україні: Німецька операція 1937-1938 років / упоряд. А. Айсфельд, Н. Сердюк. Київ : К.І.С., 2018. 1248 с.

4. Заборовский В. В. Развитие института украинской адвокатуры в советский период в аспекте эволюции понимания терминов «адвокат» и «адвокатура» // Гуманитарные и юридические исследования. 2017. № 1. С. 162-167.

5. Никитенко Е. В. Деятельность организации «Трест» в истории евразийства // Глобальные процессы в региональном измерении: опыт истории и современность : сб. материалов междунар. науч. конф. : в 2 т. Т 1. ІХ междунар. науч. конгресс и выставка Интерэкспо Гео-Сибирь - 2013 (Новосибирск, 15-26 апр. 2013 г.). Новосибирск : СГГА, 2013. С. 103-108.

6. Файзулін Я. Юрко Тютюнник і радянські органи держбезпеки // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. Київ, 2013. Вип. 9. С. 269-305.

7. Філімоніхін В. Спецділянка НКВС УРСР (1937-1941) місце таємного поховання жертв масових політичних репресій у 19, 20 кварталах Биків- нянського лісу міста Києва // Історія та сучасні виклики непокараних злочинів радянського тоталітаризму проти Церкви : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 11 червня 2015 р.). Дніпропетровськ : Пороги, 2015. С. 94-111.

8. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. Київ : Абрис, 1997. 608 с.

References

1. Boriak, H. (2020). "Znyshcheno shliakhom spalennia...": nevidomyi dokument z istorii arkhivotsydu (Akt znyshchennia uriadovoho arkhivu Ukrainy u lypni 1941 r.) ["Destroyed by Burning.": Unknown Document on the History of Archivocide (Act about Destruction of Governmental Archives in Ukraine in July 1941)]. In H. Boriak (Ed.). Academia. Terra Historiae: Studii na poshanu Valeriia Smoliia [Academia. Terra Historiae: Studies in Honor of Valerii Smolii] (Vol. 2, pp. 531-559). Kyiv, Ukraine. [In Ukrainian].

2. Boriak, H., & Kashevarova, N. (2020). Unikalnyi dokument do istorii arkhivotsydu (Nimetskyi pereklad dyrektyvy Arkhivnoho viddilu Upravlinnia NKVS po Dnipropetrovskii oblasti vid 18 lypnia 1941 r. pro znyshchennia arkhiviv) [A unique document on the history of archivecide (German translation of the directive from the Archives department of People's Commissariat of Internal Affairs in Dnipropetrovsk region on June 18th, 1941 on the destruction of archives)]. In O. Onyshchenko (Ed.). Zhyttia v nautsi: Studii na poshanu Liubovi Dubrovinoi [Life in science: Studies in honour of Liubov Dubrovina] (pp. 547-572). Kyiv, Ukraine. [In Ukrainian].

3. Aisfeld, A., & Serdiuk, N. (Comps.). (2018). Velykyi teror v Ukraini: Nimetska operatsiia 1937-1938 rokiv [The Great Terror in Ukraine: The German Operation of 1937-1938]. Kyiv, Ukraine: K.I.S. [In Ukrainian].

4. Zaborovskii, V. V. (2017). Razvitie instituta ukrainskoi advokatury v sovetskii period v aspekte evoliutcii ponimaniia terminov "advokat" i "advokatura". Humanities and Law Studies, 1, 162-167. [In Russian].

5. Nikitenko, E. V. (2013, April). Deiatelnost organizatcii "Trest" v istorii evraziistva [Activities of the "Trest" in the history of Eurasianism]. In Globalnye protcessy v regionalnom izmerenii: opyt istorii i sovremennost [Global processes in the regional dimension: Historical experience and modernity]. Proceedings of the 9th International Scientific Congress and Exhibition (Vol. 1, pp. 103-108). Novosibirsk, Russia: SGGA. [In Russian].

6. Faizulin, Ya. (2013). Yurko Tiutiunnyk i radianski orhany derzhbezpeky [Yuri Tyutyunnik and Soviet state security organs]. Problemy Vyvchennia Istorii Ukrainskoi Revoliutsii 1917-1921 Rokiv, 9, 269-305. [In Ukrainian].

7. Filimonikhin, V (2015, June). Spetsdilianka NKVS URSR (1937-1941) mistse taiemnoho pokhovannia zhertv masovykh politychnykh represii u 19, 20 kvartalakh Bykivnianskoho lisu mista Kyieva [Special section of the NKVD of the Ukrainian SSR (1937-1941), a place of secret burial of victims of mass political repressions in the 19th and 20th quarters of the Bykivnyansky forest in Kyiv]. In History and current challenges unpunished crimes Soviet totalitarianism against the Church. Proceedings of the International Scientific and Practical Conference, Kyiv (pp. 94-111). Dnipropetrovsk, Ukraine: Porohy. [In Ukrainian].

8. Shapoval, Yu., Prystaiko, V., & Zolotarov, V (1997). ChK-HPU-NKVD v Ukraini: Osoby, fakty, dokumenty [Cheka-GPU-NKVD in Ukraine: Persons, facts, documents]. Kyiv, Ukraine: Abrys. [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru