"Не все правда, що там сказано, а много правди замолчано": ідейно-культурний клімат у Галичині в переддень "весни народів"

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Не все правда, що там сказано, а много правди замолчано»: ідейно-культурний клімат у Галичині в переддень «весни народів»

Мар'ян Мудрий

кандидат історичних наук

доцент кафедри новітньої історії України

імені Михайла Грушевського

Львівського національного університету

імені Івана Франка

Анотація

революційний історія весна народ

З'ясовано, що ідейним обрамленням революційних подій 1848-1849 рр., які увійшли в історію як «Весна народів», був складний комплекс настроїв і мотивів, що стрімко, як для свого часу, визрівали впродовж кільканадцяти попередніх років. Спостережено, що для галицьких українців, попри вже тривале - більш як півстолітнє - перебування у складі монархії Габсбуріів, основним в ідейних шуканнях був транзит від польського соціально-територіального і мовно-культурного простору Речі Посполитої до етнонаціональної організації суспільства та протистояння австрійському імперському централізму. Висвітлено роль, яку в цьому переході відіграла двоступенева українсько-польська ідентичність (поштовхом для її увиразнення стало польське повстання 1830-1831 рр., під час революції вона виллється у створення Руського собору, а самих її представників пізніше називатимуть русинами польської нації - gente Rutheni, natione Poloni). Обґрунтовано, що в соціальному плані середовище «русинів польської нації» було перехідним, короткочасним виявом модерного націєтворення, пошуком історичних і світоглядних орієнтирів, а в ідейному - результатом зіткнення і взаємодії двох ідеологій - Просвітництва і Романтизму, які пропонували різне розуміння народу-нації - відповідно, державно-політичної та етнічно-культурної спільноти. Як існування, так і розпад двоступеневої українсько-польської ідентичності давали ідейну поживу для перетворення місцевої руської ідентичності на українську в її сучасному розумінні. Показано, що посередниками на цьому шляху були австрофільство і русофільство. Українофіли потребували аргументів, які б відмежовували український простір від російського, і чимало таких аргументів знаходили в польському ідейно-політичному та культурно-інтелектуальному дискурсі. Тому-то стверджується, що полонофільство стимулювало розвиток українофільства і навіть, у певному сенсі, було його частиною.

Ключові слова: Галичина ХІХ ст., українсько-польські відносини, «русини польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni), революція 1848-1849 рр. («Весна народів»), модерне націєтворення.

Marian Mudryi, PhD (History) Associate Professor

Mykhailo Hrushevskyi Department of Modern History of Ukraine Ivan Franko National University of Lviv

«Not everything what is said there is true, and a lot of truth is silenced»: ideological and cultural climate in halychyna on the eve of the spring of nations

Abstract

It is clarified that the ideological framework of the revolutionary events of 1848-1849 that came down in history as the Spring of Nations was a complex set of attitudes and incentives that developed rapidly as for its time during the previous few decades. As for the Ukrainians in Halychyna, despite being a part of the Habsburg Monarchy for such a long time, more than half a century, the main idea of their ideological pursuit was to shift from the Polish socio-territorial and linguistic-cultural space of the Polish-Lithuanian Commonwealth to the ethnonational organization of society and the opposition to Austrian imperial centralism. The article demonstrates what role the two-stage Ukrainian-Polish identity played in this shift (the Polish uprising of 1830-1831 was an impetus for its designation, during the Revolution, it would manifest itself in the establishment of the Ruthenian sobor and its representatives would be called Ruthenians of the Polish nation - gente Rutheni, natione Poloni). It is justified that at the social level, the community of «Ruthenians of the Polish nation» was a transitionary and short-term manifestation of modern nation-building, a pursuit of historical and ideological guidelines. As for the ideological level, it was the result of the clash between two ideologies and their interaction - Enlightenment and Romanticism that provided a different understanding of the ethnos-nation - and consequently, governmental-political and ethnic-cultural community. Both the existence and the disintegration of the two-stage Ukrainian-Polish identity provided the ideological nourishment for the transformation of the local Ruthenian identity into the Ukrainian one in its modern sense. It is demonstrated that Austrophilism and Russophilism were the mediators during this process. Ukrainophiles needed arguments to separate Ukrainian space from Russian and a lot of such arguments they found in Polish ideological and political as well as cultural and intellectual discourse. Due to this, it is argued that Polonophilism prompted the development of Ukrainophilism and in a way, was even its part.

Keywords: the XIX-century Halychyna, Ukrainian-Polish relations, «Ruthenians of the Polish nation» (gente Rutheni, natione Poloni), Revolution of 1848-1849 («Spring of Nations»), modern nation-building.

Щоразу, коли мова заходить про історію Галичини ХІХ ст., зринає образ «Весни народів» - революційних подій 1848 р. В історіографії в останні два-три десятиліття він наповнився новим змістом. З-поміж іншого дослідники зауважили й уже досить докладно описали участь у революції осіб із двоступеневою ідентичністю, яких називають gente Rutheni, natione Poloni (або русини польської нації). Єдиним випадком у підавстрійській Галичині, коли роздвоєна національна свідомість gente--natione виявилась у формі групової, а не індивідуальної реакції на трансформацію політичного та культурного простору краю, зокрема розвиток українського руху, стало утворення Руського собору (спочатку «Польсько-руської ради») - національно-політичного об'єднання, яке діяло від травня до жовтня 1848 р. Утім, дослідження самого тільки Руського собору замало, аби розуміти всю повноту історичних процесів у регіоні, який згодом відіграє ключову роль в утвердженні модерної української національної свідомості. Ця стаття має на меті з'ясувати обставини, за яких у Галичині сформувалося середовище осіб із двоступеневою українсько-польською ідентичністю. Головне твердження полягає в тому, що полонофільство стимулювало розвиток українофільства і навіть, у певному сенсі, було його частиною. Хай там що, а фраза з листа Івана Головацького: «не все правда, що там сказано, а много правди замолчано», яка стосувалася альманаху «Вінок русинам на обжинки» (1846), дуже добре відображає амбівалентність національного простору тогочасної Галичини.

Виникнення в підавстрійській Галичині середовища «русинів польської нації» було результатом націоналізації публічного простору в умовах розпаду станових ідентичностей і переходу до громадянського суспільства - громадянського в тому сенсі, що питання ідентичності кожної особи ставало питанням її активності та самореалізації в межах національної спільноти. Ідея національності, яка завдяки філософії Романтизму набула значення головного інтегрувального чинника, створила передумови для одночасного розвитку кількох національних проєктів. Виявилося теж, що й питання національної свободи можна розглядати в різних вимірах. Історик літератури Леонід Ушкалов підмітив, що українська галицька література і публіцистика 1830-1840-х років, яка нині - головне джерело для вивчення національної свідомості, розвивалася на засадах коекзистенції, тобто відкритості та взаємодії з усіма можливими культурними традиціями краю. Творці «нової української літератури» в Галичині трактували її як наслідок «пробудження зі сну» чи національного самопізнання. І остаточною метою такого самопізнання була не національна замкнутість, а навпаки - повернення до сім'ї європейських народів Детальніше див.: Zi^ba A.A. Gente Rutheni, natione Poloni. Z problematyki ksztaltowania si^ ukrainskiej swiadomosci narodowej w Galicji. Prace Komisji Wschodnioeuropejskiej. Krakow, 1995. T. II / pod red. R. Luznego i A.A. Zi^by. S. 61-77; Swiqtek A. Gente Rutheni, natione Poloni. Z dziejow Rusinow narodowosci polskiej w Galicji. Krakow, 2014. 512 s. (Studia Galicyjskie; т. 3); Мудрий М. Gente Rutheni в польській Центральній Раді Народовій 1848 року. Записки Наукового товариства імені Шевченка. (Записки НТШ). Львів, 2008. Т CCLVI: Праці Історично-філософської секції. С. 244-281; Мудрий М. Руський Собор 1848 року: організація та члени. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2008. Вип. 16. С. 107-126; Мудрий М. Ідеологія чи світогляд? До питання про теоретичні засади Руського Собору 1848 року. Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2009. Вип. 44. С. 75-106; Мудрий М. Formacja gente Rutheni, natione Poloni w XlX-wiecznej Galicji a poj^cie ojczyzny. Formufy patriotyzmu w Europie Wschodniej i Srodkowej odnowozytnosci do wspolczesnosci / zredagowali: A. Nowak, А. Zi^ba. Krakow, 2009. S. 285-298; Мудрий М. «Jestesmy rozdwojonymi czlonkami jednego ciala»: до питання про відносини між Головною руською радою і Руським собором 1848 року. Записки НТШ. Львів, 2013. Т CCLXV: Праці Історично-філософської секції. С. 54-80; Мудрий М. Руський собор 1848 року: історіографічний та джерелознавчий огляд. Вісник Львівського університету. Серія: Книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. Львів, 2014. Вип. 8. С. 193-206; Ушкалов Л. Література галицька, слобідська та інші. Ушкалов Л. Від бароко до постмодерну: есеї. Київ, 2011. С. 504-506. Під добу «Весни народів» поняттям коекзистенції послуговувався, наприклад, Теодор Леонтович, коли стверджував, що різні народи Галичини мали б жити «sposobem koegzystencji» (див.: [Leontowicz T.] Odpowiedz na artykul o nieistnieniu Rusinow umieszczony w Numerze 2gim Dziennika Narodowego. [Lwow, 1848]. Підпис: L.)..

Автори, які під добу «Весни народів» послуговувалися принципом коекзистенції, пропонували дуже широкий спектр уявлень про національно-культурну тожсамість. По суті, ніхто не наполягав на завершеній версії ідентичності, натомість усі в той чи той спосіб акцентували на категоріях «проблематичності», «можливості» і «вибору». Така багатозначність у розумінні національної свободи сприяла формуванню в Галичині конкурентного ідейно-культурного середовища. Уявлення про народ-націю як духовну субстанцію давало змогу шукати власну тотожність на широкому просторі, не обмежуючись наявними державними кордонами. Якщо поляки мали на меті тільки відновлення Речі Посполитої, міцно ув'язуючи «польськість» з державністю, то галицькі русини, не обтяжені державними концепціями, шукали свою ідентичність у відношенні до австрійського, слов'янського, польського чи всеруського («великоруського» і «малоруського») просторів. Словом, середовище «русинів польської нації» було не єдиною відповіддю на націєтворчі процеси в Галичині. Від початку воно мало конкурентів, з якими мусило вступити в безуспішне (це з'ясувалося згодом) протистояння.

* * *

Майбутнє двоступеневої ідентичності gente Rutheni, natione Poloni великою мірою залежало від розвитку в Галичині мовних та освітніх практик. У першій третині ХІХ ст. мало хто сумнівався, що мовою освіченої частини галицько-руського суспільства має бути польська. Зрештою, самі русини не ставили цей стереотип під сумнів. Ситуація, утім, змінилася після польського повстання 1830-1831 рр., коли шляхетсько-консервативні кола були змушені поступитися частиною суспільно-політичного простору революційним елементам (переважно з різночинської інтелігенції), які, своєю чергою, бачили польську перспективу в активізації селянського середовища та залученні його до руху за відновлення Речі Посполитої. Зважаючи на недосяжність для селянства літературної мови, польські революціонери, особливо з числа «русинів польської нації», були змушені шукати спеціальні ключі до настроїв українських селян. Зрозумілою і прийнятною, як їм здавалося, формою взаємодії з нижчими верствами суспільства були відозви, написані народною мовою, але латинськими буквами. Використання народно-розмовного варіанта мови мало полегшити селянству розуміння програми польських революціонерів, а латиниця (у польській транслітерації) - спрямувати процес емансипації руського селянства в пропольське русло. У віддаленій перспективі ж україномовна продукція польського чи полонофільського походження обернулася проти самих «русинів польської нації». Ці тексти засвідчили придатність народної мови до вираження складних абстрактних понять, пов'язаних із суспільно-політичною тематикою, а відтак дали поштовх для розвитку українофільської течії, яка виокремилася зі складної суміші світоглядних уявлень галицьких русинів Про мовні концепції «русинів польської нації» та значення польської україномовної революційної літератури в історії української мови див.: Мозер М. Українська («руська») мова галицьких поляків і полонофілів у 1830-1848 рр. Мозер М. Причинки до історії української мови. 3-тє вид., перегл. і поправл. / за заг. ред. С. Вакуленка. Вінниця, 2011. С. 562-601..

Використовуючи польську транслітерацію для україномовних текстів, «русини польської нації» намагалися ув'язати свою ідентичність із ширшим мовно-культурним контекстом. У першій половині ХІХ ст. не бракувало ініціатив щодо переведення української мови в Галичині з кирилиці на латинську графічну систему. В руслі традиції gente--natione поширеною в цей час була практика, коли польські видання друкували українські пісні латинськими буквами. У 1833 р. Вацлав Залеський (Вацлав з Олеська) - польський етнограф (походив з бідної шляхетської родини), а згодом австрійський державний діяч (у 1848 р. був призначений галицьким губернатором) - видав цілу збірку таких пісень [Zaleski W.] Piesni polskie i ruskie ludu galicyjskiego. Z muzykq instrumentowanq przez Karola Lipinskiego / zebral i wydal Waclaw z Oleska. Lwow, 1833. LIV, 516 s. Про вплив цього видання на мовну та писемну культуру галицьких русинів, а також національний рух загалом див.: Мозер М. Українська («руська») мова галицьких поляків і полонофілів... С. 570-573.. Однак не всі спроби писати українською мовою з використанням латинської графіки насправді були виявом свідомості gente Rutheni, natione Poloni. На користь латиниці для галицьких русинів висловлювалися діячі слов'янського національного відродження (наприклад, словенець Вартоломей Копітар, мовознавець, скриптор і кустош придворної бібліотеки у Відні й одночасно урядовий цензор для видань новогрецькою і слов'янськими мовами). Ця ідея імпонувала теж певній частині греко-католицького духовенства. Євген Олесницький згадував про «писані рукою батька з того часу (у 1830-х роках) проповіди в українській мові, одначе латинськими буквами» Олесницький Е. Сторінки з мого життя. Львів, 1935. Ч. І: (1860-1890). С. 15.. Олександр Барвінський у спогадах теж зазначав, що батько (висвячений 1830 р.) «перші проповіди списував собі латинською азбукою», а «поміж тодішними священичими родинами, особливо на Поділлю, говорено звичайно по-польськи» Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга / упоряд.: А. Шацька, О. Федорук; ред.: Л. Винар, І. Гирич. Нью-Йорк; Київ, 2004. С. 42.. У липні 1834 р. парох Йосиф Лозинський опублікував статтю «О wprowadzeniu abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego» («Про запровадження у руському письменництві польської абетки»), яка стала чи не найяскравішою пам'яткою галицької «азбучної війни» 1830-х років. Автор виходив із настанови, що українці (русини) повинні вибрати такий алфавіт, який найкраще виражав би мелодику мови й - що важливо - сприяв її прискореному розвитку. Він доходив висновку, що таку роль може виконати тільки польський алфавіт: зробить українські книги доступними для поляків та інших слов'ян, полегшить вивчення української мови для західних народів і, нарешті, сприятиме прискореному розвитку мови, тоді як «мертва» кирилиця цей розвиток гальмуватиме6. Такої самої думки - про латиницю як засіб входження української ⁶ Про ініціативу Й. Лозинського та дискусію навколо неї ширше див.: Лесюк М. Іван Франко про азбучні дискусії в Галичині. Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. 2007. T. 23-24: Spotkania polsko-ukrainskie. Uniwersytet Warszawski - Iwanowi France / pod red. Kozaka przy wspolpracy W. Sobol, B. Nazaruka. S. 278-297; Мозер М. Мовне відродження галицьких українців (1772-1848/49 рр.) у центральноєвропейському контексті. Мозер М. Причинки до історії української мови. 3-тє вид. перегл. і поправл. / за заг ред. С. Вакуленка. Вінниця, 2011. С. 317-326. Про мовно-правописні дискусії та етнографічно-фольклористичні видання в Галичині 1830-1840-х років за участі місцевих руських (українських) і польських публіцистів і з позиції так званої української радянської історіографії див.: Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині ХІХ ст. (до 1848 р.). Львів, 1964. С. 72-131. Біографія та діяльність о. Йосифа Лозинського (1807-1889) є показовою для розуміння як передумов виникнення в Галичині середовища осіб з двоступеневою українсько-польською ідентичністю, так і обставин занепаду цієї формації. Лозинський народився на Перемишльщині в сім'ї священника, освіту здобув у Перемишлі (в гімназії, а також на філософських і початкових богословських студіях) та Львові (у 1830 р. закінчив навчання у Львівській греко-католицькій духовній семінарії). У той час захопився місцевою (галицько-руською) народною культурою, слов'янськими літературами, читав «Rozmaitosci» (додаток до «Gazeta Lwowska»), які постачав батькові дідич Юзеф Гумницький, відвідував у Львівському університеті лекції професора польської мови та літератури Миколая Михалевича (русина за походженням). Першу парафію отримав у Ліську (1831), невдовзі перебрався ближче до Перемишля, від 1836 р. - парох у селі Медика, де мав приятельські стосунки з власником села Ґвальбертом Павліковським. «Покровителем на полі літературнім» для Й. Лозинського, за його ж зізнанням, був перемишльський єпископ Іван (Снігурський) (помер 1847 р.), який, утім, у своєму оточенні толерував і заохочував прихильників розвитку галицько-руської мови як на основі кирилиці, так і латиниці. Крім уже згаданої статті 1834 р. про переваги латиниці, Й. Лозинський видав латиницею українські весільні пісні (Ruskoje wesile opysanoje czerez J. Lozinskoho. W Peremyszly: w Typografii Wladycznoj gr. kat., 1835) і граматику української мови (Grammatyka j^zyka ruskiego (malo-ruskiego) napisana przez Ks. Jozefa Lozinskiego. W Przemyslu: w Drukarni Biskupiej obr. gr. kat., 1846). Лозинський спирався на поширену тоді друкарську прак-тику й заохочення єпископа Івана (Снігурського). Остаточно відмовився від думки про латинізацію української мови в 1848 р., коли був змушений вибирати в Перемишлі між місцевою польською Радою народовою і Руською радою (яку й очолив на завершальному етапі), був учасником Собору руських вчених. У тому ж таки році отримав презенту на парохію в Яворові (від 1850 р. - декан), під час «азбучної війни» 1859 р. виступав уже на боці противників латиниці, водночас еволюціонував до русофільства (всеруськості), що виявилося в діяльності як депутата Галицького сейму (1861-1867) та автора багатьох дописів до газети «Слово». Від 1870 р. - депутат Яворівської повітової ради.

Був одружений на доньці священника (померла 1873 р.). Див. автобіографію Й. Лозинського, яку він написав 1876 р. на прохання Богдана Дідицького: Матеріальї къ Исторіи Галицко-русской словесности, сообщаемыи Богданомъ А. Дідицкимь. IV. Іосифь Лозинскій. Литературный сборникъ. Издаваемый Галицко-Русскою Матицею / ред. Б.А. Дідицкій. Львовь, 1885. Вып. ІІ-ІІІ. С. 112-126; Лозинський Й. Автобіографія. Дух і ревність. Владика Снігурський та інші перемишляни / упоряд., вступ та комент. В. Пилипович. Перемишль; Львів, 2002. С. 183-199. Про «азбучну війну» 1859 р. та позицію в ній Й. Лозинського див.: Мудрий М. Ідея польсько-української унії та «русини польської нації» в етнополітичному дискурсі Галичини 1859-1869 рр. Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2005. Вип. 39-40. С. 85-92.

літератури в загальноєвропейський контекст - дотримувався Іван Головацький, який мешкав у Відні спочатку як студент медицини, потім як дипломований спеціаліст, практикант у місцевому шпиталі На ґрунті розбіжностей щодо графіки українського письменства в 1840 р. відбулася гостра полеміка між братами Іваном та Яковом Головацькими: «Русалка Дністрова». Документи і матеріали / упоряд. Ф.І. Стеблій та ін.; Ф.І. Стеблій (відп. ред.) та ін. Київ, 1989. Док. № 87. С. 150-156 (З листа І. Головацького до Я. Головацького, Відень, 13 квітня 1840 р.); Док. № 91. С. 161-169 (Лист Я. Головацького до І. Головацького, Перемишль, 17 (5) травня 1840 р.). Про цю дискусію, за якою фактично стояла справа цивілізаційного вибору галицьких і взагалі австрійських русинів, докладно див.: Седляр О. Видавнича діяльність Івана та Якова Головацьких у 1840-1848 рр. Вісник Львівського університету. Серія: Книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. Львів, 2014. Вип. 8. С. 38-61..

Несподівано для багатьох навколо ідеї впровадити польський алфавіт в українське письменство спалахнула дискусія. Вона засвідчила, що в Галичині набирає сили руська мовно-національна ідентичність, яка знаходила підтримку (щоправда, з різних мотивів) як з боку вкрай консервативної частини греко-католицької ієрархії та інтелектуалів, так і захопленої ідеями Романтизму молодої ліберально-демократичної інтелігенції. Щоправда, в уявленнях більшості тогочасних галицько-руських інтелектуалів руськомовний простір охоплював сучасні українську й білоруську території Мозер М. «Русини» й «руська мова» в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. Українська мова в Галичині: історичний вимір / відп. ред.: Я. Ісаєвич, М. Мозер, Н. Хобзей. Львів, 2011. С. 9-54. (Серія «Історія мови»).. Такий вихід мовної свідомості галичан поза Галичину був викликом для сформованої в австрійський період свідомості gente--natione, позбавляв її можливості здобути тривке опертя в суспільстві, робив хисткою. Сам Й. Лозинський в автобіографічних записках згодом стверджував, що «опинія публична на Руси розбудилась и противъ моего мнінія решительно высказалася», «по той статьи Русины якъ-бы изъ сна обудилися и до своего самосознанія приходили» Матеріалі кь Исторіи Галицко-русской словесности, сообщаемыи Богданомъ А. Дідицкимь. IV. Іосифь Лозинскій... С. 117.. Проти статті Й. Лозинського виступили історик Денис Зубрицький (його праця залишилася в рукописі, який переписували) Возняк М. Авторство азбучної статті з 1834 р. Записки НТШ. Львів, 1925. Т. CXXXVI-CXXXVII: Праці Фільольоґічної секції / під ред. К. Студинського. С. 107-118. Василь Щурат помилково приписав авторство рукописної статті «О zaprowadzeniu Abecadla polskiego zamiast Kirylicy do ruskiej pisowni», написану Д. Зубрицьким у 1834 р. як відповідь на статтю Й. Лозинського, Миколі Кмицикевичу, учаснику польсько-українського конспіративного гуртка «Товариство вчених» (або «Сенат») у Перемишлі (Щурат В. Азбучна статя Миколи Кмицикевича з 1834 р. Записки НТШ. Львів, 1908. Т LXXXI / під ред. М. Грушевського. С. 134-144). Повний текст роботи Д. Зубрицького виявив М. Возняк у жовтні 1927 р. Він озаглавлений «Apologia Cyryliki czyli Azbuki ruskiej. О zaprowadzeniu abecadla polskiego zamiast Cyryliki do ruskiej pisowni» і датований 1 жовтня 1834 р. Цей текст опублікував М. Возняк: Апологія кирилиці Дениса Зубрицького. Записки НТШ. Львів, 1929. Т. CL: Праці Філологічної та Історично-Філософічної секції / під ред. К. Студинського й І. Крип'якевича. С. 128-142., капелан перемишльського єпископа Івана (Снігурського) Йосиф Левицький11, студент Маркіян Шашкевич [Lewicki J.] Odpowiedz na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego (Rozmaitosci dnia 17 lipca Nro. 29. roku 1834 strona 228). Przemysl, 1834 [4 s.]. [Szaszkiewicz M.] Азбука i Abecadlo. Uwagi nad rozprawe O wprowadzeniu Abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego, napisane przez ks. J. Lozinskiego, umieszczone w Rozma- itosciach Lwowskich z roku 1834 Nro. 29. Przemysl, 1836. 30 s.. Показовою була позиція єпископа Івана (Снігурського): він намагався вловити суспільні настрої - спочатку погодився на публікацію статті Й. Лозинського, а невдовзі схвалив підготоване Й. Левицьким її заперечення, «дабы довідатись: чи кто на тое что ответить» Матеріальї кь Исторіи Галицко-русской словесности... С. 117; Возняк М. Авторство азбучної статті. С. 109.. Вацлав Залеський, зі свого боку, теж не приховував головної мети публікації в одній збірці польських і українських пісень латинкою - остаточне приєднання галицьких русинів до польської нації У передмові до своєї збірки Вацлав з Олеська писав: «W wyzszych wzgledach to wylqczanie Rusinow od naszej literatury zdaje mi sie dla ogolnej literatury slawianskiej, do ktorej wiecznie i zawsze dqzyc powinnismy, bye bardzo szkodliwe. Slawaki, Slawianie na Slqsku, Morawianie, przylqczyli sie do Czech; do kogoz sie maje Rusini przylqczyc? lub czyli mamy zyczyc, zeby Rusini swoje wlasne mieli literature? Cozby sie bylo stalo z literature niemiecke, gdyby szczegolne plemiona giermanskie usilowaly byly wlasne miec literature? Kto mie w tym punkcie nie zrozumie, temu pomodz nie moge, gdyz mi niepodobna jasniej sie tlomaczyc» ([Zaleski W.] Piesni polskie i ruskie. S. XLIII).. Він підкреслював значення фольклору для пізнання народного характеру та розвитку національної літератури, однак заперечував мовно-національну самобутність русинів-українців, уважаючи їх різновидом польського народу-нації, а українську мову - діалектом польської.

Зіткнення різних поглядів навколо українського алфавіту виявило руйнівні для середовища «русинів польської нації» чинники, джерела яких потрібно шукати передусім в історіософії доби Романтизму. Романтизм як загальнокультурний рух охопив майже всі сфери суспільної свідомості, змінив світобачення людей цілої епохи. Відкидаючи традицію раціонального пізнання, романтики відшукували у різних сферах буття внутрішні протилежності, антитези, переносячи їх на людину, на історичний процес. На погляд романтиків, усе дійсне - суперечливе й заперечує самого себе, містить у собі інше Докладніше про особливості філософських ідей українського Романтизму див.: Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму (Пантелеймон Куліш, Микола Костомарів). Львів, 2002. С. 24-73; Скринник М.А. Наративні практики української ідентичності: Доба Романтизму. Львів, 2007. У Галичині ідеї Романтизму існували й у польському варіанті. Характерною рисою польської філософії епохи Романтизму 30-40-х років ХІХ ст. (так званої національної філософії) було поєднання національного з універсальним, що мало привести до вписання Польщі в контекст світової історії і навіть більше - до перетворення її на виразника інтересів людськості. Тогочасні польські мислителі ставили питання національної філософії в контекст універсальних філософських питань, а питання про націю (narod) - у контекст питань про майбутнє людства. Див.: Jakubowski M.N. Narodowe i uniwersalne. Cztery studia o polskiej filozofii politycznej doby romantyzmu. Torun, 2002. Тому-то в Галичині ідеї Романтизму могли по-різному впливати на місцеву руську спільноту - відмежовувати її від польського простору або ж, навпаки, посилювати залежність.. У державних народів Романтизм наголошував на індивідуальній творчій свободі, що було, головно, реакцією на догматизм останньої фази Класицизму, культивував підсвідоме й ірраціональне в людині, акцентував органічне взаємовідношення між людиною та одуховленою природою, розвивав творчу уяву, символ і міт, які надавали поезії пророчої функціональності. Всі ці елементи романтики знаходили в історичному минулому і в народній традиції. У народів бездержавних, зокрема українського, ідеї Романтизму мали ще додатково виховне й політичне значення. Для них важливими були національні мови та історичне минуле як джерело й засіб національного самоусвідомлення, виховання й формування почуття самореспекту - основного чинника будь-якого культурного і політичного прогресу й людських взаємин Розумний Я. Маркіян Шашкевич: таємниці міту [До друку подав М. Ільницький]. Шашкевичіана. Нова серія: зб. наук. праць. Львів; Вінніпег, 2000. Вип. 3-4: «Руська Трійця» і Прикарпаття; «Руська Трійця» і культура слов'янського світу. С. 420.. Якнайкраще виразив ці настрої з відстані часу Я. Головацький: «Вопросъ о заміні русской азбуки на польськое абецадло не маловаженъ, а глубоко врьтающійся по своимъ посл^ствгямъ въ народную жизнь; то вопросъ о существовали: быти или не быти Русинамъ въ Галичині. Прійми Галичане въ 1830-х годахъ польское абецадло - пропала бь русская индивидуальная народность, улетучился бы русскій духъ и изъ Галицкой Руси сділалась бы вторая Холмщина» [Головацький Я.] Воспоминаніе о Маркіані Шашкевичі и Ивані Вагилевичі (Изъ записокъ Якова О. Головацкого). Литературный Сборникъ / издаваемый Галицко-Русскою Матицею подъ ред. Б.А. Дідицкого. Львовъ, 1885. Вып. І. С. 20..

Опоненти Й. Лозинського наголошували на повноцінному функціонуванні давньоруської мови й літератури До середини ХІХ ст. уявлення галицьких русинів про минуле мали переважно лінгвістичне підґрунтя. Мовні аргументи використовували для формування мисленнєвої опозиції «свій - чужий», що в умовах підастрійської Галичини означало протиставлення «русин - поляк». Найперше це видно в текстах Івана Могильницького (1778-1831). Виходець з родини греко-католицького пароха, він завдяки здібностям до навчання й активній душпастирській діяльності став одним з найосвіченіших галицько-руських діячів першої третини ХІХ ст., зокрема був ініціатором низки заходів, спрямованих на підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства Перемишльської єпархії.

Могильницький мислив категоріями епохи Просвітництва, яка апелювала до раціонального, позбавленого випадковостей і другорядностей світоустрою. Його науковий задум полягав у тому, аби написати історію руської літератури, де протиставити народ «руський» з його мовою польському як «неруському», а також показати близькість народів Малої, Білої і Червоної Русі. Цей задум був втілений у тексті, з якого є відомою вступна частина під назвою «Відомість о рускім язиці» («Rozprawa o j§zyku ruskim»). Працю опубліковано декілька разів - спочатку польською (1829, 1837, 1848) і російською (1838, 1857) мовами, і щойно в 1910 р. видано українською. Праця Могильницького мала не так пізнавальне, як стратегічне значення. Воно полягало в постановці питання про власну літературну, так звану книжну мову і про зв'язок мови з питанням ширшої, всеруської ідентичності. Могильницький обстоював позицію, що книжною мовою має користуватися верства освічених людей і що ця мова існує з давньоруських часів. Такий підхід схиляв тоді до думки про культурну єдність всеруського простору та визнання для нього російської мови як літературної.. Питання збереження кириличного письма було переведене в площину національної ідеології і почало розглядатися винятково в контексті протистояння полякам. Д. Зубрицький критикував ідею про запровадження латиниці з консервативних позицій, уважаючи її виразом «нещасливого духу часу». Учений поставив для себе першочергове завдання - довести глибину руської традиції в краї та розумів сучасність у категоріях дуже віддаленого минулого. Загалом історичні дослідження перших десятиліть ХІХ ст. виконували ідеологічну функцію, що ґрунтувалась на «науковій» легітимізації національної ідеї. Як фаховий історик, Д. Зубрицький бачив збіжності між діяльністю в минулому германського племені вандалів і сучасних для нього реформаторів, які ставлять під сумнів «вівтар, трон, віками освячені звичаї предків, їх мову, винаходи, думки». Д. Зубрицький покликався на давню історичну традицію кириличного письма. Замінити руську кирилицю на польську латиницю означало для нього «відкинути характерні риси, які 900 рр. назад для нашої мови з глибокою виваженістю були продумані й запроваджені, якими написані всі наші священні й законодавчі книги, що їх використовують більше п'ятдесяти мільйонів русинів, сербів, болгарів і т. д., які в чехів, моравів і навіть у поляків були початково запроваджені та першість яких перед іншими використовуваними в Європі алфавітами досі визнають всі справжні вчені - знавці слов'янського й германського племені». Д. Зубрицький, як видно, виступав з панруських позицій [Zubrzycki D.] Apologia Cyryliki czyli Azbuki rnskiej. O zaprowadzeniu abecadla polskiego zamiast Cyryliki do ruskiej pisowni [1 pazdziernika 1834 r.], опубліковано в: Возняк М. Апологія кирилиці Дениса Зубрицького. Записки НТШ. Львів, 1929. Т. CL: Праці Філологічної та Історично-Філософічної секції / під ред. К. Студинського й І. Крип'якевича. С. 128-142. З науковою діяльністю Дениса Зубрицького (1777-1862) пов'язане формування в Галичині місцевої консервативно-просвітницької русько-української школи історієписання. Історичні дослідження учений підпорядковував актуальним завданням тогочасного русько-українського національного руху - пошуку лінії власного історичного розвитку, обґрунтуванню відмінності галицьких русинів від поляків (зокрема, ролі в цьому Церкви) та з'ясуванню їхнього місця в загальноруському просторі. Увага дослідника була зосереджена передусім на давньоруському й річпосполитському («польському») періодах в історії Галицької Русі. Найбільш значущими працями Д. Зубрицького стали «Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому ж королівстві» («Rys do historyi narodu ruskiego w Galicyi i hierarchji cerkiewney w temze krolestwie», 1837 р.), «Хроніка міста Львова» («Kronika miasta Lwowa», 1844 р.) і тритомна «Історія стародавнього Галицько-руського князівства» («Исторія древняго Галичско-Русского княжества», 1852-1855 рр.). Докладніше див.: Аркуша О., Мудрий М. Історичні дослідження в інтелектуальних та політичних контекстах підавстрійської Галичини. Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2014. Вип. 50. С. 19-41..

Рукописну працю Д. Зубрицького використав Йосиф Левицький (1801-1860) при підготовці відповіді Й. Лозинському. Левицький і Лозинський - далекі родичі, які, втім, не обминали жодної нагоди для гострої взаємної критики. Левицький почав займатися мовними проблемами ще в 1820-х роках під час навчання у Віденській духовній семінарії. Мова його текстів - дивовижно далека від народної, однак це не перешкоджало йому претендувати на роль головного реформатора мови «руського» письменства в Галичині У 1834 р. Й. Левицький видав у Перемишлі працю «Grammatik der ruthenischen, oder kleinrussischen Sprache in Galizien». Цей німецькомовний посібник став першою друкованою граматикою української мови. Кілька років Левицький очолював єпископську друкарню в Перемишлі, де побачила світ Шашкевичева брошура «Азбука і abecadlo», згодом працював священником на Дрогобиччині - спочатку в Грушеві (1844-1848), а від 1853-го до несподіваної смерті (інфаркт) - у Нагуєвичах (там хрестив Івана Франка). У 1848 р. був організатором Руської ради і Руської гвардії в Дрогобичі, учасником львівського «Собору руських учених», засновником у Львові культурно-освітнього товариства «Галицько-руська матиця». У Нагуєвичах налаштував проти себе значну частину парафіян. У конфлікті Й. Левицького з нагуєвицькими селянами добре видно патерналістське ставлення руської інтелігенції (перших так званих національних будителів) до селянства. Див.: Шашкевич М. Повне зібрання творів / упоряд. і ред. М. Шалата. Дрогобич, 2012. С. 484-486; Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). Київ, 2006. С. 251.. Левицький стверджував, що до середини XVII ст. «руська мова й азбука» була фактично державною в двох третинах Речі Посполитої, її використовували в листуванні представники великих магнатських родин. Прийняття латинського алфавіту, на думку Й. Левицького, порушить природу «руської мови», невиправдано кине її в «безодню виру, яким став латинський алфавіт». У контексті досліджуваної теми на особливу увагу заслуговує заключна фраза Й. Левицького, у якій той в дещо завуальованій (водночас і зневажливій) формі закликав розірвати з практикою полонізації українських текстів через використання латиниці, натякаючи на розвинутий попит на такі тексти: «З тих самих причин ми, русини, повинні й надалі писати так, як писали наші прадіди. Якщо комусь ідеться про те, щоб його руські твори крамарі під час храмових свят швидко збували, може піти протореним собі шляхом [писання латиницею]» [Lewicki J.] Odpowiedz... [S. 1-4].. Це зауваження може свідчити про значну популярність, яку здобула в першій третині ХІХ ст. практика видання українських текстів латиницею. Вихід у світ праці Й. Левицького, як перед тим Й. Лозинського, став можливим завдяки підтримці єпископа Івана (Снігурського).

Наймолодшим критиком Й. Лозинського став Маркіян Шашкевич (1811-1843). У той час - вихованець Львівської греко-католицької духовної семінарії з доволі суперечливою серед керівництва цього навчального закладу і церковної влади загалом репутацією порушника дисципліни й вільнодумця, організатор і натхненник культурно-просвітнього гуртка «Руської трійці» Тершаковець М. Маркіян Шашкевич та його ідеї на тлі українського відродження / упоряд.: Ф. Стеблій, О. Турій; наук. ред. В. Мороз. Львів, 2021; Arkusza O., St^pien S. Szaszkiewicz Markijan. Polski Slownik Biograficzny. Warszawa; Krakow, 2010. T. XLVII. Zesz. 192. S. 148-151; Шалата М. Перший соборник України. Шашкевич М. Повне зібрання творів... С. 3-34. Про напрями діяльності й світогляд представників «Руської трійці» див.: Кирчів Р. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трійці». 2-ге вид. попр. і доп. Львів, 2011.. Не маючи можливості публікуватися у Львові, Шашкевич подався до Перемишля. У виданій 1836 р. полемічній брошурі «Азбука i Abecadlo» він апелював до минулого як сукупності почуттєвого досвіду, робив наголос на характерних для епохи Романтизму ментальних відмінностях між народами, виразом яких у новочасну епоху вважав мову й літературу (загалом «Руська трійця» брала за взірець сербську лінгвістичну реформу Вука Караджича, яка передбачала вироблення народно-розмовного матеріалу до рівня літературної мови Уперше це виразно виявилося при укладенні «Руською трійцею» збірки авторських поезій «Син Русі» (1833 р.), яка залишилася в рукопису (тривалий час цей рукопис зберігався в особистому архіві Антонія Петрушевича). Див.: Син Русі 1833: Перша рукописна збірка віршів Маркіяна Шашкевича / упоряд., передм. і прим. Є. Нахліка. Львів, 1995. Включені до збірки півтора десятка поезій засвідчують, що вже тоді мовно-літературні пошуки перебували у зв'язку з питанням українсько-польських відносин. Це добре видно на прикладі поезій Михайла Мінчакевича. Його підпис (криптонім М. М.) фігурує під п'ятьма віршами: «Сатира», «Розсвіт», «Роксолян ілі танець рускі», «Розлука», «Думка». У «Сатирі» він змалював образи впертого русина і гордого поляка, які на загальний подив ворогують між собою («брат не хоче брата знати») і не помічають, як австрійцям вдалося підкорити обох. Мінчакевич народився 1808 р. в селі Бережниці Вижній біля Самбора в сім'ї сільського священника. Навчався у Львівській греко- католицькій духовній семінарії. Працювати священником почав з 1835 р. у парафіях в селі Загочев'я Балигородського деканату Перемишльської єпархії та містечку Ліську неподалік Сянока. Був членом польського революційного гуртка «Союз друзів народу», а згодом «Співдружність польського народу», за що в 1838 р. потрапив до в'язниці. Декілька років провів у Шпільберґу. Згодом був змушений працювати у віддалених від культурних центрів Галичини селах на Сяноччині. Помер всіма забутий у 1879 р. Див.: Возняк М. Як пробудилося українське народнє життя в Галичині за Австрії. Львів, 1924. С. 78-79. (Бібліотека «Нового Часу»; ч. 1); Стеблій Ф. Михайло Мінчакевич - фольклорист, поет, конспіратор. Стеблій Ф.І. Галичина на перехрестях історії. Постаті. Львів, 2011. С. 109-113.). Згідно з уявленнями доби Романтизму, на які спирався М. Шашкевич, протиставлення «русини - поляки» мало вчуватися з самих основ народного життя, бо, мовляв, було вкорінене в ньому. Виразом самодостатнього народного життя романтики вважали передусім письменство у його зв'язку з історичним розвитком. Відтак Шашкевич трактував мову як важливий етновизначальний показник, символ і чинник власної індивідуальності народу. «Література будь-якого народу є образом його життя, - писав М. Шашкевич, - його способу мислення, його душі; тому вона повинна проклюнутися, вирости з власного народу й заквітнути на тій самій ниві, щоб не уподібнитися до того райського птаха, про котрого кажуть, що не має ніг, а тому постійно висить у повітрі». М. Шашкевич вказував на давні, що сягали княжих часів, історичні корені руської літературної мови. За його словами, «псування руської мови під впливом зіпсутої польщини» відбулося щойно в XVII-XVIII ст. Відсутність граматики М. Шашкевич вважав тільки питанням часу, оскільки «вона повинна бути не законодавцем мови, а її найточнішим відображенням» [Szaszkiewicz M.] Азбука i Abecadlo... S. 1-30.. Праця М. Шашкевича була видана в Перемишлі стараннями Я. Головацького й завдяки фінансовій підтримці того-таки єпископа Івана (Снігурського).

Правописна дискусія засвідчила наявність альтернативних до формули gente Rutheni, natione Poloni моделей національного розвитку галицьких русинів. Відомі нам виступи проти запровадження латиниці, написані в 1834-1836 рр. Д. Зубрицьким, Й. Левицьким і М. Шашкевичем, були не тільки науковими працями, автори яких доводили хибність поглядів Й. Лозинського про європеїзацію української мови за рахунок запровадження латинського алфавіту, а й публіцистичними творами - усі мали глибоке політичне значення, вказували на зв'язок мови з ідентичністю. Правописна дискусія 1834-1836 рр. внесла розлам у середовище «русинів польської нації». Це добре видно на прикладі позиції, яку зайняв стосовно ідеї Й. Лозинського тодішній редактор офіційного часопису «Gazeta Lwowska» та екстраординарний професор польської мови й літератури Львівського університету Миколай Михалевич, русин за походженням. «По благоволенію къ своимъ единовЪрцамъ» він розіслав відбитки роботи Й. Левицького передплатникам редагованої ним газети. Це, очевидно, стало причиною усунення М. Михалевича від редакції і призначення на його місце «настоящого поляка» Яна Камінського [Головацький Я.] Воспоминаніе о Маркіані Шашкевичі и Ивані Вагилевичі... С. 20.. «Азбучна війна» 1834-1836 рр. змусила й частину греко-католицького духовенства чи не вперше задуматися про відношення між мовними практиками і національністю. І навіть якщо для парафіяльного священника це питання з'являлося з практичного (не інтелектуального) боку (природно, що священник уважав своїм підставовим життєвим інтересом орієнтуватися на позицію церковної влади, зокрема єпископа), то все ж воно увиразнювало маркери колективних ідентичностей. Ця «дисципліна» дала результат у 1848 р., коли церковній владі вдалося об'єднати більшість греко-католицького духовенства під проводом Головної руської ради. Остаточно відмовитися від латинського алфавіту вищу греко-католицьку ієрархію змусили побоювання, що запровадження латиниці призведе до втрати духовенством контролю над суспільними низами.

* * *

Перемога прихильників кирилиці у правописній дискусії 1834-1836 рр. ще не означала усунення польського впливу на мовно-літературний розвиток галицьких русинів. Польська література 30-40-х років ХІХ ст. мала виразний вплив на формування ідейно-філософських засад українського національного руху, зумовила переплетення у світогляді діячів українського «національного відродження» філософських ідей Просвітництва з новими світоглядними концепціями, що їх висували ідеологи Романтизму. Польський літературно-інтелектуальний доробок притягував тогочасну українську інтелігенцію широтою поставлених питань, які йшли в руслі характерного для епохи Романтизму зацікавлення простим народом, зокрема його мовою. Польська художня література стала зразком для літературних починань діячів «Руської трійці». Наприклад, у поезії Маркіяна Шашкевича «Слово до чтителей руского язика» (або «Дайте руки, юні други...», 1833) в настрої та самій формі цього твору не можна не бачити перегуку з «Одою до молодості» (1820) Адама Міцкевича. «Русалка Дністровая» (1837) багато в чому нагадувала альманах молодих польських романтиків «Ziewonia» (Львів, 1834; наступні випуски: Прага, 1837; Страсбург, 1839). Разом із «зєвончиками» молоді українці вірили в існування в далекому минулому ідеальної слов'янської культури, рідної і досконалої, утопічне бачення якої накреслив польський фольклорист Зоріан Доленґа-Ходаковський (Адам Чарноцький) Poklewska K. Galicja romantyczna (1816-1840). Warszawa, 1976. S. 179-181; Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся) / упоряд., текстол. інтерпрет. і комент. О.І. Дея; атрибуція автографів і копій та передм. Л.А. Малаш і О.І. Дея. Київ, 1974. Пор.: Шашкевич М. Твори / упоряд., підгот. текстів, вступ. ст. та прим. М.Й. Шалати. Київ, 1973.. Саме ідея слов'янської взаємності в 1830-1840-х роках була сильним провідником «польськості» в русько-українській літературі Галичини. Іван Вагилевич, один з чільних представників «Руської трійці», до останнього вірний філософсько-естетичним концепціям Романтизму, згідно з якими ідея повинна панувати над реальністю, навіть намагався з'ясувати історичні підвалини українсько-польської літературної взаємодії. У 1843 р. він підготував рукопис праці «Pisarze polscy Rusini», де представив резюме публікацій низки авторів XVI-XVIII ст., які належали до кола русько-української культури, але писали польською Уперше опубліковано: Wagilewicz J.D. Pisarze polscy Rusini wraz z dodatkiem Pisarze lacinscy Rusini / do druku przygotowal i przedmowq poprzedzil R. Radyszewski. Przemysl, 1996..

Через брак української пропозиції польське літературне й наукове оточення формувало й водночас обмежувало талант українських діячів. Богдан Дідицький, описуючи з висоти прожитого життя свої мовно-літературні пошуки напередодні «Весни народів», підкреслював притягальну силу польської літератури й заразом вказував на перепони «.я тогда (зъ г. 1844 до весны 1848) больше всего былъ занять Польщею, и прекрасныи стихотворныи лады-склады Мицкевича, Словацкого, Ант. Мальчевского и Богдана Залеского были для мене идеаломь поэтичного совершенства. И чейже само посіданіе такого идеала не давало мені тогда близше застановлятися надь форменнымъ розличіемь межь поэзюю польскою а русскою, яко и надь тімь, яково оно розличіе, малое чи великое? Супротивъ сего моего польско-поэтичного идеала майже ничімь были для мене даже прекрасныи наши простонародныи пісни, думки и коломыйки...» ([Дідицький Б.] Своежитьевыи записки Богдана А. Дідицкого / оттискь изъ «Вістника Народного Дома». Львовъ, 1906. Ч. І: Где-що до исторіи саморозвитія языка и азбуки Галицкой Руси. С. 27).. Тогочасні ініціатори галицько-руського «відродження» хотіли позбутися інтелектуальної залежності від польського простору і водночас розуміли, наскільки міцно вони пов'язані з ним. «Час уже ляхам перестати, а нам, русинам, зачинати», - так інтуїтивно сформулював цю залежність семінарист Й. Острожинський, вписуючись до заведеного М. Шашкевичем альбому «Руська Зоря» Возняк М. Як пробудилося українське народнє життя в Галичині... С. 77.. Від початку українські діячі намагалися трактувати польські запозичення вибірково й інструментально - як засіб власного зміцнення. Це був ефективний спосіб подолати небезпеку повної асиміляції з польською культурою, але за таких умов було важко уникнути поверховості. З ідейного багажу польських романтиків українців цікавили лише ті елементи, які через виразно емоційне звернення до минулого полегшували їм відчуття своєї етнокультурної самобутності. Все інше відкидалося. Показовим було ставлення українських романтиків до представників «української школи» в польській літературі. Іван Головацький, наприклад, підкреслював мистецько-інтелектуальну вартість поезій Богдана Залеського, але відкидав їхнє надміру раціоналізоване пропольське спрямування: «Язик пливе як водою, народові із губів вийняті гадки, но лиш спольщені, та до розуму промовляють, але до серця не прив'яжуть!» «Русалка Дністрова». Документи і матеріали. Док. № 141. С. 235-236 (Лист до Я. Головацького, Відень, 20 лютого 1844 р.).. Головним критерієм оцінки літературного твору для Якова Головацького було відображення в ньому «духу народу». Він критикував писані українською мовою твори Тимка Падури як своєрідні «підробки під дух народу», стверджуючи в їхнього автора брак «серця українця» Kozik J. Ukrainski rnch narodowy w Galicji. S. 42.. Однак ця вибірковість у трактуванні не завжди була результативною. Поступово запозичення почали усвідомлювати і як певну приреченість. «Така то наша доля, що по чужих щеблях лізти мусимо, аби ся свого дохрапати», - писав у контексті польських і німецьких запозичень для розвитку української народної словесності в Галичині Я. Головацький «Русалка Дністрова». Документи і матеріали. Док. № 151. С. 242 (Лист до Осипа Бодянського, Чернівці, 5 грудня 1845 р.)..

* * *

Зі зламу XVIII-ХІХ ст. потужним чинником етнічної самоідентифікації став для галицьких українців австрійський уряд, або Відень. З утвердженням в Галичині австрійської влади монополія поляків на визначення національної ідентичності українців за формулою gente Rutheni, natione Poloni була порушена. Передовсім віденським урядовцям йшлося про обмеження впливу польської шляхти і пов'язаної з нею Римо-католицької церкви. Для цього було обрано два шляхи: запровадження згори централізованого правління та активізація українців, передовсім їхнього духовенства, знизу. Ця локальна галицька мета вписувалася в загальний контекст реформ освіченого абсолютизму, спрямованих на модернізацію Габсбурзької монархії. Пізніше, у 1830-х роках, зважаючи на польське повстання та беручи до уваги настрої, які виявилися в Галичині під час мовно-правописних дискусій (коли галицько-руські діячі взялися відстоювати кирилицю), Відень розпочав заходи щодо виразнішої організації українського науково-літературного життя на умовах лояльності до Габсбурґів Урешті-решт у 1842 р. брати Яків та Іван Головацькі отримали пропозицію видавати у Відні український науково-літературний часопис, у якому могли публікувати також твори наддніпрянських авторів. Ініціатором пропозиції був В. Копітар (Тершаковець М. Маркі- ян Шашкевич та його ідеї... С. 242-243). І хоча тоді цей проєкт реалізувати не вдалося, він свідчив про те, що австрійська влада надає українському питанню політичного значення.. Ведучи діалог з галицько-руською верхівкою і протиставляючи українців полякам Докладніше про політику центрального австрійського уряду в Галичині, яка в провін-ції була реалізована через владу губернатора, див.: Аркуша О. Губернатори Галичини (1772-1849). Lwow: miasto - spoleczenstwo - kultura. Studia z dziejow Lwowa. Krakow, 2010. T. VII: Urz^dy, urz^dnicy, instytucje. С. 226-264; Пахолків С. Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації / пер. з нім. Х. Николин. Львів, 2014., австрійські урядовці мимоволі змушували галицьких «русинів» поступово обертати підсвідоме почуття рідного краю в ідею народності, усвідомлювати себе етнічною спільнотою з власною історією, своїми політичними й культурними запитами, з'ясовувати своє місце серед етнічних груп, виробляти власну позицію в системі міжетнічних відносин, роздумувати над сенсом національного буття. Завдяки щоденній присутності в галицькому політикумі австрійського чинника проблема етнічної самоідентифікації поставала перед русько-українським населенням не тільки й не стільки як пізнавальне, скільки як життєво-практичне завдання. Вона була тісно пов'язана з національним самоутвердженням, тобто зі становленням галицького українства як суб'єкта історичного процесу. Тому закономірно, що зв'язок галицького українства з Віднем мав і зворотний бік, що втілився в надмірному покладанні на допомогу австрійської бюрократії.