"Не все правда, що там сказано, а много правди замолчано": ідейно-культурний клімат у Галичині в переддень "весни народів"

Включення Галичини до складу монархії Габсбурґів хронологічно збіглося з початком реформ освіченого абсолютизму, здійснюваних Марією Терезою та Йосифом ІІ у 70-80-х роках XVIII ст. За словами історика Святослава Пахолківа, «політика освіченого абсолютизму - суміш гуманістичних намірів та прагматичного розрахунку - була спрямована на покращення матеріального становища, рівня освіти і, по можливості, на забезпечення рівних прав для усього населення монархії. Це населення мало перетворитись у свідомих заможних городян, які, як сумлінні платники податків, були б запорукою сили держави» Пахолків С. Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині. С. 63.. Терезіансько-Йосифінські реформи, як їх прийнято називати, зруйнували герметично ізольований від зовнішнього світ підданської залежності селян, суттєво обмежили коло феодальних повинностей, зміцнили право селянина на землю і загалом його правовий статус. Ці та інші зміни в господарському та громадському житті Австрійської монархії сприяли перетворенню галицького селянства в активну суспільну силу, свідому нових перспектив свого розвитку - в господаря і громадянина. Такий раптовий, відчутний протягом одного покоління поступ умов життя впливав, своєю чергою, на спосіб мислення широких селянських мас. Підданий, оцінюючи навколишні структури та соціальні зв'язки в категоріях патріархалізму, вбачав першопричини позитивних для себе змін у втручанні до наявного порядку речей доброго, хоча й строгого правителя-батька, зобов'язаного, на думку селянина, турбуватися про нього. Власне аграрні й селянські реформи освіченого абсолютизму розвинули в суспільній свідомості плебейських мас, особливо селянства, настрої реґалізму, селянського монархізму як масового явища Chlebowczyk J. J^zykowo-narodowosciowe aspekty reform absolutyzmu oswieconego. Studia Historyczne. 1974. R. XVII. Zesz. 1 (64). S. 10-11. Підсумовуючи здобутки галицьких русинів у складі Австрії, львівська газета «Слово» писала: «Якже совсЬмъ иный видь прибрала Русь подъ скипетромъ австрійскимь! Матеріальньш бытъ получшился, подданьство пало, а хлопь сталь обывателемъ ровнымъ вь правахь и свободахь кождому благородному жителеви Австріи... Схотять ли перечити, що просвіщенье подь Австріею витае и подь стріху селянина, и що вообще образованье умственное ныиЬшной австрійской Руси стоить до образованья колишной польской Руси - якь день до ночи?» (Русь и ей отношенье кь сосідамь. ІІ. Реакція. Слово. 1861. 4 лютого)..

Реформи освіченого абсолютизму суттєво змінили становище греко-католицького духовенства. На час приєднання Галичини до монархії Габсбурґів сільський священник як у матеріальному, так і в духовному та освітньому плані мало чим відрізнявся від селянина. Нерідко греко-католицькі служителі Церкви виконували свої духовні обов'язки як різновид панщини, а засоби до існування здобували, обробляючи землю, за яку платили панові чинш. їхні привілеї не успадковувалися дітьми: останні виконували кріпосні повинності так само, як і селяни Tokarz W. Galicya w poczqtkach ery jozefinskiej w swietle ankiety urz^dowej z roku 1783. Krakow, 1909. S. 383-390; Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. Київ, 1959. С. 98; Cegielski T. Jozefinizm. Austria - Polska: Z dziejow sqsiedztwa / praca zbiorowa pod red. W. Leitscha i M. Wawrykowej. Warszawa; Wieden, 1989. S. 66.. Напруженими були відносини між українським і польським духовенством. Перший австрійський губернатор Галичини Антоній Перґен писав у 1773 р., що «між латинським і руським духовенством існує велика заздрість: дисципліна ж грецького духовенства є дуже неважною» Finkel L. Memoryal Antoniego hr. Pergena, pierwszego gubernatora Galicyi, o stanie kraju. Kwartalnik Historyczny. 1900. Rocz. XIV Zesz. I. S. 35.. Відкривши молоді доступ до освіти, також і рідною мовою, юридично урівнявши греко-католиків з іншими конфесіями й забезпечивши мінімальний добробут духовенства, просвітницькі реформи Габсбурґів стали запорукою підвищення самооцінки греко-католицького духівництва, сприяли інтеграції Української Церкви в державно-політичну систему і перетворення її в один з інструментів державного управління. Завдяки підтримці влади вона отримала й відповідну організаційну структуру у вигляді відновленої 1808 р. Галицької митрополії Турій О.Ю. Греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини, 1848-1867: автореф. дис. ... канд. іст. наук / Львівський державний університет імені Івана Франка. Львів, 1994. С. 12; Турій О. До питання про провідну роль греко-католицького духовенства в національному русі галицьких українців у ХІХ ст. Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні. Львів, 1999. Вип. 2 (1995-1997). С. 410.. Історик Вадим Ададуров, вивчаючи обставини фундації Галицької митрополії, стверджує про осмислену з боку Габсбурґів протидію загрозі масової полонізації русинів. Він визначає характерні риси національної політики Габсбурґів: трактування всіх без винятку підлеглих народів як рівних перед спільним монархом і - що було особливо важливим для галицьких русинів - оберігання недоторканими прав тих націй, які не були потужними в соціальному плані й задля уникнення асиміляційного тиску з боку могутнішіх сусідів шукали підтримки Відня Ададуров В. Деконструкція історіографічного канону щодо фундації Галицької митрополії (на основі документів Державної канцелярії Австрійської імперії). Фундація Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Австрії та Святого Престолу 1807- 1808рр.: зб. документів / упоряд., вступ. ст. та комент. В. Ададурова. Львів, 2011. С. ХІ.. Австрійська влада створила правову основу для закріплення окремої від польської ідентичності галицьких русинів через їхнє віросповідання. У підсумку вони пережили - до 1848 р. - фазу конфесійної національності Про посилення Австрійською державою греко-католицького духовенства див.: Пахолків С. Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині... С. 59-70..

На емоційному протиставленні австрійських часів польським виросло австро-русинство - сукупність поглядів, які відображали позитивне ставлення української інтелігенції та селянства Галичини до Габсбурзького двору й австрійської державності загалом Докладніше див.: Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми. Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2000. Вип. 35-36. С. 571-604.. Саме австрорусинство стало в першій третині ХІХ ст. головною опозицією до світогляду gente Rutheni, natione Poloni і не дало йому розвинутися до організованої течії. Австрорусинство сформувалося на зламі XVIII-XIX ст. як вияв вдячності руського (українського) населення краю австрійському урядові за покращення (порівняно з останніми десятиріччями Речі Посполитої) свого соціального та матеріального становища. За висловом Володимира Барвінського, пізнішого публіциста українофільської орієнтації, Річ Посполита в останні роки свого існування була «бездушним державним організмом», на руїнах якого опинилися галицькі українці в складі монархії Габсбурґів; ніхто з них не мав підстав сумувати за минулим В. Барвінський писав: «Тая роскошь безъ клопотовъ, тй богацтва безъ праці, тй права безъ обовязковъ, та свобода безъ границь - справді се бувъ рай, за котрымъ було чого плакати вельможнымъ панамъ. Але той світь безжурного житя въ достаткахъ и розкошахъ, въ безмежной свободі, сліпив своимъ блескомъ, заманювавъ своимъ шумомъ, одурювавъ своєю роскошю. Въ томъ блескоті, въ томъ шумі, въ тыхъ роскошахъ забули сытй на голодныхъ, бенькетуючй на працюючихъ, повноправнй на безправныхъ» ([Барвінський В.] Въ столітнй роковины вступленя на австрійскій престолъ цісаря Іосифа ІІ (1780-1880). Отчитъ Володимира Барвіньского, выголошеный на вечери дня 17 (29) листопада 1880. Львів, 1880. С. 5-6). Ці настрої не залишилися поза увагою австрійських урядовців. Безвідрадний стан краю і моральний занепад народу на момент першого поділу Речі Посполитої, що був результатом «страшної хвороби» (Л. Фінкель) тогочасної польської держави, стали головною темою меморіалу, представленого в серпні 1773 р. цісареві Иосифу ІІ губернатором Галичини А. Перґеном (Finkel L. Memoryal Antoniego hr. Pergena... S. 24-43).. Справді, зустріч українців з Австрією перевершила їхні сподівання. Тут маємо приклад винятково вдалого збігу реформаторських заходів австрійських правителів з настроєм українського суспільства, яке потребувало принаймні надії на зміну свого становища. Діяльність Йосифа ІІ «на часину запалила у насъ новй світила людскои идеи, кинула межи насъ искры нового житя и знову закрылась якоюсь сумною тьмою якъ ранне сонце за хмарами, щобъ ажь позно, въ позне полудне выявити свои ясни промЪня тепла и житя» [Барвінський В.] Въ столітни роковины... С. 3-4.. Як не дивно, але саме ця пере- рваність надії зміцнила серед галицьких українців авторитет цісаря-реформатора до такої міри, що він набув сакралізованих форм, заклавши міцний підмурівок для панування австрорусинської ідеології на ціле століття. Нереалізованість багатьох задумів Йосифа ІІ не зашкодила цьому міфові, навпаки - надала йому характеру недосказаності, збагативши в такий спосіб його емоційно-сентиментальний блок.

Інституцією, яка значно спричинилася до формування серед галицьких українців австрофільських настроїв і суттєво перешкодила розвитку двоступеневої українсько-польської ідентичності, був Ставропігійський інститут, створений у 1788 р. на базі однойменного братства. До революції 1848 р. Інститут був єдиною світською установою галицьких українців. Компроміс, з яким Відень підійшов до вирішення проблеми Ставропігійського братства (згідно з цісарським указом 1787 р., всі церковні братства мали бути ліквідовані), уже сам собою надав додаткової ваги національно-культурним амбіціям русько-української еліти, які формувалися на руїнах Речі Посполитої й потребували для свого розвитку «зовнішнього» визнання. Титулування членів Львівського Ставропігійського інституту «настоятелями греко-католицької нації» в документах австрійського уряду свідчило про визнання русинів як окремого народу. Таке ставлення влади до членів Ставропігійського інституту було предметом їхньої гордості, адже йшло врозріз із небажанням громадсько активної частини польського суспільства відмовитися від зневажливого трактування національно-культурних домагань українців Докладно про діяльність Ставропігійського інституту див.: Киричук О., Орлевич І. Львівський Ставропігійський інститут (1788-1914). Роль у суспільно-політичному, культурному та релігійному житті українців Галичини. Львів, 2018.. Як не парадоксально, саме замкнений, корпоративний характер Інституту дав змогу в першій половині ХІХ ст. зберегти принаймні свідомість «руської еліти», зв'язати її почуттям відповідальності за майбутнє руського населення Галичини.

На початок ХІХ ст. серед греко-католицького духовенства в загальних рисах сформувалася концепція австрійського лоялізму - вдячності за покращення (порівняно з періодом Речі Посполитої) його матеріального й соціального становища На це, зокрема, вказує тон і зміст промови крилошанина Михайла Гарасевича на синодальному з'їзді українського духовенства в 1806 р.: «Ото бачимо, що наше світське духовенство було в найбільшій темноті, що парохи ледве вміли читати й писати та жили в загальнім пониженню. І дійсно, яку пошану могло мати священство у світських людей вищих верстов, коли воно ледви одягом різнилося від простонароддя? Який вплив воно могло мати на нього, коли само ледви знало перші основи релігії? .А подивімся на теперішнє положення священства! Переконаємося, що воно ніколи не стояло так високо. А звідки це походить? З ласки найлагіднішого австрійського уряду. Бо відколи ми прийшли під розумний, справедливий і лагідний австрійський уряд, що кермується ліберальними думками, відтоді з нами поводяться по батьківськи нарівні з иншими; ми вільні від усякого гнету, признана рівність нашого обряду з иншими; признані наші привилеї та права, зроблено все, що потрібне для відповідної освіти й нашого удержання. І які обов'язки лежать за те все на нас? О! наші обов'язки це: незломна вірність, привязаність і любов до найліпшого монарха... Отже будьмо, дорогі браття, вірні... та при кожній нагоді впоюймо в наш народ, що послух найвищим приказам і бажанням. конче потрібний». (Цит. за: Возняк М. Як пробудилося українське народнє життя в Галичині. С. 11-12).. Вірність тронові й Австрії стала постійною і невід'ємною рисою церковної ієрархії, яку вона намагалася (і не без успіху) прищепити всьому народові Турій О. До питання про провідну роль греко-католицького духовенства. С. 410.. Уже на початку ХІХ ст. лоялістські щодо Габсбурґів настрої серед українців Галичини набули політичного виміру, точніше - політичної ціни. Українське питання перетворилося в руках австрійських урядовців на чинник стримування польських незалежницьких домагань. Українці, своєю чергою, сприйняли посилену увагу до себе з боку Відня як вияв особливих симпатій до «вірних русинів». Саме завдяки чіткій проавстрійській позиції уніатського духовенства Австрія змогла в 1805-1809 рр., під час наполеонівських війн, відстояти суверенітет над стратегічно важливими галицькими землями. У важкий для Австрії момент у 1805 р. греко-католицький єпископ Перемишльський і Самбірський Антоній (Ангелович) звернувся до вірян із пастирським листом, в якому закликав їх зберегти вірність і підтримати австрійську владу. У 1809 р. після вступу військ Варшавського герцогства до Львова Ангелович відмовився відслужити урочисту службу на честь «військ непереможного імператора Наполеона». У супроводі каноніка Михайла Гарасевича він таємно залишив місто і поїхав у віддалену від осередків польського національного руху сільську провінцію. Незважаючи на те, що австрійський уряд належно оцінив підтримку впливового серед русинів уніатського духовенства, Відень не мав чітко окресленої програми національної політики стосовно українського населення Галичини, розглядав підтримку русинів як тимчасовий засіб для виходу зі скрутного міжнародного становища. Щобільше, австрійська влада намагалася використати українців у своїй польській політиці саме тому, що була твердо переконана у відсутності в них, на відміну від поляків, власних національно-державних прагнень Про те, як на початку ХІХ ст. розгорталися відносини в трикутнику «русини - Австрія - поляки», докладно див.: Ададуров В. Галицькі русини у концепціях польської політики Франції та Австрії 1805-1812 рр. (до постановки питання). Україна в минулому. Київ; Львів, 1996. Вип. ІХ. С. 38-60. Свого часу український літературознавець та історик Михайло Тершаковець влучно підмітив, що «і один і другий уряд [мається на увазі центральна і крайова австрійська влада - М. М.] були прихильні стремлїнням гал[ицьких] Русинів, доки вони не виходили поза межі пасивности» (Тершаковець М. Короткий огляд національних та політично-суспільних течій. С. IV). Див. також: Ададуров В. Світ політичних поглядів Антонія Ангеловича. Документи до вивчення феномену імперської ідентичности серед духовенства Галичини наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. Наукові записки Українського Католицького Університету. Серія «Історія». Львів, 2010. Ч. 2. С. 299-336..

Таке інструментальне ставлення австрійської влади до українців було характерним приблизно до середини 1830-х років. Щойно видавничі ініціативи «Руської трійці» змусили австрійську адміністрацію визнати, що русини, принаймні їхня частина, мають власні національні інтереси, які не завжди перебувають в антагонізмі до польського руху У донесенні Львівської дирекції поліції Міністерству внутрішніх справ у Відні (квітень 1837 р.) вказано, що русини, які до того часу були вірними «високому урядові» й ніколи не виявляли симпатій до польського питання, «починають щораз більше сприймати демократичні ідеї» («Русалка Дністрова». Документи і матеріали / упоряд. Ф.І. Стеблій та ін.; Ф.І. Стеблій (відп. ред.) та ін. Київ, 1989. С. 87). Міністр внутрішніх справ Австрії Й. Зедльніцький, своєю чергою, інформував 16 червня 1837 р. імператора Фердинанда І: «До цього часу спостерігалося радісне явище: галицькі піддані руського походження і особливо гр.-кат. клір при всіх обставинах вірно стояли на боці уряду, були недоступні багаторазовому заманюванню революційною пропагандою. Лише останнім часом, а саме у зв'язку з поліцейським розслідуванням у справі викриття в латинській семінарії у Львові політичних підступів, виявилися сліди того, що серед львівських теологів гр.-кат. віросповідання і особливо в семінарії цього віросповідання у Львові багато вихованців стали політично неблагонадійними» (Там само. С. 100).. Відсутність в українців власних національно-державницьких прагнень була для Відня такою очевидною, що впродовж тривалого часу в імперії не існувало навіть цензора для видань українською мовою. Це питання постало тільки в 1835 р. у зв'язку із задумом Маркіяна Шашкевича видати альманах «Зоря». За таких умов австрійська влада поклала обов'язок стежити за суспільними настроями на керівництво Греко-католицької церкви. Та, своєю чергою, сприйняла доручення як належне. Греко-католицький клір переступив тоді межу, яка розділяла просту вдячність Відневі за покращення свого матеріального й соціального становища, з одного боку, та утримання в тісних рамках офіційної ідеології інтелектуального (що в той час було рівнозначне національному) життя своїх співвітчизників, з іншого. Той вибір на користь Австрії для мислячих представників українського духовенства не був простим. Згадуючи про обставини видання «Русалки Дністрової», Яків Головацький писав: «Ректоръ и цензоръ Венедиктъ Левицкій, въ душі сочувствующій русскому ділу, но слишкомъ щепетильный моралистъ, бился съ мыслями, какъ бы не нарушая своего австрійскаго патріотизма не погубить насъ» Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України (ЛННБ ім. В. Стефаника). Відділ рукописів. Ф. 36 (Я. Головацький). Спр. 832. Арк. 16 зв. («Пережитое и перестраданное. Записки Я.Ф. Головацкаго», без дати).. Зважаючи на те, що австрійська влада тривалий час не бачила в діях греко-католицьких ієрархів національної складової, а самі ієрархи робили акцент на відстоюванні станово-корпоративних інтересів уніатського духовенства Історик Вадим Ададуров цілком обґрунтовано доводить, що суспільно-політичні погляди Антонія Ангеловича поєднували в собі два дискурсивні пласти - становий та імперський. У площині ідей ці погляди заперечували модерне розуміння нації та громадянського суспільства, а в площині політики, стверджує історик, складали шану традиційним цінностям монархічного легітимізму. Див.: Ададуров В. Світ політичних поглядів Антонія Ангеловича... С. 299-336., до 1830-х років потенціал австрорусинства щодо протистояння «русинам польської нації» назагал вичерпався. Австрорусинство не було національним світоглядом (це феномен імперської ідентичності), тоді як двоступенева українсько-польська ідентичність (gente Rutheni, natione Poloni) ґрунтувалася на модерному розумінні нації.

Дуже важливою - з погляду перспектив розвитку двоступеневої української-польської ідентичності - була позиція східногалицького селянства. Політика австрійської влади від початку спрямовувалася на те, аби створити контрольований рівень напруги між селянством і землевласниками, а відтак відмежувати місцеве селянство від впливу на нього ідей польської шляхти щодо відновлення Речі

Посполитої. Галицький селянин, формально звільнений у 80-х роках XVIII ст. від особистої залежності, намагався увійти в суспільство як вільна людина. Але юридичне звільнення з-під влади пана не робило його вільним, поки він залишався прив'язаним до панського маєтку. Що сильніше загострювалися відносини між двором і громадою, то більше зростала роль округи як регулювальної інстанції. І це породжувало авторитет окружних чиновників серед селян і вороже ставлення панів до окружної влади. Неминучим наслідком розвитку посередницьких функцій австрійських чиновників, за словами історика Михайла Герасименка, стало перетворення останніх у соціальну силу, без якої неможливе було розв'язання жодного конфлікту між селянами і панами Герасименко М.П. Аграрні відносини... С. 170.. В уяві галицького селянина поступово викристалізувалася ієрархія лояльностей. Найгіршим було ставлення українського селянина до тих осіб, з якими він найчастіше зустрічався в повсякденному житті. Найменшою повагою користувалися польські пани, більшою - окружні староства й губерніальне управління, вивершував піраміду симпатій цісар. Переважала думка, що цісар може власноручно й - що важливіше - справедливо (тобто, на користь селян) залагодити всі спірні питання, що виникають між селянами й панами, натомість пани-поляки, вважалося, докладають усіх зусиль, аби не допустити селянських депутатів до цісаря Наприклад, селяни Комарнівщини у скарзі від 26 червня 1822 р. на утиски поміщика та військові екзекуції називали австрійського імператора «нашим найласкавішим батьком краю», а себе «бідними осиротілими підданими», покинутими на поталу місцевій владі - «шановного к. окружного староства», «високого крайового управління», а особливо «панів». Автори скарги зізнавалися, що вони «ще ніколи не мали щастя» отримати цісарську аудієнцію, але в них не виникало жодного сумніву в справедливості рішення імператора (Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849). Документи і матеріали / упоряд.: О.А. Купчинський, А.Г. Сісецький, Ф.І. Стеблій. Київ, 1974. Док. № 43. С. 134).. Незважаючи на те, що скарги селян до Відня здебільшого залишалися без відповіді, бажання українських селян безпосередньо звернутися за допомогою до цісаря не тільки не вгасало, а навпаки - посилювалося У скарзі селян Сколівщини від 17 вересня 1842 р. австрійському імператору на зловживання місцевої влади у вирішенні їхнього процесу з поміщиком зазначалося: «О, великий монарше, імператоре і королю, вибач нам, що ми так багато разів турбуємо твою особу нашими листами! Твої діти і піддані волають до тебе, о пане, тисячею голосів! Вислухай наші прохання і благання, скроплені гарячими слізьми. О, великий монарху, змилуйся з нами. Накажи або направ сам цей великий і безконечний процес між домінією і нами, тому що твої підлеглі інстанції не хочуть поступати з нами справедливо! В противному разі, о батьку і імператоре, ми будемо змушені незабаром якнайшвидше відправитися до Відня, до твого трону, о, батьку вітчизни» (Класова боротьба. Док. № 103. С. 232). Наївний монархізм українських селян та їхня лояльність до Габсбурзької монархії, сформовані Йосифінськими реформами і посилені під час революції 1848 р., зберігалися аж до Першої світової війни. Утім, міф «доброго цісаря» характеризував не тільки настрої українських селян. Див.: Fras Z. Mit dobrego cesarza. Polskie mity polityczne XIX i XXwieku. Wroclaw, 1994. S. 139-152. (Polska mysl polityczna XIX i XX wieku; t. IX).. Очевидно, тут маємо справу з цікавим феноменом, характерним для українського руху першої половини та середини ХІХ ст., - прагненням вийти за межі повсякденності, розвинути громадську самодіяльність, долучитися до справ загальнодержавного значення «.. .Ми ні в якому разі не відмовляємося від державних податків, тільки важкі поміщицькі данини не спроможні виконувати», - так окреслили свою позицію в 1822 р. селяни Комарнівщини (Класова боротьба. Док. № 43. С. 134). Про емансипацію галицького селянства див.: Заярнюк А. Ідіоми емансипації. «Визвольні» проєкти і галицьке село у середині ХІХ століття. Київ, 2007.. Саме цим стремлінням до емансипації, яке просочувалося крізь розмаїття соціальних, політичних та інтелектуальних практик, можна частково пояснити причини поклоніння галицьких русинів перед такими імперськими утвореннями, як Австрія та Росія. (Русофіли, наприклад, поєднували симпатії до Петербурга зі щирою лояльністю до Відня.)

* * *

Цілком очевидно, що почуття австрійського лоялізму, прищеплені греко-католицькому духовенству та галицько-руському селянству на зламі XVIII-XIX ст., були найважливішим чинником, який поглибив українсько-польське розмежування і суттєво обмежив простір для розвитку українського полонофільства. Однак політика австрійської влади, спрямована на обмеження інтелектуальної свободи, у певний момент почала давати зворотні результати. Особливо виразно це виявилося в 1830-1840-х роках, коли меттерніхівський бюрократично-поліцейський режим досяг свого апогею, і йому почав протистояти широкий фронт опозиційних сил. Місцеву «руську історію» було складно раціоналізувати з австрійської перспективи. Австріяцизм не давав теж емоційного матеріалу для розгортання національного історієписання. За таких обставин значно сильнішим від австрорусинства чинником відмежування галицьких українців від польського культурного й політичного простору, а відтак стримування в українському суспільстві розвитку полонофільських настроїв, стало русофільство («москвофільство»). Русофіли задали для галицьких русинів східний вектор пошуків національної тожсамості, а задля доведення їхньої відмінності («іншості») від поляків використали наукові дослідження в галузі етнографії, історії та лінгвістики. В уяві галицьких русофілів належно конкурувати з поляками можна було тільки як частина широкого панруського простору з багатовіковою культурно-історичною традицією, співмірного з поляками чисельно. В ідейному плані галицьке русофільство сформувалося на ґрунті полонофільства, перетворившись у його дзеркальне заперечення. Тому русофіли добре розуміли природу світогляду «русинів польської нації», а в історії Галичини середини ХІХ ст. було чимало випадків еволюції громадсько активних осіб від полонофільства до русофільства. У 1830-х роках між полонофілами та русофілами розпочалася гостра конкурентна боротьба за впливи на галицько-руську спільноту, передусім селянство Уже згадувані І. Кульчинський і К. Ценґлевич, польські революціонери з ідентичністю gente Rutheni, natione Poloni, у маніфесті «Narode Ruskij» (бл. 1835 р.) відкрито формулювали для галицьких русинів дилему - бути з поляками чи росіянами: «...czy lipsze z tymy sia luczyty, szczo tak daleki wid wilnosty, to je z moskalamy, czy z polakamy sia luczyty, kotri blizszi i blyzenki wilnosti swojej. Abo ynaksze pytajuczy sia: czy lipsze luczyty sia z tymy, szczo u slipoti bjut sia protiw wilnosty, bo taki moskali, czy z tymy sia brataty, szczo bjut sia za wilnist, to je z polakami». З тексту відозви видно, що в Галичині на середину 1830-х років вже були розвинуті панруські настрої і що «русини польської нації» бачили тоді в русофілах своїх головних супротивників. Для них автори відозви не шкодували негативних визначень: «московські упирі», «покручі», «посіпаки і лизуни», і - що прикметно - вказували на світоглядний зв'язок між проавстрійською та проросійською орієнтаціями: «A precin pokurczi u rusyniw i polakiw lude najhirszi sipaki i lyzuny cisaria, chot' tutka na Rusy zrodzeni, chotiat zamoryty u sobi toto, szczo u nych za narodom polskim promawlaje wid dytynstwa, a narid ruski slipotoju z Rosiju zluczyty abo inaksze narid ruski carowy moskiewskomu piddaty, prodaty u newolu za ordery i rubli moskiewski chotiat (Stauropigia)» (Spoleczenstwo polskie... S. 662).. У дальшій історичній перспективі це сприяло, як не парадоксально, кристалізації українофільської («малоруської») ідентичності.

Джерела панруських настроїв у Галичині треба шукати в інтелектуальному русі, який розгорнувся на хвилі «національного відродження» в першій половині ХІХ ст. Дослідження в галузі історії, етнографії, лінгвістики викликали в той час у слов'ян більш або менш чітку свідомість спорідненості окремих етнічних груп, що в підсумку вилилося в поширення ідеї слов'янської взаємності Тишинська Е. Поґодін і Зубрицький. Записки НТШ. 1912. Т СХ. С. 101.. Слов'янофільство стало «першим виявом національної ідеї», слугуючи засобом «рекомпенсації почуття цивілізаційної молодшості» Chlebowczyk J. O prawie do bytu malych i mlodych narodow. Kwestia narodowa i procesy narodotworcze we wschodniej Europie Srodkowej w dobie kapitalizmu (od schylku XVIII do poczqtkow XX w.). Warszawa; Krakow, 1983. S. 302.. Поряд з південнослов'янським ілліризмом, ідеєю чехо-словацької єдності панрусизм виступав органічною складовою слов'янофільських концепцій. Втягненню підавстрійських українців у свою орбіту він завдячував низкою обставин, головно історичного характеру. Насамперед пізнання давнього минулого вказувало на спільні історичні та мовно-культурні корені (переконливим аргументом на користь цього була співзвучність етнонімів - «русини», «рускі», «русскіе»). Ідеолог галицького русофільства Осип Мончаловський стверджував, що «простонародіе проникнуто стиийнымъ “москвофильствомъ”, как результатомъ племеннаго родства, историческихъ преданій и чаяній будущаго» Мончаловскій О.А. Литературное и политическое украинофильство. Львовъ, 1898. С. 186.. Велику притягальну силу мало й те, що Росія була на той час єдиною незалежною слов'янською державою. Не останню роль у формуванні галицького русофільства, особливо в мовній ділянці, відіграли псевдоаристократичні претензії тогочасного греко-католицького духовенства, яке мало квазішляхетський статус і взірцем для себе вважало панський та офіційний світ, зі зневагою при тому дивлячись на простий народ і його мову. Однак головним джерелом підживлення русофільських настроїв у Галичині була поверхова зрусифікованість Наддніпрянської України (так зване малоросійство), на яку орієнтувалися представники українського руху в Галичині, уважаючи її за певний національний взірець Про етапи розвитку та ідейно-світоглядні засади русофільської течії в Галичині див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ - на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд. Вісник Львівського університету. Серія історична.

Львів, 1999. Вип. 34. С. 231-268; Wendland A. V Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Osterreich und RuBland, 1848-1915. Wien, 2001 (= Вендланд А. В. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією, 1848-1915 / пер. з нім. Х. Назаркевич; наук. ред. М. Мудрий. Львів, 2015); Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). Львів, 2003..

В основу русофільської ідеології була покладена думка про етнічну й культурну єдність «всего русского народа» та його тисячолітню історичну традицію. Свою батьківщину русофіли вбачали у «святій Русі» - консервативній утопії з Москвою як символічним центром. Процес модерного націєтворення русофіли намагалися будувати відповідно до західної (не етнічної, а історично-державницької) моделі, не мислячи повнокровне національне життя без бодай світоглядного зв'язку з тим чи тим державним ядром. Тому поняття «народ» вони ототожнювали з державним організмом - причому не планованим у майбутньому, а реальним. У першій половині ХІХ ст. підкреслення своєї належності (бодай у минулому) до певного політичного утворення було одним з початкових етапів становлення сучасної національної свідомості, зародком, так би мовити, державницького - у його просвітницькому розумінні - мислення. Водночас русофіли визнавали в межах «всего русского народа» регіональну окремішність «малорусского племени», зараховуючи туди й галицьких русинів. Фактично йшлося про дзеркальне відображення формули gente Rutheni, natione Poloni, що було спроєктоване тепер на Росію. Про пряму взаємозалежність між полонофільською і русофільською течіями в українському русі Галичини пише німецька дослідниця Анна Вероніка Вендлянд: «.. .основним поштовхом до цього [українського] руху стала подія, яку багато русофілів у першому поколінні сприймали як головну для свого становлення: йдеться про польське повстання 1830-1831 рр. у Російській імперії, що серед української студентської молоді Г аличини спричинило бурхливі дискусії. Чи привітати повстання, метою якого було відновлення Польщі, і цим заявити про себе як про gente Ruthenus, natione Polonus, чи сприймати польську національну ідею як таку, що залишала українцям тільки перспективу існування на позиції другосортних “поляків”? Багатьом молодим українцям бракувало інформації про власну історію, особливо коли їхні патріотично налаштовані польські товариші зі студій втягали їх у дискусії. Українці вперше почали виявляти зацікавлення своєю культурою - заглядаючи через східний кордон Галичини» Wendland A. V. Die Russophilen in Galizien. S. 37..

Галицьким діячем, який концептуалізував це дзеркальне відображення формули gente Rutheni, natione Poloni та заклав основи для русофільської («москвофільської») течії в українському русі Г аличини, був уже згадуваний історик Денис Зубрицький. Прикметно, що під час подій 1809 р., у критичний для Габсбурґів момент, він активно виступив на боці поляків як секретар повітового Перемишльського управління «Тимчасового центрального уряду обох частин Галичини під протекторатом Наполеона», а через два роки написав позначену духом шляхетського патріотизму «Хроніку Французької революції» Ададуров В., Рожик М. «Хроніка Французької революції» Дениса Зубрицького як історичне джерело наполеонівської епохи. Додаток: Уривок «Хроніки Французької революції від року 1789 до року 1811, яку написав Денис Зубрицький». Записки НТШ. Львів, 1996. Т. CCXXXI: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін / ред.: Я. Дашкевич, О. Купчинський. С. 495-506.. Треба думати, що перехід Д. Зубрицького, вихідця зі шляхетського середовища та вихованого в дусі польського просвітницького патріотизму, на панруські позиції був зумовлений зневірою у відродження Речі Посполитої (останньою краплею стала поразка повстання 1830-1831 рр.). Уже в 1834 р. у відповіді на пропозицію Й. Лозинського замінити кирилицю латиницею він виклав своє розуміння «руського народу» як дуже розгалуженої частини слов'янства на території Російської та Австрійської імперій із включенням нинішніх українських, білоруських і російських земель. Д. Зубрицький наголошував на існуванні в межах цього всеруського простору регіональних відмінностей, вираз чого бачив в існуванні різних топонімів: Велика Русь, Мала Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Україна, Поділля, Волинь, Червона Русь, Карпатська Русь. Усі ці русини, стверджував Д. Зубрицький, мають одну мову з різними ще не вивченими діалектами, дотримуються грецького (візантійського) обряду, «одні в єдності з римською церквою, інші в розкольництві», а в богослужіннях використовують староруську (слов'янську) мову. Загальну закономірність у розвитку руської мови Д. Зубрицький сформулював у ставленні до польської мови: «Чим ближче русини межували з поляками, або жили з ними мішано, тим більших відмінностей зазнала їхня мова... Цю мову можна назвати польсько-руською. ... Чим далі від поляків русини мали свої поселення, тим чистішу, що наближалася до староруської, зберегли мову». Значну перевагу й привабливість руської мови Д. Зубрицький бачив у тому, що вона мала аж дві літературні версії - старослов'янську й великоруську [Zubrzycki D.] Apologia Cyryliki czyli Azbuki rnskiej. O zaprowadzeniu abecadla polskiego zamiast Cyryliki do ruskiej pisowni [1 pazdziernika 1834 r.], опубліковано в: Возняк М. Апологія кирилиці Дениса Зубрицького. Записки НТШ. Львів, 1929. Т. CL: Праці Філологічної та Історично-Філософічної секції / під ред. К. Студинського й І. Крип'якевича. С. 130-131. Михайло Возняк навів (без посилання) спогад польського революціонера Міхала Будзинського (1811-1864), вихідця з волинської шляхти й учасника Листопадового повстання, який у 1832 р. наймав у Львові помешкання в Д. Зубрицького. Будзинський бачив у Зубрицькому представника «нечисленної в Галичині партії так званих малоруських патріотів і з якимсь адвокатом Нападієвичем творив у мріях коли не окрему українську державу, то бодай злуку з Росією, навіть із прийняттям грецької (себто православної) релігії». Він намагався переконати історика в нежиттєспроможності українського простору, якщо той вирішить розірвати з Польщею. Все завершилося тим, що Зубрицький відмовив своєму квартиранту в помешканні. Див.: Возняк М. Як пробудилося українське народнє життя в Галичині. С. 75-76.. Цю мовно-літературну концепцію розвитку «руського народу» Д. Зубрицький згодом доповнив аналогічною концепцією політичної історії.

* * *

У переддень 1848 р. єдиною серед галицьких русинів національною орієнтацією, з якою середовище «русинів польської нації» могло розраховувати на відносно безконфліктну взаємодію, була проукраїнська («малоруська») течія. Українофіли потребували аргументів, які б відмежовували український простір від російського, і чимало таких аргументів знаходили в польському ідейно-політичному та культурно-інтелектуальному дискурсі. Зі свого боку, поляки і «русини польської нації» шукали в тогочасному галицько-руському суспільстві підтримки для планів відновлення Речі Посполитої. Принаймні до 1860-х років українська течія в Галичині була настільки слабкою, що не розглядалася в пропольському середовищі як конкурентний світогляд, який зможе навіть у віддаленій перспективі розвинутися в повноцінну національну ідентичність, навпаки - українофільство сприймали як романтичний рух, що може посприяти поширенню прогресивних ідей серед простолюду, активізувати українське селянство на боротьбу з царизмом за відновлення Речі Посполитої. Українофільство послаблювало теж проавстрійські монархічні настрої, виводило світогляд галицьких русинів на широкий простір Наддніпрянщини, де в осяжному майбутньому, на думку польських революціонерів (багато з яких були руського походження), мав вирішитися польсько-російський конфлікт. Підтримка галицьких українофілів (зокрема щодо використання народно-розмовної мови) проєктувалася на широкий річпосполитський простір, передусім на Правобережну Україну, яка стала ареною невдалого (через неприхильну позицію українського селянства теж) повстання 1830-1831 рр. Ідейний зв'язок, який галицькі українофіли нав'язували з Наддніпрянщиною, давав підстави «русинам польської нації» сприймати українофілів як ідейних союзників. Окремі голоси з боку «русинів польської нації» про зв'язок українофілів із панруською орієнтацією та про їхнє приховане антипольське спрямування до уваги тоді не брали.

У першій половині ХІХ ст. більшість українських діячів Галичини не мала відповіді на питання про те, як далеко простягається «малоруськість» («южно-руськість») у межах Російської імперії. Бракувало також чіткого уявлення про становище Наддніпрянщини. Взаємини між галицькою інтелігенцією та науковцями, літераторами й мандрівниками з Російської імперії (українцями й росіянами), які розпочалися в 20-х роках ХІХ ст., не могли повною мірою компенсувати відсутність інформації Під таким кутом зору дещо по-іншому, ніж може здаватися, виглядають джерела і роль русофільської течії в українському русі Галичини. Значною мірою русофільство, тобто орієнтація на всеруський простір, стало результатом взорування галичан на зрусифіковану Наддніпрянщину, а навіть (під час «Весни народів») - певним різновидом проукраїнської орієнтації. Галицькі діячі з «покоління 1848 року» думали, що це взорування дасть змогу швидко подолати інтелектуально-культурне відставання від інших народів монархії Габсбурґів, насамперед чехів і поляків, і вирівняти у такий спосіб параметри «спілкування» з ними. Воно аж ніяк не мало на меті злиття галицьких русинів із росіянами («московським народом», «москалями»), а первісно було спрямоване передусім на розв'язання внутрішньогалицьких проблем українського націєтворення. Тому-то в Галичині у 40-60-х роках ХІХ ст. перехід від полонофільства до русофільства був відносно легкою і доволі поширеною серед української інтелігенції інтелектуальною вправою. Див.: Мудрий М. Формування новочасної національно-політичної культури українського суспільства Галичини (проблема зовнішніх моделей). Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2003. Вип. 38. С. 115-147.. Про мінливість тогочасних уявлень галицьких русинів щодо своєї ідентичності та межі руського простору свідчить хоча би подальша доля діячів «Руської трійці»: І. Вагилевич опинився в пропольському, а Я. Головацький - у русофільському таборі. Історик русофільського руху в Галичині Василь Ваврик не без підстав стверджував: «“Руська трійця” пішла різними шляхами, пішла не за власним бажанням і не випадково. Ці шляхи були протоптані нуртуючими і перехресними поглядами галицько-руської інтелігенції, яка перебувала під різними культурними впливами. Головацький, Вагилевич і Шашкевич, романтики і народники, які керувалися найкращими почуттями любові до рідного народу, розійшлись тому, що їхня батьківщина знаходилася на роздоріжжі» Ваврикъ В.Р. Яковъ Феодоровичъ Головацкій: его деятельность и значеніе въ галицко-русской словесности. Львовъ, 1925. С. 151 (В оригіналі: «“Русская Троица” пошла разными путями, пошла не произвольно и не случайно. Эти пути были вытоптаны блуждающими и скрещивающимися воззрініями галицко-русской интеллигенціи, находящейся подъ разными культурными вліяніями. Головацкій, Вагилевичъ и Шашкевичъ, романтики и на-родники, руководимые лучшими чувствами любви къ родному народу, разошлись потому, что ихъ родина лежала на распутьи»). Показово також, що пізніші діячі русофілів, як і галицькі народовці, також виводили свою традицію з ідей «Руської трійці» (див.: Ваврик В.Р. Руска тройця / Перепечатка із газети «Земля і воля». Львів, 1933. С. 8-9).. Як пояснити, що галицькі русини були змушені наново відкривати для себе єдність з Наддніпрянщиною? Причину цього, очевидно, треба шукати в поділах Речі Посполитої. Із приєднанням Галичини до монархії Габсбурґів руський простір теж втратив відносну цілість, яку зберігав у Польсько-Литовській державі. Вирішальним стало перекроювання церковних провінцій, границі яких мали збігатися з новими державними кордонами. Центр Греко-католицької церкви переміщено до Галичини, тут вона стала «офіційною» Церквою руського населення, тоді як у підросійській Україні зазнавала тиску, втратила адміністративну структуру і врешті у 1830-х роках була ліквідована.

Інтерес української суспільності Галичини до національно-культурних процесів на Наддніпрянщині в першій половині ХІХ ст. був випливав з індивідуальних творчих пошуків невеликого кола інтелігенції Докладніше див.: Райківський І.Я. Взаємини галицьких і наддніпрянських діячів у 1830-1840-х рр. Український історичний журнал. 2009. № 1. С. 39-55; Райківський І.Я. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини ХІХ століття. Івано-Франківськ, 2012. С. 180-305 (Розділ ІІ: Усвідомлення етнічної спорідненості Галичини з Наддніпрянською Україною в першій половині ХІХ ст.).. Це було зумовлено особливостями українського «національного відродження» в Галичині, історія якого розпадалася не на течії як результат взаємодії ідей, а на окремі друковані видання та постаті кількох істориків і літераторів. Інтерес до Великої України випливав передусім з їхнього бажання поглибити історичну свідомість. Якщо представників старшого покоління зі середовища тогочасних галицьких діячів приваблювала історія князівської Русі й церковних братств (Михайло Гарасевич, Іван Лаврівський, Денис Зубрицький), то молодших - козацтво (Маркіян Шашкевич). «Порушенє тем із козацкої істориї відповідало не лиш річевому поступови в дискусиї, але й молодому, палкому темпераментови, якому подобало ся радше кипуче житє козацтва, чим ученість брацтв або повага князїв», - характеризував цю вікову дилему Михайло Тершаковець Тершаковець М. Галицко-руске лїтературне відродженє. С. 59-60.. У підсумку козацький міф став підвалиною модерної української національної свідомості як у російській, так і в австрійській частинах України Докладніше див.: Плохій С. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій / авториз. пер. з англ. М. Климчука. Київ, 2013; Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 рр.): рецепція національної історії. Тернопіль, 2006.. Другим чинником, який спрямовував погляди галичан у бік Наддніпрянщини, було характерне для Романтизму захоплення народною мовою та культурою. Прагнення ідентифікувати галицький варіант народно-розмовної мови привело Івана Лаврівського, Івана Могильницького, а згодом діячів «Руської трійці» до висновку про його єдність з «малоросійським» простором. Стисло цю думку висловив Іван Вагилевич у листі до Михайла Максимовича від 7 (20) березня 1837 р. Він апелював до минулого «святої Русі», стверджував, що «ми єсмо руські діти» і «ми єсмо южнорусини», «ми всі - із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету - з братією нашою задніпровою складаємо одне существо», і що «южнорусини» - «народ непобідимий і повен слави» Оригінал листа І. Вагилевича до Михайла Максимовича від 7 (20) березня 1837 р. такий: «Шчо нам прелюбе? ци не свєтая Русь, нашая дідина! И ми єсмо рускі діти! Двій- на жизнь була се вивєзала уже в давнині на Руси: на сівері из світлог сонця, богатог, великог Новограда; и на юзі из свєтоі столиці, ровесниці Царяграда, Києва. Як се ся жизнь розвивала и розцвитала, та-як се притьмила, свідомо з Истор. народа руского. Коли преславні середниці изгасли, та шчож ся жизнь роздроблена, перенесла сє по хижах крестєн. Ми єсмо Южно-русини. У нас також водумерщиноу з коліна в коліно переходила ся роздробнена жизнь Южной-руси. Оцеж ми всі из-за Бескиду вод Тиси, с-по-за-Сяну, и по-Сереті, з братею нашею за-дніпровою, складаємо єдно сусчество; де взаімна перейма лиш, очутивши душевну замітність, грає поуноу жизнеу. Така-то жизнь, мимо перегороди господарственной, и наши серці плекала, любезними струями содригліня. Гет перегороди, бо не ім псовати сусчество народа, котре яко душа нетикана, переходит своі переміни взросту, розвитє, и розцвіту, пак самой сили и паденя! А який то ми народ, Южно-русини! Народ непобідимий і повен слави!» (ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 19 (І. Вагилевич). Спр. 53. Арк. 1. Опубл.: «Русалка Дністрова». Документи і матеріали... Док. № 25. С. 79; Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори / упоряд., вступ. ст. та прим. М. Шалати. Київ, 1982. С. 194-195). При датуванні листа І. Вагилевич помилився: у ХІХ ст. різниця між старим і новим стилями становила 12, а не 13 днів).. У такий спосіб після розпаду Речі Посполитої відбувалося вписування галицько-руського простору в дискурс «южноруської» («малоруської») самодостатності - історичної та мовної.

В українській історіографії цей лист І. Вагилевича належить до найчастіше цитованих як доказ того, що в тогочасній Галичині було чітке розуміння української національної єдності й осібності українського народу обабіч австрійсько-російського державного кордону. Однак тут до уваги беруть тільки інформаційне навантаження написаного І. Вагилевичем, тоді як його емоційне забарвлення невиправдано ігнорують. Насправді ж маємо справу з виразом сформованого в Галичині стереотипу національної єдності, покликаного впорядкувати загрозливий хаос реальності та ідентифікувати себе з чимось ідеальним, що свідомо наділялося позитивними якостями. Про свідоме конструювання галичанами міфу національної єдності (у значенні - оповіді, емоційно-чуттєвого образу) свідчить хоча б лист Івана Головацького до Ізмаїла Срезневського від 4 (16) травня 1846 р. Надсилаючи І. Срезневському з Відня до Харкова примірники першої частини альманаху «Вінок русинам на обжинки», І. Головацький наголошував: «не все правда, що тамъ сказано, а много правды замолчано» Матершлы по исторіи возрожденія Карпатской Руси. Львовь, 1905. [Т.] І: Сношенія Карпатской Руси сь Россіей вь 1-ой половині ХІХ-аго віка / собраль И.С. Свінцицкій. С. 170.. Так галицькі русини пристосовувалися до етносоціальних та етнополітичних процесів, які під впливом ідей Просвітництва і Романтизму розгорталися серед слов'янських народів. Історичні та мовні зв'язки з Наддніпрянщиною, встановлені галичанами в першій половині ХІХ ст., були передусім елементом пізнання самих себе. Тоді наддніпрянська інтелігенція не мала однозначних відповідей на питання власної ідентичності. Свідомості наддніпрянських діячів бракувало не тільки розуміння поняття «Малої Русі» та її місця у «всеруському» просторі, а й інтересу до самої Галичини Наддніпрянська інтелігенція була сильно втягнута в загальноросійський політичний та культурно-інтелектуальний простір. Приміром, М. Максимович виступав за російську літературну мову для наддніпрянців і лише для галичан вважав доцільною літературу народною українською мовою (Райківський І.Я. Взаємини галицьких і наддніпрян-ських діячів... С. 50).. Не дивно, отже, що наддніпрянські українські діячі майже не цікавилися в той період Галичиною, зокрема інтерес до народної мови «не надходив [у Галичину] з сеї сторони, з якої повинен був прийти, від своїх, а прийшов звідти, звідки його надїяно ся найменше, прийшов від Поляків-конспіраторів» Тершаковець М. Галицко-руске літературне відродженє. С. 61..

Невід'ємним елементом формування в Галичині образу Великої України був своєрідний стереотип власної другорядності, тобто констатація з боку галицьких діячів серйозного відставання від національних рухів інших слов'янських народів, зокрема від українського на Наддніпрянщині. Відтак прагнення будь-що подолати таке історичне запізнення неминуче призводило до поширення серед галицько-руської інтелігенції полонофільських або русофільських настроїв. Показово, що цей стереотип відставання був створений галичанами і підтриманий як зручний для себе наддніпрянськими діячами. У листі до Михайла Максимовича від 17 липня [або вересня; в оригіналі: кивня] 1838 р. Іван Вагилевич писав про «гірку долю» і «полу-мертву жизнь» Галицької Русі, де не тільки «ніхто недбае о просвіщеніе народное, али и ніхто не знае що то е отчина, и соотчичи» ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 19 (І. Вагилевич). Спр. 53. Арк. 3. Опубл.: Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. С. 202-204.. Той самий І. Вагилевич у пропам'ятній записці-присвяті І. Срезневському від 28 (16) липня 1842 р. змалював песимістичну картину. «Въ земли своихъ предківь чуженець, обдертый и обсміяньїй», - так визначив І. Вагилевич своє місце в галицькому суспільстві. Його сподівання на відродження Галичини в загальноукраїнському контексті були примарними. «Старина минула, - писав І. Вагилевич, - левъ и гавка спять сномъ непробудимимъ, и сли приснить имъ ся о Кіеві, о борьбі сь погаными за вітчину, за віру; то сонь такій мутный що и годі розібрати» Матершлы по исторіи возрожденія Карпатской Руси. [Т.] І. С. 175.. У листі до І. Срезневського від 8 серпня (27 липня) 1844 р. Я. Головацький зазначив: «Из новин литературных вод нас не богато сподівайтеся. У людей новй книжки рахуются сотнями тысячами, а у нас и на палцях нема що лічити» Там само. С. 173.. Невпевненість і підпорядкування авторитету виразно проглядаються в листі І. Головацького до того ж таки І. Срезневського від 4 (16) травня 1846 р. Надсилаючи «Вінок русинам на обжинки», І. Головацький просив «не осужуйте подлі должности, а по возможности нашей» і дуже несміло висловлював сподівання, що «колись може и въ наше оконце засвітить сонце» Там само. С. 170.. За таких настроїв частина громадсько активної галицько-руської інтелігенції була змушена діяти в межах організаційних та ідейних взірців, пропонованих поляками.