Періодизація українсько-польських відносин у Галичині за Австрії: національні змагання, співпраця і пошуки згоди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Періодизація українсько-польських відносин у Галичині за Австрії: національні змагання, співпраця і пошуки згоди

Нахлік Є.

Анотація

У розвитку українсько-польських суспільно-політичних, культурно-освітніх і літературних взаємин у підавстрійській Галичині ХІХ - початку ХХ ст. автор виокремлює п'ять історичних етапів. Перший етап - від початку австрійської анексії Галичини (1772) до передодня революції (лютий 1848). Для галицько-руського проводу це етап національно- культурного відродження, яке тривало від початку ХІХ ст. Для польського проводу це політичний і конспіративний етап національно-визвольної боротьби за відновлення недавно втраченої державності. Другий етап - від революційної Весни Народів (березень 1848 - 1849) до закінчення доби реакції (1850-1859). Польські революційні літератори в 1848-1849рр. опублікували брошурками або в тогочасній періодиці численні агітаційні твори українською мовою (політичні вірші, послання, байки, поеми, оповідання, листи, заклики, статті) із закликами до галицьких «русинів» підтримати боротьбу поляків проти австрійських поневолювачів. Однак церковний та культурно-освітній провід «русинів» виступив як самодостатня і самостійна політична сила, частина всього українського народу, лояльно налаштована до Габсбурзької монархії. Згодом (1894) В. Будзиновський, М. Павлик осудили тогочасну австрофільську лояльність ««русинів», а І. Франко виправдовував. Підписана на Слов'янському з'їзді у Празі 7 червня 1848 р. угода між галицькими українцями та поляками (перша за австрійського панування) - про автономну (у складі Австрійської імперії) українсько-польську федерацію у Галичині теоретично закладала найоптимальніші та найперспективніші засади для українсько-польського порозуміння, злагоди і рівноправного співжиття у краї, але не була зреалізована.

Третій етап охоплює добу реформ: від початку конституційних експериментів в Австрійській імперії до перетворення Галичини на диспропорційну польсько-українську автономію (1859-1873). Поновлено спроби українсько-польського зближення: намісник Галичини А. Ґолуховський без успіху силкувався узаконити переведення українського правопису з кирилиці на латинку (1859-1861), фінансував газету «Русь» (1867), а віцемар- шалок Галицького крайового сейму Юліян Лавровський та інші галицько- руські посли ініціювали польсько-українську угодову акцію 1869-1871 рр. на основі програми з 32 статей, яка, однак, не була ухвалена в сеймі. Ситуація в австрійсько-польсько-українських відносинах у Галичині змінилася на протилежну: в 1848-1849 рр. австрійська влада поборювала польсько- шляхетський революційний рух, заручившись лояльністю більшості галицьких українців, а в 1867-1873 рр., навпаки, консервативно налаштована польська шляхта досягла угоди з австрійською владою й домоглася національно-територіальної автономії Галичини під своїм домінуванням. За цих умов тривав четвертий етап (1890-1897). Новим явищем стали від кінця 1870-х років до середини 1890-х спроби співпраці та взаємодії між українськими (І. Франко, М. Павлик та ін.) і польськими соціалістами в Галичині. Завершують етап найуспішніші в підавстрійській Галичині спроби українсько-польської політичної згоди і культурно-освітньої співпраці - «нова ера» народовців Ол. Барвінського та Ю. Романчука і галицького намісника К. Бадені (1890-1894), «новий курс» Ол. Барвінського (1895-1897).

П'ятий етап тривав від загострення українсько-польського протистояння внаслідок кривавих парламентських виборів у березні 1897р. до початку розпаду Австро-Угорської імперії (жовтень 1918). Під загрозою українсько-австрійського порозуміння внаслідок підтримки українців з боку уряду на перемовини з українськими націонал-демократами (передусім головою українського клубу в Галицькому сеймі Е. Олесницьким) пішов у 1907-1908 рр. галицький намісник А. Потоцький, але їхні домовленості звів нанівець терористичний акт студента Віденського університету, соціал-демократа М. Січинського. Під керівництвом нового намісника Галичини М. Бобжинського опрацьовано польсько-український компромісний проєкт реформи виборів до Галицького сейму (1913), однак через спротив польської опозиційної меншості і москвофілів Бобжинський подав у відставку. За нового намісника В. Коритовського й вирішальної ролі митрополита Андрея Шептицького Галицький сейм 1914 р. ухвалив реформу крайового статуту й запровадження нової виборчої ординації до сейму. Цей закон (так зване галицьке зрівняння) відкривав не мислимі доти історичні можливості для українсько-польського діалогу та примирення, але не був реалізований через початок Першої світової війни.

Ключові слова: польсько-українська згода, автономія Галичини, Весна Народів, Слов'янський з'їзд 1848, Ю. Лавровський, І. Франко, М. Павлик, О. Барвінський, ««нова ера», Андрей Шептицький, «галицьке зрівняння» 1914.

Nakhlik Y.

PERIODIZATION OF UKRAINIAN-POLISH RELATIONS IN GALICIA UNDER AUSTRIA: NATIONAL STRUGGLE, COOPERATION AND THE SEARCH FOR AGREEMENT

Abstract

The author distinguishes five historical stages in the development of Ukrainian-Polish socio-political, cultural, educational, and literary relations in sub-Austrian Galicia in the nineteenth and early twentieth centuries. The first stage is from the beginning of the Austrian annexation of Galicia (1772) to the eve of the revolution (February 1848). For the Galician-Ruthenian leadership, it was a stage of national and cultural revival that lasted from the beginning of the nineteenth century. For the Polish leadership, it was a political and conspiratorial stage of the national liberation struggle to restore the recently lost statehood. The second stage is from the revolutionary Spring of Nations (March 1848-1849) to the end of the reactionary era (1850-1859). In 1848-1849, Polish revolutionary writers published numerous propaganda works in Ukrainian (political poems, messages, fables, poems, short stories, letters, appeals, and articles) in brochures or in periodicals of the time, calling on Galician “Ruthenians” to support the Polish struggle against the Austrian enslavers. However, the church and cultural and educational leadership of the “Ruthenians” acted as a self-sufficient and independent political force, part of the entire Ukrainian people, loyal to the Habsburg monarchy. Later (1894), V. Budzynovskyi and M. Pavlyk condemned the Austrophilic loyalty of the “Rusyns” of that time, while Ivan Franko justified it. Signed at the Slavic Congress in Prague on June 7, 1848, the agreement between Galician Ukrainians and Poles (the first under Austrian rule) on an autonomous Ukrainian-Polish federation in Galicia (within the Austrian Empire) theoretically laid down the most optimal and promising foundations for Ukrainian-Polish understanding, cooperation, and equal coexistence in the region, but was not implemented.

The third stage covers the era of reforms: from the beginning of constitutional experiments in the Austrian Empire to the transformation of Galicia into a disproportionate Polish-Ukrainian autonomy (1859-1873). Attempts at Ukrainian-Polish rapprochement were renewed: the governor of Galicia, A. Goluchowski tried unsuccessfully to legalize the conversion of Ukrainian spelling from Cyrillic to Latin (1859-1861), financed the newspaper “Rus" (1867), and the vice-marshal of the Galician Provincial Sejm, Yu. Lavrovskyi, and other Galician- Ruthenian ambassadors initiated the Polish-Ukrainian agreement of 1869-1871 based on a program of 32 articles, which, however, was not adopted in the Sejm. The situation in Austrian-Polish-Ukrainian relations in Galicia changed to the opposite: in 1848-1849, the Austrian authorities fought the Polish noblemans revolutionary movement, gaining the loyalty of most Galician Ukrainians, and in 1867-1873, on the contrary, the conservative Polish nobility reached an agreement with the Austrian authorities and achieved national and territorial autonomy for Galicia under Polish domination. Under these conditions, the fourth stage (18901897) continued. From the late 1870s to the mid-1890s, a new phenomenon was the attempts at cooperation and interaction between Ukrainian (I. Franko, M. Pavlyk, and others) and Polish socialists in Galicia. The most successful attempts at Ukrainian-Polish political agreement and cultural and educational cooperation in Galicia end this stage with the “New Era" of national democrats O. Barvinskyi and Y. Romanchuk and the stadtholder of Galicia K. Badeni (1890-1894), as well as the “New Course" of O. Barvinskyi (1895-1897).

The fifth stage lasted from the aggravation of the Ukrainian-Polish confrontation as a result of the bloody parliamentary elections in March 1897 to the beginning of the collapse of the Austro-Hungarian Empire (October 1918). Under the threat of Ukrainian-Austrian understanding due to the government's support for Ukrainians, the stadtholder of Galicia A. Potocki negotiated with Ukrainian national democrats (primarily the head of the Ukrainian club in the Galician Sejm, E. Olesnytskyi) in 1907-1908, but their agreements were nullified by a terrorist attack by a student of the University of Vienna, a social democrat, M. Sichynskyi. Under the leadership of the new stadtholder of Galicia, M. Bobrzynski, a Polish-Ukrainian compromise draft of the reform of elections to the Galician Sejm (1913) was developed, but due to the protests of the Polish opposition minority and Muscophiles, Bobrzynski resigned. Under the new stadtholder of Galicia, V. Korytowski, and the decisive role of Greek Catholic Metropolitan Andrey Sheptytskyi, the Galician Sejm in 1914 adopted a reform of the provincial statute and the introduction of a new electoral order to the Sejm. This law (the so-called Galician Equalization) opened up historical opportunities for Ukrainian-Polish dialogue and reconciliation that were unimaginable until then, but were not realized due to the outbreak of World War I.

Key words: Polish-Ukrainian agreement, autonomy of Galicia, Spring of Nations, Slavic Congress of 1848, Yu. Lavrovskyi, Ivan Franko, M. Pavlyk, O. Barvinskyi, “new era,” Andrei Sheptytskyi, “Galician equalization" of 1914.

Постановка проблеми, дослідницькі публікації. Про українсько-польські відносини в підавстрійській Галичині існує величезна наукова література від ХІХ ст. до сьогодні, у якій висвітлюються різні аспекти як у цілому, так і стосовно певних часових проміжків. Численні праці дають підставу поставити проблему періодизації цих майже півторастолітніх відносин. Цьому сприяє те, що в недавніх публікаціях Мар'ян Мудрий [2; 13], Олена Аркуша [1; 2], Ігор Чорновол [38], Станіслав Піяй [24], Уляна Уська [30] та інші по- новому осмислюють спроби українсько-польського порозуміння.

Мета статті - опрацювати періодизацію українсько-польських стосунків у Галичині від часу її приєднання до Австрійської імперії (1772) і до краху Австро-Угорщини (1918). Йдеться про сукупність стосунків насамперед політичних, літературних, гуманітарно-наукових, культурно-освітніх. Поділ на етапи здійснюється з огляду на мету, завдання, можливості української та польської сторін на кожному часовому відтинку, їхні реальні кроки, домовленості, угоди та інші вияви міжнаціональної співпраці.

Пропоную періодизацію, яка ґрунтується на моєму досвіді дослідження історії українсько-польських відносин у Галичині, зокрема щодо з'ясування участі в цьому процесі політичних ді- ячів-літераторів - І. Франка, М. Павлика, Ол. Барвінського та ін., польських українськомовних авторів, впливу різних резонансних подій, ідеологій тощо.

Виклад основного матеріалу. У розвитку українсько-польських суспільно-політичних, культурно-освітніх і літературних взаємин у підавстрійській Галичині ХІХ - початку ХХ ст. можна виокремити, на мою думку, п'ять історичних етапів. український польський галичина

Перший етап - від початку австрійської анексії Галичини до передодня революції, так званої Весни Народів (1772 - лютий 1848).

Другий етап - від революційної Весни Народів (березень 1848 - 1849) до закінчення доби реакції (1850-1859).

Третій етап - доба реформ: від початку конституційних експериментів в Австрійській імперії, поновлення спроб українсько- польського порозуміння до набуття реального автономного статусу Галичини (1859-1873).

Четвертий етап - від законодавчого оформлення національно-територіальної автономії Галичини під домінуванням польської шляхти (1873) до спроб українсько-польського порозуміння і культурно-освітньої та політичної співпраці у 1890-1897 рр.

П'ятий етап - від загострення українсько-польського протистояння внаслідок кривавих парламентських виборів у березні 1897 р. до початку розпаду Австро-Угорської імперії (жовтень 1918).

На кожному з цих етапів українсько-польські суспільно-політичні, культурно-освітні й літературні взаємини в Галичині мали певну специфіку.

Перший етап

Для інтелігентних кіл галицьких українців (семінаристів, духовенства, діячів освіти, культури й науки) це етап національно- культурного відродження, яке тривало від початку ХІХ ст. Для польського проводу (шляхти, духовенства, світської інтелігенції) це етап національно-визвольної боротьби за відновлення недавно втраченої державності.

Отож для галицько-руської еліти це був культурницький етап, який полягав у спрямуванні зусиль передусім на збереження національної мовно-культурної самобутності, завдяки чому активізувалася мовознавча, освітня, фольклористично-етнографічна, історіографічна, літературна, літературно-критична та публіцистична діяльність.

Помітний внесок у національно-культурний розвиток Галичини зробив Іван Могильницький, від 1816 р. - ректор дяко-вчи- тельського інституту в Перемишлі, а від травня 1817 р. - канонік та інспектор шкіл Перемиської єпархії. Йому належить перша в Галицькій, Буковинській та Угорській Русі граматика української мови - «Граматика язика славево-руського», написана 1823 р., але вперше видана щойно 1910 р. Скорочений варіант передмови до неї - трактату «Відомість о руськом язиці» був надрукований у польському перекладі Людвіка Набеляка «Rozprawa o j^zyku ruskim» у журналі львівської бібліотеки Оссолінських («Czasopismo Naukowe Ksi^gozbioru Publ. im. Ossolinskich», 1829, zesz. III, str. 56-87; передрук: Rozprawa o j^zyku ruskim, przez Jana Mogilnickiego. PrzekJad z ruskiego przez L. A. Nabielaka. W Wiedniu, 1837. 32 s.).

Фольклористичному та на його основі літературному рухові галицьких українців сприяли опубліковані праці польських збирачів, видавців та дослідників української народної творчості - зокрема, розвідка Зоряна Доленґи-Ходаковського «О Siawianszczyznie przed chrzescijanstwem», оприлюднена в Кременці 1818 р. й передрукована зі значними доповненнями та виправленнями у львівському журналі «Pami^tnik Lwowski» (1819); поява у Львові поетичної збірки Вінцентія Поля «Ruthenische Volkslieder» зі вміщеними в ній українськими народними піснями (1829), збірки Вацлава з Олесь- ка (В. Залеського) «Piesni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» (1833), двотомника народнопісенної творчості Жеґоти Паулі «Piesni ludu ruskiego w Galicyi» (т. 1 - 1839, т. 2 - 1840). У 1820-х роках зразки української народнопоетичної творчості з'явилися у львівських періодичних виданнях - німецько-польськомовному календарі «Der Pilger von Lemberg - Pielgrzym Lwowski», тижневику «Rozmaitosci». До львівських альманахів наступного десятиліття - «Haliczanin» (1830), «Ziewonia» (1834), «Siawianin» (т. 1 - 1837, т. 2 - 1839) - увійшло вже чимало зразків пісенної творчості «русинів».

Відтак віхами фольклористики стали збірки галицьких українців - «Ruskoje wesile» Йосифа Лозинського, видане латинкою (Перемишль, 1835), «Галицкії приповідки і загадки. Зібранії Гри- горим Ількевичом» (Відень, 1841; книжку вже після смерті Григорія Ількевича, вчителя з Коломиї, видав у власній редакції Я. Голо- вацький, додавши матеріали свої та Івана Бірецького).

У 1830-х почалося становлення нової української літератури в Галичині (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Николай Устіянович [див. найновіше видання: 8], Йосиф Левиць- кий [про цю маловідому постать див.: 10; 15], Антін Могильниць- кий, Рудольф Мох, Антін Лужецький та інші так звані будителі). 1833 року укладено першу, ще рукописну, збірку віршів народною мовою львівських семінаристів «Син Руси» [26], відтак вийшли друком літературні, фольклористично-етнографічні та історіографічні альманахи «Русалка Дністровая» (Будин, 1837), «Вінок русинам на обжинки» (у двох книгах, Відень, 1846-1847).

Щоправда, за кілька років до «Руської Трійці» перші вірші українською народною мовою в Галичині почав писати польський поет Януарій Позняк (January Pozniak, *1809-41883), родом із села Гочви на Сяноччині (тепер Hoczew Підкарпатського воєводства Польщі), виходець із польської шляхти. Його найраніші вірші, складені переважно галицьким діалектом, хоча також із вкрапленнями наддніпрянської лексики та мовних форм), датовано 1828-1832 роками, тобто за декілька років до появи перших відомих віршів М. Шашкевича. Проте слаба заанґажованість в український, та й загалом у галицький літературний процес, відсутність вчасних публікацій ранніх українських віршів, зрештою, їх не досить високий художній рівень, нарешті, брак харизматичної особистості як у житті, так і в творчості не дали змоги Я. Позняку стати зачинателем нової української літератури в Галичині [17, с. 244-252; 19].

На цьому етапі українські діячі в Галичині (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Н. Устіянович, Й. Левицький, Йосиф Лозинський, Денис Зубрицький [18], Євстахій Прокопчиць та ін.) пишуть художні твори, публіцистичні, критичні й наукові праці, приватні листи часто польською літературною мовою, якою володіють вправно, тоді як українську літературну мову їм доводилося самим виробляти на основі народної - місцевої та наддніпрянської, засвоюваної з творів наддніпрянських письменників.

Для польського проводу цей етап був політичний і конспіративний, основні зусилля спрямовувано на підготування і проведення збройного повстання, антиросійського та антиавстрійсько- го. Кульмінаційними подіями етапу стали Листопадове повстання 1830-1831 рр. і спроба національно-визвольного повстання у Західній Галичині, яка завершилася вкрай невдало так званою мазур- ською різаниною 1846 р. Орієнтацією на національно-революційний зрив визначалося тодішнє ставлення польських конспіраторів та агітаторів у Галичині (а також на Поділлі та Правобережній Наддніпрянщині) до української людності, а саме: намагання залучити її до польського визвольного руху проти російських та австрійських поневолювачів. Почасти це вдавалося (зокрема, участь у Листопадовому повстанні взяв львівський семінарист Николай Устіянович, згодом відомий український поет, прозаїк, греко-ка- толицький священник). Серед польських літераторів 1820-1830-х (подільських, наддніпрянських та галицьких) зародилося таке явище, як писання і поширення у рукописних копіях (значно рідше в закордонному друці, як ось у паризькому альманасі «Noworocznik demokratyczny, rok drugi», 1843) агітаційних творів українською мовою, частіше віршованих, рідше прозових. До цього вдавалися подільський поет Тимко Падура (Padurra, Padura), який найактивніше віршував українською мовою у 1824-1829 рр., а від 1836 р. - час від часу і вірші якого набули поширення в Галичині; галичани Каспер

Ценґлевич (Ci^glewicz) і, зрідка, Михайло Попель (Michai Popiel) та Юліян Горошкевич (Horoszkiewicz), які написали свої українсько- мовні твори в 1830-х роках [20].

За висновком літературознавця Михайла Тершаковця, у 18301840-х рр. поклики до участі галицьких українців у польських справах не пропали без сліду: селянство, щоправда, на них не відгукнулося, зате польські визвольні ідеї знаходили палких прихильників серед галицькоукраїнської інтелігенції, особливо духовної. Молоді семінаристи, а відтак священники засновували таємні товариства, які за допомогою революційної літератури мали готувати своїх членів до збройного повстання. Навіть репресії з боку судових, поліційних та духовних органів влади не змогли викоренити симпатій до польської ідеї серед певної частини галиць- коукраїнської суспільності, як це виявилося 1848 р., коли політичних уподобань уже не треба було приховати [29, с. 33-35].

Другий етап

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії, яка розпочалася в березні 1848 р. (цьогоріч минає 175 років од цієї знаменної дати), викликала піднесення польського визвольного руху, сподівання на здобуття омріяної незалежності, задля чого польська шляхта й інтелігенція ще сильніше силкувалися залучити до змагання за відновлення Речі Посполитої Польської галицьких «русинів». Із цією метою польські революційні літератори в 18481849 рр. опублікували брошурками або в тогочасній періодиці досить численні агітаційні твори українською мовою, переважно віршовані, а також художньо-прозові та публіцистичні, закликаючи в них галицьких «русинів» підтримати боротьбу поляків проти австрійських поневолювачів. Це твори різних жанрів: політичні вірші, послання, байки, поеми, оповідання, листи, заклики, статті. Серед їх авторів були відомі літератори, які почали писати українською мовою в 1830-х роках (Каспер Ценґлевич, Михайло Попель), і нові імена: Іван Король (Йоан Кароль) Цибульський (Jan Karol Cybulski), Бальтазар (Валтазар) Щуцький (Baltazar /

Waitazar Szczucki), Антін Любович (Lubowicz), Генрик Яблон- ський (Jabionski), Йосиф Богдан Жендзяновський (Z^dzianowski), М. Ґлосковський (Gioskowski) та ін. [17, с. 157-230]. Як переконував галицьких «русинів» Цибульський, відповідаючи в газеті «Dziennik Narodowy» (1848. Nr 55. 27.V) на листа о. Івана Бірець- кого, «Zamiarem naszym i Europy jest Polska w dawnych granicach, a Polska nie szlachecka, ale demokratycznie wolna» [цит. за: 4, с. 168].

А тимчасом в умовах Весни Народів відбувалося політичне пробудження самих галицьких «русинів», церковний та культурно-освітній провід яких виступив уже як самодостатня і самостійна політична сила, свідома частина всього українського народу, проте налаштована лояльно до Габсбурзької монархії. У Львові

травня 1848 р. галицько-руський провід заснував свою першу самоврядну політичну організацію - Головну Руську Раду на чолі

греко-католицьким єпископом Григорієм Яхимовичем, відтак по галицьких містах були сформовані місцеві Руські Ради.

Щоправда, 23 травня 1848 р. на противагу україноцентричній Головній Руській Раді польські шляхтичі та демократи українського походження К. Ценґлевич, М. Попель, Ю. Горошкевич, І. К. Цибульський та інші утворили політичну організацію «Руський Собор», зорієнтовану на польсько-українську єдність. Членом «Руського Собору» став І. Вагилевич, відгукнувшись на пропозицію редагувати у Львові друкований українськомовний орган цієї організації - тижневик «Dnewnyk Ruskij» - «Дневник Рускій» (виходив від 18/30 серпня до 13/25 жовтня 1848 р.; № 1 надруковано у двох варіантах - кирилицею і латинкою, № 2-5, 9 - латинкою, № 6-8 - кирилицею). Так у середовищі галицьких «русинів» відбувалася національна та політична диференціація: одні прагнули проведення самостійної політики, непідвладної польській шляхті, але угодовської щодо цісарської влади, а інші схилялися до згоди з польською стороною. Водночас формувалося москвофільство. Саме 1848 року в Галичині починається українсько-польське політичне протистояння.

На Слов'янському з'їзді, що відбувся у Празі 2-12 червня 1848 р., національні українські інтереси обстоювали галицькі посланники

Іван Борисикевич (заступник голови Ради), Григорій Гинилевич (священник, д-р богослов'я, перемиський крилошанин) і Алексій Заклинський (студент четвертого - випускного - курсу Львівської духовної семінарії). Їх делегувала Головна Руська Рада, зобов'язавши чинити згідно з її національно-патріотичною відозвою від 10 травня 1848 р. Перед від'їздом до Праги, куди посланники прибули 29 травня, вони мали авдієнцію у намісника Галичини Франца фон Штадіона, і той погодився на їхню подорож і написав до намісника Чехії Леопольда фон Туна, що вони дійсні і єдині повновласники (уповноважені) українського народу в Галичині [4, с. 184].

На Слов'янському з'їзді в першій секції, яку становили «русини» й поляки і яка ділилася відповідно на дві комісії - «руську» й польську, щодо Галичини було опрацьовано українсько-польську федеративну угоду. 7 червня її підписали репрезентанти обох комісій: від «руської» - посланники Головної Руської Ради Г. Гиниле- вич, І. Борисикевич, А. Заклинський і посланники галицькополь- ської Ради Народової (Rada Narodowa), члени «Руського Собору» князь Лев (Леон) Сапіга (Sapieha) - голова «руської» комісії, Зенон Поґлодовський (Poglodowski) і Людвік Стецький (Stecki), а від польської - Антоній Зиґмунт Гельцель (Helcel), ксьондз Щенсний Бухвальд (Buchwald), Юзеф Мідович (Midowicz), Кароль Маліш (Malisz), Маврицій Країнський (Krainski) і Єжій Любомирський (Lubomirski) - голова угодової («галицької») комісії [4, с. 185-189, 200-203]. У семи пунктах (параграфах) угоди закладено:

рівноправне вживання української та польської мов у місцевих адміністраціях (округах, містах і селах) (§ 1), у шкільництві (школах, гімназіях, ліцеях та університетах) (§ 2), у галицькій національній гвардії, відзнакою якої мали бути «герби обох національностей» (§ 3), у «спільній центральній владі» та «спільному сеймі» (§ 4);

урівноправнення усіх віровизнань і духівництва (§ 5);

вимогу гарантувати в конституції «повне людське, політичне і віровизнаннєве рівноправ'я між поляками і русинами» (§ 6).

Ці пункти ухвалено згідно з начерком жадань української делегації, лише її домагання «поділу Галичини на два окремі адміністративні округи» (східний і західний) домовилися, за наполяганням Л. Сапіги, винести на розгляд «законодавчого сейму» (§ 7) [4, с. 200-201]. Своєю суттю, це були засади автономної (у складі Австрійської імперії) українсько-польської федерації у Галичині. Г. Гинилевич у листі від 9 червня 1848 р. до Яворівської русько-народної ради, адресованому на ім'я сотрудника (священника - помічника пароха чи адміністратора парохії) в Яворові о. Стефана Добрянського, спішно з утіхою надсилаючи копію підписаної угоди під назвою «Ukiady Rusinow z Polakami»1, так і висловився: «Ото з а в ' я з а л и с ь м о з п о л я к а м и н а й с т и с л і ш у ю ф е д е р а ц і ю на засаді наступуючих пунктів <...>» [32, с. 326].

Викладені в українсько-польській угоді пункти мали бути вміщені в маніфесті до монарха, який передбачалося ухвалити на Слов'янському з'їзді, однак 12 червня у зв'язку з вибухом повстання у Празі та обстрілом міста австрійським військом наради були припинені, так що готовий проєкт федерації слов'янських народів у складі Австрійської імперії не встигли навіть подати на обговорення. Австрійська влада наказала учасникам з'їзду покинути Прагу, деяких польських учасників, підозрюваних у революційній пропаганді та підбурюванні до повстання, було заарештовано, а деяких силоміць вивезено з Праги, як ось Є. Любомирського, який опинився у Дрезні (Дрездені) [4, с. 211-212].

Франко, з одного боку, високо оцінив цей угодовський документ, назвавши його «цінною пам'яткою змагань і поглядів тодішніх діячів, як русинів <...>, так і поляків <...>», і шкодуючи, що його Цю копію в польському оригіналі та супровідного листа Г. Гинилевича, написаного українською мовою, опублікував І. Франко у своїй статті (непідписаній): Зъ 1848 року. Давни матеріяльї до оцВненя новыхъ заходбвъ около польско-рускои угоды // Д®ло. 1883. Ч. 61. 2 (14) червня; Ч. 62. 4 (16) червня; Ч. 63. 7 (19) червня. У передруку статті [32, с. 323-337] копію угоди подано лише в сучасному українському перекладі під назвою «Угода русинів поляками» [32, с. 326-328]. Польський оригінал угоди «Z^dania Rusinow w Galicji», датований 7 червня 1848 р., за рукописом з Архіву Народного чеського музею в Празі опублікував Іван Брик [4, с. 207-208]. «не судилося» реалізувати, бо це було б корисне для обох народів: «Кілько-то горя моглось би було обминути, кілько-то дорогих потрачених сил ощадити іна кращіділа повернути, кілько стародавніх, віковічних ран загоїти, коли б поляки галицькі пішли були за слідом і за думками празького русько-польського комітету!» [32, с. 325]. З іншого, суперечачи самому собі, Франко твердив, буцім пункти угоди «не давали русинам н і ч о г о п о з и т и в н о г о» [32, с. 334]. Мабуть, мав на оці задоволення соціальних інтересів народу, бо параграфи угоди були спрямовані на інше, а саме: забезпечення політичної, адміністративної, мовної, освітньої та релігійно-церковної рівноправності галицького люду незалежно від національної належності. Утім, Франко зауважив, що відмовою поляків ухвалити вже в самій угоді поділ Галичини зводились нанівець усі домагання «русинів», бо поляки «<...> єдину позитивну уступку, котра могла б була заґварантувати русинам всі вольності, - поділ Галичини на дві окремі часті після народності [тобто відповідно до кількості мешканців тої чи тої народності. - Є. Н.], причім сойм східної часті мусив би мати руську більшість і руський заряд, - тую позитивну уступку таки не рішилися зробити русинам, але, відкладаючи її аж до рішення будущого, з цілої Галичини разом зібраного сойму (в котрім згори можна було надіятися пансько- польської більшості), зробили сьому точку празького укладу ілю- зоричною» [32, с. 334-335]. Із цієї зауваги Франкова випливає, що тоді (1883 року) він визнавав доцільність адміністративного поділу Галичини на автономні національні округи - східний (український) і західний (польський) - принаймні стосовно 1848 р.

Як радикал-соціаліст, Франко закидав перемовникам, що до цієї угоди «приступали» «обі сторони без ясних демократичних принципів і без докладного знання народних потреб і інтересів» [32, с. 336]. Урешті, до безрезультативності «польсько-руської згоди в Галичині» 1848 р. [32, с. 336], на його переконання, призвело те, що «панове-демократи» були «в кождій рішучій хвилі готові викинути за пліт демократизм, коли їм з ним <. > не вигідно», а «угодовість» «панів-шляхтичів» «не була надто великою і над- то щирою» [32, с. 334]. Саме на «панів-аристократів і панів-де- мократів» Франко покладав «вину, що не уміли повести діла по щирості, на користь обох н а р о д і в, а затим і на свою власну» [32, с. 337]. У дійсності вже сама тогочасна австрійсько-імперська реакція агресивними діями унеможливлювала реалізацію угоди, розрахованої на її неодмінне законодавче затвердження цісарем на підставі ухвали парламенту, як і загалом не допустила тоді автономізації та федералізації багатонаціональної держави.

Українсько-польська політична угода від 7 червня 1848 р. була першою оформленою і підписаною угодою між галицькими українцями та поляками за часів австрійського панування. Хоча її не зреалізовано, усе-таки вона мала важливе значення як прецедент прогресивної угоди, що закладала засади, вельми сприятливі й доцільні для українсько-польського порозуміння, рівноправності і злагоди в Галичині.

В австрійській Державній Раді (Райхстагу), яка засідала від 10 липня до 1 листопада 1848 р. у Відні, а від 22 листопада 1848 р. до 7 березня 1849 р. в Кромержижі (Чехія), національні інтереси галицьких українців боронили греко-католицькі священники Ки- рил Блонський, Григорій Шашкевич, гімназійний учитель-філо- лог Євстахій Прокопчиць і селяни, яких серед галицьких послів- «русинів» була переважна більшість [9, с. 33-40]. 19-26 жовтня 1848 р. у Львові було проведено так званий «Собор учених руських» - з'їзд українських діячів церкви, освіти, науки й культури в Австрійській імперії.

Тогочасне українсько-польське політичне протистояння використав австрійський уряд для протидії революційно налаштованій польській шляхті. Звертає на себе увагу запис у щоденнику (не раніше червня 1848 р.) о. Дуткевича, греко-католицького священника в с. Росільні (тепер Івано-Франківського району Івано- Франківської обл.): «pocz^tek <...> realizowania» «idei wskrzeszenia Polszczy w dawnych jej granicach» «mial bye uczyniony przez oderwanie Galicji od monarchii Austriackiej», «do czego <...> wielu urz^dnikow cesarskich dopomagalo. Ale te wszystkie zamachi rozbily si§ o skal§ nieugi^tej wiernosci duchowienstwa i Narodu Ruskiego - Rusini przekonani b^d^c o tym, ze z powrotem Polszczy powroci ich dawna niewola, trzymali niezlomnie z Rz^dem Austriackim, a idei wskrzeszenia Polszczy nie tylko ze si§ strachali i brzydzili, ale nawet wszelkich uzywali srodkow, by urzeczewiszczeniu onej przeszkodzic» [11, с. 6].

Показовим щодо цього є також мемуарне свідчення учасника тих подій священника Василя Ільницького, учасника «Собору учених руських», письменника й освітнього діяча. У нотатці «Рік 1848» він зазначив, що з утвореними «радами рус- кими», відокремленими від польських, взаємодіяв спершу таємно, а потім явно австрійський уряд [27, с. 15]. Руські Ради розуміли, що співпрацею з цісарською владою доможуться більших успіхів для щойно пробудженого національного руху, ніж революційним шляхом. Це усвідомлювала й австрійська влада (зокрема в особі губернатора Галичини Ф. фон Штадіона, який обіймав цю посаду до 21 листопада 1848 р.) і використовувала для того, щоб не допустити долучення «русинів» до визвольної боротьби поляків проти Австрійської імперії.

Згодом В'ячеслав Будзиновський і Михайло Павлик, зі свого боку, а Франко - зі свого дали протилежні оцінки ставленню галицьких українців та їхнього проводу до польського повстання 1848-1849 рр. у Галичині. Будзиновський у першому розділі (І) праці «Хлопска посілість в Галичині і новочасні суспільно-рефор- маторскі змаганя» (1894) різко скритикував позицію галицького польського та українського селянства і галицько-руського проводу під час революційної Весни Народів 1848-1849 рр.:

«В Галичині на першу вість о польскім повстаню вхопив рус- кий і польский хлоп за ціп і косу, щоб примірно покарати ворохобників [бунтівників. - Є. Н.], що важилися підняти руку против цісаря - того батька утисненого народу! <...> А галицкі хлопи і хлопоманска інтелігенція - русини - як вони заховувалися в часах, коли міщане цілої Австрії виборювали кров'ю своєю ту капку свобід, котрими користуємося і ми - хлопский нарід? Політичне становиско, яке заняла інтелігенція 1848 року, ціла наша тодіш- на політична робота, була крайно ретроградною і для розвою нашого народу просто убійчою. Ми були тогди клясичним взором найгидкійшого сервілізму <...>! Ми, ославлені “тирольці Всходу”, станули тогді по боці догасаючого деспотизму! Наші патріоти боронили умираючі політичні порядки середних віків - народови на шкоду, а собі на ганьбу!!» [7, с. 260].

Цю критику Будзиновський продовжив у другому розділі (ІІ): «Така-то була твоя “весна”, руський народе! За той презент, зроблений з нужди, за ту свободу “сконати під защитою законів” упідлився ти, руский хлопе, і ви, рускі патріоти з 1848 року! За ту миску сочевиці, виїджену і вилизану миску, продав ти власну волю політичну, боровся з революційними змаганями часу, котрі і тобі несли волю. Ти кував собі власні кайдани.» [7, с. 261].

На цю критику Франко відгукнувся полемічною реплікою «Не в пору патос» (Народ. 1894. 19 нр. 1 октября). На його думку, такий «суд над рускими мужиками з р. 1848 <...> строгий і несправедливий» [33, с. 406]. На виправдання «руского хлопа» Франко навів такий аргумент: «Шляхті польскій він не вірив, знаючи, що вона коли навіть показувала єму в далекій перспективі се увільне- нє [від панщини. - Є. Н.], то чинила се завсігди з тою reservation mentalis [уявним застереженням. - Є. Н.], що сей мужик в відплату за те повинен швидше чи пізнійше пролити свою кров за від- будованє польскої держави. Ну, а сего руский мужик не хотів, у будущій Польщі не бачив свого інтересу, своєї волі» [33, с. 407].

Франко визнав, що започаткований 1848 р. галицько-руський політичний рух став одним із чинників, що перешкодив польському повстанню проти австрійського панування у Галичині: «Що поляки 1848 р. хотіли в Галичині викликати повстанє против Австрії і робили для него значні приготованя, що для сеї ціли мали послужити народові гвардії, народові ради і інші організації, се для мене не підлягає ніякому сумнівови. Рух руский, бомбардо- ванє Львова і оголошенє стану облоги в Галичині не допустили до вибуху» [33, с. 408].

Щодо «віденьскої октябрскої революції» (Жовтневого повстання у Відні 1848 р.), яка «велася під гучними ліберальними окликами», але насправді начебто «була боротьбою великонімец- кої ідеї зі слов'янством на австрійскім ґрунті», Франко виправдовував позицію галицьких «русинів», які «разом з чехами та хорватами стояли за цісаря і против сеї революції», бо «здоровий і вірний інстінкт <...> підшептав їм, що від противного боку помимо шумних фраз про волю мусять ожидати далеко тяжшого визиску і безправ'я» [33, с. 408]. Ба більше, на думку Франка, в упередженому ставленні «русинів» до віденського повстання виявилася також їхня недовіра до польської шляхти: «Вже одно те, що на чолі повстанців віденьских стояли деякі проводирі польского повстаня (Бем), не могло наповнити русинів особливим набоженством до справи, котра там велася» [33, с. 408-409]. Урешті, на переконання Франка, тогочасні революції в різних краях Австрійської імперії були не так соціальними, як національними: «<...> революціям тодішним - і італіянскій, і угорскій, і польскій, і німецкій - не ходило о ніяку особливу волю мас народніх, а о ві- дірванє певних терріторій від Австрії, о здійсненє певних ідеалів національно-політичних» [33, с. 409].

Таким чином, Франко доводив, що галицько-руський провід, діячи в інтересах галицьких українців, і величезна більшість самих «русинів» мали рацію, зайнявши обережну позицію і не підтримавши революційний національно-визвольний чин польської шляхти. Звісно, ці Франкові характеристики тогочасних історичних подій у Галичині та в цілій Австрійській імперії потребують сучасної наукової верифікації. Справа істориків з'ясувати, наскільки він мав рацію у своїх полемічних розмислах.

Публікацію Франкової статті видавець і відповідальний редактор двотижневика «Народ» Павлик попередив полемічною приміткою, у якій пояснював, що друкує «сю увагу д. Франка», «стоючи на становиску свобідного обміну думок», але наголосив: «в головному я з нею не годжуся». На думку Павлика, «нема сумніву, що русини, підпираючи австрійский уряд під час революції1848-49, упідлилися, помогли побідити реакції і тим викопали гріб для власної свободи». Утім, «вину сего» Павлик покладав «більше» на «рускій “інтелігенції” в “Головній Р[уській] Раді”, котра як агент правительства просто терорізувала мужиків, навіть уговкуючи їх виступи протів панів за ґрунти, а то й просто боронючи економічні інтереси панів, як то робило і правительство». Павликів висновок однозначний, протилежний Франковому: «Таким чином, руский нарід своєю поведен- цією під час революції стратив дуже богато не тілько політично, а і економічно». Водночас Павлик визнав, що «фатальний крок русинів із 1848 р. <.. .> зрештою, підготовлений усею нашою історією під Австрією <...>» [23, с. 294].

Насправді тодішній галицько-руський провід діяв відповідно до становища «русинів» і рівня їхньої національної та соціальної свідомості. Самий провід був чисто конфесійний і культурницький (клерикальний, освітній, науковий та літературний), цілковито не здатний до радикальних, революційних дій, до збройної боротьби. Та й не було ще в «русинів» новітньої традиції визвольної боротьби, яка, властиво, щойно тоді зароджувалася. Нереально було для галицько-руського проводу досягти шляхом революційного зриву якоїсь власної національної мети.

Після 1849 р. (тобто після поразки революції) агітаційні укра- їнськомовні твори галицьких польських літераторів помітно пішли на спад.

Другий етап розпадається на два різні, а навіть протилежні періоди: перший - власне короткотривалий, але напружений, багатий на резонансні події час Весни Народів, революційного пробудження, піднесення і сподівань (1848-1849), і другий - десятиріччя доби реакції (1850-1859).

Третій етап

Почався етап невдалою спробою намісника Галичини Аґенора Ґо- луховського домогтися польсько-українського зближення на орфографічному рівні - перевести з допомогою галицько-руських церковних та освітніх діячів і літераторів український правопис із кирилиці на латинку, яку уклав для української мови на основі чеської абетки Йозеф Їречек (опублікував 1859 р.). Проте спроба радикальної алфавітної реформи наштовхнулася на спротив переважної більшості освічених «русинів», досить консервативних, інерційних, схильних до збереження національно-культурних традицій, тож перетрактації вилилися у так звану азбучну війну 1859-1861 рр. [31].

1861 року так зване Королівство Галичини та Володимири (Лодомерії) здобуло певну початкову автономію: у Львові (столиці провінції) почав діяти Галицький крайовий сейм, послів (депутатів) до якого обирали, а також Крайовий виділ (уряд), якому підпорядковувалися органи місцевого самоврядування. Нові можливості спонукували польських та галицько-руських діячів до політичного діалогу та пошуків згоди у певних пунктах, притому обидві сторони мусили зважати на залежність від австрійсько-імперської влади. З цього погляду показовим є крутий політичний розворот львівського греко-католицького єпископа Спиридона Литвиновича, якого польська більшість у крайовому сеймі 26 квітня 1861 р. обрала послом до Державної Ради у Відні з огляду на його запевнення, що галицько-руська парламентська депутація підтримає автономістські домагання поляків. Однак уже в серпні того-таки року він із рештою «руських» послів, обстоюючи інтереси «русинів», перейшов на бік австрійського уряду й у Райхсраті голосував проти польських домагань [13, с. 63-64].

Для галицьких українців 1860-ті роки - це доба народження нової літературної, культурно-освітньої та політичної сили - народовців (національних демократів), які сформувалася як з молодих діячів (Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич, Володимир Шашкевич, Федір Заревич, Кость Горбаль, Анатоль Вахнянин, Омелян Партицький, Корнило Сушкевич, Володимир Навроць- кий, брати Володимир і Олександер Барвінські, Юліян Романчук, Омелян Огоновський та ін.), так і з репрезентантів покоління революційних 1848-1849 рр. (Юліян Лавровський, Стефан Качала, Василь Ільницький). Народовці орієнтувалися на українську національну ідентичність, нову літературу в Наддніпрянській Україні, народну мову, у зв'язку з чим відбувалася їхня поступова диференціація і щораз більше протистояння з галицьким москвофільством. Від 1860-х років і до розпаду Австро-Угорської імперії народовці були провідною політичною і культуротворчою силою в галицькоукраїнському суспільстві.

Другої половини 1860-х років у політико-філософському світогляді польських провідників, або, за Франковим висловом, «у польських реставраційних змаганнях», на зміну «романтичному періоду», що почався повстанням Косцюшка 1794 р. і закінчився Січневим повстанням 1863-1864 рр., прийшов «новий період», що його Франко назвав «реалістичним» (властиво, позитивістський) і гаслом якого стала «органічна праця» (замість «революційного романтизму») У Галичині тон задавали «позитивні реалісти» (переважно краківські), прозвані «станьчиками» [34, с. 319-320].

З ініціативи намісника А. Ґолуховського й коштом австрійського уряду Кость Горбаль і Федір Заревич видавали у Львові з 28 березня до 19 грудня 1867 р. українську громадсько-політичну газету «Русь» (Горбаль був офіційним видавцем, а Заревич - відповідальним редактором). Заснованим часописом А. Ґолуховський мав на меті залучити молодих народовців до урядової політики і створити інформаційну противагу львівській москвофільській газеті «Слово», проте «Русь» публікувала матеріали, спрямовані і проти москвофільства, і проти польсько-шляхетської політики в Галичині, хоча й не відкидала можливості політичного порозуміння з поляками. Редакторська стратегія викликала незадоволення Ґолуховського, тож на ч. 76 «Русь» припинила існування через брак коштів [24, с. 262-263; 25, с. 64-76].

21 грудня 1867 р. цісар Франц Йосиф I ухвалив конституцію, за якою Австрійську імперію було перетворено на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Королівство Галичини та Володими- рії (Лодомерії) залишилося під контролем австрійської корони (у складі так званої Цислейтанії, або Передлітавії), притому на домагання польської шляхти, яка обрала поступово-консервативний шлях осягнення взаємовигідних домовленостей з австрійською владою, автономію провінції поступово розширено. За цих обставин галицькоукраїнські діячі шукали можливостей досягти порозуміння з поляками.

Ініціатором політичної угоди став Юліян Лавровський, віце- маршалок Галицького крайового сейму (згідно з постановою цісаря від 27 липня 1868 р.), колишній член «Руського Собору» та учасник «Собору учених руських», прихильник українсько-польської згоди. На засіданні сейму 17 вересня 1869 р. він виступив із пропозицією нормалізувати українсько-польські стосунки в Галичині й обрати для цього спеціальну комісію. За підтримки присутніх до сеймової комісії «для справ взаємних стосунків двох національностей» обрано чотирьох «руських» і п'ятеро польських послів, а її головою - самого Лавровського, притому інші «руські» члени були москвофілами (Василь Ковальський, Теофіль Павликов, Іван Наумович), а ще один член Евзебій Черкавський - польським парламентарем українського походження (народився в родині греко-католицького священника).

На засіданні сейму 26 жовтня 1869 р. з ініціативи Лавровсько- го галицько-руські посли за 30 підписами подали програму врегулювання українсько-польських відносин із 32 статей. У мовному питанні передбачалося в адміністративному спілкуванні уживати української чи польської мов у зносинах з автономічною та урядовою владою, яка мала відповідати тією самою мовою, але за польською мовою зберігався статус урядової. Сеймові протоколи треба було зачитувати двома мовами (або почергово). Застереженням, що граматика, лексика та правопис не можуть визначатися законодавчо, унеможливлювалося втручання поляків у мовно-правописні дискусії галицьких «русинів». Щодо шкільництва закладено перетворення Академічної гімназії у Львові на українську, а Львівського університету - на утраквістичний (двомовний) з відкриттям українських кафедр на правничому і філософському факультетах, створення паралельних українських класів у Перемиській, Станиславівській, Самбірській, Бережанській і Тернопільській гімназіях, відкриття у Перемишлі й Станис- лавові учительських семінарій з українською мовою викладання, обов'язкове вивчення обох мов у всіх середніх навчальних закладах у місцевостях з мішаним населенням, а також у польських та українських учительських семінаріях. У початкових школах мову навчання мали визначати ті, хто їх утримував. У політичних стосунках обумовлювалося входження до Крайового виділу, який становили шестеро членів та шестеро заступників, щонайменше двох «русинів» (один на правах члена Виділу, другий - заступника). Передбачалося фінансування Руського народного театру з крайового бюджету.

Другим внеском стояла вимога передання права церковного патронату над парохіями від світських патронів (властиво, польської шляхти) громадам, третім внеском - прохання надати з крайового бюджету на потреби театру «Руської Бесіди» в 1870 р. 4 000 золотих ринських. Виносячи 27 жовтня три внески на перше читання, Лавровський наголосив, що українсько-польське «примирення» потрібне «для добра Австрії і власного краю», притому «русини» відмовляються від ідеї поділу Галичини і визнають «край наш яко вспільний». Внески передано на розгляд спеціальної комісії, а також адміністративної та бюджетної комісій.

Однак на сеймовому засіданні 9 листопада 1869 р. Лавровський через брак підтримки з боку польських послів уже змушений був констатувати, що питання мовного та політичного врегулювання потребує докладного вивчення, а перший внесок - належної кодифікації, тому на його пропозицію цей внесок передано на розгляд Крайового виділу. Сейм схвалив лише пропозицію бюджетної комісії виділити Руському народному театрові на 1870 р. 3 000 золотих ринських, притому надав Крайовому виділу право політичного нагляду за його діяльністю (аби протидіяти москвофільським тенденціям), для чого утворено комітет з народовських діячів на чолі з В. Ільницьким [13, с. 87-90].

Для розгляду проблемного першого внеску Лавровського Крайовий виділ у березні 1870 р. утворив польсько-українську комісію на чолі з Владиславом Бадені й заступником Лавровським, загалом до неї увійшло вісім поляків і семеро «русинів» (Т. Павликов, Антоній Петрушевич, В. Ільницький, Ісидор Шараневич, К. Сушкевич, А. Вахнянин). На засіданнях, що тривали до кінця червня 1870 р., комісія ствердила існування в Галичини двох рівноправних народів, ухвалила обов'язкове вивчення другої крайової мови в місцевостях із мішаним населенням, неодмінність поступового запровадження української мови для навчання в середніх шкільних закладах, визнала, що мовами викладання у Львівському університеті є польська й українська, задекларувала свободу у виборі мови у зносинах з органами крайової влади, зобов'язала їх друкувати крайові закони обома мовами, зачитувати тексти ухвал у сеймі польською або українською (залежно від бажанням послів). А все-таки з огляду на те, що основні пункти угодового внеску Лавровського не були вирішені, Крайовий виділ 11 липня 1871 р. визнав неможливість запропонувати сеймові певну ухвалу [13, с. 94-95]. На пропозицію Лавровського, озвучену 19 вересня 1871 р., на сеймовому засіданні 10 жовтня 1871 р. ухвалено лише поступове запровадження української мови викладання в Академічній гімназії у Львові [13, с. 99].

Перешкодою до ухвалення програми Лавровського було не лише політичне небажання більшості польських послів різних угруповань задовольнити потреби «русинів», а й невизначеність самого поняття «руської» мови, яке народовці (українофіли) й москвофіли трактували по-різному: перші спиралися на мову літературних творів наддніпрянських письменників і галицьку народну, а другі обстоювали мовну залежність від церковнослов'янської і так званої слов'яно-руської мов, а також - що ще гірше - від російської. До того ж обидві літературні мови (і та, що на основі народної, і друга, книжна - так зване язичіє) перебували на стадії становлення і не були належним чином унормовані, що ускладнювало їх вивчення.

Заходами Лавровського (коштом його, Адама Сапіги й Альфреда Потоцького [13, с. 99]) у Львові від 7 жовтня (25 вересня) 1870 р.