Періодизація українсько-польських відносин у Галичині за Австрії: національні змагання, співпраця і пошуки згоди

до ч. 90 за 6 грудня (24 листопада) 1872 р. виходила українська двотижнева газета «Основа», народовська за духом і зорієнтована на українсько-польську співпрацю (редагував Теодор Леонтович до ч. 93 за 1871 р., відтак К. Климкович). Лавровський сподівався з допомогою князя А. Сапіги домогтися в цісаря відкриття в Яґеллонському університеті в Кракові кафедри української мови та літератури й запросити на цю кафедру Пантелеймона Куліша [16, с. 305; про «Основу» Лавровського див.: 16, с. 284-290].

Ініціювання польсько-української угодової акції 18691871 рр. Лавровським та іншими українськими послами означало визнання ними такого нового становища галицьких «русинів», що вони мусять числитися з тим, що Галичиною в міру набуття автономності краю керуватимуть не так австрійці з Відня, як галицькі поляки, тому домовлятися доведеться з ними.

Урешті, від 1873 р. Галичина стала de facto автономним краєм Австрійської імперії. Однак влада в автономії фактично належала польській шляхті, з-поміж якої цісар затверджував галицьких намісників, а також міністрів австрійського уряду. Сподівання українців на поділ Галичини на Східну та Західну і, завдяки цьому, на власну адміністративно-територіальну автономію у Східній Галичині не справдилися. І все-таки, позаяк галицькі українці мали часткові автономні права у різних сферах суспільного життя (церковного, політичного, культурно-освітнього, видавничого, громадського тощо), автономія Галичини була не суто польською, а, сказати б, диспропорційною польсько-українською.

Таким чином, третій етап завершився зміною ситуації в ав- стрійсько-польсько-українських відносинах у Галичині на протилежну. Якщо в 1848-1849 рр. австрійська влада поборювала революційно налаштованих поляків, заручившись лояльністю більшості «русинів» (галицьких українців), їхнього консервативного проводу, та й у Державній Раді ще 1861 р. українські посли діяли заодно з австрійським урядом супроти автономістських домагань поляків, то від грудня 1866 р., а врешті в 1867-1873 рр., навпаки, консервативно налаштована польська шляхта пішла на угоду з австрійською владою й досягла успіху, домігшись національно-територіальної автономії Галичини під своїм пануванням. Натомість до «русинів», через слабкість їхніх еліт (церковних, культурно-освітніх і політичних), нечітко визначену національну ідентичність («русини»-українці; «русини»; «gente Rutheni, natione Poloni» - з походження русини, за національністю поляки; «руські», самоототож- нювані з усім східнослов'янським - руським - людом, а властиво, москвофіли, яких евфемістично називають також русофілами) Треба розрізняти об'єктивну етнічну (кровну, біологічну) належність галицьких

«русинів» і їхню суб'єктивну психологічну самоідентифікацію (ким вони себе

усвідомлювали певного часу)., а особливо через поширення серед «русинів» москвофільських тенденцій, австрійські можновладці поставилися з недовірою. В очах цісарської влади поляки під проводом консерваторів видалися певнішими, сильнішими і лояльнішими, ніж національно не досить визначені «русини». Через активізацію галицько-руських москвофілів та впливу на них Російської імперії «русини» втратили репутацію лояльних до Австрійської двору. Цісарська влада тепер остерігалася уже не поляків у Галичині, які показали свою антиро- сійську налаштованість (Січневе повстання 1863-1864 рр.), а «русинів», серед яких надто демонстративно й небезпечно виявила себе мовна, літературна, культурна, а також погано прихована церковна та політична орієнтація на Російську імперію.

Четвертий етап

Це етап дальших культурно-освітніх та політичних змагань етнічних «русинів» різних національних ідентичностей (власне русинів, українців, москвофілів) із поляками в умовах диспропорційної польсько-української національно-територіальної автономії в Галичині, а конкретніше - панування у краї польських консерваторів. Здобувши владу над автономною Галичиною, польська шляхта й інтелігенція делегували своїх репрезентантів на високі пости не лише в галицькій провінції, а й в австрійському уряді, зміцнюючи свої державницькі позиції в Австрійській імперії. Натомість галицькі «русини» далі втрачали репутацію лояльних до Австрійської імперії (у травні-липні 1882 р. у Львові відбувся судовий процес над москвофілами, звинуваченими в державній зраді).

З одного боку, в умовах польського домінування в галицькій автономії відбуваються дегерманізаційні процеси і посилюються полонізаційні (розширення сфери вживання польської мови в органах влади, шкільництві, судочинстві тощо), а з іншого - розвивається, набирає сили український (передусім народовський, а також радикально-соціальний) пресовий, культурний, літературний, освітній і врешті політичний рух, чому сприяло те, що центр українського літературного життя, внаслідок дискримінаційного Емського акту 1876 р., поступово переноситься з підросійської України в Галичину та Буковину.

Оскільки галицькі українці діють в умовах не так австрійського домінування, як польсько-шляхетського, зусилля галицької української еліти, різних політичних сил (головно народовців і радикалів-соціалістів) спрямовані на те, щоб досягти рівноправності в Галичині або шляхом її поділу на Східну й Західну (відповідно до чисельності українського та польського населення), або завдяки об'єднанню лівих сил, українських та польських, а під їхнім проводом - і українських та польських селян для подолання польсько-шляхетської влади. Від кінця 1870-х років до середини 1890-х тривають спроби співпраці та взаємодії між українськими та польськими соціалістами в Галичині.

У 1878-1881 рр. Франко зблизився з польським соціалістичним рухом, що тяжів до марксизму та ласальянства й зосереджувався навколо львівського соціалістично-робітничого двотижневика «Praca. Dwutygodnik poswi^cony sprawom klas pracuj^cych» (Франко активно співпрацював із цією щойно заснованою газетою від липня-серпня 1878 р., від січня 1879 р. до 1881-го її редагував, а в ч. 9 за 3 червня 1882 р. оприлюднив у ній в українському оригіналі латинськими буквами за польським алфавітом вірш «Hymn» - «Wicznyj rewolucioner»). Відтак осередком польського народного (ludowy) руху стали для Франка в 1887-1897 рр. редакція газети «Kurjer Lwowski», де зібралися соціалісти й демократи, ліберали й масони, споріднений із нею львівський тижневик «Przyjaciel Ludu», у якому він друкувався у 1889-1891 рр., а ще - краківський журнал «Ognisko», у якому друкувався 1889 р. З газетою «Praca» співпрацював також Павлик (1878-1883, 1886).

У згаданій статті «З 1848 року. Давні матеріали до оцінен- ня нових заходів около польсько-руської угоди» (1883) Франко сформулював засади бажаної і перспективної, на його думку, українсько-польської угоди в Галичині: «<...> результатом такої угоди не можуть бути які-небудь ближче або дальше сягаючі у с т у п к и та ласкаві датки, але признання повної рівноправності обох народів в школі, уряді і парламенті, та й то не признання на папері, але запоручення її на ділі. Доперва на тій необходимій підставі можуть показатися о в о ч і у г о д и - з г і д н е д і л а н н я о б о х н а р о д і в в справах, дотика- ючих обопільних інтересів, в справах економічних, політичних і культурних» [32, с. 329].

Можливість такої угоди Франко пов'язував тоді (1883 року), в демократично-соціалістичному дусі, не зі «шляхтичами гербовими і негербовими» [32, с. 336], а з українськими та польськими селянами: «Русини <...>, маючи народ по своїй стороні, <...> будуть могли прямо звернутися до польського люду, до польського мужицтва, і в ім'я спільних, ясно понятих інтересів подати йому руку до спільної національної і культурної праці. Се буде така польсько- руська згода, котру нелегко яка “рука-інтрига” здужає розірвати, і ми чуємо вже її недалеке приближення. А панове-аристократи і панове-демократи, і всякі другі панове, котрі під окликом тої згоди експериментують з нами від 1848 року дотепер, остануться тоді зовсім набоці <...>» [32, с. 336-337].

На такій позиції Франко стояв майже 14 років, вірячи в доцільність і реальність політичної взаємодії українських та польських соціалістів і єднання українських та польських селян у Східній та Західній Галичині у боротьбі за соціальні права. На установчому з'їзді Русько-української радикальної партії (РУРП), що відбувся у Львові 4-6 жовтня 1890 р., пропозицію В. Будзиновського записати в програмі домагання поділу Галичини на польську (Західну) й українську (Східну) рішуче відхилили Франко й Остап Терлецький, мотивуючи це тим, що такий поділ роз'єднає сили українського та польського селянства у боротьбі з польською шляхтою [6, с. 28]. В. Будзинов- ський згадував: «Якраз тоді зачалось орґанізувати польське людове сторонництво, по котрім Франко дуже богато надіявся і для нас. Він звернув увагу на се, що руський народ, як під кождим зглядом, так і під національним, найбільше терпів через панованє польської шляхти. Се панованє зломимо, казав він, тілько тоді, як до борби проти шляхти виступить польське хлопство. Як польські хлопи освідом- ляться і зорґанізуються, то в своїм інтересі допоможуть нам зломити шляхотське ярмо. В той спосіб, при помочи польських хлопів, самі виломимося не тілько з социяльної, але і національної неволі. Як Галичину поділимо, то стратимо сего будучого союзника в борбі проти панованя шляхти, а самі її не переможемо. З сеї причини поділ Галичини є постулатом противним нашим социяльним і нашим національним інтересам». Авторитетне слово Франка вирішило партійну дискусію: «Замість поділу Галичини вставлено в програму автономію країв <...>» [5, с. 2].

А через п'ять років у статті «Die Bauernbewegung in Galizien» (Die Zeit. 1895. № 51; авторизований переклад польською «Ruch chlopski w Galicji»: Monitor. 1895. Nr 28-31. 12, 19, 28.X, 5.XI; український автопереклад «Селянський рух у Галичині», 1912 [36, с. 242-257]) Франко протиставляв за соціальними (класовими) інтересами галицьку (польську) шляхту, з одного боку, і українських та польських селян у всій (Східній і Західній) Галичині - з другого, тенденційно твердячи, наче «русини в Галичині зробилися виразно селянською нацією, отже, разом із тим немов тим самим представниками та поборниками селянських інтересів цілої Галичини, а навпаки поляки, все одно, чи вони звуть себе консер- ватистами, поступовцями, демократами чи навіть соціал-демократами, не здужали ще й досі в своїм нутрі до разу перетравити старої шляхетської закраски і звертаються скорше чи пізніше, в тій або іншій формі, більш або менш рішучо проти селян. Одні з них шляхетським звичаєм уважають селян просто “робучим бидлом”, інші демократичним тоном називають їх “політично недозрілими та потребуючими опіки”, а ще інші, пройняті соціал-де- мократичними доктринами, бачать у них “ретроградний елемент”, який чим швидше, тим ліпше повинен бути зовсім знищений, вихований для соціалізму, спролетаризований» [36, с. 242].

Абсолютизуючи селянський чинник у розвитку галицького суспільства, Франко ігнорував, що українську націю в Галичині становили також духовенство та інтелігенція - вчителі, професори, журналісти, літератори, театральні актори й режисери, музиканти, композитори, художники, адвокати, урядники, видавці, посли й партійні діячі, робітники тощо. Класові інтереси селян, українських і польських, тодішній Франко наївно вважав пріоритетними для них і соціально об'єднувальними попри їх різну національну належність. Водночас прикметно, що зацитований уривок виявнює негативне ставлення до «соціал-демократичних доктрин», звичне для тодішнього Франка.

Поміж тим резонансну спробу українсько-польської культурно-освітньої співпраці спонтанно здійснив у Львові навесні 1882 р. лівобережець Пантелеймон Куліш, приїхавши з видавничими намірами і принагідно вступивши тут у перетрактацію з польською шляхтою та інтелігенцією, а наприкінці травня - на початку червня 1882 р. мавши авдієнції у Відні в президента Палати послів Райхсрату (нижньої палати австрійського парламенту) Францішека Смольки та міністра у справах Галичини Флоріяна Земялковського (обидва - польські демократичні політики з Галичини). Проте Кулішеві не вдалося залучити до процесу галицьку українську інтелігенцію, народовську і радикально-соціальну, подолати власні упередження та підозри до польських шляхтичів, інтелігентів та єзуїтів, і спроба, ледь розпочавшись, зазнала невдачі [16, с. 356-392].

На зламі 1880-1890-х років налагодити конструктивну співпрацю з польською владою у Галичині спробували галиць-

кі народовці за дієвої підтримки наддніпрянських національних демократів, передусім Олександра Кониського і Володимира Антоновича. Зокрема, з ініціативи останніх у Львові поновлено видавання народовського журналу «Правда» (1888-1898, видавець

Ол. Барвінський).

Завершують четвертий етап найуспішніші в підавстрійській Галичині спроби українсько-польського політичного порозуміння, згоди і культурно-освітньої співпраці - «нова ера» народовців Ол. Барвінського, Ю. Романчука, А. Вахнянина за підтримки греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича з галицьким намісником Казімежом Бадені (25 листопада 1890 р.

травень 1894 р.), «новий курс» Ол. Барвінського - продовження «новоерівської» політики в 1895-1897 рр. (остаточно від «новое- рівського курсу» Барвінський одійшов 1901 р.). «Нова ера», незважаючи на упереджене ставлення до неї та нещадну тенденційну критику з боку радикалів-соціалістів, зокрема Франка й Павлика, принесла чималі культурно-освітні здобутки для галицьких українців, корисні для всієї України. Згідно з роз'ясненням Ол. Барвін- ського, «т. зв. нова ера була звернена против змагань московщення і оправославлювання нашого народу, ведених на широкі розміри Наумовичем et comp. [і компанією (лат.). - Є. Н.]» [3, с. 21]. Бар- вінський перелічив здобутки політики «нової ери» для галицьких українців: запровадження фонетичного правопису в школах та урядових установах, замовлення друку шкільних книжок Науковому товариству імени Шевченка (НТШ), що дає йому щорічно щонайменше 20 тис. корон доходу, надання НТШ щорічної допомоги від Галицького крайового сейму (10 тис. корон) і міністерства (6 тис. корон), перехід редакції «Вістника Державних Законів» до українського правника, члена НТШ Олександра Кулачковського, виділення щорічної допомоги Галицького сейму виділовій школі ім. Шевченка у Львові (8 тис. корон), заснування української кафедри історії Східної Європи (1894) і другої кафедри української літератури (1900) у Львівському університеті, п'яти українських взірцевих чотирикласних шкіл при учительських семінаріях і двох семінарій - у Сокалі та Самборі, директорами яких стали українці, перетворення українських восьми класів на самостійну восьмикласну гімназію у Перемишлі (1895/96), утворення українських гімназій у Коломиї (1900/01) та Станиславові (1905), української гімназії Франца Йосифа в Тернополі (1905), запровадження українського письма (замість польського абецадла) в органах державної влади у Східній Галичині та українських написів на урядових будинках, висунення на урядові, шкільні та церковні (крилошан і владик) посади «цілого ряду наших людей»; утворення у Львові у грудні 1891 р., з дозволу намісника К. Бадені, українського страхового товариства «Дністер» [3, с. 28-29].

У Яґеллонському університеті в Кракові 1894 р. було відкрито заклад «руської» (української) мови та літератури. Його очолив д-р Іосиф Третяк (Jozef Tretiak), виходець з української дрібної шляхти на Волині. 1890 року він габілітувався дисертацією «Mickiewicz a Trembecki» і став приватним доцентом літератури на кафедрі історії польської літератури цього університету, а 1893 року габілітувався з «руської» (української) мови та літератури й був іменований надзвичайним професором - керівником ново- створеного закладу.

Хоча українські гімназії у Коломиї, Тернополі та Станиславові були утворені на початку ХХ ст., рішення про їх заснування ухвалювалися ще за часів «нової ери» (1890-1894). Крім того, вже в листопаді 1890 р. Галицький крайовий сейм надав субсидії «Просвіті» та на видавання серії «Руська Історична Бібліотека» Барвінського, а восени 1893 р. народовці отримали представника у Крайовій Шкільній Раді - ним став той-таки Барвінський [38, с. 127, 170]. «Тенденції, наслідком яких була “нова ера”, привели в майбутньому на митрополичий престол Андрія Шептицького» [38, с. 210]. Більшість обіцяних польськими політиками поступок на користь народовців були впроваджені протягом 1890-1894 рр., деякі - пізніше [38, с. 133]. «Завдяки політиці “Н[ової] е[ри]” Галичина перетворилася в “український П'ємонт” - осередок загальноукраїнського] національного] руху» [2, с. 518].

Галицькі українці скористали з «новоерівської» угоди незмірно більше, ніж поляки, шляхетським провідникам яких ішлося не про конкретні, а про загальні речі: об'єднання зусиль для поборення галицького москвофільства, спільну розбудову галицької автономії та протидію імперській політиці Росії, лояльність українців до Австрійської держави. Тим часом Франкове єднання з польськими демократами й соціалістами не дало і близько чогось такого для розвитку української освіти, науки й культури в Галичині, не сприяло воно і зростанню добробуту українського селянства.

П'ятий етап

Цей етап настав після кривавих парламентських виборів у березні 1897 р., які завдали непоправного удару угодовській політиці «нового курсу» та спричинили частковий розкол у політичній співпраці між українськими та польськими соціалістами. Зокрема, глибоко й болісно розчарувався у польських соціалістах Франко, позаяк вони не підтримали його на парламентських виборах 1897 р., віддавши перевагу співвітчизникам незалежно від їхньої політичної орієнтації. Наслідком цього стала його резонансна стаття про Міцкевича «Ein Dichter des Verrathes» [«Поет зради»] (Die Zeit. 1897. Bd. 11. № 136.8.V), що своєю чергою спричинила миттєве звільнення його 10 травня 1897 р. з редакції газети «Kurjer Lwowski».

Франкові треба було зазнати гіркого досвіду 1890-х років, пройти крізь горно кривавих виборів до Державної Ради в березні 1897 р., аби зрозуміти хибність своїх кільканадцятилітніх сподівань на ефективність «польсько-руської угоди» на демократично-соціалістичних засадах і переконатися, що польські соціалісти й соціал- демократи попри декларований пріоритет соціальних цінностей насправді віддають перевагу національним інтересам. Цей новий досвід супроти давньої статті «З 1848 року» (1883), та й навіть порівняно недавньої «Die Bauernbewegung in Galizien» - «Ruch chfopski w Galicji» (1895), віддзеркалений у його статті «Polen und Ruthenen», написаній німецькою мовою і надрукованій негайно після злощасних виборів у віденській газеті «Die Zeit» 3 і 10 квітня 1897 р.

(№ 131, 132) за підписом «Dr Roman Jarosiewicz». У Павликовому перекладі українською мовою текст «Поляки і русини» републіко- вано у Франковому журналі «Житє і Слово» (1897. Т. VI. Кн. ІІІ) за тим самим підписом «Др. Роман Яросевич». Як пояснював Павлик, статтю погодився підписати Роман Яросевич (*1862-f1934), один із провідників РУРП, щойно обраний посол Державної Ради (IX каденції, 1897-1900) від 14 округу Борщів - Заліщики - Чортків - Гусятин - Теребовля - Гримайлів - Скалат - Підволочиськ, на прохання Франка, який «тоді сам не міг її підписати», остерігаючись утратити посаду в газеті «Kurjer Lwowski» [28, с. 116]. Стаття «Polen und Ruthenen», своєю суттю, є історично- та політично-публіцистичним аналогом публіцистично-літературознавчої статті «Ein Dichter des Verrathes», ланкою того самого причиново-наслідкового ланцюжка - обидві стали вкрай вразливою, образливою і лютою реакцією автора на «зраду» його з боку польських соціалістів і лю- довців під час виборів до Державної Ради в березні 1897 рлюдовців Людовці - галицькопольська селянська партія, заснована в Жешуві 28 липня 1895 р. - Stronnictwo Ludowe (від 27 лютого 1903 р. - Polskie Stronnictwo Ludowe). Франко звинувачував у статті в тому, що всупереч новій «польські ліві під час виборів 1897 р. до Державної Ради у Відні знехтували декларованими інтернаціоналістськими переконаннями і пройнялися націоналістичними почуттями, підтримавши не українських лівих, а своїх одноплемінників, застерігав «протів польської за- гарбущости», зауваживши, що «треба би, аби всі русини побачили ту загарбущість не тілько у польської шляхти, але й у людовців, що вже встигли попсувати мазурський рух, такий корисний зразу для русинів, - і в польської соціяльної демократії». А звертаючись до свого тоді ще однопартійця, члена РУРП Юліяна Бачинського, який водночас підтримував політичні зв'язки з Польською соціал- демократичною партією Галичини і Цешинської Силезії - ППСД, за тодішньою українською абревіатурою (невдовзі, 1899 року, вийшов з РУРП і разом з групою інших її членів утворив Українську соціал-демократичну партію - УСДП - як автономну секцію Со- ціал-демократичної робітничої партії Австрії), Павлик спонукував його застерегти польських соціал-демократів од великодержавної «загарбущости»: «Нехай би д. Бачинський переконав про остатне своїх найближчих (зрештою, одиноких) товаришів соціял-демокра- тів, коли їх про те ще не переконала вся історія польсько-руських взаємин...» [22, с. 237-238].

Особливо показовою для Франкової свідомості на п'ятому етапі українсько-польських відносин у Галичині є стаття «Русько-польська згода і українсько-польське братанє» [35, с. 152-166] (у «Зібранні творів» у 50 т. і «Додаткових томах» її не вміщено). У цій, своєю суттю, підсумковій статті Франко майже через дев'ять років признається, що «найтяжший, найстрашнійший» із «фактів», що «захопив» його «особисто до глубини душі, захопив, як грім, як нагла хороба, се були кроваві вибори 1897 року» [35, с. 157]. Дуже болісно пережив він і розрив із редакцією газети «Kurjer Lwowski», де пропрацював десять років, і загалом розчарування у польських соціалістах, з якими товаришував: «<...> в ту саму пору я зазнав іще важкійших ударів від людий і ґруп близьких і дорогих мені серед польської суспільности; я побачив, як довкола мене валився весь той сьвіт ідей чи ілюзій, над якого реалізацією я працював, і в хвилі розпуки я кинув каменем у прірву [певно, йдеться про статтю “Ein Dichter des Verrathes”. - Є. Н.] і усунувся набік, покинув назавсіди експеріментованє з працею на двох загонах і дав собі слово при- сьвятити всю свою працю свойому рідному народови» [35, с. 158].

Прозрівши, убачав Франко «в галицькій політиці факти, де польські демократи, навіть людовці, навіть соціяльдемократи ідуть рука в руку зі шляхтою “з народових оглядів” <...>; соціяльний бік усякої справи затемнюється, іґнорується з національних мотивів» [35, с. 165]. Розчарувавшись у польській лівиці, Франко сам перейшов на націоналістичні засади й піддав її нещадній критиці з погляду «галицьких русинів»: «Ми чуємо чимраз виразнійше, що против нас стоїть уся польська нація, всі її верстви від шляхти і маґнатерії аж до репрезентації зорґанізованого пролєтаріяту. Ся солідарність доходить до того, що не тілько в чисто національних справах поляки всіх верств ідуть разом против русинів, але і в соціяльних справах репрезентанти польського демосу або явно підпирають, або приймають без протесту та противділаня такі шля- хотські заходи, що хоч можуть вийти на шкоду й польському мужико- ви та робітникови, але в більшій мірі можуть докучити та пошкодити русинам» [35, с. 166].

Попри те в містах Східної Галичини, особливо у Львові, УСДП активно співпрацювала з ППСД. Микола Ганкевич, Семен Вітик і Теофіль Мелень упродовж 1912 - на початку 1913 р. промовляли на багатьох масових зборах і мітингах, що їх проводили польські соціал-демократи у Східній Галичині [21, с. 118-141].

Досягти українсько-польської згоди в Галичині пробували також українські націонал-демократи і польська влада. Під загрозою українсько-австрійського порозуміння внаслідок переговорів українців з урядом та їх підтримки з його боку, що означилося 1907 р., на перемовини з українськими політиками пішов у 1907-1908 рр. галицький намісник Анджей Потоцький. Однак спершу він спробував налагодити сепаратний польсько-москвофільський союз і на виборах до Галицького сейму, що відбулися в курії сільських громад 25 лютого 1908 р., а в міській курії 3 березня 1908 р., розпорядився підтримати кандидатів-москвофілів, аби поглибити розкол серед «русинів» і перешкодити посиленню власне українського руху. Проте відразу після виборів Потоцький під тиском невдо- волених українських націонал-демократів та австрійського уряду, який спонукував його розірвати спілку з москвофілами й піти на компроміс з українцями, зініціював прямі перемовини з Евгеном Олесницьким, одним із засновників Української національно-демократичної партії (УНДП), знову обраним послом до Галицького крайового сейму, головою українського сеймового клубу й депутатом Райхсрату. Їм удалося досягти певних обнадійливих домовленостей щодо українсько-польського порозуміння, але їх звів нанівець терористичний акт студента Віденського університету, соціал-демократа Мирослава Січинського, який у Львові 12 квітня 1908 р. застрелив Потоцького. Це фатальне вбивство намісника нанесло значну й непоправну шкоду українсько-польським відносинам у краї [1, с. 239-280; також див.: 39, с. 152-154; 37]. Митрополит

Андрей Шептицький у проповіді великодньої п'ятниці 24 квітня 1908 р. рішуче й однозначно засудив атентат: «Злочинами не можна служити національній справі. Злочин, що здійснюється в ім'я патріотизму, є злочином не лише перед Богом, але й щодо власного суспільства - є злочином перед вітчизною. <...> Як русини мусимо піднести якнайголосніший протест проти самої думки, що святій національній справі можна служити закривавленими руками» [цит. за: 1, с. 273-274]. Натомість керманичі провідної УНДП Кость Левицький, Ю. Романчук зреагували стримано, балансуючи між посольською повагою до закону та настроями і прихильністю виборців (християнські заповіді, певно, до уваги не брали), тому лише відмежувалися від злочину й принаймні його не схвалили.

Спробу досягти порозуміння і примирення з українцями здійснив також польський намісник Галичини в 1908-1913 рр. Міхал Бобжинський (Bobrzynski, *1849-f 1935), історик, правник, один із провідників краківських консерваторів (станьчиків). Під його керівництвом опрацьовано польсько-український компромісний про- єкт реформи виборів до Галицького сейму, схвалений на засіданні комісії виборчої реформи 17 березня 1913 р. [12, с. 645]. На сесії Галицького сейму, скликаній цісарем для ухвалення «сеймової виборчої реформи, піднятої намісником Бобжинським» [12, с. 645-646], її підтримав від імені Українського сеймового клубу Кость Левиць- кий, а Бобжинський «привитав польсько-український компроміс як х в и л ю з г о д и і м и р а, важну не тільки для обох народів і краю, але також для монархії <...>» [12, с. 646]. Однак на самій сесії та в наступні дні польська опозиційна меншість (консерватори - «стань- чики» й подоляки; «центровці», чи централісти; націонал-демократи, або «вшехполяки») і галицько-руські москвофіли організували кампанію, спрямовану проти польсько-українського компромісу й самої особи Бобжинського. На зборах Польського Кола намісника звинувачували в потуранні «українському радикалізму», на що він, боронячи компромісний проєкт виборчої реформи, зауважив, що небезпека полягає не в «українському радикалізмі», а «в російській та православній агітації» [12, с. 646-647]. Урешті, істотну роль відіграло засудження сеймової реформи також з боку польського (римо-като- лицького) єпископату. Після цього Бобжинський, найбільше вражений тим, що віроломства допустилися його політичні соратники - консерватори, подав у відставку з посади намісника [12, с. 646-647]. 14 травня 1913 р. оголошено, що цісар прийняв його відставку, розпустив Галицький сейм і призначив намісником Галичини Вітольда Коритовського [12, с. 651].

30 червня 1913 р. відбулися нові вибори до Галицького сейму [12, с. 656], порівняно успішні для українських кандидатів, які вибороли 31 місце, тоді як москвофіли - тільки одне [12, с. 657]. Щоб домогтися сеймової реформи на умовах, прийнятних для українців, К. Левицький вирішив знайти посередника, який би промостив дорогу до українсько-польського порозуміння, і зупинив свій вибір на митрополиті Андреєві Шептицькому. 26 січня 1914 р. на нараді президій сеймових клубів, польського та українського, намісник Коритовський попрохав митрополита Андрея сказати «слово поєднання». Шептицький виголосив першу частину промови українською мовою, другу - польською і від себе запропонував умови компромісу. 28 січня 1914 р. підписано формальний компроміс, після чого Шептицький висловив сподівання, що за цим настане «по- лагода инших спірних справ в інтересі мирного пожиття обох народів» [12, с. 685-686]. Відтак на засіданні Галицького сейму 14 лютого 1914 р. ухвалено реформу крайового статуту й запровадження нової виборчої ординації до сейму. За оцінкою К. Левицького, «Отсе бу п е р ш а і с т о р и ч н а і д і й с н а у г о д а н а г а л и ц ь к і м т е р е н і, яка мала вигляди бути епохою у визвольних змаганнях нашого народу» і «стати з а р о д о м п о л і т и ч н о ї а в т о н о м і ї у к р а ї н с ь к о г о н а р о д у» в Галичині [12, с. 687]. Закон, затверджений цісарем 8 липня 1914 р., передбачав 27,2% для українців у Сеймі, залучення українців до адміністрації Галичини, відкриття українського університету в 1916 р., але питання поділу Галичини на автономні краї - український зі столицею у Львові і польський зі столицею у Кракові - не було вирішено. Втім, закон так і не був реалізований через початок Першої світової війни.

За висновком сучасної історикині Уляни Уської, «після публікації 12 липня 1914 р. санкціонованих імператором змін до крайового статуту та виборчої ординації» [30, с. 61] «новий виборчий закон закріпив політико-правовий статус Східної Галичини як польсько- української території. Одночасно він унеможливлював ескалацію польсько-українського політичного протистояння під час виборчих кампаній у національно фіксованих виборчих округах Східної Галичини, що в майбутньому могло би сприяти налагодженню міжнаціонального діалогу на рівні громад. <...> в Галичині реалізовувалася модель політичної співпраці польської більшості та української меншості в сеймі й повітових радах» [30, с. 66]. На думку У Уської, «“Галицьке зрівняння” 1914 р. доцільно трактувати як провінційну модель політичної співпраці між поляками й українцями, що вбудовувалася в систему австро-угорського дуалістичного федералізму, або ж як своєрідний міжнаціональний “modus vivendi”, покликаний урівноважити політичну систему на крайовому рівні. Сеймову виборчу реформу 1914 р. можна вважати результатом польсько-українського політичного діалогу, але аж ніяк не фактом польсько-українського міжнаціонального примирення у Східній Галичині» [30, с. 66].

На той час Франко, давно вже розчарований у можливості політичної співпраці українських та польських соціалістів та соціальної (класової) солідарності українських та польських селян, змінив свою думку щодо поділу Галичини. Виступаючи на крайовому з'їзді УНДП, що відбувся у Львові 25-26 грудня 1913 р., в ході дебатів над політичним рефератом К. Левицького, який обґрунтовував партійне домагання перебудови Австрійської імперії на основі автономії народів (замість крайової автономії), Франко висловився за поступовий поділ Галичини на дві автономії - українську та польську: «Не було там згадки про поділ Галичини, - зауважив він і зі втіхою додав: - але зате ми чули про етапи розділу Галичини» [14; 12, с. 680-681].

В умовах українсько-польського загострення, особливо виборчого, яке доходило до кривавих сутичок, а також боротьби, часом теж кривавої, за український університет у Львові, у галицькому українському суспільстві перед Першою світовою війною падав авторитет Ол. Барвінського та його правоцентристської консервативної партії Католицький Русько-Народний Союз, заснованої 1896 р. й 1911-го перетвореної на Християнсько-суспільний Союз. Ця партія була зорієнтована на осягнення порозуміння і добросусід- ства з поляками, але саме як «угодовська» втрачала прихильність галицьких українців. Так само в галицькому польському суспільстві знижувався вплив консервативних політиків і підтримка їх з боку виборців, натомість посилювалася Національна демократія (Stronnictwo Narodowo-Demokratyczne). Усе це мало негативні наслідки для дальших українсько-польських стосунків у краї. Шанси на порозуміння зменшувалися, а конфронтаційні ризики зростали.

З усіх спроб українсько-польської згоди та співпраці в Галичині за Австрії, здійснених від 1848 р. до 1914-го, найефективнішою та найуспішнішою, хоча й передчасно припиненою, виявилася політика «нової ери» (1890-1894), у якій сторони від домовленостей (невідомо, яким чином оформлених, бо остаточного документа, якщо такий був, досі не виявлено) перейшли до їх практичної реалізації. А теоретично найоптимальніші та найперспективніші засади українсько-польського порозуміння і добросусідського співжиття у краї було закладено все-таки ще у федеративну угоду від 7 червня 1848 р., підписану на Слов'янському з'їзді у Празі. Нові, не мислимі доти історичні можливості для українсько-польського діалогу та примирення відкривала сеймова угода 1914 р., але внаслідок Першої світової війни до її практичного втілення так і не дійшло, тож невідомо, яка була б її доля за мирного часу.

Література

Аркуша Олена. Анджей Потоцький: біографія політика на тлі українсько-польських відносин. Частина ІІ: Галицький намісник // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2010. Вип. 45. С. 169-282.

Аркуша О., Мудрий М. «Нова ера» // Довідник з історії України: А-Я. Вид. 2-ге, доопрацьоване і доповнене. Київ, 2002. С. 517-518.

Барвіньский О. В оборонї правди і чести. Львів, 1911. 99 с.

Брик Іван. Славянський з'їзд у Празї 1848 р. і українська справа // Записки НТШ. 1920. Т. CXXIX. С. 141-217.

Будзиновський В. Ексгумация і новий похорон // Дїло. 1912. Ч. 82. 13 (31) березня. С. 1-2.

Будзиновський В. Ішли діди на муки : Введенє в історію України. Львів, 1925. 117 с.

Будзиновский В. Хлопска посілість в Галичині і новочасні суспіль- но-реформаторскі змаганя // Народ. 1894. 17 нр. 1 сентября. С. 258-261.

Будитель нашого народного духу: Микола Устиянович : (до 210-ї річниці від дня народження) : колективна монографія / відп. ред. Алла Швець ; наук. редагування: Марія Котик-Чубінська, Марія Лапій. Львів, 2022. 225, (1) с. + [12] с.

Кавацюк Дмитро. Перший парламентський досвід русинів-українців Галичини в австрійському парламенті (1848-1849 рр.) // Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис «Галичина». 2019. № 32. С. 33-40.

Котик-Чубінська Марія. Йосиф Левицький: вістря правописного питання у Галичині 30-40-х років ХІХ ст., філологічні здобутки, життєві баталії // Будитель нашого народного духу: Микола Устиянович : (до 210-ї річниці від дня народження) : колективна монографія. Львів, 2022. С. 98-121.

Крушельницький Антін. З дневника гр.-к. пароха 1848-1850 рр. // Записки НТШ. 1903. Т. LII. Кн. ІІ. С. 2-19.

Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 : На підставі споминів. Львів, 1926. 737 с.

Мудрий Мар'ян. Спроби українсько-польського порозуміння в Галичині (60-70-і роки ХІХ ст.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність : Збірник наукових праць. Львів, 1997. [Т.] 3-4. С. 58-117.

Народний зїзд // Дїло. 1913. Ч. 287. 26 (13) грудня. С. 2.

Нахлік Є. Йосиф Левицький як літературний критик // Шашкеви- чіана: збірник наукових праць. Львів; Вінніпеґ, 2004. Вип. 5. С. 222-239.

Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: у 2 т. Київ, 2007. Т. 1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. 463 с.

Нахлік Є. Творчість Юліуша Словацького й Україна. Проблеми українсько-польської літературної компаративістики. Львів, 2010. 288 с.

Нахлік Є. Франкова характеристика Дениса Зубрицького як галицького фольклориста, історика та москвофіла // З історії західноукраїнських земель. Львів, 2021. Вип. 17. С. 68-89.

Нахлік Є. Януарій Позняк - польський та український поет у Галичині, попередник «Руської Трійці» // Dialog dwoch kultur - Діалог двох культур. V Mifdzynarodowe spotkania muzealnikow - V Міжнародні зустрічі музейників ; VII Mifdzynarodowe spotkania literatow - VII Міжнародні зустрічі літераторів ; VII Mifdzynarodowe spotkania naukowcow - VII Міжнародні зустрічі науковців. 3-7 wrzesnia 2010 - 3-7 вересня 2010. Przemysl ; Warszawa, 2011. S. 192-199.

Нахлік Є., Нахлік Оксана. Польський та український галицький літератор Юліян Горошкевич у полі уваги Івана Франка // Київські полоністичні студії. Київ, 2017. Т. ХХІХ : Іван Франко і польська культура. С. 356-362.

Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Теофіль Мелень - публіцист, літературознавець, громадсько-політичний діяч 1899-1915 рр. // Шевченків світ : Науковий щорічник. Черкаси, 2021. Вип. 14. С. 118-141.

Павлик М. Переписка М. П. Драгоманова з Юліяном Бачинським (1894-95) / М. Павлик // Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 2. С. 215-238.

Павлик М. [Примітка до статті І. Франка «Не в пору патос»] / М. П. // Народ. 1894. 19 нр. 1 октября. С. 294.

Піяй Станіслав. Політика Аґенора Ґолуховського щодо галицьких українців у 1866-1868 роках та її наслідки // Вісник Львівського університету. Серія. історична. 2002. Вип. 37. Ч. 1. С. 246-267.

Середа Остап. Ідеї «органічного розвою» на сторінках часопису «Русь» (1867) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2010. Вип. 19. С. 64-76.

Син Русі (1833): Перша рукописна збірка віршів Маркіяна Шаш- кевича та його побратимів / упорядкув., передм. і прим. Є. Нахліка. Львів, 1995. 43 с.

Созанський Іван. З лїтературної спадщини Василя Ільницького // Записки НТШ. 1905. Т. 66. Кн. 1. С. 1-59.

Спис творів Івана Франка за перше 25-лїтє єго лїтературної дї- яльности, 1874-1898 : на память єго юбилея 30 жовтня 1898 р. / зладив М. Павлик. Львів, 1898. 127 с.

Тершаковець Михайло. Галицко-руске лїтературне відродженє. Львів, 1908. 164 с.

Уська Уляна. «Галицьке зрівняння» 1914 р. як польсько-український політичний компроміс // Україна - Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Львів, 2015. Вип. 8. C. 57-68.

Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Київ, 1986. Т. 47. С. 549-650. Першодрук: Записки НТШ. 1913. Т. 114-116.

Франко І. З 1848 року. Давні матеріали до оцінення нових заходів около польсько-руської угоди // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Київ, 1985. Т. 46. Кн. 1. С. 323-337.

Франко І. Не в пору пафос // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Київ, 1985. Т. 44. Кн. 2. С. 406-409.

Франко І. Поляки і русини // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Київ, 1986. Т. 46. Кн. 2. С. 317-320.

Франко І. Русько-польська згода і українсько-польське братанє // Лїтературно-науковий Вістник. 1906. Т. ХХХІІІ. Кн. І. С. 152-166.

Франко І. Селянський рух у Галичині // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Київ : Наукова думка, 1986. Т. 46. Кн. 2. С. 242-257.

Чорновол Ігор. На що може надихнути терорист і радянофіл Мирослав Січинський? // Львівська газета. 2013. 29 серпня.

Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. Львів, 2000. 247 с.

Чуйко Інна Степанівна. Громадська та парламентська діяльність Євгена Олесницького (1860-1917 рр.) : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Тернопіль, 2007. 264 с. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/handle/316497/1575.

REFERENCES

Arkusha Olena. Andrzej Potocki: Biography of a Politician Against the Background of Ukrainian-Polish Relations. Part II: Galician Governor [Andzhei Pototskyi: biohrafiia polityka na tli ukrainsko-polskykh vidnosyn. Chastyna II: Halytskyi namisnyk] // Bulletin of Lviv University. The series is historical. 2010. Issue 45. P 169-282.

Arkusha O., Mudryi M. «New Era» [«Nova era»] // Guide to the History of Ukraine: A-Z. K. 2nd, revised and supplemented. Kyiv, 2002. P 517-518.

Barvinskyi O. In Defense of Truth and Honor. [V oboroni pravdy i chesty.] Lviv, 1911. 99 p.

Brik Ivan. The Slavic Congress in Prague in 1848 and the Ukrainian Case [Slavianskyi zizd u Prazi 1848 r. i ukrainska sprava] // Notes of the National Academy of Sciences. 1920. T. CXXIX. P 141-217.

Budzinovskyi V. Exhumation and a New Funeral [Ekshumatsyia i novyi pokhoron] // Case. 1912. Ch. 82. March 13 (31). P 1-2.

Budzinovskyi V Grandfathers Went to Torment: Introduction to the History of Ukraine. [Ishly didy na muky: Vvedenie v istoriiu Ukrainy] Lviv, 1925. 117 p.

Budzinovskyi V. Peasant settlement in Galicia and modern social reform competitions [Khlopska posilist v Halychyni i novochasni suspilno- reformatorski zmahania] // Narod. 1894. 17 no. September 1. P 258-261.

Awakener of our National Spirit: Mykola Ustyyanovych: (to the 210th anniversary of his birth) : collective monograph [Budytel nashoho narodnoho dukhu: Mykola Ustyianovych : (do 210-yi richnytsi vid dnia narodzhennia) : kolektyvna monohrafiia] / resp. ed. Alla Shvets; of science editing: Maria Kotyk-Chubinska, Maria Lapii. Lviv, 2022. 225, (1) p. + [12] p.

Dmytro Kavatsiuk. The First Parliamentary Experience of the Ruthenians-Ukrainians of Galicia in the Austrian Parliament (1848-1849) [Pershyi parlamentskyi dosvid rusyniv-ukraintsiv Halychyny v avstriiskomu parlamenti (1848-1849 rr.)] // Scientific and cultural and educational local history magazine «Galichyna». 2019. No. 32. P 33-40.

Maria Kotyk-Chubinska. Jozef Lewicki: The Edge of the Spelling Question in Galicia in the 30s and 40s of the 19th Century, Philological Achievements, Life Battles [Yosyf Levytskyi: vistria pravopysnoho pytannia u Halychyni 30-40-kh rokiv KhIKh st., filolohichni zdobutky, zhyttievi batalii] // Awakener of our national spirit: Mykola Ustiyanovych: (to the 210th anniversary of his birth): collective monograph. Lviv, 2022. P 98-121.

Krushelnytskyi Antin. From the Diary of Gr.-C. Priest of 1848-1850 [Z dnevnyka hr.-k. parokha 1848-1850 rr.] // Notes of the NTSh. 1903. Vol. LII. Book II. P 2-19.

Levytskyi Kost. History of Political Thought of Galician Ukrainians 1848-1914: Based on Memories. [Istoriia politychnoi dumky halytskykh ukraintsiv 1848-1914 : Na pidstavi spomyniv] Lviv, 1926. 737 p.

Mudryi Maryan. Attempts at Ukrainian-Polish Understanding in Galicia (60s-70s of the 19th century) [Sproby ukrainsko-polskoho porozuminnia v Halychyni (60-70-i roky XIX st.)] // Ukraine: cultural heritage, national consciousness, statehood: Collection of scientific papers. Lviv, 1997. [Vol.] 3-4. P 58-117.

People's Congress [Narodnyi zizd] // Case. 1913. Ch. 287. December 26 (13). P 2.

Nakhlik Ye. Jozef Lewicki as a Literary Critic [Yosyf Levytskyi yak literaturnyi krytyk] // Shashkevichiana: collection of scientific works. Lviv; Winnipeg, 2004. Vol. 5. P. 222-239.

Nakhlik Ye. Panteleimon Kulish: Personality, Writer, Thinker: in 2 volumes. [Panteleimon Kulish: Osobystist, pysmennyk, myslytel: u 2 t.] Kyiv, 2007. Volume 1: Life of Panteleimon Kulish: Scientific biography. 463 p.

Nakhlik. Ye. Creativity of Juliusz Siowacki and Ukraine. Problems of Ukrainian- Polish literary comparative studies. [Tvorchist Yuliusha Slovatskoho y Ukraina. Problemy ukrainsko-polskoi literaturnoi komparatyvistyky]. Lviv, 2010. 288 p.

Nakhlik Ye. Franko's description of Denys Zubrytskyi as a Galician folklorist, Historian and Muscophile [Frankova kharakterystyka Denysa Zubrytskoho yak halytskoho folklorysta, istoryka ta moskvofila] // From the history of Western Ukrainian lands. Lviv, 2021. Issue 17. P 68-89.

Nakhlik Ye. Yanuarii Pozniak - a Polish and Ukrainian poet in Galicia, the forerunner of the «Ruthenian Trinity» [Януарій Позняк - польський та український поет у Галичині, попередник «Руської Трійці»] // Dialog dwoch kultur - Dialogue of two cultures. V Mifdzynarodowe spotkanie muzealnikow - V International meetings of museum workers; VII Mifdzynarodowe meeting of literatow - VII International meeting of writers; VII Mifdzynarodowe meeting of scientists - VII International meeting of scientists. 3-7 wrzesnia 2010 - 3-7 September 2010. Przemysl ; Warszawa, 2011. S. 192-199.

Nakhlik Ye., Oksana Nakhlik. Polish and Ukrainian Galician Writer Yuliyan Horoshkevych in the Field of Attention of Ivan Franko [Polish and Ukrainian Galician Writer Yuliyan Horoshkevych in the Field of Attention of Ivan Franko] // Kyiv Polonistic Studies. Kyiv, 2017. Volume XXIX: Ivan Franko and Polish Culture. P. 356-362.

Yevhen Nakhlik, Oksana Nakhlik. Teofil Melen - publicist, literary critic, social and political activist 1899-1915 [Teofil Melen - publitsyst, literaturoznavets, hromadsko-politychnyi diiach 1899-1915 rr.] // Shevchenko world: Scientific yearbook. Cherkasy, 2021. Issue 14. P 118-141.

Pavlyk M. Correspondence between M. P. Drahomanov and Yuliyan Bachynskyi (1894-95) [Perepyska M. P Drahomanova z Yuliianom Bachynskym (1894-95)] / M. Pavlyk // Life and Word. 1897. T. 6. Book. 2. P 215-238.

Pavlyk M. [Note to the article by I. Franko «Not at the time of pathos»] [Prymitka do statti I. Franka «Ne v poru patos»] / M. P // Narod. 1894. 19 no. October 1. P. 294.

Piiai Stanislav. Agenor Golukhovskyi's Policy Towards Galician Ukrainians in 1866-1868 and Its Consequences [Polityka Agenora Golukhovskoho shchodo halytskykh ukraintsiv u 1866-1868 rokakh ta yii naslidky] // Visnyk of Lviv University. Series. historical 2002. Issue 37. Part 1. P. 246-267.

Sereda Ostap. Ideas of «organic development» on the pages of the magazine «Rus» (1867) [Idei «orhanichnoho rozvoiu» na storinkakh chasopysu «Rus» (1867)] // Ukraine: cultural heritage, national consciousness, statehood. Lviv, 2010. Vol. 19. P 64-76.

Son of Rus (1833): The first handwritten collection of poems by Markiyan Shashkevych and his brothers [Syn Rusi (1833): Persha rukopysna zbirka virshiv Markiiana Shashkevycha ta yoho pobratymiv] / edited, foreword. and approx. E. Nakhlika. Lviv, 1995. 43 p.

Sozanskyi Ivan. From the Literary Heritage of Vasyl Ilnytskyi [Z literaturnoi spadshchyny Vasylia Ilnytskoho] // Zapisky NTSH. 1905. T. 66. Book. 1. P. 1-59.

List of Ivan Franko's Works for the First 25th Anniversary of His Literary Activity, 1874-1898: In Memory of His Anniversary on October 30, 1898 [Spys tvoriv Ivana Franka za pershe 25-litie yeho literaturnoi diialnosty, 1874-1898] / compiled by M. Pavlyk. Lviv, 1898. 127 p.

Mykhailo Tershakovets. Galician-Rus Literary Revival. [Halytsko- ruske literaturne vidrodzhenie] Lviv, 1908. 164 p.

Uska Ulyana. «Galician equalization» of 1914 as a Polish-Ukrainian Political Compromise [«Halytske zrivniannia» 1914 r. yak polsko-ukrainskyi politychnyi kompromis] // Ukraine - Poland: historical heritage and public consciousness. Lviv, 2015. Issue 8. C. 57-68.

Franko I. The Alphabet War in Galicia in 1859 [Azbuchna viina v Halychyni 1859 r.] // Franko I. Collected works: in 50 volumes. Kyiv, 1986. Vol. 47. P. 549-650. First edition: Notes of the National Academy of Sciences. 1913. T. 114-116.

Franko I. Since 1848. Ancient materials for the evaluation of new measures related to the Polish-Russian agreement [Z 1848 roku. Davni materialy do otsinennia novykh zakhodiv okolo polsko-ruskoi uhody] // Franko I. Collection of works: in 50 volumes. Kyiv, 1985. Volume 46. Book. 1. P. 323-337.

Franko I. No time for pathos [Ne v poru pafos] // Franko I. Collection of works: in 50 volumes. Kyiv, 1985. Volume 44. Book. 2. P. 406-409.

Franko I. Poles and Ruthenians [Poliaky i rusyny] // Franko I. Collection of works: in 50 volumes. Kyiv, 1986. Volume 46. Book. 2. P. 317-320.

Franko I. Ruthenian-Polish Agreement and Ukrainian-Polish Fraternity [Rusko-polska zghoda i ukrainsko-polske bratanie] // Literary and Scientific Herald. 1906. T. XXXIII. Book I. S. 152-166.

Franko I. Peasant Movement in Galicia [Selianskyi rukh u Halychyni] // Franko I. Collection of works: in 50 volumes. Kyiv: Naukova dumka, 1986. Volume 46. Book. 2. P. 242-257.

Ihor Chornovol. What Can the Terrorist and Sovietophile Myroslav Sichinskyi Inspire? [Na shcho mozhe nadykhnuty teroryst i radianofil Myroslav Sichynskyi?] // Lviv newspaper. 2013. August 29.

Chornovol I. The Polish-Ukrainian Agreement of 1890-1894. [Polsko- ukrainska uhoda 1890-1894 rr.] Lviv, 2000. 247 p.

Chuiko Inna. Public and Parliamentary Activities of Yevhen Olesnytskyi (1860-1917): dissertation for obtaining the scientific degree of candidate of historical sciences. [Hromadska ta parlamentska diialnist Yevhena Olesnytskoho (1860-1917 rr.)] Ternopil, 2007. 264 p. URL: http:// dspace.wunu.edu.ua/handle/316497/1575

Размещено на Allbest.ru/