Повстання в Україні. Не для українців

Размещено на http://allbest.ru

Повстання в Україні. Не для українців

Даніель Бовуа Даніель Бовуа доктор історичних наук, професор-емерит, іноземний член НАН України (історія України), директор Інституту історії слов'ян Університету Париж І Пантеон-Сорбонна в 1994--1999 рр. (Париж, Франція)

Анотація

Мета -- аналіз причин поразки Січневого повстання 1863--1864 рр. Показано, чому ілюзії паризьких і варшавських ініціаторів не мали шансів на підтримку в Україні через незнання або небажання знати реалії взаємин українського селянства та польської шляхти. Відмовившись від звичного прославляння чергових намагань поляків вибороти свою свободу й незалежність, розглянуто передумови реальної ситуації та суспільні настрої, виокремлюючи, зокрема, ненависть українців до визискувачів і неготовність шляхтичів землевласників поступитися своїми привілеями.

Головним висновком стало твердження про те, що традиційне намагання поляків зробити 1863-й рік відправним пунктом «нової Польщі» по суті не відповідало дійсності, адже ця нова Польща з'явилася радше щойно у 2022 р., коли вона, як й Україна, відчула загрозу з боку путінської Росії.

Ключові слова: Січневе повстання, польська шляхта, Правобережна Україна, Галичина, краківський Національний комітет, кресомани, єдність польських поміщиків і селян, хлопомани.

До українського читача

Цю статтю було написано 2013 р. з нагоди 150-річчя польського повстання 1863--1864 рр. Вона відкрила збірник під назвою «Rok 1863, narodziny nowej Polski », що його Інститут літературознавства Польської академії наук опублікував у 2016 р. У передньому слові директор установи Мирослав Філіпович схвально наголосив на тому, що я -- єдиний, хто перевернув ґлорифікаційний підхід до цієї події у традиційній польській історіографії.

Всі факти, які у цій статті показують, наскільки вороже польські землевласники ставилися до українців та як українці їх ненавиділи, сьогодні майже затерлися різнобічними діями Польщі на користь України починаючи з 24 лютого 2022 р. Нещодавно я мав нагоду висловити захоплення позицією поляків у статті французькою мовою (Daniel Beauvois. La Pologne et 1'Ukraine, de I'antipathie a 1'empathie. Questions internationales, 118, avril -- mai 2023, pp. 83--90). Однак історія залишається історією, і про це не слід забувати, щоб мати змогу оцінити масштаби змін. Власне тому так важливо порівняти сприйняття 1863-го і 2023-го років, аби переконатися, що історія -- це не низка катастроф, і що дива цілком можливі.

* * *

При порівнянні концепції польської еміграції у Франції про повстання в Україні (Варшава широко її поділяє) з тим, що насправді діялося на місці, далі з висновками, які з того зробили тогочасні політики, а потім й історики, складається враження, що йшлося не про виопуклення «нової Польщі» -- про що заявляє загальна тема цього тому На початку квітня 2023 р. автор спеціально написав цей вступ для українського пере-кладу його статті, опублікованої кілька років тому у виданні «Rok 1863, narodziny nowej Polski» (Warszawa, 2016. S. 12--35) (прим.редкол. «УІЖ»\ Мається на увазі «Rok 1863, narodziny nowej Polski» (прим.редкол. ««УІЖ»)., а про нову, чергову видозміну міту про давню шляхетську Річ Посполиту разом з її минулими цінностями.

Мета цього дослідження полягає у перегляді ідеї, ситуації та фактів у довготривалій перспективі, щоб показати, що на південно-східних «кресах» колишньої Речі Посполитої, тобто на Волині, Поділлі, Київщині, повстання не було та й не могло бути.

До 1853 р. і пізніше в ініціаторів виступу дуже виразно зберігалася тяглість ментальності та засад, що спиралися на міт про єдність відламів і можливість повстання в Україні в ім'я тієї єдності.

Тож усе, що робилось або лише проголошувалося, спиралося на ілюзорні припущення.

Дійсно, нові явища епохи -- поява ідентичності в тамтешніх народів чи виникнення нових суспільних поглядів -- мали скромні шанси втілитися тільки внаслідок розриву зі шляхетським світоглядом й у відмові від постсарматської ментальності землевласників.

Рік 1863-й позначив не народження «нової Польщі», а тривання Польщі колишньої. Майже всі поляки відкидали тоді явища, які були характерними для нової Європи. Відлуння того підходу дається взнаки навіть сьогодні (A. D. 2016) Відсилання до року першої публікації статті в ювілейному виданні (прим.редкол. «УІЖ»). у «кресоманів», які формують фальшиві уявлення про колишні східні землі.

Перш ніж говорити про сліпоту поляків щодо проблем українського селянства, зауважимо відсутність сумнівів щодо тези про можливість повстання в Україні як у колишніх, так і в нинішніх, навіть найбільш відомих, істориків.

До 1939 р. Маріан Кукель просто писав, що під час Кримської війни французи разом з англійцями могли б укласти союзи з якимось польсько-українським військом. «Хлопи прагнули згоди з польськими землевласниками і шукали їхньої підтримки проти Москви», -- незворушно стверджував він [1, С. 366].

Схоже, що Марцелій Гандельсман також вірив у фантастичні плани старіючого князя Адама Єжи Чарторийського: в 1854 р. той переконував своїх прихильників в «Отелі Лямбер», що Україна тільки й чекає заклику, аби прилучитися до боротьби з Москвою, і подавав ці мрії Наполеонові ІІІ [2] як достовірні. Ближче до наших часів у своїй фундаментальній праці Стефан Кеневич не приховував фантомного характеру руху в Україні.

Однак, підсумовуючи, автор віддався маренням і дійшов дивовижного висновку: «Однією з основних причин невдачі Національного уряду було те, що польське повстання не охопило селянських мас України й Білорусі» [3, С. 703]. На таку саму незрозумілу сліпоту натрапляємо ще й сьогодні навіть у найбільш тверезого при оцінці неймовірної жертовності повстанців у Литві та Польщі історика -- Єжи Єдліцького. Він так само трохи плутає Польщу з колишньою Річчю Посполитою.

На завершення своєї найновішої праці він, не приховуючи симпатій до поміркованості й раціональності так званих мілленаристів з Едвардом Юрґенсем на чолі, теж піддається ілюзії та впадає у блаженне «кохаймося», де знаходимо й українців.

І каже, що було б краще замість того, аби піддаватися нереальному піднесенню, боротися за «працю на користь об'єднання, в якому кожен хлоп чи робітник, жид чи українець, жінка чи учень мали б однакові права і могли сподіватися на однакову повагу» [4, С. 173]. Хто з поляків міг би так думати?

З огляду на таку сталість бажаного мислення Задля справедливості зазначимо, що у своїй недавній статті Анджей Шварц висловив певні сумніви щодо вірогідності польських очікувань з боку України в 1863 р.: A. Szwarc. Rus w wyobrazni i w rzeczywistosci. Polskie koncepcje polityczne i militarne wobec ziem ukrainskich w dobie powstania styczniowego і proby ich realizacji (przeglad problematyki). Od Kijowa do Rzymu. Z dziejow stosunkow Rzeczypospolitej ze Stolica Apostolskq i Ukraina. Red. M.R. Drozdowski, W Walczak, Z. Wiszowata-Walczak. Bialystok: Instytut Badan nad Dziedzictwem Kulturowym Europy, 2012. S. 389--408. Натомість у статті, присвяченій Січневому повстанню, у збірнику «Wpzly pamieci niepodleglej Polski» (red. Z. Najder i zespol, Fundacja Wezly Pamieci, MHP, wyd. Znak, Warszawa; Krakow, 2014) історик та-кого рівня, як Єжи Здрада, не вагаючись, стверджує, що повстання охопило всі землі колишньої Речі Посполитої: «У квітні--травні досягло околиць Дінебурґа (нині Дау- ґавпілс) і Вітебська, а також Київської і Волинської губерній» (S. 603). , вважаємо важливим поновому глянути на досі не залучені факти з «патріотичної» історіографії.

Шалені очікування з боку Галичини

Найбільше в очі неупередженому спостерігачеві кидається відсутність будь-якого повстання на Правобережжі України та Галичині в 1863 р. У нещодавно опублікованій (на жаль, у малопопулярному виданні) ґрунтовній статті Анджей Шмит докладно описує сумну поразку ідей та людей у середовищі польської еміграції в Парижі, які намагалися спонукати до повстання в підросійській Україні, спираючись на Галичину [5, С. 111 --133]. Щоправда, і у цій статті звучить подив з огляду на нечисленні кроки, до яких із тією метою вдалися в 1863 р., але підійдемо до них без пієтету.

Отже, впродовж кількох місяців, починаючи з 1 березня 1863 р., генерал Юзеф Висоцький (не плутати з Пьотром із 1860 р.) мав за наказом Варшави, спираючись на Львів, підготувати напад на Волинь, щоб закликати українське населення до повстання проти Москви пліч-о-пліч із польською шляхтою. Ані неосвіченості, ані давньої ворожості селян до уваги не брали. Юзеф Висоцький належав до повстанців із гарячими головами. Після 1860 р. в Парижі був членом Польського демократичного товариства. Ще в 1846 р. разом із незмінним Людвіком Мерославським виношував плани загального повстання на землях колишньої Речі Посполитої. У 1848 р. засідав у краківському Національному комітеті, а в 1849 р. брав участь в угорському повстанні. У його «плані» передбачалося, що полковник Зиґмунт Мілковський (хтозна як і з яким військом) мав «ударити» на Поділлі, тоді як паризький банкір Ксаверій Браницький, власник замку над Луарою в Монтрезорі, засновник банку «Credit Foncier», відомий залізничний підприємець, меценат Міцкевичевої «Trybuny Ludow» у 1848 р., мав «збунтувати козаків» (невідомо яким чином).

Після прибуття до Львова у квітні 1863 р. Висоцький переконався, що польські галичани дуже далекі від ілюзій паризьких емігрантів. Тогочасним керівником паризького консервативного табору, найтісніше пов'язаним із варшавським урядом, був князь Владислав Чарторийський, син Адама Єжи, який помер у 1861 р. Йому було нелегко знайти спільну мову з другим моральним авторитетом еміграції, власне з Владиславом Міцкевичем, сином поета, який пішов в інші світи в 1855 р. Втім вони обидва, разом з усією еміграцією, живили романтичне бачення, яке взяли просто з легенд про Вернигору чи Мохорта, вірячи у цілком застарілу можливість посполитого рушення. Вони не враховували хоч би австрійської політики, яка від 1793 р. обережно підтримувала поступовий розвиток українського народу, про який польські галицькі землевласники не хотіли й чути. Отож від самого початку руху було ясно, що від галицької шляхти не можна було очікувати жодної допомоги. Але це не перешкоджало виношувати наївні плани початкових виступів із Галичини на підросійську Україну й розраховувати на симпатії українського селянства. Ще 26 лютого 1861 р. львівський «Dziennik Literacki», який пам'ятав козацькі війни ХУІІ ст., писав, що «від українців почалося знищення Польщі». Часопис висловлював ворожість до ідеології, яку відображала українська газета «Слово», постійно пишучи про утиски селян панами. Читачі польського видання не сумнівалися щодо своєї культурної та господарської вищості. Вони були радше готові до боротьби, ніж до примирення з селянами. 6 жовтня 1861 р. «Dziennik Polski» писав, що «освіченіший народ завжди має горувати над менш освіченим [...] для цього не слід іти на поступки. Хочуть боротьби -- матимуть». 17 червня 1862 р. та сама газета уточнила: «Під шаром української народності ховається найвульгарніший комунізм» [6, С. 232--237] 5.

Та перш ніж він зміг розпочати будь-яку «акцію» проти росіян у Правобережній Україні, дії Висоцького паралізувала шизофренія польських галичан, охоплених візією колишньої Речі Посполитої й водночас ворожістю і недовірою до українців. Дискурс найбільш націоналістичної польської газети у Львові сприяв виникненню антиномічної позиції. «Поділля, Волинь й Україна (сучасною мовою Київщина) ані за релігією, ані за народністю до Москви не належали та не належатимуть, -- писала 24 листопада 1862 р. “Gazeta Narodowa” (тобто за 70 років після приєднання до Російської імперії), -- ми ніколи не відступимо від тієї історичної правди, що [...] це польські землі. І нового поділу Вітчизни не допустимо». Ці піднесені слова наче не суперечили твердженню, що «все поєднує українців із поляками, свобода поляків стане свободою Литви й Русі». Навіть 28 серпня 1863 р. прозвучала заява: «Немає українців, є тільки польські громадяни двох обрядів: латинського і слов'янського». Землевласницьке суспільство дратувало підґрунтя розбрату між ним і тими начебто співгромадянами: «Велика частина попів перетворили проповіді на політичну трибуну, з якої виголошують скарги на поляків, поширюють ненависть, будять пристрасті», -- писала та сама газета 21 серпня 1862 р. Однак і при таких висловлюваннях галицькі поміщики не виявили готовності поступитися власним спокоєм і рушити на допомогу Висоцькому, перейшовши кордон Російської імперії. Він отримував тільки палкі вислови заохочення з боку паризької еміграції, про які Францішек Равіта-Ґавронський захоплено писав навіть після придушення повстання: «Оскільки йдеться про цілу Польщу, не випадає виключати частину її колишнього тіла від співучасті у визвольній праці» [7, С. 81].

Лише на початку травня 1863 р. він спробував зустрітися зі своїми помічниками Едвардом Ружицьким і Зиґмунтом Мілковським, щоб обговорити утопічну атаку на Росію через Волинь. До тієї неясної «експедиції», яку начебто підтримували Франція й Туреччина, мав нібито приєднатися Менотті, син Джузеппе Ґарібальді, який збирався прибути в Одесу. Розповідаючи про ці «плани», Анджей Шмит визнає, що «домінуючу роль у них відігравала фантазія» [5, С. 197]. Три керівники «експедиції» розраховували на 6000 вояків, хоча не дуже знали, звідки їх узяти. На додачу не вистачало як зброї, так і грошей для її закупівлі. Під Краковом їм удалося зібрати 600 чол. та стільки ж карабінів, їхнє перевезення і тримання поблизу прикордонного пункту у Бродах потребувало чимало коштів. Тим часом тамтешній російський консул Еберхардт про все знав і регулярно інформував російську армію та київського генерал-губернатора М.М. Анненкова. Втім австрійців також інформували, а їхній посол у Петербурзі граф Тун про все доповідав росіянам.

Не маючи наказу командування, 8 травня 1863 р. Ружицький вирішив зробити перший випад у бік Житомира разом зі своїми 200 вершниками. Дехто цілком безуспішно намагався дати знати «хлопам» про оголошення Варшавою «Золотої грамоти», яка була спробою з боку Польщі протистояти виданому два роки тому в Росії маніфесту про скасування кріпацтва. За чотири дні опір росіян змусив сміливців відступити в бік Грубешова, де їх роззброїли австрійці. Але й після згасання тієї першої іскри «повстання на Русі » Варшава далі вірила в можливість широкого руху на українських землях. Щоб надати цим фікціям подоби реальності, Національний уряд призначив двох повноважних представників, які мали контролювати й координувати діяльність Висоцького: Антоній Чамець став комісаром в Україні, а Ян Маковський -- надзвичайним комісаром на Галичині й українських землях. Не бажаючи, щоб російське військо його випередило, попри не повну готовність, Висоцький спробував 1 липня всіх здивувати, «вдаривши» на Радивилів, що не було стратегічно виправданим і не мало шансів на успіх. Знову не було згоди між ним і його полковниками Юзефом Міневським та Яном СтеллонСавицьким.

Потрійна атака на прикордонний пункт виявилася невдалою. Ініціатива полковника Городинського виступити самостійно й першим увірватись у містечко наштовхнулася на контратаку добре поінформованих росіян, в якій він загинув разом зі своїм загоном.

Висоцькому, котрий нічого не знав, не вдалося залучити підрозділ Міневського. Трьома годинами пізніше він став біля брами Радивилова, але «експедиція» тривала не більше доби, йому довелося відступити. У Львові австрійці посадили його у в'язницю. Надзвичайний комісар Майковський засудив його дії й замість нього призначив Ружицького, закликавши «до подальшої боротьби».

Міркуючи про причини цієї поразки, Шмит загалом відзначає перевагу російського війська, брак досвіду в польських вояків, нескоординованість дій, нерішучість керівників, слабкі плани, погану погоду, дощ та бурю, втому молодих рекрутів. Утім, пишучи це у 2004 р., він навіть не ставив під сумнів доречність цих слабких поривань у тогочасному локальному й міжнародному контексті. Недоторканість міту тяжіє над польськими істориками до наших днів.

Національний уряд вірив у «повстання на Русі» до самого кінця 1864 р. Щоб якось себе підбадьорити й укріпити віру, Едмунда Ружицького було призначено генералом, який перебував у безпосередній залежності від уряду. Майковський знову марив, що йому пришлють 1000 чол., не усвідомлюючи, наскільки ця цифра не відповідала чисельності російського війська. Очолити цей загін мав би французький доброволець Францішек Максиміліан де Рошбрюн разом із полковником графом Войцехом Коморовським. Розроблялися також плани формування восьми підрозділів по 500 осіб, однак єдиними здобутками Ружицького стали формулювання присяги й тексту статуту для цього війська. Від допомоги сина Ґарібальді довелося відмовитися через відсутність аж 50 тис. франків, яких він вимагав. Постійно повторювалося магічне закляття: «Доля Польщі вирішуватиметься не на Віслі й Нарві, а на Дніпрі та Двіні».

Надалі зберігалася віра, що галицькі шляхтичі, з якими Варшава мала досить гарні контакти, таки прийдуть на допомогу ініціаторам акції проти Російської імперії. Починаючи з травня 1863 р., вони пристали на те, щоб не допускати проявів відвертої ворожості до українських селян, і під тиском Національного уряду вдавали прихильність до думки українського «Слова»: «Відповідно ми не тільки не будемо перекривати русинам шлях до розвитку своєї народності, ми ці намагання підтримуватимемо», -- писала 11 грудня 1863 р. львівська «Gazeta Narodowa». Про «повернення до згоди» видання зазначало ще 30 грудня. Жодних згадок про колишній конфлікт, «аби відлуння про недавню ворожнечу взагалі затерлись в їхній (поляків -- Д. Б.) пам'яті і простелився шлях до згоди». Українські «Слово» й «Мета» відповідали обережно, в дусі петербурзької «Основи» Миколи Костомарова, що вони однаково звинувачують як росіян, так і поляків. «Gazeta Narodowa» наївно зробила висновок, що українці готові виступити проти росіян: «Якщо русини кидаються нам в обійми, то ми давно на це чекали з розпростертими руками». «Kroniku Krakowsku» 11 січня 1864 р. аж зворушення охопило, так ніби вона повірила варшавським маренням: «Лунають голоси, що виступають за братерську згоду русинів із поляками, ці голоси так мило звучать для нашого слуху й так тішать наше серце». «Gazeta Narodowa» 5 січня настільки змінила спрямування, що обіцяла «рівноправність народів та управління [...] Русь і Польща завжди були далекі від взаємної ненависті [...], ніколи не мали наміру брат брата під'юджувати». Ці красиві слова, либонь, переконали адресатів не більше за постулати «Золотої грамоти», яку товариші Ружицького читали під час нетривалого перебування на Волині.

Хай би що там уявляли собі варшавські повстанці, вже в лютому 1864 р. не можна було розраховувати на будь-яку допомогу з боку Галичини, де австрійці оголосили воєнний стан: Майковський, князь Сапега, редактор Земялковський перебували у в'язниці. Ані 1863-го, ані 1864-го року польської інтервенції у Правобережну Україну при підтримці Галичини не було. На фіктивність повстання на Волині, Поділлі й Київщині вказують не тільки скромні спроби з того боку. Виступ у цих губерніях був можливим тільки за умови, що місцева шляхта та народ, який жив поряд із нею, будуть готові відмовитися від російської влади. Такі передумови були абсолютно виключені. Чому? Для повстанців відповідь на це запитання була недоступна через їхню коротку історичну пам'ять і необізнаність із суспільними настроями на зазначених теренах. Із тих самих причин вона залишилася недоступною й для прийдешніх поколінь істориків. Тож дозволю собі пригадати значно давніші факти, звернувшись до своєї праці «Трикутник Правобережжя» [8], перше видання якої польською мовою побачило світ у 2005 р. В основу «Трикутника Правобережжя» лягли три праці Даніеля Бовуа, перекладені українською мовою й опубліковані в різні роки різними видавництвами: Шляхтич, крі-пак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831--1863). Київ: ІНТЕЛ, 1996; Битва за землю в Україні, 1863--1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. Київ: Критика, 1998; Російська влада і польська шляхта в Україні: 1793-- 1830. Львів: Кальварія, 2007. Перше польське видання цього дослідження: Beauvois D. Trojkat ukrainski: Szlachta, carat i lud na Woiyniu, Podolu i Kijowszczyznie: 1793--1914. Lublin, 2005. 813 s. (прим. перекл.). У цьому є нагальна потреба, оскільки нинішня колективна пам'ять найчастіше сягає не далі мітів, якими надихалися повстанці.

Сліпота повстанців щодо історії після поділів Польщі

Ідея відновлення єдності відламів у межах до 1772 р., яку так пропагувала романтична література і гроно політиків-емігрантів, є виключно плодом їхньої уяви. Ця ідея постійно була присутня в головах представників еміграції, починаючи від італійських легіонів до Мерославського, однак суспільні настрої на колишній Батьківщині еволюціонували цілком інакше. Після другого поділу, тобто починаючи з 1793 р., так звані «забрані на сході» землі разом із Правобережною Україною загалом змирилися зі своєю долею. Народ пасивно прийняв накинуте Росією повернення з унії у православ'я, а шляхта, зокрема землевласницька, активно (хоч не завжди й не скрізь) погодилася на співпрацю з царатом. Так тривало до 1917 р. Невипадково торговицький дух народився в Україні. Ще в 1769 р. стан господарства поміщицьких маєтків на Правобережжі залежав від угод на постачання російського війська. Торгівля зерном і деревиною близько 1778 р. переорієнтувалася на Чорне море, а саме на Херсон, пізніше на Одесу. Задовго перед останнім поділом росіяни збудували великі зернові склади в Полонному. Власне тут і ховається осердя проросійських симпатій [9, С. 9--16]. Чарторийські, Браницькі, Жевуські складали тільки найпомітнішу групу, яка з симпатії чи обережності уникала конфіскацій, кваплячись до Москви на чергову коронацію Павла І та Олександра І.

Від самого початку свого володарювання Олександр І завдяки князеві Чарторийському зумів заручитися тривалою симпатією у своєму польському відламі, запровадивши там безперечну перевагу польської мови й культури. Відкриття Віленського університету, який став головним закладом інтелектуального життя на всьому терені, дуже чітко означало відокремленість «польських губерній від решти польських земель» [10]. Розбрат увиразнився в 1812 р.

Всупереч прославлянню Міцкевичем «Roku owego» польські пани на литовсько-руських землях узагалі не поспішали за Наполеоном, як поміщики з Познаньщини чи Варшавського князівства. Під час походу на Москву переважна більшість польського війська у Великій армії була переконана, що бере участь у «другій польській війні» французького імператора. Ця більшість розробила у Вільні петицію щодо відновлення Люблінської унії, але поміщикам «забраних земель» Наполеон погрожував скасуванням кріпосного права і впровадженням Цивільного кодексу, тоді як російське право захищало їх від таких страшних перспектив. Цим слід пояснити безпорадність князя Александра Сапеги, якому Наполеон доручив сформувати додаткові загони в Литві й Білорусі. Але ніхто від Німана до Смоленська не хотів постачати панських селян для війська. Навіть шляхта дуже повільно реагувала на цей заклик. Наполеон розраховував на 15 тис. солдатів. З'явилося всього кілька сотень кінноти. Упродовж походу Україна навіть не відреагувала й відразу після повернення росіян продемонструвала їм свою лояльність 7.

Причини конкретної стриманості польських землевласників щодо західних ініціатив слід шукати в далекому минулому. До самого кінця йшлося про захист необмеженого закріпачення селян. Якщо згадати про прірву між двором і селом, то вона також має глибокі корені. У «Канівському замку» Северин Ґощинський безцеремонно змалював ганебне ставлення до селян. Як учень уманської школи він знав, наскільки живою була там пам'ять про різню поміщиків їхніми невільниками в 1768 р. Його поема -- це своєрідний крик розпачу українського народу через існуючу несправедливість та немилосердну жорстокість панів. Він зазначив, що цей розпач сягає періоду восьмирічного «бунту Хмельницького» в 1648--1656 рр. Очевидно, ніхто не хотів прислухатися до одинокого голосу поета, втім пізніше він схилився до консерватизму. Це і призвело до нездатності оцінити ситуацію у часи Січневого повстання.

Крихта об'єктивності в 1863 р. нагадала б просто факти попереднього повстання. Листопадовий виступ оперував так само магічними закликами. Маніфест обох сеймових палат (Королівства й Литви) від 5 січня 1831 р. закликав до боротьби, допоки Королівство «не поєднається з братами, що опинились в ярмі петербурзького двору». Повстанський Сейм проголосив 26 травня 1861 р. відновлення Речі Посполитої в межах до 1772 р. У першій відозві Польського національного комітету від 25 грудня 1831 р. Йоахим Лелевель писав: «Польща Яґеллонів -- незалежна й вільна, або вічна смерть!». От тільки на місці, в Україні, не було помітно жодного великого руху, окрім кількох сутичок генерала Дверницького. Навіть католицька церква в особі дядька Лелевеля, луцького біскупа Каспера Цецішовського, заявила про вірність цареві, що квапливо підтвердила волинська шляхта. Всі маршалки шляхти тієї губернії (їх було 12) підписали адрес Миколі І, що 30 роками пізніше, либонь, відображав ставлення до влади стосовно вже Олександра ІІ: «Волинська шляхта, сповнена найщиріших почуттів до трону, та поділяючи безмежну любов і відданість вірних дітей Росії до їхнього великодушного государя, разом з іншими класами люду своєї губернії одразу заявила вашій царській милості, що готова з якнайглибшою покірністю слухати будь-які накази урядових влад і направду докласти всіх зусиль, щоб прилучитися до підтримання порядку у своїй губернії, яка завдяки Божому провидінню захищена від підбурювань порушників громадського спокою».

Сліпота повстанців щодо внутрішньої ситуації в Україні

Сліпота щодо української справи

Дивують й інші випадки помутніння розуму. Як відомо, порівняно з іншими поляки могли краще і значно раніше знати про зародження руської ідентичності на Галичині. То чому ніхто ані у Правобережній Україні, ані в Парижі не хотів враховувати наявність ідентичної проблеми у Російській імперії? Нерозуміння цього відчутно вплинуло на підтримання ілюзії в 1863--1864 рр. Російський історик Олексій Міллер чудово висвітлив історію так званого українофільства [11]. Нагадаю лише кілька моментів, яких тогочасні поляки не зауважили або якими не захотіли поцікавитися.

Наприкінці XVIII ст. переважно на Лівобережжі, а, можливо, й на Правобережжі, поширювалися рукописні копії так званої «Історії русів», тексту, що пропонував цілком новий історичний дискурс, відмінний від польського та російського. Значущість цього нового погляду першими визнали росіяни. В 1846 р. московське Імператорське товариство історії і старожитностей російських видало «Історію русів», однак досить швидко її публікація виявилася суперечною офіційному баченню минулого та імперській політиці. В 1846 р. молодий асистент Київського університету історик Микола Костомаров разом із кількома літераторами (Василем Білозерським, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком) створили таємне Кирило-Мефодіївське товариство. Володіючи польською мовою, Костомаров свого часу викладав у Рівненській гімназії й не раз бував у родинному архіві Любомирських, у Мнішків у Вишнівці, в архіві Радзимінських. Їздив і на поле битви під Берестечком. На зразок «Ksi^g pielgrzymstwa polskiego» написав «Книгу буття українського народу», яка була сповнена образливих виразів на адресу царя та імперської системи. Текст потрапив у руки поліції, яка заарештувала членів товариства. Шевченка як викупленого з кріпацтва заслали у військо. Інших учасників-шляхтичів «тільки» вислали в російські міста з можливістю працювати. Не чути про програму тих українофілів численні студенти-поляки Київського університету не могли. Одразу після смерті Миколи І Костомаров зміг наприкінці 1855 р. покинути Саратов і повернутися у столицю імперії для написання справи свого життя -- біографії Богдана Хмельницького. Ця праця, яка друкувалася впродовж 1857 р., а у двох томах вийшла 1859 р., запропонувала щодалі численнішим українофілам символічну постать та ніби творця «козацько-української нації». В атмосфері лібералізму й відкритості, яка в Петербурзі передувала скасуванню кріпацтва, українофільський рух набрав чимало прихильників. Після повернення із заслання П. Куліш навіть отримав дозвіл відкрити у столиці друкарню, де видавав букварі та народні оповідання українською мовою. Чимало російських лібералів й аристократів не мали нічого проти того, адже здавалося, наче все це йде паралельно зі скасуванням кріпосного права. Існував навіть проект перекладу «Письма Божого» водночас українською та російською мовами. Становище М. Костомарова стало діаметрально протилежним. Його призначили професором історії в Петербурзькому університеті. Завдяки своїм нетиповим лекціям він став настільки популярним, що на початку 1861 р. отримав дозвіл на видання українською й російською мовами газети «Основа», у статтях якої не боялися критикувати суспільство. Костомаров навіть надсилав гострі матеріали в Лондон для Герценового «Колокола». В публікаціях «Основи» щораз чіткіше помічалася віддаленість українців як від польської, так і від російської минувшини. Та невдовзі, з огляду на розвиток подій у Варшаві, російський уряд злякався розростання цих двох автономізмів і змінив своє ставлення, що й завершило період офіційної прихильності. Міністр внутрішніх справ П.О. Валуєв закрив «Основу» та заборонив М. Костомарову викладати в університеті. Вісім років толерантності до українофільства призвели до численних селянських бунтів в Україні, де більше, ніж деінде, не розуміли, чому остаточне скасування кріпацтва відклалося на два роки, тож весь гнів було перенесено на польських поміщиків. польський повстання український галичина

Польська шляхта ніяк не могла сприйняти відверті національні прагнення українців. Тільки незначна групка розуміла, що закритість до волань величезної маси селян із часом (це трапилось 60 роками пізніше) загрожує знищенням польської громади. Ці прозорливі люди вирішили зблизитися з народом, відмовилися від польської мови й почали писати винятково кирилицею, українською мовою. Так вчинив і Володимир Антонович: він вислав до редакції «Основи» свою «Сповідь», просив у братів-односельців пробачення і став одним із головних авторитетів української думки. Таких «ренегатів» шляхта називала «хлопоманами» й виявляла до них не більше симпатії, ніж до шляхетних і наївних закликів із Парижа, де Чарторийські починали розуміти, що поляки мають випередити росіян у наданні селянам свободи.

Але в польських поміщиків в Україні, згідно з віковічною традицією визиску селян, про свободу не було й мови, навіть коли у цілій імперії російські поміщики з такою думкою вже звиклися. Довгі офіційні наради селянських комітетів (точніше шляхетських комітетів для поліпшення побуту поміщицьких селян), в яких засідали винятково шляхтичі-землевласники, тривали від 1858 до 1861 р., виказуючи незмінну ворожість до будь-яких змін на селі. Вочевидь вони залишалися глухими до заклику Чарторийських із Парижа, до надій, що народжувалися в українофілів, зокрема хлопоманів. «Мемуари» проникливого Тадеуша Бобровського, учасника тих нарад і дядька Конрада, який у 1874 р. таки втік з цього задушливого середовища, разом із чудовими недавніми дослідженнями Даріуша Шпопера добре відображають відкидання поміщиками будь-якого народного або суспільного поступу через їхню хворобливу прив'язаність до привілеїв.

Проекти, підготовлені тими 72 представниками магнатів, були настільки консервативними, що росіяни не допустили обговорювати їх у Петербурзі. Дозволили тільки відправити до столиці шістьох членів делегації з Литви й Білорусі, а також чотирьох членів із трьох українських губерній (один із них одразу ж утік із коханкою), які могли тільки пасивно спостерігати за нелегким народженням реформи.

Однак не все в указі від 19 лютого (3 березня) 1861 р. суперечило очікуванням «українських» поміщиків. Адже повітові маршалки зберегли право призначати нових урядовців, які мали дбати про належне втілення перетворень щоб уникнути конфліктів із селянами. До самого польського повстання нові представники шляхти були поляками. Вони намірялися максимально обмежити земельні наділи селян, що напередодні виступу не віщувало нічого доброго.

Неуникненна невдача 1863-го року

Тож доки у Варшаві й Парижі марили про відродження колишньої Речі Посполитої, про ідеальну солідарність шляхти з народом, польська шляхта в Україні звично карала бунтівливих «хлопів» або зменшувала їхні наділи. Довга пам'ять підданих не витримала нового удару. Як часто траплялося раніше, польських панів звинуватили у крадіжці «справжнього» указу, підписаного добрим «царем-визволителем». У 1861--1862 рр. селяни не розуміли, що реформа офіційно зобов'язувала діяти тільки після випробувального дворічного терміну. У такому сум'ятті «допомога» поліцейсько-шляхетської влади не створювала сприятливий ґрунт для розповсюдження польського повстання Розлогу бібліографію висвітлено в «Українському трикутнику» (С. 300--301). Джере-ла страшного конфлікту села з двором наведено в розділі «Кріпак та його власники» (С. 261--312).. Ніхто не подумав прийти Висоцькому на допомогу, який поряд, за австрійським кордоном, намагався пустити на Волинь іскру свого фантомного «повстання на Русі».

Однак було б несправедливо твердити, що ніхто з-поміж землевласників трьох південно-західних губерній імперії, попри все, не спробував відгукнутися на заклик Варшави. Кілька таких «гарячих голів» знайшлося серед студентів Київського університету.

Не впадаючи настільки в радикалізм, як хлопомани, вони наївно вірили, що «золоті грамоти», котрі вони роздавали по селах, матимуть магічний ефект; польська воля виявиться сильнішою за волю, задекларовану Петербургом, а зображення архангела Михаїла на їхніх штандартах викличе загальне піднесення духу. Вони з доброю вірою рушили в пащу вовка, адже впродовж століть несправедливості народ перетворився на вовка. Відомі свідчення двох студентів. Перший писав пізніше: «Хлопи нас зв'язали й доставили у волость. Може здатися дивним те, що ми дали зв'язати нас, як баранів, хоча ми були озброєні. [...] Варто знати, що ми присяглися не застосовувати свою зброю на Русі [...] і радше полягти, ніж пролити кров наших заблукалих братів. [...] Волосся на голові стає дибки на сам тільки спогад про жорстокість, яку ми допускали». Жінки «чинили над тілами полеглих таку наругу, яку жодним словом, жодною мовою описати неможливо!» [12].

Ще більш знаменною, хоча йшлося про речі геть незначні у плані ефективності, виявилася пізніше розповідь другого вісімнадцятирічного студента Стефана Виговського.

Він був (яка іронія!) нащадком знаного сполонізованого козацького гетьмана, який у 1658 р. ініціював відому, хоч і невдалу, Гадяцьку унію з Руссю на взірець унії з Литвою. Разом із трьома озброєними товаришами він ішов головною київською вулицею (Володимирською) 26 квітня 1863 р. І хоч відтоді минули роки, в його розповіді досі вчувається піднесення: «Публіка помітила ту першу трійку, яка зі зброєю в руках і сяючими очима крокувала містом, ген далеко у степи, до тих селянських хат, в яких ми шукали сердець, що билися б в унісон із нашими, до тих русинів у неволі, які невдовзі з гаслом “За нашу і вашу свободу” мали під штандартом архангела по тій самій вулиці крокувати поруч із нами».

На виході з міста їх чекали ще 18 таких героїв із двома возами, наповненими провіантом, зброєю й порохом. Вони рушили до першого села, де один із них зачитав селянам польську обіцянку про волю. Відповідь селян звучала трохи дивно: «Слава Богу та цареві». Вирішивши, що переконали їх, візитери рушили далі, вірячи, що «повстання» вже почалося. Проїхавши чималу відстань, щоб не натрапити на росіян, заїхали у с. Солов'ївка, де їх зустріли геть вороже: «Селяни йшли і йшли нестримною хвилею, озброївшись косами, рушницями та найстрашнішою зброєю -- ненавистю». Тут також треба було б стріляти й щодуху тікати, але відповідно гаслу про «братерство» з народом, хлопці склали зброю, і їх передали царській поліції. Двісті осіб не доїхали до відділку. Автора витягли живого з купи понівечених трупів. Тих, хто вціліли, вивезли до Житомира. Одного, який відмовився просити про помилування, стратили, решту у червні повернули до Києва: «Думали, що повернемось до нього з відродженим коханим польським стягом, на чолі вільних братів-хлопів, що Золоті ворота затремтять від утіхи, а вільне місто тріумфуюче привітає героїв». Таким був кінець марень того гурту однодумців, однак у романтичних головах численних варшавських повстанців цей міт зберігся. Тих, у кого знайшли «золоті грамоти», заслали на різні сибірські копальні. Після амністії, кількома роками пізніше, автор став у Ґенті (Бельґія) інженером і, як не парадоксально, повернувся не в Україну, а поїхав працювати на залізниці в Орлі. Помер він в Одесі, де й написав ці гіркі спомини, не замислюючись про витоки невігластва та варварства селян [13, С. 47--49].

Фікція про «шляхетську масу»

Тут, нарешті, варто згадати про одну з найістотніших причин неможливості повстання в Україні. Ми схематично вказали на марність очікувань як найменшої допомоги від українського народу, так і найменшої підтримки з боку поляків з австрійської частини відламу чи дрібки співчуття від поміщиків трьох зацікавлених губерній. Але в еміграції й серед варшавських повстанців далі побутувала давня легенда про єдність шляхти, про солідарність «шляхетських людей», про незмінну згуртованість «шляхетського народу». Якраз в Україні шляхетський люд був найчисельнішим порівняно з усіма землями колишньої Речі Посполитої. Згідно з російським переписом населення, у 1834 р. на Волині, Поділлі й Київщині проживали 340 тис. дрібної, чиншової шляхти (у загальній масі 410 тис.) та 4 млн 282 тис. українських селян. Загалом, якби тоді ще панували Яґеллони, можливо, функціонував би давній «шляхетський гурт», згідно з яким кожен мав би осідлати коня. Так архаїчно мислили ще паризькі мрійники. Довго після повстання історики не намагалися з'ясувати, чому не було сподіваного посполитого рушення. Тільки після досліджень у місцевих архівах мені вдалося написати розділ «Українського трикутника», щоб висвітлити означену проблему: знову довелось копати глибше, щоб з'ясувати весь процес декласації безземельної шляхти й описати пастку, в яку вона потрапила та в якій перебувала від ХУІІІ ст. до Січневого повстання й ще довго після нього. З-поміж усіх засліплень повстанців це, напевно, було найбільшим. У Парижі та Варшаві можна було знати, що з кінця ХУІІІ ст. землевласницька шляхта (не стільки торговицька, як «патріотична») мала на меті офіційне виключення безземельних братів із громадського життя. В маловідомому, хоч і важливому своїми наслідками, «Праві про сеймики», долученому до Конституції 3 травня, йшлося про їх елімінацію. Після поділів росіяни знову активували те право, адже воно відповідало їхній концепції дворянства, тобто обов'язковій залежності родової шляхти від володіння землею. На той час міністр Чарторийський ще відчував до дрібної шляхти почуття національної солідарності, близьке протекціонізму торговичан, які завжди пам'ятали про колишню нібито «рівність» (шляхтич на заґроді рівний воєводі). У 1808 р. він запропонував імператорському сенаторові проєкт земельних дотацій усім безземельним, щоб зробити їх повноправними громадянами та призупинив процес перевірки всіх генеалогічних документів і шалені депортації. Однак цей намір не дав результатів. Після 1815 р. почалося поступове повернення до процесів декласації, хоча Віленський округ удалось утримати, тобто дрібним шляхтичам дали можливість скористатися єдиною існуючою для них перевагою -- можливістю вчитися і стати інтелігенцією. Тож упродовж перших трьох десятиріч ХІХ ст., завдячуючи провидінню, молоді бідні шляхтичі поповнили нову суспільну верству, яка в морі неграмотних селян розмовляла лише польською мовою. Однак такі сприятливі умови для дрібної шляхти тривали недовго. Вже 13 вересня 1829 р., тобто перед Листопадовим повстанням, сенат оприлюднив «Указ про шляхту», який передбачав негайне переведення тих, кому не вдалося документально підтвердити своє шляхетство, у спеціальну категорію селянства -- однодворців ¹¹. Така наполеглива акція отримала відносне схвалення землевласницької шляхти (окрім поодиноких протестів в ім'я єдності стану). У тому слід шукати одну з головних причин пасивності поляків в Україні в 1863 р. «Шляхетські зібрання», які замінили сеймики в російській системі, нараховували не більше 200 учасників-землевласників. Вони стали гвинтиками в управлінні імперією. Годі приховати, що присутність у маєтках вільних людей, які сплачували традиційний невеликий чинш за обробіток землі великих землевласників, для більшості стала обтяжливою. Поміщики дедалі частіше воліли привезти німців або чехів, котрі платили більше, тож охоче погоджувались із росіянами в тому, що цю сумнівну шляхту краще трактувати як «хлопів». Однодворці мали платити податок урядові й постачати у військо рекрутів. Маршалки, не протестуючи, брали участь у ревізійних або легітимаційних комісіях, що засідали у кожній губернії. Уже в 1833 р. вони визначили 72 000 колишніх «братів», яких мали позбавити шляхетства. Впродовж 1834--1839 рр. у пастці однодворництва опинилися ще 93 000 осіб. У 1839 р. грізний генерал-губернатор Д.Г. Бібіков втратив терпіння і створив спеціальну комісію в Києві, до якої ввійшли винятково росіяни. У 1853 р. цю операцію було завершено -- 173 000 позбавили шляхетства.

Доля шляхтичів-землевласників у тій нечуваній зміні суспільного статусу відрізняється від злочинного ставлення до українського селянства. Це -- злочин проти колишнього польського народу, проти польськості у цих трьох губерніях. Більшість декласованих шляхтичів насправді перетворювалися на «хлопів» та українізовувалися, що виключало можливість того, що вони відгукнуться на заклики з Варшави й Парижа. Землевласницька аристократія завдала остаточного удару по колишньому шляхетському людові в 1858 р. У реформаторському пориві Петербурґ запропонував маршалкам сформулювати пропозиції надання землі однодворцям аби ті могли скористатися тими самими можливостями, що й панські селяни, зокрема й фінансовими позиками. Три губернські маршалки відповіли негативно, що підтвердило відокремленість «колишньої шляхти», яка була ще польською, і передбачало чужість повстання для неї. Її матеріальні проблеми набудуть більш драматичних розмірів після 1863 р.

Процитуємо анонімного автора, який найбільш тверезо вказав на непоправні тріщини в єдності колишньої шляхетської спільноти: «На загонову шляхту, або однодворців не можна було розраховувати, бо скривджені мар Відсилаю читачів до розділу «Що робити з “гербовою голотою”?», який присвячено цій темі у «Трикутнику Правобережжя» (С. 67--143). шалками, які перешкодили їхній легітимації, не маючи ні землі, ні власного даху, вони перебували в поміщиків на чиншах, сплачуючи, відробляючи, працюючи фурманами й таке інше за хату, город, поле набагато більше, ніж селяни-кріпаки. Шляхта [землевласники] відреклася від них, ніхто над ними не змилувався, я навіть зустрічав таких, що були записані кріпаками. З іншого боку, Москва наклала на них величезні податки, забирала в рекрути, а чиновники обдирали їх, як липку; перебуваючи одночасно під утиском шляхти й Москви, вони опускалися дуже низько морально та матеріально і навіть приймали православ'я. Дехто твердив, що однодворці стояли значно нижче за селян, хоча я так не думаю, бо бачив, що вони гостро ненавидять Москву як основну причину свого нещасливого становища, а до того домішувалося багато гіркоти на шляхту, яка про них забула і пригнічує гірше, ніж селян» [8, С. 351--352; 12, С. 17--22] Кількість декласованих шляхтичів, опубліковану у 1984 р. в «Kulturze Paryskiej», спричи-нила суперечку з Іреною Рихліковою, аргументи якої пізніше пригадав Лешек Заштовт: Drobna szlachta w guberniach zachodnich cesarstwa rosyjskiego. Aneks do dyskusji o liczbie zdegradowanych. Europa Srodkowo-Wschodnia a Rosja XIX--XXw. W kregu edukacji ipolityki. Studium Europy Wschodniej, Uniwersytet Warszawski -- Przeglad Wschodni. Warszawa, 2007. З тієї позиції випливає, що складання декларації в Литві й Білорусі не було систематич-ним, що пояснює, чому серед повстанців 1863 р. було 14 % однодворців. Див.: В.М. Зай-цев. Социально-сословный состав участников восстания 1863 г. Москва, 1973..