Повстання в Україні. Не для українців

Потреба марень у наступних поколінь

Потрапляючи постійно в тупикові ситуації в Україні, повстанці мали б зрозуміти фантастичність своїх очікувань. Тих, хто зумів так на них поглянути, навіть після придушення повстанського руху в Королівстві й у Литві, було небагато. Серед 38 000 засланих у Сибір «тільки» 78 % були з України. При 9 стратах у Києві (необов'язково за дії на місці) їх було 475 у Варшаві та 180 у Вільні. Всупереч незначній участі росіяни зобов'язали поляків платити колективно. Багаті й вірні тронові шляхтичі мусили сплачувати дуже великі податки та до кінця століття підлягали твердій політиці зменшення розміру земельного наділу. Тільки ціною щораз тіснішої співпраці з царизмом їм удавалося існувати, багатіти завдяки сучасним методам і далі, попри скасування кріпацтва, визискувати селян та остаточно штовхати чиншову шляхту у злидні й суспільне небуття.

Після Січневого повстання очевидність розкладання останніх слідів давньої організації Речі Посполитої стала зрозумілою всім. В Україні не залишилося нічого, що могло б виправдати надії перед повстанням. Та в тому й полягає сила мітів -- спершу в Парижі, пізніше у часи ІІ Речіпосполитої знову марили про магічні можливості тієї вигаданої Русі.

Розбиті повстанці знову почали витати у хмарах. У 1863 р. Леон Чеконський (псевдонім Ґоздава) опублікував у Швейцарії брошуру, в якій писав: «Звідти [...] рине головна сила. Русь може розпоряджатися потужними засобами, вона закличе до остаточної битви, на полях Русі вирішиться доля Польщі». Знову, наче нічого не трапилося, старанно плекали ілюзію про священний союз шляхти з селянством: «Трохи щастя й більше часу. Юрми підняти можна було б». Зі своєю невитравною довірливістю автор був переконаний, що віки польського панування для українців були легшими за російські: «Руський хлоп любить волю, це єдина струна, яка постійно в ньому бринить. Її єдину весь час треба чіпати. Даремно він її виглядає й виглядати буде від царату [...]. Сама натура Москви та її чиновники гарантують, що цар нашого народу об'єднати не зможе». До тієї страшної сліпоти щодо відстані між українським і польським людом долучилася сліпота щодо знищення колишнього політичного народу: «Всіма покинутий, без опіки, зазнаючи утиску й живучи у злиднях, однодворець, батьки якого зі зброєю під Волею стояли, які не раз були честю землі своєї, та завжди щитом й опорою, тепер у ній веде життя бродяче, озвірів, розпився, дурніший і бідніший за хлопа [...]. У нього жахливе суспільне становище. Працювати з ним можна. Це велика сила, і знову та сила облогом лежить» [14, С. 9, 19, 36, 38--39].

Таким чином у найрізноманітніших верствах польського суспільства утвердилася хибна ідея, згідно з якою «руська справа» є важливим аспектом у проблемі відбудови Польщі. В одній зі своїх перших книжок Єжи Вільгельм Борейша присвятив цій проблемі цілий розділ, де досконало змальовував нав'язливу ностальгію за кордонами до 1772 р., про які йшлося в усіх патріотичних промовах і політичних програмах кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Навіть такі соціалісти як Вільгельм Фельдман не пам'ятають про шляхетну поставу Ярослава Домбровського, єдиного послідовника визнання за українцями права на вільне самовизначення, який писав у 1913 р.: «Спершу в порозумінні з Литвою й Руссю позбутися російської окупації, а потім вирішити дальшу долю між людьми вільними та рівними» [15, С. 233--248]. Звідки візьметься порозуміння вільних і рівних? Чи слід дивуватися, що встановлення східного кордону в 1918--1923 рр. відбулося у таких драматичних умовах і настільки трагічно повернулося у 1939 та 1943--1945 рр.? Чи, власне, віковічна сліпота, яка увиразнилася під час Січневого повстання, не заповіла чітко те, що українська політика ІІ Речіпосполитої буде фатальною і призведе до неминучої катастрофи -- Волинської трагедії 1943 р.

Неймовірне невігластво тих, хто навіть сьогодні вживає термін «креси» на означення колишніх володінь Польсько-Литовської республіки, наділяючи її уявними чеснотами, аж ніяк не сприяє тому, про що заявляє назва збірника, в якому було опубліковано цю статтю: зробити 1863-й рік відправним пунктом «нової Польщі». Виглядає радше на те, що нова Польща з'явилася тільки в 2022 р., коли вона, як й Україна, відчула загрозу з боку Путіна.

Postscriptum

Після того,якцейтекст булонаписано, групаукраїнськихісториківдо150-річчя Січневого повстання підготувала збірник «Польське національне повстання 1863--1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів» (за ред. Ігоря Кривошеї та Норберта Моравця).

Із дванадцяти статей хотів би виділити дві -- з огляду на їхню пов'язаність із моєю темою й новаторство. У першій («Висвітлення обставин перебігу повстання 1863 р. на Поділлі в документах Державного архіву Російської Федерації) Юрій Легун на основі виявлених у московському архіві документів царської поліції показує паніку влади у трьох південно-західних губерніях імперії з приводу «польської інтриги» на Поділлі.

З рапортів Анненкова про поточну ситуацію дізнаємося, скільки російських солдатів загинули у сутичках у 1863 р. -- їх було 51 та 153 поранених. Автор також знайшов низку листівок і брошур, перехоплених попами й поліцією, де містилися заклики до простолюду українською мовою та навіть до євреїв на івриті, просилося про допомогу шляхті, разом з якою нібито завжди добре жилося.

Можливо, ті невдалі спроби, що вдавали щирість, свідчили про значно більшу поширеність (але не ефективність) ідеї повстання, ніж я писав. Вимір страху, який насилала поліція, відбивав кількість заслань у Сибір у 1863 р.: сотні поляків потрапили на каторгу в копальні, на поселення, у військо, про що генерал-губернатор докладно інформував Петербург.

Другою цікавою позицією стала стаття Юрія Земського «Українське селянство в стратегіях польсько-російського протистояння в ході Січневого повстання 1863--1864 рр. в Українському Правобережжі». Тут, окрім іншого, аналізуються матеріали як Центрального державного історичного в Києві, так й обласних архівів. Невідомі автори віршованих листівок вклали в уста «воскреслого» Шевченка рядки, в яких він багато міркував про зв'язок із Польщею та про потребу боротьби з царатом!

Виявлені дослідником численні документи не мали шансів переконати неписьменних селян, але стали чудовим свідченням сили ілюзій прихильників повстання водночас із безнадійним способом упровадження їх у життя.

References / список літератури

1. Kukiel, M. Dzieje Polski porozbiorowej 1795--1925. Editions Spotkania. Parys, 1983 [in Polish].

2. Handelsman, M. Rozwoj narodowosd nowoczesnej. Т. 3: Ukrainska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojna krymska. Warszawa, 1937 [in Polish].

3. Kieniewicz, S. Powstanie styczniowe. Warszawa: KAW, 1972 [in Polish].

4. Jedlicki, J. Droga do narodowej klcski. Warszawa: IH PAN, 2013 [in Polish].

5. Szmyt, A. Plany rozszerzenia powstania styczniowego na ziemie ruskie. Echa Przesziosci. 2004, 5: 111 -- 133 [in Polish].

6. Olszanski, K. Prasa galicyjska wobec powstania styczniowego. Wroclaw, 1975 [in Polish].

7. Rawita-Gawronski, F. Rok 1863 na Rusi. Т. 1. Lwow, 1902 [in Polish].

8. Beauvois, D. Trykutnyk Pravoberezhzhia: tsarat, shliakhta i narod. 1793--1914. Kyiv: Klio, 2020 [in Ukrainian].

[Бовуа Д. Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793--1914 рр. Київ: Кліо, 2020. 871 c.].

9. Le Donne, J.P. Geopolitics and Grain. Russia Ambitions in the Black Sea Basin, 1734-- 1834. The International History Review. 2006, XXVIII(1): 9--16.

10. Beauvois, D. Wilno, polska stolica kulturalna zaboru rosyjskiego 1803--1832. Wroclaw-- Krakow, 2012 [in Polish].

11. Miller, A.I. “Ukrainskiy vopros” w politike vlastey i russkom obshchestvennom mnenii (vtoraya polovina XIX v.). St. Peterburg, 2000 [in Russian].

[Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). Санкт-Петербург, 2000. 260 c. ].

12. Rok 1863 na Ukrainie: pami^tnik nieznanego autora, opr. E. Kozlowski. Krakow, 1979 [in Polish].

13. Wyhowski, S. Memoires d'un combatant de 1863. Polski Instytut Historyczny -- Polskie Towarzysrwo Naukowe na Obczyznie. Rzym -- London, 1970 [in Polish].

14. Gozdawa [pseud.]. Rus przed i po powstaniu zbrojnym 1863 roku. Bendlikon -- Zurich, 1865 [in Polish].

15. Borejsza, J.W. Emigracja polska po powstaniu styczniowym. Warszawa, 1966 [in Polish]. Переклад із польської Зої Борисюк

Abstract

Uprising in Ukraine. not for Ukrainians

Daniel Beauvois

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor-Emeritus, Foreign Member of NAS of Ukraine (History of Ukraine), Director of the Institute for the History of Slavs Paris І Pantheon-Sorbonne University in 1994--1999 (Paris, France)

The purpose of the article was to analyze the reasons for the defeat of theJanuary Uprising of 1863--1864. The author demonstrated why the illusions of its initiators in Paris and Warsaw had no chance of being supported in Ukraine due to ignorance or unwillingness to know the realities of the relationship between the Ukrainian peasantry and the Polish nobility. Rejecting the usual glorification of the next efforts of the Poles to win their freedom and independence, the author considered the prerequisites of the real situation and public mood, highlighting, in particular, the hatred of Ukrainians for extortionists and the unwillingness of the landed gentry to give up their privileges.

The main conclusion of the article was the statement that the traditional attempt by the Poles to make 1863 the starting point of the “new Poland” was essentially untrue because the new Poland rather appeared only in 2022, when it, like Ukraine, felt threatened by Putin.

Keywords: January Uprising, Polish nobility, Right-Bank Ukraine, Halychyna (Galicia), Krakow National Committee, Kresomans, unity of Polish landowners and peasants, Khlopomans.

Размещено на Allbest.ru