Основні зовнішні та внутрішні політичні чинники Гадяцької унії: українські обставини, передумови, причини (серпень 1657 р. - вересень 1658 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні зовнішні та внутрішні політичні чинники Гадяцької унії: українські обставини, передумови, причини (серпень 1657 р. - вересень 1658 р.)

Андрій Боляновськии

доктор історичних наук старший науковий співробітник відділу «Центр дослідження українсько-польських відносин» Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»,

З'ясовано причини укладання Гадяцької угоди в Україні, охарактеризовано загальний стан дослідження і джерела до вивчення проблеми. Пояснено основні причини відступу Війська Запорізького від Переяславської угоди 1654 р. шляхом підписання Гадяцької унії з Річчю Посполитою. Розглянуто обставини, в яких опинилася козацька держава після смерті Богдана Хмельницького, її статус, як її сприймали у світі в роки гетьманства Івана Виговського. Проаналізовано формування спільноти однодумців серед козацької еліти. Відстежено, які наміри, плани та дії Московської держави та внутрішні чинники вплинули на формування пропольської орієнтації серед верхівки козацької старшини. З'ясовано головні причини готовності козацьких політичних еліт до переговорів про відновлення миру і союзу з Польщею. Звернуто увагу на те, що Військо Запорізьке, хоч і сформувалося як держава-армія, не змогло за тогочасних обставин утвердити свою незалежність. Наступник Б. Хмельницького І. Виговський, як здібний організатор, зумів забезпечити створення спільноти однодумців серед козацької еліти. Простежено, що консолідації керівництва козацької держави сприяло викриття намірів Московської держави, яка запровадила принцип «поділяй і володарюй» в українських справах у своїй зовнішній політиці в Європі та у власній політиці щодо поступової інкорпорації України шляхом посилення соціальних антагонізмів і політичних конфліктів. Активний наступ Москви на свободу українських козаків викликав їхній опір і формування пропольської орієнтації серед верхівки козацької старшини, як наслідок - готовність до переговорів про відновлення миру і союзу з Польщею. Проаналізовано значення для політичного зближення Війська Запорізького з Річчю Посполитою позитивного ставлення верхівки Православної церкви в Україні до ідеї союзу козацької держави з Польщею.

Ключові слова: Україна, Польща, Військо Запорізьке, Іван Виговський, українські козаки. україна польща військо запорізьке

Andrii BOLIANOVSKYI

Doctor of Historical Sciences Senior Research Fellow Department «Center for Ukrainian-Polish Relations Research» I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies National Academy of Sciences of Ukraine

Associate Professor Department of History Museum Studies and Cultural Heritage, Institute of Humanities and Social Sciences Lviv Polytechnic National University

FOREIGN AND DOMESTIC POLITICAL FACTORS OF THE HADIACH UNION: UKRAINIAN CIRCUMSTANCES, PREREQUISITES, REASONS (AUGUST 1657 - SEPTEMBER 1658)

The article explains the reasons for concluding the Hadiach agreement in Ukraine. The general state of research and sources for studying the issue are characterized. The article explains the main reasons why the Zaporizhzhia Army retreated from the Pereyaslav Treaty of 1654 by signing the Hadiach Union with the Polish-Lithuanian Commonwealth. The circumstances in which the Cossack state found itself after the death of Bohdan Khmelnytskyi, and its status, as it was perceived in the world during the years of the hetmanship of Ivan Vyhovskyi, are characterized. The formation of a community of like-minded people among the Cossack elite is analyzed. The intentions, plans, and actions of the Muscovite state and internal factors that caused the formation of a pro-Polish orientation among the top Cossack officers were tracked. It is explained what the main reasons were for the willingness of the Cossack political elites to negotiate the restoration of peace and alliance with Poland.

After the death of Bohdan Khmelnytskyi, some difficult circumstances and challenges required the strengthening of the Cossack state. Although the Zaporizhzhia Army was formed and established itself as a state-army, it could not assert its independence under the circumstances of the time. Khmelnytskyi's successor Ivan Vyhovskyi, who was formed as a political figure during the Khmelnytskyi period, as a capable organizer managed to ensure the formation of a community of like-minded people among the Cossack elite. The consolidation of the leadership of the Cossack state was facilitated by the exposure of the intentions of the Moscow state, which introduced the principle of «divide and rule» both in Ukrainian affairs in foreign policy and Europe, and in its policy regarding the gradual incorporation of Ukraine by strengthening social antagonisms and political conflicts and other contradictions, an important tool the provision of what was supposed to be the introduction of the troops of the Muscovite kingdom into Ukraine. The Kremlin's gross violation of the terms of the Pereyaslav Agreement of 1654 and Moscow's active attack on the freedom of the Ukrainian Cossacks caused their resistance and the formation of a pro-Polish orientation among the top Cossack elders. The positive attitude of the leadership of the Orthodox Church in Ukraine to the idea of the union of the Cossack state with Poland was also of great importance for the political rapprochement of the Zaporizhzhia Army with the Polish-Lithuanian Commonwealth. The Kremlin's attack on the rights and freedom of the Ukrainian Cossacks caused a readiness among some of the Cossack elites for negotiations on the restoration of peace and alliance with Poland. In the end, the negotiations on the conclusion of an understanding between Ukraine and Poland in the form of the Hadiach Union became one of the consequences and one of the forms of resistance to the Kremlin's attack on the freedom and rights of the Zaporizhzhia Army

Keywords: Ukraine, Poland, Zaporizhzhia Army/Host, Ivan Vyhovskyi, Ukrainian Cossacks.

Стан дослідження і джерела до вивчення проблеми

Загальне вивчення передумов і причин врегулювання та налагодження українсько-польських відносин після війни 1648-1657 рр. було предметом зацікавлення багатьох істориків України й Польщі. Серед відомих вчених і видатних науковців - Микола Костомаров¹, Михайло Грушевський [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго. Историческіе монографій и исследованія Ни-колая Костомарова. Санкт-Петербургъ: Изд. Д. Е. Кожанчикова, 1863. Т 2. C. 327-424. Грушевський М. Історія України-Руси: в 10 т. Передрук з видання, що вийшло в Києві 1936 р. / за відп. ред. К. М. Грушевської. Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспіл- ка», 1958. Т 10: Від смерти Хмельницького до Гадяцької умови. 594, [5] с., Василь Гарасимчук Герасимчук В. І. Виговщина і Гадяцький трактат. Записки Наукового товариства імені Тараса Шевченка (ЗНТШ). Львів, 1909. Т 87. C. 5-34; Т 88. C. 23-40; Т 89. C. 46-71.. Окрему увагу висвітленню проблеми присвятив Олександр Юга у дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Юга О. А. Політична еліта Речі Посполитої та «українська проблема»: пошук шляхів розв'язання (1648 - перша половина 1659 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.02. / НАН України, Інститут історії України. Київ, 2016. C. 145-170. Також див.: Юга О. А. Дис-кусії серед політичної еліти Речі Посполитої щодо шляхів розв'язання «української проблеми» та їх наслідки (серпень 1657 - вересень 1658 рр.). Наукові праці Кам'янець- Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. 2020. Т 30. С. 170-185. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npkpnu_2020_30_14. Своє бачення та інтерпретацію проблеми запропонували Тарас Чухліб Чухліб Т Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української дер-жави 1648-1721 рр. 3-тє вид., випр. і доповн. Київ: Вид-во імені Олени Теліги, 2009. С. 87-97., Віктор Горобець Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Мо-сквою та Варшавою, 1654-1665. Київ, 2001. 533 с. та інші історики.

У Польщі певні аспекти теми досліджували Францішек Ґавронський Gawronski F. Poselstwo Bieniewskiego: od smierci B. Chmielnickiego do umowy Hadziackiej: proby pojednania z Rusiq. Krakow: G. Gebethner i Sp. [Druk.W. L. Anczyca], 1907. 93 s., Люд- вік Кубаля Kubala L. Wojny dunskie i pokoj oliwski 1657-1660 / z przedm. L. Finkla. Lwow, 1922. (Szkice historyczne; ser. 6)., Януш Тазбір Tazbir J. Polityczne meandry Jerzego Niemirycza. Przeglqd Historyczny. 1984. Z. 1. S. 23-37., Піотр Кролль Kroll P. Od ugody hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna mi^dzy Rzeczqpospolitq a Moskwq w latach 1658-1660. Warszawa: Wyd-wo Uniwersytetu Warszawskiego, 2008. Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita Trojga Narodow mit czy rzeczywistosc. Ugoda hadziacka - teoria i praktyka. Krakow, 2007., Януш Качмарчик¹¹, Анджей Перналь Pernal A. B. Rzeczpospolita Obojga Narodow a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648-1659. Krakow: Ksi^garnia Akademicka, 2010. 392 s. Український переклад див.: Перналь А. Річ Посполита Двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648-1658. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2013. С. 185-307. та інші Ossolinski L. Rzecz o hetmanie Wyhowskim. Warszawa: Proszynski i S-ka, 2009. 269 s.. Спробою узагальнення стала колективна монографія до 350-річчя Гадяцької унії, видана в Польщі 2008 р. Franz M. Unia hadziacka - idea i marzenia. 350-lecie Unii Hadziackiej (1658-2008) / red.: T. Chynczewska-Hennel, P. Kroll, M. Nagielski. Warszawa, 2008. S. 155-167; Pernal A. B. The Union of Hadiach (1658): Its Genesis, Terms and Significance. 350-lecie Unii Hadziac-kiej (1658-2008). S. 43-52; Rybalt E. Przyczynek do ukrainskiej historiografii ugody ha-dziackiej z 1658 roku. 350-lecie Unii Hadziackiej (1658-2008). S. 695-703; Tazbir J. Ugoda hadziacka jako utopia szlachecka. 350-lecie Unii Hadziackiej (1658-2008). S. 23-34.. Польський дослідник Анджей Перналь у монографії «Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648-1658» проаналізував дипломатичні аспекти проблеми, зокрема в розділах V («Зближення у 1656-1658 роках: від Немежі до Гадяча»), VI («Matrimonium ratum sed non consummatum: Гадяцька унія (1658-1659)») та VII («Оцінка Гадяцької унії в польській та українській історіографії») Аналіз інших праць українських та польських істориків з проблеми також див.: Ko- wal T. Unia hadziacka 1658 r. w oczach najnowszej historiografii polskiej i ukrainskiej. URL: https://histmag.org/Unia-hadziacka-1658-r.-w-oczach-najnowszej-historiografii-polskiej-i- ukrainskiej-4185.

Як у Польщі, так і в Україні до річниць Гадяцької унії були видані збірники статей на підставі матеріалів конференцій, присвячених темі налагодження польсько-українських відносин у 1657-1659 рр. Наприклад див.: Іван Виговський: збірник статей наукової конференції, присвяченої 350-літтю Гадяцької угоди / упоряд. С. Ревуцький. Львів: Вид-во Національного уні-верситету «Львівська політехніка», 2009. 103 с.; Гадяцька угода в контексті польсько- українських відносин: зб. наук. праць. Житомир, 2013. 182 с.; Гадяцька унія 1658 року: зб. статей / редкол.: П. Сохань, В. Брехуненко та ін. Київ, 2008. 342 с.; Wielki projekt: 360 rocznica Unii Hadziackiej 1658-2018. Abstrakty: mi^dzynarodowa konferencja naukowa (Hadziacz, 16 wrzesnia 2018 r.) / pod red. J. Malickiego i A. Zwiaginy. Warszawa, 2018. 59 s..

Темою цікавилися науковці й з інших країн, крізь призму відносин Москви і Варшави проблему досліджували Тетяна Яковлєва (у заміжжі Таірова-Яковлєва) Яковлева Т Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. Київ, 1998., Борис Флоря Флоря Б. Русское государство и его западные соседи (1655-1661 гг.). Москва: Индрик, 2010. 656 с..

У різний час було опубліковано значний масив епістолярної спадщини державних та політичних діячів України та Польщі, причетних до підготовки та укладення Гадяцької унії. Дуже важливим джерелом є опублікована, але досі недостатньо проаналізована епістолярна спадщина Івана Виговського та короля Яна Казимира ІІ Вази, зокрема їхнє взаємне листування й листи до них державних діячів Польщі та представників козацької старшини Памятники, изданные Кіевскою коммиссіею для разбора древніхь актовъ. 2-е изд, съ до- пол. Кіевь, 1898. Т III. Отдель третій: Матеріальї для исторіи Малороссіи. С. 154-355.. Особливе значення цього джерела полягає у тому, що згадані документи походили з бібліотеки Костянтина Свідзінського й були передані до Бібліотеки Ординації Красінських у Варшаві, що згоріла разом з більшістю згаданих рукописів під час придушення нацистами Варшавського повстання у серпні 1944 р. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / упоряд.: І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко; ред. кол.: П. Сохань (голова), Г Бо- ряк, В. Брехуненко, І. Бутич (заст. голови), Я. Дашкевич та ін. Київ; Львів, 2004. С. 99. (Пам'ятки історії України).. Важливе листування між І. Виговським і королем Польщі опублікували також Василь Гарасимчук та Юрій Мицик Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII віку. Львів, 1994. 122+154 с. [Львівські історичні праці. Джерела; вип. 1]; Мицик Ю. З дипломатичної документації Б. Хмельницького та І. Виговського. Наукові записки. Київ, 1999. Т. 14: Історія. Історич-ні джерела. C. 93-112.. Додаткові матеріали допоміжного характеру були видані в збірниках документів у Російській імперії Акты, относящіеся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранные и изданные Архе- ографіческой комиссіей. Санкт-Петербургъ: Тип. П. А. Кулиша, 1863. Т. IV: 1657-1659. 276 с.; Т. XI: 1672-1674: Прибавленія: 1657. Санкт-Петербург: Изд. археография. комис-сии, 1879. 710 c.; T. XV: 1658-1659. (Дополнение к IV тому). Санкт-Петербургъ, 1892. 462 с.; Архивъ Юго-Западной Россіи (Архивъ ЮЗР). Юевъ, 1908. Ч. III. Т. VI: Акты швед- скаго государственаго архива, относящіеся к исторіи Малороссіи, 1649-1660. 58+419 c..

Незважаючи на появу значної кількості публікацій з теми дослідження, багато питань, утім, ще потребують належного вивчення. Чому відбувся відступ Війська Запорізького від Переяславської угоди 1654 р.? В яких обставинах опинилася козацька держава після смерті Б. Хмельницького, яким був її статус, як її сприймали у світі за гетьманства І. Виговського? Чи зумів наступник Б. Хмельницького забезпечити формування спільноти однодумців серед козацької еліти? Які конкретні дії, плани і наміри Московської держави та внутрішні чинники викликали формування пропольської орієнтації серед верхівки козацької старшини? Які основні причини викликали серед козацьких політичних еліт готовність до переговорів про відновлення миру і союзу з Польщею? Спроба дати відповіді на вказані питання і є головною метою цієї наукової публікації.

Україна після смерті Богдана Хмельницького: втома від війни

У традиції істориків України, яку запозичили науковці з інших країн, прийнято період після Б. Хмельницького називати «Руїною». Переважна більшість українських вчених слушно, аргументовано й обґрунтовано віддавали належне Б. Хмельницькому як талановитому, харизматичному й авторитетному політичному діячеві, бачили в ньому видатного воєначальника і полководця та здібного дипломата. Однак в оцінках дій Б. Хмельницького було цілковито проігноровано той факт, що саме війни козаків проти Польщі дали початок руйнівним процесам в Україні, 10-річна війна виснажила сили народу й штовхнула його, образно кажучи, «з-під польського ярма в рабство Московського царства». Логічним наслідком була втома народу й початок «Руїни» ще за життя Хмельницького. Він не вирішив головної проблеми - не зумів забезпечити незалежність створеної ним держави, хоча, очевидно, зробив це виключно під тиском несприятливих зовнішньополітичних обставин, за яких жодна із сусідніх держав не могла погодитися на створення нової незалежної держави у Європі, хоч би й у результаті послаблення держави-сусіда.

Війна зруйнувала економіку, зменшила обсяги торгівлі, сповільнила розвиток ремесел, а масові знищення сіл не сприяли надходженню податків до скарбниць сторін конфлікту. Тож і прості люди, і політичні еліти однаково у Польщі та в Україні розуміли потребу укладення тривалого миру й порозуміння. Ось як прокоментував це відомий дослідник доби І. Виговського В. Герасимчук: «Могло козацтво оспівувати славу безсмертного гетьмана, але простий нарід, знищений війною, пошестями і голодом та забираний раз-у-раз в ясир, проклинав гірко і тяжкими словами свою гірку долю... Як сказано, настрій мас по смерти Хмельницького, обхоплених непевністю про будуче, показував велику апатію до прикрої руїнної минувшини. Загал української людности стремів до чогось такого, щоб радше будувало і підносило набуті здобутки до вартости щастя для всіх» Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат. ЗНТШ. Львів, 1909. Т. 87. С. 20..

Військо Запорізьке як держава-армія

Історично склалося так, що у 1648 р. війну за незалежність України від Польщі розпочало Військо Запорізьке - мілітарна структура, що під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького швидко трансформувалася у військову державу - адміністративно-територіальне утворення з усіма ознаками держави (народом, демократично обраним очільником, урядом, контрольованою територією, дипломатичними відносинами з іншими країнами, військом, власними судовою та податковою системами тощо), організоване на військовий зразок із типово мілітарним полковим управлінським устроєм на місцях. Після успішних воєнних дій і розширення контрольованої території Військо Запорізьке перетворилося з окремої армії зі спеціальним статусом та особливими привілеями своєрідної територіальної гвардії Речі Посполитої у політично-військову структуру, що трансформувалася у військову державу, по суті, армію-державу.

Формально офіційно створену в Україні державу називали «Військо Запорізьке», але фактично вона не відображала закладеного в неї цього вузького змісту - це була Українська держава, хоча й територіально обмежена, до якої не входили всі тогочасні етнічні землі України. Однак це не було чимось винятковим, іншим країнам світу теж було властиво «не називати держав своїми іменами» (типовий приклад - Австрія, яку століттями офіційно називали «Священна Римська Імперія»).

Богдан Хмельницький був обраний гетьманом на Запорізькій Січі відповідно до всієї попередньої традиції обрання козацьких гетьманів і, як його попередники, у своєму титулі зазначав «гетьман Війська Запорізького», що було виявом військового характеру створеної ним держави. Утім, за 10 років ситуація змінилася: у його підпорядкування перейшло понад 20 полковників, влада яких була поширена на значні території. Відбувалося постійне територіальне розширення меж козацької держави з її поповненням землями, заселеними тогочасними предками сучасних українців, які усвідомлювали себе, послуговуючись тогочасною термінологією, «людьми грецької віри» Див.: Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. Warszawa: Panstwowe Wydaw. Naukowe, 1985. 187 s..

У листуванні Б. Хмельницького з монархами країн Європи поряд з періодичним вживанням щодо українських земель історичної загальної назви «Русь» й етноніма «руські» набула постійного використання назва «Україна», але в той час ні Б. Хмельницький, ні його наступники не зважилися «назвати речі своїми іменами» й офіційно перейменувати свою державу, замінивши титул з «гетьман Війська Запорізького» на «гетьман України». Масове усвідомлення українськими козаками себе як українців відбулося через багато десятиліть після так званої Хмельниччини.

За традицією, І. Виговський вживав титул «гетьман з Військом Запорізьким». Незважаючи на те, що у світі в той час відбувалося утвердження назви «Україна» щодо створеної козаками держави, Б. Хмельницький та І. Виговський не проголосили себе гетьманами України - жоден з них тоді не був готовим до такого революційного кроку, адже козаки сприймали себе спадкоємцями і представниками «народу руського» від часів Київської держави IX ст., не ототожнюючи з ним підданих царя Московської держави, яких вважали московитами. Парадокс полягав у тому, що була створена й зміцнена держава в межах країни, яку називали Україною. Однак І. Виговський та інші ідеологи вирішили “віддати данину традиції” й повернутися до Русі зі столицею в Києві як держави, що в разі успішної конфедерації з Польщею і Литвою могла б у перспективі ефективно протистояти експансії Кремля на Захід.

З іншого боку, тоді жодна держава не була зацікавленою у виникненні нової великої держави у Східній Європі. Як наслідок, протягом десятиліття гетьманства Б. Хмельницького очолювану ним державу називали «Військо Запорізьке», хоча «Україна» була загальновживаною в Європі назвою самої країни, в якій цю державу створили.

В історіографії Російської імперії з ідеологічних підстав вживали штучно запроваджені й історично не виправдані політичні терміни «Мала Русь чи Малоросія», у польській - «Військо Запорізьке», а в західних джерелах цей народ називали «козаками». В документах та історіографії зазвичай використовують одночасно три терміни («Україна» і «Русь» щодо країни і «Військо Запорізьке» щодо держави). У дослідженні дотримано притаманну для істориків традицію вживання цих термінів як синонімів Чухліб Т. Поняття «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Війська Запорозь-кого (1649-1659 рр.). Україна в Центрально-Східній Європі: зб. наук. праць. Київ, 2015. Вип. 15. С. 41-79..

Формування спільноти однодумців серед козацької еліти

На час обрання гетьманом під владою І. Виговського була генеральна старшина (політично найвпливовіші - генеральний писар Іван Груша, генеральний обозний Тимофій Носич, генеральний суддя Самійло Богданович (за деякими даними, його прізвище було «Богданович-Зарудний»), генеральний осавул Іван Ковалевський) та 23 полковники, з них 12 у Лівобережній Україні:

- борзнянський Самійло Курбацький;

- гадяцький Павло Єфремович Апостол (Царенко) (під владою і контролем якого було 12 сотенних міст);

- іркліївський Матвій Панкевич (у деяких джерелах його названо також Пап- кевич або Палієвич);

- кропивенський (Кропив'янський) Філон Джеджалій (відомий теж як Джа- лалій);

- лубенський Павло Швець-Омелянович;

- миргородський Григорій Лісницький (згодом Олесь Козел, пізніше Степан Довгаль);

- могилівський Іван Нечай;

- ніжинський Григорій Гуляницький;

- переяславський Іван Кульбака (згодом Павло Тетеря, а від зими 1658/1659 р. Тиміш Цицюра (Цецора));

- полтавський Мартин Пушкар (після перемоги Виговського над Пушкарем Филон Гаркуша, а від 1659 р. Федір Жученко);

- прилуцький Петро Дорошенко;

- чернігівський Оникій (Іоаникій) Силич.

У Правобережній Україні І. Виговському були підпорядковані такі 10 полковників:

- білоцерківський Яків Люторенко (від 1658 р. Іван Кравченко);

- брацлавський Михайло Зеленський (згодом Іван Сербин, а після загибелі під час походу проти М. Пушкаря - Дмитро Солонина);

- кальницький Андрій Безштанько;

- канівський Андрій Бутенко;

- київський Павло Яненко-Хмельницький (небіж покійного гетьмана, згодом Василь Дворецький та Іван Якименко);

- корсунський Іван Гуляницький;

- паволоцький Іван Богун;

- уманський Михайло Ханенко (згодом від літа 1658 р. Іван Безпалий, який після поразки М. Пушкаря очолив промосковську опозицію І. Виговському);

- черкаський Федір Джулай;

- чигиринський Антін Жданович (посол до Речі Посполитої у 1653 р.) Дашкевич Я. Гетьманська Україна: полки. Полковники. Сотні. Пам'ятки України. 1990. № 1. С. 11-13; № 2. С. 18-20. Уточнено на підставі зіставлення даних з працею Юрія Ґаєцького: Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1978. Vol. 1. 394 p.; Vol. 2. P. 565-625..

Ще під час діяльності на посаді генерального писаря І. Виговський зумів заручитися підтримкою переважної більшості лівобережних полковників, серед яких були його прибічники. Самійло Величко у своєму літописі згадував серед прихильних до гетьмана полковників насамперед миргородського Г. Лісницького, ніжинського Г. Гуляницького, лубенського П. Шевця, чернігівського І. Силича (Величко назвав його «Силичич»), прилуцького П. Дорошенка Величко С. В. Літопис / пер., комент., покажч. В. О. Шевчука; відп. ред. О. В. Мишанич; ред. кол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г Жулинський, В. І. Крекотень та ін. Київ: Дніпро, 1991. Т 2. С. 229.. Відомий історик М. Костомаров перелічував полковників, які активно підтримали І. Виговського: миргородський Г. Лісницький, чернігівський І. Силич, корсунський Тимофій Іван Кульбака, іркліїв- ський М. Папкевич, уманський М. Ханенко, паволоцький М. Суличич, ніжинський Г Гуляницький, київський П. Якименко (якийсь час також наказний київський полковник Василь Дворецький) [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 91.. До переконаних однодумців гетьмана належав також могилівський полковник І. Нечай. Швидко, однак, І. Виговський зумів різними способами привернути на свій бік переважну більшість решти полковників Детальніше див. параграф «3.1. Гетьман Іван Виговський, його соратники і противники» монографії: Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. Київ: ІПіЕНД імені І.Ф. Кура- са НАН України, 2008. С. 118-149..

Микола Костомаров так охарактеризував представників української шляхти та козацької старшини, які підтримали І. Виговського: «Його ревними співрозмовниками були його двоюрідні брати, Виговські: Данило, одружений з дочкою Хмельницького, Оленою, Костянтин і Федір, дядько його Василь, овруцький полковник, і племінник Ілля; вихователі молодого Юрія: генеральний суддя Богданович-Зарудний, осавул Ковалевський і миргородський полковник, що займав посаду товариша генерального судді - Григорій Лісницький, суперник Виговського; Іван Груша, після обрання Виговського в гетьмани призначений генеральним писарем; обозний Тимофій Носач, людина без утвору, якою відрізнялися його товариші, але з природним розумом; переяславський полковник Павло Тетеря, людина без обдарувань, але з освітою; прилуцький полковник Петро Дорошенко, лубенський Швець, чернігівський Іоавнікій Силіч, знаменитий Богун; тоді вже полковник не винницький, а паволоцький; подільський полковник Євстафій Гоголь, піддністрянський [насправді брацлавський - А.Б.] - Михайло Зеленський, уманський - Михайло Ханенко, колишній київський полковник [Антон] Жданович, замінений за волею царя за похід проти Польщі - люди також здобули освіту. До цієї партії належали деякі знатні українські козацькі та шляхетські роди, а саме: Сулими, Лободи, Северини, Нечаї, Гуляницькі (з них один, Григорій, біг з України після білоцерківського миру, а потім повернувся і був призначений ніжинським полковником), Головацькі, Хмелецькі (родичі страченого в Паволочі за прихильність до Русі), Мрозовицькі (славний у народній пам'яті Морозенко, ...)» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 41, 45-47..

Остаточне утвердження при владі І. Виговського відбулося під час ради козацької старшини у Корсуні. Сам Виговський, який приїхав до цього міста, скликав 11 жовтня 1657 р. полковників, віддав їм булаву і сказав: «Не хочу бути у вас гетьманом: цар колишні вольності у нас забирає, і я в неволі бути не хочу». Полковники віддали йому назад булаву і говорили, щоб був у них гетьманом. «За вольності будемо стояти всі разом», - сказали вони і вирішили відправити посла до царя, щоб все було по-старому. Виговський взяв булаву і, коли підняв її, мовив: «Ви, полковники, повинні мені присягати, а я государеві не присягав, присягав Хмельницький» Соловьев С. М. История России с древнейших времен в пятнадцати книгах. Москва, 1961. Кн. V. Т. IX-X. C. 16; № 26. 9 октября 1658. Отписка Кіевскихь воеводъ, съ въстями о намереніяхь казаков и их сосьдей, о собьітіяхь вь Украинь, вь Корсунской радь и проч. Акты ЮЗР. Т. IV. C. 34..

Укріплення системи особистої влади за підтримки очільників військово-цивільної адміністрації на місцях стало важливою запорукою для зміцнення державності й реалізації внутрішньо- та зовнішньополітичних планів гетьмана.

Принцип «поділяй і володарюй» щодо України в міжнародній політиці Москви улітку 1657 р.

Молода держава Б. Хмельницького опинилася перед великою кількістю викликів. Гетьман прагнув використати інші держави для ведення власної політики державного будівництва в Україні. Одного з потенційних партнерів він вбачав у Московській державі, на той час ослабленій тривалими війнами і внутрішніми міжусобицями. Проте ці розрахунки виявилися найбільшою геополітичною помилкою. Насправді дуже швидко після підписання березневих статей 1654 р. зовнішня політика Москви у відносинах з іншими державами щодо українського питання стала очевидною: у жодному разі не дозволити Б. Хмельницькому створити потужний блок європейських держав, що міг би з часом протистояти Московському царству, а тому головним наміром царських посланців було не просто розсварити Військо Запорізьке з усіма його тогочасиним дійсними й потенційними союзниками (королями Швеції та Польщі, семигородським князем та господарем Валахії (тогочасна назва Молдавії)), а й перетворити їх на взаємних ворогів. Факт цього зафіксував у своєму щоденнику посол Семигородського князівства Ференц Шебеші, який протягом червня-серпня 1657 р. перебував у Чигирині. Він констатував, що незадовго до смерті Б. Хмельницького до нього з Москви прибуло два посли й «посольство їх було у тому, щоби гетьман порвав зв'язок з королем шведським і князем семигородським й пішов з ним разом спершу на обидвох валаських господарів, згодом на Семигороддя, а потім повернув би проти Польщі» Хаванова О. В. V Трансильванское княжество в период русско-польского конфликта из-за Украины в 50-е годы XVII в. Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе серединыXVII в. / ред. кол.: М. С. Мейер (рук. проекта) и др. Мо-сква: Гуманитарий, 2007. С. 341-365..

На противагу цьому Б. Хмельницький вважав першочерговим завданням своєї політики укласти мир зі Швецією та Польщею й намагався схилити до того ж Кремль. Проте в Москві не поспішали йти назустріч планам гетьмана. Під час прийому П. Тетері у Посольському приказі 14 серпня 1657 р. на висловлені побажання Хмельницького бояри обмежилися загальними обіцянками без будь-яких зобов'язань чи гарантій, що зводилися до заяви: «Якщо польський і шведський король з царської волі прагнутимуть миру, то царська величність погодиться на мир» Акты ЮЗР... Т. XI. Прибавления: 1657. С. 700; Gawronski F. Poselstwo Bieniewskiego... S. 27..

Після обрання гетьманом І. Виговського цар не поспішав надавати йому реальну військову допомогу, оскільки Москва, втілюючи в життя гасло «поділяй і володарюй», була зацікавлена не в посиленні, а в максимальному послабленні України як зовнішніми агресіями, так і внутрішніми чварами й міжусобицями. Тож після смерті Б. Хмельницького Виговський був схильний вважати перехід України у підданство Московського царства політичною помилкою. З цією метою він від часу свого обрання гетьманом намагався проводити не залежну від Москви політику. Незабаром після обрання гетьманом він вирішив укласти союз зі Швецією, Кримським ханством та конфедерацію з Польщею.

Натиск і відсіч: наступ Москви на свободу українських козаків і їхня реакція

Своїми діями незабаром після Переяславської ради 1654 р., а саме порушенням березневих статей царя з Б. Хмельницьким, Москва проігнорувала підписані з гетьманом угоди. Спочатку це порушення виявилося в тотальному нехтуванні інтересами козацької держави під час двосторонніх переговорів короля Польщі з царем Московської держави й відтак під час підписання між ними миру без допуску козацьких послів до роботи московсько-польської комісії у 1655 р. Згодом, від серпня 1657 р., відразу ж після смерті Хмельницького, Москва розпочала активний наступ на права й свободи створеної ним держави.

Цар Алєксєй Михайлович 4 серпня 1657 р. прийняв козацьке посольство під керівництвом полковника П. Тетері, яке було скероване ще в останні дні життя гетьмана Б. Хмельницького. Посол виголосив промову, суть якої зводилася до декларативних запевнень у лояльності й віронопідданстві козацтва цареві. Натомість Тетері ставили питання, що свідчили про намір збирати податки з України для Московської держави й тільки за наказом звідти централізовано виділяти частину на оплату козацького війська. За затвердженими статтями Переяславської угоди 1654 р., в містах козацької держави мали перебувати царські урядники, збирати різні доходи для царя і віддавати тим, кого він мав прислати, і вже з цих поборів платити козацькій старшині, та не більше, ніж для 60 000 вояків Війська Запорізького (загальна кількість якого разом з тими, хто не внесений до офіційного реєстру, насправді була значно більшою). Натомість козацькі полковники податків «на казну государеву» в Україні до того часу не зібрали, виправдовуючи ігнорування цих вимог тим, що їхній гетьман усе сам збирав і сам видавав платню козакам. У Москві ж вирішили «прибрати до рук» податкову систему й контроль над козацьким військом в Україні. «Офіційною версією» для виправдання цієї політики було лицемірне пояснення наступу на «вольності Війська Запорізького» не прагненням забезпечити швидке надходження коштів до царської казни, а нібито «турботою», щоб «прості козаки» «отримували своєчасну платню», бо «государ дізнався, що козаки бунтували проти гетьмана і полковників», «прибутки збирали для себе», а їм «платні не давали». У відповідь Тетеря ніби погодився зі слушністю наведених аргументів, але водночас повідомив, що через хворобу гетьмана «нам тепер з гетьманом сперечатися не можна, тому що [це] буде йому не любо». Оголосили посланцеві і другу причину незадоволення царя: «Гетьман не виконав статті, щоб не приймати іноземних послів; царська величність все сприймав милостиво, тому що гетьман писав з покорою. Так гетьману і всьому війську, бачачи таку милість, треба знати і обіцянки своєї виконувати, бо за всяке хрестозлочинство [крестопреступление] треба боятися гніву Божого». Проте Тетеря, остерігаючись схильного до бурхливих спалахів гніву гетьмана, відмовився переказувати йому сказані «повчання» й «прямим текстом» заявив у Москві: «Все це правда, - тільки ми всього цього гетьману сказати не можемо» Документы и бумаги о приезде к царю полковника Павла Тетери, посланца гетмана Бог-дана Хмельницкого («разговор» его с думными людьми Посольского и др. приказов: о польских, крымских и молдавских делах, об участии в Виленской комиссии по вопросу о наследовании царем Алексеем Михайловичем польского престола по смерти короля Яна Казимира, о постройке домов для стрельцов в Киеве, о количестве реестровых ка-заков и размерах жалованья им и их начальным людям, о сборах в казну, о запрещении гетману принимать иностранных послов и участвовать в войнах соседних государств без разрешения царя. 3 августа 1657 (7165). Российский государственный архив древних актов в Москве (РГАДА). Ф. 229. Оп. 1. 1657 г Д. 22. Л. 1-10; Акты ЮЗР... Т XI. При-бавления: 1657. С. 700; Соловьев С. М. История России... Кн. V Т IX-X. C. 8-9..

На козацькій раді 26 серпня 1657 р. почалися вибори гетьмана, які через три дні закінчилися обранням І. Виговського. Тим часом, ще не знаючи про вибір Виговського гетьманом, Алєксєй Михайлович відправив в Україну стольника Васілія Кікіна оголосити Війську Запорізькому, що цар, якому Богдан повідомив про ворожі задуми кримського хана, послав на допомогу козакам своє військо під командуванням князя Григорія Григоровича Ромодановського і Васілія Борисовича Шереметєва, й найближчим часом на козацьку раду як його представники мають прибути Алєксєй Нікітович Трубецькой і Богдан Матвійович Хитрово. Услід за Кі- кіним 2 вересня до Чигирина прибув наближений до царя Артемон Матвєєв, голова московських стрільців, «альтер его» володаря. Він заявив, що цар, довідавшись про смерть Хмельницького, прислав боярина і казанського намісника князя Алєксєя Трубецького, а з ним Богдана Матвійовича Хитрово, воєводу Ржева, і думного дяка Ларіона Лопухіна з товаришами до Києва. Наказав Виговському з'явитися до Трубецького з полковниками усіх полків та значних міст для обрання гетьмана в присутності посланця царя «як спостерігача», щоб присягнути на вірність цареві Акты ЮЗР... Т. IV С. 20..

В інспірованому Москвою переобранні гетьмана ховався злий намір позбавити його влади й підтримати обрання покірнішого претендента на гетьманську посаду, розраховуючи, що такий кандидат на гетьманство не чинитиме опір наступові Кремля на права і свободи України. Проте коли П. Тетеря довідався про вимогу з Москви скликати повторно раду козацької старшини для обрання гетьмана в присутності Трубецького, то порадив гетьману не йти на таку раду, застерігаючи, що цар через свого посланця планує позбавити Виговського влади Акты ЮЗР... Т. XI. Прибавления: 1657. С. 706..

Політика поступового впровадження агресивних намірів Москви супроводжувалася брутальною поведінкою стрільців прибулих її військ в Україні Список со списка белорусского письма царю Чаусовского полковника Ив[ана] Нечая об обидах ему от Вас[илия] Борисовича] Шереметева и от воевод Оршанского, Мстислав-ского, Шкловского, Минского и т. д.), 35 38. РГАДА. Ф. 229. 1659 (7167) г Оп. 1. 1658 г. Д. 27. Л. 1-38; Приезд в Москву города Конотопа протопопа и мещан с гетманскою к государю грамотою о судном деле конотопских жителей с путивльскими боярами, их разоряющими. РГАДА. Ф. 124. Оп. 1. 1657 г. Д. 11. Л. 1-141..

Вступ війська Московського царства в Україну

Після того, коли 10 серпня до Москви надійшла звістка про смерть Б. Хмельницького, під час прийому П. Тетері у Посольському приказі 14 серпня 1657 р., на висловлені побажання Б. Хмельницького гетьманському посланцеві було оголошено, що цар наказав вирушити на захист України Ромодановському і Васілію Шеремєтєву з військом, а для вирішення «великих государевих справ» додатково будуть послані князь Алєксєй Трубецькой, намісник Ржевський, Богдан Хитрово і думний дяк Іларіон Лопухін Gawronski F. Poselstwo Bieniewskiego... S. 27..

У відповідь, однак, П. Тетеря відверто виступив проти введення війська Московської держави в Україну, мотивуючи це можливим поширенням негативних чуток та настроїв: «У нас тепер перед ворогами спасіння немає, а у Війську багато нерозумних людей, які стануть думати, що царські бояри йдуть з військом за тим, щоб Військо Запорізьке чимось утруднити, а нам тепер [царського] війська не треба» Соловьев С. М. История России... Кн. V Т. IX-X. C. 11..

Згодом посол царя Артамон Матвєєв у розмові з І. Виговським виправдовував введення фактично окупаційних військ Московської держави в Україну наданням допомоги Війську Запорізькому проти Польщі: «Та ще Павло Тетеря, коли був у Москві посланцем у государя, то просив оберігати вас проти ворогів ваших; і тепер наказано князю Ромодановському йти нашвидкуруч з кінними та пішими людьми, та велено також боярину Василію Борисовичу Шереметьєву вислати кінних і піших; а ти, гетьман, накажи приготувати їм запаси і підводи» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... C. 61-62..

Насправді ж посланці Кремля прагнули утвердження влади царя в Україні - розміщення війська Московського царства з метою наступу на незалежність козацької держави. Ось як прокоментував їхні наміри польський історик Ф. Ґав- ронський: «Відтак вони звернули увагу на те, що гетьман “просив” військо для безпеки кордону, а цар прийняв це прохання і розмістив у Києві 3000 воїнів, гетьман же не дав їм ні їжі, ні навіть місця для поселення і будівництва. Цю справу, важливу й правильну зі свого бачення, Москва постійно висувала на перший план, прокладаючи собі шлях до встановленої мети.. ,» Gawronski F. Poselstwo Bieniewskiego. S. 26..

Після від'їзду А. Матвєєва у містах України поширилися тривожні звістки. Цар вимагав, як писав згодом у своїй хроніці Йоахім Єрліч, щоб у козаків був гетьман, якого він їм дасть, щоб воєводи були в усіх містах і містечках, щоб прибутки надходили до царя, щоб Юрія Хмельницького відправили до Москви з усім батьківським майном, щоб кількість козаків обмежили до 12 000 осіб, а царським солдатам виділили житло, як це раніше робили для вояків «кварцяного» війська Польщі. Ці вимоги не припали до душі козакам, гінця (про кого йдеться - невідомо, можливо, про А. Матвєєва) ударили кілька разів кулаками, а потім і якимось тупим предметом, кажучи, що «[так] може бути і вашому царю». На закид до представників козацької старшини про потребу дотримуватися присяги вірності цареві посланець Московської держави почув від одного з них гостру відповідь: «Помер Хмельницький, який присягнув, а з ним померла присяга» Jerlicz J. Latopisiec albo kroniczka... Warszawa: Maur. Wolff, 1853. T. 1. S. 210..

На генеральній раді, скликаній І. Виговським до Корсуня 3 жовтня 1657 р., був присутній - як доповіли царю - гетьман із полковниками та «значнішими козаками». Він демонстративно склав булаву перед полковниками і сказав, що не може бути гетьманом, бо цар прислав йому пункти, які забиратимуть у козаків колишні вольності, а він, гетьман, не хоче жити в неволі. Генеральний суддя Самійло Богданович і полковники дали йому булаву і попросили його бути гетьманом, і всі вони заявили про готовність підтримувати гетьмана в обстоюванні козацьких вольностей. Павло Тетеря і ніжинський полковник Г Гуляницький, полтавський М. Пушкар, прилуцький П. Дорошенко та іркліївський полковник Ф. Джеджалій встали й заявили, що виконуватимуть усе, що їм накаже гетьман. Брацлавський полковник М. Зеленський та І. Богун виступили за розрив відносин з царем, бо його радники були недоброзичливими, вони переконали б його повести козаків у рабство і відібрати їхні пільги. Рада постановила надіслати до царя посланця Юрія Міневського, корсунського осавула, зі звітом про обрання Виговського і з проханням підтвердити всі колишні привілеї. Виговський узяв булаву, і всі вони під присягою зобов 'язалися стояти за гетьмана та свої давні вольності. До Корсуня прибули з гетьманом шведські, турецькі, польські та інші посланці Акты ЮЗР... Т. IV С. 34; [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 17..

Коментуючи політику Москви й згадану раду, М. Костомаров писав, що гетьман формально пообіцяв підтримати військо з Московської держави, але «як почули старшини, то стали бачити в цьому таємний намір порушити їхні права. Негайно з'явилося великоросійське військо і стало двома загонами: один, з Ромоданов- ським, - у Переяславі, другий, з Ляпуновим, - у Пирятині. Очікували, як було оголошено, ще приходу Трубецького з товаришами; це особливо лякало старшин, бо не сказано було, для яких справ прийде це військо. Артамон Матвєєв привіз наказ збирати по Україні запаси на прогодовування війська з доходних статей (оренд); а всі ці статті були в розпорядженні старшин і вони вбачали тепер у цьому зазіхання на свої доходи. Потрібно було всю цю справу запропонувати на обговорення ради. Рада зібралася в призначений день. ... Рада відбувалася у полі. Виговський поклав свою булаву і бунчук, поклонився зібранню і сказав, що йому надіслані від царя такі пункти, щоб у козаків колишні вільності забирати. “Я в неволі бути не хочу”, - додав він, і відмовлявся від гетьманства. Він оголосив, що рада може вибрати іншого гетьмана, і поїхав геть. Тоді керівні люди пішли за ним, повернули і почали просити, щоб він залишився на гетманській посаді. Суддя Самійло Богданович-Зарудний вручив йому булаву. “Ми, - казали козацькі старшини, - стоятимемо за свої вільності заодно, щоб у нас нічого не відібрали, щоб не було зміни; щоб як раніше були, так щоб і тепер залишилися ми, вільні”. Виговський, ніби виконуючи загальну волю, прийняв знову булаву. Цією церемонією і скінчилася рада» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... C. 61-62..

Наступного дня, 4 жовтня 1657 р., відбулася друга рада. Скерований путивльським воєводою шпигун, «посадський чоловік» Миколка «затесався між козаками» (або, можливо, заховався там, де відбувалася рада), і передав потім інформацію про це своєму керівництву під час «розпитування». Виговський, зокрема, сказав: «При покійному гетьмані Богданові Хмельницькому в нас не бувало нарад і ради, але тепер ви мене обрали гетьманом, і я без вашої військової ради не робитиму

жодних справ. Нині я оголошую вам: прислав до нас шведський король, кличе нас до себе в союз [шпигун у своєму донесенні сказав «у підданство», але в листі Бутурліна було згадано про союз, а не підданство - А. Б.]. Навіщо ми, без його государевої відомості, домовилися з Ракоці; хоче, щоб Антона Ждановича покарати: “Ви вже спочатку зрадили шведському королю, зрадили і кримському хану і Ракоці угорському і пану волоському, а тепер і нам хочете зрадити. Чи довго вам займатися такими пустощами [шалостями]?”.

Гетьман хотів, очевидно, посилити невдоволення царською владою в Україні, але в той же час вигороджував себе, якби звістки про те передчасно дійшли би до Москви, і тому став запитав присутніх на раді: “Тепер, без жодних пустощів, дайте мені пораду, як вчинити?”. Проте правобережні полковники - Зеленський, Богун і ще один із полковників відповіли: “Нам, пане гетьмани і всі панове-рада, не годиться бути під царською величністю: він, государ, до нас милостивий, та керівні його люди до нас не добрі, намовляють государю, щоб навести нас у велику неволю, і гідність відібрати!”. І. Виговський вирішив послати до царя посольство і просити про непорушення вольностей Війська Запорізького. “І всі тоді, - писав Бутурлін у своєму донесенні до царя: - між собою душами укріпилися, щоб їм усім за гетьмана і за свої права і старі вільності стояти заодно. І багато інших непристойних речей у них було”» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 62-63..

Незабаром після цього І. Виговський утвердився при владі й підписувався як гетьман, а не як виконувач обов'язків гетьмана (відповідно до запропонованого на одній з рад формулювання «на той час гетьман»). За твердженням М. Костомарова, «з цих пір, мабуть, Виговський викинув зі свого підпису вираз: “на той час [гетьман]”, на який, за словами українського літописця, погодився як на умову, коли козаки на першій раді вручили йому булаву Там само. C. 64.».

Очевидно, що скеруванням своїх воєвод та війська цар вирішив посилити військову присутність Московської держави в Україні, що добре зрозуміли І. Ви- говський та представники козацької еліти. Із часом козацькій розвідці вдавалося викрити також інші таємні плани Кремля. На початку жовтня 1657 р., наприклад, миргородський полковник Г. Лісницький зізнався одному зі знайомих, що йому стало відомо про скорочення Війська Запорізького до 10 000 козаків, зменшені військові сили яких буде замінено московськими: цар пришле в Україну князя Трубецького з військовими гарнізонами, які будуть дислоковані в українських містах (Чернігові, Переяславі, Ніжині, Білій Церкві, Корсуні, Прилуках та інших) і яким треба буде давати харчування коштом їхніх жителів Джерела з історії національно-визвольної війни... Т. 4. C. 355; Акты ЮЗР... Т. IV C. 32-33..

Звістки про прихід війська Московської держави та агресивні наміри Кремля щодо України викликали хвилю невдоволення і серед козаків, які не бажали обмеження влади гетьмана, своєї свободи та прав, і серед селян, які не бажали зростання податків та поборів з боку агресивних сусідів. Полковники писали про це по сотнях, де люди почали збиратися на ради й обговорювати ці листи. Миргородський полковник Г. Лісницький з Лівобережної України розіслав по сотнях свого полку листа такого змісту: «Ми присягали його царській величності, щоб нам за звичаєм бути на своїх вільних правах у Війську Запорізькому, і були ми вірні в підданстві його царської величності до смерті гетьмана Богдана Хмельницького; а тепер іде на нас боярин царський князь Трубецькой з військом, та князь Ромодановський із ратними людьми; і вам наказано давати їм живість беззаборонно; хочуть учинити в Україні містами воєвод: у Києві, Чернігові, Переяславі, Умані й інших, щоб всюди їм давали живність, і брати на государя всі податки з народу; а козацького війська тільки й залишиться, що в Запоріжжі десять тисяч, і вони будуть отримувати з наших доходів платню від оренд та млинів; а більше вже й не буде Війська, а стануть усі міщанами та селянами; а хто не захоче бути міщанином або селянином, той буде в драгунах і солдатах. Кримський же хан надсилає до нас [послів] і просить, щоб ми, як і раніше, були з ним у дружбі. І від нас не вимагає жодних поборів......

Інші козацькі полковники по правому боці Дніпра демонстрували ще більшу готовність захищати свої права й розсилали на лівий бік універсали, в яких писали: «Ми, задніпровські козаки, не звикли до неволі, і не хочемо її. А якщо ви піддастеся царській волі, то ми з татарами на вас війною підемо» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 70-71..

Полковник Григорій Лісницький, який після смерті Богдана приїхав із Чигирина до Миргорода, зібрав на своєму полковницькому дворі раду сотників і говорив їм: «Надсилає цар московський до нас воєводу Трубецького, щоб Війська Запорозького було тільки 10 000, та й ті повинні жити в Запоріжжі. Пише цар кримський дуже ласкаво до нас, щоб йому піддалися; краще піддатися кримському ханові: московський цар всіх вас драгунами і невільниками вічними зробить, дружин і дітей ваших у постолах личних ходити змусить, а цар кримський в атласі, оксамиті і чоботях турецьких ходити дасть». Коли сотники й отамани відмовили та заявили, що не хочуть піддаватися «бусурманам», Лісницький надіслав грамоту в Константинів: «Були ми в підданстві у його царської величності по своїй волі до смерті гетьмана Богдана Хмельницького; а тепер йдуть до нас воєводи Трубецькой і Ромодановський з військом, і ви повинні будете давати їм харчі та всяку живність; по наших містах хочуть посадити царських воєвод і живність їм давати, а які податки брали на короля і на панів, і ті податки будуть брати на государя; війську бути в Запоріжжі всього десятьом тисячам: інші будуть або міщанами, або хлопами, а хто не хоче бути міщанином, тому бути в драгунах» Соловьев С. М. История России... Кн. V Т IX-X. C. 16..