Основні зовнішні та внутрішні політичні чинники Гадяцької унії: українські обставини, передумови, причини (серпень 1657 р. - вересень 1658 р.)

Іван Виговський відкрито позиціонував себе як захисник козацьких «прав та вольностей» і в середовищі козацтва, і перед посланцями царя. Ось як охарактеризував його тогочасну політику М. Костомаров: «17 жовтня в Братському монастирі єпископ чернігівський Лазар Баранович покликав гетьмана та старшину на обід. “Проте я тепер боюся, - заявив тоді гетьман, - государевого гніву, що його указ вибрали гетьманом: ми отримали грамоту від государя, а в ній я названий не гетьманом, а писарем”. Тоді ж генеральний суддя Самійло Богданович промовив таку мову: “Коли ми, козаки, піддалися під високу руку його царської величності, то государова милість була до нас така, щоб вольностей наших у нас не віднімати; а тепер надіслані до нас пункти, за якими доводиться втратити самі вольності; а ми як були під королівським володінням, то в нас вольностей король не забирав; ми ж відступили від короля і піддалися під государевий високий захист тільки заради оборони християнської віри від ляцького гоніння, щоб нам не бути в католицькій вірі, або в унії”. Під час банкету І. Виговський звернувся до В. Бутурліна з проханням: “Нехай государ нас завітає: не накаже у нас віднімати колишніх вольностей”» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... C. 65-66..

Тоді І. Виговський не виступив відкрито проти скерування царем в Україну війська під командуванням Григорія Ромодановського, розраховуючи використати його для розгрому опозиції на чолі з Я. Барабашем та М. Пушкарем. Однак ці плани були занадто наївними, оскільки Москві був не просто вигідним, а й навіть потрібним нутрішній розкол і міжусобиці в Україні, тому в Кремлі не планували скерування цього війська для боротьби проти «антигетьманської Фронди полковників та черні». З Києва гетьман виїхав до Переяслава, а 24 жовтня побачився з Ромодановським у присутності своїх старшин: обозного Тимофія Носача, полковника Павла Тетері, Федора Богдановича, Івана Ковалевського і свого брата Данила. Ромодановський до того часу два місяці стояв під Переяславом з «ратними людьми» і не отримував жодних запасів харчів. Він скаржився, нібито його прислали на прохання Війська Запорізького, щоб обороняти Україну від її ворогів, а харчування для царського війська не дають, і погрожував повернутися туди, звідки прийшов. Незважаючи на підозру, яка виникала щодо мети вступу царського війська, гетьман намагався всіма способами затримати Ромодановського і дуже невимушено з ним говорив, подібно до того, як це було на раді в Корсуні. Він пояснив невидачу запасів тим, що в Україні після смерті Б. Хмельницького, він, Виговський, ще не був справжнім гетьманом: не було ще зверхника, якому всі однаково би підпорядковувалися. Заявляв, що вороги нападуть на Україну, тільки-но військо Московського царства відступить геть, і, нарешті, описував внутрішній неспокій краю. «Після Богдана Хмельницького, - казав він, - у черкаських містах учинився заколот і пустощі та бунт; а як скоро ти, окольничий його царської величності і воєвода князь Григорій Григорович, прийшов у черкаські міста з ратними людьми, то, милістю Божою та государевим щастям, всі втішилися; тепер у Запоріжжі великий заколот: хочуть побити своїх старшин і піддатися кримському хану! Я ... за такі заворушення, бунти і зраду царської величності поїду їх утихомирювати з військом, а ти, окольничий і воєвода, з ратними людьми перейди за Дніпро; з тобою будуть полковники: білоцерківський, уманський, брац- лавський та інші; а я розберуюсь з бунтівниками і зрадниками».

Проте Г. Ромодановський відповів, що не піде за Дніпро без волі государя. І. Виговський через три дні після того даремно знову просив його і повідомляв, що спіймані татари під час допитів визнали, що хан збирається з польським військом нападати на Україну. Намагаючись перевести Ромодановського за Дніпро, Виговський, очевидно, не довіряв князеві Ромодановському й не був впевнений, що той не підтримає бунт М. Пушкаря й не перейде на його бік. Гетьман хотів відрізати військо Ромодановського від сил князя Трубецького і змусити його перейти у Правобережну Україну - туди, де будь-який заколот війська з Московської держави козаки та інші місцеві жителі зустріли би з обуренням і з протидією, і де Ромодановський не зміг би подолати спротив [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 67-69..

Іван Виговський 25 жовтня прибув з Києва до Переяслава на нараду з Г Ромо- дановським і знову вимагав, щоб князь перейшов з царським військом через Дніпро і приєднався до білоцерківського, уманського, брацлавського та інших полковників. Виговський розпочав економічну блокаду Запорізької Січі, щоб приборкати опозиціонерів, стверджуючи в листах до Москви, що ті хочуть вбити козацьких старшин і здатися ханові, який разом з польським військом планує напасти на українські міста, тільки-но вдарять перші морози. Виговський пообіцяв приєднатися до царської армії після придушення виступу бунтівників. Ромодановський скаржився, що, очікуючи Виговського, сім тижнів перебував під Переяславом, а прибулий з ним Лев Ляпунов з іншими «ратними людьми» - під Пирятином: «А ви не прийшли, у війська не було їжі, багато коней загинуло, а нам цар звелів повертатися до Білгорода, коли не буде їжі, і ти її не даш. Без царського наказу за Дніпро не піду». На це гетьман застеріг: «Якщо ви цього не зробите, татари з ляхами, бачачи заворушення в нашій країні, вторгнуться, і тоді полки перед Дніпром здадуться полякам, а інші - ханові» Kubala L. Wojny dunskie... S. 93..

Проте й ці аргументи не дали очікуваного ефекту: Г. Ромодановський категорично відмовився допомогти І. Виговському в його боротьбі проти внутрішньої опозиції. Очевидно, Москва зайняла двоїсту позицію: на словах нібито виступала за примирення сторін конфлікту, насправді ж не вважала доцільним вдаватися до будь-яких дій, що сприяли би посиленню й утвердженню Виговського при владі. Незабаром після цього, 19 листопада 1657 р., посол І. Виговського Даніель Оліве- берґ у листі до Карла Ґустава X стверджував, що до козаків прибув московський посланець і вимагав, щоб їх було разом 40 000, зокрема на Запоріжжі - 12 000, в Україні - ще 22 000, а решту потрібно знову зробити селянами. Військо Запорізьке мало відмовитися від трьох воєводств (ніжинського, переяславського і білоцерківського), куди прибудуть московські воєводи, яким козаки підкорятимуться, і нарешті, новим гетьманом треба обрати Юрія Хмельницького. Козаки зібралися в Корсуні у великій кількості і звідти надіслали до Москви звернення, у якому твердили, що не можна обмежувати кількість козаків, не можна віддавати цареві міста, яким не загрожує небезпека, і не можна дозволяти татарські напади й віддавати свою булаву Ю. Хмельницькому - недосвідченому хлопчику. У відповідь цар надіслав їм на допомогу 10 000 людей, які були в Переяславі, і пообіцяв ще 80 000 Архивъ ЮЗР. Ч. III. Т VI. С. 339..

Від прибуття в Україну нового царського посла Богдана Хитрово політика Москви була спрямована на збільшення її військової присутності, тобто на зміцнення чинника сили з одночасними домаганнями зменшення реальної кількості Війська Запорізького до 60 000 козаків. Було намічено перші кроки до поступової широкомасштабної окупації України військами Московської держави. Фактично тоді було «винайдено формулу маскування воєнної агресії», яку Кремль активно застосовував багато століть після того щодо України й інших загарбаних країн: «введення обмеженого військового контингенту» нібито для «захисту інтересів місцевих жителів» перед «несправедливим» місцевим правителем.

На раді в Переяславі Б. Хитрово оголосив зібраним царську волю, щоб у великих козацьких поселеннях, у Чернігові, Ніжині, Переяславі та інших були воєводи та московські бригади, як і в Києві, і всюди, де це видасться потрібним Москві. Ці міста мали бути укріплені, а коминні податки та оренди, зібрані в цих замках на військову казну, мало сплачувати Військо Запорізьке. Гарнізонам було відведено роль поліції. Виговський заявив, що коли приїде до Москви, то сам скаже цареві, де мають бути воєводи. Посланець вимагав вивести всіх козаків з Литви (де козаків насправді не було багато), а селян, які добровільно перейшли до козаків, повернути в колишній стан: скаржився, що ті тікають в Україну, потім повертаються і переконують інших приєднуватися до бунтівливих козаків, часто мстять своїм господарям. Боярин вимагав, щоб гетьман не ладив зі шведським королем; з поляками, казав він, неминуча війна, і козаки мусять бути готові, коли прийде наказ з Москви Отправление к гетману Ивану Выговскому ближнего окольничего Богдана Хитрово: подлинный его гетмана ответные статьи на чинимые Хитровым вопросы о разных делах; статейный список бытности у гетмана оного Хитрова. Декабрь 1657 г РГАДА. Ф. 124. Оп. 1. 1657 г Д. 19. Л. 1-47; Kubala L. Wojny dunskie... S. 98..

Протягом наступного місяця згадані наміри Москви щодо України було підтверджено на підставі інших джерел. Наприкінці листопада 1657 р. комендант Кам'янця-Подільського Гуменецький повідомив великого коронного гетьмана Станіслава Потоцького про те, що московський посол прибув до І. Виговського з такими вимогами (далі цитата з листа):

«1) Щоб було тільки 12 тисяч реєстрових козаків;

2) щоб вся інтрата [податки - А.Б.] йшла до царя;

3) щоб над кожним полком був полковник москаль і московська старшина;

4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими;

5) щоб молодого Хмельницького було відіслано із скарбами;

6) щоб київського митрополита висвячував московський патріарх...».

У повідомленні згадано про інцидент, коли обурений І. Виговський ударив булавою одного з царських послів (відомий, але історично не доведений факт), а також про взаємну недовіру московитів і козаків: «При відправці посол отримав булавою у груди. Все, що тільки є московитів у Києві, на ніч виходять в поле на нічліг, не довіряють козакам, щоб їх не вирізали» Джерела з історії національно-визвольної війни... Т. 4. C. 361..

Згідно з іншими достовірними джерелами, після цього цар послав до гетьмана посла з такими вимогами:

1) він не може виводити в поле більше, ніж 100 000 вояків, і платня не може бути розрахована на більшу кількість вояків;

2) він має віддати царю право варити горілку;

3) козаки мусять послати сина старого гетьмана Хмельницького до Москви, щоб він правильно засвоїв грецьке вчення.

Також стали відомими інші вияви наступу Москви на свободу козаків в Україні: «Московити претендують на всі фортеці в Україні і хочуть скинути київського митрополита, який поставлений константинопольським патріархом, а возвести того, якого поставить московський патріарх» Там само. C. 363-364..

Унаслідок поширення серед козацької еліти чуток про наступ Москви на завойовану у визвольній війні свободу дедалі більше зростало усвідомлення загрози перепідпорядкування національної церкви замість Константинополя Москві, а також розуміння небезпеки наступу Кремля на народні традиції та звичаї, потенційних репресій проти невдоволених і колонізації України московськими поселенцями. Такі сумні перспективи обговорювали на таємних нарадах представники козацької старшини, після чого інформація «йшла в народ». Коментуючи поширення звісток, 19 жовтня 1657 р. ніжинський протопоп Максим Філімонович писав до боярина Ртищева у Москву, що прибічники І. Виговського інформують «народ, що як скоро цар і Москва візьмуть його в свої руки, то не можна буде селянам в чоботях і в суконних каптанах ходити, що вони будуть вигнані до Сибіру або до Москви, крім того, цар і попів своїх пошле, а наших туди ж поженуть», у Києві ж буде московський митрополит Акты ЮЗР... Т. IV C. 41.. Він визнав, що в Україні «побоюються, щоб воєводи не порушили тутешніх звичаїв і правил, як у церковній, так і в цивільній будові, і щоб звідси насильством у Московщину людей не гнали» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 123..

У той же час царські воєводи застосовували насильство щодо селян, які хотіли приєднатися до козацьких сотень у Білорусі. Коли у Могилівському повіті місцеві селяни почали вписуватися до козацького реєстру, воєвода заборонив це, але полковник Нечай - наказний гетьман у Литві - приймав їх до реєстру. Московські воєводи зайвих самовільних козаків виключали самі, били їх батогами, били осліпом і сотників, і осаулів, щоби не вписували нових козаків. Царському урядові хотілося, щоб ці селяни виконували повинності; а вони, ставши козаками, не хотіли нічого платити з тих земель, на яких жили. Даремно полковник Нечай скаржився і покликався на накази гетьманів Хмельницького та Виговського, які забороняли йому виводити козаків. «Війна наближається, - писав він, - козаки потрібні будуть; не можна виганяти і бити людей заслужених, які й рани терпіли, і в осадах сиділи». 27 серпня Нечай надіслав до царя скаргу на воєвод мстиславського, оршанского, борисовського, шкловського, конильського та мінського. «Воєводи, - писав він, - забирають у нас села, з яких ми могли б мати хліб собі; підданих великої царської величності, козаків моїх, виганяють насильно з будинків, вимагають з них, як з мужиків, податей, ріжуть їм чуприни, б'ють батогами, грабують; і якби докладне все гидке нам описувати, то багато часу було б потрібно». Особливо скаржився він на боярина Василія Шереметєва: «козаків бере і садить у в'язницю, а інших діває невідомо де» Акты ЮЗР... Т. IV C. 41; [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 69-70..

Найбільшого загострення відносини між І. Виговським і царем сягнули на початку 1658 р. Підозри, що гетьман веде перемовини із королем Польщі, не виходили за межі здогадок через відсутність переконливих доказів. Однак і сумнівів вистачало для того, щоб Москва висунула вимогу проведення перевиборів гетьмана, що було, послуговуючись сучасною термінологією, спробою «оголошення вотуму недовіри або імпічменту» Виговському. Як наслідок, у лютому 1658 р. у Переяславі було скликано козацьку раду за участю генеральної старшини та всіх полковників (крім М. Пушкаря). Проте, як і під час Корсунської ради у жовтні 1657 р., на «перевиборах» знову переміг Виговський. Один із присутніх під масове схвалення виголосив повноважному представникові царя Б. Хитрово лаконічну промову, що була, по суті, вербальною квінтесенцією довіри до гетьмана: «Ми нічого не зробили ні цареві, ні тобі, воєводо, щоб позбавити нас нашого козацького права вибирати гетьмана. Виговський зламав собі голову, щоб звільнити нас із тяжкого рабства, а ми всі живемо з ним і готові за нього вмирати, і вся Україна, полковники, осавули, отамани, сотники і вся чернь у цьому присягаємо» Kubala L. Wojny dunskie... S. 97..

Коментуючи протиріччя між Московською державою і Україною, Ф. Ґаврон- ський дійшов до висновку: «Москва і козаччина вороже стали одна проти іншої і намагалися приховати й розмити це ставлення: козаки, боячись неясного і невизна- ченого завтрашнього дня, Москва - щоб нікого не відчужувати, і цю країну, природно багату, об'єднати й асимілювати з собою. З перебігу подій було видно, що має дійти до битви. Обидві сторони обмінювалися послами, ніби з'ясовуючи свою позицію, а фактично насправді вивчаючи одна одну». З його ж слів, «Москва постійно прагнула обмежити це свавілля, яке, ставши традицією, потрапило до категорії “козацьких вольностей”. Тиск на цю позицію розцінювався як “шкода”. Крім того, Москва зі своєю ідеєю державної єдності не могла миритися з державою в державі, і наполегливо та чітко прагнула зламати такий стан речей». Своєю чергою Виговський «хотів заспокоїти Москву, щоб легше було зосередити свої сили і тим легше керувати своїми думками - про відокремлення України від московського царського режиму» Gawronski F. Poselstwo Bieniewskiego... S. 37, 54..

У листі до царя Алєксєя Михайловича 2 липня 1658 р. Іван Виговський урешті відкрито виступив проти того, що князь Ромодановський вирушив в Україну з військом. Гетьман писав, що цього робити не треба, бо в країні зараз нема ні внутрішніх, ні зовнішніх ворогів: він розбив сили бунтівників М. Пушкара та Я. Барабаша, й в Україні настав спокій, хан з ордою перебуває у Білгороді, а ті, хто міг би загрожувати ззовні, - за межами країни (калга й нурадин був у Криму, турецький султан - в Адріанополі і послав війська проти Ракоці, а король Польщі - у Познані). Виговський звинуватив Шереметєва, який приїхав до Києва, у тому, що той чинив свавілля: «просить невідь-яких грошей і воєвод без наших порад по місцях розсилає, для чого - не знаємо». Виговський просив царського указу, щоб Шереметєв «від того утримався», й констатував, що той «і в Білій Русі чинив кривди козакам, сам будучи винним» Джерела з історії національно-визвольної війни... Т 4. C. 369..

У першій декаді липня 1658 р. під час переговорів між І. Виговським політичні діячі Речі Посполитої, поінформовані своїми довіреними людьми з надійних джерел про підготовку наступу Кремля на Українську козацьку державу, вважали за потрібне попередити гетьмана про загрозу царського наказу (призначення воєвод та скерування царського війська під командуванням В. Шереметєва та князя Ромодановського в Україну). Після того, як Москві від її шпигунів стало відомо про надходження цієї інформації до гетьмана, у Кремлі вирішили дезінформувати гетьмана про справжні наміри Московської держави. 26 липня звідти до Чигирина вирушив піддячий Яків Пopтомоін з грамотою такого змісту: «Писали до нас з литовських міст наші воєводи, що польський король Ян-Казимир послав в Малу Русь чарівні листи, ніби боярин Шереметєв і окольничий князь Ромодановський послані проти тебе, гетьмана, і проти всього Війська Запорізького. Знаючи твою вірну до нас службу, ми не думаємо, щоб ти цим листам повірив: знатні люди відправлені проти свавільників [у відповідь] на твою чолобитну, а не для війни проти вас, єдиновірних православних християн. Так ти розкажи начальним і всяким людям, щоб вони польськими листами не зваблювалися і сумнівів ніяких не мали, жили б у злагоді й любові [в совете и любви] під нашою високою рукою» Отправление к гетману Ивану Выговскому подьячего Якова Портомоина с грамотою государевою уведомительною о посылке в малороссийские города воевод Шереметева и князя Ромодановского с войсками, не для нападения на его, гетмана, но для вспоможе-ния ему противу польских набегов. 26 июля 1658 г. РГАДА. Ф. 124. Оп. 1. 1658 г Д. 15. Л. 1-80; Соловьев С. М. История России... Кн. V Т IX-X. C. 31..

Яків Портомоін приїхав до Чигирина 9 серпня і подав гетьману царську грамоту. Виговський відповів: «Ратні люди Ромодановського людей побивають і всяке розорення чинять, при тому князь Ромодановський свавільців Барабаша та Лукаша та інших багатьох черкас до себе в полк прийняв. І я, не чекаючи того, щоб на мене государеві ратні люди прийшли на війну, йду за Дніпро сам з Військом Запорозьким і татарами відшукувати цих свавільників, і якщо государеві ратні люди стануть їх захищати або будуть який запал в черкаських містах робити, то я мовчати не буду, а до Києва пошлю брата свого Данила з військом і з татарами, щоб боярина і воєводу вислати геть...». Портомоін був затриманий під вартою, і в серпні Виговський виступив з Чигирина Соловьев С. М. История России... Кн. V. Т IX-X. C. 31-32..

Розпалювання Московським царством внутрішніх антагонізмів у козацькій державі

Москва закладала основи політики інтриг, яку згодом використовувала для втілення в життя принципу «поділяй і володарюй» під час інкорпорації і поневолення України. Фактично посол царя мав з'ясувати настрої козаків й у разі недостатньої військової платні використати соціальне невдоволення політикою гетьмана для того, щоб спровокувати громадянську війну в Україні. Він повинен був інструмен- талізувати в інтересах Москви опозиційні настрої в Україні й сформувати міф про «доброго царя», який нібито є «оборонцем прав поневолених», яких несправедливо пригнічують гетьман, козацька старшина й віддані йому полковники та інші очіль- ники України. «Сіяння розбрату» переслідувало цілком чітку й конкретну мету: викликати недовіру до очільників козацької держави та заворушення в містах, інакше кажучи, спричинити підтримкою бунтів Запоріжжя та М. Пушкаря проти І. Виговського державний заколот. Скеровані в Україну воєводи виступили б у ролі авторитетних керівників, які примирять конфліктні сторони «під царською рукою» на ґрунті визнання усіма авторитету царя.

З цією метою стольнику В. Кікіну, який від 10 до 14 серпня перебував в Україні для вивчення ситуації на місцях, було наказано розпитати козаків, чи давали їм за гетьмана Богдана під час походів платню, й у разі негативної відповіді запевнити, що Б. Хмельницький робив це без відома государя, який нібито призначив їм гроші з міських і повітових зборів, а тепер вирішив вивчити усе і доручив це князеві Тру- бецькому. Кікін мав також говорити з війтами, бурмістрами і міщанами наодинці про те, що гетьмана не стало, а на українські міста наступають вороги - кримський хан і поляки, тому цар для їхньої оборони послав військо, а для вирішення своїх «государевих справ» - «князя Трубецького з товаришами», що «государеві воєводи» в «знатні міста» України призначені нібито для того, аби «тамтешнім мешканцям від полковників та інших людей образ і податків не було» Акты ЮЗР... Т ХІ. С. 706..

Васілій Кікін виконав своє завдання: він не тільки спілкувався з простими козаками, городянами та селянами, а й намагався формувати в них позитивний імідж царя, роз'яснював «захисну місію» намічених для скерування в Україну царських воєвод, критикував політику покійного й новообраного гетьманів і козацької старшини. Ось як прокоментував його діяльність у ті дні в Україні польський історик Ф. Ґавронський: «Кікін, вірний своїм настановам, не задовольнявся офіційними стосунками зі старшинами, а зближувався з черню, з городянами, з сільським населенням. По дорозі з Путивеля до Чигирина, у Ромнах, Лохвиці та Лубнах, він розмовляв з міщанами, козаками та сільськими головами.. ,» Gawronski F. Poselstwo Bieniewskiego... S. 31-32..

Через надісланих в Україну воєвод, воєначальників, посланців і простих агентів Кремль намагався посилювати соціальні антагонізми між генеральною старшиною, суперечності між полковниками, протиріччя між гетьманом і Запорізькою Січчю, козацькими «верхами» і суспільними (міськими, козацькими, селянськими тощо) «низами», щодо яких зміцніла козацька старшина усе частіше вживала «успадкований» від перебування України в складі Речі Посполитої шляхетський зневажливий термін «чернь». Досить влучно цю позицію Москви сформулював згаданий Ф. Ґавронський, зауваживши, що вона розпочала політику ламання й усування принципових відмінностей між Московською державою і Україною, «вміло маневруючи між свавіллям й амбіціями» окремих козацьких старшин: «Помітивши, що між “черню”, військом, сільським населенням і козацькою старшиною не тільки була розбіжність в інтересах, а, навпаки, приховане взаємне невдоволення, було вирішено використати їх на користь своїх державних інтересів. Централістська і сильна самодержавством Москва не могла терпіти поряд зовсім іншого суспільного і державного устрою й не могла бути байдужою, коли Русь [Україна - А.Б.], приєднана до неї, відстоювала не тільки свою автономію, а й фактично державну самобутність» Ibid. S. 32..

Микола Костомаров сформулював типове сприймання реальності, яке агенти Кремля нав'язували (або часто у приватних розмовах “нашіптували”) українцям з метою викликати в них промосковську орієнтацію й несприйняття ідеї федеративного зв'язку України з Польщею: «Від з'єднання України з Польщею простий народ міг очікувати тільки на те, що значні козаки зробляться тим, чим були в Польщі шляхтичі, а прості козаки і все поспільство будуть віддані в безумовне поневолення новому панству; навпаки, при з'єднанні з Московією самодержавна воля царя була захистом слабких від свавілля сильних» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... C. 51..

Як наслідок ведення Польщею багатолітньої війни проти козацької держави та пропагандистської роботи московських агентів, серед частини населення Лівобережної України почали формуватися промосковські настрої й відповідно анти- польські. Приписування І. Виговському зовнішньополітичної орієнтації на Польщу викликало розкол у суспільстві на прибічників союзу з Польщею і на прихильників подальшого перебування України «під государевою рукою». Грецький митрополит Колосійський Михайло, який проїжджав Україною восени 1657 р., розповідав, що «гетьмана Івана Виговського задніпровські черкаси люблять. А які по той бік Дніпра, і ті ж бо черкаси і вся чернь його не люблять, а бояться того, що він поляк, і щоб, мовляв, у нього з поляками якої ради не було» Ченцова В. Г. Восточная церковь и Россия после Переяславской рады. 1654-1658. До-кументы. Москва: Гуманитарий, 2004. С. 116. 176 с..

Водночас більшість представників козацької еліти Правобережної України були прибічниками балансування між Варшавою і Москвою або ідеї зовнішньополітичної орієнтації на міждержавний союз із Польщею й відверто заявляли про свої погляди на козацьких радах під егідою гетьмана. 11 жовтня 1657 р. під час ради козацької старшини у Корсуні на питання І. Виговського про ставлення до Москви брацлавський полковник Михайло Зеленський і паволоцький полковник І. Богун, наприклад, відповіли: «Нам не можна бути у підданстві Його Величності, бо хоча то й добрий цар, але царські люди недобрі і вони закликають його ввести нас у неволю, щоб забрати від нас наше нажите майно [pozytki]» Gawronski F. Poselstwo Bieniewskiego... S. 36-37..

Формування пропольської орієнтації серед верхівки козацької старшини

Важливе значення для з'ясування українських передумов, що сприяли укладенню Гадяцької унії, має розуміння соціально-політичної специфіки держави Б. Хмельницького. Незаперечним фактом є те, що вона стала праобразом новітніх Українських держав ХХ ст., однією з їхніх попередниць, вписала важливу сторінку в історію боротьби України за свободу і незалежність. Водночас потрібно визнати, що вона була «дитиною свого часу». Формувалася за сусідства Речі Посполитої як станової монархії й у час функціонування таких станових держав з домінуванням місцевої аристократії у Європі (Франції, Московській державі та інших). Творення козацьких еліт з воєначальників та вихідців з русько-української шляхти неминуче викликало зростання їхньої політичної ролі, присутності у владі й претензій на домінантне й навіть монопольне вирішення всіх найважливіших питань у державі Б. Хмельницького. Наслідком цього стало зосередження усієї повноти влади в руках гетьмана, генеральної та іншої козацької старшини (полковників, сотників тощо). Нові козацькі еліти перебрали контроль над землями та маєтками вигнаних з України польських шляхтичів і не тільки отримали можливість вирішення питань власності та збору податків, а й дедалі інтенсивніше почали домагатися утвердження їхньої монопольної участі у владі і юридичного закріплення цієї ролі. За умов авторитарної Московської держави з елементами східних деспотій, де всі питання вирішували цар, його бояри, воєводи та інші намісники, був очевидним неминучий конфлікт з новими місцевими елітами в Україні у боротьбі за владу та прийняття політичних рішень. Це змінило зовнішньополітичні орієнтації еліт і курс політики молодої козацької держави: серед козацької старшини популярною ставала ідея нормалізації відносин із Річчю Посполитою Детальніше див.: Горобець В. Еліта козацької України....

Отже, наступ Кремля на права і свободу українського козацтва викликав серед частини козацьких еліт готовність до переговорів про відновлення миру й союзу з Польщею. Ось як підсумував формування пропольського угруповання серед козацької старшини протягом першого року гетьманства І. Виговського М. Костомаров:

«[До пропольської партії] належала більша частина старшин, значних, - взагалі деякі особи з освіченістю, отриманою в Польщі разом з польськими політичними поняттями, і нарешті шляхтичі руської віри, що пристали до козаків під час козацького повстання. Вони підняли зброю проти Польщі не тому, що польський політичний устрій їм подобався, а тому, що вони не могли під польським пануванням користуватися вигодами, які могли б отримати з польської організації. На зразок польський вони хотіли б і України, схожої на Польщу, із сеймами, посольськими палатами, промовами та вільним шляхетством, і в цьому класі кожному хотілося опинитися. Для них такому напрямку не відповідала самодержавна організація Московської держави. У 1654 р. багато людей цієї партії пристали до московської протекції у надії користуватися так званими правами і вольностями під керівництвом російських государів. Проте в 1657 році, вони почали вважати себе обдуреними з цієї сторони: їх засмучувало те, що українським комісарам не дозволили брати участь у переговорах московських послів з польськими під час укладання віленського договору, що мир Росії з Польщею укладений був без участі та поради української ради і гетьмана; закиди, які робили Хмельницькому бояри за наказом царя, викликали в них докори; нарешті, вони ображалися поводженням великоросійських воєвод і служивих людей з українцями... Невдоволені хотіли запобігти цьому очікуваному приєднанню України до Польщі, як провінції до держави, добровільним з'єднанням з Польщею на федеративних правах... Партія ця діяла по слідах Богдана Хмельницького; під час своєї боротьби з Польщею, до приєднання до Московської держави, вона дотримувалася цієї ідеї федеративного союзу і ... довго думала залагодити справу... За життя Хмельницького найбільше підтримував у ньому цю думку генеральний писар Виговський, і тепер він став на чолі федеративної партії» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... C. 45-47..

Ставлення церковної православної верхівки в Україні до ідеї союзу козацької держави з Польщею

Плани творення конфедерації України з Польщею і Литвою були предметом зацікавлення не лише світських політиків, але й духовних еліт. Смерть

Богдана Хмельницького у часі збіглася зі смертю Київського митрополита Сильвестра Косова й виборами його наступника. У Києві духовенство і козацька старшина прибули до Софійського монастиря для обрання митрополита. Гетьман запросив київських воєвод, але Бутурлін заявив, що не може приїхати без царського наказу, про що згодом повідомив у записці від 23 жовтня 1657 р. Посольський приказ Акты ЮЗР. Т IV C. 44.. Ось як прокоментував цей інцидент М. Костомаров: «Незабаром після того кинута була нова тінь побоювання в порушенні вольностей. Настали вибори митрополита. З'їхалися до Софійського монастиря духовні та старшини козацькі. Гетьман запросив київських воєвод. Бутурлін відповів, що не поїде без царського указу. Вже раніше він передавав і духовним, і світським [особам], побажання московського уряду, щоб київський митрополит підкорився патріарху московському і був би ним призначений. Теперішня відмова приїхати на вибір вказувала, що московський уряд має намір порушити одне з найважливіших прав приєднаного краю. Вибори тоді не відбулися. Відклали вибори до Миколиного дня, тим часом зросли і незадоволення московським урядом, і страх за свої права» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... C. 67..

Очевидно, що значна частина представників Православної церкви в Україні підтримала ідею союзу України і Польщі під впливом чуток про намагання Московського патріархату підпорядкувати собі Київського митрополита. Л. Кубаля з цього приводу писав: «Цар вимагав, щоб київський митрополит залишився під владою московського патріарха, що довело, що Москва вирішила порушити одне з найважливіших прав Русі» Kubala L. Wojny dunskie... S. 91; [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... С. 10..

Микола Костомаров, аналізуючи спротив в Україні духовному поневоленню Москві й зростання кількості представників вищої ієрарії православного духовенства, які були налаштовані підтримати нормалізацію відносин козацької держави з Польщею, зауважив: «Значна частина руського духовенства і сам Діонісій Балабан, який прагнув тоді стати митрополитом, розділяли такі ж переконання. Ще за Богдана Хмельницького духовенство неохоче йшло під московську протекцію. Звичні до польського образу управління і польського обряду вихідці зі шляхти, духовні, особливо знатні, надто багато мали в собі польського... Освіта їх ріднила з Польщею і віддаляла від Московії. Релігійні чвари на [якийсь] час озброювали їх проти католицької Польщі, але коли справа дійшла до відторгнення від Польщі, тут упевнилися вони, що, незважаючи на єдність віри, вони морально стоять далі від... Москви. В епоху приєднання дещо заглушалися негативне ставлення [нерасположение] і страх, але незабаром почалися з московської сторони такі рухи, які посилили колишню недовіру. Сильвестр Косів помер. Бутурлін, за наказом московського уряду, зараз же виявив духовному єпископу Лазареві Барановичу і печерському архімандриту Гізелю царське бажання, щоб духовенство малоросійське “попросило [изыскпло] милості государя і показало цілком правдиво свою велику любов до великого государя”. Україна мала вибір митрополита. За давніми звичаями, що не порушувалися з боку поляків, треба було обирати нового архипастиря вільними голосами. Воєводи наполягали, щоб обрання не було, доки не випросять благословення патріарха і царського дозволу. Лазар і архімандрит печерський повинні були мимоволі зробити вигляд згоди. Це було відразу після смерті Хмельницького, ще до поховання його тіла. Проте сам покійний Хмельницький на справу цю дивився не так, і за стародавніми звичаями написав до єпископів луцького, перемишльського та львівського, щоб вони їхали для вибору нового митрополита до Києва. Україна з Києвом піддалася московському государю, а ці руські єпископи залишилися під польським володарюванням, але в той же час під духовною першістю київського митрополита. Визнати над собою владу московського патріарха вони нізащо не хотіли, та й не могли, якби навіть захотіли.. ,» [Костомаров Н.] Гетманство Выговскаго... C. 49-50..

У той час, коли В. Бутурлін в Києві намагався схилити чернігівського єпископа Лазаря Барановича і київське духовенство до підпорядкування московському патріархові Никону, єпископи луцький, перемишльський та львівський звернулися до короля Польщі з проханням їхати до Києва для обрання митрополита, і король дозволив їм це зробити. У серпні 1657 р., коли ще не було поховане тіло Б. Хмельницького, Бутурлін написав до І. Виговського, показуючи указ государя, щоб не допустити єпископів до обрання митрополита; а той, ще як генеральний писар, у відповідь послався на давні права, і, не згадуючи про підкорення Никону, поставив Москву перед фактом, що надсилає козацьких послів для обрання митрополита, і тільки потім про новообраного напише цареві Там само..

Очевидно, що конфлікт між Києвом і Москвою за контроль над церковно-релігійним життям в Україні став важливим чинником, який сприяв схильності вищої ієрархії православного духовенства підтримати намір І. Виговського укласти фактичний міждержавний союз із Польщею. Водночас виникнення церковного конфлікту Москви з Києвом створило належні передумови для українсько-польського зближення, оскільки нові міжцерковні непорозуміння відсували на задній план недавні проблеми українського церковного життя, викликані політикою Польщі в Україні.

Висновки

Після смерті Б. Хмельницького козацька держава потребувала зміцнення. Хоча Військо Запорізьке сформувалося як держава-армія, вона не змогла за тогочасних обставин утвердити свою незалежність. Наступник Б. Хмельницького, І. Виговський, як здібний організатор зумів забезпечити створення спільноти однодумців серед козацької еліти. Консолідації керівництва козацької держави сприяло викриття намірів Москови, яка запровадила принцип «поділяй і володарюй» в українських справах, у зовнішній політиці в Європі та у власній політиці щодо поступової інкорпорації України шляхом посилення соціальних антагонізмів і політичних конфліктів та інших суперечностей, важливим інструментом забезпечення чого мало стати введення війська Московського царства в Україну. Грубе порушення Кремлем умов Переяславської угоди 1654 р. й активний наступ Москви на свободу українських козаків викликав їхній опір і формування пропольської орієнтації серед верхівки козацької старшини. Важливе значення для політичного зближення Війська Запорізького з Річчю Посполитою мало також позитивне ставлення верхівки Православної церкви в Україні до ідеї союзу козацької держави з Польщею. Наступ Кремля на права і свободу українського козацтва викликав серед частини козацьких еліт готовність до переговорів про відновлення миру і союзу з Польщею. Врешті переговори про порозуміння між Україною і Польщею у формі Г адяцької унії стали одним із наслідків і формою спротиву наступові Кремля на свободу і права Війська Запорізького.

REFERENCES

1. Chentsova, V H. (2004). Vostochnaia tserkov i Rossiiaposle Pereiaslavskoi rady 1654-1658. Dokumenty. Moscow: Gumanytarii [in Russian].

2. Chukhlib, T. (2009). Kozaky iMonarkhy. Mizhnarodni vidnosyny ranniomodernoi Ukrainskoi derzhavy 1648-1721 rr (3rd ed.). Kyiv: Vydavnytstvo imeni Oleny Telihy [in Ukrainian].

3. Chukhlib, T. (2015). Poniattia «Ukraina» ta «Ukrainnyi» v ofitsiinomu dyskursi Viiska Zaporozkoho (1649-1659 rr.). Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 15, 41-79 [in Ukrainian].

4. Chynczewska-Hennel, T. (1985). Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczyzny od schyiku XVI do polowy XVII w. Warsaw: Panstwowe Wydaw. Naukowe [in Polish].

5. Dashkevych, Ya. (1990). Hetmanska Ukraina: polky. Polkovnyky. Sotni. Pamiatky Ukrainy, 1, 11-13; 2, 18-20 [in Ukrainian].

6. Floria, B. (2010). Russkoe gosudarstvo i yeho zapadnyie sosedi (1655-1661 gg.). Moscow: Indrik [in Russian].

7. Franz, M. (2008). Unia hadziacka - idea i marzenia. In T. Chynczewska-Hennel, P. Kroll, M. Nagielski (Eds.), 350-lecie Unii Hadziackiej (1658-2008) (pp. 155-167). Warsaw [in Polish].

8. Gajecky, G. (1978). The Cossack Administration of the Hetmanate (Vol.1, 2). Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute [in Ukrainian].

9. Gawronski, F. (1907). Poselstwo Bieniewskiego: od smierci B. Chmielnickiego do umowy Hadziackiej: proby pojednania z Rusiq. Krakow: G. Gebethner i Sp. [Druk.W. L. Anczyca] [in Polish].

10. Hadiatska uhoda v konteksti polsko-ukrainskykh vidnosyn (2013). Zhytomyr [in Ukrainian].

11. Harasymchuk, V (1994). Materialy do istorii kozachchyny XVII viku (Lvivski istorychnipratsi. Dzherela (Vol. 1)). Lviv [in Ukrainian].

12. Harasymchuk, V. I. (1909). V^hovshchyna i Hadiatskyi traktat. Zapysky Naukovoho tovarystva imeni Tarasa Shevchenka (ZNTSh), 87, 5-34; 88, 23-40; 89, 46-71 [in Ukrainian].

13. Horobets, V (2001). Elita kozatskoi Ukrainy v poshukakh politychnoi lehitymatsii: stosunky z Moskvoiu ta Varshavoiu, 1654-1665. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy [in Ukrainian].

14. Hrushevskyi, M. (1958). Istoriia Ukrainy-Rusy v 10 t. (Vol. 10). (K. M. Hrushevska, Ed.). New York: Vydavnyche tovarystvo «Knyhospilka» [in Ukrainian].

15. Jerlicz, J. (1853). Latopisiec albo kroniczka... (Vol. 1). Warsaw: Maur. Wolff [in Polish].

16. Kaczmarczyk, J. (2007). Rzeczpospolita Trojga Narodow mit czy rzeczywistosc. Ugoda hadziacka - teoria ipraktyka. Krakow: Ksi^garnia akademicka [in Polish].

17. Khavanova, O. V (2007). V. Transilvanskoie kniazhestvo v period russko-polskoho konflikta iz-za Ukrainy v 50-e gody XVII v. In M. S. Meier (Ed.), Russkaia i ukrainskaia diplomatiiav mezhdunarodnykh otnosheniiakh v Yevrope seredinyXVIIv (pp. 341-365). Moscow: Gumanitarii [in Russian].

18. [Kostomarov, N.] (1863). Hetmanstvo Vyhovskaho. In Istoricheskie monografii i issledovaniia Nikolaia Kostomarova (Vol. 2, pp. 327-424). Saint Petersburg: Izd. D. Ye. Kozhanchikova [in Russian].

19. Kowal, T. (2010). Unia hadziacka 1658 r. w oczach najnowszej historiografii polskiej i ukrainskiej. Retrieved from https://histmag.org/Unia-hadziacka-1658-r.-w- oczach-najnowszej-historiografii-polskiej-i-ukrainskiej-4185 [in Polish].

20. Kroll, P. (2008). Od ugody hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna miqdzy Rze- czqpospolitq a Moskwq w latach 1658-1660. Warsaw: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego [in Polish].

21. Kryvosheia, V. V (2008). Kozatska elita Hetmanshchyny. Kyiv: IPiEND imeni I. F. Kurasa NAN Ukrainy [in Ukrainian].

22. Kubala, L. (1922). Wojny dunskie ipokoj oliwski 1657-1660. Szkice historyczne (Ser. 6). Lviv [in Polish].

23. Malicki, J., & Zwiagina, A. (Eds.). (2018). Wielki projekt: 360 rocznica Unii Hadziackiej 1658-2018. Proceedings of the International Scientific Conference, Hadiach, 16 veresnia 2018. Warsaw [in Polish].

24. Mytsyk, Yu. (1999). Z dyplomatychnoi dokumentatsii B. Khmelnytskoho ta I. Vyhovskoho. Naukovi zapysky, 14, 93-112 [in Ukrainian].

25. Ossolinski, L. (2009). Rzecz o hetmanie Wyhowskim. Warsaw: Proszynski i S-ka [in Polish].

26. Pamiatniki, izdannyie Kievskoiu kommissieiu dlia razbora drevnikh aktov (1898). (2nd ed.). Kyiv [in Russian].

27. Pernal, A. (2013). Rich Pospolyta dvokh narodiv i Ukraina. Dyplomatychni vidnosyny 1648-1658. Kyiv: Vydavnychyi dim «Kyievo-Mohylianska Akademiia» [in Ukrainian].

28. Pernal, A. B. (2008). The Union of Hadiach (1658): Its Genesis, Terms and Significance. In P. Kroll (Ed.), 350-lecie Unii Hadziackiej (1658-2008) (pp. 43-52). Warsaw [in English].

29. Pernal, A. B. (2010). Rzeczpospolita Obojga Narodow a Ukraina. Stosynki dyplomatyczne w latach 1648-1659. Krakow: Ksi^garnia Akademicka [in Polish].

30. Revutskyi, S. (Comp.). (2009). Ivan Vyhovskyi: zbirnykstatei naukovoi konferentsii, prysviachenoi 350-littiu Hadiatskoi uhody. Lviv: Vyd-vo Natsionalnoho universytetu «Lvivska politekhnika» [in Ukrainian].

31. Rybalt, E. (2008). Przyczynek do ukrainskiej historiografii ugody hadziackiej z 1658 roku. In P. Kroll (Ed.), 350-lecie Unii Hadziackiej (1658-2008) (pp. 695-703). Warsaw [in Polish].

32. Sokhan, P. (Ed.). (2004). Universaly ukrainskykh hetmaniv vidIvana Vyhovskoho do Ivana Samoilovycha (1657-1687). Kyiv; Lviv [in Ukrainian].

33. Sokhan, P., & Brekhunenko, V. (Eds.). (2008). Hadiatska uniia 1658 roku: zb. statei. Kyiv [in Ukrainian].

34. Soloviov, S. M. (1961). Istoriia Rossii s drevneishykh vremion. Vpiatnadtsati knigakh (B. V, Vols. IX-X). Moscow [in Russian].

35. Tazbir, J. (1984). Polityczne meandry Jerzego Niemirycza. Przeglqd Historyczny, 1, 23-37 [in Polish].

36. Tazbir, J. (2008). Ugoda hadziacka jako utopia szlachecka. In P. Kroll (Ed.), 350-lecie Unii Hadziackiej (1658-2008) (pp. 23-34). Warsaw [in Polish].

37. Velychko, S. V. (1991). Litopys (V. O. Shevchuk, Trans., O. V. Myshanych, Ed.) (Vol. 2). Kyiv: Dnipro [in Ukrainian].

38. Yakovleva, T. (1998). Hetmanshchyna v druhiipolovyni 50-kh rokivXVIIstolittia. Prychyny i pochatok Ruiny. Kyiv: Osnovy [in Ukrainian].

39. Yuha, O. A. (2016). Politychna elita Rechi Pospolytoi ta «ukrainskaproblema»: poshuk shliakhiv rozviazannia (1648 - persha polovyna 1659 rr.) [The political elite of the Polish-Lithuanian Commonwealth and the «Ukrainian problem»: the search for solutions (1648 - the first half of 1659)] (Candidate's thesis). Kyiv [in Ukrainian].

40. Yuha, O. A. (2020). Dyskusii sered politychnoi elity Rechi Pospolytoi shchodo shliakhiv rozviazannia «ukrainskoi problemy» ta yikh naslidky (serpen 1657 - veresen 1658 rr.). NaukovipratsiKamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu imeniIvana Ohiienka. Istorychni nauky, 30, 170-185. Retrieved from http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Npkpnu_2020_30_14 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru