Спогади колишнього москвофіла Осипа Маркова-молодшого в еміграції: "Серцем і душею зв’язаний з Україною"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Спогади колишнього москвофіла Осипа Маркова-молодшого в еміграції: “Серцем і душею зв'язаний з Україною”

Ігор Райківський, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, кафедра історії України і методики викладання історії

У статті, що є передмовою до публікації автобіографічних спогадів Осипа Осипа Маркова (1890-1976рр.) - славіста, правознавця та етнографа, уродженця м. Львова, розкрито загальні особливості українського національного руху в Галичині ХІХ - початку ХХ ст., їх вплив на формування і розвиток світогляду діяча. У молоді роки О. Марков-молоший був тісно пов'язаний з москвофільським середовищем, зокрема його батько Осип і рідний дядько Дмитро Маркови були одними з лідерів галицького москвофільства (русофільства) - течії, що обстоювала історичну і мовно-культурну єдність краю з панруським простором на сході, відкрито орієнтувалася на російську мову і культуру. Молодший О. Марков отримав виховання в родинному колі та освіту в москвофільському дусі, мав на початку громадської діяльності зв'язки з проросійськими діячами.

Однак, опинившись після поразки української революції в еміграції, в Чехо-Словаччині, він поступово перейшов на українські національні позиції, відчув “серцем і душею ” свою спорідненість з Україною. Останні роки життя прожив у Братиславі, де й похований. Стаття дає уявлення про середовище й умови, в яких відбувалася еволюція ідейних поглядів О. Маркова від москвофільства до українофільства. У додатку подано його автобіографію, яку вперше опублікував український дослідник з Пряшева Микола Мушинка в словацькому науковому збірнику (1992 р.), але вона маловідома в Україні. Машинописна копія автобіографічних спогадів О. Маркова, що дають уявлення про складність і суперечливість процесу формування модерної національної самосвідомості на західноукраїнських землях в ХІХ-ХХ ст., зберігається у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

Ключові слова: Осип Осипович Марков, автобіографія, москвофіл, науковий і громадський діяч, національна самоідентифікація, Галичина, Чехо-Словаччина.

Summary

Memoirs of former moscophile Osyp Markov Jr. in emigration: “My heart and soul are connected to Ukraine”

Ihor Raikivskyi, Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, Department of History of Ukraine and methods of teaching history

However, finding himself in exile in Czechoslovakia after the defeat of the Ukrainian revolution, he gradually switched to Ukrainian national positions, felt his kinship with Ukraine "with his heart and soul”. He lived the last years of his life in Bratislava, where he is buried. The article gives an idea of the environment and conditions in which the evolution of O. Markov's ideological views from Moscophilism to Ukrainophilism took place. The appendix contains his autobiography, which was first published by the Ukrainian researcher from Pryashev Mykola Mushinka in a Slovak scientific collection (1992), but it is not well known in Ukraine. A typescript copy of O. Markov's autobiographical memoirs, which give an idea of the complexity and contradictions of the process offorming a modern national self-awareness in Western Ukrainian lands in the 19th - 20th centuries, is kept in the manuscripts department of the Vasyl Stefanyk Lviv National Scientific Library of the National Academy of Sciences of Ukraine.

Keywords: Osyp Osypovych Markov, autobiography, Moscophile, scientist and public figure, national self-identification, Galicia, Slovakia.

Актуальним завданням історичної науки є вивчення українського національного руху ХІХ-ХХ ст. в контексті європейського і світового націотворення, на сучасній методологічній основі та з використанням широкої джерельної бази. Переломною подією в новітній історії стала Французька революція 1789-1794 рр., що під гаслом “свобода, рівність, братерство” (Liberte, Egalite, Fraternite) ліквідувала владу монарха і старої аристократії, поклавши початок епосі національних держав за принципом “кожній нації - (своя) держава”. Якщо в період середньовіччя простолюд проживав ізольовано у своїх місцевостях і пов'язував самоідентифікацію передусім з конфесійною приналежністю або підданством панові, монархові, то відтепер носієм національної самобутності оголошувався увесь народ, а не панівна верства (згадаймо вислів, який приписують королю Людовіку XIV: “держава - це я”, в абсолютистській Франції державність персоніфікувалася в королі, династії) Руське питаннє. Мета. Львшъ, 1863. № 3 (листопадъ). С. 210.. Історичне значення Французької революції усвідомлювали діячі національного руху в ХІХ ст., зокрема часопис галицьких народовців “Мета” писав: “Начало народнє проломало собі дорогу ажъ за французької революції 1789 року, проломало воно собі дорогу зъ Запада.

Найістотнішою ознакою існування будь-якої нації є національна свідомість (самосвідомість), що базується на об'єктивних рисах - спільності мови, релігії, народних звичаїв і традицій та ін., але повинна бути “уявленою”, через суб'єктивний чинник. Причому “новочасні національні рухи” виникли в умовах демократизації суспільного життя, “під захистом демократії”, яку діаспорний дослідник О.Бочковський влучно назвав “рідна мати нації” Волховський О. Народження нації. Наука про націю та її життя. Самоосвіта. Львів, 1939. Березень, кн. 112. С. 22.. Серед глобальних подій у політичному житті людства, які сприяли оформленню ідеї національної державності на демократичних засадах, можна відзначити Американську революцію, що передувала Французькій (Декларація про незалежність 1776 р., Конституція США 1787 р.). Т. Шевченко з вірою в майбутнє України писав у 1857 р.: “Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось - таки колись” Шевченко Т. Юродивий. Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Харків, 2012. С. 554.. У контексті відродження слов'янських народів, поневолених імперіями, розгорнувся український національний рух у ХІХ ст., провід у якому взяла нечисленна освічена верства населення - нащадки козацької старшини на підросійській Україні та греко-католицькі священики в Галичині.

Національна самосвідомість, яку в ХІХ - на початку ХХ ст. утверджували передові представники української інтелігенції, “залежить від суспільного розвитку”, це “не феномен природи і не біологічна константа” Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації / пер. з нім. Х. Николин. Львів, 2014. С. 27.. Формування національної ідеї в умовах перебування українських земель під владою Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій відбувалося не лише по “висхідній” лінії: у ньому були паузи і навіть періоди зворотного розвитку Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К., 1999. С. 283, 284. Прихильники проросійської орієнтації в Галичині 1848 р. були малочисельними і навіть не спромоглися заснувати власну політичну організацію. Так, історик Д.Зубрицький, один із зачинателів галицького москвофільства, писав у листі московському Товариству історії і старожитностей 6 (18) січня 1853 р., що під час революції “едва 10 человекъ находилось въ Галиціи, которые разумели настоящее Русское слово”. На його думку, серед освічених співвітчизників “почти общее было мненіе”, що галицькі русини і “такъ называемый ими московскій или россійскій народъ есть два чуждые, различные между собой народы” (див.: Студинський К. З кореспонденциї Дениса Зубрицького (рр. 1840-1853). Записки НТШ. Львів, 1901. Т. XLIII, кн. 5. С. 59).. Модерне національне самоусвідомлення в австрійській Галичині стало результатом складної і суперечливої взаємодії різних національно-політичних орієнтацій - української, проросійської, пропольської та проавстрійської. По суті, галицькі русини в ХІХ ст. вирішували питання національної самоідентифікації, яку шукали на схід від р. Збруч, по якій проходив кордон між двома імперіями. Під час демократичної революції в Австрії 1848-1849 рр. домінувала проукраїнська концепція національної ідентичності. Перша політична організація місцевих русинів-українців - Головна руська рада - виразно заявила про належність галичан і наддніпрянських “малоросів” до єдиного 15-мільйонного народу, відмінного від польського і російського .

Однак після поразки “весни народів” склалися два фактори, вкрай несприятливі для українського національного руху в краї: з одного боку, це були антиукраїнські репресії царизму на Наддніпрянщині після розгрому першої української політичної організації - Кирило-мефодіївського братства (1846-1847 рр.), що набули найбільшої гостроти за Валуєвським циркуляром 1863 р. та, особливо, Емським указом 1876 р.; з іншого боку, при підтримці австрійських властей відбулося поступове перетворення Галичини з 1850 -х рр. фактично в польську автономну провінцію Габсбурзької монархії, насамперед, в умовах конституційних реформ 1860-1870-х рр. Детальніше див.: Райківський І. Ідея української соборності в підавстрійській Галичині (ХІХ - початок ХХ ст.). Івано-Франківськ, 2016. С. 160..

Обидві тенденції спроневірювали значну частину тодішньої галицької інтелігенції в перспективи самостійного національного розвитку місцевих русинів-українців, стали основою для активізації русофільства як течії, орієнтованої на схід, її “промосковської” еволюції. Російська фінансова підтримка була стимулюючим чинником для поширення русофільських ідей, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дедалі більше орієнтувалися власне на Москву Звідси й назва - москвофільство, суть ідейної еволюції цієї течії в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. вдало відображена в назві монографії професора О. Сухого “Від русофільства до москвофільства”. Що - правда, проросійська течія в Галичині, по суті, являла собою досить складний конгломерат осіб та ідей, яких складно назвати одним терміном, досі серед дослідників тривають термінологічні дискусії (“русофіли”, “москвофіли”, “общероси” та ін.). М. Грушевський зауважив, що, крім українських народовців (“національна напрямок”), друге угруповання в національному русі Галичини “досить тяжко назвати так, щоб обняти всі його нюанси ...” (див.: Грушевський М. Листи з-над Полтави. Лист перший. Грушевський М. Твори: У 50-ти томах / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. Т. 1. Серія “Суспільно- політичні твори (1894-1907)”. Львів, 2002. С. 131., російську літературну мову і культуру, тоді як раніше - на макаронічне “язичіє” та широкий панруський простір, де проживали “малороси”, поряд з “великоросами” і “білорусами” Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно - політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). Львів, 2003. С. 413, 417..

До 1914 р. русофільство в Галичині об'єктивно відіграло роль “відпольщення” - обґрунтування національної окремішності русинів-українців від поляків За винятком хіба що окремих осіб чи груп, що були, як правило, пов'язані з Росією походженням або тісними особистими контактами. Неможливо дати однозначну відповідь на питання, чи могли галицькі русини-українці “уникнути того етапу національного розвитку, коли русофільство стало частиною національної програми і почало загрожувати українству в цілому”. З одного боку, здавалося, могли, бо за - бракло не так багато - викристалізованої національної свідомості, розуміння відмінностей між Україною і Росією (згадаймо хоча б красномовну назву брошури Б. Дідицького у Львові 1866 р. “Въ одинъ часъ научиться малорусину по великорусски”), але, з другого, не могли, бо до поглиблення панруських, про - російських настроїв чи не найбільше спричинився серед галичан польський чинник (див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ - на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд. Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1999. Вип. 34. С. 236, 267).. Вирішального удару по русофільству завдала Перша світова війна 1914-1918 рр. Окупація російською армією Галичини в перші місяці війни, антиукраїнські репресії на захоплених землях розвіяли ілюзії серед частини населення краю щодо “русского міра”. Характерно, що підтримуючи в цілому москвофільський рух, новостворена російська адміністрація у Львові не ставила місцевих москвофілів на ключові посади. З другого боку, австрійська влада звинуватила проросійських діячів у невдачах на фронті, створила концентраційні табори (Талергоф, Терезин та ін.). Чисельність проросійськи налаштованої інтелігенції в тогочасній Галичині була незначною Орлевич І. Галицьке русофільство під час Першої світової війни. Вісник Львівської комерційної академії : збірник наукових праць. Львів, 2011. Т. 10 : Ювілейний збірник на пошану Степана Гелея. С. 245., але москвофільський рух існував і далі - під польською владою між двома світовими війнами і навіть у післявоєнній еміграції на Заході, де був витіснений на маргінес. Галицькі москвофіли або їх нащадки були змушені обирати свою національну ідентичніть у модерному світі, чимало з них відчули себе українцями, а не “малоросами” чи навіть росіянами (“великоросами”), хоч доля нерідко закинула їх далеко від рідного краю.

Під цим кутом зору викликають інтерес спогади Осипа Осиповича Маркова (25.10.1890, м. Львів - 27.11.1976, м. Братислава) - славіста, правознавця та етнографа, що дають уявлення про середовище й умови, в яких відбувалася еволюція його ідейних поглядів як діяча, свого часу тісно пов'язаного з панруським, москвофільським рухом. Зокрема, батько О. Маркова-молодшого - Осип Андрійович Марков - був багатолітнім редактором москвофільських видань (“Червоная Русь”, “Галицкая Русь”, “Галичанинъ” та ін.), у 1882 р. зазнав урядових переслідувань під час судового “процесу Ольги Грабар” над русофільськими діячами, звинуваченими в російському панславізмі, небезпечному для Австро-Угорщини. У свою чергу, рідний дядько О. Маркова-молодшого - Дмитро Марков - став лідером “новокурсників” у москвофільській “Русско-народной” партії (далі - РНП), вперше влітку 1908 р. виступив російською мовою в австрійському парламенті, що мало гучний резонанс Москвофільська газета “Галичанинъ” високо оцінила вчинок посла, заявивши, що “скинена наконецъ рабская маска рутенства, надітая шестьдесятъ літь тому”, Д. Марков “говорилъ на томъ язьїці, который употребляется вь общерусской литературі” (див.: Первое общерусское слово вь австрійскомь парламенті. Галичанинъ. 1907. Ч. 143. 29 іюня (11 іюля). С. 1). У брошурі Д. Маркова, виданій у Львові 1911 р., говорилося про потребу відмовитися від українського фонетичного правопису (“дрянь”), прийняти “правдиву русску книжку и просвіщатися, а не буде намь чужимь той пречудный русскій литературный языкъ” (див.: Марковь Д.А. Русская и украинская идея въ Австріи / Свободный переводь сь німецкого. Составивъ А. Гогатко. Львовь, 1911. С. 26).. Д.Марков виступав за російську літературну мову, обстоював національну єдність галичан з росіянами, неможливість відмежувати “малоросів” від “великоросів” і нежиттєздатність “українського проекту” Очевидно, існують паралелі між позицією лідерів москвофільського руху, т. зв. “новокурсників” у Галичині, з їх орієнтацією на царську Росію, на початку ХХ ст., та сучасними подіями російсько-української війни, якій передувала потужна ідеологічна кампанія в РФ антиукраїнського характеру, що активізувалася з приходом до влади В. Путіна. Під час наукового стажування в Москві в 2007 р. був вражений великою кількістю літератури українофобського спрямування в книгарнях. Так, у збірнику під красномовною назвою “Украинская” болезнь русской нации” (2004 р.) писалося про українство як пів - денно-руський сепаратизм, зрадництво “православної цивілізації” і “русского единства” (див.: “Украинская” болезнь русской нации / Составитель серии М.Б. Смолин. М., 2004. С. 5). Збірник містив праці гали - цьких москвофілів Д. Маркова, О.Мончаловського, С. Бендасюка, разом з творами російських ідеологів українофобства, “русского міра”..

Однак О. Марков-молодший, хоч і виховувався в родинному колі у москвофільському дусі, з часом перейшов на українські національні позиції, відчув свою спорідненість з Україною. Очевидно, це стало наслідком не стільки навчання або родинного виховання, скільки су - спільних обставин, в яких йому довелося жити і працювати в період Першої світової війни, роз - паду Російської та Австро-Угорської імперій та української революції, післявоєнної еміграції, спілкування з науковими і громадськими діячами в Польщі, Чехословаччині та ін. Еволюція ідейних поглядів О.Маркова від москвофільства до свідомого українства не була чимось над - звичайним у Галичині в ХХ ст. Це відбулося в умовах кристалізації ідеї національно-державної незалежності України з утворенням політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст. Основні галицькі партії - Українська національно-демократична партія, Українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія - акцентували свою увагу на українській ідентичності, виступали за незалежну і соборну державу, на відміну від РНП, що займала виразно проросійські позиції., зростання національної самосвідомості українців у період існування УНР і ЗУНР та їх злуки, впливу українських діячів, що опинилися у вимушеній еміграції після поразки революції, тощо. О. Марков тривалий час проживав у Чехословаччині, що була одним із центрів української еміграції, створила можливості для національного руху як до 1939 р., так і в післявоєнний період.

Особливо хотілося б виділити сприятливі умови для національно-культурного розвитку і національної самоідентифікації українського населення у східній частині Словаччини після Другої світової війни. На Пряшівщині, що була частиною української етнічної території на захід від новоствореної Закарпатської області УРСР, за правління комуністів з кінця 1940 -х рр. активно розвивалося україномовне шкільництво, книговидавнича справа, літературне і наукове життя тощо. Це не могло опинитися поза увагою О.Маркова, що мешкаючи у Братиславі, цікавився як етнограф науковою продукцією, національно-культурним життям численної української меншини. Вихідцем з Пряшівщини був Микола Мушинка - український фольклорист, етнограф, літературознавець, публіцист і громадський діяч. Десь у середині 1960 -х рр. він особисто познайомився з О.Марковим. Закінчивши Карловий університет у Празі, М.Мушинка навчався в аспірантурі у Празькому та Київському університетах, в 1967 р. здобув ступінь кандидата наук у Києві. Він мав зв'язки з дисидентами в Україні, 1968 р. зазнав переслідувань за осуд введення радянських військ у Чехословаччину, був звільнений з роботи в Пряшівському університеті.

Так зійшлися дві непересічні постаті в науковому і громадському житті, духовно пов'язані з Україною, які проживали за її межами, в тодішній Чехословацькій соціалістичній республіці (ЧССР) та займалися дослідженнями в газузі народознавства. М. Мушинка називав О. Маркова “визначним юристом та етнографом” і відзначив його особисті якості як людини, що “з першого знайомства здатна здобути прихильність і симпатії співбесідника”. “Мене він полонив своїм достоїнством, скромністю та широким діапазоном знань, - згадував М. Мушинка. - Я часто відвідував його на його квартирі у Братиславі, і ми з ним розмовляли на різні теми” Мушинка М. Спогади забутого українського юриста та етнографа. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Братислава - Пряшів, 1992. Т. 18. С. 181.. Очевидно, зближенню двох вчених різних поколінь сприяла українська національна самоідентифікація, зроблена за межами України, інтерес до мови і культури свого народу. Підтвердження цієї тези знаходимо в передмові М. Мушинки до спогадів про те, що він зі своїм колегою, як правило, говорили “по-українськи, але часом, в присутності його дружини-словачки - етнографки д-р Емми Маркової, я переходив на словацьку мову. Та вона сама просила мене: “Говоріть по-українськи, таж тут він ні з ким із своїх земляків не зустрічається і для нього є святом говорити рідною мовою” Там само..

“Особливо жваво” О. Марков “цікавився національним та культурним життям українців Прящівщини”. Найбільший інтерес він проявляв до Музею української культури у Свиднику (Словаччина), заснованому в 1956 р. Музей у структурі Словацького національного музею функціонував спочатку в м. Пряшеві, пізніше - в с. Красний Брід, м. Свидник стало місцем осідку Музею української культури з 1964 р. і до сьогодні., та Дослідного кабінету україністики Пряшівського філософського факультету: “Музеєві він подарував кілька цінних експонатів, привезених з Гали - чини, кабінетові - колекцію цінних книжок зі своєї бібліотеки”. На пропозицію М. Мушинки, О. Марков погодився записати свої спогади, хоч і мав спочатку серйозні сумніви в їх до - цільності, бо відчував себе “серцем і душею зв'язаний з Україною, тілом і працею - з Чехо-Словаччиною, але і там, і тут я є чужинцем ...”. Рукописні автобіографічні спогади О. Маркова М. Мушинка отримав від його дружини вже після смерті 27 листопада 1976 р., вони були написані наприкінці життя в лікарні, коли автор важко хворів. Автограф спогадів М. Мушинка, наскільки відомо, зберіг у себе (три зошити обсягом 132 сторінки), але їх машинописну копію 1977 р. надіслав у відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та в архів Братиславського юридичного факультету ім. Я.А. Коменського Мушинка М. Спогади забутого українського юриста та етнографа. С. 181, 182..

М. Мушинка опублікував автобіографію О. Маркова-молодшого в “Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику” в 1992 р. (т. 18) Автобіографія проф. Осипа Осиповича Маркова. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Братислава - Пряшів, 1992. Т. 18. С. 183-198., але вони досі маловідомі в Україні. На жаль, обставини, в яких писалися автобіографічні спогади на схилі віку в еміграції, “по пам'яті, без наявності ілюстративних документів”, позначилися на їх цінності, “вони фрагментальні: деякі періоди життя описані в них занадто стисло, опису інших зовсім нема”. Водночас спогади, хоч і незавершені, за висловом М. Мушинки, описують “власне життя на фоні конкретних історичних подій, . мають не лише біографічне, але й ширше історичне значення”. На нашу думку, їх публікація буде цікавою для дослідників історії Галичини, краєзнавців, усіх тих, хто проявляє інтерес до національного руху та націотворчих процесів в Україні ХХ ст., що були складними і нерідко суперечливими. Мову документу до норм сучасного українського право - пису пристосував М. Мушинка, який “в інтересі збереження авторського стилю” залишив деякі галицизми Мушинка М. Спогади забутого українського юриста та етнографа. С. 182.. З огляду на журнальний формат, обмеженість обсягу публікації, подаємо автобіографію Осипа Осиповича Маркова з деякими скороченнями, пропуски позначено квад - ратними дужками.

Автобіографія професора Осипа Осиповича Маркова

Я родився у Львові 25 жовтня 1890 року. Мій отець Осип Андрієвич Марков був редактором і видавцем газет “Галичанин” та “Русское Слово”. [...] Першою газетою, яку заснував покійний отець, був “Пролом” Газета “Пролом” виходила у Львові в 1880-1882 рр. [...]. Газета стояла на позиціях єдності руського народу, а отець був одним з діячів т. зв. “староруської партії”. В процесі Ольги Грабар, А.І. Добрянського і тов. (1882 р.) Судовий процес над русофілами влітку 1882 р., заарештовані (А. Добрянський, І. Наумович, В. Пло- щанський, О. Марков-старший та ін.) були звинувачені в намірі відірвати Галичину від монархії Габс- бургів і приєднати до Росії. Незважаючи на виправдання частини підсудних та незначні терміни ув'яз - нення (до восьми місяців), під час судових дебатів стали очевидними зв'язки москвофільських діячів з Росією, що викликало занепокоєння як австрійської влади, так і поляків у Галичині та наддніпрянських українців, стало передумовою масштабної польсько-української угоди 1890-1994 рр. він був одним з обвинувачених і ще в моїм дитячім віці (в 1890-их роках) - в нашому помешканні при вул. Руській - в Ставропігії, бували досить часті ревізії, які глибоко врізалися в моїй пам'яті. Мати була дочкою священика Віктора Нероновича (пароха в Рейтаревичах), який теж був прихильником староруської партії [...].

Ми всі діти ходили до євангелицької народної школи на вулиці Кохановського [...]. Школа була дуже добра. Вчили нас у школі по-німецьки, хоча до школи ходили (крім нечисленних німців - дітей членів офіцерського корпусу у Львові), головним чином ненімці. В неділю ми ходили з вітцем до православної церкви: після обіду отець брав нас на прогулянку на “Вульку” - до саду, який він купив від бувшого директора Ставропигійської друкарні Пухира перед його від'їздом в Росію. [...] У Ставропигії (з Бляхарської або Гуцької вулиці) ми жили на другому поверсі. На першому були кімнати музею, управа Ставропигійського інституту (братства) та помешкання професора Ісидора Шараневича, відомого історика Галичини, який був довгі літа сеньором Ставропигійського інституту. Він м. ін. організував музей інституту та його архів. Ми з великим поважанням ставилися до нього [...].

Після закінчення чотирьох класів початкової школи я склав вступні іспити і став учнем першого класу німецької гімназії. То була т. зв. “друга гімназія”, яка поміщалася в старому будинку “на Валах”, проти Успенської церкви (першою гімназією, число гімназії було позначе - не на шапці студента, клас на ковнірі, була українська т. зв. “академічна гімназія”, яка міс - тилася в будинку “Народного дому”). Школа була добра. Викладова мова була німецька, тільки уроки польської та української мови та літератури (кожний студент міг вибрати собі одну з тих двох мов) були в тім огляді винятком. В нижчій гімназії я ходив на уроки польської мови [...], так що навчився добре по-польськи, а у вищій гімназії перейшов на уроки української мови. Тут моїми професорами були: Володомир Бирчак Бирчак (Бірчак) Володимир - український письменник, науковий, педагогічний і громадський діяч, у майбутньому - вояк легіону УСС, делегат Української національної ради ЗУНР., а в послідніх класах Василь Щурат Щурат Василь - український літературознавець, педагог, поет і перекладач.. Я маю добрі спогади на В. Бирчака, а ще кращі на В. Щурата. Щурат був високо освічена людина, притім незвичайно тактна та толерантна. Учням він давав читати (та реферувати) монографії (часто російські) з історії старої літератури. Мені, наприклад, він одного разу дав читати книжку Морозова “История русской драмы”, в якій широко говорилося про т. зв. шкільну драму, про інтермедії, інтерлюдії тощо.

Іншим разом він нас післав на старе кладовище під Високим замком, і ми мали написати про те, що там можна було бачити та про що довідалися. З інших професорів назову професора математики і фізики німця Гессе і професорів (також математиків) М. Сивуляка та Плешковича. М. Сивуляк та Плешкович були прихильниками староруської партії. Сивуляк жив в Ставропигії в сусідстві з нами. Він був далеким родичем моєї матері. Під час війни (в 1914-1915 р.) він жив у Львові, приймаючи участь в тодішньому політичному житті (був членом “Русского народного совіту”). В 1915 р. виїхав з сім'єю в Ростов - на-Дону, де, здається, і помер.

Вже у вищій гімназії (може, під впливом В. Щурата та І. Свєнціцького) Свєнціцький Іларіон - український вчений-славіст, філолог і мистецтвознавець, громадський діяч. Після закінчення Львівського університету на початку ХХ ст. продовжив навчання в Петербурзі, повернув - шись до Львова, працював у москвофільському Народному домі до 1905 р. На запрошення митрополита А.Шептицького очолив Національний музей у Львові протягом півстоліття (з незначними перервами). я почав інтересуватися історією галицького відродження. Я ходив до бібліотеки “Народного дому” та почав збирати видання з доби відродження, але і пізнійшу літературу. Я відвідував між іншим склади книгарні Ставропигійського інституту та склади антикварія Л. Бодека (здається на Скарбівській вулиці). В складі Бодека працював тоді відомий галицький бібліограф І.Е. Левицький Левицький Іван Омелянович - український бібліограф, письменник і публіцист., після знайомства з яким я заходив туди частіше. Ще тепер я маю “Австро-руські спомини” М. Драгоманова, знайдені мною в складі Л. Бодека.

Студенти німецької гімназії були різних національностей: поляки, русини, євреї (німців було мало), але я не пам'ятаю, щоби між нами проявилися коли-небудь ознаки шовінізму або національної антипатії. Розмовною мовою, оскільки не йшлося про розмови між русинами, була польська. По-польськи ми розмовляли і з колегами євреями. Ані проявів антисемітизму у нас в школі не було. Не було ні серйозніших сварок між прихильниками єдності Русі та прихильниками самостійності українського народу. До речі, “українців”, т. є. прихильників українського напряму, було між нами мало. З вищих класів гімназії я запам'ятав лише одного “українця” Стефановича, який жив довгі літа у Павенцького і з ним разом учився [...].

З нашої квартири були двері до редакції “Галичанина” Газета москвофільського спрямування у Львові, виходила в 1893-1913 рр. та “Руского Слова” Популярний тижневик галицьких москвофілів, виходив у Львові в 1890-1914 рр., що складалося з трьох кімнат. В одній з них працювали редактори “Галичанина” І.Н. Пелех, Орест Авдиковський, Володимир Луцик та Осип Мончаловський, в другій містилася адміністрація, в якій працював, між іншим, головний редактор тижневика “Русское Слово” (довгі роки це місце займав Янчак, який пізнійше переселився в Росію і там залишився), в третій була бібліотека вітця, де він працював. Треба сказати, що І.Н. Пелех (він був моїм хресним вітцем і від нього я мав золотий хрестик, що загубився під час першої світової війни) сам видавав “Русскую библиотеку”, в якій вийшов цілий ряд класичних творів російської літератури, а О.А. Мончаловський був редактором і видавцем гумористичного часопису “Страхопуд” Сатирично-політична газета у Львові, яку видавали москвофіли в 1872-1913 рр.. В редакції під час обідньої перерви (після обіду читалася коректа) я читав чи переглядав газети: “Киевлянин” Російськомовна газета українофобського напрямку, друкувалася в Києві в 1864-1919 рр., “Рада” Єдина щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета на підросійській Україні, виходила в Києві в 1906-1914 рр., “Освобождение” Російськомовний журнал (1902-1905 рр.), заснований російським громадським і політичним діячем, вченим, публіцистом П. Струве, виходив за кордоном і нелегально переправлявся в Росію. П.Б.Струве; з галицьких газет “Руслан” Суспільно-політичний часопис українською мовою консервативно-клерикального спрямування, виходив друком у Львові в 1897-1914 рр., неофіційний пресовий орган українського християнсько-суспільного руху. (видавав його Олекс. Барвінський), “Le Courier Europeeu” Ббернсоне-Ббернстерне Бернстерне Бернсон Мартініус (Bj0rnstjeme Martinius Bj0rnson) - норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1903 р., автор національного гімну Норвегії., “Le Pensee slave” та інші.

Гості бували у нас часто, зокрема, коли у вітця були іменини. Найчастійшими гостями (що цікавились і нами, дітьми), була Клавдія Алексович, авторка народних драм (думаю, м. і. “Знімчений Юрко”) і Клемертович, що видавав журнал для дітей “Ластівку”. Ми, діти, звали його Кльома. “Ластівка” була в нашім дитинстві улюбленим читанням (пізнійше став ним “Віночок” для руских діточок, який видавав у Відні Гр. Купчанко Григорій Купчанко - москвофільський діяч з Буковини, журналіст, етнограф.). Досить часто ми зустрічали (особливо при прогулянках на Високий замок) Савку Дуду, автора популярної “Історії Русі”. Мою молодшу сестру Ольгу отець жартома називав “Сака Дуда”. Чому - не знаю. С.Дуда пізніше осліп.

В нижчій гімназії вважалось у нас свого роду спортом відвідати професора української гімназії - знаменитого мовника й етнографа Івана Верхратського Український вчений, педагог і громадський діяч, член НТШ.. Він жив в домі по вул. Люблінської унії, яка вела на Високий замок, а приводом для відвідин були “мінерали”, які ми йому носили. Звичайно йшлося про куски алябастру, якого було досить на т. зв. “Стрійниці”.

[...] В Коломиї ми з вітцем ходили до М. Білоуса Білоус Михайло - видавець, редактор, журналіст і громадський діяч москвофільського спрямування., друкаря та видавця популярної літератури і (якщо не помиляюся) тижневика “Русская Рада” Популярний політичний двотижневик москвофільського напрямку, виходив у Коломиї 1871-1912 рр. у видавництві М.Білоуса.. Від Білоуса я звичайно дістав даром книжки його видавництва. Пам'ятаю на Шевченкових “Гайдамаків” та на книжку про Олексу Довбуша. Пізніше (здається вже у вищій гімназії) ми відвідували також В.Ф. Дудикевича Дудикевич Володимир - один з лідерів галицьких москвофілів, доктор права, адвокат у Коломиї, депутат Галицького крайового сейму в 1908 р. Під час російської окупації Галичини в 1914-1916 рр. очолював “Русский народный совет”., який був адвокатом в Коломиї. В тих часах він ще більшої політичної ролі в галицькому житті не грав. Його старші доньки Ромаша та Надія вчилися тоді в гімназії в Києві. В Косові ми ночували в домі пароха О. Гелетовича. [...] В Косові бував досить часто київський маляр - українець Вітя Розвадівський, який пізніше одружився з найстаршою дочкою Дудикевича - Ромашею. Під час війни вони жили в Ташкенті. По революції 1917 року туди виїхав з Ростова і В.Ф. Дудикевич, який там і помер. [.]

У вищій гімназії ми переживали бурхливі часи російської революції 1905 р. Розуміється, що польське суспільство, але й прихильники української самостійності, були на боці революціонерів. Між старшою консервативною генерацією прихильників єдності Русі, але й між генерацією середнього віку, мав перевагу протиреволюційний напрям, викликаний страхом, що Росія може розпастися на частини. Молодша генерація стояла за політичні та соціальні реформи, яких домагалися і прихильники революції. Ця течія нав'язувала на старші традиції, які проявилися кінцем ХІХ стол. під впливом ідей М.П. Драгоманова, радикальної партії Франка-Павлика і її органу “Народ”, та якої представником був, наприклад, Ю.А. Яворський Автор спогадів припустився неточності. Насправді Юліан Яворський - історик, літературознавець, фольклорист, публіцист, хоч і деякий час листувався з І. Франком та співпрацював з радикальним часописом “Народ” у Львові, був прихильником москвофільських поглядів. Так, в 1914 р. він виступав за входження підвладних Австрії українських земель до складу Російської імперії, ставши одним із засновників “Карпато-русского визвольного комітету” - політичної організації галицьких москвофілів, заснованої в Києві. [...].

Велику роль в моєму житті, та в житті Галичини взагалі, зіграв І.С. Свєнціцький. Як молодий кавалер, він був дуже близькою людиною в нашій сім'ї. Довгий час він був нашим домашнім учителем, особливо учителем російської мови. [...] Після повернення з Росії він кілька літ працював у бібліотеці “Народного дому”, публікуючи поступно опис рукописів музею А.С. Петрушевича. В 1902 році він почав видавати часопис “Живая мысль”, який виходив аж до 1905 р. Цей журнал скоро став центром прогресивного культурно-політичного напряму молодшої генерації русофілів. [.]

Ліберальні тенденції “Живої мьіслі” і її редактора викликали реакцію в консервативнійших колах прихильників руської єдності. “Живая мысль” перестала в 1905 році виходити, а Свєнціцький втратив місце в бібліотеці “Народного дому”. Розказували, що коли А. Петрушевич довідався про те, він сказав тільки: “Atra nox, atra nox” Вислів латинською мовою, в перекладі означає: “Ще одна ніч, ще одна ніч”.. Свєнціцький став працівником “Церковного” (пізніше “Національного”) музею, заснованого тодішнім митрополитом А. Шептицьким і почав працювати у виданнях НТШ (“Етнографічний збірник”, “Українсько-руський архів”). Таким чином він фактично перейшов в ряди прихильників української самостійності, однак мої зв'язки зі Свєнціцьким не перервалися. Я заходив досить часто до нього, пізніше до “Церковного музею” (до фондів музею я подарував свою збірку гуцульських писанок), а мої перші дрібні праці були до значної міри зв'язані з його ініціативою. Він запропонував мені описати деякі новіші рукописи бібліотеки “Народного дому” (опис був надрукований у “Вістнику Народного дому”), я належав до тих, хто помагав йому при виданні його “Похоронних голосінь” (“Етнографічний збірник НТШ”, 1912) і, накінець, моя праця “Н.В. Гоголь в галицко-русской литературе”, яка була надрукована в “Известиях Отделения языка и словесности АН”, вийшла з його ініціативи.

[...] Пізніше Ю. Яворський опублікував в “Известиях Отделения русского языка” критичну замітку про мою статтю, закинувши мені, що я упом'янув про його статтю про Гоголя в Червоній Русі тільки так, що звернув увагу на одну його помилку. Мені він про то не написав нічого, попросив тільки (посередництвом М.Ф. Грушкевича), щоб я йому вислав відбитку своєї статті, що я, розуміється, зробив. Пізніше (в часі першої світової війни, коли я був співробітником “Прикарпатської Русі” “Прикарпатская Русь” - щоденна політична, громадська та літературна газета москвофільського напрямку, виходила у Львові з 1909 р., за негласної фінансової підтримки російського уряду, в умовах Першої світової війни деякий час друкувалася в Києві., що виходила у Львові, а потім у Києві, під редакцією Ю.А. Яворського) [...] я вияснив йому, що мені, молодому не вишколеному студентові права (не філології), не були добре знані правила наукової етики; він це зрозумів, і ми з ним зали - шилися друзями аж до його смерті (в гімназії я Ю.Яворського не знав). Він вже в 1903 році переїхав до Ржешова, а 1904 р. до Києва. Я з ним зблизився аж під час першої світової війни у Львові і Києві, а по війні на еміграції в Празі.

Господарські та соціальні відносини в Галичині до першої світової війни не були дуже добрими. Переважну частину населення творили дрібні селяни, ремісники, нечисленна дрібна буржуазія, особливо дрібні (в переважній більшості єврейські) торгівці. У Львові був міський (польський) театр, а з часу на час приїжджав на гастролі український театр з Рубчаком, Рубчаковою, Стадником та ін. Я з радістю ходив на їхні вистави і з тяжким серцем провожав артистів при їх від'їзді на залізничну станцію. [.]

В 1908 р. я скінчив гімназію, склавши іспит зрілості (матуру). [...] Восени 1908 р. я виїхав на університетські студії до Відня. У Відні про мене піклувався приятель вітця та кореспондент “Галичанина” В.О. Шавинський. [...] Що я буду студіювати, не було (по крайній мірі мені) ясне. Отець думав про юридичний факультет (юрист мав у наших умовах перспективи в житті), я думав про слов'янську філологію. Спершу я так і записався на філософський факультет і хотів вивчати славістику. У Віденському університеті вчили тоді ще В. Яґіч Яііч (Яґич) Ватрослав (Jagic Vatroslav) - хорватський вчений, філолог-славіст, був науковим керівником І. Франка у Віденському університеті. та К. Їречек Їречек Костянтин Йосиф (Jirecek Konstantin Josef) - чеський історик.. Але мої плани не здійснилися. Врешті-решт довелось записатися на юридичний факультет, а щоб вже звідти не було повороту, покійний В.Шавинський записав мене ще на однорічний абітурієнтський курс торгівельної академії. [...] Погодити навчання у торгівельній академії та університеті було чим далі трудніше, і моя праця згодом зосередилася на торгівельну академію, де потрібно було щодня ходити на лекції та складати іспити з окремих предметів.

Як студент я записався до студентського товариства “Буковина” Студентське товариство у Відні москвофільського спрямування.. “Буковина” мала свої приміщення й бібліотеку в Йозефштадті Район Відня біля місцевого університету.. Контакти мала “Буковина” тільки з південнослов'янським (сербським) студентським товариством “Зоря” та з окремими студентами з Росії (деякі з них були й членами “Буковини”). З українськими студентами-галичанами (з товариства “Січ“ Студентське народовське товариство у Відні, засноване українськими студентами з Галичини в 1868 р.) контакту не було. У Відні я прожив цілий шкільний рік, скінчивши курс торгівельної академії. [...]

Влітку 1908 року я вернувся до Львова, а восени 1909 року помер покійний отець (на ангіну). Від зимового шкільного року 1908-1909 я учився на юридичному факультеті Львівського університету. Університет був польський, але на юридичному та філософському факультетах (про інші факультети не можу багато сказати) були руські кафедри: на юридичному факультеті кафедра цивільного права (проф. Ст. Дністрянський), права карного (проф. Стебельський), цивільної процедури (доц. Верганівський); на філософському факультеті були кафедри української історії (М. Грушевський) та історії літератури (проф. К. Студинський). Перший і третій екзамени (історичний і політичний), а потім рігорозні екзамени, я склав перед польськими комісіями, другий (судовий) екзамен перед комісією українською. В 1913 році (недовго перед початком першої світової війни) я скінчив навчання у Львівському університеті, одер - жавши звання доктора прав.

Під час навчання у Львові мене зацікавила історія права, перш за все історія польського та слов'янського права. [...] Я записався на філософський факультет і хотів працювати головно в семінарі проф. Бальцера Бальцер О свальд Маріан (Balzer Oswald Marian) - польський історик німецького походження.. Одночасно я вступив на судову практику, як адвокатський кандидат, і працював у львівському повітовому (пізніше в апеляційному) карному суді (на вулиці Баторого). Мій начальник - суддя - давав мені досить часто виготовляти судові рішення. Крім того, я почав писати (як екстерний співробітник) до газети “Прикарпатская Русь”. Часу на все те було мало і мої студії у проф. Бальцера помаленьки занепадали, тим більше, що і процес Бендасюка і тов. Політичний процес проти галицьких русофілів у Львові 1912-1914 рр. О. Марков у спогадах обмежився лише згадкою про ці події, до яких був причетний як прихильних проросійських поглядів. коштував багато душевної енергії.

Ще будучи студентом університету (в 1910 або 1911 році) я вибрався з покійним М. Заяцом на тодішню Угорську Русь. Їхали ми поїздом до Ужка Село в сучасній Закарпатській області України у складі Ужгородського району за адміністративною реформою 2020 р., а звідти йшли пішки. Ми були, м. і., в селах Сіль і Кострина (по мадярськи Чонтот). В Кострині ми хотіли зайти до місцевого пароха та він відмовився нас прийняти. Один з селян, якого ми відвідали дома, виявився національно свідомим чоловіком. Він показав нам числа львівського “Русского слова”, яке він діставав (здається, з Америки) і яке він старанно відкладав та зберігав у коморі. Але погранична поліція звернула увагу на нас і нас арештували та перевезли до Великого Березного Великий Березний, нині - селище міського типу в Ужгородському районі на Закарпатті.. Там нас допитували, але дали переконати себе, що ми, студенти, хочемо познайомитися з життям на Угорщині і позволили нам переночувати в гостинниці (арештантська “цюпка” була і так переповнена). Увечері ми навіть сиділи в місцевому ресторані в товаристві урядників окружного начальства, а на другий день нам дали письмовий дозвіл їхати в Ужгород, далі через Кошиці до Пряшева, а з Пряшева до Галичини. В Ужгороді ми відвідали тодішнього редактора “Науки” Волошина Волошин Августин - український релігійний, культурний і політичний діяч, греко-католицький священик, в 1938-1939 р. - прем'єр-міністр автономного уряду, президент Карпатської України., були і в духовній семінарії, де довго говорили з семінаристами. З Ужгорода ми поїхали в Кошиці, а звідти у Пряшів. Враження з поїздки було гнітюче. Пригадалися мені слова Драгоманова “lasciate ogni speranta” Крилатий вислів латинською мовою з “Божественної комедії” Данте Аліг'єрі: “Залиш надію, кожен, хто сюди входить”. У даному випадку мається на увазі критичний стан русько -українського національного руху в угорській частині Габсбурзької монархії..

Приблизно в тому самому часі (думаю, в 1910 році) я дістався з групою студентів (Е. Вальницький, Цебринський, не пам'ятаю, хто ще був у тій групі) у Москву. Ми їхали туди на кооперативні курси, які влаштував Народний університет ім. Шанявського. В Москві ми пильно ходили на лекції (викладачами були відомі теоретики та практики кооперативного руху в Росії) та нав'язували контакти з професорами та студентами, особливо з України. Ми інформували їх про галицькі відносини, особливо про бій двох національних ідеологій і нам було, розуміється, важко довідатися про ставлення російської, а спеціально української інтелігенції до українського питання. [.]

Незадовго по скінченню процесу проти Бендасюка, Гудими, Колдри і тов. розпочалася перша світова війна. [...] В Галичині і на Буковині розпочалися арешти людей, підозрілих з русофільства. Арешти були масовими і здійснювалися на підставі заздалегідь підготовлених списків “русофілів”. Арештували селян, священиків і світських інтелігентів: молодих і старих, часто цілі родини. [...] В перших днях війни арештували й мене. [...] Оскільки в'язниця “Бри- гідка” була переповнена, багатьох арештованих, між ними й мене, помістили у в'язниці на вул. Баторого. Це було моїм щастям. З “Бригідок” щодня вивозили транспорти арештантів залізницею на захід, головним чином до Талєргофу, але з в'язниці при вул. Баторого не мали часу вивезти всіх арештованих, а між тими, яких не встигли вивезти, був і я. По взятті Львова російськими військами мене випустили на волю. [...] У Бродах був уже організований комітет біженців. Між іншими був там і Ю.А. Яворський, який, думаю, почав уже видавати (а може тільки організувати) газету “Прикарпатская Русь”. До редакції Ю.А. Яворський запросив і мене. Крім мене в редакції були: І. Заводовський, М. Гнатишак та ін.

По битві при Городку та по взятті Перемишля ми повернули до Львова, де “Прикарпатская Русь” виходила як щоденник аж до заняття Львова і східньої Галичини австрійськими військами в 1915 році. Губернатором окупованої Галичини став граф Бобринський Бобринський (Бобринский) Георгій - російський державний діяч, українофоб, у 1914-1915 рр. під час окупації російськими військами Галичини і Буковини очолював Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. (близький родич Володимира Бобринського). [.]

Великі успіхи російських військ (вони дісталися аж до близькості Кракова: ціла Лемківщина була ними зайнята) зміцнювали в широких колах галицького, особливо русофільського, населення віру в перемогу Росії. Криваві знущання австро-угорських військ над галицьким населенням та масові арешти викликали в широких колах страх та озлоблення. Австрійська пропаганда [...] старалася пояснити поразки австрійських військ масовою “зрадою” галицького населення, його русофільством. Розповідали про одного священика-українця, якого австрійці вбили заради того, що він признався, що читає газету “Руслан” (з “Руслана” вони зробили “Руслянд” Russland - з німецької мови означає Росія. “Руслан” - україномовна газета клерикального спрямування у Львові (див. посилання 34).). [...]