Спогади колишнього москвофіла Осипа Маркова-молодшого в еміграції: "Серцем і душею зв’язаний з Україною"

Російські воєнні власті організували також допомогу населенню Галичини, головно продуктами, залучаючи до цієї праці і галичан, особливо з рядів молоді. Я, наприклад, їздив в справі допомоги (особливо родинам ув'язненим або убитих) на Лемківщину, звідки я, між іншим, випроводив сім'ю інтернованого священика Дуркота, пароха з села Ждині (сім'я Дур - котів жила пізніше на еміграції в Росії, а по війні дісталася частично на Підкарпаття). Разом з тим я збирав документаційні матеріали про арешти, розстріли та вбивства “русофілів”, публікуючи їх у газеті “Прикарпатская Русь”. Пізніше вони були опубліковані (думаю, вже у Києві) в брошурі п.н. “Каинова работа”.

Моя мати та сестри [...] були перевезені до табора для інтернованих в Голлерсдорфі. Там була інтернована також вдова адвоката Геровського з Чернівців - дочка А.І. Добрянсь- кого Добрянський Адольф - політичний і громадський діяч, історик, публіцист москвофільського напрямку в Австро-Угорщині, практично всі його діти й онуки стали відомими москвофілами. зі своєю дочкою. [...] Але російські війська не утрималися довго в Галичині. В 1914 році розпочався австро-німецький наступ в напрямі Горлиці і російські війська відступили майже з цілої Галичини та Буковини. В зв'язку з тим почалася евакуація населення за кордон. [...] на возах та поїздами переселялися цілі села. Селян поселяли по селах, перш за все на Волині, інтелігенцію по містах: у Києві, Харкові, а пізніше особливо в Ростові -на-Дону, Таганрозі тощо. В Києві (а пізніше в Ростові-на-Дону) був “Русский народный совет” “Русский народный совет” - організація галицьких і буковинських москвофілів, які евакуювалися на схід з відступом російської армії в 1915 р., діяла в Києві й Ростові-на-Дону., який, між іншим, старався про “біженців”. В Петрограді існував т. зв. “Тетянинський комітет” Комітет у Петрограді (сучасний Санкт-Петербург) займався надання цільової соціальної допомоги біженцям із Галичини, які через свої проросійські та русофільські політичні настрої й симпатії покинули рідний край., який відпускав засоби для “біженців”, головно з Галичини.

Значна колонія галичан-“біженців” жила довший час в Києві. Там недовго виходила “Прикарпатская Русь” під редакцією Ю.А. Яворського. Здається, в другій половині 1915 року галичани-“біженці” почали переселятися з Києва до Ростова-на-Дону, Таганрогу та Харкова. До Ростова перебрався і “Русский народный совет”. Його головним завданням було зараз піклуватися про “біженців”. Але попри тому “Совету” залишалася і праця політична, а також обов'язок піклуватися, в силу своїх можливостей, про галичан, інтернованих або в'язнених в Австрії. В 1915 році у Відні розпочався процес проти Д.Маркова (мого стрийка) і тов. [...] В процесі його засудили на смерть, незважаючи на те, що йшлося лише про обвинувачення чисто ідеологічного характеру. [...] Завдяки інтервенції іспанського короля Альфонса ХІІІ (про інтервенцію його просили члени російської Державної думи) його помилував Франц-Йосиф Франц-Йосиф І - правитель Габсбурзької монархії., замінивши кару смерті на пожиттєве ув'язнення. Стрийка перевезли до Терезина, де він просидів до 1917 року, коли його (разом з іншими “політичними”) амнестовано.

В 1916 році я рішив попробувати дістатися за кордон, щоб звідти нав'язати контакти між інтернованими та в'язненими в Австрії та їх родинами, які жили в Росії. Завдяки П.Б. Струве, який був тоді заступником міністра закордонних справ, мені пощастило дістати закордон - ний паспорт і місце кореспондента міністерства закордонних справ в Бухаресті, так що я зміг виїхати та жити довший час в Бухаресті. Мені посередництвом галицького банку скоро вдалося нав'язати контакти з багатьма в'язнями та інтернованими. Гроші на підмогу в'язням та інтернованим посилали родичі або “Русский народный совет” прямо в банк, а я посилав їх окремим в'язням чи інтернованим до Австрії. З тих грошей я посилав підмогу і стрийкові до віденської в'язниці (матері і сестрам я посилав підмогу з власних грошей). Я пробував також організувати допомогу інтернованим в Талергоф посередництвом посольства ЗША Сполучені Штати Америки. в Бухаресті (заступником ЗША в Румунії був тоді посол Вопічка), але австрійські власті не дали дозволу на таку інтервенцію з боку чужої (тоді ще нейтральної) держави.

Моя праця у Бухаресті припинилася, коли Румунія вступила у війну з Австро-Угорщиною. Я виїхав у Петроград, а звідти у Ростов.

Весною 1917 року мене та Г.С. Мальця “Русский народный совет” післав у Петроград з метою інформувати про стан галицького питання та інформувати про це питання суспільні кола столиці. Ми були, між іншим, у А.А. Шахматова Шахматов Алексей - російський філолог-славіст, історик., у Т.Г. Масарика Масарик Томаш (Masaryk Tomas) - чехословацький філософ, політичний і державний діяч, перший президент Чехословаччини. З весни 1917 р. до початку 1918 р. перебував у революційній Росії, зокрема кілька місяців у Києві, де здійснював активну громадсько-політичну діяльність., у П.Н. Милюкова Мілюков (Милюков) Павел - російський політичний діяч, історик та публіцист, лідер партії конституційних демократів (кадетів), міністр закордонних справ Тимчасового уряду в Росії., у П.Б. Струве Струве Петр - російський громадський і політичний діяч, вчений, публіцист, під час громадянської війни в Росії з 1917 р. став одним з лідерів “білого руху”., у Г.В. Плеханова Плеханов Георгій - російський теоретик і пропагандист марксизму, філософ, діяч російського і міжнародного соціалістичного рухів. (він видавав тоді газету “Единство”), у В.Г. Тана-Богораза Богораз-Тан Владимир - професор, російський і радянський етнограф, лінгвіст, письменник і революціонер. (співробітника “Биржевих ведомостей”). Всюди нас зустріли з повним порозумінням. [...] В Петрограді ми з Г.С.Мальцем пережили першу спробу перевороту, спрямованого проти до - часної влади (т. зв. “временному правительству”). Незабаром ми повернулися у Ростов, а зго - дом розпочалася громадянська війна.

Завдяки рекомендації М.Ф. Глушкевича Глушкевич Маріян - галицький громадський діяч, поет-модерніст москвофільського напрямку. я дістав місце секретаря “Южно-Донского союза кредитных кооперативов в Ростове-на-Дону”. Праця в “Союзі” була інтересна, а моє ставлення до начальства та до співробітників було і залишалося до кінця моєї праці дуже добрим.

В Ростові-на-Дону був тоді евакуований Варшавський університет [...] У багатьох “біженців” поволі зароджувалася ідея нострифікації астрійських дипломів. Я теж вирішив попробувати нострифікувати свій диплом. [...] В 1917 році (вже в часі революції) я склав усі іспити, захистив письмову працю та дістав диплом кандидата прав, тоді вже Донського університету. При тім я й далі працював у “Южно-донськім союзі кредитних кооперативів”. Мої контакти з університетом, однак, не перервалися ні після нострифікації диплома та завдяки проф. В. Францева Францев Владимир - російський історик літератури і культурних відносин, професор. та Ф.Ф. Зігеля Зігель Федір - російський філолог-славіст, історик слов'янського права, професор. мене було прийнято в університет “для подготовки в профессорскому званию”.

З початком 1919 року приїхав до Ростова Е.М. Вальницький (пізніше був адвокатом в Мукачеві і там, або в Ужгороді, помер десь року 1945). Його вислав у Ростов галицький “Русский народный совет”, від імені якого він мав нав'язати контакти з урядом, що в той час організовувався на півдні Росії під захистом т. зв. “Добровольческої армії” та “Всевеликого войска донского”. Міністром закордонних справ у тому уряді був Сазанов. Перш за все з ним мав Е. Вальницький інформативні розмови, особливо з огляду на мирову конференцію, що мала зійтися в Парижі і на якій мало бути рішене, між іншим, і питання Східної Галичини, Буковини та Угорської Русі. Розуміється, що Е. Вальницький в цій справі зустрівся з галицькою колонією в Ростові та з представниками ростовського “Русского народного совету”. Після виконання своєї місії Е. Вальницький виїхав з Ростова. З ним виїхав і я, одержавши від університету “командировку” у слов'янські землі для вивчення історії слов'янських законодавств. [...] У Прагу я віз, між іншим, книжки і листи від В.А. Францева, Ф. Зігеля та І. Малиновського Малиновський Іоанникій - український історик, правознавець, громадський діяч, професор., адресовані директорові Національного музею Ч. Зібрту Зібрт Ченєк (Zftrt Cenek) - чеський культуролог, етнолог та бібліограф. та проф. університету К. Кадлецу Кадлець Карел (Kadlec Karel) - чеський правознавець, славіст, професор., що дало мені привід познайомитись з ними. [.]

В 1920 році я працював паризьким кореспондентом американських емігрантських (галицьких) газет, а притім допомагав Д.А. Маркову (моєму стрийку), який був делегатом “Русского народного совета” від Галичини, на Паризькій мирній конференції. Під час мого побуту в Парижі я познайомився з діячами російської еміграції, між іншим з редактором “Общего дела” В. Бурцевим Бурцев Владимир - російський публіцист і видавець., з Г. Алексинським Алексинський Григорій - російський політичний діяч, соціал-демократ, з 1917 р. боровся з більшовизмом. та іншими, зустрічався там знову з П.Б. Струве і з українськими (галицькими) делегатами, особливо з В. Панейком Панейко Василь - громадський і політичний діяч, дипломат, публіцист, був головою делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції в 1919-1920 рр., з яким я і потім (особливо у Відні) залишився в узькому контакті.

З Парижа я повернувся в Прагу, потім працював довший час у Відні коректором у друкарні А.Г. Винничука. Розуміється, що побут в Парижі та Відні я (в силу своїх можливостей) використовував і для студій. [...] Велике значення мало для мене знайомство з відомим славістом В.Яґічем (я привіз йому листа та якісь гроші від В.А. Францева), у якого я часто бу - вав на його віденській квартирі. Він розповідав мені багато цікавого з власного життя та з історії слов'янської філології [...] В Празі я познайомився з А. Гассаєм, який дістав чехословацьке громадянство та мав перспективи стати нотарем на Закарпатській Україні. За його дорученням я поїхав на короткий час у Будапешт, де розшукав та привіз у Прагу німецькі та словацькі переклади угорських законів. Після того я працював у нотарській канцелярії І. Петрика в Ужгороді, а від нього перейшов до нотаріальної канцелярії А. Гассая в Мукачеві.

З Ужгорода та Мукачева я робив подорожі до різних частин Закарпаття. Помимо своїх робочих обов'язків я працював у архіві Мукачівської домінії. [...] Результатом праці в мукачівському домініальному архіві була стаття “Материалы для культурной и социальной истории Подкарпатской Руси”, опублікована в “Карпаторусскому сборнику”.

На Закарпатській Україні я прожив до 1924 року. В 1924 р. одержав від “Російського юридичного факультету в Празі” пропозицію стати аспірантом факультету та, переселившись у Прагу, розпочати підготовку до наукової роботи. Така пропозиція виникла головним чином за - вдяки інтервенції В.Б. Струве, В.А. Францева та мого стрийка, який в тому часі вже пере - селився з Парижа і Відня у Прагу. [...] В Празі я прожив від 1924 до 1929 року. [...] В 1926 році я склав магістерський екзамен і став доцентом історії слов'янського права. В роках 1926-1928 я читав лекції на Російському юридичному факультеті з історії слов'янського права. В 1929 році я прожив кілька місяців у Бєлграді, як стипендіат “Російського наукового інститута”. В Бєлграді я зблизився особливо з професором університету Ф. Тарановським Тарановський Федір - російський, український та сербський правознавець, історик і теоретик права, доктор державного права, емігрував з Росії в 1920 р., Ст. Станоєвічем Станоевич Станое (Стано_іевиЙ Стано_іе) - сербський історик-медієвіст. та з А.В. Соловйовим Соловйов Александр - російський історик та археограф, історик права, балканознавець, професор, емігрував з Росії після революції 1917 р., переїхав до Бєлграду.. На раду професорів Тарновського та Станоєвіча я зайнявся дослідженням статусу міста Котора Котор - місто в сучасній Чорногорії. [...] Між тим діяльність празького Російського юридичного факультету кінчалася, і він мав бути ліквідований. [.] Я теж думав про виїзд з Праги.

В мене постійно було ще польське громадянство. Чехословацьке громадянсво, правда, мені було приобіцяне ще на Закарпатській Україні. [...] Але звільнення від польського громадянства я в становленому терміні не дістав, а на мою заяву про продовження візи я дістав відповідь, що термін мені вже продовжували (що не відповідало дійсності) і що більше його не продовжать. Пізніше я довідався, що на міністерстві мене переплутали з моїм стрийком Д.А. Марковом і не хотіли мене, як “відомого політика”, залишати в Чехословаччині. У зв'язку з тим мені не залишилось іншого, лише повернутись в Галичину і стати знов на шлях адвокатури. Потрібні роки адвокатської практики я формально мав, бо був як адвокатський конціпіент довший час записаний у адвоката М.Ф. Глушкевича у Львові.

Про мої плани я розповів К. Кадлецу. Він не погоджувався з моєю резигнацією від наукової роботи і хотів дати мені рекомендаційні листи до О. Бальцера та С. Кутшети в надії, що вони допоможуть мені габілітуватися у Львівському або Краківському університеті. [...] Та згодом проф. Кадлец запропонував мені план габілітації на юридичному факультеті у Братиславі. Він говорив про те з проф. О. Соммером і післав мене до нього для ближчих інформацій. Проф. Соммер прийняв мене (на празькому факультеті) дуже гарно і порадив мені подати на юридичний факультет у Братиславу заяву про габілітацію з історії слов'янського права [...] На габілітацію, розуміється, потрібні були гроші, яких у мене не було. Заради того я поїхав у Львів і позичив потрібну суму у родича з материнського боку К. Фабіяна (він був урядовцем краєвого виділу). Та між тим проф. Кадлец в Празі несподівано помер і габілітація відбулася вже без його участі.

Від 1929 р. я працював на братиславському юридичному факультеті доцентом історії слов'янського права без постійної зарплати. [...] В Братиславі я закінчив працю “Pnpravne rizeni procesni v ceskem pravu zemskem”, яка була опублікована 1930 р. На підставі цієї праці мене 1931 р. іменовано надзвичайним професором історії слов'янського права, але тільки на підставі договору [...]. Платні притім і надалі не було. [...] Я знов стояв перед проблемою: або повертатися в Галичину і починати кар'єру практичного юриста, або добитись чехословацького громадянства та “дефінітивної” професури. На другу можливість великої надії в мене не було. На цей раз допоміг мені проф. Лаштовічка, на інтервенцію якого мені було встановлено новий строк для звільнення з польського підданства, якого я на цей раз добився вчас. Так я став чехословацьким громадянином, а від вересня 1937 р. дійсним надзвичайним професором Тобто працював на посаді професора. братиславського юридичного факультету.

Та моя “дефінітива” у братиславському університеті не тривала довго. [.] У Братиславі мене дійсно іменували звичайним професором Офіційно отримав вчене звання професора. вже 30 березня 1939 р., але майже рівночасно (12 квітня 1939) мене іменували надзвичайним професором в Празі. Декрет був, розуміється, підписаний тодішнім президентом Е. Гахою, що в майбутньому мало свої негативні наслідки. Хоч перспектива звичайного професора у Братиславі була привабливою, я відмовився від неї, і 8 травня 1939 р. я зголосився до служби в Празі, склавши там встановлену присягу. [.] З Праги я їздив раз за два тижні в Братиславу, де я суплював історію права. Кожного разу я змушений був іти на Гестапо Таємна державна політична поліція гітлерівської Німеччини. до т. зв. “Печкарні” (PecMv palac), де одержував дозвіл на виїзд в Братиславу, і я ніколи не був певний, чи повернуся з “Печкарні” на волю. [...]

Моя діяльність на празькому факультеті не тривала довго. По демонстраціях в жовтні 1939 р. німці закрили всі чеські вищі учбові заклади, а 6 червня 1940 р. дали професорів тих вузів на “dovolenou s cekatelnym”, тобто практично до пенсії. [...] Моїм щастям було те, що в результаті іменовання мене професором у березні 1939 р. я здобув на підставі закона словацьке громадянство. [...] завдяки словацькому громадянству залишився у Братиславі. [...] Братиславське міністерство освіти не продовжило на дальший піврік мою суплентуру на юридичному факультеті, і мені треба було оглянутися за заробітком. На пропозицію І. Карваша я прийняв місце урядовця у керованому ним NUZ-і, залишившись там аж до 1945 року. [...] Я прожив у Братиславі аж до кінця війни. Там я в жовтні 1944 р. одружився з Емою Окалі.

Після війни, 6 червня 1945 р. я зголосився до служби на міністерстві освіти в Празі, але воно, посилаючись на факт, що професором мене іменував Е. Гаха, анулювало мою празьку професуру. [...] Отже, після багатьох змін я врешті-решт залишився професором історії права у Братиславі. Тут я працював аж до 1950 року. [...] 17 липня 1950 р. на 60-ому році життя мене відправлено на пенсію. Так почався послідній етап мого життя. Досить скоро я нав'язав співпрацю з Етнографічним інститутом САН Словацька академія наук.. [...] мені запропонували цю працю. Я погодився, сподіваючись, що попри збирання матеріалів для історії словацького народного одягу буду мати можливість збирати матеріали також зі звичаєвого права. Так я став екстерним спів - робітником Інституту етнографії САН. Матеріали, зібрані мною в різних архівах, торкались перш за все словацького народного одягу, в меншій мірі звичаєвого права та інших ділянок. З Інститутом етнографії САН я розійшовся, думаю, в 1958 році [...] Я повернувся назад до ви - вчення історії чеського процесуального права ХІІ-ХVII стол. [...]

москвофільство марков національний

References

1. Avtobiografiya prof. Osypa Osypovycha Markova [Autobiography of Professor Osyp Osypovich Markov]. (1992). Naukovyj zbirnyk Muzeyu ukrayinskoyi kultury u Svydnyku. Bratyslava - Pryashiv, t. 18, pp. 183-198 (in Ukrainian).

2. Arkusha O., Mudryj M. (1999) Rusofilstvo v Galychyni v seredyni XIX - na pochatku XX st.: geneza, etapy rozvytku, svitoglyad [Russophilism in Galicia in the middle of the 19th and early 20th centuries: genesis, stages of development, worldview]. VisnykLvivskoho universytetu. Seriia istorychna. Lviv, iss. 34, pp. 231-268 (in Ukrainian).

3. Bochkovskyj O. (1939). Narodzhennya naciyi. Nauka pro naciyu ta yiyi zhyttya [The birth of a nation. Science about the nation and its life]. Samoosvita. Lviv, 1939. Berezen, kn. 112. 32 p. (in Ukrainian).

4. Grushevskyj M. (2002). Lysty z-nad Poltavy. Lyst pershyj [Letters from above Poltava. The first letter]. Tvory: U 50-ty tomax, t. 1. Seriya “Suspilno-politychni tvory (1894-1907)”. Lviv, pp. 129-141 (in Ukrainian).

5. Kasyanov G. (1999). Teoriyi naciyi ta nacionalizmu [Theories of nation and nationalism]. Kyiv (in Ukrainian).

6. Markov D.A. (1911). Russkaya y ukraynskaya ydeya v Avstriy [Russian and Ukrainian idea in Austria]. Svobodnyj perevod s nemeczkogo. Sostavyvъ A. Gogatko. Lvov (іп Russian).

7. Mushynka M. (1992). Spogady zabutogo ukrayinskogo yurysta ta etnografa [Memories of a forgotten Ukrainian lawyer and ethnographer]. Naukovyj zbirnyk Muzeyu ukrayinskoyi kultury u Svydnyku. Bratyslava - Pryashiv, 1992, t. 18, pp. 181-182 (in Ukrainian).

8. Orlevych I. (2011). Galyczke rusofilstvo pid chas Pershoyi svitovoyi vijny [Galician Russophilism during the First World War]. Visnyk Lvivskoyi komercijnoyi akademiyi: zbirnyk naukovyh pracz. Lviv, t. 10: Yuvilejnyj zbirnyk na poshanu Stepana Geleya, pp. 235-249 (in Ukrainian).

9. Paholkiv S. (2014). Ukrayinska inteligenciya u Gabsburzkij Galychyni: osvichena verstva j emansypaciya naciyi [The Ukrainian intelligentsia in Habsburg Galicia: the educated class and the emancipation of the nation]; per. z nim. X. Nykolyn. Lviv (in Ukrainian).

10. Pervoe obshherusskoe slovo v avstrijskom parlamente. [The first all-Russian speech in the Austrian parliament]. (1907). Galychanyn, ch. 143. 29 iyunya (11 iyulya), p. 1 (in Russian).

11. Raikivskyi I. (2012). Ideia ukrainskoi natsionalnoi yednosti v hromadskomu zhytti Halychyny ХІХ stolittia: monohrafiia [The idea of the ukrainian national unity in the community life of Galicia in the XIXth century]. Ivano-Frankivsk (in Ukrainian).

12. Rajkivskyj I. (2016). Ideya ukrayinskoyi sobornosti v pidavstrijskij Galychyni (XIX - pochatok XX st.) [The idea of Ukrainian national unity in sub-Austrian Galicia (19th - early 20th centuries)]. Ivano-Frankivsk (in Ukrainian).

13. Ruske pytannye [Ukrainian question]. (1863). Meta. Lviv. № 3 (lystopad), p. 210 (in Ukrainian).

14. Studynskyj K. (1901). Z korespondencyyi Denysa Zubryczkogo (rr. 1840-1853) [From the correspondence of Denys Zubrytskyi (1840-1853)]. Zapysky NTSh. Lviv, t. XLIII, kn. 5, pp. 1-66 (in Ukrainian).

15. Sukhyi O. (2003). Vid rusofilstva do moskvofilstva (rosiiskyi chynnyk u hromadskii dumtsi ta suspil- no-politychnomu zhytti halytskykh ukraintsiv u ХІХ stolitti) [From Russophilia to Moscvophilia (Russian Factor in Public Opinion and Socio-political Life of Galician Ukrainians in the 19th century)]. Lviv. (in Ukrainian)

16. “Ukraynskaya” bolezn' russkoj nacyy [“Ukrainian” disease of the Russian nation]. (2004). Sostavytel seryy M.B.Smolyn. Москва (in Russian).

17. Shevchenko T. (2012). Yurodyvyj [Holy fool]. Kobzar. Vpershe zi shhodennykom avtora. Xarkiv, pp. 553-555 (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ru