Штрихи до біографії Петра Мечника (1885—1953) — педагога, філолога, психолога та етнолога

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Штрихи до біографії Петра Мечника (1885--1953) -- педагога, філолога, психолога та етнолога

Ігор Гілевич кандидат історичних наук,

доцент кафедри етнології

м. Львів

Анотація

Мета статті -- на основі залучення значного першо- джерельного архівного та опублікованого матеріалу вперше охарактеризувати основні віхи життєвого шляху, педагогічної та наукової діяльності Петра Мечника (1885--1953).

Актуальність теми випливає з того, що ця постать та її вклад у розвиток української етнологічної науки досі залишається мало дослідженою.

Об'єктом дослідження є життєвий та науковий шлях цього діяча, а предметом -- основні етапи його біографії, викладацької та наукової роботи, сім'я, опубліковані праці, на психологічну та педагогічну тематику, дослідження в період праці в Державному етнографічному музеї АН УРСР у Львові (далі -- ДЕМ), історія підготовки його розвідки про поховально-поминальну обрядовість гуцулів.

Методологія дослідження -- просопографічний метод.

Висновки: Упродовж 1910--1944 рр. Петро Мечник належав до числа української національно свідомої гімназійної професури Львова, багато доклався до виховання кількох поколінь української молоді, був серед популяризаторів використання психотехнічних методик для вибору школярами майбутньої професії. У перші повоєнні роки він продовжив свою наукову діяльність у ДЕМ, де займався дослідженням духовної культури гуцулів, історії етнологічної науки, сучасних принципів формування музейних експозицій тощо. Проте жодна з його праць повоєнного періоду так і не була свого часу опублікована. На першочергову увагу заслуговує збережене в архіві дослідження «Гуцульський похоронний обряд і теорія оживання примітивізму». педагогічний музейний експозиція мечник

Ключові слова: Петро Мечник, етнологія, педагогіка, психологія, гуцули, обрядовість, історія етнологічної науки.

Abstract

Ihor HILEVYCH

Candidate of Historical Sciences (= Ph. D. in history), Associate Professor of the Department of Ethnology,

Ivan Franko National University of Lviv,

Lviv,

NOTES TO THE BIOGRAPHY OF PETRO MECHNYK (1885--1953) -- TEACHER, PHILOLOGIST, PSYCHOLOGIST AND ETHNOLOGIST

From 1910 to 1944, Petro Mechnyk was one of the Ukrainian nationally conscious high school professors of Lviv, contributed a lot to the education of several generations of Ukrainian youth, was among the popularizers of the use of psycho- technical methods for schoolchildren's choice of future profession.

He ended up in the mid-1940s in the State Ethnographic Museum of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR, was a professional teacher and psychologist who looked at the phenomena of the traditional culture of Ukrainians, in particular the Hutsuls, through the prism of psychology as a science. Such an approach in the future could give new interesting results, but, unfortunately, it did not correspond at all to the uniform scientific methodology that the Soviet authorities at that time forcibly introduced in Ukrainian humanitarianism, in particular ethnology.

The study of the traditional funeral rites of the Hutsuls became the central topic of his individual scientific studies during the period of work at the Museum. The spiritual culture of the Hutsuls became, however, the planned comprehensive study was never completed. The archive preserved a typescript of a fragment of this work - a scientific article “The Hutsul funeral rite and the theory of the revival of primitivism”, with which the scientist spoke at the anniversary session in the Museum in December 1945. This work fully deserves to be introduced into scientific circulation as a valuable monument of Ukrainian ethnological science of the mid-1940s.

In the proposed biographical study, special attention is paid to the characteristics of P. Mechnyk's publications in the field of psychology and pedagogy of the interwar period, in order to show his wide familiarity with a number of problems, the newest at that time Western European and partly North American literature, the presence of his own work, experience in using the questionnaire method, in order to show his plans to apply his previous experience to the study of Hutsul spiritual culture. He looked at the latter not only as an ethnologist, but also as a psychologist, and his only partially realized research had a pronounced interdisciplinary character.

Keywords: Petro Mechnyk, ethnology, pedagogy, psychology, Hutsuls, rituals, history of ethnological science.

Вступ

Початок формування сучасного Львівського етнологічного центру на основі місцевих народознавчих осередків міжвоєнного періоду припав на другу половину 1940-х -- початок 1950-х років, проте цей процес і досі досліджений не достатньо. Сказане зокрема стосується й вивчення життєвого шляху та здобутків на етнологічній ниві співробітників трьох тогочасних народознавчих осередків Львова -- ДЕМ, Львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (далі -- ЛВ ІМФЕ) і кафедри фольклору та етнографії Львівського державного університету імені Івана Франка. На цьому тлі найкраще дослідженими є постаті, пов'язані саме з кафедрою (передовсім завдяки працям Романа Тарнавського [1; 2]). Натомість два інших осередки, попри появу низки цінних досліджень в останні роки [3--6], й досі мають чимало білих плям в історії своєї діяльності загалом та представниках цих народознавчих осередків зокрема. До числа таких маловідомих постатей для сучасних дослідників належить і Петро Мечник, якому присвячена пропонована стаття.

Історіографія. Першим дослідженням, у якому знаходимо фрагментарну згадку про роботу П. Мечника в ДЕМ, є стаття академіка Філарета Колес- си (1871--1947) «Обнова української етнографії й фольклористики на Західних областях УРСР», що була написана весною 1946 р. для ленінградського журналу «Советский фольклор» з метою ознайомити фольклористів та етнологів Радянського Союзу з основними тенденціями розвитку та науковими здобутками тогочасних львівських народознавців. Проте вона була введена у науковий обіг лише в 2011 р. [7, с. 48]. Значно більше відомостей про П. Мечника (досить повну енциклопедичну довідку, звістки про його наукові студії, передовсім про його доповіді, що були присвяченні поховальній обрядовості гуцулів (1945 р.) та історії етнографії (1946 р.)) подано у передмові, коментарях та додатках до цього видання, підготовлених київською фольклористкою Іриною Коваль-Фучило [7, с. 28--32, 143, 144, 146, 194].

У 1978 р. у ювілейному збірнику на честь 100- річчя Академічної гімназії у Львові опублікували першу біографічну довідку про П. Мечника [8, с. 179]. В її основу ліг життєпис ученого, що був спеціально надісланий до упорядників цього діаспорного видання його дружиною Наталією [8, с. 232]. В останні роки статті про цього діяча були вміщені у низці енциклопедичних видань [9; 10]. Вклад П. Мечника у популяризацію психологічного підходу проаналізований у статті Тетяни Завгород- ньої про психологічні засади організації навчально- виховного процесу в школах Галичини міжвоєнного періоду [11]. Короткі відомості про нього знаходимо у довідниках з історії НАН України за 1940-і роки [12, с. 283; 13, с. 337].

Джерельну базу пропонованого дослідження можемо розділити на низку груп відповідно до типу джерела та періоду життя чи наукової діяльності вченого, на які вони проливають світло:

цінні відомості про його педагогічну діяльність до 1944 р. найповніше представлені в опублікованих у діаспорі спогадах його колишніх колег та студентів із Академічної гімназії у Львові, її Філії та гімназії сестер василіянок [8; 14--35];

окремі факти його біографії до 1944 р. представлені й на сторінках тогочасної преси [36--45];

про педагогічну діяльність П. Мечника у період першої більшовицької окупації Львова дізнаємось із матеріалів його особової справи в архіві Львівського університету, передовсім з наявної тут автобіографії [46];

його діяльність у ДЕМ найповніше представлена в документації відповідного музею, що нині зберігається в Архіві Інституту народознавства НАН України (накази директора [47], штатні розписи та списки працівників [48], звіти, протоколи нарад [49; 50], рукопис його статті [51] та ін. [52]). Цінні згадки про його наукову діяльність середини 1940-х років вдалося виявити й в окремих документах з фонду Ірини Гургули в архіві Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького [53];

цінним джерелом є й опубліковані звіти про роботу львівських етнологічних осередків середини 1940-х років (передовсім вже згадана праця Ф. Ко- лесси) [7];

окрему групу джерел становлять опубліковані (на сторінках періодичних видань та у вигляді окремих брошур) науковий обіг праці П. Мечника з ділянки педагогіки та психології [54--59], а також його спогади [60].

Основна частина

Майбутній педагог народився 8 березня 1885 р. у с. Чернихівці (нині Збаразького району Тернопільської обл.) у незаможній селянській сім'ї (іл. 1) [46, арк. 2, 4; 48, арк. 10]. Його колега Степан Шах так згадував про походження П. Мечника: «Світляний богеміст» та демократ «з діда і прадіда», як себе він називав, селянський син з Поділля» [14, с. 153]. Про родину П. Мечника, на жаль, досі майже нічого не відомо, це питання ще потребує додаткових пошуків. Восени 1940 р. в автобіографії він згадував, що його батьки на той момент вже померли [46, арк. 4].

У 1905 р. П. Мечник закінчив Академічну гімназію у Львові [37; 38]. Тоді вона не мала власного приміщення, а винаймала площі в Народному домі. Важливу роль у тому, що виходець із незаможної родини зміг здобути освіту у Львові відіграв його сільський учитель, який домігся для обдарованого учня права на безкоштовне проживання в учнівському гуртожитку [46, арк. 2].

Іл. 1. Петро Мечник, 1930-ті рр.

Впродовж 1905--1909 рр. П. Мечник навчався на філософському факультеті Львівського університету, де студіював передовсім психологію, логіку та педагогіку [46, арк. 2, 4] !. У 1909--1910 рр. від-

У низці найновіших енциклопедичних довідок про П. Мечника згадано, що він мав наукову ступінь доктора філософії [9; 10, с. 315], проте в документах 1920-- 1940-х рр. підтвердження цього факту знайти не вдалося. Передовсім у 1940 р. він не згадав про цей важливий факт у автобіографії та особовому листку з обліку кадрів [46, арк. 2, 4]. А в низці зведених таблиць із інформа- був обов'язкову однорічну службі в австрійському війську [46, арк. 2, 4 зв., 5].

Від 1911 р. (згідно з іншими свідченнями, від 1910 р.) П. Мечник працював на посаді помічника вчителя у Філії Академічної гімназії, де до війни, а згодом й у міжвоєнний період, викладав пропедевтику філософії, класичні мови, українську мову та літературу цією про співробітників ДЕМ за 1946--1947 рр., де однією з основних була саме графа «наукова ступінь», навпроти П. Мечника її завжди залишали пустою [48, арк. 3, 6]. Від 1907 р. Академічна гімназія вже мала власне приміщення. Проте через значну кількість учнів від 1906 р. паралельно діяла ще й Філія, яка до 1935 р. розміщувалася на третьому поверсі в Народному домі (звідки кураторы перенесла її до «палацу» на вул. Пекарській, 19) [14, с. 153; 15; 46, арк. 2].. На початку 1914 р. його призначили ректором новоствореної Бурси ім. митрополита Андрея Шептицького, яка знаходилась у кам'яниці на вул. Театинській, 10 (нині -- вул. М. Кривоноса, 10) та призначалась для проживання учнів Філії. Ця інституція мала повноцінно запрацювати з осені того ж року, але цьому перешкодив вибух війни [22, с. 367].

На початку Першої світової війни у серпні 1914 р. П. Мечника мобілізували до австрійської армії, де він служив поручником (оберлейтенантом) 30-го піхотного полку. Того ж року під час боїв у Карпатах отримав важкі осколкові поранення правої ноги, лікувався у Відні [14, с. 153; 46, арк. 2, 4 зв., 5; 60, ч. 23]. Про нього йдеться в одному з повідомлень діаспорної газети «Свобода» за 11 грудня 1915 р.: «Коновалець Евген в неволи. Мечник ранений (у Відни). Іван Кульчицький в неволи, Людкевич також» [36].

Від листопада 1918 р. у званні сотника П. Мечник воював у лавах УГА, був одним із ад'ютантів генерал-полковника Михайла Омеляновича-Па- вленка, співробітником державного секретаріату військових справ ЗУНР, учасником походу на Київ у липні -- серпні 1919 р. [61, с. 248]. 13 вересня 1919 р. він був членом делегація під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка, яка вела безрезультатні переговори про перемир'я з денікінською армією [61, с. 248; 62, с. 488]. Наприкінці квітня -- на початку травня 1920 р. П. Мечнику двічі вдалося уникнути розстрілу в захопленій більшови- ками Одесі та невдовзі втекти з військової лікарні, де більшовики утримували під конвоєм поранених вояків УГА [60, ч. 23].

Від листопада 1920 р. За іншими даними від 1921 р. [8, с. 179]. він продовжив працю у Філії Академічній гімназії у Львові. Щоправда, того ж року польська окупаційна влада зайняла т. зв. будинок «Головної гімназії», а тому навчання всіх учнів проводили у кабінетах Філії в Народному домі. Директором гімназії тоді був Ілля Кокорудз (1909-- 1927 рр.) [15; 46, арк. 2, 4 зв.].

Десь на початку 1920-х років П. Мечник одружився з Неонілою Кархут -- дочкою греко-като- лицького священика, доктора філософії, педагога, мовознавця, перекладача Спиридона Кархута Народився 30 вересня 1869 у с. Новосілка Костюкова Заліщицького повіту (нині с. Новосілка Заліщицького р-ну Тернопільської обл.) у сім'ї о. Василя та Валерії (з дому Курбас). Випускник Академічній гімназії у Львові (1887 р.) та богословського факультету Львівського університету (1891 р.). Після рукоположення на священика 1892 р. кілька років душпастирював у низці місцевостей Станіславівської єпархії. Вдало склавши катехитичний іспит для виділових і середніх шкіл, о. Спиридон переїхав до Львова, де продовжив вивчати класичну філологію в університеті (1899--1903 рр.). А склавши кваліфікаційний іспит на вчителя класичної філології, працював учителем чоловічої гімназії та Українського інституту для дівчат у Перемишлі, а від 1906 р. викладав відповідні предмети в Академічній гімназії [63, с. 57]. У жовтні -- листопаді 1918 р. був членом Української національної ради ЗУНР від Християнсько-суспільної партії, згодом професором таємного Українського університету у Львові, Львівської греко-католицької духовної семінарії св. Духа, а від 1929 р. -- утвореної на її базі Греко- католицької богословської академії у Львові. Перекладав із давньогрецької богослужебні книги, був автором праць «Граматика української церковно-слов'янської мови» (1927) та «Нове видання Служебника» (1929). Помер у Львові 17 березня 1931 р. [63, с. 57--58; 64, с. 46]. Похований на 32-му полі Личаківського цвинтаря. Поряд із ним невдовзі похоронили й дружину Ольгу

(13.12.1872--20.11.1933) [61, с. 247]. та Ольги (з дому Добрянських). А вже бл. 1923 р. народилася їхня єдина дочка Ольга [14, с. 153; 46, арк. 5 зв.].

12 травня 1924 р. Міністерство віросповідань та народної освіти Польської Республіки видало П. Мечнику диплом, який давав йому право викладати філософію (основний предмет) та класичну філологію з українською мовою навчання у державних і приватних середніх школах та вчительських семінаріях [46, арк. 1].

Про нього як викладача філії Академічної гімназії в 1930-х роках згодом згадували його тодішні студенти Роман Кухар («А що знали б учні про античну міфологію, мистецтво, давні звичаї й мораль, якщо б не розкрили їм тайників грецького, римського світу знавці клясичних предметів Петро Мечник та Іван Пашкевич?» [16]), Іван Костюк («вчив у вищих клясах пропедевтики філософії. Був високого росту, з великою головою, причесаним волоссям і вусами, в навчанні суворий і вимогливий» [25, с. 471]), Юрій Любінець- кий («проф. П. Мечник, який учив нас латину, також дуже вимагаючий, в нього оцінка «добре» була найкращою оцінкою» [28]) та хтось, що підписався криптонімом Л-а М. («Пропедевтику філософії викладали у 8-й клясі. Охоплювала вона два предмети: логіку і психологію. Поки на філії був д-р Степан Балей, він вчив цих предметів, коли ж він відійшов -- перебрав їх Петро Мечник. Цього учителя ми вже знали з попередніх років, бо вчив він нас української мови і латини. Логіка уважа- лася «сухим» предметом, однак Мечник умів подати її дуже інтересно. Психологія була ще цікавіша. [...]. Петро Мечник був тактовним учителем і учні його любили. Казали, що не цурався він чарки. До «кнайпи» заходив у товаристві Мирона Зарицького, Луки Турчина» [20]). Колишні вихованці згадували й про те, що проф. П. Мечник легко помічав спроби хитрощів з боку студентів («Видима річ, з такими «старими лисами», як україніст Біленький, германіст Заблоцькин чи латиніст Мечник, таким хитруванням нічого не вдієш, бо вони тебе бачать наскрізь» [17]), суворо стежив за навчальною дисципліною («Навіть Мечник, той же самий Мечник, який під час недільних прогулянок так захоплено розказував учням про славну козаччину, -- і він також осуджував трьох побратимів (мова йде про трьох учнів філії, які були членами т. зв. Личаківської Запорізької Січі, але мали постійні проблеми з дисципліною. -- І. Г.). На шкільних свідоцтвах, у рубриці «Пове- денє» ставив їм оцінку «Невідповідне». А іноді, після особливо бравурного подвигу когось з трійки, він викликав його до таблиці (тобто до шкільної дошки. -- І. Г.) і ставив учням за «екземпляр, як не повинен поводитись учень гімназії». На щастя, кляса реагувала навпаки й дивилася на «екземпляр» із справжнім захопленням і пошаною» [18]). Хороші відгуки про П. Мечника знаходимо й у низці інших матеріалів, що свого часу були вміщені в діаспорній пресі та ювілейних виданнях (мемуари, повідомлення про пам'ятні заходи випускників Академічної гімназії та її філії) [19; 27; 65] (іл. 2).

Педагогічна діяльність П. Мечника міжвоєнного періоду пов'язана ще з одним знаковим для українців освітнім закладом -- приватною гімназією сестер василіянок класичного типу. Відзначимо, що серед засновників цього навчального осередку стояв його тесть о. С. Кархут, який спершу в 1906 р. за дорученням митрополита Андрея Шептицького став головою оргкомітету з її створення, а невдовзі і першим директором (1906--1909, 1912--1913 рр.) [63, с. 57--60; 66, с. 20--22; 67, с. 260]. Гімназія знаходилася при монастирі на вул. Длуґоша, 17, де був Дівочий інститут. Вчителями тут, окрім кількох монахинь, працювали досвідчені викладачі Академічної гімназії та Філії [63, с. 58]. На початку 1920-х років гімназію перенесли в Український академічний дім на вул. Супінського, 21 (нині -- вул. Коцюбинського, 21), який винаймали в Наукового товариства імені Шевченка у Львові (далі -- НТШ) (новий директор гімназії, тодішній ректор таємного Українського університету у Львові Василь Щурат одночасно був і головою НТШ), де вона знаходилась до 1927 р. Будинок був споруджений у 1904--1906 рр. у стилі українського модерну і фактично виконував функцію гуртожитку для студентів, які навчалися у львівських вищих школах, а водночас був важливим центром культурно- освітнього життя українського студентства Львова. [63, с. 61]. А в 1926 р. її перенесли у новозбудоване приміщення на вул. Длуґоша, 17 (нині -- це будівля Львівської лінгвістичної гімназії вул. Кирила і Мефодія, 17 а). Також при гімназії було засновано етнографічний музей, збірка якого складалася з предметів народного мистецтва -- вишивки, писанок, одягу та не раз експонувалася у Львові.

Іл. 2. Викладачі Філії Академічної гімназії у Львові, 1928/29 навч. рік. У нижньому ряді зліва направо сидять: Платон Лушпинський, Микола Мельник, о. Ярослав Левицький, директор Ярослав Вербицький, Осип Роздольський, о. Гаври- їл Костельник, Денис Коренець, Микола Полєк, Ярослав Біленький. У верхньому ряді стоять: Роберт Лісовський, Володимир Білинський, Володимир Козак, Олександр Панейко, Степан Гайдучок, Петро Мечник, Іван Заблоцький, Мирон Зарицький, Лівочинський (поляк), Міхальський (поляк), Іван Пашкевич, Микола Паньчук, Лука Турчин

Від середини 1920-х років керівництво гімназії в особі В. Щурата взяло курс на пошук постійних педагогів для гімназії, серед яких були Олена Степанів- Дашкевич, етнолог Савина Сидорович, Василь Лев та чимало інших, проте і надалі частину викладачів запрошували з Академічної гімназії та її Філії [63, с. 62]. Так, упродовж 1919--1923 рр. українську мову та латину тут викладав Філарет Колесса, а в 1920--1926 рр. історію читав Іван Крип'якевич [31, с. 88, 89].

Від 1921 і майже до кінця 1930-х років П. Мечник тут викладав латинську мову та пропедевтику філософії [30, с. 100, 164, 168--170, 173, 192, 193; 31, с. 91]. Деякий час він керував гуртком класичної літератури при гімназії [32, с. 231--232]. Ось як про нього згодом згадували колишні студентки: «Клясичний філолог і філософ. Учив пропедевтики філософії, захопляючи молодь своїм предметом і збуджуючи в неї замилування до стислих точних наук» [31, с. 91].

П. Мечник належав до числа національно свідомих викладачів гімназії, серед яких була низка учасників визвольної боротьби періоду Першої світової війни та Української національної революції, що помітно впливало на формування національної свідомості їхніх вихованців. Як із цього приводу згодом писала одна з випускниць Наталія Леонтович- Башук: «Гімназія СС Василіянок на Длугоша в роках 1930--1938 мала найкращого калібру вихов- ників і патріотів коли йдеться про професорський склад, але магічною силою була для учениць незвичайна індивідуальність професора історії і географії Олени Степанів-Дашкевич, яку ми просто обожали за її стрілецьке минуле і за чаруючий, милий спосіб відношення до молоді, а теж заступниці директора, яка для нас дефакто була принципалом школи, мати Северини Париллє. Обі ті великі (і в фізичному сенсі теж) постаті, мали просто магічний вплив на формування особовос- ти учениць, а їхня фінезійна (тобто майстерна, витончена. -- І. Г.) психольогічна і дипльоматична гра із непокірною, революційною вороже до польської окупації наставленою молоддю, була варта королівського чи президентського стільця. Ніхто із нас, учениць, мабуть не здає собі й досі справи, що ті дві великі дами стали для нас на ціле життя взором гідности, такту, сприту, а передусім сили характеру. Додавши до того професора Мечника, Миколу-Матієва Мельника, В. Лева, паню Витанович, Струтинську, директора Щурата, ми мали в них, що так назву, сприятливе національне запліччя, в якому могла існувати і діяти сітка юнацтва ОУН» [33, с. 243] (іл. 3).

Іл. 3. Учениці 4 класу гімназії сестер василіянок у Львові, 1931 р. У першому ряді в центрі зліва направо сидять Петро Мечник та Григорій Мартинюк

Проте в 1938 р. проф. П. Мечника усунули від роботи в гімназії сестер василіянок та Філії Академічної гімназії на вимогу інспектора, поляка Даєв- ського. Тож він був змушений надалі викладати в одній із польських гімназій [35, с. 288; 46, арк. 2].

Ще зі студентських років він друкував у літературних журналах та пресі власні поетичні та прозові твори, переклади, а згодом і воєнні спогади [60]. Проте відповідна сфера його діяльності ще також потребує більш глибокого вивчення, позаяк автор зазвичай згадані тексти підписував різними криптонімами [46, арк. 2 зв., 3].

В 1924 р. на сторінках «Літературно-наукового вісника» П. Мечник опублікував свою першу наукову розвідку під назвою «Таємні стежки людського духа» [54]. Як згодом вже в радянський період стверджував сам автор, дослідження присвячене роз'ясненню «деяких психологічних проблем з матеріалістичної точки зору» [46, арк. 3]. Насправді ж праця присвячена явищу, коли «особа, яку маємо небавом стрінути, «привиджується» нам на- перід в особі якогось незнайомого прохожого» [54, с. 328]. Свою розвідку він характеризував як радше інформативну, тобто автор спробував поставити цю проблему з ділянки психології перед широким загалом. При аналізі відповідного явища педагог залучив найновішу тогочасну європейську літературу (передовсім праці Густава Фехнера та Вільгельма Вундта другої половини ХІХ ст.) із ділянки психології, а в якості джерельної бази та ілюстрацій відповідних явищ він використав окремі випадки з власного життя, зібрані розповіді дорослих знайомих та матеріали спеціально проведеного ним анкетування серед учнів львівських гімназій. Також автор поставив собі за мету «запізнати (познайомити. -- І. Г.) читача з деякими здобутками новітньої т. зв. фі- зіольоґічної психольоґїї, що з огляду на великий брак у нас популярної літератури з сього обсягу може й буде не зайвим» [54, с. 328].

П. Мечник змалював фізіологічні процеси, що в цьому випадку проходять в людському мозку, та висловив деякі власні погляди на відповідну проблему. Зокрема, він схилявся до думки, «що чинности людського духа в великій мірі змеханізовані та що навіть до тих психічних прояв, супроти яких людський розум стоїть на разі безрадний, не можна ніяк прикладати якихось ірраціональних гокус- покусів» [54, с. 328]. Автор спробував спростувати поширену серед багатьох вчених погляд на це явище як одну з форм телепатії. Натомість він пов'язував відповідні ситуації з явищем «мимовільної уваги» -- «прикметою звертати на себе мимовільну увагу визначаються також предмети, яких образи часто займають нашу свідомість, або недавно в свідомости находилися» [54, с. 338]. Іншими словами, спершу в людини, яка нещодавно думала чи згадувала про певну особу, під час руху вулицею виникає ілюзія, що вона зустріла якраз ту знайому особу. Насправді ж тут спрацьовує наша мимовільна увага, яка за певними спільними рисами зовнішнього вигляду особи створює цю ілюзію, що якийсь перехожий це наш знайомий, внаслідок чого думка про цю особу пробігає в нашому мозку. А невдовзі, коли ми зустрічаємо на вулиці багато інших осіб (зокрема й випадково того нашого знайомого), то мимовільна увага з них виділить саме ту особу, про яку ми нещодавно думали. Під впливом цього у нас формується враження, що мовляв ця особа перед тим ввижалася нам у незнайомому перехожому не випадково, а що це якраз був знак нашої швидкої зустрічі. За сукупністю таких випадкових зустрічей в людини формується стійке переконання в існування певної закономірності.

Пояснюючи це явище, П. Мечник навів один із психологічних законів, який стверджує, що «кожен образ, який знаходиться в свідомості, витворює в нас схильність до легшої обнови того самого або ж подібного образу» [54, с. 338]. Сам факт зустрічі він справедливо вважає звичайним випадком та стверджує, що між ілюзією та самою зустріччю немає жодного причинно-наслідкового зв'язку, а лише зв'язок чисто психологічний та функціональний [54, с. 340]. Натомість відчуття, що ми після появи ілюзії маємо зустріти ту людину виникає під впливом того, що такі випадки траплялися раніше і за умови відсутності розуміння того, що ту людину ми просто не можемо зустріти сьогодні тут фізично, бо мовляв її тут просто не може бути, позаяк точно знаємо, що вона є десь в іншому місці [54, с. 340]. На основі тогочасної західноєвропейської літератури П. Мечник спробував пояснити це явище особливостями людської психіки. Він вказав, що природа людини схильна шукати найдивовижніші зв'язки між речами, які зовсім випадково могли опинитися у певному взаємному відношенні. Мовляв може трапитися, що лише в одному зі ста випадків вдасться підтвердити певний зв'язок між тими чи іншими явищами, але й нашому мозку цього видається достатньо для узагальнення цього одиничного випадку на всі схожі ситуації.

Наприкінці цієї розвідки педагог провів паралелі з поширеними в українців вірою в надприродну силу різних забобонів та знахарства. При цьому він стверджував, що «віра та має своє джерело в тій обставині, що дійсно десь-колись якомусь знахорови поталанило в такім випадку, де орґанізм сам переміг уже хворобу, або ще ліпше, де попередні лікарські заходи завернули вже стан недужого на дорогу виздоровлення, -- безглуздими формулками «від- мовлювань» та «заклять» витворити ілюзію, що се ті знахарські заходи і ніщо инше дало недужому здоровлє. А нехай тому самому знахарови доля подарує два або й три такі щасливі випадки, то він небаром здобуде собі авреолю чудотворця і з цілої околиці підуть до нього люди мов на прощу. При чому сліпа віра і автосуґґестія (самонавіювання. -- І. Г.) роблять своє. Тут лежить також жерело всякого ворожбитства і рація всіх єгипетських сонників» [54, с. 342]. Іншими словами, вже тоді він був досить обізнаним із багатьма явищами духовної культури народу, але підходив до їхнього дослідження з погляду науки, а тому зазвичай ставився досить критично.

Як стверджує Т. Завгородня, прикметою нового шкільництва в Галичині міжвоєнного періоду було утвердження його на основі психології, що сучасна івано-франківська дослідниця справедливо пов'язує із змінами постулатів класичної психології на теорію психологічної «цілості» особистості [11, с. 48]. Принцип психологізації у вихованні та навчанні тодішні педагоги зводили передовсім до того, що при організації навчального процесу вчитель обов'язково мусів враховувати рівень розвитку та духовної культури молоді. Одним із найбільших популяризаторів цього підходу серед тодішніх українських педагогів якраз і був проф. П. Мечник, який стверджував, що основою навчання та виховання школярів повинна бути тільки «безпосередня, плянова, систематична обсервація (тобто спостереження. -- І. Г.), оперта на вродженій кожній дитині інтуїції» [56, с. 7]. Тодішні вчені обґрунтовували методологічний підхід, згідно з яким у кожній дитині наявна певна першооснова, що через ціле життя підтримує в ній бажання до праці. Завдання педагога полягало якраз у тому, щоб визначити її і покласти в основу виховання й навчання.

Упродовж 1933--1934 рр. П. Мечник очолював педагогічну секцію Української порадні для вибору звання у Львові -- заснованої при товаристві «Рідна школа» у складі чотирьох секцій (педагогічної, лікарської, економічно-статистичної та фахового шкільництва) під загальним керівництвом Олени Степанів. Перед цією громадською організацією стояло завдання пошуку української молоді, яка мала б задатки для відповідних професій. Зокрема очолювана П. Мечником секція повинна була шляхом співпраці з провідними українськими педагогами, вчителями середніх та початкових шкіл проводити відповідні дослідження та надавати консультації випускникам шкіл під час вибору ними своєї майбутньої професії. Водночас у перший рік роботи організації П. Мечник паралельно тимчасово виконував обов'язки «психотехніка» цієї організації 6. Організатори стверджували, що «особливо українські батьки і матері повинні покинути стару й шкідливу звичку пускати своїх дітей у світ на лас- ⁶ Психотехніка (від грец. душа, й дав.-гр. «вміння», «майстерність», «мистецтво») -- галузь психології, що поширилась упродовж першої третини ХХ ст. у країнах Західної Європи та Північної Америки, вивчала додаток психології до вирішення практичних питань, пов'язаних із психологією праці, профорієнтацією та профвідбором. наш час зміст психотехніки, її проблеми і методи увійшли до сфери прикладної психології: психології праці, організаційної психології, інженерної психології.ку сліпої долі. Вони повинні знати, де істнують ще можливі вигляди на працю й до якої саме праці здатна їх дитина. Всі вказівки й практичні поради в тій справі дасть їм своя «Українська По- радня для вибору звання у Львові»» [40] . У першій рік діяльності ця організація орієнтувалася на роботу з випускниками 6--7 класів народних шкіл [40; 46, арк. 3].

Продовжуючи роботу цієї Порадні, упродовж лютого -- квітня 1934 р. провідні члени Товариства «Рідна школа», низка авторитетних педагогів та вчених у приміщенні його Головної управи на вул. Словацького, 14 (3 пов.) прочитали серію лекцій із ділянки професійного порадництва, психології, суспільної економіки та гігієни. Зокрема, першу з них на тему «Психотехніка та її значіння для практичного життя» у суботу 17 лютого прочитав проф. П. Мечник [41].

У 1934 р. він опублікував велику наукову статтю «Індивідуальні характеристики шкільних дітей» з докладною характеристикою методики використання індивідуального листка для вивчення школярів, яка вийшла друком на шпальтах журналу «Шлях виховання і навчання», а також у формі окремої брошури [58]. Паралельно педагог опублікував коштом «Рідної школи» «Індивідуальний листок» (у двох частинах), який широко використовували для вивчення задатків конкретних школярів [55; 56]. Друга частина цього видання якраз і була коротким витягом у більш публіцистичній формі основних ідей із вище згаданої статті.

А вже в серпні 1934 р. на сторінках «Діла» він опублікував 9 об'ємних фейлетонів під загальною назвою «Психотехніка й її роля у професійному по- радництві», де докладно розповів про цей науковий підхід та його переваги з точки зору тогочасної північноамериканської та європейської науки та особистого досвіду. Зокрема він стверджував, що «Подвійна ціль психотехнічних дослідів людини: селекція й порадництво. Подавши ось так коротенький погляд на справу психольогічної, аналізи фахів, слід нам перейти до другого з черги завдання психотехніки, яке полягає на перевіренні психофізичних диспозицій та здібностей у кандидатів і сп[р]ямуванні їх до відповідного фаху, в залежності від тих здібностей. І тут [...] є можливі два випадки: Адепт якогось одного, конкретного фаху бажає довідатись, чи він до цього саме фаху надається, а другий випадок: кандидат не намітив собі ще жадного означеного фаху, він сам не знає, що з собою почати і саме тому шукає ради, до якої професійної праці його здібности найкраще підходять. В першому випадку психотехнік пере- вірює, чи є згідність між психофізичними диспозиціями кандидата й вимогами вибраної ним самим професійної праці, в другому випадку -- він мусить розслідити цілу психофізичну структуру одиниці і зпоміж усіх занять підшукати й дорадити кандидатові найбільш для нього відповідне» [57, ч. 224, с. 6]. Також охарактеризував опублікований того ж року вже згаданий «Індивідуальний листок» [55; 56]. Зупинився П. Мечник й на характеристиці специфіки та перших результатів роботи Української порадні для вибору звання, причини скептичного ставлення до неї у окремих представників тогочасного українського суспільства Галичини, цілях та перспективах подальшої праці [57].

У 1934 р. П. Мечник був членом редколегії журналу «Українська школа» як друкованого органу Товариства «Учительська громада» у Львові [68, с. 435]. А в 1938 р. саме у цьому виданні він опублікував ще одну статтю «Психотехніка на послугах школи», що стала продовженням його попередніх студій із відповідної проблематики, а водночас значною мірою їх підсумувала, дозволила критично подивитися на кількарічний досвід використання таких анкет у навчальних практиках педагогів міжвоєнної Польщі. Передовсім він різко та досить аргументовано розкритикував плани польської шкільної влади запровадити психотехнічні дослідження під час вступних іспитів до першого класу загальноосвітньої гімназії, позаяк запропонований владою спосіб їх масового застосування грубо порушував загальноприйняті в тодішній світовій практиці методи, а тому міг радше зашкодити дітям [59].

На окрему увагу заслуговує і співпраця П. Мечника з НТШ, проте це питання досі залишається малодослідженим. З архівних матеріалів відомо, що він став членом Товариства ще напередодні Першої світової війни (збережена в архіві його заява на вступ датована 24 грудня 1913 р.) [69, арк. 10].

П. Мечник, як і більшість його колег, національно свідомих українців, упродовж міжвоєнного періоду брав систематичну участь у громадському житті. Однією з форм такої роботи був збір грошових пожертв на різні громадські цілі. Так, у 1927 р. він разом із колегами з Філії Академічної гімназії долучилися до збору пожертв на Український город у Львові, тобто власний спортивний майданчик за Стрийською рогачкою, який мав стати основною локацією для численних спортивних та інших заходів членів українських спортивно-руханкових товариств. Зокрема тоді о. Гавриїл Костельник пожертвував 5 дол., проф. Степан Гайдучок -- 3 дол., проф. По- лєк, П. Мечник, Л. Турчин, В. Білинський -- по 2 дол., д-р Ф. Колесса, В. Козак, директор Ярослав Вербицький -- по 1 дол. [39].

У 1939 р. ще наприкінці польського панування в Галичині П. Мечник підготував об'ємне історичне дослідження «Огляд минулого філії академічної гімназії» (бл. 10 авт. арк.) [46, арк. 3]. Проте, як стверджував сам автор на початку вересня 1940 р., «з огляду на політичні події та зміну структури школи (восени 1939 р. радянська влада реорганізувала її в СШ № 2. -- І. Г.) праця стратила свою актуальність і щойно після відповідної перевірки можна буде її оголосити друком» [46, арк. 3 зв.]. Іншими словами, педагог і сам прекрасно усвідомлював, що його праця написана з українських національних позицій і висловлені в ній ідеї та представлений погляд на роль Академічної гімназії для розвитку українського руху зовсім не відповідають тим ідеям, які в той момент прививала радянська влада. Подальша доля цього рукопису, на жаль, невідома [46, арк. 3].

Від початку більшовицької окупації Західної України у вересні 1939 р. і до 15 січня 1940 р. П. Мечник працював учителем у СШ № 1, що була організована на базі колишньої польської гімназії. Водночас за сумісництвом від 13 вересня 1939 р. до початку 1940 р. виконував обов'язки директора курсів з підвищення кваліфікації учителів при Обласному методичному кабінеті [46, арк. 2, 4 зв.]. На початку 1940 р. згаданий кабінет реорганізували в Обласний інститут вдосконалення вчителів, тож від 16 січня П. Мечник перейшов на роботу в цей Інститут за основним місцем праці. Від березня того ж року його призначили завідувачем відділу курсових та масових заходів цього Інституту. Проте вже 5 травня 1940 р. він перейшов на посаду вчителя СШ № 2, де працював до кінця літа того ж року [21, с. 66; 24, с. 386; 46, арк. 2, 4 зв.]. Одночасно від 10 травня до 30 червня 1940 р. за сумісництвом педагог читав курс української мови (8 год. на тиждень) для аспірантів і клінічних ординаторів новоствореного Львівського медичного інституту [46, арк. 2--2 зв., 4 зв.]. Відзначимо, що це був його перший досвід викладання у вищій школі.

Восени 1939 р. радянська влада провела українізацію Львівського університету, якому невдовзі присвоїли ім'я Івана Франка. Одним із важливих компонентів цього процесу було запрошення на викладацькі посади багатьох знаних українських педагогів і вчених, переважна більшість із яких в умовах польської окупації краю не мали доступу до університетських кафедр. А вже з вересня 1940 р. до викладацької роботи в університеті запросили й П. Мечника. Зокрема він упродовж одного навчального року аж до вибуху німецько-радянської війни працював старшим викладачем української мови [46, арк. 2 зв., 4 зв.]. Тодішній університетський референт, а згодом в еміграції чільний член ОУН-м Зенон Городись- кий (1915--2002) у своїх спогадах писав: « Це був безперечно важний момент, коли взяти до уваги довголітню історію боротьби галицьких українців за університет за австрійських і польських часів та доступ української молоді до вищих студій.

А тут одним «указом» залагоджено цю болючу справу і наша молодь -- «сини і дочки селян, робітників і трудової інтелігенції одержали можливість «безкоштовної освіти». Чимало українських професорів також запрошено до научного складу, щоби тільки згадати декого: проф. В. Сі- мовнча, проф. Івана Крип'якевича, д-ра Давидяка, проф. Мечника, д-ра Марітчака, д-ра Топольниць- кого, з молодших д-ра Ю. Фединського і тоді мґра О. Вороняка. Треба сказати, що особисто ново- призначений ректор проф. М. Марченко дбав про те, щоби змінити характер професорського, студентського і адміністраційного складу університету, коли взяти до уваги наявний його стан в той час» [70].

Станом на вересень 1940 р. П. Мечник разом із дружиною та 17-річною дочкою (студенткою музичної консерваторії) проживали на вул. Острозьких, 7, кв. 1 [46, арк. 2 зв., 5 зв.].

Кардинально змінилось життя П. Мечника в умовах німецької окупації Львова, коли покращились умови для розвитку українського шкільництва та громадського життя. Вже 6 липня 1941 р. у місті провели зустріч понад 70 чільних представників місцевої української громадськості (серед них був і П. Мечник) «у справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови української державності». Перед ними зачитали звіт про вже проведену роботу на цій ниві зусиллями представників ОУН(б). Учасники зборів підтримали аналогічні збори, що були проведені українськими вченими у Кракові ще 22 червня 1941 р. та закликали всіх українських патріотів «об'єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови української самостійної держави, підчиняючися Державному Проводові проголошеному у Львові в дні 30 червня 1941 р.» [42].

Від жовтня -- листопада 1941 р. П. Мечник працював директором відновленої І української чоловічої державної гімназії (знаходилась на тодішній вул. Фірстенштрассе -- Сапіги) (правонаступниця Академічної гімназії) [21, с. 65, 67, 68; 23, с. 381; 26, с. 485, 486; 43]. Педагог користувався значним авторитетом серед колег та учнів. У липні 1942 р. вчителі й учні І Державної гімназії з українською мовою навчання з нагоди іменин їхнього директора П. Мечника зібрали для «фонду допомоги студіюючій молоді (КоДУС)» пожертву в сумі 1770 злотих [44; 45]. Згодом один із його колишніх учнів Теодор Мацьків згадував, що «останнім (шостим. -- І. Г.) директором [Академічної гімназії], за часів німецької окупації, був її абітурієнт, довголітній проф. Петро Мечник, який загинув від кулі НКВД » [15]. Відзначимо, що у повоєнні роки у середовищі української діаспори його зараховували до числа чільних викладачів Академічної гімназії (а не лише її Філії): «Кому тільки з сучасників не забажалося б увійти в пороги рідної святині навчання й виховання (т. зв. «кузні характерів») цілих поколінь національного проводу в західній Україні, нашому П'ємонті, в тому першого директора школи о. Василя Ільницького, суспільно- політичного діяча Юліяна Романчука, чи таких видатних професорів, як о. Омелян Огоновський, Анатоль Вахнянин, Іван Боберський, Михайло Тершаковець, Степан Шах, Володимир Радзике- вич, Ярослав Біленький, Петро Мечник, Мирон Зарицький та інші, або ж славних учнів «Академічної» -- Архиєпископа Івана Бучка, ген. УПА Тараса Чупринки (Романа Шухевича)» [29].

Мало відомо по долю сім'ї П. Мечника наприкінці німецької окупації, коли багато представників української інтелігенції, не бажаючи знову опинитися в «радянському раю», виїжджали на Захід у пошуках кращої долі. Дружина педагога Неоніла разом із дочкою Ольгою емігрувала на Захід, згодом опинилася в Північній Америці, займалася громадською діяльністю Цікаво відзначити, що біографічну довідку про П. Меч [30, с. 208; 34, с. 251]. Досі відкритим залишається питання, чи П. Мечник тоді свідомо залишився у Львові, чи якісь інші обставини перешкодили йому емігрувати разом зі сім'єю? Неоніла Мечник померла у США в 1979 р. Під повідомленням про її смерть підписані дочка Ольга та зять Ярослав Чипак [72].

У повоєнні роки П. Мечник проживав на вулиці Личаківській, буд. 91 (в той час окупанти називали її вул. Леніна) [48, арк. 3, 10]. З наявних документів достеменно невідомо, де він працював упродовж перших кількох місяців після другого приходу радянської влади до Львова, тобто від липня до кінця 1944 р. Постає закономірне питання: чому він не повернувся до педагогічної роботи? Це, очевидно, можемо пояснити з одного боку його віком (на той момент йому вже виповнилося 59 років), або ж боязню того, що нова влада пригадає йому той факт, що в період німецької окупації він був директором української гімназії [14, с. 154].

Офіційно на роботу він влаштувався лише у січні 1945 р. Його вибір упав на ДЕМ, який тоді знаходився в одному з будинків колишнього НТШ [8, с. 179]. На жаль, досі не відомі обставини його працевлаштування саме в цій інституції, на роботу куди в перші повоєнні роки змогли влаштуватися чимало знакових постатей для української науки, освіти, культури та суспільного життя попередніх десятиліть. Тут могло позначитися кілька чинників. По-перше, він був шанованим в українському середовищі міста громадським діячем та педагогом. По-друге, ще в період учителювання в гімназіях Львова у міжвоєнний період його шляхи часто перетиналися з низкою українських народознавців старшого покоління з середовища Етнографічної комісії НТШ, які в повоєнні роки працювали в ДЕМ та Львівському відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (далі -- ЛВ ІМФЕ) (Філарет Колесса (очолював обидві інституції аж до моменту смерті у березні 1947 р.), Осип Роздольський, Іван Крип'якевич та ін.). А по-третє, сфера його наукових зацікавлень у попередні десятиліття на стику психології, філософії та педагогіки нерідко перетиналася із традиційною культурою.

15 січня 1945 П. Мечника прийняли на посаду старшого наукового співробітника ДЕМ [48, арк. 37 зв.--38]. А вже 1 березня того ж року його перевели на посаду завідувача одного з відділів музею [48, арк. 3, 37 зв.--38], проте досі не вдалося точно визначити, який саме з тогочасних відділів. Упродовж серпня -- вересня 1945 р. на період відпустки Ф. Колесси (у зв'язку з хворобою) П. Мечник навіть тимчасово виконував обов'язки директора музею [48, арк. 37 зв.--38] ника планували вмістити видавці словникової частини «Енциклопедії українознавства». З цією метою в 1961 р. Софія Янів від імені секретаріату редколегії цього видання зверталася до Лідії Бурачинської (1902--1999) із проханням попросити його дружину, яка після війни теж опинилася в діаспорі, написати біографічні відомості про нього. Проте відповідних контактів їм так, очевидно, й не вдалося налагодити [71, с. 208, 209, 211]. Тож в підсумку окрема стаття про нього у згаданому виданні так і не була вміщена. Знаково, що рівно через 60 років після того підготовлена ця перша об'ємна наукова стаття про життєвий шлях та наукову спадщину П. Мечника. ⁸ У праці Ф. Колесси «Обнова...» єдина згадка про П. Мечника стосувалася саме його участі у ювілейній сесії в грудні 1945 р., при цьому автор назвав його тут «директором музею» (хоч реально на момент проведення вказаного заходу останній цих обов'язків уже не виконував) [7, с. 48]. Саме з цим пов'язаний і той факт, що Коваль-Фучило у коментарях подала, що він деякий час був навіть директором ДЕМ в 1945 р. [7, с. 126]. Про цей факт його біографії згадано й у найновішій енциклопедичній статті про цього діяча [10, с. 316].. Такий вибір можемо пояснити значним адміністративним досвідом П. Мечника.

Упродовж квітня -- жовтня 1945 р. П. Мечник також брав участь у засіданнях наукового семінару співробітників ЛВ ІМФЕ, на яких обговорювали рукопис праці Василя Пастущина «Село Дрочево Берестейського району на Поліссі» (30.04.1945 р.) [49, арк. 17], доповідь дослідника з Житомира Фед- чишин «Філософський світогляд великого російського і українського народів у прислів'ях (фольклор і філософія)» (19.06.1945 р.) [49, арк. 19--19 зв.], доповідь київської фольклористки, старшого наукового співробітника ІМФЕ АН УРСР Галини Сухо- брус «Генеза і розвиток уявлень про долю у східних слов'ян», яка була частиною її дисертаційного дослідження на тему «Генетичне коріння народних уявлень про долю» (12.10.1945 р.) [49, арк. 20 зв.]. А 24 грудня 1945 р. він був серед учасників спільного засідання колективу наукових співробітників ЛВ ІМФЕ та ДЕМ, на якому Ф. Колесса виступив із доповіддю «Відгомони класової боротьби в дореволюційному фольклорі» [49, арк. 29].

29 грудня 1945 р. П. Мечник взяв участь в ювілейній науковій сесії з нагоди 50-ліття створення ДЕМ (своє коріння ця інституція в той час вела від заснованого у 1895 р. Музею НТШ), серед гостей якої були академіки Микола Бажан та Максим Рильський з Києва. До програми заходу ввійшла низка наукових доповідей, що стосувалися матеріальної культури («Одяги доісторичних слов'ян» Василя Пастущина, «Орнамент українських писанок» Михайла Скорика, «Художні металеві вироби гуцулів» Любові Сухої, «Мистець-етнограф» Олени Кульчицької, «Франко-етнограф» Ольги Дучимін- ської) та етнографічного музейництва («Львівський етнографічний музей за 50 літ існування» Ірини Гур- гули, «З питань музейницької праці» Євгенії Овсі- єнко, «Обласні музеї на території Західної України» М. Скорика, «Парк української культури» Володимира Паньківа). Натомість доповідь П. Мечника «Гуцульський поховальний обряд» стала єдиною із ділянки духовній культурі [7, с. 47--49, 142-- 150, 205--209; 49, арк. 85--88]. Матеріали цієї конференції невдовзі планували опублікувати, але цей задум не вдалося реалізувати, причиною чого, на наше глибоке переконання, передовсім слід вважати методологічні підходи більшості авторів, які ще були дуже далекими від марксистсько-ленінської науки [7, с. 144, 194]. На жаль, доля рукописів більшості зі згаданих доповідей є невідомою (в архівах збереглися лише машинописи праць П. Мечника та В. Паньківа) [7, с. 144, 194, 195; 73, с. 228].

У статті про роботу народознавчих осередків Львова Ф. Колесса вказав, що ця доповідь П. Мечника називалася «Гуцульський поховальний обряд» і вона була частиною його великого дослідження «Народні звичаї на Гуцульщині, як залишки давнього анімістичного світогляду» [7, с. 48]. Натомість у переліку доповідей науковців АН УРСР, що були виголошені в 1945 р. вона фігурує під назвою «Гуцульський похоронний обряд і теорія оживання примітивізму» [12, с. 492]. У зв'язку з тим, що згадана доповідь досі так і не була опублікована, про неї не знайдемо згадок у дослідженні Івана Симонен- ка 9 про ігри при покійнику [74], в історіографічній розвідці Романа Гузія про історію дослідження похоронної обрядовості українців Карпат [75] та в інших спеціальних публікаціях із ділянки поховально- поминальної обрядовості.

В архіві Інституту народознавства НАН України зберігся машинопис цього дослідження обсягом 22 аркуші [51], в якому є окремі правки ручкою (редагування, виправлено друкарські хиби та дописано окремі підрядкові покликання) та олівцем. На ньому стоїть архівний штемпель із датою 22 грудня 1945 р., тобто очевидно це якраз і є текст виступу П. Мечника на ювілейній конференції. На першому аркуші вказана назва роботи «Гуцульський похоронний обряд і теорія оживання примітивізму».

До збереженого машинопису увійшло кілька частин цього дослідження, які позначені римськими цифрами (І, ІІ, ІІІ), але не мають назв. Кожна з них складається з кількох менших підрозділів:

[Част.] І (вступна):

Анімістичні елементи в світогляді і побуті гуцулів (арк. 1--3).