Путінське задзеркалля: псевдоісторичні ремінісценції як ідеологічне обґрунтування антиукраїнської експансії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Інститут всесвітньої історії НАН України

ПУТІНСЬКЕ ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПСЕВДОІСТОРИЧНІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ ЯК ІДЕОЛОГІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ АНТИУКРАЇНСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ

ЛИСЕНКО Олександр - доктор історичних наук, професор,

завідувач відділу воєнно-історичних досліджень

ХОЙНАЦЬКА Людмила - кандидат історичних наук, доцент, старший

науковий співробітник відділу історії нових незалежних держав

Анотація

історичний політика тоталітарний історія

Мета дослідження полягає у характеристиці основних іманентних властивостей риторики президента Російської Федерації В. Путіна, що апелює до історії Росії та України. Методологічні підходи базуються на теоретичних напрацюваннях провідних фахівців у галузі історії, політології, правознавства, соціальної психології, герменевтики та застосуванні міждисциплінарних прийомів і сучасної термінології. Наукова новизна матеріалу визначається зверненням до кількох путінських текстів, які ідеологічно та мотиваційно обрамлювали широкомасшабне вторгнення російської армії в Україну. Вони вперше аналізуються разом як такі, що формують стрижнвий «концепт» агресивного антиукраїнського курсу Кремля. Висновки. Історична і пов'язана з нею комеморативна політика відіграють у тоталітарних і авторитарних державах особливу роль, оскільки є дійовим засобом мобілізації суспільства та легітимації існуючих режимів. У сучасній Російській Федерації історична політика слугує інструментом обгрунтування експансіоністського, імперіалістичного курсу Кремля щодо своїх сусідів. Розпад Союзу РСР спричинив шок для більшості росіян, яких охопило почуття ресентименту, - ностальгії за втраченою величчю світової держави. Саме на цих психологічних струнах «грає» президент РФ В. Путін, який систематично вдається до історичних рмінісценцій, у яких вишукує аргументи для утвердження агресивної ліні поведінки на міжнародній арені. Те, що ці апеляції до минулого супроводжуються фальсифікаціями і навіть відвертою брехнею, для «глибинного російського народу», не має особливого значення. Адже ступінь істинності сказаного там визначається тим, хто говорить. Маніпуляція масовою свідомістю російських громадян дала змогу російській владі ментально і фізично втягнути у війну проти України десятки мільйонів людей. Тексти путінських статей і звернень переконують у тому, що російське керівництво і суспільство втратили етичні й ціннісні орієн тири, ігнорують засади верховенства права, демократичні свободи і повагу до суверенітету і територіальної цілісності інших країн.

Ключові слова: Російська Федерація, Україна, Путін, історичний наратив, експансія, агресія, гібридна війна, широкомасштабне вторгнення.

Annotation

PUTIN'S MIRRORLAND: PSEUDO-HISTORICAL REMINISCENCES AS AN IDEOLOGICAL JUSTIFICATION OF ANTI-UKRAINIAN EXPANSION

LYSENKO Olexandr - Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of History of Ukraine during the Second World War, Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine

KHOTNATSKA Liudmyla - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, senior researcher of the Department of

History of the Newly Independent States of the Institute of World History of the National Academy of Sciences of Ukraine

The purpose of the research is to characterize the main immanent properties of the rhetoric of the President of the Russian Federation, У Putin, which appeals to the history of Russia and Ukraine. The methodological approaches are based on the theoretical work of leading experts in history, political science, law, social psychology, hermeneutics and the application of interdisciplinary methods and modern terminology. The scientific novelty of the material is determined by reference to several Putin texts, which ideologically and motivationally framed the large-scale invasion of the Russian army into Ukraine. For the first time, they are analyzed together as forming the core “concept” of the Kremlins aggressive anti-Ukrainian course. Conclusions. Historical and related commemorative politics play a special role in totalitarian and authoritarian states, as they effectively mobilize society and legitimize existing regimes. In the modern Russian Federation, historical politics serves as a tool for justifying the expansionist, imperialist course of the Kremlin to its neighbors. The disintegration of the Union of the SSR caused a shock to most Russians, who were overwhelmed by feelings of resentment and nostalgia for the lost greatness of the world power. On these psychological strings, the President of the Russian Federation, У Putin, “plays” who systematically resorts to historical reminiscences, in which he searches for arguments for asserting an aggressive line of behavior in the international arena. The fact that these appeals to the past are accompanied by falsifications and even outright lies is of no particular importance to the “deep Russian people.” After all, the speaker determines the degree of truth of what is said there. Manipulation of the mass consciousness of Russian citizens enabled the Russian authorities to mentally and physically involve tens of millions of people in the war against Ukraine. The texts of Putins articles and addresses convince that the Russian leadership and society have lost their ethical and value orientations, ignore the principles of the rule of law, democratic freedoms, and respect for the sovereignty and territorial integrity of other countries.

Key words: Russian Federation, Ukraine, Putin, historical impulse, expansion, aggression, hybrid war, large-scale invasion.

Постановка проблеми

В сучасному інформаційному просторі широко використовуються технології, що базуються на використанні історичного знання з електоральною чи мобілізаційною метою. Особливо інтенсивно таким інструментарієм користуються авторитарні й тоталітарні режими, яким бракує легітимності та відчуття критичної маси консолідації суспільства довкола правлячої верхівки. В сучасній Росії історична політика покликана обгрунтувати експансіоністський курс Кремля. Тексти В. Путіна є квінтесенцією таких меседжів та історичних наративів, тому їхнє детальне вивчення уможливлює глибше розуміння механізмів та мотиваційних чинників, якими послуговується російське керівництво.

Аналіз джерел та останні дослідження

Основними джерелами для підготовки матеріалу слугували тексти, статті та звернення В. Путіна до російських громадян, у яких віддзеркалюютья історичні наративи, адаптовані до зовнішньополітичної стратегії Кремля.

Підходи до формування історичної політики сучасного російського керівництва простежуються у працях, автори яких розглдають різні аспекти внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу РФ. Ідеологічну природу рашизму у різних іпостасях простежує Л. Якубова (Якубова, 2018; Якубова, 2023).

Дослідниця розкриває інтелектуальні джерела, якими надихається правляча верхівка Росії, процес коструювання концепту «русскій мір» та його послідовну реалізацію силами спецслужб і Російської православної церкви, цілеспрямоване втручання у внутрішні справи України з метою дестабілізації та інспірації протистояння між представниками різних етнічних груп, перебіг так званої «русскої весни» у Криму й Донбасі, інші напрями гібридної війни проти України. У книгах, присвячених історії Донбасу і Криму, С. Кульчицький і Л. Якубова відводять значне місце характеристиці зусиль Кремля з обгрунтування їхньої «російської» приналежності (Кульчицький, Якубова 2016; Кульчицький, Якубова, 2019). У фундаментальній праці колективу науковців Інституту історії України НАНУ «Випробовуючи долю, гартуючи волю» певне місце відведене аналізу антиукраїнської політики сучасного керівництва Росії (Головко, Якубова, 2021). Розгорнуту у часі ретроспективу українсько-російських відносин подає у своїй праці «Російсько-українська війна» С. Плохій (Плохій, 2023). Автор показує, як риторика російської влади трансформується у політичні практики та воєнні акції. В. Ткаченко і В. Якуба аналізують способи експлуатації історичної пам'яті сучасним російським правлячим класом з метою експансії (Ткаченко, Якуба, 2021). Наративи історичної пам'яті в політичному транзиті України та Росії аналізуються в індивідуальній монографії В.Ткаченка (Ткаченко, 2020)

Інструменталізація історичного знання російською пропагандою схарактеризована групою вітчизняних дослідників (Я. Грицак, К. Галушко, Я. Примаченко, Г. Єфіменко, С. Громенко, І. Гоменюк, О. Ілюк, О. Сороцинська, А. Кадельник, 2019)).

У закордонних публікаціях подаються характеристики дій Москви з проєкцією не тільки на глобальну проблематику, а й український вектор. Вони цікаві прагненням до об'єктивності, але доволі часто відображають світоглядні орієнтири та політичні погляди аналітиків. Більшість таких публікацій виконані у публіцистичному ключі і містять живі рефлексії на події, що називається, «по гарячих слідах» (Chotiner; Mijnssen). Способам апеляції Путіна до історичних сюжетів присвячена публікація А. Пахалюка (Пахалюк, с. 6-31). Об'єктом окремої розвідки стали спроби експлуатації історичного полотна В.Путіним для легітимації власних геополітичних амбіцій. (David Castillo, Tetiana Klynina, Nicholas Pierce and Mykhaylo Simanovskyy, 2023).

Мета дослідження полягає у характеристиці основних іманентних властивостей риторики президента Російської Федерації В. Путіна, що апелює до історії Росії та України.

Виклад основного матеріалу

Авторитарні і тоталітарні режими, попри демонстрацію зовнішніх атрибутів сили, практично завжди відчувають брак легітимності якщо не у власних суспільствах, то вже точно серед світового співтовариства. Внаслідок цього правителі таких держав створюють розгалужену пропагандистську машину, покликану насичувати інформаційний простір апологетичними матеріалами. Крім того, особливого значення надається історичній політиці та мнемонічним практикам, в яких не тільки фіксуються певні традиції та події, обов'язкові для пригадування і вшанування, а також закладається певна номенклатура цінностей та ідеологічних кліше у масову свідомість громадян, якими ті мають послуговуватися у щоденному житті. У такий спосіб формується певний психотип людей, що легко піддаються маніпулятивним і мобілізаційним технологіям і здатні безвідмовно виконувати волю вождів та диктаторів. Саме таким був психотип переважної більшості мешканців СРСР, маркованих радянологами як homo soveticus. Такою залишається основна частина жителів сучасної російської Федерації, яких власна правляча еліта обізвала «глибинним народом». Цей паноптикум залишався би зовсім байдужим для всіх, хто позбавлений щоденного щастя проживати у Росії, коли б не настійливе бажання господарів Кремля нав'язати усьому світу своє бачення минулого, сьогодення і майбутнього. Більше того, у настійливому прагненні повернути собі статус світової держави російська правляча верхівка фактично продовжує імперську політику попередніх режимів, які панували на 1/6 земної кулі. Зробивши наголос на експорті енергоносіїв, Москва зуміла нав'язати довірливим західним партнерам власні «правила гри» у міжнародному житті, що виключають дотримання буд-яких правил. «Підсадивши» на вуглеводневу «голку» чимало країн світу, російське керівництво отримало, коли не картбланш на проведення експансіоністського курсу, то вже точно значну свободу дій насамперед щодо сусідніх держав. За сталінською традицією воно бажає одноосібно визначати «сфери впливу» на пострадянському просторі і диктувати характер відносин країнам, які вважає власною «вотчиною».

Росія у своїй історії ніколи не мала більш чи менш тривалого періоду політичної та соціально-економічної демократії. Лише у ХХ столітті там спробували запровадити демократичні інститути: вперше після революції 1905 р., коли сформували Державну думу, в якій були представлені різні політичні партії; вдруге - після розпаду Союзу РСР, а також після Лютневої роеволюції 1917 р. (до більшовицького перевороту у жовтні). Однак у першому випадку демократичні паростки обмежувала монархічна форма правління, а в другому - триваюча війна, руїна і часті політичні кризи. Нетривалим виявився і період лібералізації РФ після розпаду СРСР. Наприкінці ХХ ст. цей процес нівелювали швидке перехоплення реальних важелів влади кланово-олігархічними групами та значний вплив організованих злочинних груп. Перший президент Росії Б. Єльцин щедро «роздавав» суверенітет суб'єктам Федерації, декларуючи гасло: «Беріть свободи, скільки заманеться!» Тим часом у консервативних колах країни (насамперед армійському середовищі та спецслужбах) ліберально-демократичні перспективи сприймалися не як свіжий вітер змін, а як втрата позицій великою державою та послаблення позицій регіонального лідера. Всередині РФ «парад суверенітетів» спричинив відчутні тертя між центром і периферією (варто згадати лише тодішню позицію керівництва Татарстану). Для деяких суб'єктів Федерації розпад СРСР став своєрідною «дорожньою картою» до набуття більших прав і автономії, а найрішучшіі взагалі заговорили про реалізацію права на самовизначення у формі незалежності.

Прихід на президентське крісло В. Путіна знаменував поворотний момент історії сучасної Росії. «Хижацький капіталізм» у всіх іпостасях виявив себе саме в цій країні під час облудної «прихватизації», внаслідок чого дуже швидко утворилася прірва між купкою супер-заможних «небожителів» та рештою населення. В Росії відбувся химерний симбіоз капіталу, силових структур і трьох гілок влади, що витворив нездоланний мур між правлячою верхівкою і народом. Водночас на місцях формувалися регіональні еліти, які демонстрували бажання отримати власний «шматок пирога». Москва змушена була рахуватися з цими чинниками, адже контролювати свої гігантські території могла тільки завдяки порозумінню з регіональними гравцями. Оскільки часто це були представники певних етнічних когорт, що уособолювали владу в національних автономіях, краях і областях, перед Кремлем неминуче поставала необхідність врахування національної «специфіки». На відміну від свого колишнього патрона, Б. Єльцина, який намагався сподобатися декларативними заявами, В. Путін обрав стратегію контролю за «національними околицями» в інший спосіб: політичні лідери й бізнесові «барони» «підгодовувалися» чи «приручалися» завдяки заходам спецслужб (для непокірних призначалася ціла номенклатура засобів впливу). На офіційному ж рівні використовувалася давно апробована риторика про «міжнаціональну єдність», «злагоду» та «співпрацю». Аби надати їй найвищого регістру звучання, до справи взявся і сам Путін, який у свої численних виступах, інтерв'ю, прес-конференціях викладав погляди керівництва держави на «національне питання» У 2012 р. російські ЗМІ опублікували його статтю під лаконічною назвою «Росія. Національне питання». У її вступній частині наголошувалося, що для Російської Федерації - «з її розмаїттям мов, традицій, етносів та культур - національне питання без будь-якого перебільшення має фундаментальний характер. Будь-який відповідальний політик, громадський діяч повинен усвідомлювати, що однією з головних умов самого існування нашої країни є громадянська та міжнаціональна злагода». Основна частина публікації зводиться до констатації того, які конфліктогенні зони у вказаній сфері формували колосальні міграційні потоки з одних світових регіонів до інших, як націоналізм, релігійна нетерпимість та радикальні угруповання перетворюються у чинники найсерйозніших ризиків. І вже в руслі радянської пропагандистської традиції стверджується, що з «загостренням національного питання щільно зіткнулися найрозвиненіші і благополучні країни, які колись пишалися своєю толерантністю. А сьогодні - одна за одною оголошують провал спроб інтегрувати у суспільство іншокультурний елемент, забезпечити неконфліктну, гармонійну взаємодію різних культур, релігій, етнічних груп. «Плавильний котел» асиміляції барахлить і чадить - і не здатний «переварити» все зростаючий масштабний міграційний потік. Відображенням цього в політиці став «мультикультуралізм», що відкидає інтеграцію через асиміляцію. Він зводить в абсолют «право меншості на окремішність» і при цьому недостатньо врівноважує це право - громадянськими, поведінковими та культурними обов'язками щодо корінного населення і суспільства загалом». Створення в деяких містах цілих моноетнічних анклавів, які не бажають не те що асимілюватися, а бодай адаптуватися, спричиняє у відповідь зростання ксенофобії серед місцевих мешканців, бажання жорстко захищати свої інтереси, робочі місця, соціальні преференції від «чужоземців». Громадяни цих держав переживають шок від агресивного тиску на свої традиції, спосіб життя, відчуваючи загрозу втрати національно-державної ідентичності. Критикуючи насамперед західні еліти, що самі визнають провал «мультикультурного проєкту», російський лідер закидає їм те, що вони експлуатують «національну карту» та переходять на поле тих, кого раніше трактували як маргіналів і радикалів. «Крайні сили, у свою чергу, різко набирають вагу, серйозно претендуючи на державну владу. По суті, пропонується вести мову про примус до асиміляції на фоні «закритості» та різкого ужорсточення міграційних режимів. Носії іншої культури повинні або «розчинитися у більшості», або залишитися відокремленою національною меншиною - нехай навіть забезпеченою різноманітними правами і гарантіями. А фактично - відмовитися від можливості успішної кар'єри. Прямо скажу - від громадянина, поставленого в такі умови, важко очікувати лояльності щодо своєї країни». За крахом політики мультикультуралізму Путін вбачає кризу самої моделі «національної держави», що історично формувалася на підставі етнічної ідентичності. Ця обставина трактується як серйозний виклик, що постане перед Європою та іншими частинами світу.

Продемонструвавши свою обізнаність з «національним питанням» (тут просто напрошуються асоціації з іншим фахівцем у цій делікатній і складній сфері - Й. Сталіним!), автор матеріалу переходить до головного сюжету статті, обрамленого назвою «Росія як історична держава». Уже в самому ключовому терміні наголошується на принциповій відмінності «історичної держави» від «національної». І в першому абзаці, де зазначено про зовсім іншу ситуацію в Росії, розставляються реперні смислові маркери. Путін недвозначно заявляє: «Наші національні й міграційні проблеми напряму пов'язані з руйнуванням СРСР, а по суті, історично - великою Росією (це - стрижневий акцент! - О.Л., Л.Х.), що склалася у своїй основі ще у XVIII сторіччі. З неминуче насталою за цим деградацією державних, соціальних та економічних інститутів. З величезним розривом у розвитку на пострадянському просторі». Дорікаючи депутатам Верховної Ради РРФСР за те, що за 20 років до цього вони в запалі боротьби з союзним центром запустили процес розбудови «національних держав», причому навіть всередині самої Федерації, він зазначив, що у свою чергу союзний центр з метою нівелювання зусиль опонентів вдався до закулісної гри з автономними суб'єктами, обіцяючи тим підвищення «національно-державного статусу». У цій і наступній тираді прозоро простежується неприховане роздратування деякими кроками Б. Єльцина, з чиєї подачі, власне, й прийшов до влади «маленький фюрер»: «Те, що, можливо, не усвідомлювали ініціатори «затії з суверенітетами», - всі інші, зокрема і за кордонами нашої держави, - зрозуміли дуже чітко і швидко. I наслідки не примусили себе чекати. З розпадом країни ми виявилися на межі, а в окремих відомих регіонах і за межами громадянської війни, причому саме на етнічному грунті. Величезним напруженням сил, великими жертвами ці вогнища нам вдалося загасити. Але це, звичайно, не означає, що проблема знята». Тут Путін звично вдається до евфемізмів, називаючи «громадянською війною» війну за незалежність народу Ічкерії. Як і в тому місці, де, порушуючи принципи аналогії та ігноруючи історичні контексти, наводить слова історика В. Ключевського про те, що «коли похитнулися політичні скрепи суспільного порядку, країна була врятована моральною волею народу». Насправді ж у двох Чеченських війнах режим урятувала не «моральна сила народу», а граничне напруження силових відомств і спецслужб РФ, підступність та звіряча жорстокість російського диктатора як стосовно чеченців, так і росіян. «Розв'язавши національне питання» і «гармонізувавши» ситуацію на Північному Кавказі ціною десятків тисяч життів як чеченців, так і представників багатьох інших етнічних груп, Путін недвозначно вказав на прірву між оманливими деклараціями і суворою «правдою життя», а також продемонстрував готовність до застосування усіх наявних засобів для відродження імперії. На жаль, багато західних політиків вважали зручнішим трактувати це як «внутрішні справи Росії».

Оскільки в авторитарних державх нічого не відбувається само собою, «то і дата для офіційного державного свята - 4 листопада - була обрана не випадково. Путін не відкидає такого натяку, коли епічно пише, що цей ритуал, який «дехто поверхово називає «днем перемоги над поляками» (ще один переможений ворог росіян поряд з українцями та німцями - О.Л., Л.Х.), насправді - це «день перемоги над собою», над внутрішньою ворожнечею й усобицями, коли стани, народності усвідомили себе єдиною спільнотою - одним народом. Ми по праву можемо вважати це свято днем народження нашої громадянської нації». Яка «громадянська нація» вийшла з-під пресу путінської диктатури, переконливо показують події упродовж усього його кривавого правління.

Квінтесенцією історичного наративу господаря Кремля слугує такий фрагмент статті. «Історична Росія - не етнічна держава і не американський «плавильний котел», де загалом усі так чи інакше - мігранти. Росія виникла й віками розвивалася як багатонаціональна держава. Держава, в якій постійно йшов процес взаємного звикання, взаємного проникнення, змішування народів на родинному, на дружньому, на службовому рівні. Сотень етносів, які живуть на своїй землі разом і поряд з росіянами. Освоєння нових територій, що наповнювало всю історію Росії, було спільною справою багатьох народів, Достатньо сказати, що етнічні українці живуть на просторах від Карпат до Камчатки. Як і етнічні татари, євреї, білоруси». На підтвердження своїх слів Путін цитує філософа І. Ільїна, ідеї якого він вважає світоглядним дороговказом: «Не викорінити, не придушити, не поневолити чужу кров, не задавити іншоплемінне та іншославне життя, а дати всім дихання та велику Батьківщину, всіх зберегти, всіх примирити, усім дати молитися по-своєму, трудитися по-своєму і кращих звідусіль залучити до державного і культурного будівництва». Та сутність справи полягає в тому, що фетишизуючи І. Ільїна, його нікчемний адепт усе робить навпаки, власне так само, як чинили усі його попередники - «збирачі ісконно русскіх земель»: російські царі, Ленін і Сталін. Силою зброї, геноцидальними засобами, депортаціями, нищенням національних культурних еліт, асиміляцією, зросійщенням, терором і тотальною несвободою. «Тримати і не пускати!» - гасло, яке стало керівництвом до дії для всіх російських правителів, аксіоматичною інструкцією, що заступали всі інші раціональні мотиваційні чинники.

Російський диктатор застерігає і від іншої небезпеки - спроб проповідувати ідеї побудови російської «національної держави, які «суперечать усій нашій тисячолітній історії... і є найкоротшим шляхом до знищення російського народу і російської державності». Його не влаштовує суто «етнічна» Росія, бо справжньою метою є відродження імперії у максимально можливих обширах. Ще одним евфемізмом для позначення російського «феномену», є словосполучення «російська цивілізація», в яке вкладається швидше трансцедентальний, ніж реальний сенс. «Стрижень, яким скріплюється тканина цієї унікальної цивілізації, - російський народ, російська культура», - вказує на основний консолідаційний чинник автор. З двох останніх тез випливає: російська держава (читай - імперія) має охоплювати всі «історичні» (тобто захоплені в різні часи землі інших народів) території Росії, а от консолідуючими факторами слугуватимуть російська мова, російська культура і, звичайно ж, російський народ. Ось так усі розрізнені пазли, бісером розкидані цим кремлівським «мислителем» по різних текстах, складаються в російську імперську схему, що стала осердям геополітичної доктрини Москви в останні два десятиліття. За єлейними словами про «історичну єдність» народів, які населяють «русскій мір», приховується хижацький експансіоністський оскал.

У Москві алергічно відторгають будь-які ідеї, пов'язані з природним правом народів на самовизначення: «Щодо горезвісного національного самовизначення, яким, борючись за владу і геополитичні дивіденди, не раз спекулювали політики різних напрямів - від Володимира Леніна до Вудро Вільсона - то російський народ давно самовизначився. Самовизначення російського народу - це поліетнічна цивілізація, скріплена російським культурним ядром. І цей вибір російський народ підтверджував раз за разом - і не на плебісцитах і референжумах, а кров'ю. Усією своєю тисячолітньою історією». Ось так патетично Путін репрезентує свою картину світу, в якій саме кров і насильство конвертовані у «скрепи» російської державності (Путин).

Минуло два роки і Росія розв'язала війну проти України на Донбасі, анексувала Крим, обгрунтовуючи звої загарбницькі дії саме «історичними правами на ці території».

Оскільки цим апетити російського президента не обмежувалися, він продовжував гібридну війну проти нашої держави. Усі його виступи і заяви, що безпосередньо чи опосередковано стосувалися України, пронизані гострим несприйняттям самої ідеї української державності, прагненням довести, що це - історичне відхилення, «держава, що не відбулася».

Симптоматичною у цьому сенсі є ще одна стаття Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», оприлюднена 12 липня 2021 р., коли силові відомства РФ уже інтенсивно готувалися до проведення так званої «спеціальної воєнної операції» проти України (Артизов, с. 2-4). Цей опус став стислою версією офіційної схеми «історії по-путінськи». Не переповідаючи всіх деталей цього тексту, зупинимося на його основних «ідеях».

Наскрізною імперативною тезою через весь матеріал проходить твердження про те, що росіяни і українці - це «єдиний народ» (ним він починається і завершується). Її аргументації відведена основна частина статті у формі історичної ретроспективи. Аби не залишати жодних шпарин для опонентів, автор починає з києво-руської спадщини, зазначаючи, що росіяни, українці і білоруси - нащадки Давньої Русі, об'єднані однією мовою, а після хрещення Русі - ще й однією православною вірою. Після роздроблення Київської Русі, на новому витку історичного поступу, «точками тяжіння й консолідації території Давньої Русі могли стати і Литовська Русь, і Московська Русь, що міцніла. Історія розпорядилася так, що центром возз'єднання який продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва. Московські князі - потомки Олександра Невського - скинули зовнішнє ярмо, почали збирати історичні руські землі» (Артизов, с. 6). У цьому пасажі привертає увагу словосполучення «історичні руські землі», яке в інших публікаціях і промовах Путіна іноді набуває іншої форми - «історичні російські землі». Розмитість цієї лексеми робить її придатною до ситуативної зміни конотації і в хронологічному, і в просторовому сенсаї. Іншими словами, якщо тут Путін називає «історичними руськими землями» територію Київської Русі, то розглядаючи події наступних століть, істотно розширює їхні межі за рахунок завойованих земель під час походів та війн.

Одним з цементуючих чинників «єдності українців і росіян» кремлівський «історик» вважає Православ'я. Щоправда, він і словом не обмовляється про те, хто спочатку був Церквою-Матір'ю, і що Москва, як у відомому біблійному сюжеті, виторгувала собі у Константинополі право «першородства», позбавивши Києво-Галицьку митрополію її статусу й узалежнивши її. Саме в конфесійному ключі трактуються події боротьби українців проти польської шляхти у середині XVI ст. та рішення Переяславської ради 1654 р.

Зовсім не пояснюючи характер війн з Польщею, Швецією і Туреччиною, Путін виводить з них ще одну точку відліку поглинання українських земель. Так, після «Вічного миру» 1686 р. до складу Російського царства увійшло Лівобережжя з Києвом. У тексті вказується, що мешканці краю «возз'єдналися з основною частиною російського православного народу. За самою цією областю усталилася назва «Мала Русь» («Малоросія»). Назва «Україна» тоді використовувалося частіше у значенні, в якому давньоруське слово «окраина» зустрічається у писемних джерелах ще з XII століття, коли мова йшла про різні порубіжні території. А слово «українець», коли судити також за архівними документами, початково означало прикордонних служилих людей, які забезпечували захист зовнішніх рубежів». Тим часом на Правобережжі, нібито, реставрувалися старі порядки, посилювався соціальний та релігійний гніт, а лівобережні землі, «взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися. Сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. Вони шукали підтримки у людей однієї мови і, звичайно, однієї віри» (Артизов, с. 7).

Усіляко намагаючись запроторити історичні реалії до «прокрустового ложа» власної «концепції», господар Кремля стверджує, що і під час Північної війни зі Швецією «перед жителями Малоросії не стояв вибір - з ким бути. Бунт Мазепи підтримала тільки невелика частина козаків. Люди різних станів вважали себе росіянами і православними». Після війн з Османською імперією у другій половині XVIII ст. до складу Росії увійшли Крим, а також землі Причорномор'я, названі «Новоросією». Після поділів Речі Посполитої Російська імперія «повернула західні давньоруські землі, за винятком Галичини і Закарпаття, які опинилися в Австрійській, а згодом - в Австро-Угорській імперії. Інтеграція західноруських земель у спільний загальнодержавний простір стала не тільки результатом політичних і дипломатичних рішень. Вона відбувалася на основі спільної віри і культурних традицій. I знову особливо зазначу - мовної близькості». На цій підставі твори І. Котляревського, Г. Сковороди, Т. Шевченка російський правитель вважає «спільною культурною спадщиною». Розвиваючи цю лінію, він наголошує, що «в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності у рамках великої російської нації, що поєднувала великоросів, малоросів і білорусів. Одночасно у середовищі польської еліти і певної частини малоросійської інтелігенції виникали та зміцнювалися уявлення про окремий від російського український народ. Історичної основи тут не було і не могло бути, тому висновки будувалися на різних вимислах. Аж до того, що українці взагалі не слов'яни, чи, навпаки, що українці - це справжні слов'яни, а «московити» - ні» (Артизов, с. 9).

Виправдовуючи антиукраїнську політику царату, Путін обумовлює появу Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського акту 1876 р., якими обмежувалося ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою, «драматичними подіями в Польщі, прагненням лідерів польського національного руху використати «українське питання» у власних інтересах».

Скоромовкою пройшовши подіями Першої світової та Української революції, російський диктатор виходить на головну ідею свого «наративу» - відсутність об'єктивних історичних підстав для української державності: «На прикладі УНР видно, наскільки нестійкими були різного роду квазідержавні утворення, що виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни і смути. Націоналісти прагнули до створення своїх окремих держав, лідери Білого руху виступали за неподільну Росію....Разом з тим з різних мотивів вожді більшовицької партії часом буквально виштовхували їх за межі Радянської Росії» (Артизов, с. 10). Як приклад, наводиться історія з Донецько-Криворізькою радянською республікою, якій Ленін відмовив у проханні прийняти її до складу Росії.

Характеризуючи міжвоєнний період, російський президент вказує на те, що на теренах Західної України, Західної Булорусії й частини Литви, які увійшли до складу II Річпосполитої, Варшава розгорнула активну переселенчу політику, що мала на меті докорінну зміну етноконфесійної карти, а також жорстку полонізацію, придушення місцевої культури і традицій. Надалі, в роки Другої світової війни, «радикальні угруповання українських націоналістів використовували це як привід для терору не тільки проти польського, а й єврейського, російського населення».

Звертаючись до процесу утворення СРСР, Путін нагадує про те, що до тексту Декларації про утворення Союзу РСР, а потім Конституції СРСР 1924 р. було введене положення про право вільного виходу зі складу Союзу. «Таким чином у підвалини нашої державності була закладена найнебезпечніша «міна» сповільненої дії. Вона і вибухнула, щойно зник страхувальний, попереджувальний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка у результаті сама розвалися зсередини» (Артизов, с. 11).

На карб комуністичного режиму ставиться і політика коренізації/українізації, що «відіграла велику роль у розвитку і зміцненні української культури, мови, ідентичності. Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація зазвичай нав'язувалася тим, хто себе українцем не вважав. Саме радянська національна політика - замість великої російської нації, триєдиного народу, що складався з великоросів, малоросів і білорусів, - закріпила на державному рівні положення про три окремі слов'янські народи: російський, український та білоруський».

Опис «збирання руських земель» супроводжується погано прихованим обуренням фактом передачі у 1954 р. Кримського півострова до складу УРСР, яка була здійснена, нібито, «з грубим порушенням діючих на той момент правових норм». Ще один «гріх» тодішнього керівництва СРСР кремлівський «історик» вбачає у тому, що воно проігнорувало клопотання закарпатських русинів про приєднання цього регіону не до України, а до РРФСР чи СРСР у формі окремого суб'єкта Федерації - Підкрпатської Русі. У руслі цього йде «класичний» пасаж, що у різних варіаціях рефреном проходить через кремлівську пропаганду: «Таким чином, сучасна Україна - цілком і повністю дітище радянської епохи. Ми знаємо і пам'ятаємо, що значною мірою вона створювалася за рахунок історичної Росії. Достатньо порівняти, які землі возз'єдналися з Російською державою в XVII сторіччі і з якими територіями УРСР вийшла зі складу СРСР....Очевидно одне: Росія фактично була пограбована». Коли Росія формувала свої «історичні території», загарбуючи землі інших народів і держав, це називається «возз'єднанням». Натомість коли ідеться про реалізацією українцями свого права на самовизначення і суверенітет, у Москві зчиняється гвалт: «Росію грабують!» Такі й подібні їм подвійні «стандарти», евфемізми й відверті містифікації супроводжують й інші сюжети путінської історичної ретроспективи.

Через поступливість (значною мірою за рахунок інших сторін) західних демократій у Кремлі звикли встановлювати власні «правила гри», які порушують міжнародне право. Ця звичка стала сприйматися як норма, тому російські високопосадовці навіть не помічають виразних та для всіх очевидних суперечностей у своїх постулатах. Так, прагнучи легалізувати відторгнення частини українських тнриторій у 2014 р., войовничий російський вождь апелює до свого колишнього шефа - мера Санкт-Петербурга А. Собчака, який вважав: країни, що вийшли з союзного договору, мають повернутися у власні кордони до того, як він був укладений у 1922 р. Напрошується питання: чому тому таки Собчаку не прийшла в голову думка про те, як би повернути Росію в кордони до того, як вона брутально порушила десятки міжнародних угод упродовж кількох століть? Відповідь проста: імперський спосіб мислення виключає однакові вимоги до інших і до себе. Те, що дозволено Зевсу,... Десь так.

Наступний фрагмент публікації присвячений економічному блоку. І тут знову Росія постає як благородна, жертовна країна, що підставила надійне плече кволій економіці незалежної України і завдяки ціновій політиці РФ на газ наша держава не потрапила у залежність, а навпаки, упродовж 19912013 рр. зекономила для свого бюджету 82 млрд. доларів. Наче й не було кількох «газових війн», фактично рейдерського захоплення української частини Чорноморського флоту, митного тиску на українську експортну продукцію, захоплення о. Тузла! На цьому тлі «крокодилячі сльози» диктатора про руйнацію української індустрії та низький рівень життя в нашій державі сприймаються як цинічне блюзнірство. Декларуючи добрі наміри РФ щодо економічної співпраці в майбутньому, Путін покладає всю відповідальність за дрейф України від Росії на Київ. При цьому не знаходить кращого способу, як пошук причин у різних поглядах на минуле. Він звинувачує українські еліти в тому, що що вони «вирішили обрунтувати незалежність свої країни через заперечення її минулого, щоправда, за винятком питання кордонів. Стали міфологізувати і переписувати історію, вилучати з неї все, нас об'єднує, говорити про період перебування України у складі Російської імиперіїї та СРСР як про окупацію. Спільну для нас трагедію колективізації, голоду початку 30-х років видавати за геноцид українського народу». Далі - більше. Як погано прихована образа звучать звинувачення на адресу України та її західних партнерів у тому, що вони задовго до 2014 р. вчиняли спроби згортання торгівельно-економічних відносин України з Росією та ігнорували пропозиції Москви обгворити цей комплекс проблем у форматі Україна-РосіяЄС. У такий спосіб, мовляв, Україна втягувалася у небезпечну геополітичну гру, мета якої полягала у тому, щоби перетворити її у бар'єр між Європою та Росією. При цьому жодного слова не сказано, яку конфігурацію мали ці економічні відносини, в яких Кремль відроджував найгірші варіати колоніальної експансії. «Неминуче настав час, коли концепція «Україна - не Росія» вже не влаштовувала. Потрібна була «анти-Росія», з чим ми ніколи не змиримося» (Артизов, с. 14-15). Аргументами для цієї тези слугують скинуті до однієї купи польсько-автрійський концепт «антимосковської Русі», і «колабораціоністи нацистів із ОУН-УПА», які тільки й мріяли, аби перетворити Україну «на життєвий простір для арійських панів», і ті, хто у 2014 р. скористався справедливим невдоволенням людей гострими соціально-економічними проблемами, помилками, непослідовними діями тодішнього керівництва, здійснив «переворот» і захопив владу завдяки все тому ж Заходу та почав ухвалювати «антиросійські» закони.

А після цього йде така сентенція: «Може прозвучати аргумент: оскільки ви говорите про єдину велику націю, триєдиний народ, то яка різниця, ким люди себе вважають - росіянами, українцями чи білорусами. Повністю з цим згоден. Та справа в тому, що на Україні сьогодні ситуація зовсім інша, адже мова йде про примусову зміну ідентичності (курсив наш - О.Л., Л.Х.). І найбільш бридко, що росіян на Україні примушують не лише відректися від свого коріння, від поколінь предків, а й повірити у те, що Росія - їхній ворог. Не буде перебільшенням сказати, що курс на насильницьку асиміляцію, на формування етнічно чистої української держави, агресивно налаштованої до Росії, за своїми наслідками співставний з застосуванням проти нас зброї масового ураження» (Артизов, с. 16). Ось так - і не менше! Путін так звик брехати, що, здається зовсім втратив здатність розрізняти реальний світ і власні уявні конструкції. Звичка у всьому домагатися свого лише посилює вказаний синдром. Коли ж існуюча дійсність у чомусь не співпадає з його переконаннями, належить корегувати не їх, а змінювати під них оточуючу дійсність.

Оприявнена у цьому тексті й інша «болісна точка» - конфесійна. Путін побивається за «духовною єдністю росіян і українців», «розколом», учиненим українськими політиками, дорікаючи їм тим, що «навіть широка автономія Української православної церкви за забереження духовної єдності з Московським патріархатом їх категорично не влаштовує». Та кому, як не йому, гебешному вигодованцю, добре відомі всі агенти ФСБ в рясах, які упродовж десятиліть співрацюють з «чекістами» задля реалізації проєкту «русского міра».

Закидаючи сучасній владі України «героїзацію нацизму», автор опусу вкотре збивається на відверту брехню про «марші, факельну ходу на честь недобитих воєнних злочинців із есесівських формувань». Такі ж далекі від правди слова про те, що в Україні - мільйони противників проєкту «анти-Росія». Брехнею є насамперед те, що в Україні існував такий проєкт. Це Кремль зробив усе, аби налаштувати десятки мільонів громадян і України, і самої Росії проти диктаторського, імперського путінського режиму. Але якщо українцям доводиться вже 10-й рік боротися за свою незалежність, то мільйони росіян просто втікають зі своєї батьківщини від тиранії за кордон. Та у Москві більше стурбовані тим, що в Україні, буцімто, «за переконання, за сказане слово, за відкрите висловлення своєї позиції не тільки переслідують, а й убивають». Наче це не в Росії термін «іноагент» набув статусу правової дефініції, а опозиціонерів отруюють, кидають до в'язниць (як С. Навального), або вбивають (як А.Політковську чи Б. Нємцова).

На такій же облудній ноті і завершується цей текст: «Ми з повагою ставимося до української мови і традицій. До прагнення українців бачити свою державу вільною, безпечною, благополучною. Переконаний, що справжня суверенність України можлива лише у партнерстві з Росією. Наші духовні, людські, цивілізаційні зв'язки формувалися століттями, виходять з одних джерел, загартовувалися спільними випробуваннями, досягненнями і перемогами. Наша спорідненість передається з покоління у покоління. Вона - в серцях, у пам'яті людей, які живуть у сучасних Росії й Україні, у кровних зв'язках, що об'єднують мільйони наших родин. Разом ми завжди були і будемо набагато сильнішими та успішнішими. Адже ми - один народ» (Артизов, с. 18-19). Таким чином позначено квінтесенцію всієї статті: українці і росіяни - єдина спільнота, а всі, хто це заперечує,є ворогами і тих, й інших.