Путінське задзеркалля: псевдоісторичні ремінісценції як ідеологічне обґрунтування антиукраїнської експансії

У зверненні Путіна до громадян Російської Федерації від 21 лютого 2022 р. також міститься історичний екскурс, покликаний закласти історичне підгрунтя під так звану «СВО», а насправді - повномасштабне вторгнення в Україну. Знову виливаючи прокльони на Леніна, який «створив Україну» і передавав «вільно сформованим адміністративним одиницям - союзним республікам - величезні території, які часто не мали до них жодного стосунку,... разом з населенням історичної Росії» (Артизов, с. 22). У такий спосіб ставляться під сумнів правові акти СРСР, правонаступницею яких вважає себе сучасна РФ, а також кордони пострадянських держав, які, виявляється, після розпаду Радянського Союзу «відхопили» шматки «історичних земель» Росії. Московський правитель дає власне поясненя цим процесам: такі кроки більшовики робили не тому, що вони відображали етнічні межі республік Союзу РСР, а, нібито, тому, що за будь-яку ціну «прагнули утриматися при владі». Він вважає «міною сповільненої дії», що вибухнула 1990 року, право виходу радянських республік з Союзу РСР, а каталізатором розпаду СРСР - націоналістичні настрої та інтереси периферійних еліт. Жодним словом не згадуючи про російський націоналізм, який в сучасній Росії набув одіозних форм імперського шовінізму, російський лідер гіпертрофує реальний вплив «націоналізмів» у союзних республіках та у пострадянських країнах. Він вважає, що «розпад історичної Росії під назвою СРСР на їхньому сумлінні. Незважаючи на всі ці несправедливості, обман та відвертий грабунок Росії, наш народ, саме народ, визнав нові геополітичні реалії» (Артизов, с. 24). А от частина російського політикуму ніколи не визнавала «нові реалії». Саме тому докладає надзусиль, аби довести, що Росія завжди всім допомагала у той час, коли «клієнти» її «донорства» обрали «споживацьку», однобічну позицію, чим ставили РФ у нерівноправне становище. Насправді за декларованою «щедрістю» Москви виразно простежується намагання залишити «околиці» імперії у стані економічної та політичної залежності.

Перевертаючи ситуацію з ніг на голову, президент РФ заявив, що українська влада «з перших днів стала будувати свою державність на запереченні всього, що нас об'єднує, прагнула спаплюжити свідомість, історичну пам'ять мільйонів людей, цілих поколінь, які мешкають в Україні. Не дивно, що українське суспільство зіткнулося зі зростанням крайнього націоналізму, який швидко набув форми агресивної русофобії і неонацизму. Звідси й участь українських націоналістів і неонацистів у бандах терористів на Північному Кавказі, все голосніші територіальні претензії до Росії» (Артизов, с. 25).

Йдучи за напрацьованою схемою, Путін детально, драматичними фарбами розписує «підривну роль Заходу» у дистанціюванні Києва від Москви, не забуваючи про принциповий рефрен: «Важливо розуміти, що Україна, по суті, ніколи не мала стійкої традиції своєї справжньої державності. І, починаючи з 1991 р., пішла шляхом механічного копіювання чужих моделей, відірваних як від історії, так від українських реалій» (Артизов, с. 26).

Бідкаючись з приводу «негараздів» у процесах державного будівництва в Україні, економічних труднощів, «розгулу радикалів», відсутності справжної демократії, Путін вкотре наголошує на «агресивній дерусифікації та примусової асиміляції» в Україні, «гоніння» на Православну церкву. Окремий напрям звинувачень пов'язаний з ухваленою 2021 року Військовою доктриною нашої держави, за його словами, «цілковито присвяченій протистоянню з Росією» і такій, що є «підготовкою до бойових дій проти нашої країни - проти Росії». І вже як зовсім убивчий аргумент сприймається повідомлення про те, що Україна «збирається створити власну ядерну зброю, і це не пуста бравада» (Артизов, с. 29). З метою педалювання «військової загрози» з боку Києва наголошується, що від 2014 р. «лише США спрямували на «мілітаризацію» України мільярди доларів, вкалючаючи поставки озброєння, спорядження, навчання спеціалістів. У останні місяці західна зброя йде на Україну просто безперервним потоком, демонстративно, на очах у всього світу». Нагнітаючи градус «загроз», російський диктатор стверджував, що система управління українською армію вже інтегрована з натовською, а це означає, що «командування українськими збройними силами, навіть окремими частинами та підрозділами, може спрямовуватися з натовських штабів» (Артизов, с. 30). Ну і, нарешті, вирішальний аргумент: «У Києві давно проголосили стратегічний курс на вступ до НАТО. Так, безумовно, кожна країна має право обирати власну систему забезпечення безпеки, укладати військові союзи. І все ніби так, коли б не одне «але». У міжнародних документах прямо зафіксований принцип рівної та неподільної безпеки, що, як відомо, включає в себе зобов'язання не зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших держав» (Артизов, с. 31). І це стверджує керівник держави, яка виступала одним з гарантів безпеки України за Будапештським меморандумом і в порушення всіх міжнародних норм та угод анексувала Крим, частину Донецької та Луганської областей і вела упродовж усіх цих років бойові дії проти нашої країни. У своїх вивертах Путін доходить до крайнощів, що межують з блефом, який ніким на Заході серйозно не сприймається. Так, він зізнається, що запитав під час візиту Б. Клінтона 2000 року до Москви про можливість вступу Росії до НАТО. Американський президент як реалістичний політик, звісно, відреагував на такий сюрреалістичний хід свого візаві стримано.

Покликаючись на зростання загрози від «розширення НАТО на Схід», а також небажання Києва виконувати так звані «Мінські угоди», кремлівський «яструб» сам собі «розв'язав руки», заявивши, що в ситуації, яка склалася, коли наші пропозиції про рівноправний діалог з принципових питань фактично залишилися без відповіді з боку США і НАТО, коли рівень загроз для нашої країни країни значно зростає, Росія має повне право вживати відповідні заходи забезпечення власної безпеки. Саме так ми і будемо чинити» (Артизов, с. 35). На цьому сумнівному підгрунті Путін оголосив «давно назріле» провокаційне рішення - «негайно визнати незалежність і суверенітет Донецької Народної Республіки і Луганської Народної Республіки», а також «ратифікувати Договори про дружбу і взаємодопомогу з обома республіками» (Артизов, с. 36).

Доведена до асбурду в путінській інтерпретації історія українсько-російських відносин може задовольняти хіба-що споживачів інформаційної «жувачки» - російської аудиторії. Але правителів РФ це не обходить. Вони звикли формулювати якісь конструкції, офрмлювати їх нормативними актами і вважати це повноцінним правом.

24 лютого 2022 р. Путін звернувся до громадян Росії, поставивши їх перед фактом початку так званої «спеціальної воєнної операції» (Артизов, с. 41). Два звернення упродовж 4 днів мали на меті усталити у свідомості російських громадян переконання у необхідності широкомасштабного вторгнення в Україну. Фактично нічого нового цей текст не містить, хіба-що ще насиченіший антиукраїнський та антизахідний емоційний запал та покладання на західні держави відповідальності за події на Балканах, в Афганістані, Сирії, Іраці.

Апелюючи до подій 1941 р., очільник держави-терориста наводить прозорі асоціації з Другою світовою війною: «Ми добре знаємо з історії, як у 40-у році і на початку 41-го року минулого століття Радянський Союз усіляко намагався попередити, чи хоча би відтягнути початок війни. Для цього він прагнув, зокрема, буквально до останнього не провокувати потенційного агресора, не здійснював чи відкладав найнеобхідніші, очевидні дії для підготовки до відбиття неминучого нападу». У такий спосіб стверджується, що широкомасштабне вторгнення в Україну слід сприймати як «превентивний, вимущений» захід. При цьому двома чинниками, що визначили таке рішення Кремля, вказуються: «освоєння території України» інфраструктурами НАТО, а також створення на «російських історичних територіях антиРосії» (Артизов, с. 41).

Укотре вдаючись до брутальної брехні, російський правитель так характеризує становище в Донбасі: «Вісім років, безкінечних вісім років ми робили все можливе, аби ситуація була вирішена мирними, політичними засобами.... Необхідно було негайно припинити цей кошмар - геноцид стосовно мільйонів людей, які сподіваються тільки на Росію.

Росія не може почувати себе у безпеці, розвиватися, існувати з постійною загрозою, що надходить від України». Ставлячи в один ряд різнопорядкові за змістом події, Путін виправдовує агресію проти суверенної України: «Нагадаю, що у 2000-2005 роках ми дали воєнну відсіч терористам на Кавказі, відстояли цілісність нашої держави, зберегли Росію. У 2014 році підтримали кримчан і севастопольців. У 2015 році застосували Збройні Сили, щоб поставити надійний заслін проникненню терористів з Сирії до Росії. Іншого способу захистити себе у нас не було. Те саме відбувається тепер. Нам з вами просто не залишили іншої можливості захистити Росію, наших людей, окрім тієї, яку ми вимушені будемо використати сьогодні. Обставини вимагають від нас негайних дій. Народні республіки Донбасу звернулися до Росії з проханням про допомогу. У зв'язку з цим відповно до статті 51-ї частини 7 Статуту ООН, з санкції Ради Федерації Росії та на виконання ратифікованих Федеральними Зборами 22 лютого цього року договорів про дружбу і взаємодопомогу з Донецькою Народною Республікою і Луганською Народною Республікою мною ухвалене рішення про проведення спеціальної воєнної операції. Її мета - захист людей, які упродовж восьми років піддаються знущанням, геноциду з боку київського режиму. І для цього ми будемо прагнути до демілітаризації і денацифікації України, а також віддання під суд тих, хто здійснив численні криваві злочини проти мирних жителів, зокрема і громадян Російської Федерації. При цьому в наші плани не входить окупація українських територій. Ми нікому нічого не збираємося нав'язувати силою» (Артизов, с. 42). Читаючи ці рядки, неможливо не помітити дивовижної схожості з діями Сталіна - такими ж цинічними, блюзнірськими і нахабними.

Висновки

Підсумовуючи викладене вище, слід наголосити насамперед на тому, що нав'язливе прагнення Путіна постійно апелювати до історичного полотна видає брак аргументів для переконливого обгрунтування свого імперіалістичного курсу загалом і широкомасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 р., зокрема. Пошук історичного коріння у Київській Русі, доведення прав на так звані «руські/російські історичні землі», утвердження статусу Російської православної церкви як Церкви-Матері для українського православ'я покликані аргументувати експансіоністський курс Кремля, що ніяк не може погодитися з сучасним сианом речей, status quo на пострадянському просторі і втратою лідерства у глобалізованому співтоваристві. Спотворюючи минуле з кон'юнктурною політичною метою, російський президент ніяк не спроможний зрозуміти, що його уявна картина світу прийнятна тільки для росіян (і то не всіх!) і видається диким анахронізмом для цивілізованого світу, який давно намагається жити на засадах верховенства права і демократичних свобод, поваги до суверенітету і територіальної цілісності інших держав. Путін вважає, шо «надута» доларами від торгівлі вуглеводнями Росія може диктувати всьому світу власні «правила гри», які вступають в суперечність з діючими нормами міжнародного права. Звернення до епізодів історії, в яких доля народів і держав вирішувалася завдяки агресії, війнам, загарбанню чужих територій, лише у Москві вважається «логічним». Надміру емоційна і навіть дражливо-істерична тональність риторики російського «вождя» доводить, що він відчуває всю слабкість своєї прозиції та аргументації, поступове дистанціювання демократичних країн від авторитарної Росії, керівництво якої вже звикло діяти з позиції сили.

З іншого ракурсу історична політика Кремля ще раз вказує на важливість підвищеної уваги до вивчення історії у середній та вищій школі, підтримки з боку держави фундаментальних наукових досліджень, популяризації історичного знання у в суспільстві і Збройних силах України.

Список використаних джерел і літератури

1. Артизов, А. Н. (отв. ред.) и др. (2023). Обращение Президента Российской Федерации В. В. Путина от 21 февраля 2022 г. Об историческом единстве русских и украинцев: Документы. Москва: Фонд «Связь Эпох», 22-36. URL: http://www.kremlin. ru/events/president/news/67828 (дата звернення: 21.12.2023).

2. Артизов, А. Н. (отв. ред.) и др. (2023). Обращение Президента Российской Федерации В.В. Путина от 24 февраля 2022 г. Об историческом единстве русских и украинцев: Документы. Москва: Фонд «Связь Эпох», 41-42. URL: http://www.kremlin. ru/events/president/news/67843 (дата звернення 21.12.2023).

3. Артизов, А. Н. (отв. ред.) и др. (2023). Статья Владимира Путина «Об историческом единстве русских и украинцев» от 12 июля 2021 г. Об историческом единстве русских и украинцев: Документы. Москва: Фонд «Связь Эпох», 2-19. URL: http://www. kremlin.ru/events/president/news/66181 (дата звернення 21.12.2023).

4. Головко, В. & Якубова, Л. (2021). Випробовуючи долю, гартуючи волю. Україна й українці в ХХ - на початку ХХІ ст. (у 3-х кн., Кн.3: Тридцять років незалежності: виклики, випробування, відповіді). Київ: Кліо, 712 с.

5. Грицак, Я., Галушко, К., Примаченко, Я. та ін. (2019). Ревізія історії. Російська історична пропаганда та Україна. Київ: К.І.С., 99 с.

6. Кульчицький, С. & Якубова, Л. (2019). Кримський вузол. Київ: Кліо, 496 с.

7. Кульчицький, С. & Якубова. Л. (2016). Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини. Київ: Кліо, 720 с.

8. Пахалюк, К.А. (2018). Историческое прошлое как основание российской политии. На примере выступлений Владимира Путина в 2012-2018 гг. Полития, (4), 6-31.

9. Плохій, С. (2023). Російсько-українська війна: повернення історії. Харків: КСД, 400 с.

10. Путин, В. (2012, 23 января). Россия: национальный вопрос. Политика. URL: https://www.ng.ru/politics/2012-01-23/1_national.html (дата звернення 23.12.2023).

11. Ткаченко, В. М. (2020). Наративи історичної пам'яті в політичному транзиті України та Росії: монографія. Київ: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 144 с.

12. Ткаченко, В. М. & Якуба, В. В. (2021). Війни історичної пам'яті: «Never more» чи «если надо - повторим» (начерки історичної політики Росії). Київ: Політія, 344 с.

13. Якубова, Л. (2023). Рашизм: Звір з безодні. Київ: Академперіодика, 318 с.

14. Якубова, Л. (2018). «Русский мир» в Україні: на краю прірви. Київ: Кліо, 384 с.

15. Chotiner, Isaak. (2022, 23 February). Vladimir Putin's Revisionist Historyof Russia and Ukraine. New Yorker. URL: https://www.newyorker.com/news/q-and-a/vladimir-putinsrevisionist-history-of-russia-and-ukraine (дата звернення 20.12.2023).

16. Mijnssen, Ivo. (2022, 5 March). Putin will das Russische Reich wiederaufleben lassen - eine Loslosung der Ukraine akzeptiert er nicht. Neue Zurcher Zeitung. URL: https://www.nzz. ch/international/krieg-gegen-die-ukraine/putin-will-das-russische-reich-wieder-auflebenlassen-ld.1672561 (дата звернення 22.12.2023).

17. Putin the historian: Russian disinformation narratives around Ukraine David Castillo, Tetiana Klynina, Nicholas Pierce and Mykhaylo Simanovskyy. March 1, 2023.

References

1. Artizov, A. N. (Ed.) i dr. (2023). Obrashcheniye Prezidenta Rossiyskoy Federatsii V.V. Putina ot 21 fevralya 2022 g. [Address by the President of the Russian Federation V.V. Putin dated February 21, 2022]. Ob istoricheskom yedinstve russkikh i ukraintsev: Dokumenty. Moskva: Fond «Svyaz' Epokh», 22-36. Retrieved from http://www.kremlin.ru/ events/president/news/67828 [in Russian].

2. Artizov, A. N. (Ed.) i dr. (2023). Obrashhenie Prezidenta Rossijskoj Federacii V.V. Putina ot 24 fevralya 2022 g. [Address by the President of the Russian Federation V.V. Putin dated February 24, 2022]. Ob istoricheskom edinstve russkix i ukraincev: Dokumenty. Moskva: Fond «Svyaz' E'pox», 41-42. Retrieved from http://www.kremlin.ru/events/president/news/67843 [in Russian]

3. Artizov, A. N. (Ed.) i dr. (2023). Stat'ya Vladimira Putina «Ob istoricheskom edinstve russkix i ukraincev» ot 12 iyulya 2021 g. [Article by Vladimir Putin “On the historical unity of Russians and Ukrainians” dated July 12, 2021]. Ob istoricheskom edinstve russkix i ukraincev: Dokumenty. Moskva: Fond «Svyaz' E'pox», 2-19. Retrieved from http://www.kremlin.ru/ events/president/news/66181 [in Russian].

4. Holovko, V. & Yakubova L. (2021). Vyprobovuiuchy doliu, hartuiuchy voliu. Ukraina y ukraintsi vХХ - na pochatku ХХІ st. [Testing fate, tempering the will. Ukraine and Ukrainians in the 20th - at the beginning of the 21st century]. (Kn. 3: Trydtsiat rokiv nezalezhnosti: vyklyky, vyprobuvannia, vidpovidi). Kyiv: Klio, 712 p. [in Ukrainian].

5. Kulchytskyi, S. & Yakubova, L. (2019). Krymskyi vuzol [Crimean knot]. Kyiv: Klio, 496 p. [in Ukrainian].

6. Kulchytskyi, S. & Yakubova, L. (2016). Trysta rokiv samotnosti: ukrainskyi Donbas u poshukakh smysliv i Batkivshchyny [Three Hundred Years of Loneliness: The Ukrainian Donbas in Search of Meaning and the Motherland]. Kyiv: Klio, 720 p. [in Ukrainian].

7. Paxalyuk, K.A. (2018). Istoricheskoe proshloe kak osnovanie rossijskoj politii. Na primere vystuplenij VladimiraPutina v2012-2018gg. [Historical past as the basis of the Russian polity. Using the example of Vladimir Putin's speeches in 2012-2018]. Politiya, (4), 6-3. [in Russian].

8. Plokhii, S. (2023). Rosiisko-ukrainska viina: povernennia istorii [The Russian-Ukrainian war: the return of history]. Kharkiv: KSD, 400 p. [in Ukrainian].

9. Putin V. (2012, 23 yanvarya). Rossiya: nacional'nyj vopros [Russia: a national question (23 January, 2012)]. Politika. Retrieved from https://www.ng.ru/politics/2012-01-23/1_national.html [in Russian].

10. Tkachenko, V. M., & Yakuba, V. V. (2021). Viiny istorychnoi pamiati: «Never more» chy «esly nado - povtorym» (nacherky istorychnoi polityky Rosii) [Wars of historical memory: “Never more” or “if necessary, let's repeat” (outlines of Russia's historical policy)]. Kyiv: Politiia, 344 [in Ukrainian].

11. Iakubova, L. (2023). Rashyzm: Zvir z bezodni [Racism: The Beast from the Abyss]. Kyiv: Akademperiodyka, 318 p. [in Ukrainian].

12. lakubova, L. (2018). «Russkyi myr» v Ukraini: na kraiu prirvy [“Russian Peace” in Ukraine: on the edge of the abyss]. Kyiv: Klio, 384 p. [in Ukrainian].

13. Chotiner, Isaak. (23 February, 2022). Vladimir Putin's Revisionist Historyof Russia and Ukraine. New Yorker. Retrieved from https://www.newyorker.com/news/q-and-a/vladimirputins-revisionist-history-of-russia-and-ukraine [in English].

14. Mijnssen, Ivo. (5 March, 2022). Putin will das Russische Reich wiederaufleben lassen - eine Loslosung der Ukraine akzeptiert er nicht. Neue Zurcher Zeitung. Retrieved from https:// www.nzz.ch/international/krieg-gegen-die-ukraine/putin-will-das-russische-reich-wiederaufleben-lassen-ld.1672561 [in German].

Размещено на Allbest.ru