Законотворча діяльність Народного Руху України на межі ХХ-ХХІ ст.

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Законотворча діяльність Народного Руху України на межі ХХ-ХХІ ст.

Овсієнко С.Л., к.і.н., доцент

1. Діяльність парламентської фракції Руху у 1998 - початку 1999 років

Українська держава переживає трагічний період своєї історії - війну, яку 2014 р. розв'язала Російська Федерація. 24 лютого 2022 р. російсько-українська війна набула повномаштабного характеру. Незважаючи на попередження з боку державних та розвідувальних структур країн-партнерів, українська влада і більшість суспільства виявились не готовими до нового виклику. Ціною неймовірних зусиль Збройним Силам України та підрозділам інших силових відомств, за підтримки консолідованого суспільства та влади, міжнародних партнерів, вдалося зупинити просування російських військ і розпочати визволення окупованих українських територій [50].

Попри війну та воєнний стан політичні процеси в країні не зупинилися: працюють не лише центральні органи виконавчої влади, військово-цивільні адміністрації на місцях, а й представницькі органи влади (Верховна Рада України, обласні, районні, міські, селищні та сільські ради). Хоча увага нації прикута до перебігу подій на фронті, волонтерського руху, міжнародної допомоги, а телевізійний «Єдиний марафон» вибірково висвітлює внутрішньополітичне життя, діяльність українських партій залишається у полі наукового та суспільного інтересів. Оцінюється їх внесок у перемогу над агресором та дії, які могли запобігти війні. Адже причини російсько-української війни почали закладатися одразу зі здобуттям Україною незалежності у 1991 р. [50].

З усіх національних політичних партій виділяються партії «правого» спрямування, які завжди стояли на захисті державних інтересів і в своїх програмах пропонували вжити заходів щодо реалізації державної політики у сфері національної безпеки: військової, інформаційної, гуманітарної, демографічної, енергетичної, соціально-економічної, науково-технічної, зовнішньополітичної тощо. Серед цих партій особливе місце посідає Народний Рух України (НРУ), який був гегемоном націонал-демократичного табору протягом 90-х рр. ХХ ст. Після розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) НРУ намагався акцентувати увагу українського суспільства та влади на загрозах, які продукувала Російська Федерація. Проте результати президентських виборів 1991 р. та парламентських виборів 1994 і 1998 рр. свідчили, що в умовах важкої соціально-економічної ситуації більшість громадян виступали за першочергове вирішення соціальних проблем, голосуючи за «ліві» партії або колишніх комуністів, ігноруючи питання, пов'язані з національною безпекою. У Верховній Раді України І, ІІ та ІІІ скликань депутати від Руху та інших націонал-демократичних партій становили меншість, проте за такої конфігурації сил вони намагалися протистояти спробам «лівих» загальмувати процес українського державотворення та відновити союз з Російською Федерацією у вигляді нових наддержавних проектів (наприклад, Співдружність незалежних держав (СНД) [50].

Отже, Народний Рух України - це націонал-демократична партія, яка зробила вагомий внесок у становлення незалежної України та її захист як парламентська сила. Хоча в останнє десятиліття вплив Руху на суспільно-політичні процеси в країні суттєво знизився, він продовжує цікавити як пересічних громадян, так і наукову спільноту. «Розкол» НРУ у 1999 р. був резонансною подією, яка стала предметом дослідження та об'єктом широкого висвітлення у мас-медіа, адже внутрішньопартійна криза охопила найбільшу державницьку партію на чолі з В. Чорноволом, від ситуації в якій залежав майбутній шлях розвитку країни [50].

Після виборів до Верховної Ради фракція НРУ намагалась створювати коаліції та тимчасові союзи з метою вирішення нагальних політичних проблем. Так, перед виборами керівництва парламенту Рух (НРУ), Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о), Народно-демократична партія (НДП), Партія зелених України (ПЗУ)звернулися до депутатів з пропозицією обирати голову, заступників в «пакеті», керуючись наявною розстановкою сил у Верховній Раді. Вони запросили представників фракцій сісти за стіл переговорів і знайти оптимальне рішення, яке б і відповідало стратегічним інтересам держави. Таке рішення, вважав В. Чорновіл, який підписав документ від імені своєї фракції, «можна знайти лише на основі рівної участі лівих, правих і центристських сил у керівництві Верховної Ради». Позиція Руху була така: спікером може бути «центрист», першим заступником - «лівий», а другим - «правий» претендент. Така рівновага інтересів політичних угруповань давала можливість зробити ефективною роботу законодавчого органу, але ця ініціатива не була реалізована, «пакетна четвірка» знесилилася у відкритому протистоянні й у її рядах намітився розкол» [36, 112]. Наслідком співпраці даної коаліції було винесення на голосування на посаду спікера кандидатури Ю. Костенка, який отримав 212 голосів з 226 необхідних (185 голосів віддали фракції-союзниці Руху) [59, 36]. Після цієї поразки НРУ висунув на посаду голови Верховної Ради свого кандидата І. Зайця, НДП - В. Філенка, а СДПУ(о) - Л. Кравчука. Дехто з політиків того часу стверджував, що це не був розкол коаліції, але в результаті її представник не отримав місце спікера. Через непослідовність дій політиків Головою Верховної Ради став «лівий» О. Ткаченко.

Член фракції Руху Л. Глухівський, коментуючи цю ситуацію, підтвердив: «На жаль, створення парламентської більшості з чотирьох фракцій, на виникнення якої сподівалися рухівці, не відбулося, тому робота у Верховній Раді буде важкою» [45].

Наступним етапом боротьби за владу у Верховній Раді був процес розподілу комітетів. В. Чорновіл з В. Ковалем уповноважили Ю. Костенка взяти участь у переговорах. Ю. Костенко від імені В. Чорновола та В. Коваля підтримав висунення А. Мартинюка і В. Медведчука на посади заступників Голови Верховної Ради за умови, що рухівці очолять три комітети. У домовленості між Ю. Костенком та О. Ткаченком існував пункт, за яким потрібно було внести поправки у Конституцію України: збільшити кількість заступників спікера до п'яти осіб (один із заступників мав бути від Руху). Але фракція НРУ виступила проти домовленостей Ю. Костенка [59, 35-36]. Результатом боротьби рухівської фракції за парламентські комітети свідчать зведені в таблиці статистичні дані «Про розподіл комітетів та їх місць у Верховній Раді після парламентських виборів 1998р.» (табл. 1) [59, 20].

Таблиця 1

Таким чином, Рух очолив лише три комітети узгоджені з керівництвом парламенту, але за сумарним відсотком керівних посад відносно загальної кількості фракції знаходився на першому місці. Законотворча діяльність фракції у Верховній Раді третього скликання залежала від даного розподілу та професійної активності її народних депутатів.

З 11 липня 1998 р. Рух після розподілу комітетів у Верховній Раді оголосив себе опозиційною парламентською меншістю. Але, перебуваючи в опозиції, фракція Народного Руху в результаті законодавчої активності намагалася спростувати тезу депутата-комуніста І. Мойсеєнка про рухівську поразку та розвиток подій у державі за «лівим сценарієм»: парламент не буде приймати необхідні для держави реформаторські законодавчі акти [47, 59]. Після обрання «лівого» спікера Верховна Рада знову перетворювалася у дискусійний політичний клуб.

З початком роботи першої сесії парламенту голова фракції НРУВ. Чорновіл наголосив на необхідності підняття політичного статусу партійних фракцій, які повинні мати більшу вагу, ніж комітети: «Всі законопроекти мають передусім детально опрацювати у фракціях, звичайно, і в комітетах, а в залі вже має відбуватися голосування». На думку В. Чорновола, такий момент організації роботи Верховної Ради був дуже важливий [36, 97-98].

Фракція НРУ у Верховній Раді третього скликання була значно потужнішою та активнішою у порівнянні з попереднім скликанням [3]. Рухівці на першій та другій сесіях проявляли таку активність: В. Чорновіл мав 5 виступів з трибуни та 56 виступів з місця, Ю. Костенко, В. Черняк мали по 5 виступів з трибуни, І. Юхновський - 4, Л. Танюк, Г. Філіпчук, Д. Чобіт, В. Шевченко - по 3. Найактивнішими після В. Чорновола по виступах з місця були Р. Зварич - 24, Д. Чобіт, Г. Манчуленко - по 19, В. Шевченко - 16, І. Заєць - 11, В. Коваль - 10. Депутати від Руху активно ставили питання: Р. Зварич - 13, О. Кулик - 12, Г. Манчуленко - 9, Г. Філіпчук - 7 та інші. Більшість депутатів брали активну участь у сесійних засіданнях, маючи по декілька виступів із трибуни та місця або задаючи питання. 8 депутатів рухівців на цих сесіях не проявили жодної активності: серед них В. Борзов, М. Джамілєв, Я. Джорджик, Е. Креч та інші. Було запропоновано депутатами фракції НРУ до розгляду 118 законопроектів та постанов: В. Альошин, В. Шевченко - по 17, Д. Чобіт - 14, О. Іщенко, О. Лавринович - по 7, І. Заєць, Г. Манчуленко - по 4, І. Юхновський - 3 та інші, пропонували по 1 - 2 законодавчій ініціативі (наприклад: В. Альошин - проект Постанови про проект Закону України «Про Національний банк України» від 26.10.1998 р.; Є. Жовтяк - проект Постанови про проект Закону України «Про місцеві податки і збори» від 13.01.1999 р.; Г. Удовенко - проект Постанови про проект Закону України «Про Концепцію державної правової політики захисту прав людини» від 11.11.1998 р.; Л. Григорович - проект Постанови про проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, що стосуються донорства крові та її компонентів» від 29.10.1998 р.; О. Іщенко - проект Постанови про проект «Концепції законодавчого забезпечення соціально - економічного відродження українського села і реформування агропромислового комплексу України» від 05.06.1998 р.; Г. Філіпчук - проект Постанови про проект Закону України «Про внесення змін та визначення такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України щодо надання окремим категоріям працюючих громадян з оплати житлово-комунальних послуг» від 16.10.1998 р. тощо [48, 108]), а 20 депутатів не надавали пропозицій [36, 98].

14 жовтня 1998 р. В. Чорновіл при формуванні порядку денного третьої сесії в листі до голови Секретаріату Верховної Ради просив врахувати і внести на розгляд питання, підготовлені членами його фракції. Серед проектів, 30 були повністю готові до розгляду (проекти Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», «Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про Концепцію законодавчого забезпечення соціально-економічного відродження українського села і реформування агропромислового комплексу України», «Про введення мораторію на виконання смертних вироків і внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України», «Про охорону культурної спадщини» (у проект), «Про вільність віросповідання і релігійну діяльність», «Про мови в Україні» тощо), а близько 50 законопроектів були направлені на здійснення до комітетів у сферах «політики зовнішньої - 2, економічної - 8, аграрної - 9, промислової - 11, соціальної - 4, гуманітарної - 14, екологічної - 1». Найкращі напрацювання були у І. Юхновського, П. Мовчана, В. Черняка, Р. Шмідта, Р. Чубарова, Р. Зварича, Ю. Костенка, Г. Удовенка, І. Зайця [53]. Більшість депутатів не проявила законодавчих ініціатив, що було об'єктивною реальністю, враховуючи складний розвиток подій у НРУ та фракції. Депутати також мали багато пропусків пленарних засідань: у період з 12 травня по 1 жовтня 1998 р. було здійснено 69 поіменних реєстрацій засідань фракції Руху, з яких депутати в середньому відвідували 70%. Найменше пропусків засідань мали В. Чорновіл, Г. Манчуленко, В. Кириленко, І. Бойчук, Є. Жовтяк, В. Борзов, В. Шепа, І. Полюхович, Ю. Костенко, Ю. Ключковський (до 10), а найбільше пропускали Е. Креч, Є. Сігал, О. Іщенко, І. Тарасюк (більше 30 засідань) [36, 98-99]. Були випадки, коли в сесійній залі парламенту знаходились 7 - 10 депутатів із 48-ми членів фракції [3].

Верховна Рада для вирішення актуальних питань створювала тимчасові спеціальні комісії, в яких також працювали рухівські депутати: О. Лавринович - з підготовки і попереднього розгляду законопроектів про внесення змін до Конституції України за результатами всеукраїнського референдуму за народною ініціативою; І. Юхновський - з опрацювання та підготовки до розгляду Верховною Радою проекту Господарського (комерційного) кодексу України; В. Асадчев, Ю. Ключковський - з питань дотримання органами державної влади і місцевого самоврядування та їх посадовими особами, Центральною виборчою комісією (ЦВК) норм виборчого законодавства під час підготовки і проведення виборів Президента України; О. Лавринович - з питань доопрацювання законодавчих актів у сфері політико-правової та адміністративної реформи в Україні тощо [23, 180].

Активно брали участь депутати від Руху у створених ВР тимчасових слідчих комісіях: Є. Жовтяк, В. Альошин - по вивченню ситуації щодо забезпечення конституційних прав громадян України на отримання заробітної плати, стипендій, пенсій та інших спеціальних виплат (3 червня 1998 р.) [23, 180]; В. Асадчев, Я. Федорин - по вивченню законності використання бюджетних коштів у м. Києві за період 1996 - 1998 рр. [24, 219]; Л. Танюк, Д. Чобіт - для перевірки заяв про хабарництво під час голосування по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради; Б. Костинюк - для перевірки фактів порушення прав українських акціонерів відкритого акціонерного товариства «Миколаївцемент» [25, 278]; Г. Манчуленко - для перевірки фактів незаконної торгівлі зброєю і військовим майном та їх незаконною передачею в інші країни у період 1991 - 1998 рр. [27, 38].

Одним із головних завдань новообраного парламенту стало прийняття ряду ключових законів, передусім зміни податкової політики, здійснення дерегулювання економіки та встановлення цивільно-правових відносин, що відповідають стандартам сучасної ринкової економіки. Аналітики прогнозували, що після виборів фракція Руху, яка отримала 47 мандатів, мала моральне право претендувати на посаду голови комітету Верховної Ради з питань закордонних справ та зв'язків з СНД, а також на один з економічних комітетів [12]. Вважати НРУ та її складові підрозділи організаціями, які займаються лише гуманітарними, культурними та зовнішньополітичними питаннями, є недоречним. Починаючи з І Всеукраїнських Зборів НРУ, Рух розглядав актуальні соціально-економічні питання: «Про економічну самостійність Української РСР» (резолюція 8 - 10 вересня 1989 р.), «Політичні аспекти економічної реформи в Україні» (доповідь І. Зайця 25 - 28 жовтня 1990 р.), «Про створення економічних кордонів України» (Ухвала ІІ Зборів НРУ 25 - 28 жовтня 1990 р.), «Про економічне становище» (заява на ІІІ Зборах НРУ28 лютого - 3 березня 1992 р.), «Про соціально-політичну ситуацію в Україні» (доповідь В. Чорновола на ІV Зборах НРУ 4-6 грудня 1992 р.), «Концепція державотворення в Україні» (документ IV Зборів НРУ), «Про соціально - економічну ситуацію та останні дії уряду» (прийнятий за основу проект заяви V Зборів НРУ 10-12 грудня 1993 р.), «Про впровадження аграрної реформи в Україні» (доповідь Р. Шмідта на V Зборах НРУ), «Реформування економіки та соціальна політика» (звіт керівника секції В. Черняка на VI Зборах НРУ), «Проблеми економіки України. Програма боротьби з бідністю» (доповідьВ. Черняка на 1-й партійній конференції НРУ 14-15 грудня 1996 р.), «Заява Першої Всеукраїнської конференції НРУ з приводу податкової реформи та бюджетного процесу в Україні» тощо [34, 319-351]. До Верховної Ради третього скликання були обрані за списками Руху представники кіл та економісти за фахом (О. Слободян, В. Черняк, В. Альошин, І. Заєць, Б. Бойко, В. Шепа, О. Чорноволенко), деякі з яких напередодні виборів заявляли про конкретні соціально- економічні проблеми та заходи для їх подолання.

Генеральний директор Акціонерного товариства (АТ) «Оболонь» О. Слободян вважав, що підтримка вітчизняного товаровиробника повинна бути не лише декларацією. О. Слободян зазначав: «...Непомірні податки - наче зашморг на шиї українського бізнесу. Нині вони разом з усілякими відрахуваннями в бюджет становлять близько 130%. 37 законів і близько 2000 підзаконних актів буквально підрубують підприємця під корінь. Непрофесійна більшість Верховної Ради приймає щоразу гірші закони. Підприємцям доводиться тиснути на уряд, парламент, Президента. Як приклад, ст. 21 Закону «Особливості приватизації в агропромисловому комплексі в Україні» була прийнята Верховною Радою у нашій редакції після ряду переговорів, переконувань і за підтримки Президента, який тричі накладав вето на цей закон. Я впевнений, що час, який я проведу у стінах парламенту, піде на користь не лише свого АТ, а й усіх виробників України» [52].

Член Центрального Проводу (ЦП) НРУ В. Черняк балотувався до Верховної Ради, щоб створювати цивілізоване законодавче поле для економічного зростання в Україні, що було основним питанням економічної політики. В. Черняк апелював до «навмисно спотвореного іміджу Руху», який створювався двоаспектно: по-перше, виборцям нав'язувалася думка, що Рух знаходився при владі, тому був винний у соціально-економічній ситуації в країні й мусив за це відповідати; подруге, Рух бореться лише за незалежність, державність, мову, культуру, духовність, а соціально-економічні питання не розглядає. Основною метою Руху член ЦП НРУ називав необхідність формування у Верховній Раді потужної фракції, яка б сприяла національному та економічному відродженню України [65].

Одним з основних завдань діяльності народних депутатів від Руху була робота, спрямована на забезпечення соціального захисту, поліпшення життєвого рівня громадян, підвищення статусу партії та «поєднання економічного розвитку з національним відродженням України».

В парламенті Рух послідовно відстоював свої позиції, не підтримуючи прийняте Верховною Радою 21 жовтня 1998 р. рішення про збільшення мінімальної заробітньої платні до 148 грн. і встановлені межі малозабезпеченості до 118 грн. 60 коп., вважаючи його популістським. Депутати від Руху пропонували свої ідеї під час розгляду проекту Закону «Про пенсії за особливі заслуги». У період внутрішньопартійної кризи члени фракції НРУ в ключових питаннях, керуючись Конституцією України, діяли злагоджено, голосуючи про подолання вето Президента до Закону «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово- комунальні послуги та послуги громадянського транспорту, що надаються громадянам України», прийнятого Верховною Радою 23.07.1998 р. [57]; про проект Постанови Верховної Ради про проект законів про засади внутрішньої і зовнішньої політики України, внесений депутатом В. Моісеєнком (Комуністична партія України (КПУ) - за основу від 17.09.1988 р. (не прийнято) (НРУ - «за» - 0, «проти» - 37, «утримались» - 0, «не голосували» - 2, «відсутні» - 8); про Державний бюджет України на 1999 р. у другому читанні від 31.12.1998 р. (КПУ покинула залу; НРУ - «за» - 46, «пр.» - 0, «утр.» - 0, «не гол.» - 0, «відс.» - 0)тощо, а іноді - хаотично: про проект постанови про затвердження Звіту про виконання Державного бюджету України за 1997 р. в редакції Кабінету Міністрів (КМ) від 15.10.1998 р. (не прийнято) (НРУ - «за» - 12, «пр.» - 2, «утр.» - 9, «не гол.» - 12, «відс.» - 12) тощо. Окремі депутати не виконували обов'язкових рішень фракції щодо голосувань з важливих питань: про Закон України «Про оренду землі» з пропозиціями Президента від 28.07.1988 р. (не прийнято) (КПУ - «за» - 106 (120); НРУ - «за» - 1 (В. Черняк), «пр.» - 0, «утр.» - 3, «не гол.» - 5, «відс.» - 38); про ратифікацію Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення й застосування хімічної зброї, про її знищення від 06.10.1998 р. (не прийнято) (НРУ - «за» - 35, «пр.» - 1 (В. Кириленко), «утр.» - 0, «не гол.» - 3, «відс.» - 8) тощо [48, 112].

Під час кризових явищ в економіці у 1998 р., коли парламент намагався відправити у відставку уряд, НРУ підкреслив, що спроба зняти уряд - це не тільки спроба підсилити кризу у державі, а й намагання вивести уряд В. Пустовойтенка від відповідальності. Рух також наголосив, що формування в цій ситуації коаліційного уряду неможливе і виступив за негайне прийняття антикризової програми. Фракція НРУ заявила, що «відповідальність за стан у державі мають взяти на себе ліві, які мають більшість у Верховній Раді» [1].

НРУ давав негативну оцінку діяльності «лівих» партій на початку сесії Верховної Ради, висловивши свою позицію в заяві фракції Руху, в якій КПУ та «Лівий центр» звинувачувалися у блокуванні виборів спікера Верховної Ради, політичних спекуляціях на соціальних проблемах. З іншого боку, представники «лівих сил» не виключали можливості співпраці зі своїми політичними опонентами. Фракції Соціалістична партія України - Селянська партія України (СПУ-СелПУ) заявляли про намір співпрацювати з ряду питань з соціал-демократами і ПЗУ, а депутат І. Чиж «бачив можливість співпраці навіть з Рухом» [36, 113].

Лідер Прогресивної соціалістичної партії України (ПСПУ) Н. Вітренко постійно піддавала критиці Народний Рух. Вона звинувачувала його в тому, що у Верховній Раді приймалися антинародні закони на догоду Міжнародний валютний фонд (МВФ), та закликала до відродження СРСР, соціалістичного ладу, ліквідації президентської структури [46].

Позиція фракції Руху щодо блокувань з центристськими фракціями викликала негативну оцінку з боку «правих» сил. Більшість «правих» засуджувала принцип «конструктивної опозиції» Руху. «Що корисне робив Президент для зміцнення авторитету на міжнародній арені та всередині України, НРУ підтримував, одночасно відмежовувався від шкідливої кадрової політики» [7].

Рух у своїй законотворчій діяльності послідовно відстоював суверенітет України та її національні інтереси. При обговоренні проекту постанови Верховної Ради про приєднання України до Алма-Атинської угоди та про входження її до Міжпарламентської асамблеї (МПА) СНД справи доходили до прямих погроз і залякувань на адресу НРУ від лідера КПУ П. Симоненка та Н. Вітренко [22]. Політика «лівих» щодо нехтування національними інтересами значною мірою гальмувала позитивний поступ України. Консолідована позиція Руху спільно з іншими фракціями ставала на перешкоді втіленню планів «лівих» фракцій та депутатів, що їх підтримували. Проте ця консолідація стосувалася виключно до окремих питань.

За період діяльності у Верховній Раді (друга половина 1998 р. - початок 1999 р.) фракція НРУ продовжувала зосереджуватися на проблемах науки та освіти, адже без цілісної ідеології української державності та нехтування цими проблемами з боку чиновників неможливе відродження морально-етичних цінностей української нації (про проект Закону «Про вищу освіту» - у першому читанні від 02.10.1998 р. (не прийнято) (НРУ - «за» - 39, «пр.» - 0, «утр.» - 0, «не гол.» - 0, «відс.» - 8) [48]). З розвитком політичної палітри не полишалось поза увагою Руху й питання щодо вдосконалення партійної та виборчої систем України, що є невід'ємним складником кожної розвинутої держави.

Таким чином, попри поразку на виборах спікера Верховної Ради та несподіваного розподілу парламентських комітетів, фракція НРУ, лави якої поповнились представниками бізнесових кіл, у другій половині 1998 р. - на початку 1999 р. у своїй законотворчій діяльності почала проявляти раціональний підхід у вирішенні багатьох питань, особливо того, що стосувалося соціально-економічної сфери. Законотворча та політична активність народних депутатів від Руху в умовах складної внутрішньопартійної кризи була на достатньо високому рівні. Рухівська фракція як «опозиційна» продовжувала розробляти та підтримувати ті законопроекти, які відповідали національним інтересам держави, і різними засобами боролася з прийняттям антидержавних законів. У цей період серед загальної кількості підготовлених та поданих до парламентських комітетів законопроектів більша частка належала до проблем у галузі агропромислового комплексу та економіки загалом. Руху не вдалося створити парламентську більшість, оскільки її майбутні члени в ідеологічному плані були досить неоднорідні і мали різні політичні та корпоративні інтереси. Тому при вирішенні окремих питань фракція НРУ сповідувала принцип міжфракційних домовленостей. Більшість «правих» сил засуджувала принцип «конструктивної опозиції» Руху та його позицію блокування [48, 114].

2. Законотворчі ініціативи рухівців у 1999 - початку 2002 років

Негативним наслідком рухівського внутрішньопартійного конфлікту був «розкол» фракції НРУ у Верховній Раді. 2 березня 1999 р. на сесії Верховної Ради було оголошено про створення фракції «НРУ-1» (НРУ) у складі 16 депутатів (голова В. Чорновіл) [58]. До складу фракції НРУ Костенка (НРУ (К) (УНР) увійшов 31 депутат (голова Ю. Костенко) [32]. Від початку «розколу» до кінця 1999 р. фракція НРУ зберегла свою чисельність (травень - 16 депутатів, 17 листопада - 17, 10 грудня - 16,23 грудня - 16), а фракція «костенківців» скоротила - (квітень - 30 депутатів, далі 41, 30, 28, 27) [51].

16 березня 1999 р. Верховна Рада розглянула питання про внесення змін до Регламенту, що мало суттєво змінити норми, за якими формувалися депутатські фракції та групи. Відповідною постановою передбачалося, що депутатські фракції, які мали складатися з не менш як 14 депутатів, повинні були формуватися виключно політичними партіями та блоками політичних партій, що подолали 4% бар'єр. Згідно постанови політична партія чи блок політичних партій могли бути представлені у Верховній Раді лише однією фракцією, а до складу фракції мало входити не менше 1/2 депутатів - членів відповідної партії чи блоку політичних партій. Це суттєво змінювало ситуацію, яка склалася після грудневого рішення Конституційного Суду (КС) і яка призвела до створення фракцій «Реформи-Центр», «Батьківщина», «НРУ-1» [64].

Прийняття постанови про зміни у Регламенті створювало умови подальшого існування для фракції НРУ(К) та ліквідовувало фракцію «НРУ-1», адже у фракції Ю. Костенка перебувало більше половини від обраних по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу депутатів, на відміну від фракції В. Чорновола. Тому В. Чорновіл звернувся до Голови ВР із проханням вилучити з назви його фракції слово «перша», залишивши «Фракція Народного Руху», та вжити заходів, щоб таких слів не було у назвах інших фракцій [66].У цей період фракція НРУ співпрацювала з союзниками по блоку фракцією «Реформи-Конгрес» («Реформи-Центр»), а в 2001-2002 рр. - також і з фракцією УНР. У травні 1999 р., згідно з рішенням ЦП НРУ про підтримку дружньої фракції, Ю. Криворучко перейшов із фракції НРУ у фракцію «Реформи-Центр». Такі дії пояснювалися тим, що фракція «Реформи-Центр» не нараховувала необхідної кількості депутатів (14-ти) і відповідно до Регламенту Верховної Ради їй загрожував розпуск [33]. НРУ довів, що блок НРУ-ПРП (Народний Рух України - Партія «Реформи і порядок»), утворений за В. Чорновола, діяв. Наприкінці грудня 2001 р. з фракції НРУ вийшов В. Шепа, чисельністьфракції скоротилася до 13 депутатів, тому Президія ЦП Українського Народного Руху (УНР) ухвалила рішення делегувати до фракції НРУ представника фракції УНР В. Червонія [63]. Отже, ця подія була свідченням позитивних зрушень у стосунках між НРУ та УНР.

Парламентська фракція НРУ після розподілу на дві фракції не втратила свій державотворчий потенціал. Рухівці-депутати продовжували активно розробляти законопроекти, основна частина яких була спрямована на вирішення нагальних соціальних проблем: захист соціально незахищених дітей та багатодітних сімей, питання грошових компенсацій населенню, безконтрольне зростання цін на товари широкого вжитку, ліки і комунальні послуги, проведення пенсійної та соціальної реформ, покращення життєвого рівня освітян; крім того, Рух порушував питання захисту української мови, національної безпеки та зовнішньої політики. За період 1-7 сесій було підготовлено 160 законопроектів, 217 постанов та до 147 законопроектів були подані зміни та доповнення в ході їх опрацювання рухівцями в комітетах. Більше 200 законопроектів підготовили Г. Удовенко - 69 (19 законів - 50 постанов), О. Бондаренко - 56 (10-46), Ю. Ключковський - 38 (12-26), Л. Танюк - 27 (11-16), Р. Зварич - 27 (9-18), Л. Григорович - 25 (14-11), Б. Костинюк - 25 (19-6), О. Лавринович - 23 (17-6) [39, 2]. Так, за період між 1 - 5 сесіями з 238 законопроектів, поданих членами парламентської фракції Народного Руху (відносяться всі рухівські депутати незалежно від їх представництва), було:

1) прийнято - 97;

2) прийнято у першому читанні - 5;

3) не прийнято - 3;

4) направлено на розгляд Конституційного Суду - 1 [38, 23].

З 1999 р. до кінця роботи сьомої сесії депутати обох фракцій Руху активно продовжували брати участь у створених парламентських тимчасових слідчих та спеціальних комісіях: В. Асадчев, Р. Зварич у слідчій комісії щодо визначення реальної бази бюджетних надходжень та витрат з енергоринку і нафтогазового комплексу України та можливості повернення боргів Державного комітету України з матеріальних резервів [26, 24]; Я. Федорин у слідчій комісії для перевірки діяльності КМ України, Міністерства енергетики України та його підрозділів по забезпеченню населення України електроенергією [28, 92]; Я. Кендзьор, В. Коваль, Б. Костинюк у слідчій комісії для розслідування обставин загибелі В. Чорновола [29, 170]; В. Коваль у слідчій комісії з питань приватизації відкритого акціонерного товариства «Миколаївський глиноземний завод» [30, 227]; Я. Кендзьор у слідчій комісії з контролю і перевірки фінансово-господарської та організаційної діяльності колишнього Голови Верховної Ради України, Апарату Верховної Ради України [31, 58] тощо.

У січні 2000 р. за підтримки новостворених депутатських об'єднань було переобрано керівництво Верховної Ради. У парламенті вперше була сформована більшість у складі 237 депутатів, членів 11 фракцій та груп. До неї увійшли також депутати від НРУ та УНР. Основою існування більшості стала суто політична домовленість між депутатами, без формальної участі партій. За своїми повноваженнями Верховна Рада мала обмежений вплив на уряд. У свою чергу, уряд не мав гарантованої підтримки парламентської більшості, тобто існували лише фрагменти механізму взаємодії між парламентом і урядом. Верховна Рада не несла конкретних зобов'язань законодавчого забезпечення реалізації Програми діяльності уряду, а депутати і фракції, що голосували за Програму, юридично не відповідали за результати її виконання.

За таких політичних умов держава не мала можливостей вийти з економічної кризи та вирішити нагальні соціальні проблеми. Парламентські фракції та групи, формально входячи під тиском Президента на основі індивідуальних зобов'язань депутатів, продовжували самостійно з прагматичних позицій приймати закони, які частіше були вигідні представникам бізнесових кіл, що здебільшого представляли інтереси центристських партій.

У такій ситуації Рух як державницька партія не змінював своїх політичних принципів, спрямованих на вирішення важливих внутрішньо - та зовнішньополітичних проблем. Усупереч антирухівським заявам, депутати-рухівці активною участю у різних соціальних програмах спростовували громадське твердження щодо однобічності дій НРУ. Парламентарі від Руху зарекомендували себе послідовними захисниками соціально незахищених дітей та багатодітних сімей. Фракція НРУ наполягала на необхідності прийняття Закону «Про дитинство» та формуванні у бюджеті частини, яка б фінансувала потреби дітей та материнства. Було запропоновано конкретизувати цей механізм шляхом створення чітких фінансових потоків від реалізації лікеро-горілчаних і тютюнових (1%) виробів та відсоток коштів, отриманих від грального бізнесу [13], заснувати Державний дитячий фонд [21]. законотворчий державний народний рух національний безпека

5 травня 2000 р. в Києві відбулася Всеукраїнська нарада жіночих організацій України. Під час цієї наради Головою НРУ Г. Удовенком було оприлюднено законопроект «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», в якому передбачався принципово новий підхід до призначень та виплат державної допомоги багатодітним сім'ям на засадах адресності. Фракція Руху наполягала на розгляді саме такої редакції законопроекту, в якому вказувалась «необхідність переглянути контингент отримувачів державної допомоги на дітей з урахуванням стану матеріального та побутового забезпечення сімей і запровадити нові критерії надання допомоги таким сім'ям». Унесені зміни і доповнення до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» мали розв'язати проблеми заборгованості держави з виплати допомоги сім'ям з дітьми, що станом на 1 квітня 2000 р. становили 98,7 мільйона гривень [14].

Перебудова сільського господарства знаходилась під планомірною увагою фракції Руху. Значна частина положень редакції Програми НРУ була закладена в основу державної політики і поетапно реалізована в процесі аграрної реформи. Основною метою аграрної політики Руху на 2000-2004 рр. було забезпечення післяприватизаційної підтримки приватних господарств аграрного сектора, формування ринкового середовища у сільському господарстві, поступове підвищення прибутковості сільськогосподарського виробництва та зростання добробуту українських селян [2]. 15 листопада 2001 р. фракції НРУ, УНР, «Реформи-Конгрес» виступили із заявою щодо необхідності збільшення видатків з Державного бюджету в 2002 р. на забезпечення аграрної реформи [40].

На парламентських слуханнях НРУ наголошував на необхідності розробки енергетичної стратегії України [37]. Рух порушував питання грошової компенсації частині населенню, яке постраждало від нацизму в роки світової війни та громадянам України, які були ошукані представниками трастових компаній. Г. Удовенко пропонував для прискорення виплати компенсацій жертвам нацизму прийняти закон, який мав визначити категорії громадян, що підлягали отриманню компенсації, тобто були жертвами нацизму [10]. Голова НРУ займався проблемою повернення грошей платникам трастів, пропонуючи формування фонду компенсації, який мав бути позабюджетним [9]. Зауважимо, що Верховна Рада другого скликання за пропозицією фракції НРУ дала доручення уряду сформувати такий фонд.

Фракція Руху виступала проти безконтрольного зростання цін на товари широкого вжитку, ліки та комунальні послуги. В НРУ були переконані, що уряд недостатньо приділяв уваги економічному зростанню України і зазначені цінові зміни були спробою дестабілізації ситуації в Україні напередодні виборів 1999 р. Тому фракція Руху наполягала:

1) недопустити подальше безконтрольне зростання цін, передусім, на хліб і цукор;

2) терміново впорядкувати урядом норми споживання у сфері комунальних послуг та вжити заходів щодо встановлення приладів обліку [11].

Проблеми пенсійної та соціальної реформ залишаються актуальними в українському суспільстві. У парламенті Рух приділяв значну увагу вирішенню цих проблем. Партія вважала, що на початковому етапі практика надання різноманітних пільг не виправдала себе й лише поставила перед економікою додаткові проблеми. Тому фракція НРУ, враховуючи важливість питання про компенсацію вкладів та заощаджень громадян, наполягала на узгодженій роботі уряду й парламенту з питань законодавчого врегулювання, проведенні компенсаційних коштів, що були вкладені у банки і знецінилися в українській державі [21]. Пропозиція Руху, який переймався, насамперед, становищем держави (економічна криза), не розв'язувала проблеми повернення втрачених заощаджень вкладників Ощадбанку СРСР [16; 17].

Одним із головних завдань, що постійно поставало перед фракцією НРУ, був захист конституційних прав української мови та україномовного населення. Рух постійно у заявах та зверненнях наголошував, що захисту потребує саме українська мова, адже російською друкується більшість книг, вона домінує в засобах масової інформації (ЗМІ), в поп-культурі [14]. Партія ставила завдання за допомогою законодавчих кроків змінити ситуацію на користь українського, україномовного виробника, відстоювати конституційний статус державної мови в Україні [15].

Після внутрішньопартійного «розколу» фракція Руху продовжувала займатися питаннями розвитку освіти та науки України, оскільки економічне зростання держави залежало від кількості високоосвічених молодих фахівців. Депутати від НРУ неодноразово виступали на захист працівників соціальної сфери. Рух вимагав внести у бюджет - 2000 зміни з метою збільшення зарплати освітян, а саме при формуванні бюджету дотримуватись статті Закону «Про освіту», яка свідчить про те, що середня заробітна платня у вчителя повинна дорівнювати середній заробітній платні у промисловості, а у викладачів ВИШів вона повинна становити подвійну середню заробітною платню у промисловості. Фракція Руху пропонувала ввести новий шкільний податок як новий місцевий податок для підтримки освітніх закладів. Рухівські парламентарі вимагали визнати існування заборгованостей держави перед освітянами і розробити заходи їх поетапного погашення [19].

Автор приєднується до тверджень, що однією з головних загроз існуванню Української держави була діяльність КПУ, яка за своїм політичним спрямуванням є не українською, а російською слов'янофільською партією, в той час як Компартія Росії є неозахідницькою. Для сучасної України традиційним є протистояння КПУ-НРУ, перші з яких є російськими слов'янофілами, а другі - українськими західниками. КПУ в зовнішній політиці орієнтується на Росію, яка обрала для себе некомуністичний шлях розвитку. Українські комуністи виступають проти реформ в Україні, але готові до інтеграції з Росією, котра здійснює реформи; підтримують російське православ'я. Тому Рух як захисник суверенітету України проводить відкриту антикомуністичну діяльність. Свідченням цього був ухвалений Верховною Радою 11 травня 2000 р. Закон про амністію, за яким під амністію не потрапили 11 членів гурту «Самостійна Україна», які 9 березня провели антикомуністичну акцію протесту. Причиною такого рішення була внесена фракцією КПУ поправка, згідно з якою під амністію не потрапляли звинувачувані у «захопленні державних та громадських будівель чи споруд». За проект Закону з ухваленою поправкою проголосувало більше половини фракції УНР. Рух заявляв, що члени фракції НРУ не голосували ані за поправку, ані за проект у цілому [55].

НРУ завжди тримав на контролі і не залишався осторонь питань зовнішньої політики. На парламентських слуханнях, присвячених європейській інтеграції України, голова фракції НРУ Г. Удовенко заявив, що Україна однозначно визначилась з пріоритетами зовнішньої політики.

Головним напрямком є інтеграція з Європейськими структурами (Європейський Союз, НАТО [2]) [62].У липні 1999 р. фракція НРУ висловила своє негативне відношення з приводу можливого вступу України до так званого «Союзу слов'янських народів». Приводом цього були заяви Президента Білорусі О. Лукашенка щодо «тимчасового характеру» позасоюзного стану України. Фракція розцінювала дії урядів Росії та Білорусі як втручання у внутрішні справи України, крім того, вони дезорганізують зовнішню політику України. Рух наполягав, щоб Міністерство закордонних справ (МЗС) України негайно реагувало на подібні заяви та приймало необхідні дипломатичні заходи [12].

Проблема стосунків України та Росії постійно піднімалась Рухом у різних аспектах. Рух не залишався осторонь від таких питань, як правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР, суми зовнішнього боргу України перед Росією, розподілення алмазного фонду та золотого запасу колишнього СРСР [36, 128]. У квітні 1999 р. член фракції НРУ Я. Кендзьор звернувся до Голови МПА СНД з питанням повернення Росією Україні 84,3 мільярди карбованців заощаджень громадян України. Також фракція вимагала розглянути питання про плату за транспортні магістралі і поділ не тільки Чорноморського флоту [8]. У заяві, прийнятій на ХІ Зборах НРУ з приводу українсько-російських відносин, містилася вимога до Верховної Ради негайно розглянути внесений Рухом проект постанови про вихід України з МПА СНД у випадку неможливості безконфліктного вирішення питань [36, 129]. У прийнятті рішень щодо тодішнього стану міждержавних відносин між Україною та Росією НРУ допомагали фракції- союзниці [54]. 7 березня 2001 р. фракції НРУ, «Реформи-Конгрес» та УНР оголосили Заяву «З приводу проведення військових тренувань Збройних Сил Російської Федерації на території Автономної Республіки Крим», в якій засудили проведення тренувань російських військових та вимагали денонсувати Угоду «Про статус та умови перебування Чорноморського Флоту РФ на території України» [4].

Забезпечення прав депортованих українців є однією з важливих державних проблем, вирішення якої було розпочато Народним Рухом [60]. Парламентарі від Руху вважали, що Україна мусить домагатися забезпечення національних прав української меншини в Росії. Рухівці пропонували вирішувати на міжнародному рівні проблему про надання депортованим українцям можливості повернутися в Україну з виділенням країною, що їх депортувала, необхідних сум для облаштування в Україні. Фракція НРУ наполягала, щоб Кабінет Міністрів та відповідні комітети Верховної Ради вивчили це питання і надали законопроект, який би стосувався реабілітації депортованого українського населення [18].

Крім політичних заяв, звернень та пропозицій у парламенті щодо конкретних політичних подій та проблем рухівці брали беспосередню участь у налагодженні міждержавних стосунків. Так, на початку грудня 2000 р. Голова НРУ та посол Індонезії в Україні Где Арса Каджар обговорили соціально-економічну та політичну ситуацію в Україні й Індонезії. Посол звернувся до Г. Удовенка за сприянням у врахуванні позиції щодо міжнародного втручання у внутрішні справи Індонезії та гуманітарної допомоги як урядом України, так і постійним представником України в ООН. Індонезія була зацікавлена в розвиткові морської транспортної системи й могла бути великим замовником українських суден. Співрозмовники погодилися, що взаємовигідні економічні відносини стануть можливими після подолання кризи в Індонезії [61].

Після призначення на початку 2000 р. Прем'єр-міністром В. Ющенка, кандидатуру якого пропонували та підтримували НРУ та УНР, фракція НРУ запропонувала йому програму з реформування системи соціального захисту. Серед законодавчих ініціатив фракції були: нова редакція Закону «Про громадянство України», проект Закону «Про жертви більшовицьких та комуністичних переслідувань», зміни до Закону «Про біженців», постанови ВР «Про концепцію державної сімейної політики» та «Про концепцію державної правової політики захисту прав людини» тощо [36, 108].

За уряду В. Ющенка багато ініціатив депутатів від Руху знаходили підтримку. Віце-прем'єр М. Жулинський позитивно оцінив діяльність фракції НРУ, одночасно вказавши, що ряд пропозицій враховано, частина врегульована існуючим законодавством, а частину уряд взяв до роботи. Рух схвалював діяльність Кабінету Міністрів щодо виконання програми діяльності «Реформи заради добробуту» і закликав усіх відповідальних депутатів підтримати уряд [36, 108]. Президент Центру ринкових реформ, член Руху В. Лановий відмічав, що у 2000 р. в економіці України намітилися позитивні зрушення [44].

Але на початку 2001 р. була розгорнута кампанія на дискредитацію Прем'єр-міністра В. Ющенка. Фракція Руху, яка послідовно підтримувала дії уряду, наполягала на тому, що В. Ющенко вперше в історії новітньої України зробив позитивні зрушення в економіці, розпочав процес відродження промисловості, скерував тіньові фінансові потоки олігархічних кланів у бюджет держави, чим викликав незадоволення з боку «тіньовиків та олігархів» [20]. Фракція НРУ глибоко засудила відставку з посади Прем'єр-міністра В. Ющенка, який за рік своєї діяльності досяг великих результатів, яких не досягли всі інші уряди [5]. Відставка уряду вплинула на консолідацію націонал-демократичних сил, які, об'єднавшись в опозиційному блоці «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком, перемогли на парламентських виборах 2002 р. [48, 137].

Таким чином, після «розколу» НРУ та виборчої кампанії 1999 р. законотворча активність депутатів-рухівців була на досить високому рівні. Члени фракції Народного Руху у своїй діяльності охопили великий спектр існуючих у державі проблем. Вони привертали увагу суспільства та представників державної влади до необхідності їх ефективного вирішення.

Внесення законопроектів з ряду актуальних проблем на розгляд парламенту, послідовне наближення українського законодавства до європейських норм були одними із основних завдань діяльності депутатів від Руху. Рухівці проаналізували причини виборчих невдач і за останні роки діяльності у Верховній Раді третього скликання розпочали створювати якісно новий імідж НРУ як соціально-спрямованої партії. Свідченням цього стали запропоновані фракцією НРУ на розгляд законопроекти, які торкалися нагальних соціальних проблем. Більшість цих законопроектів, які стали результатом ефективної праці депутатів від Руху у різних комісіях законодавчого органу, були прийняті на сесійних засіданнях за період діяльності уряду В. Ющенка. Разом з тим, фракція НРУ послідовно відстоювала цінності національно-демократичної ідеології. «Розкол» Руху на дві частини, які значний відрізок часу протистояли одна одній, негативно вплинув на політичний статус обох парламентських фракцій: рухівці не змогли консолідувати сили для протидії прийняттю Верховною Радою рішення про приєднання до МПА СНД; існували розбіжності у прийнятті ряду законопроектів. Фракція НРУ співпрацювала з союзниками по блоку фракцією «Реформи-Конгрес», а в 2001-2002 рр. також і з фракцією УНР. НРУ та УНР, які об'єднали свої державотворчі зусилля для підтримки впроваджуваних урядом В. Ющенка реформ, після його відставки перейшли в опозицію до влади, що зумовило початок позитивних змін в українському суспільстві в цілому [48, 137-138].

3. Народний Рух України у конституційному процесі на початку ХХІ ст.

Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес, початок якому поклало ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього СРСР 28 червня 1996 р. прийняла свою Конституцію. Головний підсумок полягав у тому, що було завершено період державного становлення.

Розробка та прийняття нової Конституції були чи не найголовнішими в діяльності Руху в умовах незалежності. Наприкінці 1992 р. Рухом була обґрунтована необхідність і доцільність юридичного оформлення незалежної Української держави. Саме НРУ намагався стати лідером й організатором націонал-демократичних сил у конституційному процесі.

У наш час Рух залишається учасником «української політики», хоча практично втратив важелі впливу, утримуючи незначні позиції в західному регіоні. Для науки є важливим дослідження діяльності політичних сил, насамперед Народного Руху України, та їх ролі у процесах державотворення, одним з яких є конституційний.

На сьогоднішній день вітчизняна історіографія володіє певним науковим доробком про діяльність Руху у конституційному процесі у середині 90-х рр. ХХ ст. Серед праць, які торкалися цієї проблеми, варто відмітити спільну монографію Г. Гончарука та О. Шановської [35], а також працю Ю. Діденка [36]. Окреслена автором у назві статті проблема теж стала об'єктом наукового дослідження М. Кучерук [43]. Щоправда, у її праці акцент робиться на вивченні процесу боротьби між владою та опозицією, а позиція Руху представлена лише п'ятьма партійними заявами та ухвалами. Тому постало завдання висвітлити та проаналізувати позицію партії (керівних органів, партійних лідерів, депутатів-рухівців) з приводу внесення та прийняття змін до Основного Закону на тлі політичної кризи на початку ХХІ ст.

З прийняттям Конституції у 1996 р. конституційний процес не завершився. По-перше, потрібно було провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях та додатках до існуючого основного закону держави [6]. Події, які відбувалися навколо конституційного процесу в умовах політичної кризи на початку ХХІ ст., свідчать про це.

У 1996 р. фракція НРУ, голосуючи за проект Конституційної комісії, не вважала його досконалим, але підтримала його, так як у ньому були закладені основи української державності. Голова НРУ В. Чорновіл зазначав: «...Досягти консенсусу в роздертому суперечностями суспільстві неможливо. Тому ми й погодилися взяти за основу проект Конституційної комісії, в якому є основне - Українська держава. Пройде час, жива практика висвітлить вади прийнятої Конституції - внесемо зміни. Але гальмувати сьогодні конституційний процес - це чинити замах на Українську державу». На думку аналітиків, Народний Рух, вважаючи прийняття Конституції України, позасумнівом, перемогою, програв певні позиції, в яких йдеться про статус Криму і приватну власність, не повністю задовольняють і конституційні норми щодо мови, умов базування іноземних військ, формулювання про «самовизначення... всього українського народу», а не нації. Не враховані були пропозиції про роль політичних партій, які пропонувалося визначити як основу політичної системи держави, про проведення виборів на основі пропорційно-мажоритарної виборчої системи тощо [67, 38-40]. Щоправда вдалося зірвати голосування про фактичне підпорядкування прем'єр-міністра парламентові, що призвело б, за словами В. Чорновола, до розщеплення виконавчої гілки влади і непотрібної колотнечі в суспільстві [67, 42]. Але останнє твердження суперечить «Концепції державотворення в Україні», яка була обговорена та затверджена на IV Великих Зборах НРУ 4-6 грудня 1992 р. й представляла собою спробу комплексного розгляду принципів, форм і напрямків державотворення в Україні [35, 149]. В «Концепції» зазначається, що найбільш притаманною формою державного правління для України є парламентсько-президентська республіка з главою держави - Президентом, який не є главою виконавчої гілки влади. Крім того, наголошується про закріплення за парламентом законодавчих, контрольних й настановчих функцій. За документом уряд має утворюватися парламентом і бути йому підзвітним [35, 151]. Але, вважаючи перспективною формою правління для України парламентсько- президентську республіку, в умовах перехідного періоду, з метою забезпечення більшої стабільності виконавчої влади Рух виступає за доцільне зберегти президентсько-парламентську форму правління, передбачену Конституцією України 1996 р. [56].