Журнал "Основа" (1861-1863 рр.) в історіографії 1863-1939 рр.: еволюція дослідницьких підходів та інтерпретацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

ЖУРНАЛ «ОСНОВА» (1861-1863 РР.) В ІСТОРІОГРАФІЇ 1863-1939 РР.: ЕВОЛЮЦІЯ ДОСЛІДНИЦЬКИХ ПІДХОДІВ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЙ

Тоноян Армен Араікович аспірант,

викладач кафедри історії,

факультету соціології і права

м. Київ

Анотація

журнал основа історіографія публіцистичний

У статті висвітлюється історіографія журналу «Основа» (1861-1863 рр.) протягом 1863-1939 рр. У роботі систематизовано значну кількість напрацювань з урахуванням ідеологічних, регіональних та наукових контекстів, що дає змогу простежити зміни у сприйнятті «Основи» в різні часи. Для систематизації виділено чотири періоди в історіографії журналу за проблемно-хронологічним принципом: імперський (1863-1917 рр.), період Української революції (1917-1921 рр.), радянський (1923-1931 рр.), західноукраїнський/діаспорний (1923-1939 рр.). На кожному з наведених відрізків змінювалися підходи до вивчення часопису. Якщо на початку до «Основи» здебільшого зверталися колишні члени та сучасники в рамках пресових дискусій із російською періодикою або у власних спогадах, то з переходом українського національного руху до політичної фази у 1890-х рр. розуміння «Основи» як важливого елементу національного руху 1860-х рр. стає панівним. Протягом Української революції 1917-1921 рр. цей образ остаточно закріплюється. За першого радянського десятиліття було опубліковано найбільше праць з «основ'янської» тематики в окреслений період вивчення (1863-1939 рр.). В них найбільше уваги приділено джерелознавчим аспектам, персональним взаєминам редакції зі співробітниками «Основи», а також цензурі. Водночас діаспорні та західноукраїнські фахівці зосередилися на взаєминах редакції «Основи» із галицькою інтелігенцією, а також вперше звернули увагу на технічні характеристики часопису (формат, об'єм, пагінація). Доведено, що протягом досліджуваного періоду рецепція «Основи» пройшла поступову переорієнтацію від публіцистичних текстів членів журналу і його сучасників до аналізу соціально-економічних та політичних аспектів діяльності часопису як невід'ємної частини українського культурно- національного руху. Показано залежність інтерпретацій часопису від ціннісних та ідеологічних орієнтирів різних періодів. Подальші дослідження «основ'янської» історіографії можуть бути розширені шляхом інтеграції польських, російських та єврейських інтелектуальних дискурсів, а також компаративного аналізу з періодичними виданнями інших народів, що перебували на етапі національного становлення.

Ключові слова: Журнал «Основа», історіографія, друга половина XIX - перша половина XX ст., українофільство, національний рух, Петербурзька громада, цензура, історик, науковець.

Annotation

Tonoian Armen Araikovych PhD student, teacher of the Department of History, Faculty of Sociology and Law of National Technical University of Ukraine “Igor Sikorsky Kyiv Polytechnic Institute”, Kyiv,

JOURNAL “OSNOVA” (1861-1863) IN HISTORIOGRAPHY FROM 1863 TO 1939: EVOLUTION OF RESEARCH APPROACHES AND INTERPRETATIONS

This article examines the historiography of the journal “Osnova” (1861-1863) from 1863 to 1939. I systematize a significant number of studies considering ideological, regional, and scientific contexts, enabling the tracing of changes in the perception of “Osnova” in different historical periods. Four periods in the historiography of the journal are identified based on a problem-chronological principle: the Imperial period (1863-1917), the period of the Ukrainian Revolution (1917-1921), the Soviet period (1923-1931), and the Western Ukrainian/Diaspora period (1923-1939). During each of these periods, approaches to studying the journal varied. Initially, former members and contemporaries primarily referred to “Osnova” in press polemics with Russian periodicals or in their memoirs. However, with the transition of the Ukrainian movement to the political phase in the 1890s, the prevailing understanding of “Osnova” became that of an important element of the national movement of the 1860s. During the Ukrainian Revolution of 19171921, this image was firmly established. In the first Soviet decade, the largest number of works on the “Osnova” theme was published within the studied period (1863-1939). These works paid the most attention to source-critical aspects, the personal relationships of the editorial board with the authors, and censorship. Meanwhile, diaspora and Western Ukrainian specialists focused on the relations of the “Osnova” editorial board with Galician intellectuals and were the first to draw attention to the technical characteristics of the journal (format, volume, pagination). The research proves that during the studied period, the reception of “Osnova” gradually shifted from focusing on the journalistic texts of its members and contemporaries to analyzing the socio-economic and political aspects of the journal's activities as an integral part of the Ukrainian cultural-national movement. The study also shows how the journal's interpretations depended on the values and ideological orientations of different periods. Further research into “Osnova's” historiography can be expanded through the integration of Polish, Russian, and Jewish intellectual discourses, as well as through comparative analysis with periodicals from other nations that were undergoing national development.

Keywords: Journal “Osnova”, historiography, second half of the 19th century - first half of the 20th century, Ukrainophilism, national movement, St. Petersburg Hromada, censorship, historian, scientist.

Постановка проблеми

Часопис «Основа» (1861-1863 рр.) в оцінках низки провідних науковців є одним із ключових «товстих» журналів в історії української публіцистики та літератури другої половини XIX ст. [1, С. 15-17; 2, С. 57; 3, С. 228]. На наш погляд, час припинення журналу слід датувати 1863 р., адже останній номер за жовтень 1862 р. з'явився у лютому - березні 1863 р. через цензурні обмеження. Цьому варіанту датування також відповідають новітні дослідження часопису [2, С. 42-43]. Окрім дослідницьких оцінок сучасної історіографії, про важливість видання свідчить не одна сотня присвячених йому робіт загалом. Враховуючи значну історіографічну базу, можна припустити, що віддзеркалення ролі «Основи» у різні періоди суттєво змінювалося залежно від політичних, соціальних та ідеологічних умов. Наявність систематизованого огляду таких досліджень дасть змогу глибше зрозуміти, як змінювалося сприйняття журналу в контексті українського національного руху, розвитку публіцистики і літератури в різні періоди. Чому певна група дослідників писала про одні аспекти, коли інші залишалися поза увагою? Які саме чинники впливали на формування різних поглядів на журнал? Чи можна простежити певну тенденційність або ідеологічну обумовленість у тому, як різні групи дослідників обирали теми та інтерпретували матеріал? Тож актуальність теми полягає у необхідності систематизувати численні напрацювання з урахуванням ідеологічних, регіональних, наукових контекстів, що надасть можливість глибше з'ясувати трансформацію сприйняття журналу в діахронії та синхронії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Історіографія історіографії «Основи», на відміну від прямих досліджень по «основ'янській» тематиці, невелика. Важливі структурні аспекти, на які частково покликається й пропоноване дослідження, вперше висвітлені в дисертації С. Айтова. Зокрема, автор поділив історіографію «Основи» на 4 періоди, а критерієм поділу обрав «когнітивні особливості» дослідників різних епох в контексті аналізу «Основи» [4, С. 10]:

1. 1860-ті - 1890-ті рр.: початковий етап дослідження «Основи». Автор відзначає його публіцистичність і поверховість, що пояснює участю перших дослідників «Основи» в полеміці з російською пресою від 1860-х рр. [4, С. 12].

2. 1890-ті - початок 1930-х рр.: С. Айтов вбачає збільшення дослідницької глибини і визначає нові напрями, сформовані в цей час щодо вивчення «Основи», зокрема соціальний контекст (студії І. Житецького та М. Гніпа), персоналістику (В. Петрова і В. Данілов), проблемні та загальні дослідження (М. Грушевський та Д. І. Дорошенко) [4, С. 17].

3. 1930-ті - 1980-ті рр.: автор досліджує діаспорних та радянських вчених разом, хоча у висновках розділяє їх, говорячи, що перші поглибили наукові вивчення «Основи», а другі сфокусувалися на фактологічній і джерелознавчій складовій, з огляду на доступність джерел для радянських фахівців [4, С. 21]. Автор, на нашу думку, слушно зазначає про укрупнення робіт, присвячених «Основі» в цей період, але водночас ігнорує дисертацію М. Бернштейна 1940 р., зосереджуючись на його статтях та присвяченій «Основі» монографії, опублікованій через 19 років після виходу дисертації [4, С. 19]

4. Від 1989 р.: С. Айтов констатує «новий старт» у вивченні часопису, слушно зазначає про інтеграцію «Основи» в наратив культурно- національного ренесансу, відзначає важливу роль міжнародної співпраці українських, діаспорних та іноземних вчених, хоча в роботі немає огляду іншомовних публікацій [4, С. 22-23].

Підсумовуючи класифікацію С. Айтова, можна ствердити, що автор зробив цінний внесок і вперше спробував систематизовано представити історії вивчення часопису від закриття «Основи» до 2000 р. Водночас, на наш погляд, історіографію «Основи» слід суттєво деталізувати шляхом залучення більшої кількості робіт (як україномовних, так і іншомовних), реструктуризації періодів та постановки нових завдань.

Вивчення історіографії «Основи» серед інших фахівців не набуло значного поширення і згадується виключно побіжно, в рамках власних дослідницьких завдань. С. Смірнова, одна з упорядників найновішого (2023 р.) систематичного покажчику змісту «Основи», проаналізувала перший досвід систематизації змісту часопису, що належав І. Бойку (1948 р.) [5]. О. Гарачков- ський коротко описав доробок В. Дудка, одного з найкращих новітніх дослідників «Основи» [6]. О. Гончар розглядає П. Куліша та М. Костомарова крізь призму історіографії, наводячи характеристики й «основ'янського» періоду їхньої діяльності у роботах І. Франка, М. Грушевського, О. Пипіна та низки інших фахівців [7].

Мета статті - комплексно висвітлити зміни у розумінні значення «Основи» від закриття часопису в 1863 р. до початку Другої світової війни у 1939 р. Враховуючи нові умови, які склалися після початку Другої світової війни, історіографія могла набути нових методологічних підходів, ракурсів, поляризованих орієнтирів в колах радянських фахівців та діаспори, які потребують окремого дослідження.

Виклад основного матеріалу

Для систематизації історіографічну базу часопису «Основа» слід умовно поділити на 4 періоди відповідно до проблемно-хронологічного методу:

1. «Основ'янські» студії в імперський період (1863-1917 рр.):

А) Ностальгійний етап (1860-і рр. - 1900-і рр.): характеризується першими рефлексивно-ностальгійними роботами колишніх членів або сучасників журналу.

Б) Позитивістський етап (1890-ві рр. - 1917 р.): характеризується першими намаганнями об'єктивно оцінити роль «Основи» в українському національно-культурному русі, спираючись на документальні джерела, фактичні дані з метою уникнення суб'єктивних суджень.

2. «Основ'янські» студії в добу української національно-демократичної революції (1917-1921 рр.): характеризується дослідженнями «основ'янської» проблематики у провідних наукових журналах Києва і Львова цього періоду, зокрема «Наше минуле» і «Записки Наукового товариства Шевченка» (далі - «ЗНТШ») відповідно.

3. «Основ'янські» студії у перші роки радянської доби (1923-1931 рр.): характеризується вивченням «Основи» у період коренізації 1920-х - початку 1930-х рр.

4. «Основ'янські» студії на західноукраїнських землях та в діаспорі до початку Другої світової війни (1923-1939 рр.): характеризується дослідженнями львівських вчених міжвоєнної Польщі, й працями дослідників, що емігрували в інші західні країни.

1. «Основ'янські» студії в імперський період (1863-1917 рр.).

А) Ностальгійний етап (1860-і рр. - 1900-і рр.) відкривають роботи, які з'явились фактично зразу після закриття часопису. Верхня межа пояснюється завершенням активної діяльності та життєвого шляху сучасників і безпосередніх учасників журналу «Основа». Щоденники, мемуари й автобіографічні відомості колишніх «основ'ян» є не лише джерелом для дослідників часопису, а й важливим історіографічним елементом, оскільки це перші твори, в яких «Основа» піддається аналізу як цілісне явище української історії.

Першою роботою, що характеризує діяльність «Основи», можна вважати статтю В. Антоновича, що побачила світ ще за існування часопису або в перші роки після його закриття [8]. Точна дата статті «Про українофілів та українофільство» не встановлена, але, на думку К. Мельник-Антонович, папір і текст дають змогу датувати її початком 1860-х рр. [9, С. 759]. В ній В. Антонович розбирає ключові лінії критики народницької парадигми українофілів, репрезентовані київським журналом «Вестник Юго-Западной и Западной России» та «Русская старина». Автор виділяє шість звинувачень, які обертаються навколо української мови, просвітницьких акцій українофілів та «сепаратизму» [8, С. 137]. Він фокусує увагу на тому, що П. Куліш і М. Максимович мали суперечку про М. Гоголя, ініційовану статтями першого в «Основі», а також звертає увагу, що серед укладачів правописних норм української мови, зокрема К. Шейковського, О. Лазаревського, П. Куліша, О. Гатцука і галицьких інтелектуалів є серйозні суперечності [8, С. 139]. «Основа» є для В. Антоновича прикладом хаотичності українофілів, які мають постійні внутрішні чвари та різні погляди, тому свідчить про безглуздість звинувачень у сепаратизмі.

Наступними йдуть спогади Н. Білозерської, дружини головного редактора «Основи» В. Білозерського, про М. Костомарова. Ця ґрунтовна робота писалась у 1868-1873 рр. і була видана в трьох номерах «Русской старины» за 1886 р. [10, 11, 12]. Білозерська вносить багато нових свідчень про середовище українофілів «Основи». Ці спогади віддзеркалюють діяльність М. Костомарова в «основ'янський» період життя історика й поза ним. Авторка звертає увагу на конфлікти між членами журналу, зокрема аналізує і публікує листи, в яких розкриваються дискусії В. Білозерського та М. Костомарова, що призводили ледь не до розриву стосунків [10, С. 617-618]. Водночас вона звертає увагу на жваву атмосферу та ініціативність петербурзької громади; українофільство відчувалось як щось нове, цікаве та захопливе [10, С. 616-617].

Н. Білозерська також є авторкою першої «автобіографії» М. Костомарова, записаної 1869 р. Цю роботу опублікувала в п'ятому і шостому номерах журналу «Русская мысль» за 1885 р. [13; 14]. Попри те, що в основному тексті публікації проблематика журналу «Основа» згадується епізодично, передмова В. Семевського надає цінні відомості про особисті зв'язки української громади в Петербурзі. Зокрема, автор передмови відзначає знайомство Н. Білозерської з М. Костомаровим 1857 р. та підкреслює, що найактивніший період їхньої взаємодії припав на 1861-1862 рр., значною мірою, завдяки появі журналу «Основа» [13, С. 204-205].

Аналіз другої «автобіографії», яку записала А. Костомарова зі слів М. Костомарова, свідчить, що вчений високо оцінював період своєї діяльності, пов'язаний з журналом «Основа». М. Костомаров справедливо зазначає, що був одним з найактивніших і найпродуктивніших авторів журналу [15, С. 532]. У цій роботі він також детально описує сприйняття його публікацій у «Основі» в польському, російському та єврейському інтелектуальних колах. Найбільш антагоністично, зі слів М. Костомарова, сприймалися його антипольські статті проти краківської газети “Czas” і французького журналу “Revue Contemporaine”, в яких він опонував Ф. Духінському щодо неслов'янського походження «усього великоруського народу» [15, С. 533].

Водночас вчений згадує, що і російські інтелектуальні кола були налаштовані до нього підозріло за «основ'янські» статті «Мысли о федеративном начале Древней Руси», «Две русские народности» та «Черты южнорусской истории», які несли наскрізну ідею, що Русь містила федеративні елементи. Він відзначає побоювання щодо можливої актуалізації цих ідей у майбутньому, що переросло з непрямих натяків у відверті звинувачення в сепаратизмі після польського повстання 1863 р [15, С. 533-534]. У відповідь на ці закиди, М. Костомаров неодноразово звертався до проблематики «Основи», зокрема у статті «Украинский сепаратизм», де спростовував звинувачення в участі українофілів та журналу в «польській інтризі» [16, С. 193-196].

Щодо єврейського інтелектуального дискурсу, М. Костомаров зазначає, що найболючішою для євреїв була його «осно'янська» стаття «Иудеям» через використання терміну «жид» [15, С. 593]. Він вказує на відсутність єдиної думки серед євреїв щодо прийнятності цього терміну: частина його толерувала, тоді як інша категорично заперечувала [15, С. 593].

У праці «Малорусская литература» 1871 р. Микола Костомаров проаналізував авторський склад та публікації журналу «Основа», звернувши увагу на значну кількість поетичних творів українською мовою. Крім того, М. Костомаров розглянув причини занепаду журналу, серед яких, на його думку, основними були брак передплатників та відсутність належної підтримки з боку представників найвищого прошарку української інтелігенції [17, С. 324-325].

Важлива інформація про рецепцію петербурзького часопису серед сучасників є в листуванні П. Куліша з галицьким інтелектуалом В. Барвінським про видання вже галицького видання «Основа» в жовтні 1870 р. П. Куліш застерігав від цієї ідеї, наполягаючи, що це призведе до утисків колишніх «основ'ян» з боку російської преси, зокрема М. Каткова, для якого поява цього видання додатково засвідчить «співпрацю» українофілів з поляками [18, С. 10-11].

Також П. Куліш згадував «Основу» в автобіографії «Жизнь Куліша» 1867 р. Цей текст опубліковано від імені В. Білозерського на сторінках львівської «Правди» за 1868 р. П. Куліш підкреслює свою активну участь у створенні та розвитку журналу. Він згадує про постійне прагнення видавати український часопис, яке довго блокував уряд [19, С. 131]. Зрештою, завдяки В. Білозерському, «Основа» побачила світ 1861 р., і Куліш, як зазначає, став одним з її ключових авторів, публікуючи там твори [19, С. 111]. Ці уривки свідчать про важливість «Основи» для Куліша як платформи для поширення української літератури та культури, попри перешкоди з боку влади.

О. Кістяківський, який був секретарем редакції журналу «Основи», у щоденнику згадував петербурзький часопис 1882 р., коли мав розмову з першим видавцем «Киевской старины» - Ф. Лебединцевим. Низька популярність нового київського щомісячника на цьому етапі нагадала йому «Основу», яка не мала понад 800 підписників і не могла існувати без спонсорських вкладень [20, С. 406]. На його думку, слабкість українофільських симпатій в читацькій публіці - це ключова причина закриття «Основи», «Киевского телеграфа» М. Драгоманова і така ж доля, на його думку, чекала «Киевскую старину» [20, С. 406].

Л. Жемчужников, творець альбому офортів «Живописная Украина» в часописі «Основа», у спогадах два розділи присвятив «Основі». У першому детально описує петербурзький побут українофілів, своє знайомство з Т. Шевченком в жовтні 1860-го р., громадські сходини на квартирі В. Білозерського і М. Костомарова щопонеділка і щовівторка відповідно [21, С. 340].

В другому розділі Л. Жемчужников більше уваги приділяє «Основі» як корпорації українофілів. Понеділкові збори у В. Білозерського вже він трактує як збори в редакції «Основи», що ставали все популярнішими. Л. Жемчужников навіть запропонував відкрити «південноруський музей» у Петербурзі, але далі розмов справа не просунулася [21, С. 353-354].

Серед сучасників «Основи», що не брали в ній активної участі, слід виділити М. Драгоманова, який зробив вагомий внесок у дослідження журналу «Основа» протягом 1870-х рр. Його ставлення до журналу було неоднозначним. Він високо оцінював окремі твори, зокрема «Две русские народности», відзначаючи М. Костомарова за майстерність в етнопсихології [22, С. 25]. Водночас він вважав, що хоча редакція «Основи» відігравала центральну роль в українофільському русі на початку 1860-х рр., серед її членів не було лідерів, здатних перевести український рух у політичну площину [23, С. 90-91]. Зі спогадів випливає, що М. Драгоманов вважав реакційним прагнення діячів «Основи» акцентувати на українській мові, заміщуючи нею російську. Він вважав російську мову розвиненішою та ближчою до західноєвропейських тенденцій, що, на його думку, робило її перспективнішою для культурного розвитку [24, С. 119].

Сучасник «Основи», письменник І. Нечуй-Левицький є автором крилатого виразу: «`Основа' розворушила українське питання» [25, С. 236]. Він також сповістив про намір опублікуватися в часописі, проте не встиг цього зробити; часопис закрився. При цьому І. Нечуй-Левицький зазначає, що поява «Основи» та вихід «Кобзаря» Т. Шевченка стали причинами, чому він став писати українською [25, С. 238]. Дослідниця Н. Зінченко прийшла до висновку, що «Основа» посприяла становленню письменника, вплинувши на його етичні, філософські та духовні погляди [26, С. 37-38].

І. Франко вважав, що література має відповідати на виклики часу й національні прагнення [27, С. 17]. У цьому контексті «Основа» розглядається ним як початковий етап, або «перша фаза» українського культурного поступу, в основі якої лежали козакофільство, народництво та творчість Т. Шевченка [28, С. 189].

Проте оцінки І. Франка щодо діяльності часопису далекі від схвальних. Говорячи про сприйняття «Основи», І. Франко відзначає її «провінційність» в очах російської публіки, сформованої на столичних журналах [29, С. 304]. Він вважав, що «Основа» пропонувала досить вузьку та непопулярну для тогочасного суспільства програму, а звинувачував у цьому П. Куліша [30, С. 133].

Загалом, І. Франко був першим, хто спробував осмислити «Основу» в рамках певної умовної структури українського національного руху. З одного боку, він послідовно наголошував на її першості та започаткуванні певних національних процесів. У цьому контексті постійно відзначав, що чимало українських письменників зробили перші кар'єрні кроки саме з «Основи», наприклад, В. Антонович, С. Руданський та А. Свидницький [29, С. 304]. З іншого боку, в доробку І. Франка «Основа» постає досить маргіналізованим часописом, який зазнав невдачі та розпався, не вичерпавши повністю свого потенціалу.

Доробок дослідника О. Пипіна є важливим кроком вперед з якісно- аналітичної точки зору. У статті «Южноруссы» О. Пипін зображує журнал «Основа» як центральне явище українського національного руху початку 1860-х рр. По-перше, він розглянув «Основу» з літературно-публіцистичного погляду, визначивши ключових дійових осіб (М. Костомаров і П. Куліш) та їхні твори («Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Черты народной южнорусской истории», «Две русские народности», «Гетманство Выговского») [31, С. 371]. По-друге, його стаття включала теоретичне дослідження ідей, які пропагували діячі журналу: «`Основа' була великим і впливовим фактом, але мала й значні недоліки: у її теоріях справа українофільства стверджувалася радше на безпосередній, але неясній любові до рідного краю та племені, ніж на певній думці про свободу особисту та громадську, свободу наукового дослідження» [31, С. 378]. Тож О. Пипін критикував народницьку парадигму «Основи», вважаючи її обмеженою та закритою щодо інших ідей, окрім як національного. Але загалом О. Пипін вважав «Основу» серйозною платформу українофільського руху, відновленого в 1856 р. [31, С. 377]. Цій роботі притаманний виважений позитивістський стиль, що робить її наближеною до наступного історіографічного етапу імперського періоду.

Останньою працею першого етапу є спогади російського відомого видавця й літератора Л. Пантелєєва, вперше опубліковані в 1905 та 1908 рр. Його описи редакційних зборів і вечорів Петербурзької громади є важливим джерелом для відтворення просопографічних портретів Т. Шевченка, П. Куліша, В. Білозерського та М. Костомарова. Автор спогадів фокусується на враженнях від спілкування з «основ'янами», зображає їх зовнішні та особистісні якості в переддень і під час видання «Основи» [32, С. 170-171, 175-178]. Будучи успішним видавцем, Л. Пантелєєв згадував В. Білозерського в контексті його редакторських якостей. Його оцінка була негативною, з наголосом на м'якотілості В. Білозерського, поганій дипломатичній роботі, а також меншій авторитетній ролі, ніж у П. Куліша в «основ'янських» питаннях, хоча останній не був головним редактором [32, С. 176-179]. У цілому, Л. Пантелєєв оцінював «Основу» як важливого учасника національних дискусій, особливо з поляками та росіянами, при цьому увагу він приділяв і поглядам журналу на селянське питання, яке було, за його словами, найгострішим у той час [32, С. 178].

Початкові роки вивчення серед українських і російських дослідників «Основи» характеризуються появою публіцистичних робіт і поверховим висвітленням проблематики. Загалом, часопис більше обговорювався з точки зору ностальгії її колишніх учасників або згадується в окремих працях сучасників як важливий центр українофільського руху, проте без глибинного аналізу. «Основі» не присвячували окремих досліджень, вона здебільшого була одним із доказових елементів на користь позиції авторів: участь українофілів у сепаратизмі та співпраці з поляками - російський радикальний інтелектуальний дискурс; аполітичний і виключно культурний розвиток українських студій - колишні члени «Основи»; неготовність українофілів «Основи» перейти з культурницької на політичну діяльність - українські інтелектуали, що були сучасниками «Основи», але не поділяли її ідейні принципи народництва.

Б) Позитивістський етап (1890-і рр. - 1917 р.). Ключові риси другого етапу імперського періоду історіографії «Основи» - активна поява «основ'янських» студій в українському періодичному виданні «Киевская старина» (1882-1907 рр.) з 1890-х рр., а також вихід українського національного руху на політичну арену.

«Киевская старина» опублікувала низку листів та інших джерельних матеріалів, які сприяли переоцінці ролі «Основи» в історіографії та популяризації вивчення петербурзького часопису. Про популяризацію свідчить, наприклад, низка коротких непідписаних повідомлень «К истории `Основы'», що виходили у рубриці «Документы, известия и заметки» протягом декількох номерів. Так, у п'ятому номері 1899 р., йдеться про необхідність значних виправлень щодо причин занепаду «Основи» [33, С. 73-74]. У четвертому номері 1899 р. публікуються листи В. Білозерського до завідувача друкарнею П. Куліша Д. Каменецького за 1860-1861 рр. [34, С. 1-3]. І в останньому подібному дописі в номері 7/8 за 1901 р. є уривок з листа М. Лазаревського про прохання П. Куліша і М. Костомарова передати їм керівництво «Основою» навесні 1862 р., на що не погоджувався В. Білозерський [35, С. 12-13]. Публікації «Киевской старины» значно вплинули на розвиток історіографії цього етапу.

У праці О. Кониського, одного з найактивніших кореспондентів «Основи» та автора однієї з перших деталізованих біографій Т. Шевченка, здійснюється аналіз цього журналу крізь призму його взаємодії з постаттю видатного поета. Дослідник викриває низку містифікацій навколо постаті Т. Шевченка. Говорячи про останній петербурзький період життя поета, він описує як постала Петербурзька громада і журнал «Основа». О. Кониський відзначає роль Т. Шевченка у творенні періодичного органу, який, за його словами, тримав цю ідею ще з 1840-х рр. та передав її П. Кулішу [36, С. 543-544]. Про його надзвичайно високу оцінку часопису свідчить той факт, що навіть громада у цій роботі згадується як інструмент для ефективнішої організації «Основи» [36, С. 543-544]. Водночас він критикує П. Куліша за надмірну обережність у перші роки правління Олександра II, що є важливим як в контексті відслідковування дискусій між колишніми громадівцями, так і для розуміння соціокультурної ситуації в Російській імперії у 1856-1863 рр. в цілому [37, С. 420-421].

Б. Грінченко в низці праць часто звертається до «основ'янського» періоду українського національного руху. У листуванні з М. Драгомановим впродовж 1892-1893 рр. він двозначно характеризує «Основу». Його критика відноситься до ідеї провідних «основ'ян», М. Костомарова і П. Куліша, щодо неминучості державного возз'єднання з Російською імперією [38, С. 60-61]. З іншого боку, загальне враження Б. Грінченка позитивне, бо ключова заслуга «Основи», на його думку, в захисті ідеалів Т. Шевченка та сприянні національного самопізнання. «Ми тепер ширше, може, й глибше дивимося на деякі питання, але се тільки тим, що живемо пізніше, і се не зменшує того високого добра, яке вчинила «Основа» за свого часу» [38, С. 63]. Ця думка справді важлива, позаяк Б. Грінченко одним із перших пропонує ширшу оптику при розгляді «основ'янських» студій. У пізнішій статті, присвяченій П. Кулішу, Б. Грінченко детально проаналізував стосунки П. Куліша з Т. Шевченком і М. Костомаровим, намагаючись деконструювати заяви О. Кониського про заздрість П. Куліша щодо їхньої популярності [39, С. 519].

Надзвичайно інформативною і масштабною стала стаття І. Стешенка «Українські шестидесятники» 1908 р., в якій автор зачепив низку «основ'янських» тем. По-перше, він, як і Б. Грінченко, відзначав ідейну тяглість Кирило-Мефодіївського товариства з «Основою», а також наголошував на провідній ролі П. Куліша у творенні часопису [40, С. 41-42].

По-друге, намагався осмислити історіософські концепції «Основи» крізь призму програмних документів часопису і, враховуюи захоплення марксизмом у цей період, критикував журнал за відсутність «економічної моделі» і незнання комуністичних ідей, що ставали популярними в тогочасній Західній Європі [40, С. 42-43]. Як приклад називав російську ліберальну пресу: «Современник», «Русское слово», «Отечественные записки», що зближали російську інтелігенцію з західноєвропейськими комуністичними ідеями [40, С. 43]. «Основа» ж, на його думку, була обмежена ідеєю слов'янофільства, хоч і справляла позитивне враження, бо пропагувала демократизм і була проти «експлуатації народу» [40, С. 47]. Робота І. Стешенка, хоч і побудована на марксистських ідеалах, є одним із найґрунтовніших досліджень «Основи» цього часу.

М. Грушевський в «Ілюстрованій історії України» (1911 р.) зазначав, що журнал «Основа» мав важливе значення, об'єднавши українську інтелігенцію Російської імперії та визначивши їм поступовий, народолюбний шлях [41, С. 506]. За відсутності радикальних політичних ідей «кирило-мефо- діївців», журнал зосереджувався на соціальних питаннях. М. Грушевський позитивно відгукувався про прагнення «основ'ян» щодо визволення селянства та впорядкування громадського життя [41, С. 505]. Як і багато хто до нього, він відзначав внутрішні причини «Основи» як ключові, що призвели до її припинення [41, С. 506].

«Основою» С. Русова завершила перший, на її погляд, період розвитку української літератури XIX ст. (1798-1862 рр.). Це дуже різноманітна робота, зосереджена як на ключових персоналіях, так і на менш відомих авторах, як Д. Мордовець, П. Кузьменко, а також чи не вперше проаналізовано доробок Ганни Барвінок. С. Русова пише, що Ганна Барвінок фокусувалася у творах на становищі жінки в українському селі, відзначає її чудову українську літературну мову та стиль письма [42, С. 316]. С. Русова загалом стверджувала, що «Основа» продовжувала лінію Кирило-Мефодіївського братства, але відійшла від розпливчастих ідей слов'янської єдності до конкретних практичних завдань просвітницького характеру в дусі національної культури [42, С. 317].

Після 1890 -х рр. і з виходом українства на політичну арену проблематика жваво розвивається. Суспільно-політичні категорії оцінки (критика або похвала «Основи» за недостатню політизацію, сепаратизм, культурництво) не зникли з науково-публіцистичного обрію, водночас до цих категорій додалося значне нашарування джерелознавчих праць, простежуються тенденції до збільшення рівня дослідницької глибини. Цьому посприяла низка періодичних органів, які, фактично, продовжили діяльність «Основи» - «Киевская старина», «ЗНТШ», журнал «Україна». На початку 1917-х рр. в історіографії «Основа» вже сформувалася як ключовий елемент українського національного руху 60-х рр. XIX ст.

2. «Основ'янські» студії в добу української національно-демократичної революції (1917-1921 рр.). Період характеризується невеликою кількістю досліджень, але особливістю його є те, що з початком революційних подій в Російській імперії у 1917 р., українські науковці отримали доступ до цензурних архівів та інших, раніше недосяжних матеріалів.

«Основ'янські» студії виходили в київських часописах «Україна», «Наше минуле», а також переведеному до Києва «Літературно-науковому Вістнику» під редакцією М. Грушевського. Провідний внесок у вивчення «Основи» за цей час зробили В. Міяковський та П. Зайцев.

П. Зайцев, головний редактор часопису «Наше минуле», зосереджував дослідження на шевченкознавстві, приділяючи особливу увагу діяльності «Основи» та петербурзького українофільського гуртка, де Т. Шевченко провів останні роки життя. Його праці були виразно джерелознавчі. Зокрема, він опублікував листування П. Куліша з Н. Білозерською за другу половину 1850-х рр., що проливає світло на їхні стосунки та непросту взаємодію П. Куліша з В. Білозерським [43, С. 158].

1919 р. П. Зайцев оприлюднив неопубліковані сторінки щоденника Т. Шевченка, які вперше мали з'явитися в «Основі». Аналізуючи, чому «Основа» не опублікувала щоденник повністю, дослідник вказує як на зовнішню цензуру, так і на самоцензуру редакції. «Основ'яни» вважали неетичним публікувати деякі фрагменти через їхню інтимність, недавність написання та наявність компромату про різних осіб [44, С. 3]. Ці міркування П. Зайцева розкривають складність цензурних механізмів того часу, коли редактори «Основи», дбаючи про перспективи своєї діяльності, змушені були вдаватися до самоцензурування.

Важливий внесок у дослідження цього періоду зробив В. Міяковський, який аналізував «Основу» порівняно з іншими тогочасними часописами та їхніми проєктами. Зокрема, він доводив спорідненість програм альманаху «Хата» П. Куліша та «Основи», припускаючи, що перша могла б замінити другу, якби отримала дозвіл цензури [45, С. 101]. Цю гіпотезу, хоч і не нова в історіографії, підтвердив В. Міяковський публікацією архівних матеріалів Головного управління цензури, що засвідчують відмову П. Кулішу у виданні «Хати» [45, С. 103].

Як і П. Зайцев, В. Міяковський зробив вагомий внесок у вивчення цензурних обставин. Наприклад, він виявив, що П. Куліш, побоюючись заборони «Основи», не опублікував у цьому «архі-малоросійському» часописі роман «Исправницкая дочка», натомість відправивши його до «Русского Вестника» [45, С. 101]. Це свідчить, що цензура враховувала не лише зміст тексту, а й місце його публікації, посилюючи контроль над українськими виданнями.

Узагальнюючи дослідження В. Міяковського з історії цензури та «Основи», варто відзначити його статтю в журналі «Україна», присвячену цензурній історії словника української мови К. Шейковського, про який в «Основі» опубліковано коротку замітку «Опыт южно-русского словаря» [46; 47, С. 83-84]. Працюючи з матеріалами Київського цензурного комітету, В. Міяковський встановив, що передмову до словника заборонила цензура через розгляд у цій передмові становища України та її відносин з Росією та Польщею. Він наводить найкритичніші уривки, що викликали невдоволення цензора, та робить висновок, що хоча в «Основі» згадувалися деякі аспекти українсько-російсько-польського трикутника, вільно обговорити українсько- російські відносини було неможливо, що і призвело до заборони передмови до словника К. Шейковського [47, С. 83-84].

Львівський дослідник О. Барвінський вивчав «Основу», розглядаючи її як ключовий центр продовження ідей розвитку Кирило-Мефодіївського братства. Зокрема, він дослідив вплив статті М. Костомарова «О преподавании на южнорусском языке», опублікованої в «Основі», на становлення української мови як громадсько-наукової. Барвінський не лише аналізує аргументи Костомарова щодо впливу мови на національну ідентичність, але й розглядає ширший контекст публікації, презентуючи реакцію тогочасної інтелігенції. Він цитує статті опонентів ідеї, що гуртувалися навколо «Русского Вестника», «Московских Ведомостей», «Вестника Юго-Западной и Западной России» та інших провідних періодичних видань Російської імперії [48, С. 83]. Водночас, дослідник зазначає, що в «Основі» текст Костомарова викликав значний інтерес, і до закриття журналу було опубліковано ще дев'ять статей, які рефлексували над закликом українського історика (О. Барвінський наводить посилання на ці статті та аналізує їх) [48, С. 84]. Цей вагомий внесок дослідника вперше демонструє «життя» публікації «Основі» та подальший розвиток її ідей у суспільному дискурсі.

У спогадах О. Барвінського, написаних у 1915-1926 рр., описано, як «Основу» сприймали українофіли підавстрійської України у 1860-х рр. Автор виділяє роботи класичного «основ'янського» тріо - П. Куліша, М. Костомарова і Т. Шевченка - але також згадує й про Л. Жемчужникова в контексті народознавчої діяльності. Для нього найважливіша роль «Основи» полягає у популяризації Т. Шевченка серед місцевих інтелектуалів [49, С. 161, 183-184]. Львівський вісник «Мета» К. Климковича, за словами О. Барвінського, продовжував справу «Основи» на галицьких теренах [49, С. 168]. Галицькі інтелектуали за ініціативи Л. Лукашевича активно передруковували матеріали «Основи» у власні періодичні та неперіодичні видання [49, С. 176]. О. Барвінський характеризує «Основу» як безсумнівно найважливіше джерело для українознавства у другій половині 1860-х рр. [49, С. 183].

На завершення варто розглянути показову рецензію В. Науменка на книгу І. Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» [50]. В. Науменко гостро критикує цю працю, зокрема, за висвітлення діяльності «Основи». І. Огієнко стверджує, що журнал припинив існування через утиски уряду, на що В. Науменко, посилаючись на С. Єфремова та М. Грушевського, заперечує, вказуючи на фінансові труднощі як основну причину закриття «Основи» [50, С. 13-14]. Тож у цій рецензії В. Науменко наочно демонструє, що стосовно ключових аспектів історії часопису вже склалися усталені уявлення в українській інтелігенції цього періоду.

Отже, в період Української національно-демократичної революції часопис «Основа» не був окремим об'єктом дослідження, що пояснюється не спадом інтересу до нього, а навпаки - його загальною відомістю та поширеністю. Як свідчив В. Науменко в критичній рецензії щодо роботи І. Огієнка: «...не гаразд авторові «Української культури» не знати того, що такий значний на Україні журнал, як «Основа», не був припинений урядом, а припинився сам, найголовніше через брак грошей» [50, С. 13]. Українська інтелігенція класифікувала «Основу» як помітний і вивчений факт. Про це додатково свідчить чимала кількість робіт, присвячених маловідомій на той час українській періодиці 1860-х рр. [51; 52; 53].

Отже, «Основа» стала «жертвою» власної популярності. Дослідники, отримавши доступ до раніше недосяжних матеріалів після революцій 1917 р., зосередилися на висвітленні маловідомих тем української журналістики. Водночас на глобальному рівні «Основа» розглядалася як нова ітерація ідей Кирило-Мефодіївського товариства. Найчастіше «Основа» згадувалася в контексті цензурної політики Російської імперії, що також пояснюється відкриттям архівів цензурних комітетів.

3. «Основ'янські» студії у перші роки радянської доби (1923-1931 рр.). У перші роки існування СРСР і на початку 1930-х рр. українські студії переживали ренесанс. У рамках політики коренізації академічні установи рясніли україномовною науковою періодикою, висвітлюючи різні питання української історії.

Значну увагу «Основі» приділено на сторінках київського журналу «Україна», відновленого 1923 р. Серед ключових досліджень у цьому контексті слід виділити праці В. Петрова (Домонтовича), С. Глушка, О. Михалевича, О. Грушевського та І. Житецького. Хоча їхні роботи здебільшого зосереджені на персональних взаєминах між працівниками часопису, дослідники зробили вагомий внесок у розширення джерельної бази, опублікувавши їхні листування та біографічні дані. Оскільки «Україна» була періодичним виданням Історичної секції ВУАН, чимало матеріалів, отриманих її співробітниками, знайшли місце на сторінках цього журналу.

Так, В. Петров (Домонтович) детально досліджував різні аспекти діяльності «Основи» та її кореспондентів. Його праця «Шевченко, Куліш, В. Білозерський - їх перші стрічі» (1925 р.) висвітлює суперечності в редакційному колі «Основи», що уможливлює зробити висновки про внутрішні причини занепаду журналу [54]. Він вперше звернув увагу на зв'язок між конфліктами П. Куліша та В. Білозерського у 1840-х рр. та періодом появи «Основи» [54, С. 46-47].

У наступних публікаціях В. Петров зосередився на окремих особистостях, зокрема, видав монографію про діяльність П. Куліша у 1850-х рр. Хоча запланований другий том [55, С. IV], присвячений безпосередньо «основ'янському» періоду життя П. Куліша, не був опублікований, перший том дуже цінний для розуміння нашої теми. Там ідеться про діяльність П. Куліша після 1857 р., коли той оселився в Петербурзі та пов'язав її з громадським рухом, розробляючи та поширюючи «культурницьку» історіософію [55, С. 278-305]. У цій роботі також порушується питання взаємин П. Куліша та Т. Шевченка [55, С. 255-277], що набули нового розвитку після 1857 р., коли Т. Шевченку дозволили повернутися з заслання. Автор приділяє увагу і творчості П. Куліша в цей період, зокрема детально аналізує історію написання й сюжети двотомника «Записки о Южной Руси» (1856-1857 рр.), який частково став прообразом «Основи» [55, С. 523-561]. В. Перетц 1931 р. опублікував рецензію на вказану монографію під промовистою назвою «П. Куліш і його новий біограф». Хоча він відзначав недостатній рівень критичного підходу до джерельної бази, загальне враження від роботи було позитивним. На думку В. Перетца, ніхто до В. Петрова не досліджував постать П. Куліша так глибоко [56, С. 43].

О. Михалевич, працюючи в Інституті рукопису Всенародної бібліотеки України в Києві (сучасна НБУВ), надіслав до співробітника Історичної секції ВУАН О. Тулуба автобіографічні матеріали В. Менчиця про М. Костомарова періоду «Основи» [57, С. 14]. Ці матеріали є важливим джерелом для розуміння внутрішніх процесів в колі петербурзьких громадівців та їхнього бачення власних перспектив. Зокрема, В. Менчиць передає такий вислів М. Костомарова: «Я гадаю на основі того, що мені траплялося бачити, чути, читати та виучувати, що українські народні особливості, такі дорогі нашому серцеві, доховаються тільки до того часу, поки, залізниці, телеграф та інші здобутки цивілізації не пройдуть у всі закутки нашої рідної землі... Загальна літературна російська мова цілком випхне українську мову, навіть з родин, звідусіль, навіть з самих глухих кутків. Такий мій погляд!» [58, С. 67-68].

Сильвестр Глушко опублікував 23-річне листування П. Куліша з Л. Жемчужниковим (1854-1877 рр.) з власними коментарями, намагаючись розібратися у мотивах, що спонукали П. Куліша до активної комунікації з поміщиками [59, С. 164]. Аналізуючи листування, автор дійшов висновку, що дружба між П. Кулішем та Л. Жемчужниковим ґрунтувалася на взаємній вигоді: Л. Жемчужников мав широкі зв'язки серед малоросійської еліти, з якою він знайомив П. Куліша, а той, у свою чергу, отримуючи від поміщиків історичні матеріали, ділився ними з Л. Жемчужниковим [59, С. 166]. Однак, як зазначає С. Глушко, дружні стосунки між ними були щирі, а взаємна вигода лише зміцнювала їх. Аргументом цього є відвертість П. Куліша, який у листах до Л. Жемчужникова відкрито обговорює раптові зміни настрою, особисті проблеми та суперечливість власних переконань [59, С. 169].

Вагомий внесок у дослідження зробив також О. Грушевський, який проаналізував федералістську концепцію Русі М. Костомарова, провідного дослідника в цій галузі за часів «Основи». О. Грушевський дослідив полемічне середовище того часу та дійшов висновку, що М. Костомаров, впроваджуючи ідею федеративного устрою Русі, виступав проти офіційної позиції Російської імперії [60, С. 57].

Вагомий внесок у дослідження «основ'янських» студій зробив І. Житецький, син П. Житецького, співробітника «Основи». У праці «Київська громада за 60-тих років» він розглядає «Основу» як важливий чинник впливу на локальні громади, демонструючи соціальний контекст взаємин однодумців з різних частин Російської імперії. Зокрема, автор описує обставини зближення хлопоманів та редакції «Основи» [61, С. 91-92], підкреслюючи важливість цього журналу як прояву столичного українофільства для «материкової» України, особливо Києва, Лівобережжя та Харківщини [61, С. 107]. Він зазначає, що припинення «Основи» мало більш руйнівний вплив на моральний стан українських активістів, ніж арешти та заслання, що розпочалися з 1862 р. [61, С. 107].

Монографія М. Гніпа, подібно до статті І. Житецького, досліджує діяльність конкретної громади, але вже Полтавської. Ця праця цілком присвячена цій громаді та скрупульозно висвітлює різні аспекти її культурно- національної діяльності. Зокрема, М. Гніп детально розглядає взаємодію О. Кониського та В. Кулика з «Основою», аналізуючи їхні публікації в журналі. Він доходить висновку, що обидва перебували під ідейним впливом М. Костомарова (якого він вважає головним ідеологом «Основи») щодо народної освіти та придатності української мови до наукової діяльності [62, С. 21]. Автор намагається оцінити заклики О. Кониського і В. Кулика до панства з погляду класової боротьби, характеризуючи їхній світогляд як «політично невиразно окреслений національно-буржуазний» [62, С. 21-22]. Проте, попри подібні радянські штампи, М. Гніп вперше настільки детально проаналізував одну з найбільших тогочасних громад - Полтавську - у її взаємодії з «Основою». Автор також вперше опублікував допити А. Шиманова, В. Шевича та В. Лободи 1862 р., які мають стосунок і до діяльності петербурзького часопису [62, С. 52-59].

В. Данилов опублікував одну з найважливіших статей щодо взаємин М. Максимовича та журналу «Основа» [63]. Прикметно, що автор належить до плеяди радянських дослідників, хоча опублікувався він у «ЗНТШ». Це було цілком нормальним у Радянському Союзі першого десятиліття, коли діяла політика коренізації. Так, чимало дослідників міжвоєнної Польщі, про яких піде мова далі, публікуватися у радянських виданнях і були членами тамтешніх наукових інституцій.

У короткій статті В. Данилова детально описано специфіку погодження М. Максимовича на співпрацю з «Основою», яка відбулася фактично без згоди колишнього ректора Київського університету Св. Володимира. Однак не це спричинило їхній подальший розрив. Звертаючись до епістолярної спадщини М. Максимовича, В. Данилов довів, що редакція «Основи» не виплатила йому гонорар за статті, опубліковані протягом перших шести місяців існування журналу [63, С. 324]. Розмірковуючи над причинами цього вчинку, В. Данилов зазначає, що навряд чи це можна пояснити забуттям або недбальством, і вважає такі дії цілеспрямованими через конфлікт М. Максимовича з П. Кулішем щодо постаті М. Гоголя [63, С. 325]. Хоча автор припускає, що саме П. Куліш міг ініціювати невиплату гонорару, ця гіпотеза потребує подальшого дослідження та обґрунтування.

В. Єфремов включив «Основу» у ширший контекст українського книговидання у короткому огляді розвитку української книги за 1798-1916 рр. Хоча він не вніс нового у вивчення петербурзького часопису, важливою є його ідея про розподіл видавничих обов'язків: він одним з перших розмежував роль П. Куліша та Д. Каменецького у видавничому процесі після 1857 р. та до введення Валуєвського циркуляру 1863 р. На його думку, Куліш був ідейним натхненником, тоді як Д. Каменецький відповідав за технічну реалізацію [64, С. 8-9]. Досить актуальною залишається думка С. Єфремова про значну роль студентів у поширенні україномовної літератури серед селян, яку він висловив на основі статті В. Гнилосирова (на той час студента) про те, що він розповсюджував книжки на ярмарку в Охтирці, опублікованій в «Основі» [64, С. 8].

У цей період досліджувалися не лише найвідоміші діячі, пов'язані з «Основою». С. Руданський, цікава постать, що поєднувала фах лікаря з поетичним та етнографічним талантом, став об'єктом монографії А. Кримського та М. Левченка (1926 р.). Автори дійшли висновку, що шість його україномовних поезій, опублікованих в «Основі» (ймовірно, майже всі прижиттєві публікації С. Руданського) значно вплинули на сучасників-українофілів, які сприяли поширенню його творчості на Галичину, де його твори передруковували в місцевій періодиці [65, С. 52]. Однак у Петербурзі, де «Основа» мала найбільшу популярність через розташування, праці С. Руданського не здобули широкого визнання [65, С. 52]. Ця робота є яскравим прикладом того, як «Основа» сприяла популяризації маловідомих на той час українських діячів.

М. Грушевський також долучився до радянського доробку вивчення «основ'янських» публікацій. Так, у передмові до збірника наукових та публіцистичних робіт М. Костомарова, М. Грушевський називає період з 1859 р. по 1864 р. центральним п'ятиліттям М. Костомарова, а його «основ'янські» публікації - переворотом історичного мислення з історії східного слов'янства [66, С. X]. У праці М. Грушевський детально розглянув ключові статті М. Костомарова, опубліковані в «Основі», приділивши особливу увагу дискусії між «Основою» та «Сіоном». Він підтримав критику «Основи» щодо того, що одеський вісник, замість конструктивного діалогу, вдався до наклепів та звинувачень у сепаратизмі через державні органи [66, С. XIV-XV]. Водночас М. Грушевський критикував М. Костомарова за надмірну емоційність, зазначаючи, що той, коментуючи необхідність рівноправності між українцями та євреями, завершив думку фразою про небажання українців асимілювати євреїв [66, С. XV].

Є. Кирилюк 1929 р. опублікував важливий довідковий матеріал - «Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього». Робота вдало структурована хронологічно, пронумерована та надає можливість зробити висновки про кількісний вимір «основ'янських» публікацій П. Куліша, а також співставити його з іншими періодами його діяльності [67].

Монографія Ф. Савченка «Заборона українства», вперше опублікована в 1930 р., вважається важливим внеском в історіографію [68]. Як зазначає А. Котенко, жоден дослідник до Ф. Савченка не зміг так вдало синтезувати період з 1860-х рр. до початку 1900-х рр. [69, P. 520]. Попри загальне позитивне враження від дослідження, варто зазначити, що структура роботи не є цілком вдалою. Автор чомусь ділить розділи не за хронологічним принципом, а починає з Південного-західного Відділу російського географічного товариства (1873-1876 рр.) [68, С. 1-123], потім переходить до загального огляду журналістики 70-х рр. XIX ст. [68, С. 127-179], а вже в третьому розділі знову повертається до конкретики - Емського указу 1876 р. [68, С. 183-229]. Завершується робота логічно: додатковими матеріалами, серед яких є листи 1860-х рр., дотичні до нашого дослідження [68, С. 233-383].