Концепт "Україна", українські землі та українське суспільство в добу раннього модерного часу (XVI-XVIII століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепт «Україна», українські землі та українське суспільство в добу раннього модерного часу (XVI-XVIII століття): дипломатія, політика, культура, ментальність (міжнародно-політичний, інституціональний і соціокультурний дискурси трансформаційних епох) (до 80-річчя Навчально-наукового Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка)

The concept of «Ukraine», Ukrainian lands and Ukrainian society during the early modern time (XVI-XVIII centuries): diplomacy, politics, culture, mentality (international political, institutional and socio-cultural discourses of transformations their era) (to the 80th Anniversary of the Educational and Scientific Institute of International Relations of Taras Shevchenko National University of Kyiv)

Ціватий Вячеслав Григорович, Кандидат історичних наук,

доцент, Заслужений працівник освіти України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин

Подрєз Юлія Вікторівна, Кандидат історичних наук, доцент

Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка

Дипломатична історія України та провідних держав світу - це інноваційний напрям політичних, історичних і правових досліджень в умовах трансформації системи міжнародних відносин ХХІ століття. Історичні та історико-політичні моделі, які ми аналізуємо і переосмислюємо в умовах сьогодення - надають нам можливість або віднайти правильне рішення в проблемних політико-дипломатичних ситуаціях, або окреслюють ті дипломатичні та соціокультурні дороговкази, які спрямовують до розв'язання наявних суспільно-політичних і політико-дипломатичних проблем. Такі новації актуалізують поставлене питання саме в площині політики і дипломатії сьогодення [1].

Дана тема є сферою наукових інтересів як українських дослідників, так і авторів зарубіжних. У сучасній українській історіографії проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії доби раннього Модерного часу в контексті їх актуалізації та комплексного розуміння досліджувалися такими вітчизняними науковцями, як Борис Гончар, Валерій Смолій, Віктор Матвієнко, Олег Дьомін, Володимир Дятлов, Степан Віднянський, Наталія Подаляк, Михайло Кірсенко, Андрій Кудряченко, Олег Машевський, Сергій Пронь, Іван Патриляк, Олександр Сич, Вячеслав Ціватий, Юлія Подрєз, Сергій Лиман, Ігор Лиман, Олег Купчик та інші.

Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії раннього Нового і Нового часу у своїх наукових розробках приділяють представники французької, іспанської, німецької, італійської, англо-американської та латиноамериканської історіографічних шкіл.

Серед вітчизняних науковців - дослідників дипломатичної історії та зовнішньої політики, у першу чергу, варто відзначити наступних: Віктор Матвієнко, Олег Машевський, Валерій Копійка, Валерій Смолій, Ірина Матяш, Вячеслав Ціватий, Юлія Подрєз, Федір Турченко, Сергій Лях, Тарас Чухліб, Іван Патриляк, Наталія М. Яковенко, Валерій Капелюшний, Володимир Сергійчук, Віталій Макар, Юрій Макар, Тамара Марусик, Анатолій Круглашов, Володимир Дятлов, Олег Дьомін, Олексій Сокирко, Степан Віднянський, Ігор Жалоба, Вячеслав Оліцький, Сергій Лиман, Ігор Лиман, Павло Гай-Нижник, Наталія Городня, Микола Дорошко, Ксенія Смирнова, Андрій Мартинов, Олександр Тригуб, Марина Марцинюк, Людмила Вовчук, Наталія Л. Яковенко, Дмитро Миколенко, Михайло Станчев, Богдан Боднарюк, Роман Петюр, Олена Ковтун, Віталій Космина, Олександр Потєхін, Вячеслав Швед, Ігор Дацків, Андрій Грубінко, Олег Бажан та ін.

Дипломатія, зовнішня політика і міжнародні відносини провідних держав Європи завжди в часово - інституціональному просторі уособлювалися в образі та діях їх державних діячів та усталеної європейської практики державного будівництва, оскільки підходи, принципи, переконання, рішення та практичні державотворчі й дипломатичні дії багато в чому визначали й загальний поступ державотворення й дипломатії зазначеного періоду, і визначили її подальший розвиток під впливом національних особливостей та інституціональних процесів протягом XVI-XVIII століть [2].

Друга половина XVI століття - це один із важливих періодів українського національного життя, який ще називають «першим українським відродженням». У цей часовий проміжок виокремлюються дві важливі знакові події, що відіграють велику роль в українській історії, зокрема в її зв'язках із Європою - Люблінська унія 1569 та Берестейська 1596 років [3, с. 147-154]. Ці історичні події найбільшою мірою стосувалися українського етносу і тісно пов'язуються з європейською культурою, політикою, філософією, освітою і дипломатією [1; 4, с. 125-129].

У XV-XVI століттях міста Волині набувають міжнародного авторитету, а згодом і отримують Магдебурзьке право. У містах розвиваються ремесла і торгівля. За Люблінською унією 1569 року Волинь у складі Литовського князівства увійшла в новостворену державу Річ Посполиту. Створюється Волинське воєводство з центром у Луцьку. Найбільшим міжнародно-політичним досягненням і наслідком Люблінської унії для Волині, як і України загалом, стало її об'єднання в складі єдиної держави [5, с. 27-29].

Кінець XVI - початок XVII століть характеризуються посиленням національного і релігійного гніту Польщі, що спровокувало збройні повстання в Україні та Білорусі, найбільше з них 1594-1596 рр. під проводом Северина Наливайка. Збройні виступи вилились у визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У період раннього Нового часу Волинь була долучена до всіх суспільно- політичних і міжнародно-політичних подій, які відбувалися в Європі. Зокрема, із другої чверті XVI століття Європа стала осередком релігійного руху - Реформації. Реформація охопила не лише країни Західної Європи, а й Польщу, Литву, Білорусь та Україну. Поза увагою не залишилася й територія Волині.

Волинська аристократія, переходячи до католицизму, прокладала шлях для діяльності єзуїтів і католицького духовенства. На європейських та українських теренах інституціональні процеси активізувалися з початком раннього Модерного часу. ХУІ-ХУПІ століття - досить важливий, і в той же час складний і неоднозно визначений у політико-дипломатичному контексті трансформаційний період суспільно-політичного життя та ідентичності українців. Цю добу ранньомодерного часу в житті українського народу заполонили такі політичні процеси, як перехід усіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань тощо [1; 2; 5, с. 27-29].

В українській політиці, дипломатії та культурі це була колоритна і плідна епоха пошуку та самоідентифікації українцями себе на європейському просторі, як принципово інституціональна складова їх подальшого розвитку і самоутвердження, формування образів українців та України в поглядах інших народів, і перш за все - європейських народів, а також шляхів та пошуку ідентичності українців у цьому складному вирі суспільно-політичих проявів, механізмів та шляхів подолання конфліктних ситуацій регіональної ідентичності [1; 6, с. 268-274].

Упродовж своєї багатовікової історії Україна, на всіх етапах існування державності, активно впроваджувала в процесі державотворення елементи дипломатичного протоколу, етикету та церемоніалу в контексті загальноєвропейської дипломатичної практики [4, с. 27-29; 6, с. 268-274]. Постійна дипломатична служба у XVI-XVIII століттях набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин і моделей дипломатії.

Українські землі в XVI-XVIII століттях теж були інтегровані в цей загальноєвропейський процес, хоча і в своєрідній формі. Бо вони, роздроблені та ослаблені золотоординським ігом стали об'єктом експансії та опинилися в складі різних держав - Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії, Московського князівства, Кримського ханства, Туреччини та ін. У цей період, кінець XV - середина XVI століть, більшість українських земель знаходилась у складі Великого князівства Литовського й Корони Польської, які аж до самої Люблінської унії (1569 р.) становили два інституційно самостійних політичних організми і зберігали свою державну окремішність. У XVI столітті українські землі втратили національну єдність, але продовжували бути важливим елементом інституціонального розвитку європейської зовнішньої політики і дипломатії, хоча і в складі інших держав [6, с. 268-274; 7].

Широкого розвитку в XVI-XVIII століттях отримала дипломатія як засіб міжнародної політики. Адже саме ця інституція мала своє спеціальне призначення - здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами. У політичному розмаїтті Європи з'явилася нова інституціональна постать - молоде Московське князівство, а на перетині між Заходом і Сходом, західноєвропейської та східноєвропейської зовнішньої політики та дипломатії - українські землі, частина яких перебувала у складі Польсько- Литовської держави [1; 7].

Про це з певністю свідчать дипломатичні документи XVI-XVIII століть. Саме в цей період в Європі відбувається інституціональний процес формування і розвитку норм церемоніалу, етикету та елементів протоколу, порядок поведінки за кордоном власних дипломатів кожної з держав, норми спілкування з іноземними послами. Ті ж ідеї, але в стислій формі, визначали й поведінку представників держави за кордоном. У сукупності ці правила-норми, які регулювали всю зовнішню сторону дипломатичних зв'язків, складали посольські звичаї тієї чи іншої держави.

Виключенням не стала і Польсько-Литовська держава в цілому, і українські землі, зокрема. Саме дипломати повинні були відстоювати прийняті норми посольського звичаю. За дрібницями етикету та елементів дипломатичного протоколу поставали питання політики держави, її ідеології, престижу верховної влади та інституцій, образу держави [8].

Роз'єднаність українських земель, відсутність політичного центру, важкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські навали - усе це гальмувало як розвиток продуктивних сил, так і становлення української політичної та правової культури. Але незважаючи на складні соціально-політичні умови, в яких розвивалася українська політична і правова культура, її подальший поступ не міг зупинитися. Українські землі поступово інтегрувалися в європейську систему міжнародних відносин, яка формувалася в добу раннього Модерного часу. Україна продовжувала розвиватися, поєднуючи в собі кращі традиції минулого та тогочасні досягнення європейських держав, і, зокрема, у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії. Уже в XV-XVI століттях назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних документах, у мемуарах, художніх творах, народних думах та піснях [8; 9].

Усе вищевикладене переконує нас у тому, що ті традиції, які складалися віками, зберігають свою силу та привабливість і в наш час, формуючи позитивні образи українців та України в європейській суспільно-політичній думці та політико-дипломатичному просторі.

В українській політиці, дипломатії та культурі Ранньомодерна доба - це колоритна і плідна епоха пошуку та самоідентифікації українцями себе на європейському просторі, як принципово інституціональна складова їх подальшого розвитку і самоутвердження, формування образів українців та України в поглядах інших народів, і перш за все - європейських народів, а також шляхів та пошуку ідентичності українців у цьому складному вирі суспільно-політичних проявів, механізмів та шляхів подолання конфліктних ситуацій регіональної ідентичності [10; 11, с. 32-36].

XVI-XVIII століття - досить важливий, і в той же час складний і неоднозно визначений у політико-дипломатичному контексті період трансформації суспільно-політичного життя та ідентичності українців. Цю добу раннього Модерного часу в житті українського народу заполонили такі політичні процеси, як перехід усіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Xмельниччини, подальша втрата завоювань тощо.

Міжнародні відносини, зовнішня політика і дипломатія провідних держав Європи доби Середньовіччя та раннього Модерного часу уособлювалися в образі та діях їх правителів (владарів- державців), оскільки підходи, принципи, переконання, рішення та практичні дипломатичні дії багато в чому визначали й загальний поступ дипломатії зазначеного періоду, і визначили її подальший розвиток під впливом національних особливостей та інституціональних процесів протягом XVI -XVIII століть [9; 11, с. 32-36].

Компаративний аналіз і порівняння конкретних зовнішньополітичних доктрин і моделей дипломатії в історичній ретроспективі ставить передусім головною й обов'язковою умовою певний рівень абстрагування від історичного та політико-інституціонального контексту розвитку подій та окремих чинників політико-правових процесів в міжнародно-політичних регіонах.

Постановка проблеми інституціоналізації зовнішньої політики є новою для історичного дослідження, відтак вимагає застосування системного аналізу та відповідної термінології, яка необхідна для виконання наукових завдань. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних та консульських служб провідних європейських держав [1; 11, с. 32-36].

Упродовж своєї багатовікової історії Україна, на всіх етапах існування державності, активно впроваджувала в процесі державотворення елементи дипломатичного протоколу, етикету та церемоніалу в контексті загальноєвропейської дипломатичної практики.

Для доби раннього Модерного (Нового) часу (XVI-XVIII ст.) та й і впродовж до початку ХХ століття, для Європи характерний об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення зовнішньої політики, дипломатичної практики і дипломатичних служб держав європейського простору. У добу раннього Модерного (Нового) часу (XVI-XVIII ст.) відбувається об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення політики та органів зовнішніх зносин держав Європи [1; 4; 6, с. 268-274].

Постійна дипломатична служба у XVI-XVIII століттях набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Філіп де Комін, політик і дипломат початку XVI століття, відзначає: «Два могутніх владарі-державці, якщо вони мають бажання жити в злагоді, не повинні часто бачити одне одного, а спілкуватися їм належить посередництвом досвідчених і мудрих осіб, які будуть проводити переговори і залагоджувати суперечки» [1; 6, с. 268-274].

Одне з центральних місць у теорії й практиці дипломатії раннього Модерного (Нового) часу (XVI - XVIII ст.) посідали саме проблеми розуміння сутності, функцій і методів реалізації влади у сфері зовнішніх зносин і дипломатичної практики [12, с. 136-141]. Особливий інтерес у дипломатичній спадщині XVIXVIII століть викликає питання інституціонального розвитку української дипломатичної практики, норм протоколу та етикету, які формувалися на початковому етапі становлення європейської системи держав, тобто за доби раннього Модерного (Нового) часу. У цей час середньовічна мапа Європи піддається суттєвим змінам. Головним напрямом державно-правових та інституціональних процесів на Європейському континенті став напрям політичної централізації, як найбільш оптимальний, історично виправданий та об'єктивно обумовлений.

Українські землі в XVI-XVIII століттях теж були інтегровані в цей загальноєвропейський процес, хоча і в своєрідній формі. Бо вони, роздроблені та ослаблені золотоординським ігом стали об'єктом експансії та опинилися в складі різних держав - Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії, Московського князівства, Кримського ханства, Туреччини та ін. У цей період, кінець XV - середина XVI століть, більшість українських земель знаходилась у складі Великого князівства Литовського й Корони Польської, які аж до самої Люблінської унії (1569 р.) становили два інституційно самостійних політичних організми і зберігали свою державну окремішність. У XVI столітті українські землі втратили національну єдність, але продовжували бути важливим елементом інституціонального розвитку європейської зовнішньої політики і дипломатії, хоча і в складі інших держав [1; 13, с. 197-201].

У XVI-XVIII столітті в історії України відбулося чимало важливих історичних подій. Складні зовнішньополітичні й внутрішні умови негативно впливали на соціально-економічний, політичний, правовий і культурний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Це проблемне питання, але безумовно одне - що Україна доби раннього Модерного (Нового) часу розвивалася під благодатним впливом загальноєвропейської політичної, інституціональної та правової культури [1; 8].

Широкого розвитку у XVI-XVIII століттях отримала дипломатія як засіб міжнародної політики. Адже саме ця інституція мала своє спеціальне призначення - здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами. У політичному розмаїтті Європи з'явилася нова інституціональна постать - молоде Московське князівство, а на перетині між Заходом і Сходом, західноєвропейської та східноєвропейської зовнішньої політики та дипломатії - українські землі, частина яких перебувала у складі Польсько- Литовської держави. Про це з певністю свідчать дипломатичні документи XVI -XVIII століть. Саме в цей період в Європі відбувається інституціональний процес формування і розвитку норм церемоніалу, етикету та елементів протоколу, порядок поведінки за кордоном власних дипломатів кожної з держав, норми спілкування з іноземними послами.

Ті ж ідеї, але в стислій формі, визначали й поведінку представників держави за кордоном. У сукупності ці правила-норми, які регулювали всю зовнішню сторону дипломатичних зв'язків, складали посольські звичаї тієї чи іншої держави. Виключенням не стала і Польсько -Литовська держава в цілому, і українські землі, зокрема [1; 2].

Саме дипломати повинні були відстоювати прийняті норми посольського звичаю. За дрібницями етикету та елементів дипломатичного протоколу поставали питання політики держави, її ідеології, престижу верховної влади та інституцій, образу держави [1; 8; 11, с. 32-36].

Норми посольського звичаю кожної держави формувалися в конкретних історичних умовах, а сам інституціональний процес норм протоколу, церемоніалу й етикету відбувався на загальноєвропейському рівні. Нові умови, новий статус багатьох держав вимагали нового дипломатичного інструментарію, нових методів і форм державної обрядності, у тому числі й дипломатичної [1; 10; 14].

Протягом наступних сторіч йшов процес непохитної формалізації, інституціоналізації посольського звичаю, дипломатичної практики та елементів дипломатичного протоколу в усіх державах Європи, наближаючи його до церемоніалу, дипломатичного протоколу і етикету Нового часу (XIX століття).

Роз'єднаність українських земель, відсутність політичного центру, важкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські навали - усе це гальмувало як розвиток продуктивних сил, так і становлення української політичної та правової культури. Але незважаючи на складні соціально-політичні умови, в яких розвивалася українська політична і правова культура, її подальший поступ не міг зупинитися [9].

Українські землі поступово інтегрувалися в європейську систему міжнародних відносин, яка формувалася в добу раннього Модерного часу. Україна продовжувала розвиватися, поєднуючи в собі кращі традиції минулого та тогочасні досягнення європейських держав, і, зокрема, у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії.

Уже в XV-XVI століттях назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних документах, у мемуарах, художніх творах, народних думах та піснях. У розвиток українських дипломатичних традицій та протокольної практики XVI-XVIII століть вагомий вклад внесли - козацька дипломатія, дипломатія Дмитра Вишневецького, дипломатія Богдана Хмельницького. Козацька дипломатична служба була достатньо відомою у всій Європі. Її представників приймали при дворах європейських монархів. Доба Гетьманату залишила в спадок Україні надбання дипломатії Івана Виговського, Івана Мазепи, Пилипа Орлика [7; 9].

Дипломатична діяльність Пилипа Орлика мала не скільки практичні, а стільки - ідеологічні результати. Саме завдяки його безперестанній боротьбі за незалежність України, розроблена ним державна конституція «Конституція прав і свобід Запорізького війська», сприяли тому, що в тогочасній Європі було сформовано образ України та погляди в пересічних громадян, що незалежна Україна потрібна Європі як противага міцніючій Російській імперії, що виникла на базі Московського царства. За наступних гетьманів - Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського та правління Малоросійської колегії Україна поступово перетворилися на провінцію Російської імперії і знаходилась під впливом її дипломатичної практики та протоколу. Набуваючи дедалі більше національних рис, політична і правова культура України доби раннього Модерного часу значно вплинула на подальший розвиток української державності, інституцій, правової системи та національної культури, особливостей національного протоколу, етикету та дипломатичної практики [1; 10; 15].

Величезним досягненням XVI-XVIII століть було формування образів українців і політичних поглядів про те, що Козацька держава, Гетьманщина стали духовними спадкоємцями України-Русі (Київської Русі/Київської держави) [1; 10; 15]. Вони наполегливо зміцнювали наснагу державницько-національної свідомості, яка витримавши нелегкі випробування у XVIII, перейшла у XIX -XX століття [9; 16, р. 18-20].

Спираючись на стратифікаційні ретроспективні порівняння маємо можливість констатувати, що у період XVI-XIX століть, і в Західній, і в Східно-Центральній Європі дипломатичні засоби застосовувалися як правило одні й ті ж, у всякому разі подібні, хоча, звичайно, існували і розбіжності, обумовлені особливостями історичного розвитку держав, національними звичаями і характером міжнародних відносин західноєвропейського і східно-центральноєвропейського регіонів.

Дипломатична практика, норми протоколу і етикету, церемоніал та посольський звичай не залишалися незмінними та стійкими, вони постійно оновлювалися, сприятливо реагуючи на зміни в міжнародному житті Європи і на особливості розвитку суспільства [1; 16, р. 18-20].

Протягом XVI-XVIII століть відбувався процес непохитної інституціоналізації посольського звичаю, дипломатичної практики, дипломатичного протоколу та церемоніалу. Українська дипломатія та елементи дипломатичного протоколу (посольства, дипломатичне листування, дипломатичний церемоніал) активно застосовувалися в XVI-XVIII століттях і свідчили про Україну, як європейську державу, яка активно боролась за свою незалежність, за своє місце в сім'ї європейських народів.

Розвиток українського суспільства та формування ментальної світоглядної моделі української нації у XVII-XVIII століттях відбувалося в складних соціокультурних та політико-дипломатичних реаліях трансформаційної доби - доби раннього Модерного часу [16, р. 18-20].

У цей період пріоритетними кластерами інституціонального розвитку українського суспільства необхідно виокремити: політичний лад на території українських земель; національні процеси в Україні; соціальна еволюція українського суспільства та його ментальна модель; зміни в ідеології українського суспільства; реформаційні процеси в Україні; боротьба за об'єднання релігій в Україні; результати ідеологічного протистояння; українська інституціональна історія та «культурний поворот» та ін. Політичний лад на території українських земель на початку XVII століття характеризується кардинальними змінами в контексті процесів європейського державотворення, соціокультурних і політико-дипломатичних моделей держав Європи [1; 6, с. 268-274; 9; 10].

Після Люблінської Унії 1569 року відбулося утворення нової держави, яка об'єднала Польщу і Литву як дві рівноправні половини. Польща називалася Короною, а Литва Князівством. Разом ці складові отримали назву Речі Посполитої (з пол. Rzecz pospolita - «справа загальна», офіційна назва польсько- литовської держави з часів Люблінської унії 1569 р. до 1795 р.). У перекладі Річ Посполита означає «республіка», хоча офіційно Польська держава того часу залишалася монархією. Річ Посполиту очолював виборний король (одночасно король польський і великий литовський князь). Але особливістю Речі Посполитої було те, що це була республіканська монархія в якій реальна влада зосереджувалася у Великому сеймі. Великий сейм являвся станово-представницьким органом що складався із двох палат: сенату та посольської ізби (палати, або Вального сейму; він у Варшаві збирався кожні два роки).

Сенат - складався із представників пануючих станів: магнатів та духовенства і визначав головні засади зовнішньої політики. Без Сенату король не міг ні розпочати ні завершити війну.

Посольська Ізба називалася так через те, що її депутати звалися послами, оскільки представляли місцеву шляхту із обох частин держави. Вони визначали головні засади внутрішньої політики, оскільки володіли правом «вільного вето» (Liberum veto), тобто будь-який депутат міг заблокувати будь-яку законодавчу ініціативу монарха. Більше того, постанови сейму проводилися в життя тільки в тих землях, де їх затверджувала місцева шляхта на звітному (реляційному) сеймику (соймику). Сеймик був вищою владою на місцях.

Об'єднання в одній державі військового та економічного потенціалу Польщі, Литви та України поставило Річ Посполиту в один ряд із наймогутнішими державами Європи. Але з іншого боку надмірна концентрація влади у центральному представницькому органі та в місцевих сеймиках і зведення до мінімуму прав монарха гальмувало процес централізації Речі Посполитої та врешті -решт привело Польщу до політичної катастрофи і втрати державності у XVIII столітті [1; 9].

Крім того, складові Речі Посполитої - Польща і Литва зберігали свою автономію, маючи окрему адміністрацію, військо, закони. У той же час українські землі остаточно позбавлялися автономії та решток державності і переходили до складу Польської частини Речі Посполитої.

Уся територія Речі Посполитої, у тому числі українські землі, поділялися на воєводства. На території українських земель знаходилось 6 воєводств: Руське (Галицьке) - центр м. Львів (повіти: Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька, Холмська); Белзьке - центр м. Белз (повіти: Бузький, Городельський, Грабовецький); Волинське - центр м. Луцьк (повіти: Володимирський, Луцький, Кременецький); Подільське - центр м. Кам'янець (повіти: Кам'янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський); Брацлавське - центр м. Брацлав (до 1598 р.), Вінниця (з 1598 р.) (повіти: Брацлавський, Вінницький); Київське - центр м. Київ (повіти: Київський, Овруцький, Житомирський).

При Владиславі IV в результаті війн Речі Посполитої із Московською державою до українських земель Польщі була приєднана Чернігівщина (1634 р.). Тому в 1635 р. на приєднаній території було утворене 7 воєводство Чернігівське (повіти: Чернігівський та Новгород-Сіверський). На чолі воєводств стояли воєводи. Воєводства поділялись на повіти Їх очолювали старости і каштеляни (коменданти фортець). Унія підтвердила, що державною релігією в Речі Посполитій є католицтво. Українські магнати і шляхта, які прийняли католицтво зрівнювалися у правах з поляками.

Остаточно державний устрій Речі Посполитої сформувався у 70 -ті рр. XVI століття. Після смерті бездітного короля Сигізмунда II Августа у 1572 році обірвалася польська лінія династії Ягелонів, що правила і в Литві, Чехії Угорщині (засновник - Ягайло польський король з 1386 року).

Після цього в Речі Посполитій вступив у дію принцип виборності королів. Обраний король зобов'язувався не порушувати прав та привілеїв магнатів і шляхти. Невиконання цього обов'язку давало право феодалам не підкорятися владі короля і вести проти нього збройну боротьбу [1; 8].

Новими польськими королями стають представники шведської династії Ваза. З 1587 р. королем Речі Посполитої став Сигізмунд III Ваза, який правив 1587-1632 рр. У 1592-1599 рр. він був одночасно і королем Швеції. У Польщі він прийшов на зміну трансільванському князю Стефану Баторію (1576-1586).

Не дивлячись на те, що Швеція - батьківщина Сигізмунда перейшла у лютеранство сам король виховувався і все життя знаходився під впливом єзуїтів. Сигізмунд дозволив єзуїтам створювати свої установи (інституції) у Речі Посполитій (єзуїтські школи). Усе це ще більше посилювало тиск католицизму на українських землях, оскільки єзуїти виховували Сигізмунда з позицій того, що головне завдання монархів є поширення католицизму у світі.

Син від першого шлюбу Сигізмунда Владислав IV став наступним королем Речі Посполитої і правив протягом 1632-1648 рр. Після нього королем став Ян II Казимир. На початок XVII ст. у суспільно - політичному житті України відбуваються докорінні зміни: 1) українські землі потрапляють у політичну залежність від Польщі, вони були інкорпоровані (включені) до її складу без будь-якої згоди української еліти; 2) ускладнюються соціальні відносини в українському суспільстві; 3) по складному шляху йде процес інституціонального розвитку культурно-конфесійних проблем [1; 7].

Особливим етапом інституціональної історії України - став перебіг та трансформація національних процесів у добу раннього Модерного часу.

Пожвавлення національних процесів в Україні починається після визволення від монголо-татарського панування та із входженням українських земель до Литовського князівства (друга половина XIV ст.). На початок XVII ст. на території України проживало приблизно 5 млн. населення. У Європі на цей час жило біля 100 млн.; Франції 15, Німеччині 20, Кпани 10, Англії та Швеції по 3, Голландії більше 1, Росії більше 10.

Характерною особливістю формування української нації було проникнення в середовище корінного населення великої кількості інших народів (поляків, євреїв, словаків, білорусів, росіян, татар та ін.). Не дивлячись на таку кількість різних етносів відбувається консолідація українського народу завдяки тому, що Литовська князівська влада набагато сприятливіше ставилася до української мови, релігії, культури.

Разом з тим, ставало все більш очевидним, що Литва не здатна захистити ні український народ ні себе особисто. У другій половині XVI ст. скориставшись складним становищем Литви Польща інкорпорує Литву до свого складу, посиливши при цьому своє проникнення в українські землі. Все це стимулювало прагнення українського народу до державного самовизначення, що спочатку знаходить своє відображення в етнічній консолідації українців [2; 9].

Ознаками етнічної консолідації в Україні на початок XVII століття є: географічне визначення центру української народності. Ним стає Наддніпрянщина (Середнє Подніпров'я); уніфікація матеріальної культури. Перш за все це стосується знарядь праці та транспорту. Головними знаряддями праці стають - плуг, коса, серпи, ціпи, жорна. Основним видом транспорту стає віз, а на воді - струги, байдаки (чайки); уніфікація побуту та житла. Житло будується за допомогою зрубного та каркасного методів. Окрім житлових будівель зводяться сараї, кухні, комори. При кожному будинку заводиться сад. Набуває традиційних рис і одяг. Зокрема, серед жіночого одягу поширеною стає плахта (поясний одяг зшитий по довжині із двох половинок різнобарвної матерії, до початку 20 ст. заміняла спідницю), серед чоловічого - шаровари.

Топонімічна та етнонімічна еволюція в цей період має свої інституціональні особливості. Топонім (грец. - місцевість + ім'я) - назва місцевості. Після розпаду Київської Русі продовження її традицій взяло на себе Галицько-Волинське князівство, яке називало себе Малою Руссю. Поступово ця назва розповсюдилась і на центральну Україну. За Північно-Східними землями колишньої Київської Русі закріпилася назва Велика Русь (Московія) (XIV ст.).

Концепт «Україна» у XVII-XVIII століттях набуває широкого вжитку [1; 2; 7; 8; 9; 10; 17].

У цей же час починає використовуватися назва «Україна» як територіально-географічна одиниця - нею називали окремі українські землі: Поділля, Волинь, Лівобережжя. У XVII столітті назва «Україна» поступово витісняє назву «Русь». Зокрема, відомий твір французького інженера Боплана від 1650 р. називався «Опис України». На той час Польща і Росія використовувала цю назву по відношенню до окраїн своїх земель. У той же час українці в XVII столітті вже починають називати свою територію «Україною» для того, щоб підкреслити її окремішність як самостійної руської землі, а не як окраїну чиєїсь території.

Етнонім (грец. - народ + ім'я) - назва народу. Оскільки Україна вважалася спадкоємицею Київської Русі і довгий час називалася Мала Русь, то її жителі іменувалися «руськими», «русинами» або «малоросами». З появою козацтва українців почали називати «козаками», «черкесами» (адигейське - людина зброї), хохлами. У кінці XVII - на початку XVIII ст. у зв'язку із поширенням топоніму «Україна» набуває розповсюдження слово «українець», уже як визначення національної приналежності людини [1; 2; 9; 17].

У XVII-XVIII століттях слово (концепт) «Україна» набуває топонімічного та етнонімічного змісту й означає назву національної території та етносу українського народу. Поява та все більше використання топоніму «Україна», та етноніму «українець» свідчить про важливі зміни у національній свідомості українців у XVII-XVIII ст. - жителі українського краю почали активно виокремлювати себе із загальнослов'янського масиву. Назва «Україна» у зазначений період стає важливим фактором консолідації українського народу [17].

Важливим фактором консолідації українського народу була мова. У XVII столітті триває процес формування української мови, який завершується у XVm столітті створенням української літературної мови (1798 р. - «Енеїда» Івана Котляревського). Для XVII ст. характерним була втрата свого значення слов'яноруської мови, яка являла собою український варіант церковнослов'янської. На ній писалися церковні книги, але вона була малозрозумілою народу.

У XVH ст. остаточно закріплюється староукраїнська (проста, народна) мова. Для неї характерним є поява звука і літери «і», «ї» замість «о» та «є» (Київ-Києв). Першим прикладом переходу церковних писань на українську просту мову є переклад Євангелії (від гр. - добра новина. Чотири книги Нового Заповіту написаних Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном. Описується земне життя Ісуса Христа, його смерть, вознесіння і воскресіння). Воно було здійснене у Пересопницькому монастирі у 1556-1561 рр. Пересопницьке Євангеліє стало ритуальним документом на якому сьогодні складають присягу українські Президенти. На початок XVH століття в українських землях сформувалася мова, відмінна від мов інших слов'янських народів.

Посилення гуманістичних ідей в Україні, які передбачали, у тому числі повагу до особистої свободи, до рідної мови, культури, віри, історії. Найвизначнішою постаттю серед Східнослов'янських гуманістів був Станіслав Оріховський. На Західній Європі його називали «рутенський Демосфен». Демосфен (384-322 до н.е.), афінський оратор. Ruthenia Рутенія - пізнєлатинська назва Русі.

У центрі уваги його поглядів були питання розбудови правової держави, розвиток історичної науки, дослідження етногенезу слов'ян (Твір «Про турецьку загрозу»). Гуманістичні ідеї та нові тенденції проникали у всі сфери українського життя. Вони свідчили про консолідацію українського народу, формування національної свідомості. Ці процеси в Україні проходили в руслі загальноєвропейських процесів гуманізму та формування націй і національних держав. На початок XVH століття український етнос набуває своєї знакової сутності на рівні території, побуту, назви, мови, вбрання (одягу) та загальноєвропейських ідей. Особливий характер у добу раннього Модерного часу набуває соціальна еволюція українського суспільства [2; 7; 8; 9].

На початок XVH століття завершується формування шляхетського стану. Для цього польсько- литовський уряд провів ряд заходів санаційного характеру (від лат санатіо - оздоровлення, очищення). По перше, «вивід шляхетства», або походження шляхетства почало вестися від боярських родів, що служили польсько-литовським князям; по-друге, були проведені люстрації (від лат. люстратіо - очищення, ревізії) замків і староств у результаті яких було уточнено склад шляхти; по-третє, підпорядкованість українських земель Речі Посполитій привела до того, що польські королі, намагаючись ополячити та окатоличити українські землі урівнюють українських аристократів у правах з польськими. Верхівка українського суспільства отримує статус магнатів і шляхти.

Магнати (лат. Maqnatus - багата, знатна людина) - великі земельні власники, аристократи. Вони звільнялися від військової служби, отримували право самоврядування в місцевих (земських) справах. Поруч з польськими магнатами (Жолкевськими, Потоцькими, Калиновськими, Конецьпольськими) з'являються і українські - Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі. Вони володіли величезними територіями на Київщині, Брацлавщині, Лівобережній Україні.

Фактично вони мали статус некоронованих королів: засновували міста, організовували військові загони, роздавали землю, чинили суд. Як і європейські аристократи, українські магнати визначали культурні стандарти суспільства, були носіями таких якостей як честь, вихованість, художній смак, меценатство, зовнішній одяг. Виняткові політичні й особисті права перетворювали магнатів у гоноровий стан, виробили в неї звичку зневажливо ставитися до селян та рядових міщан.

Шляхта (пол. Szlachta) - стан земельних власників, що перебували на військовій службі в короля. У XVH столітті вона поділялася на вищу і нижчу категорію. Вищу складали «уроджені» рицарі або спадкові шляхтичі. Нижчу категорію являли напівлицарі, або панцирні лицарі, що служили магнатам «конем», тобто виконували військову, шляхетського роду службу (до них належали Іван Мазепа, Павло Тетеря). Такий шляхтич був більш демократичний ніж «уроджений» і не ставився принизливо до «черні» та будь-якої невійськової діяльності [9].

Поміж шляхтою і селянами існувала ще одна категорія - «замкові слуги». До їх повинностей належало розвезення пошти, сторожування на валах тощо. Ця категорія не мала шляхетських прав, але на відміну від селян підданих, були особисто вільними. Духовенство. Здебільшого представники духовенства були вихідцями із шляхти (П. Могила, Є. Плетенецький).

Українська шляхта і духовенство, що не позбулася своєї етнічної приналежності, витіснялися і принижувалися польською та денаціоналізованою українською елітою. Це вело до переходу частини української знаті до лав козацтва (наприклад П. Сагайдачний), а частина українського духовенства стає під захист козаків [8; 9; 10].

Селяни - складали переважну більшість українського народу. Селяни поділялися на декілька категорій: до першої - належали дворові холопи, які жили при маєтках феодалів, були безправними і беззахисними. Після Третього Литовського статуту (1588) їх переводили у розряд залежних селян, що наділялися землею (отчичів). До другої - вільні селяни-общинники, що об'єднувалися у сільську общину у якій існувала кругова порука у виплаті данини та відбуванні загальних повинностей. Общини управлялися старостами.

До третьої - належали тяглі селяни. Вони були приписані до панських земель і виконували на них «тяглу» повинність (орали, сіяли, будували греблі, дороги, тощо). Тяглі селяни переходили у спадок, або дарувалися.

До четвертої - відносяться селяни, що мали особисту свободу, але не мали землі. Вони ставали батраками - наймаючись на різні роботи та позичаючи у нього зерно, реманент, тощо.

Козаки (реєстрові) - соціальна категорія, що сформувалася у XVI-XVII століть Її не існувало в інших державах. Козаки займали проміжне місце між селянином і шляхтою. Вони, як і шляхта несли військову службу, отримували за це гроші і були особисто вільними. Але на відміну від шляхтича козак не мав права володіти підданими. Особливістю цієї соціальної категорії було: по-перше - козацтво не посідало панівного становища і не було соціально замкнутим; по-друге - освоюючи південні землі козаки перетворювалися у вільних виробників фермерів, запроваджуючи нові економічні відносини. Ці економічні засади господарювання козаків були найпередовішими в Європі у XVII столітті й були непримиримим протиріччям до відсталої фільваркової системи, яка ґрунтувалася на кріпацтві. Тому козацтво, за своєю економічною природою, було найбільш придатною категорією для соціальної та національної боротьби [10].

Міське населення поділялося на три основні соціальні групи: патриціат (купецька верхівка, члени магістрату) у їх руках зосереджувалася влада в місті; середній стан, бюргерство - цехові майстри, середні та дрібні торгівці; міські низи позацехові ремісники, підмайстри, наймити. На другу і третю групу лягав основний податковий тягар: натуральні податки, праця на користь міста (дороги, мости), церковна десятина.

За юридичним статусом міста поділялися на державні (королівські) та приватні (магнатські, шляхетські, церковні). Населення приватних міст змушене було відбувати і панщину. Жителі королівських міст за певну плату могли добитися привілейованого права - Магдебурзького.

Важливою віхою в ідеології українського суспільства доби раннього Модерного часу стали зміни ментальних установок і моделей та реформаційні процеси в Україні [9; 18, с. 80-93].

Релігія була основою тогочасної суспільної ідеології, тобто системи поглядів і в Україні, і в Європі. Кнуюча дійсність оцінювалася виключно за церковними догматами. Набувають інституціонального розвитку духовна дипломатія і релігійна дипломатія. Разом з тим у XVI -XVII століттях на європейському континенті починається перехід від панування однієї до співіснування декількох релігійних ідеологій. Саме нові релігійні вчення й були ідеологічною основою європейської модернізації.

Разом з тим, поруч Іспанією, Португалією та Італією - Річ Посполита перетворюється у форпости католицизму. Це було викликано тим, що ці країни стали прикордонниками католицької цивілізації - на межі з ісламським та православним світом. Католицизм означав для них нерозривний зв'язок з цивілізованою Європою. З іншого боку - відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI століття стала однією із причин глибокої кризи Речі Посполитої. Крім того, релігійна політика Речі Посполитої привела до гальмування процесу консолідації української нації.

У Європі поява релігійного плюралізму пов'язується із Реформацією. Реформація (від лат. Reformatio - перетворення, поліпшення) - загальноєвропейський антикатолицький рух. Як і в Європі - в Україні Реформаційні процеси проходили в одні хронологічні рамки: Реформація починається у XVI ст., активно йде протягом XVII ст., остаточно завершується у XVIII столітті. Як і в Європі реформаційний рух в Україні був спрямований проти церковного землеволодіння, за здешевлення церкви, обмеження її влади. Участь у реформаційних процесах брали різні прошарки суспільства [1; 10].

Головним напрямом європейської реформації був протестантизм (від лат. Protestans - публічно доводити) основними принципами якого були: відмова від складної системи церковної ієрархії, спрощення релігійного культу (відмова від культу Богородиці, ікон, святих, ангелів; число таїнств зводилося до двох: хрещення і причащання) [2; 18, с. 80-93].

На перше місце виходила істина віра, а не її атрибути, жорстоко критикувалися індульгенції за гріхи. Гз самого початку в протестантизмі виникає декілька течій, найбільш поширеними серед яких були лютеранство і кальвінізм за іменами засновників цих течій Мартіна Лютера (1483-1546) і Жана Кальвіна (1509-1564).

Відрізнялися лютеранство і кальвінізм зокрема тим, що в лютеран запроваджувалася широка самостійність прихожан. У кальвіністів зберігалася велика влада пресвітерів (старійшин) общин над прихожанами. Тому кальвіністська церква більш монархічною і ближчою до католицизму.

У Польщу та українські землі реформаційні ідеї проникають через студентів (спудеїв), що навчалися в німецьких університетах. Вони привозили протестантську літературу, критикували духовний занепад католицизму і виступали за поворот до «чистої Євангелії та щирого слова божого». Протестантизм у Речі Посполитій пов'язувався із кальвінізмом, більш спорідненим із католицизмом, як уже відмічалося. Польські кальвіністи створювали організації «польських братів», визнавали тільки Бога Отця і повторно приймали обряд хрещення [19].

Наприкінці XVI ст. виходець із Італії Фауста Соцін надав польському протестантизму теологічної завершеності (з 1579 року він жив у Польщі де і очолив Реформаційне крило). Тому в Польщі та Україні реформація в першу чергу пов'язується з такою течією як соцініанство [19; 20, с. 51-79].

Соцініани виступали проти вчення про трійцю, проголошували Христа людиною, а не богом, Дух Святий - не є особою, лише прояв сили Божої. Відкидали всю зовнішню церковну обрядовість. Пропагували віротерпимість та ідеологічну свободу. Особливо було розповсюджене на Волині (Гоща) та Поділлі (Хмельник). Було представлене в Києві та Чернівцях. В Україні це був рух магнатів проти засилля польської шляхти. Але масового поширення соцініанство не набуло.

Боротьба за послаблення влади духовенства у суспільстві велася в Україні як і в Європі шляхом розгортання громадських об'єднань. В Україні ними були братства. Так називали релігійні громадські об'єднання міщан при православних церквах. Вони виникли ще в другій половині XV століття. Спочатку братства займалися доброчинною діяльністю - допомагаючи храмам, опікувалися малоімущими, незаможними, малозабезпеченими тощо. Але в умовах культурного зубожіння православної церкви братства стають центрами культурно-освітньої діяльності - створюють бібліотеки, друкарні, школи де навчання велося українською мовою.

На межі XVI ст. братства починають боротися за поліпшення церковного життя: вони виступали проти матеріального збагачення церкви, зловживань духовенства, намагалися очистити релігійне життя від пишної зовнішньої обрядовості. Ряд братств (Львівське Успенське, Київське, Луцьке) отримало право контролювати духовенство і підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо константинопольському патріарху. Це право називалося ставропігійним, а братства стали ставропігійними.

На відміну від Європи в Україні боротьба з католицизмом тільки частково велася у формі протестантизму. Набагато в більшій мірі в Україні посилювалося протистояння католицизму та православної віри. Історична місія православної церкви полягала не в реформуванні католицизму, а в захисті віруючих від свавілля католиків. На цьому шляху було два варіанти: жорстке протистояння релігій або - спроба їх примирення й пошуку компромісів.

Релігійна дипломатія (духовна дипломатія) стала впливом фактором в інституціональній боротьбі за об'єднання релігій в Україні на межі XVII століття [19; 20, с. 51-79].

Зародження великого протистояння між православними і католиками в Україні привело до спроб об'єднання релігій. Ідеологічна боротьба між прихильниками та противниками об'єднання церков тривала із 80-х рр. XVI століття. Одним із ревнивих проповідників об'єднання був відомий єзуїт Петро Скарга. У своєму трактаті «Про єдність Божої Церкви під одним пастором» він писав, що «Ктинною є тільки одна церква - Римо-Католицька. Тому для Русі було б найкориснішим відкинути «помилки греків» і об'єднатися з престолом істинної віри». Але за життя Папи Сикста V, противника унійного задуму, справа не просунулась далі.

У 1592 р. папський престол посів Климент VIII рішучий прихильник об'єднання церков. У Речі Посполитій позиції прихильників Унії посилилися тим, що у 1593 році Володимиро-берестейським владикою став колишній Берестейський сенатор і каштелян Шатій (Адам) Потій (1541-1613) - людина освічена та авторитетна. Він разом із волинським єпископом Кирилом Терлецьким склали так звані «Торчинські артикули», що визначили умови Унії.

Цей документ підписали представники вищого православного духовенства (митрополит Михайло Рогоза і 7 владик). Навесні 1595 року цей документ затвердив і Папа Клемент VIII. Його основний зміст полягав у наступному: форми таїнств та обрядів Руської Церкви лишаються незмінними; кандидати на вищі духовні пости обираються тільки з-поміж людей «руської та грецької націй». Владик висвячує митрополит, а митрополита - владики. Однак затвердження він має отримати від папи, а не від Константинопольського патріарха, як було до цього; владики Уніатської церкви стають членами польського сенату нарівні з католицькими єпископами (гарантувалися політичні права уніатської церкви, але фактично це не виконувалося до 1790 р.); усі монастирі, храми й церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб (гарантувалися майнові права уніатської церкви); людей східного обряду забороняється вихрещувати у католицтво, допускаються мішані шлюби без переходу одного з подружжя до віри іншого (декларувалася рівноправність церков, хоча вихрещування в католицтво було дуже поширеним); Уніатська церква може утримувати школи та семінарії «грецької та словенської мови», а також закладати власні друкарні; юрисдикція Константинопольського патріархату на території Речі

Посполитої втрачає чинність. Проти подібних дій виступив Василь-Костянтин Острозький - український магнат, київський воєвода, князь, власник земель на Правобережжі. Крім того він був світським патроном Руської церкви. Він не виступав принциповим противником Унії, але наполягав на власному проекті так званої «Універсальної унії». Вона передбачала об'єднання Східної та Західної церков за згодою усіх патріархів у тому числі і Московського. З огляду на вороже ставлення Московії до «латинства», це робило унійну справу нереальною. Острозький поставив ультиматум: питання унії мають бути обговорені на Соборі за участю духовенства та шляхти.

Тим часом, посольство Руських владик на чолі з Терлецьким та Потієм прибуло до Риму і добилося офіційних слухань про Унію. 23 грудня 1595 році в парадній залі Константина у Ватикані, у присутності Папи Климента VIII та 33 кардиналів відбулася урочиста церемонія прийняття Київської митрополії до союзу з Римо-Католицькою церквою [1; 20, с. 51-79].

У цей же день була випущена Папська Булла (документ від лат. Bulla - шар, металева печатка, що скріпляла папські чи королівські акти) під назвою «Maqnus Dominus» (Великий Господь), яка оголосила унію завершеною. У пам'ять про цю подію Папа наказав вибити пам'ятну медаль «Ruthenis receptis» (Русинів прилучення). Але після цього в українських воєводствах Волинському, Київському, Брацлавському, Руському почалася масова агітація проти Унії. Від Унії відмовилися православні владики: Перемиський Михайло Копистянський та Львівський Гедеон Балабан. Публічне обговорення Унії відбулося і на Сеймі навесні 1596 року. За рішенням польського короля Сигізмунда III розв'язання питання Унії мало відбутися на соборі в м. Бересті.