Концепт "Україна", українські землі та українське суспільство в добу раннього модерного часу (XVI-XVIII століття)

До церковного собору, призначеного на 16 жовтня 1596 року в Бересті готувалися як до військового бою - з гарматами та обозами. До збройного конфлікту не дійшло, але не дійшло і до порозуміння. Не вдалося організувати навіть спільне засідання. Уже із 18 жовтня сторони почали соборувати нарізно - уніати в міській соборній церкві св. Миколая, а православні - у садибі, де зупинився князь Острозький. Кожен із соборів розпочав із проголошення власної легітимності, а закінчив відлученням від церкви відступників. З одного боку це зробив Унійний митрополит Михайло Рогоза, з іншого - намісник константинопольського патріарха Никифор.

Польський король Сигізмунд III став на сторону уніатів і 23 грудня 1596 року видав універсал де рішення Берестейського унійного собору проголошувалося обов'язковим. Шляхом об'єднання правослов'я і католицтва виникає ще одна гілка християнства - греко-католицька. Берестейський собор із інструменту порозуміння та об'єднання перетворився на символ розбрату і ворожнечі. реологічне протистояння в Україні завершилося трансформацією та модифікацією релігійної політики та віросповідання доби раннього Модерного часу [2; 9; 10].

Реологічне протистояння було викликано не релігійними причинами, оскільки об'єктивно, традиційній обрядовості Руської Церкви нічого на загрожувало, а підтримка Папи сприяла зміцненню православних у католицькій державі. В основі ворожого ставлення до Унії лежало неприйняття західних цінностей (католицька церква, протестантизм, монархія), заперечення їх як замаху на справедливу і добру старовину. Свого роду це був виклик куди рухатися на Схід чи на Захід.

Не сприйняття Західних цінностей призвело до того, що наступ католицизму почав поєднувався з ополяченням. Це сприяло переходу ідеологічного протистояння в Україні на рівень національного. За приналежністю до певного релігійно-ідеологічного табору українське суспільство XVII століття поділялося на «схизматів» і «ляхів».

Схизмати (від. гр. схизма - розкол) так католики зневажливо називали православних українців та противників католицизму. Вони вважали, що це розкол Єдиної церкви Христової.

Ляхами - спочатку називали українців, що перейшли в католицизм. Одвічних католиків називали поляками. Пізніше ляхами стали називати всіх католиків, отже це не етнічна назва, а назва приналежності до релігійної ідеології.

Наслідком розвитку релігійної ідеології у Європі стало відокремлення від католицизму в результаті Реформації понад десяти країн (Англія, Голландія, Шотландія, Швейцарія, Швеція, Данія, Чехія, Угорщина, частково Німеччина). Запекла релігійна боротьба в Західній Європі поступово завершилася правом вільного вибору релігії, релігійна терпимість стала частиною Західноєвропейської культури. Реформація сприяла демонтажу традиційно-авторитарних основ Західноєвропейської цивілізації.

Крім того, реформаційні процеси в Європі привели до реорганізації в самій католицькій церкві. Вона позбувається своїх ортодоксальних ознак (інквізиція, індульгенція). В Україні ідеологічні процеси привели до поглиблення релігійного протистояння між католиками - греко-католиками - протестантами - православними. В Україні, на відміну від Європи, релігійний фанатизм у XVII столітті не спадає.

Православна церква в Україні в таких умовах була позбавлена об'єктивних умов для своєї внутрішньої реформації, тому залишилася догматичною і до сьогодні. Крім того, це визначило її подальшу залежність від Московського патріаршества.

Реформаційний рух в Україні у XVII столітті не дивлячись на свої особливості, був складовою загальноєвропейського реформаційного процесу. Але на відміну від національних процесів, ідеологічно - релігійне життя в Україні не сприяло консолідації українського суспільства. Невизначеність у питанні віри та ідеологічних пріоритетів Схід-Захід стає однією із причин гальмування державотворчих процесів в Україні. Ця ж обставина стає однією із причин нових національних рухів на території нашої держави в майбутньому [1; 9; 10; 21, с. 11-31].

У трансформаційну добу раннього Модерного часу інституціональні зміни відбуваються у всіх сферах суспільно-політичного, політико-дипломатичного, економічного і соціогуманітарного життя: розвиток землеробства, тваринництва і промислів в Україні; правове та адміністративне становище українських міст; розвиток ремесла та цеховий устрій в українських містах; внутрішня та зовнішня торгівля в українських землях; процеси збереження української ідентичності та ін. [1; 9; 22, с. 13-15; 23; 24, с. 90-100; 25; 26].

Перше місце серед сільськогосподарських культур належало житу, яке було основним продуктом харчування для маси населення і головною експортною культурою. Дуже поширені були посіви вівса. Однак найрентабельнішою культурою треба визнати пшеницю. Попит на пшеницю зростав увесь час, а ціна на неї була майже вдвоє вищою, порівняно з вартістю жита. Проте пшениця потребує кращого ґрунту і стараннішого його обробітку. Тому посівна площа пшениці зростала переважно в панських маєтках.

Панівною системою землеробства залишалося трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Розвиток землеробства характеризувався загальним зростанням зернової продукції. Тваринництво розвивалося, здебільшого, на Київщині і Брацлавщині, а також у гірських районах Галичини. Великі феодали в значній кількості відгодовували волів, яких продавали на ярмарках. Худобу, особливо з Київщини, збували також у Росію. У великих фільварках нерідко займалися і табунним конярством. Чимало коней продавали для поповнення своєї та іноземної кавалерії. У Галичині, на Волині, Поділлі та Київщині в маєтках з'являється молочарське господарство, продукти якого переважно теж ішли на продаж. Молочарство інтенсивніше розвивалося в західних частинах України, де були розвинутіші міста. У маєтках, де розводили рогату худобу, чимало виробляли масло, сир тощо.

Певне місце в економіці країни посідало бджільництво, продукти якого йшли на ринок. Бджільництво було поширеним заняттям серед деякої частини селянства, козацтва, міщанства, а також феодалів. У той час поряд із бортництвом з'являється і вуликове бджільництво. Якщо перше існувало переважно в Поліссі, то друге - у центральній частині країни і на півдні, у степах. Приблизно таке ж місце належало і рибальству [1; 9; 26].

У селянському господарстві рибальство, як і раніше, було допоміжним заняттям, і значення його залежало передусім від наявності рибних угідь. У фільварках розвивалося рибництво, якому намагалися надати товарного характеру. З цією метою магнати і шляхта часто заводили рибні ставки й експлуатували їх або самостійно, або віддавали в оренду міщанам, а то й своїм селянам. У великих господарствах це було одним із джерел прибутку.

У XVI - першій половині XVII ст. відбувався подальший розвиток ремесла в Україні. Районами найрозвиненішого ремесла були Руське воєводство і, певною мірою, Волинь. Серед ремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна, простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, ряден [26].

Аналогічне можна сказати про гончарство. Сільські ремісники - ткачі, шевці, кравці, гончари, колісники, бондарі, чинбарі, гарбарі, лимарі виготовляли продукцію як для замовника, так і на ринок. Отже, сільські ремісники, ще зв'язані з сільським господарством, уже почали виступати як дрібні товаровиробники. У сільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промислові підприємства для переробки зерна на борошно, крупу, горілку, пиво.

Магнати і шляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходу. Тоді ж з'являються великі водяні млини. У такому млині вже існував, хоч і в елементарній формі, технічний поділ праці. Це свідчить про те, що в Україні вже в XVI столітті зароджується виробництво мануфактурного типу. Проте великі млини були ще рідкісним явищем. З'являються на той час і вітряні млини - вітряки. Унаслідок поширення водяних і вітряних млинів ручні жорна поступово виходять з ужитку [26].

На той час були поширені різні промисли, зокрема, виробництво горілки і пива. Горілку виробляли в ґуральнях, а пиво - у броварнях. Більшість ґуралень належить віднести до дрібних підприємств типу ремісничої майстерні. Разом із тим, у першій половині XVII століття досить поширеними стають ґуральні, де працювало пересічно 6-8 людей. Саме їх можна розглядати вже як перехідну форму від ремісничої майстерні до мануфактури.

Із фільварками часто була пов'язана і залізоробна промисловість - «рудницька справа». Виникнення рудні - значне явище в тодішній економіці. Характерною рисою рудні є застосування водяного млина. Рудня була перехідною формою в залізоробному виробництві від дрібної промисловості, ремесла до великої промисловості, мануфактури, або початковою формою в розвитку залізоробної мануфактури в Україні [1; 22, с. 13-15].

Однією з поширених галузей тодішньої промисловості, часто пов'язаної з фільварковим господарством, можна вважати також виробництво поташу. Поташні буди були розкидані на величезних просторах від Карпат до крайньої лісової смуги на сході. На той час основним матеріалом для виробництва поташу було дерево. Як і на руднях, так і на поташних будах спостерігався певний технічний поділ праці.

Розвиток селітроваріння також був зумовлений великим попитом на селітру на внутрішньому і зовнішньому ринках у зв'язку з різким поширенням вогнепальної зброї. Селітра йшла, в основному, на виготовлення пороху, виробництво селітри набрало, особливо в першій половині XVII століття, досить великих розмірів. Значним осередком його була Лівобережна Україна. Осередком солеварної промисловості було Прикарпаття. Джерела соляної ропи (розчину), придатної для виварювання солі, розкидані вздовж усього українського Прикарпаття. У XVI стлдітті соляні підприємства - жупи на Прикарпатті мали як держава, так і окремі феодали, крім того, міщани і, навіть, селяни. Солеварна промисловість у Прикарпатті відігравала важливу роль в економіці України. Прикарпатська сіль не тільки задовольняла потреби значної частини українського населення, її ще й вивозили в Польщу і Литву [1; 23; 26].

Досить поширеним було виробництво гармат і дзвонів, відоме в різних містах України. Гармати в Україні виливали з міді, заліза, чавуну. Вони були різними за калібром і призначенням: гаубиці, мортири, кулеврини, фальконети, «органки» тощо. Тодішня технологія виготовлення гармат була дуже складною і вимагала вже не ремісничої майстерні з її типовим середньовічним виглядом, а порівняно великого підприємства з обов'язковим поділом праці. На гарматних підприємствах застосовували як двигуни водяні млини. Усі робітники, що працювали на таких підприємствах, були, як правило, найманими людьми. Не менш складною була й технологія виготовлення великих дзвонів, карбування монет та гутництво [1; 23].

На початок XVII століття пожвавлюються сільськогосподарські відносини, розвиваються промисли. На зміну ручній техніці поступово приходять різноманітні технічні пристрої. Нова економічна ситуація в Європі позитивно впливає на динаміку урбанізаційних процесів. Міста стають центрами торгівлі та ремісничої діяльності. Істотно зростає їхня чисельність і на українських землях. Так, якщо в XV столітті на землях Київського, Волинського та Брацлавського воєводств міст нараховувалося лише близько 35, то на середину XVI століття їхня кількість зросла до 150.

У цей час великими містами (понад 700 будинків) вважалися Київ, Кременець, Брацлав; середніми (від 200 до 700) - Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Збараж, Житомир, Канів, Костянтинів, Луцьк, Острог, Соколь, Торчин, Черкаси та ін. Зрозуміло, що найвищим рівнем урбанізації відзначалися ліпше захищені від загрози татарських нападів Галичина, Західне Поділля та Волинь. Найбільшим же тогочасним українським містом і надалі залишався Львів (наприкінці XVI століття в ньому мешкало понад 12 тис. осіб).

Ще більш активно урбанізаційні процеси протікають наприкінці XVI століття. У цей час, крім динамічної забудови правобережного регіону, стрімко постають новозасновані міста на Лівобережній Україні - Пирятин, Прилуки, Лубни, Ромни та ін.

Важливою передумовою динамічного розвитку українських міст стало поширення на них дії Магдебурзького права, що закріплювало за міською громадою права самоврядної територіальної корпорації. На середину XVI століття Магдебурзьким правом володіли Володимир, Київ, Луцьк, Дубно, Кременець, Рівне, Перемишль, Брацлав, Олика та інші міста Волині, Київщини і Брацлавщини [1; 10; 24, с. 90-100].

Надання місту магдебурзької юрисдикції закріплювало самоуправність територіальної спільноти. Причому, ця самоуправність базувалася на чіткій структурі організації влади, розподілу функціональних обов'язків між її окремими елементами, виборність і підзвітність останніх міській громаді. У таких містах функціонував міський уряд, на чолі якого стояв війт, а склад формувався із бурмистрів, радців і лавників. Структурно міський уряд поділявся на дві колегії - раду і лаву [9; 25; 26].

Найвищим органом міського самоуправління виступала рада. Управляючи міським майном рада, водночас, була і виконавчим органом міського самоврядування і репрезентантом волі міської громади в стосунках з державними органами. Рада організовувала збір міських податків, розпоряджалася міським бюджетом, слідкувала за дотриманням правил торгівлі, піклувалася про благоустрій міста. У компетенції цієї колегії міського самоврядування перебували також і судові справи з цивільних позовів - майнові суперечки, дрібні злочини тощо.

Особовий склад колегії складали так звані райці або радці. На чолі ради, як правило, стояв бурмистер, рідше - війт. Колегія лавників або лава опікувалася розглядом кримінальних справ - важких і середньої тяжкості, а саме: убивств, розбоїв, грабунків тощо. Але крім основних своїх обов'язків, лавники виконували також повноваження нотаріусів - засвідчували приватноправові акти, ділили майно померлих тощо. Очолював колегію лавників війт.

Рада і лава складали вищий розпорядчий орган магдебурзьких міст - магістрат. Характерною особливістю функціонування міського самоуправління в Україні було те, що до складу магістрату входили як обрані на поточний рік так звані радці правлячі, яких називали ще бурмистрами, так і - радці старі, тобто бурмистри з попередніх років, за якими закріплювалася пожиттєво участь у роботі магістрату. Але радці старі при вирішенні справ мали лише дорадчий голос. Як уже згадувалося вище, правлячі радці обиралися щорік, і саме з їх числа терміном на квартал обирали бурмистра, тобто керівника колегії радців. Іноді бурмистра обирали на рік. У будь-якому випадку за його відсутності роботою ради керував старший з радців.

У відповідності з нормами Магдебурзького права колегія лавників, як вища судова інстанція міста, повинна була бути незалежною від колегії радників. Щоправда, в українській практиці це застереження виконувалося далеко не завжди, і радці мали вплив на рішення лавників.

Вибори до органів міського самоврядування проходили щорічно і, як правило, відбувалися за три тижні до Великодня. Діючі радники не могли претендувати на повторне переобрання, залишаючись в уряді на правах радців старих. Але через рік-два колишні бурмистри могли бути знову обраними так званими радцями рочними (річними) [1; 7; 8; 9; 26].

До участі у виборах міських урядників допускалися міщани певного міста, причому лише ті, що мали в ньому сталу осілість і користувалися правами в межах магістратської юрисдикції. Претендувати ж на місце в магістраті могли закононароджені міщани чоловічої статі і християнського віросповідання віком від 25 до 90 років, котрі постійно мешкали в цьому місті та володіли в ньому нерухомістю, мали середній достаток (не багаті і не бідні), не були лихварями та користувалися доброю репутацією.

На відміну від більшості польських міст, в українських містах, зазвичай, міське самоврядування мало обмежений характер і не позбавляло повною мірою від опіки старостинської адміністрації чи окремих впливових магнатів.

Особливий уклад міського життя склався на кордоні зі Степом. Такі міста як Переяслав, Корсунь, Чигирин, Черкаси, Біла Церква, Бар, Брацлав та багато інших, постали в якості оборонних форпостів. Оборонні функції залишалися для них головними і в наступні десятиліття та століття їхнього існування. Відтак, тут сформувалася особлива соціальна структура, в якій переважав військово-служилий люд - бояри, кінні слуги, козаки. Але й навіть тамтешні ремісники чи купці, зважаючи на специфіку повного небезпек прикордонного життя, активно залучалися до виконання військових функцій. Як зауважує з цього приводу професор Наталія Миколаївна Яковенко, ставати «кінно і оружно» тобто - при власному коні й зі зброєю власною проти ворога на перший виклик замкових влад було чи не єдиною повинністю міщан українського прикордоння. Через це від решти повинностей та сплати податків вони повністю звільнялися.

Воєнізований спосіб життя міських громад у цих регіонах відбивався навіть на специфічному їх поділі на десятки та сотні, що дозволяло в максимально стислі строки добитися мобілізаційної готовності.

Ремесло - виробництво ручним способом різних речей, потрібних у господарстві й побуті. Низька продуктивність ручної праці ремісника відповідала слаборозвинутому ринку і порівняно невеликому попиту на ремісничі вироби. На цьому ґрунті й зросла та особлива майстерність ремісника, що доходила до віртуозності. Майстри мали свої власні секрети виробництва, що передавались від батька до сина. В Україні на XVII століття нараховувалося близько 100 різних видів ремесел [1; 8; 10, с. 32-36; 26].

Із розвитком ремесла і поглибленням спеціалізації окремих галузей, майстри вузьких професій виділялись у самостійні цехи. Але в невеликих містах цей процес відбувався повільніше, тут об'єднані ремісничі корпорації зберігалися аж до початку XIX століття. У містечках та селах, зазвичай, був один цех, який об'єднував усіх ремісників. Ремісничі корпорації здебільшого складались з ремісників - чоловіків. Водночас існували цехи, що складалися виключно з жінок.

Ремісничі цехи користувалися численними привілеями та правами на врядування, судочинство, заняття ремеслом і торгівлю власними виробами, ситіння меду для цехових свят, а інколи і для продажу. Цех був також військово-політичною організацією, тією інституцією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення.

Усі ремісничі корпорації мали власні цехові подвір'я. Сюди сходилися на цехові збори, відзначали свята, тут відбувалися церемонія прийому нових майстрів і обряд поховання. Саме тут знаходилась цехова світлиця, в якій зберігалися цехові клейноди: ікони, емблеми, прапори, статути і привілеї на заснування цеху, скринька, цехова книга, ритуальний посуд, жезл цехмістра, печатка. На цеховому дворі також розташовувались господарські споруди, лавки для продажу товарів, шинки.

У своїй повсякденній діяльності цехи керувались статутами, які визначали умови виробництва і збуту продукції, її якість, правила поведінки й обов'язки його членів і посадових осіб, становище та кількість учнів і підмайстрів, тривалість робочого дня, періодичність цехових зборів та дотримання певних етикетних правил, а також стосунки цеху з іншими корпораціями й установами. Статути, як правило, вироблялись самими корпораціями на підставі норм звичаєвого права у відповідності із «звичаями предків» і «за прикладом звичаїв інших міст» [10; 14; 26].

Цехові справи вирішувались на загальних зборах майстрів - так званих сходках. Підмайстри й учні участі в них зазвичай не брали. Виняток становили сходки, на яких розглядалися справи підмайстрів, які не мали права голосу, не могли сідати й розташовувались біля порогу.

Найбільш поширеним було шевське ремесло. В описі сучасника швець сидить у своїй майстерні, сповнений власної гордості, на кріслі «як на маєстаті», тобто як король на троні. Шевство поєднувалося з чинбарством - виготовленням фарб із трав. Відвар з трав, або листя у гарячому вигляді чинбар наливав у мішок зі шкіри, яку треба було пофарбувати і так залишав на певний час. Пофарбована в такий спосіб шкіра була дуже міцною і еластичною.

Серед ковалів була вузька спеціалізація, складалася вона із трьох напрямів: ковалі, слюсарі і токарі. Були також і зброярі: лучники, мечники, сагайдачники, шитники. Активного поширення на території українських земель набули гончарні цехи, ткацькі, гутницькі та багато інших.

Внутрішня і зовнішня торгівля в цей період набуває свого розквіту та інституціонального завершення. Інституціоналізуються як специфічні категорії дипломатії - торговельна дипломатія, комерційна дипломатія та економічна дипломатія [1; 5, с. 27-29; 25; 26].

Природним наслідком розвитку продуктивних сил стало поглиблення суспільного й географічного поділу праці, що стимулювало помітне розширення внутрішньої та зовнішньої торгівлі. З'являлися нові торжки, торги, ярмарки. Деякі з них, зокрема у Львові, мали значення і для всієї України. Зі східних районів України до Львова приганяли великі гурти волів, привозили шкури, хутро, віск, мед, рибу, різні промислові вироби; зі східних країн - шовк, шовкові тканини, прянощі тощо. У Львові купували сукна, полотно, олово, серпи, залізо, казани для виробництва горілки, зброю й багато інших виробів. Добре відомими сучасникам були ярмарки в Ярославі, центрі торгівлі худобою, яку звідти гнали на захід - у Шльонськ (Сілезія) і далі.

Волинські ярмарки славилися хлібом, худобою, салом, шкурами, хмелем, а також продуктами місцевих промислів: хутром, медом, воском, залізом, залізними і дерев'яними виробами, смолою, саморобними сукнами, полотном, свитами, кожухами. На київських ярмарках торгували хлібом, худобою, хутром, рибою, сіллю, різними промисловими виробами і східними товарами. Приблизно те ж саме можна сказати про ярмарки в Кам'янці-Подільському [26].

Розвиток сільського господарства і промисловості зміцнив економічні зв'язки України із зовнішнім світом -Західною Європою і Сходом. З прилеглих районів в Україну везли в основному промислові вироби. Вони постачали нам дерев'яні чашки й посохи, сідла, шаблі, кінську збрую й різного виду зброю. До цього треба додати передусім відоме всьому Заходу й Сходу хутро, а також шуби, ножі, коштовні речі тощо. З України вивозили шкури (волові, ялові, козячі), худобу, овець, коней, вовну, селітру, поташ, шмальцюгу, рибу, хміль, галицьку сіль, жито, житнє борошно, пшоно, горілку, гончарні вироби. У XVI - першій половині XVII століття значно розширилися торговельні зв'язки Польщі, Литви, а отже й України, з такими країнами Заходу, як Англія, Голландія.

Східноєвропейські країни були для Заходу передусім ринком збуту виробів мануфактурної промисловості. В торгівлі України із Заходом основну роль відігравав найбільший на Балтійському морі польський порт Гданськ. У польському експорті через Гданськ на першому місці був хліб, передусім жито. Багато вивозили через Гданськ лісових матеріалів і продуктів лісових промислів: бруси, дошки, клепки, барила, щогли, попіл, шмальцюгу, поташ тощо. Помітне місце в експорті займала й селітра. Суходільними шляхами з України на Захід гнали численні гурти волів, везли селітру, хутро, шкури. Морськими шляхами (через Гданськ) із Заходу ввозили вина, колоніальні товари, сукно, вичинену шкіру, а суходільними - тканини (шовк, єдваб), різні прикраси, порцеляну, металеві вироби (серпи, коси, замки, дріт), папір, мило, скляні вироби [26].

Отже, цілком заслуговує на подальші дослідження поставлене питання про інституціональну історію, традиції та практичний досвід українського державотворення, етапи становлення й розвитку дипломатії України (дипломатичної історії України): через призму сучасності до історичних витоків інституціональної дипломатичної історії.

Усе вищевикладене переконує нас у тому, що ті традиції, які складалися віками, зберігають свою силу та привабливість і в наш час, формуючи позитивні образи українців та України в європейській суспільно-політичній думці та політико-дипломатичному просторі. Але одночасно і становить проблеми, які потребують нагального вирішення: багато архівних матеріалів як в Україні, так і за рубежем чекають на своїх дослідників саме з питань вивчення європейської та української дипломатичної спадщини та подолання ментальних кордонів і стереотипів щодо образів українців та України, а також узагальнення їх історичних коренів, інституціональної діаспорології, діаспорознавства та компаративного аналізу.

Наукове обґрунтування і концептуалізація таких соціальних регуляторів сучасного світоустрою, як міжнародні відносини, зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право - це інноваційний і перспективний напрям досліджень у сфері сучасної гуманітаристики та соціокультурних розвідок в умовах поліцентричного світоустрою ХХІ століття.

Удосконалення напрямів розвитку культурної дипломатії, публічної дипломатії, зовнішньої культурної політики України в умовах сучасної світової кон'юнктури - це відповідь українського суспільства і державності на нові виклики та загрози ХХІ століття.

Дипломатична історія України та її місце в системі міжнародних відносин доби раннього Модерного часу заслуговує на своє подальше вивчення, узагальнення і продукування нових поглядів на тогочасну інституціональну історію та ментальні моделі суспільства.

Джерела

концепт україна ранній модерний

1. Головченко В. І., Матвієнко В. М. Дипломатична історія України. Київ: Ніка-Центр, 2018. 420 с.

2. Калакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф. Ментальний вимір української цивілізації. К., 2017. 560с.

3. Кравчук А. Є. Мовно-політична ситуація на Волині в кінці XVI століття. Studia Linguistica. 2010. С. 147-154.

4. Полюга Л. М. Українська мова XVI-XVII ст. у загальноєвропейському колі. Система і структура східнослов'янських мов: Збірник наукових праць. К., 1999. С. 125-129.

5. Ціватий В. Г Міжнародно-політична і дипломатична історія Європи раннього Нового часу (XVI-XVIII століття): інституціональні витоки, протокольно-дипломатичні практики, мовленнєво-етикетний інструментарій. Креативний простір: електронний науковий журнал. Харків: Новий курс, 2024. Випуск № 17. С. 27-29.

6. Ціватий В. Г Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект). Науковий вісник Дипломатичної академії України. К., 2000. Вип. 4. С. 268-274.

7. Чухліб Т В. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр. К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2009. 3-тє вид. 616 с.

8. Шевчук В. О. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХVІ-ХVШ ст.: У 2-х книгах. К.: Грамота, 2007. Книга 1. 720 с.

9. Яковенко Н. М. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ - початку ХVШ століття. К.: Laurus, 2012. 472с. (Серія «Золоті ворота»; вип. 2).

10. Українське козацтво. Мала енциклопедія / Г Швидько, Ф. Турченко, В. Ціватий, Л. Нестеренко та ін. Запоріжжя, 2002. 899с.

11. Ціватий В. Г Публічна дипломатія: традиції, тренди та виклики (досвід і пріоритети для України). Зовнішні справи: науковий журнал. 2004. № 6. С. 32-36.

12. Ціватий В. Г. Інституції та дилеми європейської дипломатичної практики доби раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.). Науковий вісник Дипломатичної академії України. К., 2016. Вип. 21. Частина І. Серія «Історичні науки». С. 136-141.

13. Ціватий В. Г. Східна Європа в Ранньомодерну добу (XVI-XVIII століття): Реформація як чинник зовнішньополітичних і суспільно-політичних процесів. Історико-краєзнавчі дослідження: традиції та інновації: матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції (м. Суми, 23-24 листопада 2017 року). У 2-х частинах. Суми, 2017. Частина І. С. 197-201.

14. International Relations. Edited by Stephen McGlinchey. Bristol, England, 2017. Part I: DIPLOMACY. P. 26-36.

15. Культурно-цивілізаційний простір Європи і Україна: особливості становлення та сучасні тенденції розвитку / За ред. А.І. Кудряченка. К., 2010.

16. Tsivatyi V. H. Diplomacy: Theory, History, Practice (Information-Analytical, Intercultural-Communicative and Security Activities). Нотатки сучасної науки: електронний мультидисциплінарний науковий часопис. Notes of modern science: scientific multidisciplinary magazine. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2023. № 8. С. 18-20.

17. Міжнародні регіональні процеси та зовнішньополітичні пріоритети України: монографія / за заг. ред. С. Шергіна, В. Космини, В. Ціватого, Л. Чекаленко. Київ: Дипломатична академія України при МЗС України, 2017. 440с.

18. Ціватий В. Г. Інституціональний вимір зовнішньої політики у контексті європейської та євроатлантичної інтеграції України (теоретико- методологічний аспект). Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки: Збірник наукових праць / Інститут історії України НАН України. Випуск 16. К., 2007. С. 80-93.

19. Гуржій О., Реєнт О. У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку XX століття. Київ: Арій, 2023. 352 с.: іл.

20. Ціватий В. Г. Інституціональна історія та особливості української ідентичності як фактор формування сучасної парадигми розвитку суспільства: теоретико-методологічний, міжкультурно-регіональний і практичний дискурси сучасної дипломатичної системи та моделі дипломатії України. Формування сучасної парадигми розвитку суспільства: Колективна монографія. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2022. Розділ 2.3. С. 51-79.

21. Ціватий В. Г. Дипломатія і підготовка дипломата ХХІ століття: традиції, інновації, моделі. Науковий вісник Дипломатичної академії України. Науковий журнал. К., 2004. Вип. 10. Ч. І. С. 11-31.

22. Ціватий В. Г. М'яка сила («soft power») і модель публічної дипломатії Європейського Союзу ХХІ століття: міжнародно-політичний і регіональний аспекти. Нотатки сучасної науки: електронний мультидисциплінарний науковий часопис. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2023. Номер 9. С. 13-15.

23. Сокирко О. Козацький Марс. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648-1764. Київ: Темпора, 2023. 912 с.

24. Ціватий В. Г. Війни на теренах Європи (XVI-XX ст.) і феномен інформаційної пропаганди в історичній ретроспективі: теоретико-методологічний, інституціональний і зовнішньополітичний дискурси. Пропаганда VS контрпропаганда у медіапросторі: минуле, сучасне, майбутнє: збірник наукових праць. Запоріжжя: ЗНУ, 2018. С. 90-100.

25. Чухліб Т. Козацька Україна та Шляхетська Польща. Битви, війни, союзи. Київ: Видавництво «Арій», 2023. 352 с.: іл.

26. Подрєз Ю. В. Історія України ^VII століття). Суми: ФОП Цьома С. П., 2016. 286 с.

Размещено на Allbest.ru