Характеристика сутності та особливостей міжнародного публічного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

І. Характеристика сутності та особливостей міжнародного публічного

1.1 Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

1.2 Загальна характеристика системи міжнародного публічного права

ІІ. Система джерел сучасного міжнародного права

2.1 Аналіз теоретичних положень про первинні джерела сучасного міжнародного права.

2.2 Огляд наукової думки про допоміжні (вторинні) джерела сучасного міжнародного права.

ІІІ. Зміст загальних принципів сучасного міжнародного права та їх значення для розвитку системи міжнародного права

3.1 Поняття загальних принципів сучасного міжнародного права. Їх функції та джерела, що їх відображають.

Висновок

ВСТУП

Міжнародне право - це система міжнародних договірних і звичаєвих норм, створюваних державами і іншими суб'єктами міжнародного права, направлених на підтримку миру та зміцнення міжнародної безпеки, встановлення і розвиток всестороннього міжнародного співробітництва, які забезпечуються добросовісним виконанням суб'єктами міжнародного права своїх міжнародних зобов'язань, а при необхідності і примусом, який здійснюється державами в індивідуальному чи колективному порядку у відповідності з діючими нормами міжнародного права.

Міжнародне право є особливою системою права. Не дивлячись на те що і міжнародному праву, і внутрішньодержавному властиві деякі спільні основні ознаки (державно-вольовий характер, використання юридичних норм в якості регулятора суспільних відносин, можливість примусового забезпечення дотримання норм права і т.ін.) міжнародне право суттєво відрізняється від внутрішньодержавного права. Це легко простежується за такими критеріями: предмет правового регулювання, суб'єкти і об'єкти права, джерела права, способи створення норм права та способи примусу суб'єктів права до дотримання цих норм.

Сучасне міжнародне право - це не просто сукупність юридичних норм, а універсальна правова система, яка складається з тісно взаємопов'язаних елементів (галузей, інститутів і норм), які об'єднані навколо системоутворюючого елемента - основних принципів міжнародного права. Норми цієї системи: 1) створюються шляхом погодження між державами; 2) регулюють міжнародні відносини і пов'язані з ними внутрішньодержавні суспільні відносини; 3) дотримуються добровільно державами і наряду з цим забезпечуються заходами індивідуального чи колективного примусу; 4) відображають характер та рівень політичної боротьби на міжнародній арені.

І. Характеристика сутності та особливостей міжнародного публічного

1.1 Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Проблемі співвідношення міжнародного і національного права наука міжнародного права стала приділяти увагу наприкінці ХІХ ст. Першою спеціальною роботою в цьому відношенні стала книга відомого німецького юриста Г.Трипеля «Міжнародне і внутрішньодержавне право», яка вийшла в 1899 р. В доктрині міжнародного права в питанні співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного існує дві основні концепції: дуалістична та моністична.

Дуалістична теорія основана на розмежуванні міжнародного і національного права та їх не підпорядкованості одне одному. Головною тезою дуалістичного напрямку була констатація різниці в об'єктах регулювання, суб'єктах права, а також джерелах права. Міжнародне і внутрішньодержавне право не тільки різні галузі права, але й різні правопорядки. Це два кола, які можуть лише дотикатися, але ніколи не пересікатимуться. Але не можна робити висновок, що дуалісти абсолютизували незалежність розглядуваних правопорядків, не бачили або заперечували зв'язок між ними. Г.Трипель у вказаній роботі досліджував питання взаємозв'язку між обома правопорядками, зокрема “рецепцію” та “репродукцію” положень міжнародного права внутрішньодержавним правом і навпаки; перенесення дії норм однієї правової системи в рамки іншої і т.д., підкреслюючи при цьому, що для того щоб міжнародне право могло виконувати свою задачу, воно постійно повинно звертатися за допомогою до внутрішнього права, без чого в багатьох відношеннях воно безсиле.

Саме дуалістична теорія минулого в основному створила необхідну основу для сучасної доктрини співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, що сформувалася в вітчизняній науці міжнародного права.

Моністичні концепції в противагу дуалістичній виходять з поєднання міжнародного і внутрішньодержавного права в одну правову систему і тільки в залежності від того, яка частина переважає - внутрішньодержавне право чи міжнародне, - розрізняють примат (верховенство) внутрішнього права держави чи міжнародного. Теорії примату внутрішньодержавного права основувались в принципі на поглядах Гегеля, який вважав міжнародне право правом “зовнішньодержавним”. Звідси і уявлення представників цієї категорії моністів, зокрема німецьких авторів А.Цорна, А.Лассона, Е.Кауфмана, М.Венцеля (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.), про міжнародне право як про суму зовнішньодержавного права різних держав. Сьогодні роль цієї теорії зведена нанівець.

Міжнародне право і внутрішньодержавне право - це дві самостійні системи права, які регулюють різні види соціальних відносин, а тому об'єктивно не існує примату однієї системи права над іншою. Але оскільки норми міжнародного права мають за мету забезпечити мир і безпеку у всьому світі, захистити права і основні свободи людини, сприяти плідному співробітництву держав в різних сферах, тобто закріплюють та забезпечують досягнення вищих цінностей людства, держави можуть в своєму законодавстві проголосити визнання верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Метою цього є усвідомлене об'єднання потенціалу двох систем права в справі досягнення і охорони вищих цінностей людської цивілізації.

1.2 Загальна характеристика системи міжнародного публічного права

Інтернаціоналізація господарського життя, розвиток інтеграційних процесів, вплив технічного прогресу на правове регулювання, ускладення задач по управлінню економічними процесами призводить до зростання ролі держави і, як наслідок, до зростання можливостей міжнародного економічного права в розвитку як національної економіки, так і світового господарства в цілому. Укладення договорів Україною з іноземними державами про торговельне і економічне співробітництво є предметом регулювання міжнародного права.

Але реальні торгово-економічні відносини між державами опосередковуються багаточисельними контрактами, які укладають фізичні і юридичні особи. Це - міжнародні відносини невладного характеру. Специфіка міжнародних відносин за участю фізичних і юридичних осіб породжує специфіку їх правового регулювання.

Міжнародне приватне право - це галузь права, що регулює приватноправові відносини, ускладнені “іноземним елементом”. Завданням міжнародного приватного права є зміцнення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем шляхом створення єдиного правого простору щодо здійснення суб'єктами права своїх прав та обов'язків.

Суб'єктами відносин у міжнародному приватному праві є фізичні та юридичні особи, іноді - держава. Специфікою цих відносин є наявність “іноземного елементу”, під яким розуміють:

1)об'єкт, який має іноземну належність. Це може бути громадянин іноземної держави, іноземна організація чи навіть іноземна держава;

2)об'єкт, який знаходиться на території іноземної держави;

3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном (заподіяння шкоди, смерть і т.д.).

Предметом міжнародного приватного права є приватні правовідносини з міжнародним (іноземним) елементом.

ІІ. Система джерел сучасного міжнародного права

2.1 Аналіз теоретичних положень про первинні джерела сучасного міжнародного права

Джерелами міжнародного приватного права, тобто формами, в яких знаходить вираження правова норма, є: 1) міжнародні договори; 2) внутрішнє (національне) законодавство; 3) судова й арбітражна практика; 4) звичаї. Основною особливістю джерел міжнародного приватного права є їх подвійність. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами є міжнародні договори і міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства і судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі і мореплавства. В першому випадку має місце міжнародне регулювання, а в другому - регулювання внутрішньодержавне. Подвійність джерел міжнародного приватного права не впливає на єдність предмета регулювання - цивільно-правові відносини міжнародного характеру.

Відповідно до Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, “чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України” (ст.9). У відносинах України з іншими країнами значення міжнародного договору як джерела міжнародного приватного права зростає. Відповідно до Закону України “Про правонаступництво України” 1991 р. наша держава стала правонаступницею прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст.7). Ставши суверенною, Україна з багатьма державами уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом “Про міжнародні договори України” 1993 р. Велика кількість угод за участю нашої держави укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності, взаємного захисту інвестицій, транпортних перевезень.

Укладаючи договір, держава бере на себе зобов'язання вжити всі необхідні заходи, щоб сформульовані в договорі норми виконувались на її території всіма фізичними і юридичними особами, а також правозастосовними органами. Юридично обов'язковими для учасників приватноправових відносин вони є тоді, коли набувають силу національного права. Юридичний механізм цього процесу передбачається внутрішнім правом держави і називається трансформацією міжнародно-правових норм в національно-правові. При цьому сама норма міжнародного права не змінюється, а зміст її набуває статусу національно-правової норми. Національно-правові механізми такого процесу в кожній державі різні, але й мають багато спільного. В Україні основу цього механізму становить ст.9 Конституції, згідно якої чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства України.

Міжнародно-правовий звичай - це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, за яким держави визнають юридичну силу. Міжнародно-правовий звичай так, як і міжнародний договір - це угода між державами, яка покладає на них юридичні зобов'язання. Крім міжнародно-правових звичаїв в міжнародній торгівлі широко застосовуються торговельні звичаї. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту домовились регулювати свої відносини певним звичаєм. Відповідно до ч.4 ст.28 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” 1994 р., якщо відносини між сторонами не врегульовані ні законодавством, ні умовами контракту, суд може також застосовувати торговельні звичаї при вирішенні спірного питання.

Враховуючи значну роль торговельних звичаїв в регламентації міжнародних економічних зв'язків та складність встановлення їх змісту і застосування (вони мають неписаний характер), багато міжнародних організацій вивчають, узагальнюють і публікують своєрідні зводи звичаїв з певних груп питань. Особливе значення мають публікації, підготовлені Міжнародною Торговою Палатою, в т.ч.: Міжнародні правила з уніфікованого тлумачення торговельних термінів (ІНКОТЕРМС) в редакції 2000 р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів в редакції 1993 р., Уніфіковані правила з договірних гарантій 1978 р. та ін.

Судова та арбітражна практика в українській правовій системі так, як і в романо-германській системі, не є джерелом права: суди не наділені законодавчою владою і їх рішення не створюють норм права. Не є така практика джерелом і міжнародного приватного права, проте тлумачення правових норм із допомогою судової практики має велике значення в правовідносинах з “іноземним елементом”.

Колізійні та матеріально-правові норми.

Основоположною категорією міжнародного приватного права є колізія (від латинського collisio - зіткнення) права, перш за все, колізія між матеріальними нормами національного приватного права різних держав. Наявність “іноземного елемента” в приватноправових відносинах пов'язує його з приватним правом не однієї держави, а декількох; в той же час приватне право різних держав відрізняється за своїм змістом. В результаті виникає колізія права, вирішення якої є необхідною передумовою правового регулювання приватноправових відносин, ускладнених “іноземним елементом”.

Загальний метод міжнародного приватного права - це сукупність конкретних способів і засобів юридичного впливу, направленого на усунення колізії права різних держав. Він об'єднує два способи регулювання, тобто шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нормах: колізійно-правовий і матеріально-правовий. Міжнародне приватне право включає два види норм - колізійні і уніфіковані матеріальні приватноправові.

Колізійна норма - це норма міжнародного приватного права, яка не вирішує безпосередньо певного питання правовідносин, а тільки вказує, що ці правовідносини мають регулюватися правом тієї чи іншої держави. Цією нормою можна керуватися тільки разом з будь-якими матеріально-правовими нормами, до яких вона відсилає, - нормами законодавства, які по суті вирішують питання. Колізійна норма складається з двох частин: 1) обсягу, в якому вказується правовідношення, яке потребує законодавчого врегулювання; 2) прив'язки, в якій міститься відсилання до законодавства держави, яке повинно врегулювати певне правовідношення. За змістом прив'язки колізійні норми поділяються на односторонні та двосторонні. Одностороння - це така норма, прив'язка якої прямо вказує право країни, яке підлягає застосуванню. Як правило, одностороння норма вказує на застосування права своєї країни. Двосторонні колізійні норми мають прив'язку, яка не називає право конкретної держави, а формулює загальну ознаку (принцип, правило), використовуючи яку, можна вибрати право. Тому прив'язку двосторонньої норми називають формулою прикріплення. Формули прикріплення - це найбільш типові, максимально узагальнені правила, які частіше всього використовуються для побудови колізійних норм. Існує цілий ряд формул прикріплення, які зустічаються в різних колізійних нормах. Зупинимося на найбільш поширених з них.

Особистий закон (lex personalis) застосовується щодо особистого статусу фізичних осіб в одному з двох його варіантів: як закон громадянства (lex partiae) чи закон місця проживання (lex domicilli). Правове положення майна регламентується законом місцезнаходження речі (lex rei sitae). Велике поширення має закон місця укладення угоди (lex loci contractus) та закон автономії волі (lex voluntatis). Закон країни продавця (lex venditoris) найчастіше застосовується за відсутності явно вираженого волевиявлення сторін у зовнішньоторговельній угоді.

В українському праві є норми, які спеціально призначені для регламентації відносин з іноземеним елементом, але які не є колізійними. Вони не передбачають вибір права, а прямо встановлюють права та обов'язки учасників таких відносин. Тому за своїм характером - це матеріально-правові норми.

Матеріально-правові норми - це норми, які безпосередньо встановлюють правила поведінки для учасників приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом (їх часто називають прямими). Наявність матеріально-правових норм свідчить про існування поряд із колізійним матеріально-правового методу регулювання вказаних правовідносин. Уніфіковані матеріальні приватноправові норми, за допомогою яких здійснюється матеріально-правовий спосіб регулювання, долають колізійну проблему шляхом створення однакових норм приватного права різних держав, що усуває саму причину виникнення колізії права.

Перевага матеріально-правового методу перед колізійним в регулюванні відносин у міжнародному приватному праві в тому, що він створює значно більшу визначеність для учасників правовідносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. До того ж, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовому регулюванні. Хоча перевага колізійного методу регулювання в тому, що він сприяє усуненню прогалин, які утворюються з використанням виключно матеріально-правових норм.

2.2 Огляд наукової думки про допоміжні (вторинні) джерела сучасного міжнародного права

Джерелом міжнародного права є спосіб вираження волі суб'єктів міжнародного права. У джерелах відображаються результати процесу створення норм міжнародного права. Як образно зазначає С. С. Алексєєв, джерела права представляють собою єдине «місце перебування» юридичних резервуар, в якому юридичні норми тільки й знаходяться і звідки ми їх «черпаємо».

Офіційний характер джерел міжнародного права надається, як правило, двома шляхами: а) шляхом правотворчості, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, зміст норми права або рекомендації міжурядових організацій; б) шляхом санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичайні норми, надають їм юридичну силу.

Джерела міжнародного права можна об'єднати в три групи: основні, похідні (вторинні) та допоміжні.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН у першу групу входять договори, міжнародно-правові звичаї і загальні принципи права.

До вторинних джерел відносяться резолюції і рішення міжурядових організацій.

Допоміжними джерелами є рішення, доктрина і односторонні заяви держав, прийняті відповідно до міжнародного права.

ІІІ. Зміст загальних принципів сучасного міжнародного права та їх значення для розвитку системи міжнародного права

3.1 Поняття загальних принципів сучасного міжнародного права. Їх функції та джерела, що їх відображають

Класифікація основних принципів міжнародного права - явище виключно доктринального характеру. Сьогодні не існує жодного міжнародного-правового документа, який класифікував би основні принципи чи хоча б указував на можливості критерії такого поділу принципів.

Міжнародне право досить жорстко підходить до формулювання основних принципів. Зазвичай беруться до уваги 3 джерела, в яких держави прямо ставили за мету сформулювати основні принципи міжнародного права: Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права і Заключний акт Гельсінки 1975 року. Статут і Декларація називають тільки 7 принципів:

1) не застосування сили або загрози силою;

2) мирного вирішення міжнародних спорів;

3) невтручання;

4) співробітництва;

5) рівноправ'я і самовизначення народів;

6) суверенної рівності держав;

7) добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом;

Гельсінський акт 1975 року додатково назвав ще 3 принципи:

8) територіальної цілісності;

9) поваги прав людини;

10) непорушності кордонів;

Останній принцип визнано лише щодо європейського регіону, а значить, не може вважатися універсальним. Отже, основні міжнародні-правові акти принципово зупиняються лише на дев'яти універсальних принципах міжнародного права.

Ситуація змінюється, якщо брати до уваги інші декларації Генеральної Асамблеї ООН, а саме Декларацію про надання не залежності колоніальним країнам і народам( 1960 р.), Декларацією про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 рік.

Численні резолюції ООН називали такі принципи: справедливості, добросовісності, не зловживання правом, добросусідства, спільної спадкоємності людства, охорони навколишнього середовища тощо. Окремі автори відразу ж запровадили зазначені принципи до своїх класифікацій основних принципів міжнародного права, не звернувши уваги на досить слушне застереження Інституту міжнародного права про те, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН вживають поняття «принцип» частіше не правовому значенні.

Як зауважує І.І. Лукашук, це поняття використовується в таких значеннях:

1) як правове і як не правове;

2) як норма вищого чи не вищого порядку;

3) як норма, породжує конкретні правила;

4) як норма, важлива для цілої резолюції;

5) як ціль, якої необхідно досягти як вимоги до правової чи іншої політики;

6) як керівна засада для тлумачення;

Якщо взяти до уваги окремі дослідження вчених або рішення наукових асоціацій, то кількість «основних» принципів міжнародного права сягне нескінченності. Досить часто до принципів, визначених в основних документах ООН, науковці додають свої, збільшуючи їхню кількість, таким чином у декілька разів. Лише в Декларації про прогресивний розвиток міжнародного публічного права, які стосуються нового економічного порядку, ухваленій на конференції Асоціації міжнародного права 1986 р., було названо такі принципи:

1) панування міжнародного публічного права у міжнародних економічних відносинах;

2) добросовісне виконання зобов'язань;

3) принцип справедливості і солідарності;

4) право на допомогу та сприяння в розвитку;

5) обов'язок співробітничати в глобальному розвитку;

6) невід'ємний суверенітет над природними ресурсами, економічною діяльністю і багатствами;

7) право на розвиток;

8) принцип спільної спадкоємності людства;

9) принципи рівності і недискримінації;

10) принцип рівноправної участі країн, що розвиваються, в міжнародних відносин;

11) принцип матеріальної рівності;

12) права кожної держави на блага науки і технології;

13) принцип мирного вирішення спорів;

Ясна річ, що за такої «принципотворчості» необхідно класифікація хоча б для того, щоб їх запам'ятати. Кількість класифікацій на сьогодні, мабуть, не менша за кількість основних принципів міжнародного права.

Не применшуючи решти класифікації, розглянемо деякі з них: ( окремі автори пропонують кілька класифікацій). Так, В.П. Панов, М.Ф. Філімонова, С.В.Шульга пропонують таку класифікацію:

1) принципи забезпечення і захисту глобальних цінностей ( а) поваги прав та основних свобод людини; б) захисту навколишнього середовища; в) рівності самовизначення народів і націй);

2) принципи мирного співробітництва (а) співробітництва держав; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного виконання міжнародних зобов'язань; г) невтручання у внутрішні справи держав; д) поваги державного суверенітету);

3) принципи забезпечення миру та безпеки людства (а) заборона застосування сили і загрози силою; б) мирного розв'язання спорів; в) непорушності кордонів; г) загального і повного роззброєння; д) територіальної цілісності);

4) спеціальні принципи ( практично всі з перерахованих вище, крім: поваги прав та основаних свобод людини, співробітництва держав, суверенної рівності держав і добросовісного виконання міжнародних зобов'язань);

5) функціональні принципи (а) співробітництва; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного виконання міжнародних зобов'язань; г) мирного розв'язання міжнародних спорів);

6) нові статутні принципи - йдеться про принципи Статуту ООН (а) поваги прав та основних свобод людини; б) рівності самовизначення народів і націй;

в) заборони застосування сили або загрози силою; г) мирного вирішення спорів);

7) нові (післястатутні) принципи (а) захисту навколишнього середовища; б) загального і повного роззброєння);

Така класифікація, мабуть, не задовольнила М.Ф. Філімонову, і вона згодом запропонувала нову:

1) за формою закріплення (а) писані принципи - принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи - принцип співробітництва держав з охорони довкілля);

2) за історичною ознакою - принципи, що виникли в період: а) рабовласництва; б) феодалізму; в) становлення капіталістичного способу виробництва; г) достатутні; д) статутні; е) післястатутні. Автор не зазначає, які принципи належать до повної епохи. Починає хронологічний ряд принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов'язань, а завершує - принцип який зобов'язує суб'єктів міжнародного права співпрацювати в захисті навколишнього середовища. Очевидно, що така «класифікація» мало допомагає при з'ясуванні сутності основних принципів;

3) за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав у сфері охорони довкілля; б) пов'язані з інтересами держав-невтручання у внутрішні справи, не застосування сили або загрози силою, загальне і повне роззброєння тощо);

4) спеціальні та функціональні принципи.

Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідей, в) принципи-цілі тощо.

Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керуватися в їхній класифікації міжнародно-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні ( наприклад, непорушності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні.

Можна також виокремити:1) загальносистемні принципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту міжнародного права.

У процесі досить активного суб'єктивного формулювання основних принципів сучасного міжнародного права нагальною стала проблема вироблення критеріїв становлення принципу міжнародного права або відсутності таких. Саме відсутність цих критеріїв призводить до того, що різні автори пропонують різну кількість принципів міжнародного права - від десятка до кількох десятків.

Відомо, що основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. Міжнародно-правові звичаї на сьогодні не кодифіковані. Це дає можливість деяких авторам формулювати власні доктринальні принципи. При цьому нехтувалась елементарна вимога - визнання такого звичаю - принципу іншою стороною, як стверджувалося, він зв'язує.

Ось як доводився «принцип» мирного співіснування: «Відповідно до цих положень ( маються на увазі положення Сьомої ( Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП (б) 1917 рік), Радянська держава, яка щойно виникла, запропонувала покласти принцип мирного співіснування в основу мирного врегулювання майбутніх міжнародних відносин… Провідні капіталістичні держави відмовилися прийняти мирне співіснування держав двох систем, розраховуючи знищити нову систему… Необхідно ще раз підкреслити, що визначальним ( у розвитку сучасного міжнародного права) є принцип мирного співіснування держав двох протилежних суспільних систем».

Не дивно, що за такого формулювання «принципу» мирного співіснування з нього потім виводилися обов'язки: « вирішальної боротьби держав двох систем в економіці», «політичної боротьби між державами двох протилежних суспільних систем», « мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних держав не означає і не може означати припинення ідеологічної боротьби між ними». Отже, спочатку нав'язувався принцип, а потім придумувалося його права та обов'язки.

У час, коли активно розгорнулася гонка озброєнь, висовується « принцип» роззброєння як імперативна норма міжнародного права.

Доктрина - не практика, але її суттєве розходження з практикою вкрай негативно впливає на систему міжнародного права. Для того щоб принципи міжнародного права не конструювалися довільно, їх необхідно перевірити що найменше за трьома основними критеріями: а) юридичний зміст принципу; б) сфера застосування; в) механізм застосування. Відсутність показників хоча б за одним із критеріїв є свідчення того, що принципу не існує або він має доктринальне походження.

Юридичний зміст. Для кожного принципу важливо встановити джерела, в яких він закріплений. Якщо принцип впливає тільки з міжнародно-правових звичаїв і не був кодифікований, необхідно підтвердити його наявність відповідною згодою держав. Згода має бути очевидною а не такою, що «малося на увазі». Принцип повинен містити конкретні права та обов'язки суб'єктів міжнародного права, а не формулювати політичне гасло чи завдання.

Достатнім підтвердженням наявності основного принципу міжнародного права є застосування його як такого в міжнародній судовій практиці.

Якщо основний принцип міжнародного права закріплено в міжнародному договорі, необхідний його додатковий аналіз на міжнародно-звичаєве підтвердження. Ця вимога є результатом Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН: «Основоположні норми повинні дотримуватися всіма державами не залежно від того, чи ратифікували вони Конвенції, які їх вміщують, бо це не заперечні принципи міжнародного звичаєвого права». Це положення Міжнародний Суд ООН ще раз підкреслив, коли встановив, що «принципи міжнародного права залишаються обов'язковими як звичаєві, незважаючи на те що вони були також включені в договірно-правові постанови».

Сфери застосування. Кожна норма міжнародного права ( а принцип тут не є винятком) має свою конкретну сферу застосування, свій конкретний об'єкт правового регулювання - конкретні міжнародні, точніше, міждержавні відносини. Принцип не може регулювати відносини взагалі або систему відносин. Для врегулювання системи міжнародних відносин замало можливостей системи принципів міжнародного права.

Коли стверджувалося (Г.І. Тункін), що «принцип мирного співіснування настільки широкий, що він наближається до загальної характеристики відносин між державами двох соціальних систем», то тим самим опосередковано визнавалося, що він немає об'єкта конкретного правового регулювання і у « завис, як парасолька», над відносинами. А отже, не виконує функції принципу міжнародного права, не є ним.

Не можна вважати конкретним об'єктом правового регулювання принципу роззброєння зобов'язання виробити практичні заходи в галузі роззброєння і зобов'язання програмного характеру - досягнути кінцевої мети роззброєння шляхом повної ліквідації зброї та збройних сил. Це справді програма, а не реальні відносини. А програми принципами міжнародного права не регулюються.

Основному принципу міжнародного права властива своя сфера функціонування, свої відносини. Будучи тісно пов'язаним з іншими принципами міжнародного права, він однак, не «паразитує» на чужому полі діяльності, не підмінює іншого принципу. Одні й ті самі відносини не регулюються двома принципами.

Механізм застосування принципу. Коли на етапі встановлення юридичного змісту принципу міжнародного права виведені властиві йому права та обов'язки суб'єктів, для з'ясування механізму застосування необхідно встановити, яка поведінка за ними є обов'язковою, яка можливою, а яка недопустимою. Важливо виявити юридичні факти, за яких настає відповідна реакція принципу, тобто коли права та обов'язки переходять у стан динаміки.

Міжнародно-правові відносини - важливий компонент механізму застосування принципу на міжнародні відносини.

Значну роль у застосуванні принципів міжнародного права відіграє правосвідомість. Практика свідчить, що принципи глибше і всебічніше впливають на правосвідомість, аніж просто норми. А тому потрібно бути дуже обережним щодо конструювання нових принципів міжнародного права. Проголошення неіснуючого принципу шкідливе вже тим, що породжує хибну правосвідомість.

Співвідношення основних принципів системи,принципів галузі та інституту, універсальних,регіональних і партикулярних принципів.

Поділ основних принципів міжнародного права як системоутворюючих чинників або за сферою дії має насамперед доктринальне значення. Але зводити все тільки до суб'єктивного відображення правової реальності (А. П. Мовчан), бо «у відповідних міжнародних документах і в практиці держав такі правові поняття і категорії не застосовуються», було б також несправедливо. Якщо Декларація принципів Заключного акта Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975) формулює принцип непорушності державних кордонів, а універсальне міжнародне право такого принципу не знає, то очевидно, що цей принцип є нормою регіональної сфери дії.

Статут ОАЄ сформулював принципи, які відображали специфіку африканського регіону, а саме: «відданість справі повного звільнення тих африканських територій, які ще залишилися залежними», «засудження вбивств з політичних мотивів та підривної діяльності». І в цьому разі не можна відмахнутися від проблеми, що нібито це є політичним гаслом або принципом. На базі проголошених зазначених принципів розвивалися стабільні правові відносини, і ці принципи застосовувалися в судових справах саме як норми права.

Після прийняття Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p., високорозвинуті (насамперед у правовому плані) держави почали практикувати укладення принципів, які формулюють права та обов'язки у двосторонніх відносинах. Такі основоположні норми були вироблені в Принципах співробітництва між СРСР і Францією 1971 p., Основах взаємовідносин СРСР і США 1972 p., Договорі про дружбу та співробітництво між СРСР та Італією 1990 p., Договорі про злагоду та співробітництво між СРСР і Францією 1990 р. та ін.

Науковці і практики визнали принципи, сформульовані в цих документах як міжнародно-правові, хоч і звертали увагу на їхній політичний характер. Але текст угод і практика їх застосування посилюють думку про їхню правову сутність. Так, договір між Францією та СРСР 1990 р. називає (під правовим кутом зору -- це трохи незвично) принципи поваги соціальної справедливості, політичних свобод та індивідуальної ініціативи саме як юридичні зобов'язання у відносинах між двома сторонами. Договір також поклав на сторони зобов'язання розробити спільні правові принципи, які б сприяли зближенню європейських правових систем.

Керуючись цими двосторонніми принципами, СРСР і Франція зробили суттєвий спільний внесок у формулювання принципів Паризької хартії для нової Європи 1990 р.

Регіональні й партикулярні принципи міжнародного права, як правило, конкретизують основні принципи (а партикулярні -- основні й регіональні) щодо певного регіону чи сторін. У цьому полягає їхнє основне призначення.

Одним із важливих факторів прийняття (вироблення) реіїональних і партикулярних принципів є потреба заповнити прогалини в міжнародному праві у разі неможливості домовитися про більш конкретне нормативне регулювання.

Нині існує не так уже й багато регіональних і партикулярних принципів міжнародного права (як і, до речі, універсальних), тому теоретично їх можна розмістити в ієрархічній залежності: партикулярні принципи залежать від регіональних та універсальних, регіональні -- від універсальних. На практиці така ієрархія чітко не простежується. По-перше, принципи «нижчого порядку» приймаються для конкретизації принципів «вищого порядку». Конкретизація не може проводитися на основі суперечливих положень, коли необхідно з'ясовувати, який принцип є важливішим. По-друге, принципи «нижчого порядку» іноді приймаються для заповнення прогалин у праві, тобто вирішення тих проблем, на які не поширюються основні принципи. Отже, й тут не може бути суперечностей. По-третє, регіональні й партикулярні принципи найчастіше створюються з метою більш сприятливого регулювання, аніж це випливає з універсальних принципів. Це не суперечить загальним принципам розвитку правових систем, а відтак не може призводити до конфліктних ситуацій, за яких необхідно звертати увагу на ієрархію принципів.

Щоправда, вказані застереження не можна вважати такими, що остаточно вирішують проблему ієрархії універсальних, регіональних і партикулярних принципів міжнародного права. На сьогодні вона існує більш теоретично. Але немає підстав стверджувати, що практика зовсім ігнорує таку ієрархію. Більше того, чим глибше і все-бічніше буде розвиватися міжнародне право, тим чіткіше проявлятиметься ієрархія його принципів.

Хоч би яким прогресивним принципом вважався сьогодні принцип непорушності державних кордонів, але переносити його на інші регіони не можна, бо таке перенесення тільки призведе до порушення основних принципів міжнародного права.

За всього більш сприятливого регулювання міжнародних відносин на основі регіональних і партикулярних принципів держави мають насамперед виходити з вимог універсальних принципів, а вже потім, пересвідчившись у тому, що між ними немає суперечностей, застосовувати принципи «нижчого порядку». Універсальні принципи міжнародного права є основоположними і при встановленні програмних цілей міжнародного права.

Порівняно з основними принципами міжнародного права (як системи в цілому), галузеві та інститутські принципи вирізняються дещо чіткіше. Практика -- а це, насамперед, міжнародно-судові рішення -- виокремлює галузеві принципи права. Зокрема, це нерідко робить Міжнародний Суд ООН (див., наприклад, 1CJ Reports, 1990, p. 126, де йдеться про принципи міжнародного морського права), часто такі вказівки на галузеві принципи міжнародного права трапляються у правових актах спеціалізованих міжнародних організацій.

У доктринах міжнародного права наявність галузевого принципу міжнародного права часто констатується (Є. Т. Усенко, Д. І. Фельдман, І. 1. Лукашук та ін.) на підтвердження існування галузі міжнародного права. А деякі інститути міжнародного права визнаються тільки тому, що існує відповідний йому принцип.

Звичайно, тут також потрібен критичний підхід. Про наявність його важко говорити, коли йдеться не тільки про «принцип галузі» або «інституту», а й про «основні принципи галузі», «основні інститутські принципи», «більш загальні основні принципи галузі або "інституту"», «загальновизнані принципи галузі міжнародного права» тощо. Тут простежується не тільки термінологічна нечіткість, а й полегшене конструювання неіснуючих принципів міжнародного права.

Критерієм такої «правотворчої діяльності» має бути не доктринальна думка, а практика. Джерела міжнародного права та міжнародні судові рішення засвідчують наявність принципу свободи відкритого моря й повітряного простору над ним (див., наприклад, Конвенцію про відкрите море 1958 p., рішення НІ Конференції ООН з морського права та відповідні розділи і частини Конвенції ООН з морського права 1982 p.); принципу забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації (див. Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. і додаток до неї «Безпека. Захист цивільної авіації від актів незаконного втручання», Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р., Монреальську конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р., та ін.); принципу збереження і раціонального використання морських живих ресурсів (див. рішення 111 Конференції ООН з морського права, численні міжнародні договори щодо китобійного промислу, охорони та збереження котиків, риболовного промислу в Атлантичному і Тихому океанах тощо); принципу свободи досліджень та використання космічного простору та небесних тіл (див. Договір про космос 1967 р. та ін.).

Міжнародно-правова практика, що склалася на сьогодні, дає підстави говорити про наявність принципу свободи морських наукових досліджень, принципу використання Світового океану в мирних цілях і деяких інших галузевих принципів та принципів інститутів міжнародного права.

Інститутські й галузеві принципи міжнародного права базуються насамперед на основних принципах міжнародного права. Між ними немає і не може бути суперечностей. Вони доповнюють основні принципи у складному механізмі міжнародно-правового регулювання, заповнюють відповідні прогалини в міжнародному праві. Галузеві та інститутські принципи відіграють роль системоутворюючого фактора на своєму рівні. Ця їхня функція цілковито підпорядкована вимогам і потребам основних принципів міжнародного права як головних систематизуючих засад цієї системи права.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою

В доктринах міжнародного права існують різні погляди на становлення цього принципу. Для одних учених (М. В. Філімонова, К. О. Бекяшев та ін.) «принцип заборони застосування сили або загрози силою має давню історію становлення і розвитку, починаючи з моральних засад, викладених у ХШ--XIV ст. Яном А. Коменським і королем Чехії Іржі Подебрадом». Для інших (1. 1. Лукашук, Р. А. Мюллерсон, В. М. Федоров та ін.) -- становлення цього принципу міжнародного права почалося після Жовтневої революції. Треті (Г. В. Ігнатенко, О. 1. Тіунов та ін.) розпочинають становлення цього принципу з Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Четверті (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв та ін.) вважають, що «принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві у період між двома світовими війнами». Численні автори (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов, Б. М. Клименко та ін.) гадають, що вперше цей принцип з'явився у Статуті ООН.

Можна вказати й на інші точки зору щодо становлення принципу. І якщо йдеться про становлення правосвідомості стосовно необхідності принципу, то перші цеглини цієї будівлі закладалися Я. А. Коменським, 1. Подебрадом, Генріхом IV -- Сюллі, а згодом Ф. Вітторіа, Ф. Суаресом, Б. Аялою, Г. Гроцієм і багатьма іншими.

Та, мабуть, доцільніше розпочинати становлення принципу незастосування сили або загрози силою з тих нормативно-правових актів, які вперше втілили цю вікову ідею в конкретне юридичне правило поведінки.

Без сумніву, першим правовим внеском (на багатосторонній основі) у становлення принципу незастосування сили або загрози силою була Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Конференція, на якій було прийнято вказану конвенцію, не лише кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного інституційного механізму -- Постійного Третейського суду (заснований 1900 p.).

Новим кроком у становленні зазначеного принципу слід вважати рішення Другої Гаазької мирної конференції, яка переглянула Конвенцію 1899 p., прийняла Конвенцію про обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов'язаннями (1907) і укріпила судову систему. 1 хоча Суд до 1920 р. здійснював трохи більше одного розгляду справи на рік, його вплив на мирне, несилове вирішення справ був незаперечним. За цей час під впливом діяльності Суду було укладено понад 120 двосторонніх і регіональних міжнародних договорів, які по-новому підходили до розуміння «спору» та застосування сили.

Таким чином, було підготовлено певну правову базу для закріплення у Статуті Ліги Націй обмеження права на війну, ст. 12 якого забороняла вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів. Ухвалений 1923 р. (не набув чинності) Асамблеєю Ліги Націй договір про взаємну допомогу зафіксував: «Агресивна війна є міжнародним злочином... сторони беруть урочисте зобов'язання не здійснювати цього злочину».

Черговим міжнародним багатостороннім договором, який засудив агресію, назвав її міжнародним злочином і зажадав відповідальності за нього держав, був Женевський протокол про мирне врегулювання міжнародних конфліктів 1924 р. (не набрав чинності).

У Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамблеєю Ліги Націй 22 вересня 1927 p., будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як «міжнародний злочин».

Першим міжнародним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як засобу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана--Келлога) від 27 серпня 1928 р. У ст. 1 Договору зазначалося, зокрема, що «Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї у своїх взаємних відносинах як засобу національної політики».

Завершується етап становлення принципу незастосу-вання сили або загрози її застосування ухваленням Статуту ООН, у якому закріплено: «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не сумісним з цілями Об'єднаних Націй».

Майже одночасно (Статут ООН було підписано 26 червня 1945 p., а набрав чинності він 24 жовтня 1945 р.) Статут Міжнародного воєнного трибуналу (8 серпня 1945 p., Лондон) у ст. 6 проголошує злочином проти миру планування, підготовку, розв'язування і ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів.

Для становлення і розвитку принципу не застосування сили або загрози силою мають важливе значення такі авторитетні його тлумачення, які давалися в резолюціях і деклараціях ООН, регіональних міжнародних організаціях, зокрема: Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 p.; Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 p.; резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. «Про визначення агресії»; в Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Уже сьогодні можна говорити про вплив на розвиток цього принципу проекту Комісії міжнародного права Генеральної Асамблеї ООН Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, який чітко тлумачить не тільки склад агресії, а й її покарання. При цьому йдеться про покарання не лише агресора, а й його посібників.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо.

Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі згаданих резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.

Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій завжди буде неповним і з метою зміцнення принципу незастосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірного застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42). З метою запобігання довільному тлумаченню «самооборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпеки» обидва випадки чітко визначені в нормативному плані. Так, наприклад, Декларація про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що «держава має невід'ємне право на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН».

Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі «Нікарагуа проти США» заявив: «На випадок права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу. Зрозуміло, що на випадок колективної самооборони ця умова також зберігається» (I.C.I. Reports... 1986. P. 195).

Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою поширюється не тільки на безпосередні дії або погрожування ними, а й на пропаганду таких дій.

Принцип суверенної рівності держав.

Період становлення принципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виводять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціонували понад три тисячі років тому.

Історично принцип суверенної рівності склався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал: поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжнародних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим (Г. 1. Тункін, 1.1. Лукашук, П. М. Куріс, А. П. Мовчан та ін.) розглядати його як «двоєдиний принцип» або традиційно -- як два окремі принципи. Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Практично обидва правові начала міжнародно-правового статусу держави у середині XX ст. оформилися в один принцип міжнародного права. Як правові начала принцип поваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій.

Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принципу підтверджується Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав розкривається в Підсумковому документі Мадридської зустрічі представників держав -- учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 p., Підсумковому документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 p., Паризької хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

На сьогодні принцип суверенної рівності держав надає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не належати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; 10) право бути чи не бути учасником союзних договорів; 11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обов'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Принцип невтручання. Історія становлення принципу невтручання є тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зростанням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруванням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Як норма міжнародного права невтручання відоме було понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання (див. також рішення Любецького з'їзду 1097 р.). За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втручатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнаджирським (1774) Росія і Туреччина -- у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці деяких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетривалий час. Двосторонні зобов'язання не могли сформувати правових засад для створення принципу міжнародного права. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттєво на його визнання вплинула Французька революція кінця XV111 ст. та підтримка США. Згодом принцип невтручання обґрунтовується доктринами, в тому числі офіційними. Досить красномовним підтвердженням визнання принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р. До XX ст. вчені міжнародного права не могли визначитися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авторитети права (Г. Гроцій, І. К. Блюнчлі, П. Фіоре та ін.) допускали можливість втручання, інші (Е. Ваттель, Г. Роттек, А. В. Гефтер та ін.) -- заперечували.

...