Характеристика сутності та особливостей міжнародного публічного права

На рівні двосторонніх договорів держави продовжували включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої закріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи інших держав».

Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додатковим протоколом про невтручання. Восьма міжамериканська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої держави недопустиме».

У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 p., Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Декларації про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 p.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

На сьогодні принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утримуватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; 5) утримуватися від збройного втручання; 7) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суверенних прав; 8) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; 9) забороняти організації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення державного ладу іншої держави.

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосуються всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, становище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним співробітництвом до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

По-третє, певні суспільні відносини можуть розвиватися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із міжнародних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції держави» є її міжнародні зобов'язання і практика.

Принцип територіальної цілісності держав.

Становлення принципу територіальної цілісності держав активніше відбувалося завдяки його регіональному утвердженню. 1948 р. Статут Організації американських держав закріпив: «Територія держави є недоторканною, не може бути предметом воєнної окупації або інших видів насильства, прямо чи опосередковано застосованих іншими державами незалежно від мотиву, а також від того, що ці заходи мають тимчасовий характер. Не будуть визнаватися територіальні привласнення або інші спеціальні вигоди, які одержані силою або шляхом застосування будь-якого іншого способу примусу». Згодом арабські держави закріплюють у ст. V Пакту ЛАД норму захисту територіальної цілісності держав. 1963 р. африканські держави проголошують у преамбулі, ст. 2 і 3 Хартії Організації африканської єдності захист територіальної цілісності метою ОАЄ (ст. 2), обов'язком африканських держав керуватися принципом територіальної цілісності (ст. 3).

В 1975 р. у ст. IV Заключного акта Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі «Територіальна цілісність держав» учасники наради записали, що вони «будуть поважати територіальну цілісність одна одної... Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об'єкт воєнної окупації або інших прямих чи опосередкованих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт набуття за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або привласнення таким чином не будуть визнаватися законними».

На сьогодні принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями та принципами Статуту ООН, стосовно: 1) територіальної цілісності; 2) політичної незалежності; 3) єдності будь-якої держави; 4) дій, які являють собою застосування сили або загрози нею; 5) перетворення території на об'єкт привласнення прямо чи опосередковано, застосовуючи силу в порушення міжнародного права. За державами закріплено право визнання окупації незаконною. Коли йдеться про територіальну цілісність і недоторканність держави, то маються на увазі і її природні ресурси, природне середовище (що не може бути, зокрема, об'єктом забруднення з боку інших держав), правовий режим певних територіальних ділянок держави тощо. Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілісності держав є всі суб'єкти міжнародного права.

Принцип непорушності державних кордонів. На сьогодні принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в європейському регіоні: 1) визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встановлені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непорушність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.

Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався міжнародний договір (п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р).

Принцип мирного врегулювання спорів. На сьогодні принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) вирішувати всі свої суперечки і розбіжності виключно мирними засобами; 2) врегульовувати спори в найкоротший термін; 3) не зупиняти процесу мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; 4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (переговори, розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування, інші засоби на власний вибір, узгоджені до виникнення спору); 5) утримуватися від ультимативності; 6) утримуватися від будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість; 7) враховувати інтереси іншої сторони -- учасника спору; 8) виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення. Здійснення принципу мирного розв'язання міжнародних спорів забезпечено належними інституційними механізмами як на універсальній, так і на регіональній основах. Практично всі відомі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного розв'язання міжнародних спорів: Ліга арабських держав -- Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет, Організація африканської єдності -- Комісію з питань посередництва, примирення та арбітражу, Організація американських держав -- Раду ОАД, потім Міжамериканський комітет миру, а згодом Постійну Раду, Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі -- Суд і Комісію з питань примирення. На відміну від становлення і розвитку інших принципів сучасного міжнародного права для принципу мирного вирішення спорів є характерною стабільність, послідовність визнання, різнобічне докладання зусиль державами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р.

Принцип поваги прав та основних свобод людини. Кожна людина має сьогодні право звертатися до міжнародних структур для захисту своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний механізм на універсальній і регіональній основі: в рамках ООН -- Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, Комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди та ін.

Принцип співробітництва. На сьогодні принцип співробітництва покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) співробітничати відповідно до цілей та принципів ООН; 2) робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності;сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім та добросусідським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості;підвищувати добробут народів; 5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сферах надбанням інших; 6) скорочувати різницю в економічному розвитку.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань стосується всіх зобов'язань -- як таких, що випливають з міжнародних договорів і звичаїв, так і таких, що сформульовані в обов'язкових рішеннях міжнародних органів та організацій, міжнародних судів, арбітражів тощо. За цим принципом не можна в односторонньому порядку відмовитися або переглянути міжнародне зобов'язання.

Принцип добросовісного виконання зобов'язань є критерієм законності діяльності суб'єктів міжнародного права. Його добросовісна реалізація -- основна умова стабільності та ефективності міжнародного правопорядку.

В сучасному міжнародному праві вироблено досить ефективні інституційні механізми дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, зокрема взаємні консультації, переговори, суди, третейські суди тощо.

ВИСНОВОК

міжнародний право норма матеріальний

Міжнародна нормативна система являє собою головний інструмент у регулюванні та впорядкування міжнародних відносин. У зв'язку з цим треба зазначити, що регулювання суспільних відносин має настільки істотне значення, що в цьому процесі використовуються всі форми суспільної свідомості.

У центрі уваги міфів, повір'їв, релігії, мистецтва, літератури, філософії завжди знаходилися правила відносин людини до людини, до колективу, до суспільства. Всі форми суспільної свідомості значною мірою нормативні в тому сенсі, що стверджують певні цілі, принципи, уявлення про належних правила поведінки, про організацію суспільства, держави. Кожна форма свідомості володіє власним механізмом впливу на суспільні відносини. Разом з тим всі вони взаємодіють. Регулююча система загалом настільки ж єдина і настільки ж суперечлива, як і система регульована.

Основним інструментом регулювання служать соціальні норми, які виникають одночасно з людським спілкуванням і супроводжують всіма видами суспільних відносин. Треба зауважити, що право склалося пізніше інших нормативних систем і на їх основі. Там, де немає або недостатньо норм одного виду, їхні функції виконують інші. Головне завдання норм - сприяти функціонуванню соціальної системи шляхом упорядкування взаємодії її суб'єктів, підпорядкування їх суспільно необхідним моделей поведінки. З точки зору механізму реалізації всі форми суспільної свідомості можна поділити на три види. Одні, наприклад мистецтво, література, діють в результаті інтерналізації, тобто завдяки засвоєнню їх постулатів суб'єктами, усвідомили їх правоту. Вони позбавлені механізму зовнішнього примусу. Для інших, таких як політика і право, також бажана інтерналізація, але тим не менше вони забезпечуються зовнішнім примусом. Нарешті, третє, наприклад мораль, включаючи релігійну, здійснюються переважно через інтерналізації, але разом з тим забезпечуються і специфічними засобами зовнішнього примусу. Соціальна реакція на порушення норм моралі часом буває більш відчутною, ніж контрзаходи у разі правопорушення. Норма повинна бути необхідною, обов'язковою і придатною для реалізації.

Характерна риса сучасності - наявність глобальної нормативної системи, що склалася на базі цілей і принципів Статуту ООН. У неї в якості підсистем входять політичні, правові, моральні та інші міжнародні норми. Кожна з них виконує свої функції за допомогою притаманного їй механізму, взаємно доповнюючи один одного. Наявність такого роду нормативної системи - ознака досить високого рівня розвитку міжнародної спільноти. Все це свідчить про значення підходу до міжнародного права як до частини міжнародної нормативної системи. На жаль, більшість юристів, будучи прихильними формально-юридичного підходу, і сьогодні ігнорують не правові міжнародні норми. Разом з тим зростає і число тих, хто усвідомлює значення не правових норм.

Не будучи в змозі ігнорувати значення не правових норм, деякі юристи намагаються втиснути їх у прокрустове ложе формального мислення. Всупереч логіці стверджують, що в міжнародне право включаються також не правові норми (М. Бартош, Югославія; Р. Хінгорані, Індія). Подібна думка висловлюється і у вітчизняній літературі. С.Ю. Марочкін пише: "У сукупності з іншими соціальними нормами, що діють в міжнародних відносинах, міжнародне право складає міжнародну юридичну систему". Тим часом юридична система не може включати сторонні норми. Необхідний ознака норми права - юридична сила.

Якщо звернутися до практики, то виявиться, що держави завжди розглядали міжнародне право як право в юридичному сенсі і чітко відрізняли його від інших міжнародних нормативних систем.

Ось що стверджував з цього приводу керівник британського Форін-офісу міністерства закордонних справ юрист Дж. Хау: "Я, таким чином, розумію міжнародне право як частина, можливо більшу частину, єдиного цілого - від володіють юридичною силою зобов'язань, через правила, звичаї і угоди , що володіють меншою, ніж юридичні зобов'язання, силою, до простих очікувань певної поведінки в усіх сферах міжнародної діяльності ". У формулі "міжнародне право - частина єдиного цілого" проглядається ідея міжнародної нормативної системи.

Прихильники формально-юридичного підходу наполягають на швидкої заміни не правових норм правовими як більш досконалими. Здається, що це далеко не завжди бажано, а часом і неможливо. Не правові норми часто роблять те, що не під силу праву. Представляє в цьому плані інтерес введений в право ЄС практикою Суду принцип пропорційності. Відповідно до цього принципу прийняття правового акта повинен передувати аналіз можливостей використання більш м'яких нормативних коштів для отримання того ж результату.

Кожній соціальній системі властивий заснований на взаємній вигоді процес виконання правил, встановлених суспільством і необхідних для його існування. Загальна зацікавленість лежить в основі механізму тиску, за допомогою якого соціальна система спонукає своїх членів до дотримання норм. Загальносоціальна санкція полягає в тому, що порушує норми виключається зі сфери їх захисту.

Основними підсистемами міжнародної нормативної системи є міжнародно-правові, політичні норми, мораль. Одночасно в неї входять і інші різновиди норм: звичай, практика, ввічливість, традиції, організаційні та технічні норми, стандарти, релігійні норми та ін. Пропонуються різні класифікації міжнародних норм.

Не без праці прокладає собі шлях у вітчизняній доктрині концепція політичних норм. Дається взнаки консерватизм юридичного мислення. Адже в наш час політичні норми одержали широке поширення в практиці держав. Якщо ще в недавньому минулому держави вважали за краще утримуватися від чіткого визначення своїх зобов'язань як політичних щоб уникнути приниження їх значення, то тепер у відповідних актах прямо вказують, що їх положення є політично обов'язковими

У міжнародній нормативній системі відбувається відчутне зростання ролі політичних, моральних і організаційних норм. Але було б неправильно вважати, ніби тим самим витісняються правові норми. Без зміцнення позиції останніх система була б не в змозі функціонувати належним чином. Посилюється взаємопроникнення різних методів нормативного регулювання при збереженні кожним із них своєї специфіки. Такий шлях до підвищення ефективності нормативної системи в цілому.

Ґрунтовно досліджував проблему ефективності міжнародного права Л.Х. Мінгазов прийшов до висновку: "Суттєве значення для ефективності впливу на міжнародні відносини має правильне поєднання правових (і перш за все політичних) видів регулювання".

При визначенні перспектив нормативної системи варто враховувати, що історією їй призначено рішення історичного завдання - створення нового світового порядку, порядку XXI ст. Він буде заснований на принципах справедливості, гуманності, демократії. Необхідний відмова від індивідуального і групового егоїзму, з тим щоб над усе поставити загальне благо. У вирішенні такого складного завдання важлива роль належатиме не правовим нормам, перш за все нормам моралі. Світ загального благоденства - це світ високої моралі.

Размещено на Allbest.ru