Українська політика щодо євроінтеграційних процесів

інтенсивність міжнародних зв'язків держави прямо залежить від ступеня демократизації її політичних інститутів. Поглиблення процесу демократизації підсилює громадський інтерес до міжнародних зв'язків, що сприяє легітимності державної інтеграційної політики;

міжнародна демократична спільнота змінює форми підтримки та її пріоритети, відмовляючись від співробітництва лише з верхівкою політичної еліти на користь сприяння громадянському суспільству, зокрема, неурядовим організаціям;

найбільш ефективною складовою стратегії розширення ЄC є сприяння реформам у державах-кандидатах на вступ;

У першому розділі - "Історіографія, джерелознавча база та методологія дослідження", що складається з двох взаємопов'язаних між собою підрозділів, розкрито теоретико-методологічний та фактологічний аспекти наукового аналізу проблем європейської інтеграції України. Грунтовно проаналізовано історіографію проблеми, сформульовано підходи і засоби понятійного аналізу, доведена значущість європейської інтеграції в міжнародній політиці та її роль в процесі демократизації суспільно-політичного життя колишніх соціалістичних країн.

Особливістю політичних досліджень вітчизняних вчених у 1990-х рр. стало обгрунтування необхідності інтеграції України в західну цивілізацію. Українські науковці виходили з необхідності встановлення з європейською спільнотою найтісніших контактів в політичній, соціальній і культурній сферах, що надавало змогу утвердити самостійність української держави. Висновки щодо укріплення держави, яка активно інтегрується в міжнародну політику, та необхідності відстоювання національних інтересів цілком відповідають сучасним підходам до інтеграційного процесу. На загальну думку, Україна в своєму розвитку повинна досягти тих критеріїв, за якими визнається готовність країн-кандидатів до членства в ЄС, серед яких стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії і законності в країні, наявність функціонуючої ринкової економіки, її конкурентоспроможності, прийняття законодавчого надбання Євросоюзу (М.М.Білоусов, І.В.Бураковський, Бруз В.С., О.С.Власюк, А.С.Гальчинський, Л.В.Губернський, В.Ф.Забігайло, Н.М.Зарудна, М.В.Кірсенко, В.Г.Кремень, С.В.Кульчицький, І.Ф.Курас, М.І.Михальченко, Ю.М.Пахомов, С.І.Пирожков, Ф.М.Рудич, Д.В.Табачник, В.М.Ткаченко, А.С.Філіпенко, О.О.Чалий та ін.)

Аналіз західної історіографії показав, що існують такі основні підходи до європейської інтеграції:

розвиток ЄС як міжурядової організації, існування якої підпорядковане законам і логіці функціонування будь-якої міжнародної організації, чи, інакше кажучи, націлене на гармонізацію міждержавних інтересів з метою забезпечення мирного співіснування її членів (А.Вендт, С.Краснер, Ф.Краточвіл, Е.Мансфілд, Д.Снідал, П.Хаас, О.Янг та ін.);

розвиток європейської інтеграції в контексті теорій регіоналізму, згідно з якими найважливішою засадою інтеграційного процесу є географічна близькість держав, що сприяє економічним і, зокрема, торговельним відносинам між ними (Р.Кеохейн, П.Сміт, П.Тейлор, С.Хаггард, С.Хоффман, А.Фішлоу та ін.);

розвиток євроінтеграції як процесу формування спільної політики, динаміка якого віддзеркалює інтеракції національних груп політичних акторів з імплементації взаємоузгоджених рішень (Е.Адлер, М.Барнет, З.Бжезінський, Дж.Піндер, В.Уоллес, Х.Уоллес, С.Хікс та ін.)

Інтеграція до ЄС країн ЦСЄ, місце в євроінтеграційних процесах України й інших пострадянських держав досліджені П.Баласом, Дж.Боравскі, Т.Буккволом, Х.Ван Зонгом, Х.Грабб, Р.Давіді, Г.Евері, А.Інотаї, Ф.Камероном, І.Кемпе, Т.Кузіо, Дж.Хелманом, Л.Чабою, Дж.Шерром.

В працях зарубіжних політологів іноді європейська інтеграція розглядається як історичний феномен, який через свою унікальність та специфічні умови виникнення в принципі не може бути основою для узагальнень (А.Вердун, К.Радаелі, С.Хантінгтон). Погоджуючись з тезою про унікальний характер створених в Західній Європі механізмів багатостороннього політичного співробітництва, автор виходить з того, що такий підхід не відповідає досвіду євроінтеграції, який з огляду на перспективи об'єднаної Європи свідчить на користь можливості його успішного застосування в ході розширення ЄС на Схід.

Джерельну базу дослідження складають Закони України, Укази Президента України, інші законодавчі акти щодо інтеграції України до Європейського Союзу, документи і матеріали Комітетів Верховної Ради України з питань євроінтеграції, у закордонних справах, з питань правової політики, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, Державної ради з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України, інших органів влади, відповідальних за здійснення державної політики у сфері європейської інтеграції. Поширенню джерельної бази сприяло використання офіційних періодичних видань ЄС, документів Представництва Євро-пейської Комісії в Україні, аналітичної служби ЄС "Євробарометр", публікацій міжнародних неурядових дослідницьких організацій. Важливими джерелами виявилися статистичні матеріали, зокрема розроблена дослідниками Інституту політології Дармштадтського технологічного університету (Німеччина) комп'ютерна база даних "Розширення" (Enlargement), база даних "Політика-2000" (Polity Data Base), складена в університеті Меріленду (США), а також результати соціологічних досліджень, матеріали української та зарубіжної преси.

Спираючись на історіографічний аналіз матеріалу розкрито методологію міждисциплінарного підходу до дослідження євроінтеграційних процесів. Обгрунтовано вибір поняттєвої системи та вибір методів дослідження. євросоюз політичний україна членство

У другому розділі - "Концептуальні засади європейської інтеграції", який складається з трьох підрозділів, з ціллю визначити умови інтенсифікації двостороннього політичного співробітництва, що об'єктивно прискорило б реалізацію європейського вибору і набуття Україною повноправного членства в ЄС, зіставлені висновки представників різних теоретичних підходів щодо поглиблення політичної взаємодії суб'єктів інтеграційного процесу, входження у європейський простір безпеки, зменшення політичних ризиків процесу розширення ЄС.

У першому підрозділі дисертант звертається до аналізу поглядів засновника неофункціоналізму Е.Хааса та його послідовників Л.Ліндберга, С.Шингольда, Ф.Шміттера, Р.Кеохейна, Д.Ная, С.Хікса, які використовували висновки теорії плюралізму щодо міжнародної політики. Схема інтеграційного процесу, згідно з неофункціональною теорією, є такою: створення наднаціональної політичної влади, яку уповноважено забезпечувати інтеграцію у найбільш важливих галузях; залучення до інтеграційного процесу інших секторів економіки в результаті "функціонального тиску" вже інтегрованих секторів; позитивне сприйняття суспільством зростання значущості наднаціональної політичної влади як усвідомлення того, що створені у такий спосіб структури спроможні найбільш ефективно забезпечити суспільний матеріальний інтерес; інституціоналізація наднаціональної політичної влади з метою управління інтеграційним процесом. Механізм впровадження такої моделі грунтувався на реалізації ідеї "переливу" ("spillover"). Оптимістичним є висновок неофункціоналістів щодо неминучості розширення ЄС в майбутньому, оскільки цей процес виступає важливим чинником поглиблення інтеграції.

На відміну від неофункціоналістів, представники інтерговернменталізму С.Хоффман, Е.Моравчик, Р.Путман, як і історичний інституціоналіст П.Пірсон, доводили, що саме держави, залишаючись головним суб'єктом міжнародних відносин, відіграють вирішальну роль в інтеграційному процесі, при цьому функції наднаціональних політичних інституцій повністю визначені саме волею лідерів національних держав. Взаємодія держав-членів ЄС зміцнює позиції їхніх урядів у внутрішньополітичному житті. Висновок уявляється парадоксальним: інтеграція практично укріплює інститут суверенітету держави. Заінтересованість найбільш впливових держав-членів у подальшій інтеграції є пріоритетною тезою в обгрунтуванні розширення ЄС, а ідея розширення знаходить підтримку урядів, якщо мотиви для цього будуть представлені його інституціями як досить вагомі.

Класичні західні теорії не фокусують увагу на дослідженні політики країн-кандидатів на вступ, як і тих країн, чиї політичні еліти проголосили намір набути членства в ЄС, але науковий доробок дослідників євроінтеграції становить інтерес напередусім для формування стратегії вступу до ЄС. Аналіз концепцій поглиблення політичної взаємодії дозволяє виділити два перспективних напрями інтеграційної політики України: створення внутрішніх передумов зближення з ЄС і забезпечення зі свого боку ефективної дії політико-правового механізму співробітництва.

У другому підрозділі автором запропонована модифікована версія трансакціонального концептуального підходу до євроінтеграції на основі нового бачення традиційної концепції європейського простору безпеки. Дослідження проблем запобігання так званим "м'яким" та "жорстким" загрозам європейській спільноті в рамках концепції трансакціоналізму, розробленої американським політологом К.Дойчем і розвинутої Дж.Розенау, А.Хьюрелом, Л.Фосетом, Дж.Ноланом, П.Кроніним, Т.Клером, орієнтоване на політологічний прогноз і розробку принципів політичної взаємодії за імовірними сценаріями розвитку міжнародних відносин. Нова інтерпретація базується не на територіальних ознаках як основі співробітництва, а на поділюваності спільних демократичних цінностей. Входження до простору безпеки не обмежується формальною належністю до ЄС, що de facto створює передумови для поглиблення співробітництва та подальшого приєднання de jure. В такому контексті ідея простору безпеки є актуальною, враховуючи цілі зовнішньої політики України щодо євроатлантичної інтеграції.

Архітектура простору безпеки включає різноманітні рівні співробітництва - від місцевого до державного - і має на меті підтримку стабільності в регіоні. Ціллю "простору безпеки" пропонується визначити запобігання усім можливим загрозам з метою зміцнення стабільності і поглиблення політичної взаємодії. Таким чином, простір безпеки набуває ваги попередньої умови розвитку взаємовідносин між ЄС і державами, що інтегруються. Застосування трансакціонального підходу в осмисленні проблем євроатлантичної інтеграції надало б вітчизняним політикам можливість формувати зовнішню політику України свідомо впроваджуючи європейські цінності у щоденну практику прийняття політичних рішень. Оцінюючи в такому контексті трансакціональну теорію, важливо переосмислити науковий доробок її прихильників в сучасних геополітичних реаліях. Узагальнюючи, слід звернути увагу на таке: трансакціональний підхід теоретично обгрунтовує участь у інтеграції широкого кола держав; ефективність інтеграції залежить не від наднаціональних інституцій, а базується на поділюваній ідентичності як передумові існування в межах інтегрованої спільноти простору безпеки; формування колективної ідентичності здійснюється шляхом залучення до співробітництва багатьох соціальних груп.

Враховуючи викладене, слід вважати вірним припущення автора дисертації щодо необхідності визначення пріоритетів зовнішньої політики України на користь регіонального співробітництва в рамках заснованої на поділюваних її учасниками демократичних цінностях міжнародної організації, якою є Європейський Союз, оскільки в сучасних геополітичних умовах двосторонні відносини з супердержавою (або супердержавами) є менш ефективними.

У третьому підрозділі другого розділу дисертації здійснений аналіз новітніх концепцій диференційованої інтеграції та зменшення політичних ризиків розширення ЄС на Схід (праці М.Холанда, Х.Ван Зонга, Е.Бреска, П.Брюнера, М.Брюзиса, Й.Янінга, Б.Ов та ін.) Показано, що політичні рішення ЄС у сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ) є не лише відповіддю на геополітичні виклики, а й результатом впливу інституційних та процедурних реалій. Вже на початку 1990-х років Євросоюзом колишні соціалістичні країни було поділено на три групи: держави ЦСЄ; балканські країни; Росія і держави СНД. Субрегіональний поділ базувався не на географічному, а на політичному підході і був закріплений системою міжнародних договорів. До країн ЦСЄ були віднесені Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія і три прибалтійські держави. Відносини з ними були побудовані в рамках інституту асоційованих Європейських угод. Групу балканських держав склали Федеративна республіка Югославія (Сербія і Чорногорія), Хорватія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина. Головним завданням спільної політики щодо цих країн було сприяння мирному врегулюванню регіональних конфліктів і припиненню воєнних дій, що в першій половині 1990-х рр. охопили територію колишньої СФРЮ. Після нормалізації ситуації планувалось підписати угоди про стабілізацію і асоціацію (УСА). Росія і країни СНД розглядались інституціями ЄС як єдиний політичний простір і отримали в ієрархії пріоритетів спільної східної політики статус третіх країн, з якими могли бути укладені угоди про партнерство і співробітництво. Таким чином, східна політика ЄС спиралась на диференційовані завдання у трьох регіонах Європи і ураховувала політичну ситуацію та підходи до євроінтеграції з боку політичних еліт постсоціалістичних країн.

Політологічний аналіз ризиків розширення ЄС на Схід слугував основою розробки як інтеграційної стратегії ЄС, так і стратегій вступу країнами ЦСЄ. Стратегія розширення включала адаптацію держав ЦСЄ до стандартів ЄС у всіх сферах, створення передумов розширення шляхом проведення внутрішніх реформ, структурування процесу вступу виходячи з його узгоджених етапів і готовності країн-кандидатів, розвиток ЄС в рамках диференційованої інтеграції.

У третьому розділі - "Формування стратегії розширення Євросоюзу на Схід", що містить три підрозділи, розглянутий досвід розробки й реалізації довгострокових інтеграційних стратегій державами, які успішно пройшли процедуру вступу в ході чотирьох попередніх розширень Європейських Співтовариств, досліджена методологія офіційної оцінки Єврокомісією політичних інститутів країн-кандидатів, застосована на сучасному етапі розширення для встановлення відповідності ступеню їх демократизації політичному критерію членства в ЄС.

У першому підрозділі детально розглянуті основні етапи і процедурні стадії передвступного процесу. Автор дисертації підкреслює, що з початку розширення Співтовариств в 1970-х рр. і дотепер процедурні питання вступу до організації є предметом загальноєвропейської дискусії політиків і науковців. Дотримання усіх вимог процедури вимагає складних переговорів і узгодження позицій протягом тривалого часу. Процес вступу налічує п'ять послідовних етапів: подання заяви про членство, підготовку відповідного Висновку Єврокомісії (Avis), початок переговорів, укладання договору і власне вступ. Відсутність зв'язку між датою подання заяви про вступ і датою вступу свідчить про те, що політика розширення базувалась на пріоритеті внутрішнього розвитку ЄС. Переговори проводилися в три етапи: вивчення, підготовки та власне переговорів. На першому етапі, що розпочинався після прийняття відповідного рішення, Радою ЄС були скликані конференції із вступу за участю держав-заявників. Процедура передбачала незалежну роботу конференцій від діяльності інших органів, створюваних сторонами.

В ході розвитку процедури вступу до ЄС було створено політико-правовий механізм співробітництва, який базується на таких головних принципах: принцип визнання державою-кандидатом acquis comminautaire; принцип практичної спрямованості переговорів; принцип застосування додаткових політичних інструментів; принцип адаптації до інституційної структури Союзу; принцип узгодження позицій держав-кандидатів на вступ. Особливістю сучасного етапу розширення ЄС є включення до acquis comminautaire розділу з питань СЗППБ, що ускладнило доступ до організації для країн, чия зовнішня політика не є синхронізованою з політикою ЄС і в суспільстві яких відсутній консенсус щодо її напрямів. Оскільки в 1990-х рр. СЗППБ знаходилась на стадії політичних консультацій усередині ЄС, надійним аргументом на користь відповідності політики країни-кандидата могло бути лише членство в НАТО, хоча формально інтеграція до ЄС і північноатлантична інтеграція завжди розглядалися окремо. Фактично ж вступ до НАТО, або намір набути членства в Альянсі, виявились передумовою вступу до ЄС. Польща, Чехія і Угорщина стали першими серед країн ЦСЄ, політика яких демонструвала розуміння такого взаємозв'язку. Принципи розширення ЄС не бездоганні і в ході кожного наступного розширення були об'єктом критики з боку держав-членів і кандидатів на вступ. Проте, чітке їх дотримання в процедурних питаннях переговорів на протязі чотирьох попередніх і сучасного етапу розширення свідчить про те, що побажання спрощення процедури навряд чи будуть здійснені.

У другому підрозділі третього розділу дисертації автором виділені три етапи взаємовідносин ЄС з країнами ЦСЄ до початку переговорів про вступ, кожен з яких відобразив еволюцією спільної східної політики ЄС, а також хід розробки й реалізації інтеграційних стратегій урядів держав ЦСЄ. На першому етапі (1989-1991 рр.) країнами ЦСЄ було декларовано намір розпочати масштабний геополітичний проект "повернення до Європи", а ЄС - готовність пошуку форм інтеграції нових демократій. Про перспективи їхнього членства в ЄС в той час не йшлося. На другому етапі (1992-1993 рр.) політичний діалог ЄС і країн ЦСЄ відбувався в рамках Європейських (асоційованих) угод. Логічним завершенням цього етапу було затвердження критеріїв членства в ЄС. Третій етап (1994-1997 рр.) розпочався поданням перших заяв держав ЦСЄ про членство в ЄС.

На Копенгагенському саміті ЄС (червень 1993 р.) було вирішено, що держави, з якими укладено асоційовані угоди і які заявляють про намір вступити до ЄС, мають набути повноправного членства у Євросоюзі. Копенгагенські критерії членства в ЄС вимагали від держави-кандидата стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство закону, повагу до прав людини і захист прав меншин (політичний критерій); існування функціонуючої ринкової економіки разом із спроможністю впоратись із тиском конкуренції й ринкових сил (економічний критерій); прийняття обов'язків членства, включаючи прихильність цілям політичного, економічного та монетарного союзів (спроможність адаптувати acquis communautaire).

Європейські угоди досягли своєї мети і виявились основними правовими інструментами реалізації інтеграційних стратегій держав ЦСЄ. Ціль виконати копенгагенські критерії членства в ЄС державами-кандидатами обумовила спрямованість внутрішньої та зовнішньої політики їхніх урядів - демократичні суспільні перетворення, зміцнення громадянського суспільства, глибокі ринкові трансформації за сприяння союзних інституцій та поглиблення політичного співробітництва з державами-членами ЄС. Ефективність процесу імплементації положень Європейських угод було підтверджено прийнятим в липні 1997 р. Європейською комісією позитивним політичним рішенням ("Порядок денний 2000") щодо початку переговорів про вступ з десятьма державами ЦСЄ. До "першої хвилі" розширення були включені Чехія, Естонія, Угорщина, Польща і Словенія, до "другої хвилі" - Болгарія, Словаччина, Румунія, Латвія й Литва.

У третьому підрозділі автор дисертаційного дослідження, виходячи з припущення про відповідність політичної системи держави-кандидата на вступ демократичним нормам як основний чинник позитивного політичного рішення інституцій ЄС щодо членства і на основі контент-аналізу політичних документів ЄС, розглянув методологію ЄС з оцінки демократичності політичних інститутів держав ЦСЄ, здійсненої за рішенням Мадридського саміту ЄС (грудень 1995 р.) і представленої у Висновках Європейської Комісії в липні 1997 р.

Позитивна оцінка з боку ЄС політичних і соціально-економічних перетворень в країнах ЦСЄ надала змогу розпочати передвступні переговори з державами ЦСЄ - кандидатами на вступ. У четвертому розділі - "Політико-правовий механізм вступу до Євросоюзу", який складається з трьох підрозділів, проаналізований розвиток переговорного процесу про вступ до ЄС держав ЦСЄ протягом 1998-2002 рр., основними напрямами якого були підсилення передвступної стратегії, реформування керівних союзних інститутів і комунікативна стратегія розширення.

У першому підрозділі розглянуті інструменти розширеної передвступної стратегії ЄС. Встановлено, що в досліджений період пріоритетами співробітництва були виконання Європейських угод, адаптація країнами-кандидатами положень Білої книги ЄС щодо єдиного ринку, здійснення заходів програм сприяння реформам і структурований діалог. Прийняття спільної стратегії розширення відбулося в ході Люксембурзького саміту в грудні 1997 р., яким політику розширення було визнано офіційною політикою ЄС. Зазначалося, що рішення саміту позначили момент історичної важливості для майбутнього Союзу і Європи. Ідея створення нової моделі європейської інтеграції в масштабі усього континенту стала реальністю: процес розширення набував перспективи поступового індивідуального вступу до організації усіх країн-кандидатів на основі оцінки рівня їх готовності. Головним політико-правовим принципом процесу розширення ЄС Люксембурзький саміт виголосив принцип рівноправності усіх його учасників.