Ядерне нерозповсюдження у світовій політиці

У першому підрозділі автор прослідковує еволюцію політики ядерного нерозповсюдження США від часів адміністрації Р. Ніксона до сучасності. Увага акцентується на спробах адміністрації Дж. Картера запровадити системи заходів, спрямованих на унеможливлення розробки ядерної зброї під виглядом розвитку ядерної енергетики. Висвітлено негативний вплив політичної кон'юнктури у роки загострення протистояння з СРСР на проведення послідовного курсу на нерозповсюдження під час президентства Р. Рейгана. Непослідовність США щодо ядерних програм Пакистану, ПАР призвели до створення ядерної зброї цими державами. Під час президентства Р. Рейгана політика нерозповсюдження у цілому не була успішною.

Розпад біполярної системи приніс нові виклики режиму нерозповсюдження. Адміністраціям Дж. Буша (ст.) та Б. Клінтона довелось докласти надзвичайних зусиль, діяти ініціативно з тим, щоб на теренах колишнього СРСР залишилась одна ядерна держава, ДНЯЗ було подовжено безстроково, а інші загрози режиму було на якийсь період часу нейтралізовано. Поставленої мети було досягнуто - режим нерозповсюдження, базований на ДНЯЗ, було збережено, але ціною фактичної відмови від універсальності Договору, позбавлення держав, що не володіють ядерною зброєю, дієвих засобів впливу на ядерні держави, що роблячи цей режим негнучким, орієнтованим переважно на заборонні та силові важелі, що у перспективі загрожуватиме його існуванню.

З приходом до влади Дж. Буша (мол.) формується новий підхід у політиці нерозповсюдження, окремі елементи якого були помітні вже у роки правління Б. Клінтона. Об'єктивною основою змін стало нове співвідношення сил у світі, яке суттєво впливало на політику США вже у 1990-х роках. Вихід на світову арену недержавних акторів з необхідністю вимагав внесення корекцій у політику нерозповсюдження, яку здійснював Вашингтон. Каталізатором цих змін стали теракти 11.09.2001, які поставили на порядок денний боротьбу із загрозою ядерного тероризму. Унілатералізм, опора на силу, вибіркове ставлення до МП ведуть до більш жорсткої політики нерозповсюдження, що проявилось у ході війни з Іраком, головним приводом до якої стали звинувачення режиму С. Хусейна у розробці ЗМЗ. Цей курс, однак, у перспективі загрожує зруйнувати той компроміс, на якому базується ДНЯЗ і режим нерозповсюдження у цілому.

Внаслідок провідної ролі, яку США відіграють у сучасних міжнародних відносинах, без їх лідерства і постійної співпраці з усіма зацікавленими державами режим нерозповсюдження ядерної зброї ризикує бути послабленим або й припинити своє існування, що призведе до дестабілізації безпеки у світі.

У розділі докладно досліджується політика нерозповсюдження СРСР (Росії), що також пройшла шлях від сприяння створенню ядерної зброї КНР до активної участі у розробці та підтриманні режиму нерозповсюдження. Взаємодіючи у питаннях нерозповсюдження зі США, СРСР також не завжди протистояв кон'юнктурним політичним впливам, що не сприяло послідовній політиці нерозповсюдження у роки конфронтації. Наприклад, ядерні програми ПАР, Ізраїлю трактувались як загроза, а Індії, Іраку - виправдовувались. Радянська політика у сфері нерозповсюдження пройшла шлях від створення ядерної зброї та нарощування ядерного потенціалу і надання ядерних технологій іншим країнам до тісної її координації з іншими розвинутими країнами, у першу чергу, - з ядерними державами, починаючи з середини 1960-х рр. У 1970-80 рр. ця політика, спрямована на розбудову та зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, відбивала добре усвідомлені інтереси зрілої ядерної держави.

Гостра криза цієї політики виникла на початку 1990-х рр. внаслідок розпаду СРСР та в процесі перебрання Росією на себе статусу єдиної правонаступниці СРСР як держави, що володіє ядерною зброєю. Успішності цього прагнення Росії сприяла низка об'єктивних та суб'єктивних чинників. Росія єдина з республік колишнього СРСР мала основні елементи ядерної інфраструктури, була здатна виробляти ядерну зброю та її носії і здійснювати контроль над цією зброєю. Суб'єктивні ж чинники включали як зацікавленість Заходу, перш за все США, у збереженні єдиної ядерної держави на теренах колишнього СРСР, так і консенсус у російській політичній еліті та суспільстві щодо того, що країна мала залишитись офіційно визнаною ядерною державою, для якої ядерна зброя - один із найважливіших інструментів забезпечення її статусу у світі. У розділі переконливо доводиться, що успіх цього курсу Росії було забезпечено перш за все в результаті співпадіння національних інтересів РФ та західних держав, перш за все - США. При цьому спроби Росії не допустити інтернаціоналізації проблеми, використати розміщену на території трьох інших колишніх радянських республік ядерну зброю як засіб впливу на їх політику було значною мірою знівельовано активною посередницькою роллю США. Росія аргументувала свою політику необхідністю збереження єдиної системи управління та контролю над ядерним арсеналом та збереження режиму нерозповсюдження, базованому на ДНЯЗ. При цьому Росія не вагалась застосовувати жорсткий тиск, особливо на Україну.

Автор виділяє кілька етапів у політиці РФ у галузі нерозповсюдження. Перший (кін. 1991-1994 рр.) характеризується координацією основних зусиль у галузі нерозповсюдження з провідними західними країнами, перш за все - зі США, що відповідало прозахідному зовнішньополітичному курсу Москви. На другому етапі, що розгортається на тлі поступового відходу Росії від прозахідного курсу і розширенням зв'язків з КНР, Індією, Іраном, Москва, тим не менш, займала активну позицію щодо розробки та підписання ДВЗЯВ і підтримала, після деяких коливань, курс США та їх союзників на безстрокове та безумовне подовження ДНЯЗ. Поглиблення співробітництва у ядерній галузі з Іраном, небажання шкодити своїм відносинам з Індією не давали їй можливості синхронізувати свою політику з курсом західних партнерів, що, зокрема, унеможливило адекватну відповідь на такий виклик режиму ядерного нерозповсюдження, як ядерні випробування Індії та Пакистану 1998 р.

Третій період починається з приходом до влади в Росії В. Путіна та в США - Дж. Буша (мол.). Москва розглядає боротьбу з тероризмом та нерозповсюдження як сфери співпраці з Заходом, перш за все - зі США. Водночас, змушена все більше спиратися на ядерний арсенал у своїй зовнішній політиці, Росія не виключає превентивних ударів по ворожих державах та терористичних угрупованнях. Ця політика набуває нових рис після терактів 2001 р. у США, коли РФ прагне використати спільну з Вашингтоном та іншими розвинутими державами зацікавленість у збереженні режиму нерозповсюдження, адекватній відповіді на нові виклики та загрози йому для посилення своїх позицій у світі.

Дисертант відмічає, що Росія залишатиметься ключовим суб'єктом політики нерозповсюдження, оскільки вона не тільки має другий у світі ядерний арсенал, родовища природного урану, великий науково-технічний та виробничий потенціал у ядерній галузі, тисячі спеціалістів, задіяних у військовій ядерній програмі, потужну школу ядерної фізики, але й накопичила величезну кількість матеріалів, що розщеплюються. Виходячи із вищезазначеного та зважаючи на добрі відносини РФ із рядом “проблемних” країн (Іран, КНДР), а також із де-факто ядерною Індією, її співпраця зі США та іншими провідними державами є безальтернативною з т.з. збереження цього режиму.

Аналізуючи політику Великобританії у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, автор відмічає, що вона формувалась під впливом тісного військово-політичного альянсу зі США та повоєнної конфронтації. Серед мотивів створення країною ядерної зброї статусні переважали безпекові. З кінця 1950-х-початку 1960-х рр. політика нерозповсюдження Лондона реалізується у найтіснішій координації з політикою Вашингтона, що визначалось характером відносин між двома країнами у безпековій галузі. Ця політика ділиться на два етапи - до набуття ядерної зброї та після її випробування у 1952 р. На першому Лондон прагнув набуття ядерної зброї, а в ході другого вона розвивалась в руслі основних тенденцій, домінуючою її рисою була координація та співпраця зі США. На всіх етапах й у всіх переговорних процесах Лондон грає активну роль у розробці та підписанні ключових договорів та домовленостей (Московський договір 1963 р., ДНЯЗ, ДВЗЯВ, міжнародний режим ЕК, тощо), часто виступаючи їх депозитарієм.

Французька ядерна програма, започаткована після II світової війни, отримала потужні поштовхи після британського ядерного випробування 1952 р. та Суецької кризи 1956 р. До статусних та безпекових мотивів, що стояли біля її витоків, додалось ще й традиційне суперництво з Великобританією за першість у Європі.

Франція на протязі довгого часу відмовлялась приєднуватись до ДНЯЗ, що гарантував їй привілейований статус держави, що володіє ядерною зброєю. Правляча еліта країни не бажала будь-яких обмежень своєї ядерної програми. Гальмування переговорів щодо ДВЗЯВ та Договору Раротонга про ЗВЯЗ у південній частині Тихого океану Париж пояснював необхідністю завершити випробування французької ядерної зброї. Французькі офіційні особи стверджували, що Франція фактично брала участь у заходах зі зміцнення ДНЯЗ, не будучи його членом, та у розбудові режиму нерозповсюдження ядерної зброї, співпрацюючи з МАГАТЕ, тощо. Але об'єктивно її позиція на протязі десятиліть не сприяла зміцненню режиму та ДНЯЗ як його основи.

Лише у 1992 р. Франція приєдналась до ДНЯЗ, прагнучи гарантувати собі привілейоване становище у міжнародній системі, що формуватиметься, і брала активну участь у всіх переговорних процесах у галузі нерозповсюдження, відстоюючи збереження режиму, підтримавши безумовне і безстрокове подовження ДНЯЗ у 1995 р. та підписавши ДВЗЯВ. Дисонансом цій політиці стала серія ядерних випробувань, здійснених Францією після Нью-Йоркської конференції 1995 р. Париж мотивував їх необхідністю завершити випробування до підписання ДВЗЯВ.

Вказується, що Великобританія і Франція після завершення конфронтації провели реструктуризацію та скорочення своїх ядерних сил, що сприяло стримуванню “вертикального” розповсюдження.

Політика КНР у галузі нерозповсюдження формувалась як результат складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників. Прагнучи набуття ядерної зброї за статусними та безпековими мотивами, Пекін використав для розгортання ядерної програми, створення відповідної інфраструктури та підготовки кадрів ядерників тісні союзницькі відносини з СРСР. Допомога СРСР прискорила створення китайської ядерної зброї мінімум на 10 років. На завершальному етапі прискоренню ядерної програми Пекіна сприяли ще й конкуренція з СРСР за першість у комуністичному світі та побоювання щодо посилення Індії.

Політику Пекіна у галузі нерозповсюдження ядерної зброї можна поділити на два етапи. Перший тривав до початку 1990-х рр. У цей час КНР позиціонувала себе як лідера країн “третього світу” і дистанціювалась від співпраці з обома конфронтуючими сторонами. Проголосивши відразу після першого ядерного випробування у 1964 р., що ніколи не застосує ядерну зброю проти держави, що не володіє ядерною зброєю, вона відмовлялась приєднатись до ДНЯЗ як держава, що володіє ядерною зброєю, та інших домовленостей, що складали режим нерозповсюдження ядерної зброї. У 1978 та 1982 рр. КНР підтвердила попереднє зобов'язання, доповнивши його обіцянкою ніколи не застосовувати ядерну зброю першою та проти ЗВЯЗ. Ключову роль грає КНР у врегулюванні північнокорейської ядерної проблеми.

Дисертант переконливо доводить, що внаслідок зростання ролі КНР у світі від її політики у галузі нерозповсюдження все більшою мірою залежатиме доля режиму нерозповсюдження і активна співпраця Пекіна з іншими ядерними державами є безальтернативною умовою збереження режиму.

Усі офіційно визнані ядерні держави зробили заяви щодо незастосування ядерної зброї проти держав, що не володіють ядерною зброєю, хоча безумовною була лише заява КНР.

Четвертий розділ “Регіональні виміри ядерного нерозповсюдження” присвячений розгляду низки казусів, які призвели до розповсюдження, а також успішним прикладам зупинення розповсюдження.

Розглядаючи політику нерозповсюдження на Близькому Сході, автор у першому підрозділі зосереджується на витоках та розвитку ядерної програми Ізраїлю та наслідках появи у нього ядерного потенціалу. Дисертант приходить до висновку, що головними при прийнятті рішення щодо створення ядерного потенціалу Ізраїлю були екзистенціальні мотиви, обумовлені ворожим оточенням з арабських країн, які виступали за його знищення. У створенні ядерного потенціалу Ізраїль спирався на широку допомогу Франції у кінці 1950-х та на початку 1960-х рр., а також на неофіційне сприяння США. Частину матеріалів, технологій та устаткування для програми Ізраїль отримав нелегальним шляхом. Існує висока, хоча й не доведена, вірогідність співпраці Ізраїлю з ПАР при створенні і можливому випробуванні ядерної зброї.

Дослідження політики Ізраїлю щодо ядерного нерозповсюдження утруднюється її тотальною непрозорістю та двозначністю. Офіційно Ізраїль не підтверджує і не заперечує наявності у нього ядерної зброї, застосовуючи формулу: “Ізраїль не буде першою державою, яка запровадить ядерну зброю на Близькому Сході”. Але неофіційно, через мас-медіа керівництво Ізраїлю фактично використовує ядерний чинник для стримування.

Автор приходить до висновку, що ядерний чинник відіграв суттєву роль у ході близькосхідних конфліктів, починаючи з війни 1967 р., коли він був чинником провокуючим. З 1973 р., ядерний потенціал Ізраїлю фактично відігравав роль чинника стримування, сприяючи пошукам мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Під час війн з Іраком 1991 та 2003 рр. Ізраїль давав зрозуміти, що у випадку застосування проти нього ЗМЗ режимом С. Хусейна він здійснить “жахливу відплату”. Непрозорість і двозначність у ядерних питаннях дозволили дослідникам визначити політику Ізраїлю як “психологічне стримування”.

Висновок очевидний: ядерний потенціал Ізраїлю буде постійно провокувати спроби розповсюдження ядерної зброї та інших видів ЗМЗ на Близькому та Середньому Сході, не даючи можливості створити регіональну ЗВЯЗ чи зону, вільну від усіх видів ЗМЗ, а перспектива його денуклеаризації виглядає маловірогідною у передбачуваному майбутньому. Це послаблюватиме режим нерозповсюдження ядерної зброї.

Ядерна політика Індії з часів правління прем'єр-міністра Дж. Неру виходила з необхідності розвитку ядерної енергетики та набуття здатності виробляти ядерну зброю, що дозволило б нівелювати можливий тиск з боку ядерних держав. Китайське ядерне випробування 1964 року змусило Індію подбати про власну безпеку. Політика Делі не передбачала відкритого проголошення статусу ядерної держави, але забезпечувала можливість такого кроку. Прагнення зберегти свободу вибору було головною мотивацією відмови Індії від підписання ДНЯЗ у 1968 році.

“Мирне” випробування ядерного вибухового пристрою у 1974 році мало продемонструвати індійський ядерний потенціал, але і уряди І. Ганді та Р. Ганді, й уряди М. Десаї і В. Сінгха та Ч. Шекхара декларували відмову від подальших ядерних випробувань, хоча розвиток ядерної програми тривав. З початку 1980-х рр. до чинників, що впливали на динаміку індійської ядерної програми, додалась стурбованість прогресом ядерної програми сусіднього Пакистану. Водночас Індія продовжувала відмовлятись від членства у ДНЯЗ, інспекцій МАГАТЕ та пропозицій Пакистану щодо створення ЗВЯЗ на Індостані та взаємних інспекцій ядерних об'єктів.

Після безумовного та безстрокового подовження ДНЯЗ у 1995 році Індія остаточно зробила вибір на користь створення ядерної зброї, а після серії ядерних випробувань 1998 року відкрито проголосила себе ядерною державою. Очевидно, що цей крок є заявкою на роль одного з центрів багатополярного світу.

Для Пакистану, який ще у першій половині 1960-х років висловлював готовність приєднатись до ДНЯЗ, відмова Індії від членства у договорі стала поштовхом до аналогічного кроку. Активізація ядерної військової програми Пакистану у 1972 році була пов'язана з поразкою у конфлікті з Індією. Після індійського випробування 1974 р. пакистанські зусилля у напрямі створення ядерної зброї, спираючись на допомогу дружніх арабських держав і КНР, доповнювались спробами стримування індійської ядерної програми шляхом висування ідеї ЗВЯЗ у Південній Азії.

У 1980-х на додаток до напружених відносин з Індією, Пакистан був стурбований введенням радянських військ до Афганістану. Водночас, це дозволило пакистанському керівництву послабити тиск з боку США і створити ядерну зброю, що було підтверджено серією ядерних випробувань, які стали відповіддю на індійські.

Існування трьох де-факто ядерних держав поза сферою дії ДНЯЗ засвідчило кризу режиму нерозповсюдження і посилило загрозу застосування ядерної зброї в регіональних конфліктах.

Автор вважає, що ядерні програми Аргентини та Бразилії вдалось зупинити завдяки комбінації зовнішнього тиску та внутрішньополітичної демократизації, яка уможливила двосторонні домовленості у галузі нерозповсюдження. Казус ПАР є унікальним з огляду на те, що режиму апартеїду вдалось таємно створити і ліквідувати ядерні боєзаряди в рамках процесів демократизації та нормалізації відносин зі світовою спільнотою.

Казус КНДР продемонстрував як недосконалість ДНЯЗ, так і можливість отримати винагороду в результаті шантажу світового співтовариства загрозою розповсюдження, що проблему не вирішує, а лише “заморожує”.

У п'ятому розділі “Проблема ядерної спадщини СРСР у контексті нерозповсюдження” розглядаються наслідки розпаду СРСР для ядерного нерозповсюдження. Оскільки проблема ядерного наступництва до розпаду СРСР не була врегульована ДНЯЗ і практично не обговорювалась, вона гостро постала у 1991 р. Після розпаду СРСР тактична та стратегічна ядерна зброя знаходились на території Росії, України, Білорусії та Казахстану. Низка підписаних угод (Алма-атинська декларація, Мінська угода щодо стратегічних сил) передбачали спільний контроль над ядерною зброєю та її застосування Росією за погодженням із главами 3-х інших держав. На практиці це означало контроль Росії над ядерним арсеналом.

Розпад ядерної держави поставив питання про збереження режиму нерозповсюдження ядерної зброї та його основи - ДНЯЗ, щодо подовження якого у 1995 р. належало прийняти рішення. 23 травня 1992 р. Білорусь, Казахстан, Україна, Росія та США підписали Лісабонський протокол до Договору СНО, стаття 5 якого передбачала приєднання трьох перших підписантів до ДНЯЗ як держав, що не володіють ядерною зброєю.

4 лютого 1993 р. ВР Білорусі прийняла рішення про приєднання до ДНЯЗ як держави, що не володіє ядерною зброєю. Мінськ визнав, що ядерна зброя, розташована на території країни, належить Росії, і співпрацював у її виведенні до РФ.

13 грудня 1993 р. Казахстан приєднався до ДНЯЗ як неядерна держава, а до 21 квітня 1995 р. усі ядерні боєголовки були вивезені в Росію. Особливим епізодом була операція “Сапфір” - вивезення 551 кг високозбагаченого урану з Казахстану до США. Казахстан підтримав ідею ЗВЯЗ у Центральній Азії, а у 1997 р. підписав заяву конференції у Ташкенті щодо її створення. Рішення Казахстану приймалось під тиском низки внутрішніх та зовнішніх чинників, обумовлених об'єктивними та суб'єктивними обставинами, пов'язаними із ситуацією у країні після набуття незалежності.

У другому підрозділі досліджуються наслідки набуття Україною без'ядерного статусу для ядерного нерозповсюдження. Вивчається процес прийняття рішення щодо долі радянської ядерної зброї, розміщеної на її території. Аналізуються мотиви рішення України про без'ядерність, вплив на нього головних світових акторів та труднощі на цьому шляху.

Відзначається, що Україна, підписавши усі домовленості держав СНД щодо ядерної зброї, у травні 1992 р. вивела тактичну ядерну зброю у Росію та підписала Лісабонський протокол, згідно ст. V якого мала приєднатись до ДНЯЗ як без'ядерна держава. Посилення опозиції курсу на без'ядерність дозволила Л. Кравчуку вимагати від Росії та інших ядерних держав юридично зобов'язуючих гарантів безпеки, допомоги у роззброєнні та компенсацій у вигляді палива для АЕС. Проривом у вирішенні проблеми стала Тристороння Заява 14 січня 1994 р. РФ, США та України щодо вивезення ядерної зброї у Росію в обмін на допомогу та паливо для АЕС. 16 листопада 1994 р. ВР України прийняла Закон про її приєднання до ДНЯЗ як держави, що не володіє ядерною зброєю. 5 грудня 1994 р. було підписано Будапештський меморандум, який надавав гарантії безпеки Україні, Білорусі та Казахстану з боку депозитаріїв Договору. Франція та КНР надали аналогічні гарантії окремими документами.

Робиться висновок про ключову роль політики України у галузі нерозповсюдження для визнання її незалежності та входження у світове співтовариство. Виділяється важлива роль США у вирішенні проблеми ядерного роззброєння України. Дається зважена оцінка рішенню України позбутись ядерної зброї та визначаються його наслідки для її безпеки і статусу у світі. Підкреслюється, що це був крок не лише до виходу зі спільного з Росією стратегічного простору, але й до євроатлантичної інтеграції України.

Відмічається неефективність використання політичного капіталу, здобутого в результаті ядерного роззброєння, відсутність координації політики трьох держав у галузі нерозповсюдження, що не сприяло отриманню належних компенсацій з боку світового співтовариства.

У розділі наголошується, що відмова України, Білорусі та Казахстану від ядерної зброї дозволила зберегти ДНЯЗ та режим нерозповсюдження ядерної зброї у цілому, привернула увагу до проблем, пов'язаних із набуттям ними незалежності, але не знайшла адекватної оцінки з боку ядерних держав. Надані їм гарантії безпеки з боку держав, що володіють ядерною зброєю, у цілому не виходили за рамки гарантій, що надають ДНЯЗ та відповідні резолюції РБ ООН. Тому політика України, Білорусі та Казахстану, яка у 1990-х рр. сприяла збереженню режиму нерозповсюдження ядерної зброї, у перспективі не стане зразком для тих держав, які прийматимуть рішення щодо доцільності набуття чи відмови від ядерної зброї.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження:

В результаті дослідження здійснено систематизацію та класифікацію теоретико-концептуальних підходів до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї, дана оцінка стану наукової розробки теми, характеристика основних центрів, задіяних у цих дослідженнях. Встановлено, що підходи до розповсюдження ядерної зброї поділяються на дві основні групи - його прихильників (“ядерні оптимісти”) та противників (“ядерні песимісти”), за абсолютного переважання останніх. Вдосконалено категоріально-понятійний апарат проблеми. Дається авторське визначення таких понять, категорій та термінів, як: ядерне нерозповсюдження, де-факто ядерна держава, „порогова” держава, політика нерозповсюдження, режим нерозповсюдження ядерної зброї, „вертикальне” та „горизонтальне” розповсюдження, „негативні” та „позитивні” гарантії безпеки.

2. Встановлено, що динаміка і характер розповсюдження ядерної зброї знаходяться у безпосередньому зв'язку зі структурою міжнародних відносин. В умовах біполярного світу розповсюдження спочатку відбувалось у вигляді ядерних перегонів, а з підписанням ДНЯЗ стає більш контрольованим і передбачуваним. В період домінування тенденції до монополярності після припинення конфронтації режим нерозповсюдження ядерної зброї зіткнувся з кризою, яку не подолано й досі і новими викликами, що загрожують катастрофічними наслідками.

Доведено, що розповсюдження ядерної зброї створює об'єктивні підстави для формування полюсів сили довкола держав, що мають суттєвий ядерний потенціал і в перспективі сприятиме посиленню тенденції до формування багатополюсної структури міжнародних відносин. Поява нових, не визнаних ядерних держав засвідчила посилення тенденції до формування у довгостроковій перспективі багатополярної структури світоустрою.

3. В результаті здійсненого дослідження доведено, що розповсюдження ядерної зброї призводить, як правило, до негативного впливу на безпеку як на регіональному, так і на глобальному рівні, збільшуючи вірогідність конфлікту із застосуванням ядерної зброї. Виявлено, що найбільш висока вірогідність переростання конфлікту у ядерну фазу існує на Індостані та на Близькому Сході. Встановлено, що в умовах постбіполярного світу розповсюдження ядерної зброї з усією очевидністю перетворюється радше на чинник, що провокує нестабільність, аніж умову встановлення балансу сил.

4. Визначено, що серед мотивів розповсюджувачів ядерної зброї переважають безпекові та статусні. Безпекові мотиви живляться невирішеними конфліктами. Оптимальний шлях їх нівелювання - підвищення загального рівня безпеки, сприяння розв'язанню регіональних конфліктів. Набагато складніше вплинути на статусні мотиви, що йдуть корінням у самовідчуття держави, як спадкоємця колишньої імперії та невдоволення своїм місцем у світовій ієрархії.

5. В ході дослідження встановлено, що ДНЯЗ зіграв позитивну роль у 1970-1980-х рр. як основа режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Однак у кінці ХХ - на початку ХХI ст. він зіткнувся із серйозною кризою, що загрожує самому існуванню режиму. Не виконуючи повною мірою функцію основи режиму нерозповсюдження, ДНЯЗ у той же час сприймається офіційно визнаними ядерними державами як “священна корова”, що не підлягає будь-якому реформуванню за визначенням. Це стало очевидним після рішення Нью-Йоркської конференції 1995 р. щодо безумовного та безстрокового подовження Договору. Такий підхід (попри бажання його ініціаторів) може призвести не стільки до зміцнення ДНЯЗ, скільки до поступової втрати довіри до нього з боку держав, що не володіють ядерною зброєю, а в кінцевому результаті - до краху самого Договору і режиму нерозповсюдження, на ньому базованого.

Дослідженням встановлено, що зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї та посилення ефективності його функціонування - комплексне багаторівневе завдання, що вимагає реалізації у коротко- та середньостроковій перспективі низки заходів: створення нових ЗВЯЗ; посилення заходів з фізичного захисту ядерних матеріалів; введення заборони на виробництво збройових ядерних матеріалів; підвищення ефективності ЕК та системи гарантій МАГАТЕ; поширення позитивних гарантій безпеки не тільки на союзні ядерним державам країни, а на всі держави-члени ДНЯЗ, що не володіють ядерною зброєю; створення ефективної системи протидії новим викликам і загрозам - перш за все - ядерному тероризму; здійснення рішучих кроків у напрямі зміни мотивації потенційних розповсюджувачів, у першу чергу - врегулювання регіональних конфліктів; набуття чинності ДВЗЯВ; добросовісне виконання ядерними державами своїх зобов'язань згідно ст. VI ДНЯЗ; ширше залучення до процесу прийняття рішень держав із розвинутою ядерною промисловістю.

У довгостроковій перспективі, на думку автора, режим необхідно трансформувати, надавши йому дійсно всеосяжного та універсального характеру. Одним зі шляхів такого реформування може стати підписання договору щодо всеосяжної заборони розробки, виробництва та розповсюдження ЗМЗ, як існуючих її видів, так і потенційно можливих. Це зняло б проблему мотивації розповсюджувачів загрозою, яку створює розробка чи володіння іншими видами ЗМЗ країнами, з боку яких вони відчувають загрозу. Висунення цієї ідеї Україною, яка не має жодного виду ЗМЗ і зацікавлена у їх повному знищенні, виглядала б природньо. Кроком до реалізації цього революційного завдання могло б стати створення зон, вільних від усіх видів ЗМЗ (у регіонах, подібних близькосхідному, де розповсюдження різних видів ЗМЗ пов'язано між собою, це може стати виходом із глухого кута - С.Г.).

6. В ході дослідження доведено, що нерозповсюдження ядерної зброї посідає сьогодні провідне місце у структурі пріоритетів усіх офіційно визнаних ядерних держав, що володіють ядерною зброєю. Історично, кожна з них, починаючи від США, прагнула спочатку створити власний ядерний арсенал, і лише довівши його до суттєвих розмірів, починала модифікацію своєї політики у напрямку нерозповсюдження ядерної зброї. Держави, що володіють ядерною зброєю, проходили цей шлях до послідовної політики у галузі нерозповсюдження різними темпами і по-своєму. Франція та КНР прийшли до неї лише на початку 1990-х років. Єднає їх як бажання зберегти своє привілейоване становище у системі міжнародних відносин, так і розуміння відповідальності за безпеку в світі. Здійснюючи детальний аналіз еволюції політики держав, що володіють ядерною зброєю, у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, автор встановив, що всі вони проходили схожі етапи, відбуваючи еволюцію від прагнення за всяку ціну створити ядерну зброю до відповідальної політики зрілої ядерної держави.

В результаті вивчення проблеми автор встановив існування тісного взаємозв'язку між політикою ключових держав у галузі ядерного нерозповсюдження та їх роллю у світовій політиці. У біполярній системі міжнародних відносин дві наддержави - США та СРСР, незважаючи на конфронтацію, починаючи з 1960-х років співпрацювали у галузі нерозповсюдження, докладаючи зусиль до розбудови режиму нерозповсюдження ядерної зброї і стримуючи ядерні амбіції союзних та залежних від них держав. У постбіполярному світі роль лідера у боротьбі з розповсюдженням взяли на себе США. Таким чином, встановлено закономірність, згідно якої провідні ядерні держави активно протидіють розповсюдженню, прагнучи законсервувати свій привілейований статус у світовій політиці. В ході дослідження політики держав, що володіють ядерною зброєю, щодо держав-союзників, встановлено, що вони сприяли тією чи іншою мірою розробці ядерної зброї союзними державами. На деяких етапах пріоритети нерозповсюдження підпорядковувались у їх політиці конфронтаційній кон'юнктурі.

7. Досліджено мотивацію де-факто ядерних та “порогових” держав щодо розповсюдження ядерної зброї. Встановлено, що їх політика зумовлена переважно безпековими та статусними мотивами, невдоволенням дискримінаційним характером ДНЯЗ. Серед причин, що утримують “порогові” держави від створення ядерної зброї та проголошення ядерного статусу, в ході дослідження виявлені такі:

побоювання негативних політичних, економічних (санкції) та силових наслідків такого кроку (останніми роками - військової операції);

усвідомлення небезпеки посилення регіональної напруженості та можливих адекватних кроків у відповідь з боку потенційних противників, що призведе не до посилення безпеки, а до запровадження ядерного чинника у протистояння;

можливість дестабілізації відносин з партнерами;

тиск з боку ядерних держав, особливо найпотужніших - США та СРСР (Росії), ефективність якого є пропорційною залежності потенційного розповсюджувача від союзної ядерної держави. Цей чинник, однак, не є абсолютним, бо на нього впливає політична кон'юнктура. У випадку конфлікту між цілями нерозповсюдження та глобальними стратегічними інтересами вибір робиться, як правило, на користь останніх.

внутрішньополітичні чинники.

8. Вивчаючи наслідки розпаду СРСР, автор прийшов до висновку, що завдяки спільним зусиллям провідних ядерних держав та колишніх республік СРСР, на території яких розміщувалась ядерна зброя, вдалося уникнути розповсюдження і зберегти основу режиму нерозповсюдження - ДНЯЗ. Роль України у цьому процесі була непересічною, але її внесок у ядерне нерозповсюдження так і не знайшов адекватної оцінки.

9. Природа ядерної зброї, характер і масштаб загроз глобальній безпеці, які несе із собою можливість її безконтрольного розповсюдження у світі, вимагають екстраординарних, масштабних і далекосяжних заходів, здатних цю загрозу нівелювати або принаймні, відтягти у часі і зробити менш вірогідною.

Прогнозуючи середньо- та довгострокову перспективу розвитку ситуації у галузі нерозповсюдження ядерної зброї та його впливу на світову політику, автор дійшов таких висновків:

нові виклики та загрози у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, особливо пов'язані з діяльністю недержавних акторів, посилюватимуться у середньостроковій перспективі, вимагаючи широкої координації зусиль з метою їм протидіяти;

ядерний тероризм, внаслідок специфіки мотивації та неможливості стримування традиційними засобами внаслідок відсутності у терористів території, населення тощо, може виявитись не просто наслідком розповсюдження, але й безпрецедентним за руйнівними масштабами актом, що кардинальним чином впливатиме на світову політику, підштовхуючи держави на безпрецедентні кроки, аж до спроби обмеження суверенітету та створення наддержавних органів із широкими повноваженнями;

у довгостроковій перспективі, ймовірно - в умовах багатополярного світу, зі ще більшою гостротою постане питання про необхідність здійснення світовою спільнотою радикальних заходів, спрямованих на протидію загрозі розповсюдження ядерної зброї. Вони можуть включати: підписання договору щодо заборони виробництва, знищення та нерозповсюдження ЗМЗ, створення наддержавного органу, якому будуть делеговані державами-учасницями значні права, притамані суверенітету, і який контролюватиме ситуацію у галузі безпеки, включно зі сферою нерозповсюдження, маючи своєю метою сприяти повному ядерному роззброєнню або передачі ядерної зброї під контроль цього міжнародного органу;

не виключено, що поштовхом до таких радикальних кроків може стати використання ядерної зброї в ході регіонального конфлікту, несанкціоновано або в результаті теракту. Це примусить світову спільноту, перш за все - ядерні держави, до радикальних дій, спрямованих на вирішення проблеми.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографія:

1. Галака С.П. Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відносинах. - К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2002. - 278 с. (17,4 д.а.).

Статті у наукових фахових виданнях, збірниках наукових праць:

2. Galaka S. Nuclear Arms Control in the CIS: A View from Ukraine // Arms Control & Security in the Middle East & the CIS Republics. - Athens: Hellenic Foundation for European and Foreign Policy (ELIAMEP), 1995. - P. 243-257.

3. Galaka Serhiy. Problem of Non-Proliferation of Nuclear Weapons in the Central and East-European Region in the Context of NATO's Enlargement to the East // The Security Quadrangle for the XXI Century: NATO, NATO Partners, Russia and Ukraine. - Brussels: Universite Libre de Bruxelle, 2000. - P. 55-69.

4. Galaka S., Manzola V. A Nuclear Weapons Free Zone in Central and Eastern Europe: A Ukrainian Perspective // Ukraine and European Security / Ed. by D. Albright and S. Appatov. - London: Macmillan Press LTD, 1997. - P. 112-122 (Особистий внесок здобувача: аналіз історії ЗВЯЗ та позиції США й України щодо ЗВЯЗ у Європі - 0,5 д.а.).

5. Galaka S. La cooperation entre l'Ukraine et l'Occident - Le cas de la non-proliferation nucleaire // L'Ukraine, nouvel acteur du jeu іnternationale / Sous la direction de Anne de Tinguy. - Collection AXES Savoir. - Bruxelles: L.G.D.J., 2000. - P. 153-173.

6. Galaka S.P. Ukraine's Nuclear Dilemmas // Bulletin of Arms Control, London University. - August 1993. - № 11. - P. 17-20.

7. Галака С.П. Проблема створення без'ядерної зони у Центрально-Східній Європі та позиція України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. - 1997. - Вип. 6. - С. 12-17.

8. Галака С.П. Майбутнє режиму нерозповсюдження ядерної зброї // Політична думка. - 1998. - № 3-4. - С. 75-85.

9. Галака С.П. З історії ядерної програми Ізраїлю // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 1999. - Вип. 16. - С. 18-28.

10. Галака С.П. Проблеми нерозповсюдження ядерної зброї після ядерних випробувань в Індії та Пакистані // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 1999. - Вип. 2. - С. 64-67.

11. Галака С.П. Історія створення ядерної зброї Пакистану // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. - 2000. - Вип. 15. - С. 31-34.

12. Галака С.П. Еволюція ядерної програми Індії // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2000. - Вип. 17 (Ч.1). - С. 13-20.

13. Галака С.П., Чумак В.Н. Программа Нанна-Лугара на Украине // Ядерный контроль. - Сентябрь-октябрь 2000. - Т. 6. - № 5. - С. 51-60 (Особистий внесок здобувача: оцінка ефективності програми Нанна-Лугара - 0,5 д.а.).

14. Галака С.П. Європейська соціал-демократія і проблема нерозповсюдження ядерної зброї // Політологічний вісник: Зб. наук. пр. - К.: Політологічний центр при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. - 2001. - № 8. - С.350-352.

15. Галака С.П. Нью-Йоркська конференція 1995 року з розгляду дії та подовження ДНЯЗ // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2002. - Вип. 6. - С. 408-415.

16. Галака С.П. Військова ядерна програма ПАР та її згортання // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. - Вип. 31 (Ч.1). - С. 19-23.

17. Галака С.П. Проблема компенсації Україні вартості ядерних боєголовок, розміщених на її території // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2002. - Вип. 7. - С. 91-95.

18. Галака С.П. Загострення проблеми набуття Україною без'ядерного статусу у 1993 році // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. - Вип. 32 (Ч.1). - С. 42-47.

19. Галака С.П. Ядерна програма Республіки Корея // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. - Вип. 34 (Ч.1). - С. 20-23.

20. Галака С.П. Ядерна зброя Білорусі // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. - 2002. - Вип. 23. - С. 187-190.

21. Галака С.П. Ядерні перегони Аргентини та Бразилії // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. - Вип. 36 (Ч.2). - С. 10-14.

22. Галака С.П. Ядерний чинник у міжцивілізаційних відносинах // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. - 2002. - Вип. 37 (Ч.1). - С. 22-24.

23. Галака С.П. Політика США в галузі ядерного нерозповсюдження на початку 1990-х років // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. - 2003. - Вип. 27. - С. 185-188.

24. Галака С.П. Шлях Казахстану до без'ядерного статусу // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2003. - Вип. 9. - С. 419 - 429.

25. Галака С.П. Входження України до групи ядерних постачальників // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. - Вип. 53 (Ч.1). - С. 27-30.

26. Галака С.П. Набуття Україною без'ядерного статусу // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. - Вип. 57 (Ч.1). - С. 120-130.

Матеріали і тези наукових конференцій

1. Галака С.П. Prospects for Denuclearization of Ukraine in it's Politics // Nuclear Weapons and the Security of Ukraine. Report from a Seminar Held in Kiev, Ukraine, October 26-28, 1993. - Stockholm: The Olof Palme Center, 1994. - P. 91-92.

2. Галака С.П. Безъядерная зона в Центральной и Восточной Европе // Украина и европейская безопасность. Международный научный семинар в Одессе 22-25 ноября 1996 г. - Одесса: Логос, 1996. - С. 31-32.

3. Галака С.П. Сучасні проблеми зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї(тези) / Матеріали міжнародної наукової конференції “Ялта-2000. Роль Європи в ХХI столітті”. 7-9 травня 2000 року. - Ялта, 2000. - С. 194-195.

4. Галака Сергей. Международный контекст нераспространения. Выступление на Московской международной конференции по нераспространению // Ядерное распространение. - январь-март 2001. - Вып. 38. - С. 57-59.

5. Галака С.П. Проблема ядерного тероризму // Нові міжнародні реалії: виклик глобального тероризму. Матеріали Круглого столу (Київ, 11 жовтня 2001 року) - К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки, 2002. - С. 33-36.

6. Галака С.П. Пошуки моделі протидії розповсюдженню ядерної зброї у сучасних умовах // Міжнародна науково-практична конференція “Моделювання міжнародних відносин”. Тези доповідей.(Київ, 29-30 квітня 2004 р.) - К.: КНУ імені Тараса Шевченка, ІМВ, 2004. - С. 87-88.

7. Галака С.П. Десять років без ядерної зброї. Виступ на міжнародному круглому столі “Десять років приєднання України до ДНЯЗ: здобутки, проблеми та перспективи” (м. Київ, 7 грудня 2004 р.) // Безпека та нерозповсюдження. - 2004. - № 6. - С. 10-13.

Размещено на Allbest.ru