Основи діяльності Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ДОНЕЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА

Кафедра державно-правових та кримінально-правових дисциплін

Контрольна робота

«Основи діяльності Європейського Союзу»

Студентки: Лагун Владлени Сергіївни

Керівник: - Олійник А.Р.

Завдання №1. Теоретична частина. Дайте відповіді на питання

1. Амстердамська угода

На сесії Європейської ради, що проходила на вищому рівні в Амстердамі в червні 1997 р., був у цілому схвалений проект Договору, підготовлений під час роботи Міжурядової конференції. У жовтні 1997 р. договір був остаточно схвалений головами держав та урядів країн-членів ЄС. Його повна назва - Амстердамський договір про зміни Договору про Європейський союз, договорів, що затверджували європейські співтовариства та пов'язаних з ним актів.

На відміну від Міжурядової конференції, де питання спільної зовнішньої політики та політики безпеки носили більше декларативний характер і обмежувалися лише загальною постановкою проблеми, положення Амстердамського договору були більш конкретними. Ідея підвищення ролі Європейського союзу в цій сфері була досить чітко виражена. Колишнє положення Маастрихтської угоди, що передбачало подвійну відповідальність за визначення та реалізацію спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського союзу та країн-членів було замінено на інше, де лишився тільки Союз. Вищим виконавчим органом, який має визначати принципи, розробляти спільну стратегію, проводити спільні заходи, а також закріплювати систематичне співробітництво держав-членів, є Європейська рада. Одночасно було введено положення про «"активну, беззаперечну і в дусі лояльності та взаємної солідарності підтримку країнами-членами спільної політики Союзу» Ця ж стаття формулює основні цілі ЄС в таких напрямках:

- захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів, незалежності та інтегрованості Союзу у відповідності з принципами Статуту ООН;

- посилення безпеки Союзу в усіх аспектах;

- збереження миру та посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Статуту ООН, Хельсинського Заключного акту та Паризької хартії;

- підтримка міжнародного співробітництва;

- розвиток та консолідація демократії, повага прав людини та фундаментальних свобод.

В той же час не слід значно перебільшувати підвищення ролі ЄС у формуванні спільної політики. Як зазначає спеціальна Декларація № 3, ні положення Амстердамського договору, ні угоди, що на них спираються, не означають, що держави-члени поступаються своїми повноваженнями Європейському союзу. Крім того, Амстердамський договір не вніс принципових змін в таку важливу сферу спільної політики, як воєнне співробітництво.

Відносини ЄС із Західноєвропейським союзом та НАТО в основному залишились на колишньому рівні. ЗЄС продовжує виконувати функції, визначені ще Маастрихтською угодою, в якості інтегральної частини розвитку ЄС. ЗЄС здійснює допомогу ЄС при розробці оборонних аспектів спільної зовнішньої політики та політики безпеки (ст. "І".7). Що стосується НАТО, то ця організація продовжує розглядатися державами-членами ЄС як основа воєнної системи Європи, а політика ЄС має враховувати як специфічний характер воєнної політики окремих країн-членів, так і зобов'язання країн-членів, що входять в систему НАТО.

Згідно тексту Амстердамського договору значним змінам підлягла організаційно-управлінська структура спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Значно підвищена роль Європарламенту, з яким має консультуватися Голова Європейської ради. Держави-члени можуть передавати на розгляд Раді питання, що стосуються спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Голова Ради може скликати надзвичайні засідання Ради. Вводиться нова посада Верховного Голови з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Особа, що займає цю посаду, одночасно є Генеральним секретарем Ради і має свій виконавчий апарат - відділ планування політики та раннього попередження [4].

2. Угода про Євросоюз

Європейський Союз є результатом кілька десятилітніх старань, спрямованих на інтеграцію Європи. Потреба побудови європейської спільноти з'явилась після закінчення Другої світової війни. Створення понад державних структур повинно було сприяти відбудові Європи і забезпечити мирне співіснування народів. Ідею створення “Сполучених Штатів Об'єднаної Європи” вперше висунув Вінстон Черчіль, виступаючи у 1946 р. з промовою у Цюріху. Впродовж майже 50 років на реалізацією цієї ідеї працювало багато знаних політиків, яких часто називають "батьками-засновниками" ЄС.

Об'єднання почало набирати інституційних форм з утворенням Європейської Спільноти: Європейської економічної Спільноти (ЄЕС), Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі та Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом).

Створення Європейського Союзу було затверджено Трактатом 7 лютого 1992 року в Маастрих (Нідерланди). Побутує думка, що Європейський Союз і Європейська Спільнота є тим самим об'єднанням. Насправді, між ними є різниця.

Договір з 1992 року не відмінив статусу юридичної особи Європейських Спільнот і не надав статус суб'єкта права для Європейського Союзу. Як наслідок, усі договори, що підписуються з третіми сторонами (країнами) - підписуються від імені Спільноти або країнами-членами Спільноти. ЄС, для реалізації власних завдань, теж користується інституціями Спільноти.

Маастрихтська угода призвела до утворення валюти євро і започаткувала структуру на 3 засадах (англ. three-pillar structure: Економічні і Соціально-політичні засади, Загальні зовнішні засади і засади безпеки, Правові і внутрішні Засади).

Угода запровадила також назву "Європейський Союз”; останній об'єднав наднаціональну Спільноту і 2 міждержавних «стовпи» політичної співпраці: спільну зовнішню політику та політику безпеки і співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, Угода запровадила посаду європейського омбудсмена, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширила сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Угоди про ЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах Союзу. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди.

Спочатку Європейська Спільнота переймалася загалом економікою та торгівлею. Відомі Європейська Комісія та Європейський суд обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент, який обирається безпосередньо громадянами членами Європейської спільноти також має певний вплив. Спочатку ці структури якось контролювалися державами-учасниками але від середини 80-х все вирішується більшістю на голосуванні в Європарламенті. Ця система отримала назву Громадянський спосіб (англ. Community method) або супранаціоналізм (англ. supranationalism), тому як впливові інтернаціональні організації вже не контролюються безпосередньо урядами країн, і деякі учасники мають виконувати резолюції, які прийняли більшістю голосів.

Спочатку були наміри делегувати більшу відповідальність у зовнішній політиці, військовій галузі і судочинстві до ЄС. Але під тиском багатьох країн-членів вирішили не робити цього, залишивши ці повноваження за національними урядами.

Як відомо, критерії членства в ЄС було сформульовано для країн Центральної та Східної Європи на Копенгагенському засіданні Європейської Ради в червні 1993 року.

Цими критеріями є:

1) досягнення стабільності інституцій, котрі гарантують демократію, верховенство права, права людини, дотримання і захист прав меншин ("політичний критерій);

2) існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск та дію ринкових сил у межах ЄС («економічний критерій»);

3) спроможність взяти на себе зобов'язання, що випливають з членства, у тому числі дотримуватись цілей політичного, економічного та монетарного союзу шляхом приведення національної системи законодавства у відповідність до acquis communautaire («юридичний критерій»).

Ці критерії не є вичерпними, оскільки існує ще критерій внутрішньої спроможності ЄС «поглинути» нового члена, а також географічний критерій, адже членом ЄС може стати лише «європейська країна».

Первинною умовою початку переговорів про вступ до ЄС є відповідність політичному критерію членства, а приведення національного законодавства у відповідність до acquis communautaire здійснюється в останні роки перед безпосереднім вступом держави до ЄС у ході переговорів про приєднання. Підтвердженням цьому є стаття 49 Договору про Європейський Союз, де встановлено, що «Будь-яка європейська держава, що шанує принципи, сформульовані в частині першій статті 6, може звернутися з поданням щодо набуття членства в Союзі». Такими принципами є засадничі принципи Союзу, спільні для всіх держав-членів, а саме свобода, демократія, шанування прав людини і основоположних свобод, верховенство права. Те, що дотримання політичного критерію є «передумовою початку переговорів про вступ» було підтверджено на засіданнях Європейської Ради в Люксембурзі (1997 рік) та Гельсінкі (1999 рік).

Звідси випливає пріоритетність досягнення відповідності політичному копенгагенському критерію, а не критерію, досягнення якого буде необхідним під час виконання узгоджених умов вступу до ЄС. Разом з тим, слід продовжувати роботу в напрямі досягнення економічного та юридичного критеріїв, зокрема необхідно продовжувати здійснювати адаптацію законодавства України до законодавства ЄС [5].

Відносини України з ЄС наразі регулюються Угодою про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною 1994 року (УПС), відповідно до статті 51 якої Україна зобов'язалась вживати заходів «для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства». Угодою також визначено перелік з 16 сфер, у яких має бути досягнуто «приблизної адекватності» законів. Цими сферами є: митне право; законодавство про компанії; банківське право; бухгалтерський облік компаній; податки, включаючи непрямі; інтелектуальна власність; охорона праці; фінансові послуги; правила конкуренції; державні закупівлі; охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин; довкілля; захист прав споживачів; технічні правила і стандарти; енергетика, включаючи ядерну; транспорт.

Серед пріоритетів співпраці України та ЄС, визначених Планом дій Україна - ЄС, затвердженим в лютому 2005 році в рамках Європейської політики сусідства, є «поступове наближення українського законодавства, норм та стандартів до європейських».

При цьому, глибину та терміни досягнення такої «адекватності» і «наближення» УПС та Планом дій не визначено. Отже, Україна не брала конкретних зобов'язань щодо адаптації власного законодавства до законодавства ЄС, аналогічних тим, що покладаються на держави-кандидати на вступ. Таким чином, така добровільна апроксимація може і повинна здійснюватись, виходячи з принципу доцільності - тобто з урахуванням сучасних економічних, соціальних та правових обставин.

Законом України від 18 березня 2004 року було затверджено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яка визначає «механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі». Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначено досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього. На першому етапі виконання Програми (2004-2007 рр.) пріоритетними сферами, в яких здійснюється адаптація законодавства України, є сфери, визначені статтею 51 УПС.

Відповідно до Розділу VIII Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, реалізацію політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу забезпечує Уповноважений центральний орган виконавчої влади.

До того ж, оцінка місця урядових органів державного управління в системі Міністерства юстиції свідчить про недоцільність виокремлення окремих напрямів основної діяльності Міністерства в урядові органи. Таке виділення було б доцільним у випадку наділення відповідного органу функціями урядової аґенції, що надає певні послуги фізичним та/або юридичним особам. Здійснення ж адаптації законодавства є складовою заходів на виконання правової політики держави, за формування та реалізацію якої відповідає Міністерство юстиції [7].

3. Україна та Євросоюз

Виходячи з розумінь захисту власних інтересів, країни-члени ЄС поки що тримають своїх східних сусідів на відстані, ведучи з ними принизливий торг про діл кожного з них на ринку ЄС і висновків угод про висилку іммігрантів.

Самі завзяті заперечення проти зм'якшення протекціоністських мір ЄС у відношенні країн Східної Європи висуває Португалія, до неї приєднується Бельгія. Однак навіть найбільше сприятливо влаштовані стосовно розширення ЄС країни, такі як Франція й особливо Німеччина, вважають, що ринки ЄС повинні відкриватися для країн ЦСЄ не відразу, а поступово. Вже їхніх представників стали запрошувати на сесії ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ і глав держав. Зокрема, вони були запрошені на зустріч на вищому рівні в Ессені 9-10 грудня 1994 р., де були визначені рамки загальної стратегії ЄС і орієнтири на майбутнє, що передбачають установлення багатобічного діалогу. Це дозволяє вже зараз прилучити представників держав-кандидатів на вступ у ЄС до найбільш важливих сфер європейського будівництва. У травні 1994 р. країни ЦСЄ одержали статус асоційованих партнерів у ЗЄС. Пройшли переговори між Європейським союзом і країнами Балтії про створення зони вільної торгівлі, що допоможе їм підготуватися до наступного приєднання до ЄС [6].

Сьогодні Європейський Союз займає провідні позиції у світовому господарстві. На його частку припадає 41,4 % світового товарного експорту та 39,8 % імпорту, 42,8 % сагового експорту та 41,9 % імпорту послуг. Тому для будь-якої країни співробітництво з Європейським Союзом означає можливість отримати істотні економічні здобутки, які, зрештою, сприятимуть економічному зростанню та підвищенню життєвого рівня населення. При цьому слід зазначити, що таке співробітництво вигідне всім сторонам. Думка про те, що виграш одного партнера означає втрати іншого, є хибною.

Ось чому, враховуючи особливості сучасного стану економіки України, можна навести цілу низку аргументів на користь розвитку співпраці з ЄС:

1. Економічний потенціал ЄС та динаміка його розвитку дають можливість дійти висновку про те, що Європейський Союз являє собою великий ринок збуту виробів та джерело задоволення потреб України в найрізноманітніших споживчих та інвестиційних товарах. До того ж торгівля з ЄС є важливим джерелом надходження вільно конвертованої валюти, дозволяє обмежувати бартер, масштаби якого сьогодні загрожують економічній безпеці країни.

2. Співробітництво України з Європейським Союзом необхідне для технологічного оновлення українського виробництва. Виробничі технології українських підприємств відстають від тих, що їх використовують передові європейські країни, Україна не має капіталу, необхідного для модернізації наявних та створення нових сучасних підприємств. А без модернізації успадкованих від СРСР виробничих структур Україна навряд чи може сподіватися вийти на траєкторію стійкого економічного розвитку та подолати зростаюче відставання від економічно розвинутих країн, які визначають напрями та масштаби динаміки світової економіки. Іншими словами, йдеться про створення виробничо-технологічного укладу, порівнянного з європейським.

3. Протягом десятиліть українські підприємства були фактично відрізані від світового ринку. Тому їх вихід на європейський ринок має велике значення як джерело досвіду та практичних вмінь конкурувати з виробниками інших країн, розробляти та реалізовувати стратегію виробничо-комерційної діяльності, зорієнтованої на світову кон'юнктуру відповідних ринків. При цьому слід окремо зазначити, що вміння успішно діяти на міжнародних ринках веде до підвищення рівня та якості задоволення потреб національних споживачів.

4. Розвиток співробітництва з ЄС сприятиме повнішому використанню потенціалу України як транзитної держави, що означає збільшення надходжень від експорту транспортних послуг та розвиток відповідних галузей промисловості.

5. Однією з тенденцій сучасного промислового розвитку є формування виробничо-комерційних ланцюгів, учасниками яких є фірми та підприємства різних країн. Інтеграція українських виробників у такі ланцюги дасть змогу виходити на нові перспективні ринки збуту, раціоналізувати власне виробництво, гнучкіше реагувати на зміни міжнародної економічної кон'юнктури, забезпечувати стабільний розвиток відповідних виробництв.

6. Європейський Союз - це невичерпне джерело досвіду функціонування ринкової соціально зорієнтованої економіки та державного регулювання економічних процесів. Очевидно, саме тут Україна може отримати знання щодо розробки та реалізації антимонопольної політики та здійснення контролю за концентрацією економічної діяльності, регулюванням фондового ринку, політики в галузі зайнятості тощо,

7. Розвиток співробітництва з ЄС неминуче означає необхідність запроваджувати відповідні правила та стандарти вироблення та реалізації економічної політики, поведінки первинних економічних агентів. А це, в свою чергу, сприятиме формуванню прозорого середовища виробничо-комерційної діяльності на національному ринку, що має надзвичайно велике значення для України.

8. Розвиток міжнародного співробітництва в цілому та економічних зв'язків з ЄС зокрема безпосередньо впливає на більш раціональний розподіл ресурсів, підвищення ефективності економічних процесів, тобто має позитивні наслідки в довготерміновому плані.

9. Саме на європейському фінансовому ринку, який сьогодні є найбільшим у світі, Україна може мобілізувати кошти, необхідні для забезпечення макроекономічної стабільності, диверсифікуючи тим самим джерела зовнішніх запозичень.

Слід окремо зазначити, що сьогодні основні товарні потоки ЄС сконцентровані в межах самого союзу. На ринок ЄС припадає 62,7 % сукупного товарного експорту та 63,1 % імпорту. Іншими словами, ЄС сьогодні характеризується одним з найвищих рівнів внутрішньо-регіональної торгівлі. А це означає, що вихід на внутрішній ринок Європейського Союзу великою мірою визначатиметься саме якісним рівнем співробітництва України з цим інтеграційним угрупованням [9].

4. Рішення суду Європейського Союзу

Суду ЄС належить виключно важлива роль в процесі інтеграції, у формуванні й еволюції права ЄС. Його головна задача - стояти на варті чіткого і неухильного дотримання засновницьких договорів, цілей і принципів, що лежать в основі діяльності Європейського Союзу.

До складу Суду ЄС входять по одному судді від кожної держави-члена (після останнього розширення - 25), яким допомагають вісім генеральних адвокатів. Суддів і адвокатів призначають за загальної згоди держав-членів на шестирічний термін. Суд може засідати в палатах або збиратися на пленарні засідання для розгляду особливо важливих чи складних справ та на вимогу держав-членів.

Він виконує 2 основні функції:

а) перевіряє на відповідність договорам документи, видані європейськими інституціями та урядами;

б) тлумачить право Спільноти на запит національних судів.

Суд ЄС виконує вирішальну роль в уточненні змісту загальних принципів права ЄС, які він сам інколи й формулює. Так, Протокол про пропорційність і субсидіарність, доданий до Договору про ЄС, особливо підкреслює, що його застосування не "повинне завдавати збитку досягненням Співтовариств у тому, що стосується принципів взаємостосунків національного права і права Співтовариств".

Суд наділений правом тлумачення засновницьких актів, він здійснює преюдиціальну юрисдикцію, а рівно вирішує суперечки, пов'язані із здійсненням засновницьких актів і інших нормативно-правових актів державами-членами і з діяльністю інститутів Європейського Союзу, вирішує в межах своєї юрисдикції конкретні суперечки, що виникають у зв'язку з договірною і позадоговірною відповідальністю. За загальним правилом, рішення, що виносяться Судом ЄС, розглядаються як прецеденти і як такі є обов'язковими для всіх держав-членів Європейського Союзу.

Це особливо важливо в тих випадках, коли йдеться про тлумачення засновницьких актів, яке здійснюється Судом ЄС, і при винесенні ухвал по запитах національних судових установ, що розглядаються на основі преюдиціальної процедури. Проте не тільки в цьому випадку рішення, що виносяться Судом, створюють прецедент. Практично і всі інші рішення Суду мають прецедентний характер, оскільки при аналогічних обставинах Суд ЄС, за загальним правилом, виносить рішення, аналогічне тому, що вже відбулося. Правда, практика діяльності Суду ЄС знає окремі випадки перегляду позицій Суду. Причому Суд сам вказує на зміну своєї позиції з окремих питань. Проте такого роду перегляди мають місце порівняно рідко і достатньо чітко фіксуються Судом, який тим самим наділяє себе правом переглядати створювані ним прецеденти.

Практика показує, що нерідко рішення Суду ЄС кладуться в подальшому в основу нормативно-правових актів (наприклад, більшості директив у сфері інтелектуального права) або навіть визначають окремі положення засновницьких актів.

Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці рішення утворюють одне з найважливіших джерел права ЄС. Це підтверджується в рівній мірі тим, що рішення Суду ЄС носять остаточний характер і обов'язкові для всіх суб'єктів права ЄС. Невиконання рішень Суду тягне за собою застосування санкцій, передбачених засновницькими договорами.

Рішення Європейського суду значно вплинули на формування політики та визначення повноважень ЄС у сфері охорони навколишнього середовища. Річ у тому, що суд послідовно підтримував ідею надання спільноті широкої компетенції у цій сфері попри те, що ця компетенція не була передбачена Римським договором 1957 року. Таке ставлення суду не є винятковим у його діяльності. Активною була позиція суду і в інших галузях політики спільноти. Як приклад можна навести сферу захисту прав людини. Так само прецедентне право суду відігравало значну роль під час визначення повноважень у питаннях зовнішніх зносин [3].

Одне з перших рішень суду у сфері природоохоронних заходів було винесене в березні 1980 року (справи № 91/79 та № 92/79, Комісія проти Італії). Комісія подала позов проти Італії у зв'язку з невиконанням Директиви Ради про зближення законодавств держав-членів у питаннях, що стосуються мийних засобів (№ 73/404 від 22.11.1973), а також Директиви Ради про зближення законодавств держав-членів у питаннях щодо вмісту сірки в деяких видах рідкого палива (№ 75/716 від 24.11.1975). Італія вважала, що питання «виходить за рамки» повноважень Комісії. Суд ухвалив, що обидві розглянуті ним директиви правомірно ґрунтувалися на статті 115 Договору про функціонування Європейського Союзу, яка уповноважує співтовариство затверджувати всі заходи, необхідні для усунення торгових бар'єрів, що є наслідком диспаритету в національному законодавстві держав-членів. Отже, стаття 115 була визнана як правова основа природоохоронних заходів, які здійснювалися з метою узгодження національних законодавств.

Дещо пізніше у зв'язку з розглядом серії із 6 справ, відповідачем з яких виступала Бельгія, Європейський суд, розтлумачивши статтю 268 Договору, розширив правові підстави для природоохоронних директив (справи № 68/81, 69/81, 70/81, 71/81, 72/81, 73/81, Комісія проти Бельгії). Суд визнав природоохоронні заходи як одне з повноважень співтовариства, що розуміють аналогічно до прецедентного права стосовно компетенції у сфері зовнішніх відносин.

У своєму преюдиціальному рішенні від 1985 року суд визначив, що принцип свободи торгівлі не повинен розглядатися як абсолютний, він має підпадати під дії певних обмежень, обґрунтованих поставленими перед співтовариством цілями, зумовленими загальним інтересом. Директиви слід розглядати з погляду перспективи охорони навколишнього середовища, що є однією з важливих цілей співтовариства. Суд вирішив зупинитися на такому сильному формулюванні, тому що рішення виносилося в період, коли відбувалося обговорення запропонованих змін до установчого договору. Своєю позицією в цих дискусіях суд продемонстрував підтримку пропозиції вважати охорону навколишнього середовища однією з цілей співтовариства. У цій ситуації маємо приклад активного втручання суду. Ухвалення рішення судом ґрунтувалося на тому, чим, на його думку, міг бути закон, а не на тому, чим закон був насправді.

Думка суду про те, що захист навколишнього середовища є однією з ключових цілей співтовариства, дістала підтримку й отримала подальший розвиток у рішенні з іншої справи - «Комісія проти Данії», більше відомої як «Справа про датські пляшки» (Danish Bottles case). У своєму рішенні Європейський суд справедливості визнав принципову правомірність запровадження торгових обмежень із метою захисту навколишнього середовища.

Рішення Європейського суду справедливості формують окрему групу джерел права навколишнього середовища ЄС. Значення рішень суду в тлумаченні, уточненні й усуненні прогалин в інших джерелах права навколишнього середовища є істотним. Як і в інших галузях права ЄС, низка рішень суду з питань застосування норм права навколишнього середовища стала хрестоматійними. Також у своєму преюдиціальному рішенні суд визначив, що охорона навколишнього середовища є однією з цілей ЄС.

Однак треба зазначити: суд досі не виніс жодного рішення стосовно того, якою мірою національні заходи можуть бути відмінні від правил Союзу. Це питання буде, ймовірно, одним із перших, що стоятиме перед судом у майбутньому, а тому потребує серйозного наукового дослідження [10].

5. ЄС та Євроатом

У березні 1957 р. 6 країн-учасниць підписали також Римські договори про утворення Європейського економічного співтовариства (СЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Тим самим було започатковано перші 3 європейські співтовариства. 1967 року вище керівництво СОВС і Комісія СЕС, об'єднавшись воєдино, створили прообраз сучасного Європейського співтовариства, відомого за абревіатурою ЄС.

Долаючи труднощі, країни-члени інтеграційних об'єднань домагалися відповідних результатів економічного і соціального поступу, вони активно підтримали наступне розширення ЄС і приєднання до нього з 1973 року Данії, Ірландії, Сполученого Королівства Великобританії, Північної Ірландії, з 1981 р. - Греції, з 1986 р. - Іспанії і Португалії, а з 1995 р. - Австрії, Швеції і Фінляндії.

ЄС у своєму розвитку пройшло декілька етапів, що відрізняються рівнем розвитку інтеграції, її результатами та розширенням сфер взаємодії. Основними якостями, необхідними для членства в ЄС, є наявність у країні демократичної і плюралістичної системи управління та ринкових засад розвитку економіки. Порівнюючи шляхи європейського будівництва з попередніми способами об'єднання держав континенту, слід відзначати такі особливості:

1. Розвиток інтеграційних процесів спирався на досить суттєві економічні підвалини. Нині після зростаючої взаємозалежності країн ЄС жодна з них не порушує питання про вихід із Співтовариства. Адже це призвело б будь-яку країну до значних економічних втрат і не лише до них.

2. Держави-учасниці ЄС виконують всі юридично обов'язкові норми і вимоги Договорів. Суперечки і конфлікти, які спалахують поміж членів ЄС, або ж між інститутами Співтовариства та країнами-учасницями, полагоджуються Судом ЄС. Постанови останнього не можуть бути оскаржені або проігноровані. Цей принцип є обов'язковим.

Метою створення ЄС було «установа спільного ринку і прогресивне зближення економічної політики входять до нього держав, сприяння гармонійному розвитку економічної діяльності в масштабах Спільноти, в тому числі торгівлі й обміну, росту рівня життя, зближенню держав - членів співтовариства». Римський договір конкретизує фундаментальні основи Спільноти: скасовуючи митні бар'єри між державами - членами Співтовариства і вводячи єдиний зовнішній митний тариф, прагне до створення спільного економічного простору, де вільно циркулюють люди, товари, капітали та послуги.

Митний союз повинен супроводжуватися проведенням єдиної політики в економічній області: торгівля з країнами третього світу, сільськогосподарська політика, конкурентна політика, транспорт. Незалежна урядова Комісія покликана формулювати пропозиції; Рада, що складається з представників держав, уповноважений приймати більшість рішень кваліфікованою більшістю голосів (важливість голосу визначається рівнем економічного розвитку держави). Парламентська Асамблея є спільною для ЄС і Євроатому. Євроатом покликаний забезпечувати енергетичну незалежність Європи. Його місія полягає також у координації національних дослідницьких програм і в розробці своєї власної програми в єдиному дослідному Центрі, об'єднуючому 4 організації: Гіл (Бельгія), Іспра (Італія), Карлс - русі (Німеччина), Петтен (Нідерланди) [8].

6. Європейське співтовариство з атомної енергії

Європейське співтовариство з атомної енергії (скор. Євратом) - міжнародна організація членів Європейського союзу.

Європейське співтовариство з атомної енергії було створено у зв'язку з підписанням Римських угод в 1957 році.

Успіхи ЄОВС і провал планів створення Європейського оборонного співтовариства закріпили пріоритети західноєвропейської інтеграції: від окремих галузей до комплексу фінансово-економічної сфери, від економіки до політики. На конференції в Мессіні в 1955 році міністри закордонних справ 6 країн-членів ЄОВС висунули нову ініціативу, «створення єдиної Європи», вони висловили прагнення поширити принципи ЄОВС на інші галузі економіки.

У 1956 р. комітет під головуванням міністра закордонних справ Бельгії П.-А. Спаака представив доповідь, який став основою для подальших переговорів представників "шістки".

Ці переговори завершилися підписанням 25 березня 1957 Римських договорів про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євратом) і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), яке в публіцистиці стали називати «загальний ринок».

Договори про ЄЕС і Євратомом набули чинності з 1 січня 1958 року.

Спочатку його членами були Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і ФРН. У міру розширення Європейського економічного співтовариства, а потім і Європейського союзу все нові держави---члени приєднувалися також і до Євратом. На даний момент в Євратомі складаються всі 28 держав-членів Євросоюзу.

Євратом покликаний був сприяти:

- розвитку мирного використання ядерної енергетики державами - членами;

- формування загальної енергетичної політики;

- координації прийняття рішень;

- зниженню цін на енергоносії;

- підвищенню стабільності енергетики;

- забезпечення контролю за атомною енергетикою.

У відповідності з договором, неофіційно званим Договір злиття, підписаним у Брюсселі 8 квітня 1965 і набрав чинності 1 липня 1967 року, що Комісія ЄС --і Рада ЄС замінювали Комісію і Раду Євратому, а також Вищий керівний орган і Рада міністрів Європейського об'єднання вугілля і сталі. Інститути 3 європейських співтовариств (ЄОВС, ЄС і Євратому) злилися воєдино: одна Комісія, одна Рада міністрів і Європейський парламент. Цей договір розглядається деякими як реальний початок існування сучасного Європейського союзу [7].

Завдання №2. Практична частина. Надайте правильну відповідь на тест

європейський союз міжнародний

1. Шенгенські угоди стали складовою частиною права ЄС з:

1)- 1995 р.

2)- 1998 р.

3)- 2001 р.

своя відповідь 1999 р.

2. Постійного складу не знає:

1)- Європейський Парламент

2)- Суд ЄС і Рада ЄС

своя відповідь Рада Міністрів

3. Комітет постійних представників є допоміжним органом:

1)- Європейського Парламенту

Ради ЄС

3)- Рахункової Палати (Палати аудиторів)

4)- своя відповідь

4. Кількість голосів “за” перевищує кількість голосів “проти” і що “утрималися” - це принцип:

простої більшості голосів

2)- одноголосності

3)- кваліфікованої більшості голосів

4)- своя відповідь

Пояснення до тестів

ТЕСТ № 1. Надана відповідь обумовлена пунктом 1.3 «Загальні засади Європейського Союзу» розділу I «Вступ» підручника Муравйова В.І. «Право Європейського Союзу» [8].

ТЕСТ № 2. Надана відповідь обумовлена пунктом 2.3 «Рада. Склад та призначення» розділу II «Інституційні співтовариства» підручника Муравйова В.І. «Право Європейського Союзу» [8].

ТЕСТ № 3. Надана відповідь обумовлена пунктом 2.3 «Рада. Роль комітету постійних представників (Coreper)», пунктом 2.4 «Європейська Рада» розділу II «Інституційні співтовариства» підручника Муравйова В.І. «Право Європейського Союзу» [8].

ТЕСТ № 4. Надана відповідь обумовлена пунктом 2.3 «Прийняття законодавства» розділу III «Процес прийняття рішень у співтоваристві» підручника Муравйова В.І. «Право Європейського Союзу» [8].

Завдання №3. Практична частина. Розв'яжіть ситуаційне завдання

1. Сравните внешнеполитические механизмы, существующие в Европейском Союзе, в частности, порядок заключения международных договоров Европейским Сообществом и Европейским Союзом. Какой из них является, по Вашему мнению, более эффективным?

2. Проанализируйте учредительные акты ЕС и Сообществ и найдите положения, касающиеся необходимости получения заключения (рекомендации) со стороны консультативных и совещательных органов при принятии решений институтами ЕС и Сообществ.

3. В каких организационно-правовых формах предусмотрено в европейском праве функционирование наднациональных юридических лиц? В чем их сущность? Какими нормативными актами регулируется их статус?

Можно ли считать наднациональные юридические лица международными юридическими лицами?

Рішення

1) Зовнішньополітичний механізм Європейського союзу

Процес євроінтеграції є одним з найбільш примітних свідоцтв тектонічних зрушень у галузі міжнародних відносин. Такі дипломатичні структури, як зовнішньополітичні відомства, закордонні представництва та дипломатичні інститути ЄС самі у все зростаючій мірі зазнають вплив радикальних трансформацій.

Найбільш красномовним прикладом змін, що відбуваються в традиційній дипломатії, є трансформація зовнішньополітичного механізму і дипломатичних структур у країнах європейського регіону, насамперед у країнах-членах Європейського Союзу (ЄC). Взаємозалежність і тісне переплетення проблем політичного, економічного, соціального та оборонного характеру дали підставу ряду дослідників ввести в обіг, на перший погляд, досить парадоксальне твердження, яке в загальних рисах зводиться до того, що відтепер міжєвропейські відносини розвиваються не на основі дипломатії, а на основі демократії.

Дійсно, європейська дипломатія вирішує проблеми участі в міжнародних акціях з підтримання миру, розвитку співробітництва, захист демократичних прав і свобод. Значну активність вона розвиває в галузі міжнародних програм сприяння розвитку та гуманітарної допомоги. В даний час частка країн ЄС у цих програмах перевищує 50 %. При цьому в рамках допомоги країнам Близького Сходу європейський внесок становить третину (для палестинських територій половину), Росії і колишнім радянським республікам - 60 %, відновленню Боснії - Герцеговини - 40 % [2].

У документах ЄС, зокрема - у прийнятій «Агенді 2000», підкреслюється, що європейському економічному потенціалу повинна відповідати і нова зовнішня політика. При цьому особливий наголос робиться на те, що в умовах взаємозалежності і зростання ролі транснаціональних чинників необхідно вийти за рамки традиційного бачення міжнародних відносин.

Європейський союз прийнято розглядати як інтеграційне об'єднання, що ґрунтується на 3 «стовпах». Перший «стовп» включає ті інститути ЄС, які проводять спільну політику в галузі сільського господарства, внутрішнього ринку, економічного та валютного союзу. Другий «стовп» охоплює проблеми політичної співпраці. Інститути третього «стовпа» займаються взаємодією в галузі юстиції та правоохоронних структур.

Аналіз дипломатії ЄС найчастіше проводиться на основі вивчення структур і акцій другого «стовпа», фактично існувало в рамках європейської політичної співпраці і формально закріпленого в Маастрихтському договорі 1991 р. в якості Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (Common Foreign and Security Policy - CFSP). Маастрихтський договір набув чинності в 1 листопада 1993.

Ідея проведення спільної зовнішньої політики постійно присутня на порядку денному Європейського Співтовариства. Тим не менш, саме це завдання протягом довгого часу залишалося найбільш важко вирішуваним. Європейський акт 1985 р., а також угоди, досягнуті в Маастрихті, Амстердамі та Кельні висунули як першочергового завдання досягнення цієї мети.

Маастрихтський договір зобов'язав кожну країну ЄС призначити при Комісії свого постійного представника. Подальше визначення напрямів і завдань CFSP було зафіксовано Амстердамським договором. У відповідності з цими рішеннями ЄС може виражати єдину думку з міжнародних проблем, відстоювати спільну позицію в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. ЄС може також вести переговори з державами та міжнародними організаціями з метою укладення міжнародних договорів. Підписання цих договорів здійснюється Радою Європейського союзу на основі одностайності.

Звичайно, дане положення не виключає права кожної держави---члена на самостійну зовнішню і оборонну політику. Однак Маастрихтський і Амстердамський договори передбачають, що країни-члени надають активну солідарну підтримку спільної зовнішньої політики і політики безпеки. Країни-члени покликані також координувати свій зовнішньополітичний курс із загальними позиціями ЄС, виступати з цих позицій у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях та інформувати не були представлені в цих організаціях країни ЄС про хід обговорення їх цікавлять.

Ряд дослідників при цьому вважає, що CFSP, в першу чергу, виявилася частиною дипломатичної операції, в ході якої об'єднана Німеччина була включена в більш сильне європейське об'єднання. Потрібно було знайти відповідь на нестабільність ситуації в нових параметрах міжнародної обстановки. CFSP надавала більш активний і наступальний характер політиці ЄС. Однак не всі члени ЄС поділяли цю думку. Деякі вважали національну дипломатію і діяльність міжнародних організацій, таких як НАТО чи ОБСЄ, більш важливими факторами. І навіть ті, хто вітав CFSP, все ж хотіли зберегти над нею повний контроль з боку держав-членів.

Маастрихтський договір передбачав такий розвиток ЄС, яке в майбутньому забезпечило б йому роль ефективного і впевненого дипломатичного актора. «Спільні дії» і «загальні позиції» стали найважливішим нововведенням Маастрихта. «Спільні дії» здійснюються в особливих ситуаціях, коли потрібно оперативна діяльність ЄС, «спільні позиції» визначають підхід ЄС до особливих проблем географічного або тематичного плану. «Спільні дії» стимулюють країни на вироблення відповідних «спільних позицій». Країни повинні довести, що їх національна політика відповідає «спільним позиціям».

Європейські політологи представили CFSP як повноцінну зовнішню політику, яка зможе витримати порівняння з традиційною зовнішньою політикою національних держав. До того ж дипломатія CFSP повинна була бути забезпечена таким інструментом, як власні місії, що дозволить їй перевершити національну дипломатію.

Саме такий імідж CFSP був розпропагандовані пресою, громадською думкою і вченими. У зв'язку з цим дипломатія ЄС у галузі CFSP після Маастрих та деякими публіцистами стала порівнюватися з дипломатією федеративної держави, наприклад, США. У результаті, як вважає французький політолог Ж.-Л. Бурланж (J.-L. Bourlanges), лідери ЄС піддалися ризику, представивши громадській думці уявну, а не реальну спільність зовнішньої політики. Країни-члени не зуміли забезпечити CFSP необхідними інструментами і створити нових загальних акторів зовнішньої політики, що абсолютно необхідно для такого якісного стрибка, як перехід до спільної зовнішньої та оборонної політики. В результаті європейці, позбувшись від початкових ілюзій, можуть піддати своїх лідерів суворій критиці за спробу будувати політику, не засновану на реальних фактах.

Існує також думка, що Амстердамський договір формулює занадто розпливчасті положення з приводу загальної стратегії. Деякі дослідники прийшли до висновку, що створення нового механізму спільної зовнішньої та оборонної політики в рамках CFSP обумовлено прагненням примирити різні думки Бонна (тепер Берліна) і Парижа в тому, що стосується процесу прийняття рішень і процедур голосування.

В даний час загальна зовнішня політика виробляється шляхом міжурядової, як двостороннього, так і багатостороннього узгодження. Але дає про себе знати і вплив інтеграційних процесів. На це вказує, зокрема, той формальний факт, що всі офіційні декларації з питань CFSP робляться тепер від імені Європейського союзу, а не від імені «Європейського співтовариства і держав-членів», як це було раніше.

Найбільш фундаментальне вирішення проблеми реалізації зовнішньополітичної діяльності співтовариства запропонував Амстердамський договір шляхом створення нової функції - Високого представника з питань CFSP (ст. 18 і 26). У своїй діяльності він спирався на групу Політичного планування та раннього попередження (PPEWU), укомплектовану чиновниками країн-членів ЄС, ЗЄС, представниками Комісії та генерального секретаріату Ради.

На європейському саміті в Кельні Високим представником з питань зовнішньої політики і політики безпеки і одночасно генеральним секретарем Ради Європейського Союзу був призначений на п'ятирічний термін колишній Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана. У цій якості Солана здійснює сприяння роботі Ради і забезпечує, враховуючи ротацію, спадкоємність у діяльності цього органу. Солана активно бере участь у формулюванні, виробленні та проведенні в життя прийнятих рішень і від імені Ради веде діалог з країнами, які не є членами ЄС.

Про рішучість ЄС йти шляхом подальшої реалізації загальної не тільки зовнішньої, але й оборонної політики свідчить положення «Агенди 2000», яке стверджує, що «Європейський союз повинен нарощувати можливості приймати такі зовнішньополітичні рішення, які тягнуть за собою застосування військової сили». У цьому світлі можна розглядати і призначення Солана в листопаді 1999 року Генеральним секретарем Західноєвропейського союзу.

На Кельнському саміті перед ЄС була також поставлена --задача здійснювати гуманітарні акції та рятувальні роботи, акції з підтримки миру та управління кризовими ситуаціями, включаючи акції зі встановлення миру. Присутні в Кельні глави держав і урядів заявили, що «ЄС повинен мати здатність до самостійних дій, забезпеченим значною військовою силою, механізмом прийняття рішень щодо її використання і готовністю піти на це з метою реагування на міжнародні кризи, не вступаючи при цьому в протиріччя з діями НАТО».

Ключові позиції у сфері вироблення принципів і загальних напрямів зовнішньої та оборонної політики Спільноти займає Європейська рада. Саме на його самітах визначається загальна «стратегія» країн-членів ЄС, і приймаються рекомендації щодо укладання міжнародних угод.

У відповідності зі стратегічними установками Європейської ради, Рада міністрів ЄС приймає «рішення», проводить «акції», визначає «позицію» ЄС, а також виступає з «заявами». Голосування здійснюється залежно від важливості проблеми простою більшістю, кваліфікованою більшістю або вимагає одностайності. Якщо в самій Раді представник однієї з країн висловлює незгоду з запропонованими рішеннями, то арбітром виступає Європейська рада, де питання улагоджується досягненням консенсусу.

Попереднє узгодження питань CFSР міністри закордонних справ країн- членів здійснюють на щомісячних сесіях в рамках інституту Ради, що отримав назву «General Affairs». CFSP, як така, має в основному стандартним традиційним дипломатичним інструментарієм реалізації зовнішньої політики: це декларації, дипломатичні демарші, візити на високому рівні, зустрічі, участь у міжнародних конференціях, направлення спостерігачів, переговорний процес.

Двоїсте становище міністрів закордонних справ і підпорядкованих їм дипломатів, які за своєю природою є національними акторами, але які протягом обмеженого часу діють як актори CFSP, знижує ефективність дипломатії ЄС. Дійсно, представники третіх країн не завжди можуть чітко уявити собі відмінність між роллю міністра як представника своєї держави та її роллю як представника інтересів ЄС. На думку С. Кейкелере, коли Франція чи Бельгія, будучи головами Ради, формулювали свої пропозиції з проблем конфлікту в Центральній Африці, всім було ясно, по суті вони проводили в життя в даному регіоні світу свої власні національні інтереси.

Відсутністю загального підходу до питань зовнішньої політики пояснювалася низька ефективність політики ЄС у боснійському і косовському кризах, а також і у вирішенні цілого ряду інших міжнародних проблем.

Амстердамський договір поставив на правову основу практику, початок якої було покладено в Маастрихті і, відповідно до якої, Рада ЄС може призначати спеціальних дипломатичних представників ЄС з мандатом на виконання особливої --місії.

Рада ЄС уповноважений також вести «політичний діалог» з питань зовнішньої політики з країнами, що не входять в ЄС, і виступати з «ініціативами» у тих випадках, коли мова йде про конфіденційних контактах з третіми країнами з проблем прав людини, демократії та гуманітарних акцій.

Європейська рада і Рада міністрів, безперечно, є головними політичними інститутами європейської дипломатії. Однак вони не працюють на постійній основі, численні за своїм складом і, найголовніше, у своїй практиці приймають рішення шляхом майже виключно одноголосного голосування. Останній фактор істотно уповільнює процес прийняття рішень і, отже, знижує ефективність CFSP.

Зрозуміло, можливість справді загального зовнішньополітичного курсу може стати реальністю лише за умови відмови від існуючого в ЄС принципу одноголосності у прийнятті особливо важливих рішень. Значна частина рішень вже зараз приймається кваліфікованою, а в ряді випадків навіть простою більшістю.

На сьогоднішній день аж ніяк не всі країни згодні пожертвувати правом «вето». До того ж позицію низки країн ЄС з далеко не другорядних питань міжнародної політики значно розходяться. Досить нагадати особливу позицію Франції в боснійській проблемі, Греції - з питання про Кіпрі, розбіжності між Великобританією та Іспанією з проблеми Гібралтару.

Найчастіше позиції країн-членів розходяться як з питань політики ЄС в навколишньому світі, так і з питань структури європейської та глобальної безпеки. Будучи головним політичним інститутом CFSP, Рада досить регулярно виявляється не в змозі взяти на себе відповідальність і швидко реагувати на несподівані ситуації. Найчастіше вирішальним стає національний пріоритет, який визначається економічними і фінансовими інтересами.

На папері Амстердамський договір з відомими обмеженнями відкриває можливості більш ефективного процесу прийняття рішень більшістю голосів (ст. 23). На практиці, однак, Рада продовжує дотримуватися правила одноголосності, через небажання країн - членів загубити контроль над зовнішньою політикою.

Правда, останнім часом, бажаючи уникнути блокування будь-якої з країн того чи іншого рішення, Рада ЄС практикує так зване «конструктивне утримання від голосування». При цьому зацікавлена --сторона виступає з формальної мотивацією своєї незгоди з даним рішенням. Це звільняє її від обов'язку виконувати прийняте рішення, однак не перешкоджає його прийняттю Радою.

Відповідно до Маастрихту, значно розширила свої повноваження в галузі зовнішніх зносин Комісія ЄС. Представники Комісії беруть активну участь на всіх етапах вироблення ініціатив CFSP. Це необхідно з метою координації цих ініціатив з економічної та торговельною політикою ЄС, а також його діяльністю в галузі сприяння розвитку. До того ж право законодавчої ініціативи і контроль над бюджетом CFSP в значній мірі полегшують їй це завдання. При Європейській комісії діють 5 генеральних директоратів, що займаються формулюванням зовнішньої політики, включаючи директорат з гуманітарної допомоги.

Комісія повноважна також представляти на розгляд Ради питання, пов'язані із зовнішньою політикою і політикою безпеки, і висувати відповідні пропозиції. Поряд з Радою Комісія інформує Європейський парламент про розвиток CFSP.

Інструментом зовнішньополітичного узгодження позицій країн ЄС і проведення узгодженої зовнішньої політики ЄС у третіх країнах є ціла мережа дипломатичних структур, які замикаються на Брюсселі.

З 1992 р. офіційне місцезнаходження Ради міністрів ЄС - Брюссель. У Брюсселі працюють комітети Європейського парламенту, розташовується штаб-квартира Західноєвропейського союзу. У столиці Бельгії функціонує і Комісія ЄС.

Порядок укладення міжнародних договорів Європейським Співтовариством та Європейським Союзом

Основним аргументом на користь відсутності у Спілки міжнародної правосуб'єктності є те, що він не володіє договірної правоздатністю, оскільки в укладених міжнародних угодах стороною виступає не Європейський союз, а Європейські співтовариства або держави-члени, або Спільноти спільно з державами. Отже, як правомірно вважають деякі автори, Європейський союз "поки залишається більше політичною формулою, яка не має свого чітко визначеного правового змісту".

У той же час, правосуб'єктність - це об'єктивна юридична категорія. І володіння міжнародну правосуб'єктність обумовлюється наявністю у того чи іншого освіти якостей, притаманних суб'єкту міжнародного права, а не фактом присутності в установчих документах (у нашому випадку) згадок про неї. Що ж стосується правосуб'єктності Європейського союзу, то жодне з положень Договору про Європейський союз, і наступних установчих актів, інших документів, що становлять "право Союзу", не містить заборони на укладення Європейським союзом міжнародних угод з державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

І лише вступ в силу Євроконституції, що наділяє Союз міжнародну правосуб'єктність може покласти їй край.

Необхідно відзначити, що одним з основних досягнень «Договору про заснування Конституції для Європи» є наділення Союзу єдиної правосуб'єктністю, яка має на увазі, що «новий» Союз більше не складається з опор. Його пристрій заснований на принципі єдності: при виданні нормативно-правових актів, вступ у договірні відносини з третіми державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

Що стосується договірної правоздатності Союзу та Співтовариств то слід зазначити, що установчі акти наділяють правоздатністю з укладання договорів в рамках їх компетенції тільки Європейські співтовариства. Міжнародне співробітництво ЄС з третіми країнами в рамках другої (ОВПБ) і третьої (СПСО) опор здійснюється на міждержавній основі.

...