Світовий борг та шляхи подолання кризи світової заборгованості

Размещено на http://www.allbest.ru/

43

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Світовий борг та шляхи подолання кризи світової заборгованості»

План

Вступ

1. Заборгованість у системі міжнародних фінансів

1.1 Світовий зовнішній борг і світова економіка

1.2 Криза світової зовнішньої заборгованості: виникнення та розвиток

2. Сучасний стан зовнішньої заборгованості та її врегулювання

2.1 Геополітика світового зовнішнього боргу: показники та обсяг (на сучасному етапі)

2.2 Практика подолання боргової кризи країнами-боржниками

2.3 Сучасна система врегулювання зовнішньої заборгованості

2.4 Роль міжнародних фінансових організацій у регулюванні зовнішнього боргу країн

3. Україна та проблема зовнішньої заборгованості

3.1 Зовнішній борг України та його структура

3.2 Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами

Висновки

Використані джерела

Вступ

Локальні кризи зовнішньої заборгованості, викликані порушенням обов'язків країною - боржником перед зовнішнім кредиторами,почався з 1956 р. З 1982 р. криза платоспроможності охопила більшість розвиваючихся країн і перетворився у міжнародну боргову кризу. Боргова криза тривала у гострій формі до кінця десятиліття, пройшовши кілька етапів. В перші роки в епіцентрі кризи опинилися латиноамериканські країни - позичальники і транснаціональні банки, здебільшого американські. Величезні суми видані банками кредиторами, значно перевищені їх власні капітали, досягли критичного рівня. У цих умовах банкротство будь якої одної крупної країни-дебітора загрожувало б ланцюговою реакцією банкротств серед кредиторів, насамперед приватних банків. Слідом за цим було б неминучі банкротства країн - боржників, так як платежеспроможність багатьох із них до цього часу майже повністю залежали від періодичного поновлення зовнішніх запозичень.

Актуальність цієї теми обумовлена тим,що державний борг грає важливу роль в макроекономічній системі будь якої країни.

Це пояснюється тим, що відношення що до формування, обслуговування та погашення державного боргу надають значний вплив на стан державних фінансів, грошового обігу, інвестиційного клімату, структуру споживання, розвитку міжнародної співпраці країн тощо.

1.Заборгованість у системі міжнародних фінансів

1.1 Світовий зовнішній борг і світова економіка

Криза зовнішньої заборгованості - це ситуація, коли держава не в змозі виконати свої міжнародні обов'язки, погашати кредити і виплачувати проценти.

На сьогоднішній день майже у всіх країнах утворилась боргова економічна система, так як більшість країн у світі зазнає недостачу власних ресурсів для задоволення внутрішніх вкладень, покриття дефіциту державного бюджету, проведення економічних перевтілень та виконання боргових обов'язків по зовнішнім запозиченням. Одні країни можуть бути і кредитором і позичальником, інші - частим боржником.

Вже з початку 80-х років стала з'являтись тенденція до різкого зростання об'єму зовнішнього боргу і необхідність платежу по ньому, що створювало проблеми не тільки для країн боржників,але й для світової економіки.

Світова економіка з об'єктивних причин не може розвиватися без циркуляції між національними господарствами міжнародних позикових коштів. Зростання масштабності зовнішнього фінансування визначено нерівномірністю економічного розвитку і нерівновагою платіжних балансів більшості з них. Залежність національних економік від зовнішнього фінансування посилюється у міру глобалізації та лібералізації фінансових ринків. Можна казати про те, що світове господарство в цілому дефіцитне: воно має чітко виражені боргові риси.

Більшість країн змушені вдаватися до зовнішніх запозичень, відчуваючи нестачу власних ресурсів для внутрішнього інвестування, для покриття дефіциту держбюджету при проведенні масштабних, соціально-економічних реформ, для виконання вже накопичених боргових зобов'язань.

Світова економіка по об'єктивним причинам не може розвиватися без циркуляції між національними господарствами міжнародних позичкових коштів. Зростання масштабності зовнішнього фінансування визначено нерівномірністю економічного розвитку і нерівновагою платіжних балансів більшості з них. Залежність національних економік від зовнішнього фінансування посилюється у міру глобалізації та лібералізації фінансових ринків. Можна сказати про те,що світове господарство в цілому дефіцитне: воно має чітко виражені боргові риси.

Більшість країн змушені вдаватися до зовнішніх запозичень, відчуваючи нестачу власних ресурсів для внутрішнього інвестування, для покриття дефіциту держбюджету при проведенні масштабних, соціально-економічних реформ, для виконання вже накопичених боргових зобов'язань.

1.2 Криза світової заборгованості: виникнення і розвиток

Криза заборгованості зумовлена, на перший погляд, рухом позикового капіталу, кредитних коштів, що видавалися промислово розвинутими країнами молодим державам. Насправді її причини значно глибші. Вони охоплюють усю систему відносин господарського спілкування між партнерами з приводу руху капіталів, товарів і послуг. Тому за своєю політико-економічною природою криза заборгованості має трактуватися не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинутих країн з молодими державами, а як найбільш узагальнюючий прояв кризи всієї системи світо господарських відносин між ними. І якщо це так, то і вихід з неї в рамках діючої системи нерівноправних відносин неможливий. Отже, ситуація вимагає докорінної зміни цих відносин, їх перебудови на справедливій демократичній основі, встановлення нового міжнародного економічного порядку.

Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на початку XXI ст. перевищив 2 трлн доларів. Проте тягар заборгованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів із його погашення, їх відношенням до валового національного продукту і експорту.

Погіршення умов кредитування молодих держав останніми десятиріччями супроводжувалося більш швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо процентів, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій ТНК не дозволила країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість. Проблема зовнішнього боргу переросла в кризу заборгованості.

Зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, становила (у млрд. дол. США): 1955 р. -- 37,1; 1965 р. -- 72,9; 1975 р. -- 335,0; 1985 р. -- 1186; 1990 р. --1600,0; 1995 р. -- 2000,0.

З кожним роком молоді держави змушені витрачати все більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу та сплату процентів, що істотно обмежує можливості імпорту необхідного цим країнам виробничого устаткування і технології, та негативно позначається на перспективах їх економічного розвитку. Так, якщо у 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодування боргів і сплату процентів 13 % своїх експортних надходжень, то з 1986 р. -- понад 30, що значно перевищує критичну межу у 25 %. У Латинській Америці й Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 %.

У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує економічний розвиток молодих держав, а й практично не дає змоги підтримувати навіть той злиденний рівень споживання в багатьох з них, який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть десятиріч назад.

Країни, що розвиваються, економічно неспроможні сплатити величезні борги і проценти по них. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, бо може викликати ланцюгову реакцію банкрутств, практичний розвал усієї фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин із країнами, що розвиваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і разом з тим кардинальних політичних рішень, які б враховували інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогосподарських зв'язків.

Термін "криза заборгованості" цілком придатний і для характеристики стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Європи, і передусім Польщі. Так, протягом 1971--1987 рр. ця країна, отримавши кредитів на загальну суму 47 млрд. доларів, виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. доларів і залишалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки "подарували" їй значні суми боргу, що привело до суттєвого зменшення загальної зовнішньої заборгованості. Так, за деякими розрахунками, зовнішній борг Польщі на початок 1992 р. становив лише 23 млрд. доларів.

Країни з розвиненою ринковою економікою також мають зовнішні борги (а деякі і досить значні), проте, у зв'язку з їх відносною економічною стабільністю зовнішня заборгованість не набула тієї гостроти, як для країн, що розвиваються, та держав Східної Європи.

За даними Міжнародного валютного фонду, валовий (внутрішній і зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинутих країн світу зріс з 40 % розміру сумарного валового внутрішнього продукту (ВВП) у 1978 р. до понад 70 % у 2004 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закордонних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни, є в той же час найбільшим у світі боржником.

За подібних обставин розвинутим країнам треба було б бити на сполох, однак у жодній з них проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за своїми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у високо-розвинутих країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.

У такому разі, коли сприятливі економічні умови, державний борг здатний навіть "працювати" на державу. В кінці XIX ст. у Росії за рахунок випуску та розміщення за кордоном державних облігацій, тобто фактично за рахунок зовнішнього боргу, були засновані численні казенні заводи, збудовані залізниці та інші важливі об'єкти.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж валовий внутрішній продукт, тоді обслуговування державного боргу може здійснюватися і за рахунок накопичення та споживання, тобто за рахунок зниження життєвого рівня населення.

Якщо державний борг зростає в умовах припинення росту ВВП або його падіння -- то наслідки для країни-боржника можуть бути більш негативні. Коли борги накопичуються з року в рік, то це може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і навіть поставити питання про майбутню економічну незалежність і втрату політичних позицій у світовому співтоваристві.

Щодо управління державним зовнішнім боргом в Україні, то суттєвою проблемою тут є високий рівень валютного ризику, що зумовлено значною часткою зовнішнього боргу в загальній заборгованості держави (70 %). Залежно від ситуації на внутрішньому і міжнародному фінансових ринках слід використовувати можливості виваженого трансформування зовнішнього боргу у внутрішній, що у свою чергу вимагає від уряду та НБУ вжиття ефективних заходів щодо радикального удосконалення внутрішнього фінансового ринку. Це можливе лише за належної ліквідності державних цінних паперів і високого рівня їх капіталізації.

2. Сучасній стан зовнішньої заборгованості

2.1 Геополітика світового зовнішнього боргу: показники та обсяг (на сучасному етапі)

Показники зовнішнього боргу країн світу

Напрями фінансової підтримки

2.2 Практика подолання боргової кризи країнами-боржниками

На рубежі XIX і XX ст. вчені і політики континенту плекали надію, що XX ст. стане століттям Латинської Америки, яка скористається своїм шансом і посяде гідне місце у світі. XX ст. завершується, й сучасні науковці та державні діячі намагаються визначити, наскільки справдився той, столітньої давності, прогноз. При розмаїтті думок усі сходяться на одному: Латинській Америці належить особливе місце у світовому господарстві. Країни цього регіону набагато раніше від інших держав “ третього світу ” вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує значна залежність від зовнішніх факторів.

Хоча Латинська Америка вважається однією з найбільш динамічно прогресуючих в економічному відношенні частин “ третього світу ”, розвиток протягом тривалого часу по шляху “ залежного капіталізму ” деформував економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Америка посідає залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислово розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення капіталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів у результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед економічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки - а це 33 суверенні держави та деякі залежні території - характеризуються певною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення, особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями включення в МПП та низкою інших факторів.

Економіка Латинської Америки характеризується нерівномірним розміщенням продуктивних сил, значною строкатістю у рівнях і темпах зростання, величезною концентрацією господарської діяльності в небагатьох промислових центрах. Приблизно третина промислового потенціалу регіону сконцентрована у зонах трьох міст-гігантів: Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айреса. Ще вищий рівень такої концентрації в окремих країнах: 65% промислової продукції Аргентини виробляється в районі Великого Буенос-Айреса та Росаріо; 80% промислової продукції Бразилії припадає на трикутник Сан-Паулу - Белу-Орізонті - Ріо-де-Жанейро; 75% промислового виробництва Уругваю зосереджено у Монтевідео. Величезні диспропорції існують у розподілі між територіями країн енергопостачання, шосейних доріг і залізниць, засобів зв'язку тощо.

Процес індустріалізації в Латинській Америці, що значно поширився після Другої світової війни і був зумовлений прагненням замінити імпорт товарів широкого вжитку місцевим виробництвом, не спричинив докорінної перебудови структури народного господарства. В результаті індустріалізації криза традиційної соціально-економічної структури не лише не була подолана, а ще більше загострилась.

І все-таки індустріалізація досить відчутно вплинула на розвиток економіки країн Латинської Америки, поліпшення їхньої ролі та місця в МПП. Цей процес набув повної сили в останні десятиріччя й став незворотним у більшості країн регіону. Він зумовлений загальним станом економіки цього регіону. Кризи, що потрясали “експортну економіку” латиноамериканських країн на початку 50-х років і пізніше, виразно показали нагальну необхідність покінчити з однобічною, нав'язаною ззовні аграрно-сировинною спеціалізацією, життєву потребу диверсифікації господарства і створення сучасної промисловості. Аби поліпшити платіжний баланс, уряди більшості латиноамериканських країн значно підвищили мито, особливо на ввезення предметів споживання, а також проголосили політику заміни імпорту місцевим виробництвом.

Однак здійснення реформ у межах індустріалізації не зняло гостроти суперечностей економічного розвитку. Про це свідчить особливо важка за наслідками економічна криза, що охопила регіон у 80-ті роки. За оцінками вчених і фахівців із різних країн Латинської Америки, від 1981 р. більшість латиноамериканських та карибських країн були вражені найбільш глибокою і тривалою кризою за останні півстоліття. Регрес був настільки відчутним, що з позицій розвитку багатьох економік регіону 80-ті роки можна розцінити як “втрачене десятиліття”. Це була криза нової епохи, епохи глобальної взаємозалежності, коли зміни в одному регіоні світу неминуче впливають на події в інших регіонах. За оцінками експертів ООН, післякризове пожвавлення розвитку йде повільно. Все ще залишаються значними зовнішня заборгованість і відтік ресурсів за кордон. Надто багато часу забирає процес оборотності капіталовкладень. Низькою залишається купівельна спроможність широких верств населення і нестійкими бюджетні структури. Обмежена свобода на терені економічної політики, стагнація, інфляція й загальне погіршення умов життя свідчать про труднощі в процесі структурних перетворень, а також про необхідність тривалого часу для їх здійснення. Такою Латинська Америка вступила в 90-ті роки.

На латиноамериканському континенті економічна взаємозалежність проявилась у тому, що серед факторів зовнішнього порядку, які зумовили кризу на початку 80-х років, головний вплив справили: глибокий циклічний спад в економіці США та інших високорозвинутих країнах, масове перекачування північноамериканською адміністрацією фінансових ресурсів із-за кордону до США, світова енергетична криза, хвилеподібне зростання зовнішнього боргу.

Про глибину економічного провалу внаслідок кризи початку 80-х років можна судити за такими окремими даними: темпи зростання ВНП у 1980 р. становили 5,3%, 1981 р. сталося різке уповільнення - 0,4%, а в 1983 р. - спад до мінус 2,5%. Особливо криза позначилася на сфері нагромадження. Обсяг внутрішніх капіталовкладень скоротивсь у 1981 р. на 2,2, 1982 - 10,7, 1983 р. - 20,1%. У 1980 р капіталовкладення відносно ВНП становили більше 26%, а 1985 р. - мінус 16%. Подібний спад спричинює зниження темпів росту на довгі роки. Саме про це свідчить той факт, що в Латинській Америці після кризи поча тку 80-х років так і не відновлено рівень виробництва ВНП на душу населення, досягнутий 1980 р. Хоча загальний обсяг ВНП постійно зростав, але це зростання не встигало за приростом населення в регіоні. Післякризовий стан економіки нездатний забезпечити темпи зростання ВНП, які підтримували б виробництво його на душу населення бодай на рівні 1980 р. (графік 1).

У повоєнний період на економічний розвиток країн Латинської Америки істотно вплинула діяльність на їхніх територіях сучасних транснаціональних корпорацій.

Справа в тому, що в нових умовах ця діяльність зазнала докорінних змін: монополії США та інших розвинутих країн уже не задовольнялися лише торговельними відносинами з Латинською Америкою, вони прагнули завоювати її ринок “зсередини”. Широкого розмаху набирає створення міжнародними корпораціями своїх філіалів у латиноамериканських країнах, передусім у найбільш розвинутих регіонах.

Станом на 1960 p. сума лише приватних капіталовкладень США у Латинській Америці сягала 9 млрд дол. порівняно з 2,7 млрд дол. у 1940 р. Причому чверть цієї суми припадала на обробну промисловість, що працювала в основному на заповнення внутрішнього ринку. Зміна тактики й активізація діяльності іноземного капіталу відбувається на тлі розвитку і зміцнення державного сектора економіки в деяких латиноамериканських країнах. Як правило, підприємства державного сектора, насамперед нафтопереробні, металургійні, енергетичні, створюються при подоланні опору іноземного капіталу та національної торговельно-поміщицької олігархії. Особливо широкого розмаху процес створення й розвитку державного сектора набрав у Болівії, Гватемалі, Колумбії, Венесуелі, Бразилії, Аргентині та в деяких інших країнах, де він часто супроводжувався націоналізацією іноземних підприємств, плантацій, а також схваленням законів, відповідно до яких обмежувались і підлягали суворому контролеві іноземні інвестиції. Згодом цей процес набув найбільш виразної форми в об'єднаних діях країн Андської групи.

Саме на цей час припадає створення Сполученими Штатами Америки програми “Союз задля прогресу” (1961 p.), буцімто спрямованої на створення у країнах Латинської Америки багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, аграрної й податкової реформ, а також на деяку демократизацію суспільно-політичного життя.

Але, дивна річ, незважаючи на очевидне зростання іноземного контролю над обробною промисловістю країн Латинської Америки, надходження нових іноземних капіталовкладень помітно скорочується. Скуповування національних компаній та їх розширення відбувається за рахунок величезних прибутків у місцевій валюті, без зміни національного статусу підприємства. Фактично це означало розвиток процесу денаціоналізації, який охопив частково підприємства державного сектора деяких країн.

Дещо міняється і спрямованість капіталовкладень, замінюється місцевим виробництвом імпорт предметів тривалого користування, а також деяких видів машин та обладнання. Іноземний капітал прагне заволодіти найбільш прибутковими та динамічними галузями промисловості, такими як електротехнічна, радіоелектронна, автомобільна, суднобудівна, хімічна, фармацевтична, гумова, цементна та ін.

Латинська Америка і в наш час продовжує приваблювати “великий капітал” в особі ТНК своїми невичерпними можливостями та джерелами надприбутків. У середині 80-х років із загальної суми приватних капіталовкладень розвинутих країн в економіку країн, що розвиваються, в 150 млрд дол., на Латинську Америку припадало 80,5 млрд. дол., або понад 50%. За загальним обсягом іноземних інвестицій в розрахунку на душу населення Латинська Америка випереджає країни, що розвиваються, інших регіонів світу. Іноземний капітал справляє значний вплив на формування структури економіки регіону в цілому і його окремих країн та територій. Досить згадати приклад Мексики, або такого субрегіону, як Карибський басейн.

Традиційно іноземний капітал прагне проникнути у галузі, котрі забезпечують найбільш високі прибутки, насамперед у ті країни, де такі галузі сформувалися. Раніше це були переважно нафтові, гірничодобувні розробки та плантаційне господарство. В останні десятиліття іноземні корпорації спрямовують свої капітали в оборонну промисловість та у виробництва, основані на новітніх досягненнях НТР. І знову ж таки перевага надається країнам, де такі галузі промисловості досягли високого рівня розвитку. Саме на їхню частку припадає майже половина прямих приватних інвестицій, спрямованих на континент. Те саме простежується й на світовому рівні. Серед восьми країн, що розвиваються, на частку яких припадає майже половина всіх прямих приватних інвестицій, перше місце належить Бразилії - 17%, друге Мексиці - 10%. До цієї вісімки входять також Аргентина - 4% та В

2.3 Сучасна система врегулювання кризи світової заборгованості

Історія має приклади досить різноманітних шляхів вирішення боргових питань. Наприклад, у Середньовіччя суверену Франції, яка утопала в боргах, Генріху IV було достатньо здійснити мезальянс з винятково багатою особою, але не королівської крові, представницею торгового і банкірського будинку Марією Медичі, тобто одружитися з нею і скористатися її приданим для вирішення внутрішніх проблем держави. По-воєнному просто вирішив проблему бюджетного дефіциту і зовнішньої заборгованості Наполеон Бонапарт, продавши за борги Північноамериканським Сполученим Штатам, які щойно утворилися, Луїзіану, мотивувавши свій вчинок словами: «Через кілька років довелося б віддати безкоштовно». Існує ще один приклад кардинального вирішення проблеми іноземного боргу. Як відомо, кредитна історія Росії почалася з ХVIII ст., коли Катерина Друга здійснила перше зовнішнє позичання в Голландії. Але найбільша царська позика мала місце в 1906 р. Тоді прем'єр-міністр Росії писав: «Позика ця була найбільша, яка будь-коли укладалася в іноземних державах в історії життя народів». Прийшовши після Жовтневого перевороту 1917 р. до влади, більшовики просто відмовилися платити за рахунками царської Росії, пояснивши це рішення зміною політичного устрою в країні.

Сьогодні ситуація дещо складніша. На жаль або на щастя, неприйнятними є способи ані Генріха IV, ані Наполеона Бонапарта, ані прибічників революційно-марксистських поглядів. Вирішення проблеми зовнішнього боргу не може бути результатом одномоментного суверенного волевиявлення. Наприкінці ХХ ст. склалася досить розгалужена система врегулювання зовнішньої заборгованості. Спектр підходів досить широкий: від «плану Бейкера», який передбачає продовження фінансування боргу без перегляду або зміни умов кредитування, до «плану Брейді», автори якого наголошували на необхідності списання більшої частини боргу. Що, на їхню думку, надасть поштовх до нормального функціонування економіки країни-позичальника, що підвищує імовірність повернення решти позичкових коштів. Між цими двома крайніми точками зору міститься ціла низка проміжних, які передбачають безліч варіантів урегулювання: коригування процентів та їх переміщення в розряд капітальних сум боргів; додаткові кредити чи послаблення вимог залежно від кон'юнктуру світової економіки; конвертація боргів в акції підприємств тощо.

Проте проблема боргу не є перманентною, вона повсякчас змінюється, що потребує своєчасного коригування старих і вироблення нових підходів. Один з останніх представлений теорією «боргового навісу», за якою країна-кредитор, раз почавши надавати кредити, потрапляє в об'єктивну пастку, будучи вже не в змозі зупинитися. Відомо, що в разі неплатоспроможності звичайного боржника (фізичної або юридичної особи) його банкрутство для кредиторів вигідніше, ніж пролонгація боргу. Державний борг фактично не забезпечений нічим (може виплачуватися лише з експортної виручки та ВВП у порядку пріоритетності з іншими цілями держави, зокрема фінансуванням власного економічного розвитку). Позикодавець може розраховувати лише на суму так званого потенційного трансферу, тобто частину державних доходів, яка буде спрямована дебітором на погашення свого боргу. Тож оптимальною стратегією кредиторів є проведення реструктуризації боргу з продовженням кредитування.

Реструктуризація боргу -- одна з форм реорганізації умов боргу, у процесі якої боржники та кредитори домовляються про відстрочення виплат заборгованостей за основною сумою кредиту та за процентами, сплата яких повинна настати у певний час, а також про новий графік таких платежів.

Існує ціла низка проблем, що виникають у процесі регулювання боргів. Суверенна держава може змінювати свої закони в односторонньому порядку, користуватися імунітетом щодо громадянських позовів. На практиці немає механізму, який визначає неспроможність держави. Виконання рішень або постанов стосовно держави часто є неможливим. У деяких країнах заборонено, щоб державні установи та контракти, які вони укладають, перебували під юрисдикцією іноземних судів.

Документація кредитів суверенних позичальників схожа на документацію комерційних кредитів. Офіційні кредити та кредити, гарантовані урядом, повинна сплачувати держава, за інші кредити держава не несе відповідальності. Правову основу кредиту -- повноваження на отримання кредиту -- викладено в конституції, у парламентському акті. На практиці більшість угод має стандарту форму, іншими словами, положення та умови угоди визначені раніше, і позичальнику вельми рідко вдається висловити свою думку щодо змісту цієї угоди.

З усвідомленням цієї думки в 1990-ті роки було розроблено цілу низку схем такої реструктуризації. Основними шляхами конвертації проблемних боргових зобов'язань є такі: списання боргу, викуп боргу, сек'юритизація, конверсія боргу.

Списання боргу застосовується лише в крайньому випадку. Такий випадок виникає лише тоді, коли іноземні зобов'язання перевищують платоспроможність певної країни. У такій ситуації держава-позичальник змушена відволікати частину власного ВВП, необхідного для національного господарського розвитку, на погашення зовнішньої заборгованості, яка, по суті, стає додатковим податком на громадян даної країни. Така ситуація не стимулює економічного зростання, і додатковий «борговий навіс» знижує доходи громадян і гальмує національні інвестиції. Ця ситуація добре ілюструється теорією «боргової кривої Лаффера», яка визначає взаємозалежність вартості іноземного боргу (очікуваний обсяг врахованого потоку трансферів) та загального обсягу боргових зобов'язань країни-позичальника. При невеликому розмірі іноземного боргу обсяг виплат практично збігається з обсягом зобов'язань, тобто зовнішній борг має шанси бути виплаченим повністю. Але чим більший борг, тим меншими стають виплати за ним (така ситуація виникає після певної критичної точки, що є суб'єктивною економічною величиною і залежить від багатьох господарських показників країни-дебітора). Зі збільшенням запозичень падає і ринкова ціна іноземного боргу. У цьому випадку виникає необхідність списання частини боргу. Щоправда, слід зробити застереження, що, якщо кредитори мають змогу раціоналізувати процес видачі нових та обслуговування старих кредитів, то позичальник може і не опинитися в ситуації об'єктивної необхідності списання боргу.

Наступним шляхом реструктуризації зовнішньої заборгованості є викуп боргу, що являє собою купівлю країною-позичальником своїх боргових зобов'язань на відкритому ринку зі значним дисконтом. Річ у тім, що тут окремі боржники мають суттєві золотовалютні резерви або можуть без особливих зусиль їх наростити за рахунок експорту, а борги цих країн відносяться кредиторами до числа сумнівних і продаються на відкритому ринку з великим дисконтом. Тоді виникає ситуація, за якої дебітору вигідно викупити свої борги з цим дисконтом, іншими словами -- за їх часткову вартість. Для позичальників це означало б, що частину боргу кредитори їм простили.

Оскільки зворотні закупівлі мають на увазі платежі паушальної суми в конвертованій валюті, ці платежі не повинні здійснюватися, якщо вони можуть завдати шкоди здатності боржника обслуговувати заборгованість, що залишається. Таким чином, зворотні закупівлі мають здійснюватися тільки в тому разі, якщо країна не стикається з труднощами у виплаті своєї заборгованості і має добру репутацію серед кредиторів Паризького клубу. Платежі, пов'язані зі зворотною закупівлею мають погоджуються з умовами програм МВФ для країни, якщо вони (програми) існують).

Таке врегулювання проблеми зовнішнього боргу утруднено двома об'єктивними обставинами. По-перше, в цьому разі порушується принцип черговості, тобто переваги на погашення більш давніх боргів, оскільки позичальник, звісно ж, буде намагатися викупити зобов'язання з найбільшою знижкою. По-друге, виникає ефект «зворотного відбору», коли найвищі переваги отримують найгірші позичальники, борги яких торгуються з найвищими знижками.

Третьою схемою регулювання проблеми іноземного боргу є сек'юритизація боргів. Річ у тім, що при достроковому викупі боргу виникає щонайменше два обмеження: розмір валютних резервів країни-дебітора і позиція кредиторів з питань викупу окремих боргів. Сек'юритизація дозволяє долати ці обмеження, оскільки являє собою механізм емісії дебітором нових зобов'язань у вигляді облігацій, які або обмінюються на старий борг, або продаються на відкритому ринку. Будь-який кредитор (боржник) має змогу сек'юритизувати свої активи (або борги), а успіх операції залежатиме від: 1) готовності ринку взяти додатковий ризик; 2) стану фінансів боржника з погляду обслуговування нових зобов'язань, джерелом погашення яких є старі борги; 3) політичних мотивів.

Серед основних видів цінних паперів, у які переоформлено державний борг, виділяють дві основні групи: іноземні облігації (випускаються нерезидентами на внутрішньому ринку іноземної держави) та єврооблігації (середньо- і довгострокові зобов'язання в євровалюті, які випускаються для розміщення на євроринку серед зарубіжних інвесторів).

Нарешті, четверта схема реструктуризації зовнішнього боргу -- конверсія. Конверсія боргу являє собою перетворення боргових зобов'язань, за якими не виплачуються відсотки (або занадто обтяжливих боргових зобов'язань) у нові зобов'язання, які поліпшують стан позичальника або у фінансовому відношенні, або з точки зору перспективи. Технічно такі операції не призводять до зміни структури існуючих зобов'язань або до отримання нових позик. Кредитні корпорації, які стикаються зі списанням значної частини активів, часто обмінюють їх на боргові зобов'язання меншої номінальної вартості, імовірність виконання яких вища, або на цінні папери позичальників із числа акціонерних компаній. За своїм функціональним змістом конверсія поділяється на три типи:

переведення боргу в місцеву валюту (свопи борг/акції, борг/борг, борг/ресурси на цілі розвитку);

прямий обмін на активи (свопи борг/несплачені боргові вимоги, борг/місцевий борг/фінансова реструктуризація);

прямий обмін на товари (свопи борг/товари, борг/експорт).

Конверсія боргу виконує такі функції: управління заборгованістю та стимулювання інвестицій. Функція управління заборгованістю знижує загальний тягар боргу в країнах, які більш зацікавлені у величині конвертованого боргу, ніж у використанні місцевих коштів. Країна може повернути капітал, який «утік», дозволивши місцевим громадянам використовувати механізм конверсії боргу, щоб репатріювати капітал, яким вони володіють за межами країни. Країни, для яких зменшення заборгованості є предметом головного занепокоєння, розроблятимуться програми конверсії боргу, що потребують мінімальної інформації відносно кредитора і дозволяють кредитору заволодіти значною частиною прибутку за рахунок знижки з ціни на вторинному ринку. Однак ці країни мають установити деякий мінімальний період стримання для місцевих капіталовкладень, з тим щоб інвестор не міг використовувати механізм конверсії боргу, щоб швидко отримати прибуток від валютних операцій.

Конверсія боргу стимулює інвестування, надаючи можливість уряду запропонувати вигідний обмінний курс новим інвесторам, зацікавленим в участі в загальному економічному розвитку країни або в розробленні таких конкретних урядових ініціатив, як програми приватизації. У цьому випадку країну-боржника насамперед цікавить характер і якість інвестицій, причому в кількісному відношенні конверсія боргу набуває другорядного значення. Країни, зацікавлені у використанні конверсії боргу для стимулювання інвестицій, мають розробити програми, в яких обумовлюється прибуток для інвесторів, які бажають вкласти капітали в конкретні сектори економіки на тривалий період.

Конверсія боргу якоюсь мірою вигідна всім учасникам. Боржник частково виплачує свій борг у місцевій валюті зі знижкою від повної вартості, тоді як інвестор фінансує капіталовкладення за більш сприятливим курсом. Країна отримує вигоду, конвертуючи частину свого боргового тягаря і нові продуктивні активи. Однак конверсія може спричинити значні витрати на управління боргом і перерахунок інвестицій. Витрати на управління боргом включають інфляційний вплив у зв'язку з друкуванням нових грошей для фінансування конверсії та ризику, що механізм міг бути використаний місцевими та іноземними інвесторами для отримання короткострокового прибутку в результаті валютних угод, цей метод відомий як «раунд-триппінг» (купівля цінного папера з наступним продажем протягом короткого проміжку часу). Мобілізація капіталу за допомогою випуску акцій не звільняє країну від зовнішніх зобов'язань, а лише переводить договірні з певним строком зобов'язання в домовленість про розподіл прибутків і збитків. Протягом часу для країни, що розвивається, вкладення у цінні папери можуть перевищити вартість позики. Крім того, інвестиції можуть збільшити валютний ризик для країни-боржника, адже інвестиції можуть принести дохід у місцевій або в будь-якій іншій іноземній валюті, оскільки ці інвестиції використовувалися для отримання дивідендів чи погашення боргу.

Отже, сьогодні не існує якого-небудь однозначного вирішення проблеми «боргового навісу». Усі розроблені схеми реструктуризації зовнішньої заборгованості мають цілий ряд недоліків, тому при регулюванні іноземного боргу необхідно всебічно вивчити кожен конкретний випадок, зводячи до мінімуму дію негативних наслідків і враховуючи не тільки економічні, а й політичні фактори.

2.4 Роль міжнародних фінансових організацій у регулюванні зовнішнього боргу

З початку 1980-х років до процесу вирішення кризи заборгованості все більше почали залучатися міжнародні фінансові інституції -- Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), які було створено у 1944 р. Сорок чотири країни відмовилися від політики «розори свого сусіда», яка призвела до глобальної депресії 1930-х років, на користь міжнародного економічного ладу, який сприяв би, як сподівалися на той час, недискримінаційному розподілу грошей, кредитів, капіталу, товарів і послуг.

Учасники Бреттон-Вудської конференції розглянули грошову систему, засновану на стабільних курсах вільно конвертованих валют та вільній уніфікованій платіжній системі. З метою управління цією системою вони і створили МВФ, який надає короткострокове фінансування державам-членам, що відчувають проблеми з платіжним балансом. МБРР доповнює міжнародну орієнтацію МВФ за рахунок фінансування розвитку інфраструктури окремих країн. МБРР, який спочатку був створений з метою надання допомоги у реконструкції зруйнованої війною Європи і сприяння розвитку продуктивних ресурсів країн, що розвиваються, виріс у Всесвітню банківську групу і сьогодні доповнюється такими інституціями, як Міжнародна асоціація розвитку (МАР). Остання працює в тісному контакті з приватними інвесторами з фінансування інфраструктури в країнах, що розвиваються.

З моменту свого заснування МВФ і МБРР еволюціонували, реагуючи на економічні кризи, такі як колапс системи валютного паритету у 1971 р. і кумулятивна боргова криза 1980-х років. Це призвело до того, що їхні теперішні ролі стали значно складнішими і менш чітко визначеними, ніж на момент створення. Сьогодні обидві ці інституції керують багатосторонніми фінансовими операціями і політичними діалогами, які охоплюють майже всі аспекти розвитку країн-учасниць. Наприклад, на даний час МВФ бере до уваги питання навколишнього середовища, воєнних витрат і соціального впливу економічного коригування на додаток до своїх традиційних макроекономічних вимог. Світовий банк розширив також свій традиційний інтерес до проектів розвитку, включивши оцінку інституцій, правил та процедур, які спрямовують політику і виконання таких проектів у країнах-дебіторах.

Мабуть, найбільш суперечливою фінансово-кредитною установою, навколо якої точиться безліч дискусій, є МВФ. Показовою в цьому плані є критика такого авторитетного видання, як «The Economist». Зокрема, у ньому зазначається, що останнім часом МВФ все частіше відіграє роль інструменту зовнішньої політики країн Заходу, надаючи фінансову допомогу тільки тим, кого індустріальний світ хоче бачити серед своїх союзників. У результаті «про західні» країни-боржники дедалі активніше ігнорують вимоги керівництва МВФ, справедливо вважаючи, що вони в будь-якому випадку отримають від нього свої гроші. Так, після року безуспішних переговорів з урядом Аргентини Фонд зрештою все ж погодився надати цій латиноамериканській країні черговий кредит. В опублікованій у січні 2003 р. заяві керівного директора МВФ Хорста Келлера говориться про те, що він підтримає плани щодо надання Аргентині нового кредиту, незважаючи на пов'язані з цією операцією «значні ризики».

Очевидно, що останнім часом МВФ надто часто опиняється у безвихідній ситуації. З одного боку, він має бути особливо обережним при наданні нових кредитів, з іншого -- йому доводиться враховувати інтереси своїх головних акціонерів, великих розвинутих країн Заходу. Ці цілі часто вступають у суперечність одна з одною, особливо коли задіяні політичні фактори. Як зазначив професор Оттавського університету Чоссудовські, «після закінчення «Холодної війни» політика запровадження макроекономічних реформ стала використовуватися МВФ та світовим банком як засіб захисту певних геополітичних інтересів. Структурну перебудову було перетворено на механізм руйнування економіки та демонтажу системи державних підприємств країн периферії, що призвело до тяжких економічних та соціальних наслідків, глобалізації злиденності та розвалу громадянського суспільства більш ніж у 100 країнах світу.» За словами прем'єр-міністра Чехії Вацлава Клауса, «роль іноземної допомоги у процесі перетворення в кращому разі є незначною. Звертатися по допомогу до дедалі егоїстичнішого та протекціоністського світу ХХ ст. є марною справою, ця допомога має відверто двозначний характер.»

Крім того, МВФ доводиться піклуватися про стан світових фінансових ринків, які можуть «обвалитися» у разі оголошення такою країною, як, наприклад, Бразилія, повномасштабного дефолту. У подібних умовах Фонд віддає перевагу ухиленню від занадто різких випадів стосовно великих боржників, які, у свою чергу, намагаються у міру своїх можливостей використовувати цю обставину у своїх інтересах.

МВФ доводиться приймати звинувачення з усіх боків. Фондом незадоволені буквально всі: країни-боржники змушені впроваджувати у себе болісні реформи, і країни-кредитори, незадоволені тим, що їхні гроші зникають у кишенях країн, що розвиваються, як у бездонній бочці. Сьогодні Фонд може дозволити собі говорити з позицій сили хіба що з відносно невеликими країнами, такими як Еквадор, уряд якого просто не має у своєму розпорядженні важелів тиску на бюрократів з Вашингтону.

Якщо аналізувати безпосередньо технічні аспекти діяльності МВФ, схему дії його кредитних механізмів, то слід зазначити, що МВФ на даний час надає кредити в іноземній валюті країнам-членам для двох цілей: по-перше, для покриття дефіциту платіжного балансу, тобто практично для поповнення валютних резервів державних фінансових органів і центральних банків, і, по-друге, для підтримання макроекономічної стабілізації і структурної перебудови економіки, а це означає -- для фінансування бюджетних витрат уряду.

3. Україна та проблема зовнішньої заборгованості

3.1 Зовнішній борг України та його структура

Насамперед зауважимо, що основний документ, який визначав би поняття, склад Державного боргу, принципи утворення, управління ним та контролю за його станом, установлював би порядок його обслуговування та погашення, а також регулював відносини, які виникають у результаті такого утворення, управління, контролю, обслуговування та погашення, сьогодні перебуває лише на стадії доопрацювання у вигляді Проекту Закону України «Про Державний борг».

Регулювання державного боргу в основному здійснюється через накази Міністерства фінансів та окремі постанови Кабінету Міністрів України, що висвітлюють певні аспекти боргового менеджменту, але не дають цілісної картини щодо системи управління в цілому. Також законодавче підґрунтя для залучення зовнішніх коштів та співробітництва з іноземними інвесторами надають Закон «Про Державний бюджет» на відповідний рік та Закон «Про міжнародні договори України».

Закон України «Про Державний бюджет» на відповідний рік є нормативно-правовою підставою для залучення іноземних кредитів з боку Кабміну України від іноземних держав, банківських установ та міжнародних кредитних організацій для покриття дефіциту державного бюджету. У ситуаціях, коли потреба в отриманні позик не передбачена умовами бюджетного балансування, застосовується механізм укладання угоди про залучення іноземного кредиту Кабінетом Міністрів України з наступною її ратифікацією Верховною Радою України.

Нормативною передумовою урядової політики у сфері отримання й використання зовнішніх кредитів та фінансової допомоги є Закон «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ, згідно з яким міжнародні договори України з іноземними державами та міжнародними організаціями укладаються від імені уряду, якщо вони стосуються економічних, торговельних та інших питань, які належать до його компетенції.

Важливою інституційною умовою відносин із зарубіжними кредиторами є статус гаранта кредитів, який формально було надано Кабінету Міністрів України Законом «Про міжнародні договори України». Цей статус було деталізовано Положенням Кабінету Міністрів України «Про порядок залучення іноземних кредитів та надання гарантій Кабінетом Міністрів України для забезпечення зобов'язань юридичних осіб-резидентів щодо їх погашення» від 5 травня 1997 р. № 414. Слід зазначити, що останнім нормативним актом було встановлено і порядок підготовки та реалізації системних інвестиційних проектів розвитку економіки України, що підтримуються рядом міжнародних фінансово-кредитних організацій. З метою регламентування більшого кола питань забезпечення комерційного кредитування приватних структур в Україні з боку нерезидентів було прийнято постанову Кабміну України від 17 серпня 1995 р. № 655 «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами».

Щодо інституціональної структури апарату управління державним боргом, то одразу декілька нормативно-правових актів дають уявлення про неї. Це Постанова Кабміну «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» від 5 травня 1997 р., Розпорядження Кабміну «Про ведення Мінфіном обліку грантів і кредитів, наданих міжнародними фінансовими організаціями та іноземними державами» від 25 січня 1995 р. та Постанова Кабміну «Про порядок підготовки та реалізації проектів економічного і соціального розвитку України, які підтримуються міжнародними фінансовими організаціями» від 10 жовтня 2001 р. Згідно з цими документами, функції з управління держборгом розмежовуються між державними структурами таким чином.

У перші роки незалежності до державного запозичення не тільки не вдавалися, про нього не було й мови. Поштовхом до його використання стали фінансові проблеми. Дефіцит бюджету, що виник, спочатку фінансувався за рахунок кредитів Національного банку, які мали емісійний характер. Унаслідок зростання рівня інфляції (нагадаємо, у 1993 р. вона становила 10 256 %), коли загострилися і проблеми в бюджеті, стало очевидним, що необхідно розвивати неінфляційні способи дефіцитного фінансування. При цьому настільки ж очевидним було і те, що за «обвального» падіння економіки про бездефіцитний бюджет не може бути й мови. Отже, Україні, як і будь-якій іншій країні в умовах економічної і фінансової кризи, державні позики потрібні були для мобілізації коштів, яких не вистачало, а зовсім не для зниження рівня оподаткування та регулювання фінансового ринку.

Питання про те, чи позичати державі гроші, чи ні, до 1994 р. не стояло -- без позик не можна було обійтися. Також не було і великої дилеми стосовно того, де й у кого їх позичати. Дефіцит коштів на той час був настільки значним, що брати в борг треба було, де тільки можливо: і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках; і в урядів інших країн, і у фінансових структур, і в міжнародних фінансових організацій, і в приватних осіб. І хоча масового характеру державне запозичення набуло з 1994--1995 рр., початок було покладено міжурядовими позиками ще в 1992 р. З 1994 р. Україна стала одержувати кредити від міжнародних фінансових організацій (МФО), а з 1995 р. залучати кошти через комерційні позики на зовнішньому фінансовому ринку і шляхом випуску облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) на внутрішньому ринку. Так склалася система зовнішнього і внутрішнього запозичення. Проаналізуємо її розвиток у розрізі цих двох напрямів.

Усього за дев'ять років (1993--2001 рр.) в Україну ззовні було залучено 20,7 млрд дол. США. Ця, досить невелика для міжнародного фінансового ринку сума, не така вже й незначна для України -- середньорічні суми зовнішнього запозичення становили біля 8--10 % річного обсягу ВВП. У разі збереження подібних темпів позичання за відносно короткий період -- до 10 років можна вийти на критичні позначки державного боргу -- 60 % до ВВП. Необхідно зазначити, що, вдаючись до позичань, Україна в цілому ритмічно погашала свої борги. З загальної суми отриманих кредитів більше половини погашено. При цьому варто враховувати, що за кредитами міжнародних фінансових організацій установлені дуже пільгові терміни погашення. Проблема з платоспроможністю, як зазначалося вище, виникла в 2000 р.