Політичне життя суспільства, тісно пов'язане і практично не можливе без існування держави. Держава, будучи надбудовою над суспільством, не тільки створює умови політичного життя, а й саме змінюється під її впливом. Точно так само діючи в рамках державної системи, політичні лідери впливають на неї, постійно перебуваючи під її впливом. Це безперервне взаємовідношення держави та лідерів виділяє роль держави в політиці як основну і визначальну для всієї політичного життя. Однак, граючи таку роль, держава знаходиться в сильній первинної залежності від суспільства, від його визнання або заперечення. Класичний марксизм розумів державу, перш за все як апарат придушення: "Держава являє собою класову організацію політичної влади, яка охороняє закріплює економічні підвалини того чи іншого класу. Воно має в своєму розпорядженні знаряддями влади: армією, поліцією, жандармерією, судовими органами, в'язницями і тому подібним, для забезпечення політичного панування економічно панівного класу і для придушення опору інших класів " [7]. У сучасній політологічній літературі ми можемо виявити й інше визначення держави: "так, що ж таке держава? Це - універсальна політична організація, що здійснює владу в інтересах проживають на даній території людей і регулююча їх взаємини з допомогою правових норм". По суті друге визначення є неповним, підкреслюючи роль держави, як політичного інституту воно не розкриває його класової суті. Це визначення є "узагальненим".

Лідерство - амбіція як казав Ф. Ніцше. Політичний лідер об'єктивно є наслідком існування політичних та міжнародних відносин [8]. Самі міжнародні відносини не мислимі без суспільства і властивих йому в той чи інший історичний період соціально-економічних відносин. Відомий факт породження політики економікою знаходить тут своє підтвердження. Однак, економічні відносини людей породжують і саме суспільний устрій. Політичне життя, так чи інакше, нерозривно пов'язана з суспільством і більше того невіддільна від нього. [17] У кінцевому підсумку все зводиться до суспільства, з нього випливає політичний лад і сам характер політичних відносин. Звичайно політика, яка виступає тут як надбудова, може відставати або випереджати в розвитку свій базис суспільство. Можливо, наведена тут картина не є достатньо точною, але вона, безумовно, відображає єдність суспільного і політичного життя людей. Основоположним питанням у політологічному розумінні політичного лідерства виступає суспільство, оскільки саме їм, а точніше тим яке воно, визначається політика в ньому. На жаль, далеко не завжди вчені політологи, займаючись питанням політичного лідерства, підходять до нього діалектично, багато хто схильний абсолютизувати, приписувати історичну вічність, тим чи іншим їх спостереженнями. Соціальні відносини несуть в собі основу політичних відносин в суспільстві, але, будучи розвиваються, постійно впливають на них. Як ми бачимо розуміння ролі політичного лідерства, його сутності виходить значною мірою з правильного розуміння суспільства.

Політичний лідер є не тільки діячем суспільно-політичного життя, а й людиною, особистістю невіддільною від історії, грає в ній двояку роль. По-перше, він є продуктом суспільства, і знаходиться в підпорядкуванні певних класово-соціальних сил [18]. По-друге, він виступає активним, бути може, найактивнішим перетворювачем цього самого суспільства і від нього часом залежить дуже багато. Він може своїми діями або прискорити, або cповільнити суспільний прогрес, залежно від своїх переконань, але він не в силах повернути його назад або cпинити зовсім [6-7]. Тут, аналізуючи політичних лідерів важливо не впасти в помилки перебільшення або применшення їх ролі.

Будучи продуктом політичних відносин і перебуваючи в нерозривному зв'язку діяльності і походження, політичне лідерство виражає природу цих відносин у зв'язку його з політичними системами суспільства. Так, політичне лідерство взаємодіє з політичними системами суспільства, воно знаходиться у взаємному зв'язку не тільки з державою, а й з правовою системою, політичними партіями, трудовими колективами, етичними системами. Взаємодіючи з цими системами, політичне лідерство не просто перебуває під їх впливом, а й саме робить на них вплив. При цьому взаємне проникнення політичного лідерства та політичних систем не носить безконфліктного характеру, а завжди пов'язане з виникненням протиріч. Протиріч без розвитку і дозволу, яких неможливий політичний відбір лідерів і неможливий розвиток суспільства. Точно так само як і політичні системи на формування політичного лідерства впливають і політичні інститути [16]. Але вони на відміну від систем виступають вже конкретними органами впливу на політичних лідерів, в теж час самі перебуваючи під їх впливом. Це взаємний вплив, як взаємний вплив лідерства і політичних систем, так само не позбавлене протиріч.

У політичній історії ми неодноразово зустрічаємося, як здається на перший погляд з парадоксальним явищем. Політичні лідери нерідко мають не високий авторитет, однак при цьому залишаються лідерами певних політичних сил. Російський вчений політолог Г.Г. Ашин розглядаючи цю особливість у своїй статті "Політичне лідерство: оптимальний стиль" вважає низький рейтинг лідерів небезпечним явищем для рівноваги політичних систем [17]. Нас в цьому питанні цікавить лише тільки з боку розуміння причин того, що, маючи низький рейтинг, політичний лідер зберігає свої лідерські позиції. Звичайно, відповідь на це питання завжди буде залежати від конкретних умов, в яких знаходиться той чи інший політичний лідер, проте, ми знаємо, що психічні якості лідера хоча і є певною мірою випадковістю, але, тим не менш, визначають факт того, буде людина лідером чи ні. Якщо політичний лідер виявляється не авторитетний або як ще прийнято говорити у нього низький рейтинг, то це ще не означає того, що у нього немає підтримки або опори. Біда багатьох дослідників полягає в тому, що вони приймають непопулярність політичного лідера серед маси підлеглих йому, або залежних від нього людей за відсутність опори. У подібних випадках більш розумно говорити про обмеженість його опори, це звичайно, як зазначає Ашин, робить політичну систему малостійким. Той же автор наводить цікаву типологію особистості, розроблену американським дослідником Ю. Дженнінгс, він ділить лідерів на "суперменів", "героїв" і "принців". Однак, що нам може дати така і подібні їй класифікації? Макс Вебер розуміючи під лідерством здатність віддавати накази і домагатися покори, розрізняв три його головні різновиди: раціональне (легальне, бюрократичне), традиційне (наприклад, монархія) і харизматичне. Подібний погляд на типологію лідерства теж досить цікавий, він, безумовно, навіть є більш глибоким, ніж у Дженнінгса [1, 18]. Західні політологи вважають, що традиційне лідерство характерно для доіндустріального суспільства, бюрократичного, як вимагає демонстрації компетентності, для індустріального, а харизматичне для революційних періодів. Такий підхід, традиційний на заході, хоча і заслуговує уваги, але був і залишається не повною, оскільки заснований на вульгарному погляді на історію суспільства. Погляді, не враховувалися не тільки зміни його класової природи, а й саму цю класову природу. Зі сфери вивчення зарубіжних політологів випадають причини багатьох явищ, а самі явища оцінюються як випадкові. Чи не надається тут і належне значення правильному поділу закономірностей суспільного розвитку і його випадковостей. Все це веде до різноманітної плутанини виражається часом у наївних теоріях. Такі теорії мало чим можуть допомогти нам у дослідженні політичного лідерства.

Проблема політичного лідерства розглядається західними політологами в двох напрямках: теоретичному, робляться спроби теоретично поширити і реалізувати проблему з допомогою різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства і утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної користі), емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду, практики) і вироблення рекомендацій [19]. Інтерес до лідерства і спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище - лідерство сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, бачачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Пізніше, значний вклад в дослідження політичного лідерства внесли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лідер - Це государ, який згуртовує і представляє все суспільство [1].

Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900 pp.) намагається з'ясувати необхідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що "мета людства в його вищих представниках [6]. Людство повинно невпинно працювати, щоб народжувати великих людей - і ані в чому "іншому полягає його завдання". В уявленнях Фрідріха Ніцше "надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і поблажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з рівними собі, її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа, що піднімається над людиною.". В творі "Генеалогія моралі" Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку Зігмунда Фрейда, народні маси потребують в авторитеті, як сім'я потребує в авторитетному батькові [13].

В кінці XIX - на початку XX стст. політологи і соціологи Заходу, а згодом і Сходу прагнуть з'ясувати проблему лідера вже виходячи з особистих якостей людини (почуття гумору, такту, уміння привертати до себе увагу тощо). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Однак, перебільшуючи такий фактор - визначаючи лідера тільки як явище біопсихологічне, не соціально-економічно обумовлене, теорія не може з достатністю обґрунтовувати проблему політичного лідерства. Соціолог Габріель Тард (1843~ 1904 pp.) - один з основоположників теорії соціалізації, намагався довести, що основний закон соціального життя - наслідування послідовників лідеру. Більшість населення не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства - відкриття, зроблені ініціативними і оригінальними особистостями [6, 13].

В політології існує декілька підходів до визначення політичного лідерства. По-перше, визначення лідерства як впливу на інших людей. Соціолог Людвіг Едінгер відзначає, що "лідерство - це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими". Однак лідерство забезпечує не будь-який вплив. Для лідерства характерно три особливості впливу: вплив повинен бути постійним. Політичними лідерами не можна вважати людей, які зробили хоча і великий, але разовий вплив на політичні процеси. Так, Лі Освальд, офіційно визнаний убивцею американського президента Джона Кеннеді, своїм вчинком виявив істотний вплив на політичний розвиток Америки, а частково і всього світу. Однак безглуздо вважати його політичним лідером. Керівний вплив лідера здійснюється на всю соціальну спільність, організацію, суспільство [18]. Особливість політичного лідера - широта впливу на всі об'єднання людей. Політичного лідера відрізняє явний пріоритет впливу/і Відносинам лідера і послідовників притаманна нерівність у взаємодії, однозначне спрямування впливу.

По-друге, політичне лідерство - це управлінський статус, соціальна позиція, зв'язана з прийняттям владних рішень, це керівна посада. Розгляд суспільства як складної ієрархічної системи, яка організувалася, соціальних позицій і ролей і пояснює політичне лідерство як управлінський! статус. Заняття в такій системі позицій, зв'язаних з виконанням управлінських функцій і дає людині статус лідера. Лідерство - це положення в суспільстві, що характеризується спроможністю особи спрямовувати і організовувати колективну поведінку деяких або всіх членів [19]. По-третє, політичне лідерство - це особливого роду підприємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі за керівні посади обмінюють свої програми рішення суспільних проблем і передбачувані засоби їх реалізації [20]. Специфіка політичного підприємництва полягає в персоналізації політичного лідера, його ототожненні з особою потенційного лідера, рекласуванні загального добра.

По-четверте, політичний лідер - це символ спільності і зразок політичної поведінки соціальної верстви, групи, здатних реалізувати їх і інтереси із допомогою влади. На відміну від лідерства, політичне керівництво допускає досить жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування [21]. В протилежність такій точці зору стверджується, що лідерство будується па базі керівної функції, однак важливу значимість мають суб'єктивні якості політичного лідера з самим народом. Таке тлумачення політичного лідерства іде врозріз зі всією традицією розуміння політичного лідерства: традиція однобічно розглядає явище, недооцінює провідної ролі формально-посадового статусу у виконанні функцій лідерства. Адже в сучасному суспільстві, не спираючись па організацію, на засоби масової інформації, навіть особа, яка обдарована видатним хистом, не спроможеться стати політичним лідером. Ще Леон Фейхтвангер говорив, що "влада навіть пустої людини наповнюється змістом".

Політичне лідерство - одне з унікальних явищ політичного і суспільного життя, зв'язане із здійсненням владних функцій. Концепції політичного лідерства поділяються залежно від їх теоретичних підстав на декілька груп: по-перше, ті, які виходять з того, що лідер - універсальне соціальне явище людської діяльності і закономірності його функціонування єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та ін.) [21] / По-друге, концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і управлінням, при цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до правових (партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політичної поведінки службової особи. Політичний лідер як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади. По-третє, концепції, що розглядають політичного лідера як ''специфічне явище суспільного життя, не таке, яке зводить до психологічних, економічних або правових принципів. Політичне лідерство здійснюється через функціонування конкретного механізму - одного з необхідних політичних інститутів.

Історично виникле політичне лідерство зв'язане не тільки з формуванням інтересів, але й з проявом особистості як одного з потенційних суб'єктів політичної дії. Якщо потестарним, тобто архаїчним суспільствам політичне лідерство не властиво не тільки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й через невиділеністю індивідуального Яз родової, колективної свідомості, то в античності лідерство мало особистий характер, що випливало з авторитета конкретного індивіда, його достоїнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених близьким. До відносин учитель - учень зважаючи на те, що політичне життя безпосередньо зв'язувалося з рішенням світоглядних проблем, прокламацій, певних моральних цінностей. В середньовіковій Європі політичне лідерство постійно втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на особистих достоїнствах, скільки на спроможності до керівництва конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагається не стільки бути моральним зразком, скільки вміння об'єднати групу для досягнення і поставленої мети, вміння сформувати груповий інтерес. Така тенденція до прагматизації політичного лідерства найчіткіше ви - І являється в епоху Відродження і в період перших буржуазних революцій. В сучасному суспільстві політичне лідерство становить спосіб, метод побудови влади, заснованої на інтеграції різноманітних соціальних верств (груп) шляхом специфічних механізмів навколо програми, що висувається лідером, (концепції) рішення соціальних проблем і завдань суспільного розвитку. Політичне лідерство на рівні політичних рухів виконує різноманітні функції, зв'язані з домаганням на владу конкретних соціальних верств [22]. Тут принципове значення мають не стільки особисті якості лідера, скільки спроможність адекватно відображати інтереси частини населення, яке його підтримує, тобто уміння сформувати такі інтереси у вигляді конкретних політичних вимог і сформулювати їх, якщо вони не розвинуті, визначити тактику боротьби і ефективні засоби їх задоволення. В такому випадку лідерство виконує не тільки прагматичні, але й інтегративні функції. А фігура політика служить символом певних політичних настроїв. З ним буденна свідомість зв'язує свої надії. Залежно від того, наскільки відповідає реальна особа своєму образу, настільки широкі його можливості у формуванні конкретної політичної настанови шляхом специфічних механізмів сприймання [25].

Один з аспектів політичного лідерства - проблема сильної особи, вождя. Відповідно фашистським теоретичним розробкам вождь наділений необмеженою владою тому, що відображає волю, дух народу, його прагнення. Накази вождя виконуються беззаперечно, не обговорюються з народом їх зміст і доцільність. Вождь спілкується з народом, йому немає потреби дотримуватися законів, конституції. Це створює можливість керувати державою, суспільством централізовано. Культ сильного керівника перейшов у політичну філософію сучасності. В доказ необхідності сильного керівника приводиться три основних фактора: в разі кризи сучасного суспільства вимагаються величезні зусилля для подолання опору бюрократії; на політичну арену виходять широкі маси і коли лідер знаходиться з ними в прямому контакті, то це свідчить про його авторитет і звільняє його від втручання політичних інститутів і дає можливість концентрувати владу "за волею народу". В слаборозвинутих країнах неможливо навести порядок без сильного керівника. Якщо ж йдеться про соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен, насамперед, мати власну позицію, політичну програму і бажання її здійснити. А для цього політичний лідер повинен мати волю, цілеспрямованість, наполегливість і бути популярним, уміти завойовувати маси.

В даній ситуації вартий уваги принцип вождя, досліджений Сержем Московічі у своїй праці "Век толп". За Московічі: "Лідер - це той, ким всі захоплюються. [14] Всюди, таким чином, відтворюється, як внутрішня природна потреба, видиме або приховане поділ на ватажка і відомих. Ця потреба мас викривлено реалізується в зовнішній репресії, здійснюваної державою. У цьому сенсі не викликає сумніву, що більшість наук дотримувалися протилежної теорії, що розділяється сьогодні всіма. "

Сучасне суспільство сильно відрізняється від того, існувало ще 10-20 років тому. До того ж ці відмінності продовжують розвиватися. Щоб зрозуміти місце, роль і особливості сучасного політичного лідерства необхідно, перш за все, заглибитися в суть тих змін, якими охоплений сьогодні світ. Поступово до середини 1990-х років сучасний капіталістичний світ вступив у свою вищу і завершальну стадію - глобалізацію, епоху всебічного об'єднання людства під владою великого капіталу, максимального поглиблення і розширення капіталістичних відносин, перетворення планети в єдиний економічний ринок, де панують транснаціональні корпорації (ТНК) [1, 17].

Такий розвиток сучасного суспільства відразу ж призвів до цілого ряду змін у характері політичного лідерства. У числі найбільш помітних з них можна виділити розпад патріотичних поглядів у багатьох політичних лідерів. Але як пов'язана ця нова риса з процесом глобалізації та зростанням ТНК? Відповідь на це питання намагаються дати багато сучасних політичних діячів,. Перш за все можна говорити, повторюючи цілий ряд націонал-патріотичних діячів, про захист патріотизму і національної держави. У своїх декларованих позиціях діячі подібного роду, ухиляючись від системного соціально-філософського аналізу, роблять заяви моралістичного напряму про розпад моральних підвалин і неприпустимість ослаблення національної держави. Відповідь на це питання - не просте, вважаємо за необхідне розглядати його не з обмежено-етичних позицій або тільки з економічного боку, але як наслідок об'єктивних процесів у сучасному світі, без цілісного соціально-філософського аналізу яких, неможливо навіть віддалено наблизитися до відповіді. Тому почати варто саме з розгляду процесів які у сучасному суспільстві.

Наприкінці XX початку XXI століття ТНК переросли рівень національних держав, перетворилися на наднаціональні, наддержавні капіталістичні об'єднання. Під їх впливом більшість держав світу стали проводити політику "відкритих кордонів" зручну для вільного переміщення капіталу. Розвиток комп'ютерної техніки, поява глобальних мереж і електронних грошей дозволило максимально прискорити переміщення капіталу, а поступове зняття державних перешкод, відкрило можливості для вільного переміщення капіталу в максимально прибуткові економічні зони. Це призвело до зміни суті і прискоренню процесу вивезення капіталу. Тепер основне виробництво переноситься в південні країни, де корпораціям забезпечені висока прибуток через низьких витрат. Крім, незначних в порівнянні з розташованими в північній частині планети розвинутими країнами витрат на засоби виробництва на півдні у багато разів менше і витрати на оплату праці. Так, наприклад якщо в США і Європі мало хто отримує заробітну плату менше 2000 доларів на місяць, у країнах Півдня зарплата в 100 доларів на місяць вважається високою. До того ж в старих індустріальних країнах (Європа, США, Японія, Канада та деякі інші країни) розташовані так звані корпоративні центри, звідки здійснюється керівництво компаніями по всій планеті, і де приймаються рішення, куди і в яких обсягах інвестувати свій капітал. Крім корпоративних центрів існують ще й наукові центри, розташовані в тих же країнах і знаходяться під владою ТНК, у них відбуваються основні наукові розробки. Співробітники цих центрів, вчені і особливо менеджери корпорацій отримують дуже високу зарплату, більшою мірою є частиною прибутку ТНК.

Розвиток процесу глобалізації призвело до ліквідації значної частини виробництва в старих індустріальних країнах, у тому числі і в Росії, а так само до зниження заробітної плати, зростання безробіття, згортання соціальних гарантій, то мережа до поступового зниження рівня життя в них. Все це в свою чергу веде до загострення у них боротьби між різними суспільними класами і соціальними групами. Основна маса робітників, в цих країнах, зайнята сьогодні у сфері послуг обслуговуючи керівний склад і господарів корпорацій. Жорстока експлуатація працівників у країнах Півдня так само сприяє загостренню в них боротьби між суспільними класами. До того ж у більшості цих країн практично повністю відсутні, які б то не було соціальні гарантії та права трудящих.

Що ж являють собою корпорації? Це акціонерні товариства, капіталістичні підприємства в яких капітал утворений з внесків його учасників (акціонерів) у вигляді придбання ними цінних паперів - акцій. Прибуток в акціонерному товаристві розподіляється у вигляді дивіденду (частини прибутку) на кожну акцію. Влада в ТНК належить особам або компаніям, що володіють великими пакетами акцій компанії. Характерною рисою сучасного корпоративного капіталізму є його відносна знеособленість в порівнянні з національно-монополістичним періодом. Нерідко навіть вищі менеджери ТНК не знають, кому належить компанія, основний пакет акцій може належати іншій компанії, а сама ця компанія є власністю іншої компанії, керуючий якої не знає або приховує її власника. Аналогічним чином приховано від очей і реальний вплив ТНК. Корпорації володіють великим числом різних підприємств, а ті в свою чергу маю у власності інші компанії. Такі мережі є дуже широкими і не рідко охоплюють більшість країн планети. Володіючи такою складною мережею компаній ТНК, структурує їх по галузях і сферах діяльності, чітко здійснюючи керівництво своїм капіталом.

Сучасна стадія розвитку корпоративного капіталізму ще не межа. Існування національно-державних кордонів і безлічі дрібних держав з їх різної економічною політикою є перешкодою для розвитку корпорацій, за допомогою таких органів як СОТ (Світова Організація), МВФ (Міжнародний Валютний Фонд) і СБ (Світовий Банк) корпорації намагаються усунути ці перепони на шляхом глобалізації.

СОТ займається впровадженням багатосторонніх торгових правил в інтересах "вільної торгівлі", а точніше в інтересах ТНК. Угоди СОТ охоплюють торгівлю в сільському господарстві, сфері послуг, право інтелектуальної власності, та капіталовкладення (інвестицій), і включають в себе як скасування мит між членами СОТ, так і вільне переміщення капіталу. МВФ і СБ є інструментом лідируючих країн для впровадження в світі однакової економічної системи, вигідною світовому капіталу. Завдання МВФ - надавати фінансову підтримку країнам, що є його членами для подолання тимчасових труднощів з платіжним балансом. Однак кошти можуть бути отримані лише в тому випадку, якщо друга сторона погодиться на проведення стратегічних реформ у своїй економіці - одним словом, на втілення програми її структурної перебудови в інтересах ТНК. СБ надає кредити майже двом сотням країн на реалізацію проектів, як будівництво доріг, електростанцій і шкіл.

Лідерство Володимира Путіна на сьогоднішній день, як і вже багато років поспіль є беззаперечним. Цей розділ присвячено саме політичному лідерству президента Росії, та його вплив на формування зовнішньої політики. Лідерські якості Володимира Путіна є основою його політичного іміджу, який є дуже цікавим з точки зору політичних технологій, та іміджелогії та зв'язків з громадськістю. Одним з прикладів успішного створення іміджу політичного лідера є образ російського політика Володимира Путіна. Розпочавши політичну кар'єру, він став знахідкою для іміджмейкерів. Будучи завжди доброзичливим, налаштованим на контакт, у відмінній фізичній формі - він є зразком сучасної, адекватної людини.

Іміджмейкери вдало поєднали Путіна-політика і Путіна-звичайну людину. В результаті, було створено зразковий образ громадянина країни, готового працювати на благо народу, що вміє "покарати і похвалити", який веде активний спосіб життя і здатен залучити до справи інших. Імідж В. Путіна був сконструйований майже ідеально, створений з очікувань народу і прогнозів фахівців з політичних комунікацій. Він не асоціювався з поколінням політиків попереднього типу, він здавався зовсім іншим. Головний мотив побудови іміджу В. Путіна - "він як ми" [26] В. Путін мав сподобатися всім верствам населення. Не випадково у своєму першому зверненні до народу Володимир Путін жодного разу не вжив слово "демократія", вважаючи за краще вислови на кшталт "відродження великої держави". [27] Володимир Путін уособлює собою цілу епоху виведення країни з кризи, епоху стабільного розвитку. Він асоціюється з силою держави, зі стабільністю, відродженням національних традицій. Для повномасштабної "розкрутки" Володимира Путіна були задіяні колосальні ресурси, насамперед інформаційні, включаючи найдоступніший для населення канал ОРТ, ряд газет і радіостанцій [30]. Аналіз іміджевого позиціонування Володимира Путіна показав, що основними компонентами його іміджу є наступні: