Торгівельна політика країн, що розвиваються

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

По курсу «Міжнародна економіка»

На тему: «Торгівельна політика країн, що розвиваються»



Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретичні основи міжнародних торговельних процесів
• 1.1 Сутність міжнародної торгівлі
• 1.2 Види торговельної політики в світі
• 1.3 Класифікація країн, що розвиваються
• Розділ 2. Торговельна політика країн, що розвиваються
• 2.1 Особливості торговельної політики нових індустріальних країн
• 2.2 Характеристика торговельних процесів країн, що розвиваються
• 2.3 Торговельні процеси в країнах Африки, Карибського басейну та Тихого океану (найбідніші)
• Висновки
• Список використаних джерел


Вступ

Виникнення міжнародної торгівлі обумовлено двома обставинами. Перша: економічні ресурси (природні, людські, інвестиційні товари) розподіляються між країнами світу вкрай нерівномірно; країни істотно розрізняються за своєю забезпеченістю економічними ресурсами. Друге: ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій чи комбінацій ресурсів.

Для будь-якої країни роль зовнішньої торгівлі важко переоцінити. За визначенням Дж. Сакса, "... економічний успіх будь-якої країни світу ґрунтується на зовнішній торгівлі. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавши від світової економічної системи".

Міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва.

Як і раніше, міжнародна торгівля є важливим стимулом зростання міжнародної економіки. Швидкі темпи зростання міжнародної торгівлі сприятливо впливають на економіку країн, що розвиваються, стимулюючи їхній експорт. Середньорічне зростання експорту цих країн в 2003-2008 рр. становило в середньому близько 18% [14].

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується поглибленням лібералізаційних процесів та збільшенням обсягів торговельних операцій, поступово тяжіючи до все більшої стандартизованості і технологічності торговельних відносин. Єдина життєздатна торговельна політика - це зовнішньо-орієнтована стратегія, спрямована на якомога ширшу інтеграцію економіки держави з міжнародною торговельною спільнотою. В ідеалі така стратегія має включати скасування усіх ввізних та імпортних мит і податків, а також усунення всіх нетарифних бар'єрів.

Виходячи з цього, актуальність теми курсової роботи у тому, що, зовнішньоторговельна політика невід'ємний елемент міжнародних економічних відносин. А для більшості країн, у тому числі України, актуальною проблемою є розробка такої стратегії регулювання торговельних відносин, яка б, з одного боку, забезпечувала національну конкурентоспроможність, а з другого - давала змогу зберегти внутрішні резерви розвитку, враховуючи об'єктивно сформований баланс державно-корпоративних інтересів.

Тому мета курсової роботи полягає у досліджені видів міжнародної торгівельної політики та її особливостей у країн, що розвиваються.

Згідно поставленої мети в роботі вирішуються наступні завдання:

- охарактеризовано поняття та сутність міжнародної торгівлі;

- описано основні види міжнародної торгівлі;

- розглянуто характеристика торговельних процесів країн, що розвиваються;

- досліджено торговельні процеси в країнах Африки, Карибського басейну та Тихого океану;

Предметом дослідження даної роботи являється міжнародна торговельна політика країн, що розвиваються.

Об'єктом дослідження виступає міжнародна торгівля.

Методами дослідження в даній курсовій роботі є: різноманітні загальнонаукові методи дослідження, в т.ч. системного, порівняльного, історичного аналізу; методи побудови діаграм та таблиць.

Багатоаспектність проблеми міжнародної торговельної політики знайшла віддзеркалення у багатьох наукових працях зарубіжних та вітчизняних учених.

Методологічним фундаментом здійснення дослідження стали праці науковців різних напрямів і шкіл класичної та сучасної економічної теорії, і насамперед класиків теорії міжнародної торгівлі А.Сміта, Д.Рікардо, У.Стаффорда, В.Леонтьєва та ін.

На формування сучасних наукових поглядів щодо природи та особливостей розвитку зовнішньоекономічних відносин у країнах, що розвиваються вплинули роботи знаних українських та зарубіжних учених: Л.Антонюк, І.Бураковського, Г.Воронової, А.Гальчинського, А.Гольцберг, Л.Федулової, Т.Циганкової, А.Холопова, Ю. Шишкова, І.Школи, О.Шниркова та інших.

Курсова робота розкриває питання міжнародної торгівлі та торгівельної політики країн, що розвиваються. Робота складається з двох головних розділів. Розділ I присвячений висвітленню сутності та значенню міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин, видах торговельної політики і класифікації країн, що розвиваються. У розділі II послідовно розглядаються особливості торговельної політики нових індустріальних країн та країн Африки, Карибського басейну та Тихого океану.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновку й бібліографічного списку. Робота містить 49 сторінок тексту, теоретичні й методичні положення ілюструються 5 рисунками та 4 таблицями. Бібліографічний список містить 15 джерел.

На підставі вищевикладеного, для досягнення поставленої мети та вирішення названих завдань слід, перш за все, вивчити теоретичні питання досліджуваної теми.



Розділ 1. Теоретичні основи міжнародних торговельних процесів

1.1 Сутність міжнародної торгівлі

Зовнішня торгівля є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. А міжнародна торгівля являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, а її обсяг підраховується шляхом підсумовування обсягів експорту. У літературі часто дається наступне визначення: «Міжнародна торгівля являє собою процес купівлі і продажі, здійснюваний між покупцями, продавцями і посередниками в різних країнах»[4].

Сучасна міжнародна торгівля - торгівля між країнами, що припускає ввіз (імпорт) і вивіз (експорт) товарів. У ній беруть участь різні юридичні особи - корпорації, їхні об'єднання, держави, окремі індивідууми. Вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і, таким чином, збільшувати загальний обсяг виробництва.

До чинників, що зумовлюють необхідність міжнародної торгівлі, належать:

- виникнення світового ринку;

- нерівномірність розвитку окремих галузей у різних країнах. Продукція найбільш розвинутих галузей, котру неможливо цілком реалізувати на внутрішньому ринку, вивозиться за кордон. Іншими словами, виникає потреба збуту продукції на зовнішніх ринках і необхідність отримання певних товарів із зовні;

- тенденція до безмежного розширення розмірів виробництва. Оскільки місткість внутрішнього ринку обмежена платоспроможним попитом населення, виробництво переростає межі внутрішнього ринку, і підприємці кожної країни ведуть боротьбу за зовнішні ринки;

- прагнення отримати вищі прибутки у зв'язку з використанням дешевої робочої сили та сировини з країн, що розвиваються.

З операційної точки зору міжнародна торгівля -- це процес безпосереднього обміну товарами та послугами між господарюючими суб'єктами різних держав, державами та міжнародними організаціями. Тобто йдеться про рух товарів (у т. ч. послуг, ліцензій, ноу-хау, інжинірингу тощо), інструменти та механізми розширення товарообігу, вдосконалення структури експорту та імпорту, прогнозування та оцінку світових товарних ринків, планування можливостей експорту та потреб імпорту, організацію контрактної роботи, контроль за поставками та відвантаженням, здійснення валютно-фінансових операцій тощо. При цьому предметом міжнародної торгівлі як сфери знань є організація виконання експортно-імпортної операції, а об'єктом, відповідно, будь-яка операція з експорту чи імпорту.

З державно-політичної точки зору міжнародну торгівлю можна розглядати як особливий тип суспільних відносин, які виникають У світовій системі господарства в процесі і з приводу обміну товарами та послугами між державами, що мають власні зовнішні і зовнішньоторговельні політики. Такі відносини регулюються спеціальними міжнародними регламентами: договорами, угодами, актами та іншими нормами міжнародного права. Проте, оскільки суспільні відносини не можуть не залежати від зовнішньої і внутрішньої політики країн, то відносини обміну на світовому ринку значною мірою регулюються й актами та діями політичного характеру. Так, конгресмени США дуже часто використовують торговельні санкції для покарання інших країн у національних або політичних інтересах. Восени 1999 р. російські законодавці спробували запровадити санкції проти сусідньої країни -- Латвії.

В інтересах кожної країни спеціалізуватися на виробництві, у якому вона має найбільшу перевагу і для якого відносна вигода є найбільшою.

Національні виробничі розходження визначаються різними факторами виробництва - працею, землею, капіталом, а також різною внутрішньою потребою в тих або інших товарах. Ефект, що робиться зовнішньою торгівлею (зокрема, експортом) на динаміку росту національного доходу, на розмір зайнятості, споживання й інвестиційну активність, характеризується для кожної країни цілком визначеними кількісними залежностями і може бути обчислений і виражений у виді визначеного коефіцієнта - мультиплікатора (множника). Спочатку експортні замовлення безпосередньо збільшать випуск продукції, отже, і заробітну плату в галузях, що виконують це замовлення. А потім прийдуть у рух вторинні споживчі витрати.

Термін "міжнародна торгівля" має на увазі складний механізм взаємин, що виникають у процесі купівлі-продажу товарів на світовому ринку.

Фірми прагнуть до міжнародної діяльності по різних причинах. Так, зокрема, може знадобитися закупівля сировини або яких-небудь товарів за кордоном з тієї причини, що немає можливості придбати дану продукцію у вітчизняних виробників. Така ситуація приводить до необхідності імпорту. Можлива і зворотна ситуація - коли фірма має товари, продаж яких за кордоном може виявитися більш вигідної, чим у своїй країні. Так виявляється потреба в експорті. Нерідко трапляється, що фірми виступають на зовнішньому ринку і як торговельні посередники між продавцями і покупцями в різних країнах.[12, с. 94]

Суттєве значення міжнародної торгівлі підтверджується тим, що нині жодна країна світу не може обійтися без зовнішньої торгівлі. Нині міжнародна торгівля становить 80% усіх міжнародних відносин. Міжнародні торговельні потоки помітно випереджають зростання світового обсягу виробництва (рис.1.1).



Рис. 1.1 Темпи зростання обсягів світової торгівлі та світового валового продукту

Всі країни так чи інакше залежать від міжнародної торгівлі. Але міра залежності у них різна. Вона визначається як відношення половини вартісного обсягу зовнішньоторговельного обігу (експорт + імпорт) до валового внутрішнього продукту[9]:

За цим показником усі країни можна розподілити на три групи:

- високо-залежні (45-93%)

- середньо-залежні (14-44%)

- низько-залежні (2,7-13%).

Країни з високою залежністю - це, як правило, країни, що розвиваються, або мають невеликі території, що й зумовлює їх дуже високий рівень відкритості економіки: Бруней - 453%. Об'єднані Арабські Емірати - 49,5, Македонія - 69,8, Бельгія і Люксембург - 49,6, Панама - 30,3, Синшіур - 93%.

До країн із середнім ступенем залежності належать, в основному великі розвинуті країни (Німеччина, Велика Британія, Франція).

До країн з низьким ступенем залежності належать країни, які орієнтуються на власний економічний потенціал, і країни, слабо розвинуті в економічному відношенні, котрі через це не можуть перейти до відкритої економіки. Це Заїр - 2,7%, Ліберія - 3,8. Бразилія і Японія - 7,2, США - 8,7, Сомалі - 1 ІД, Білорусь - 13%. Значення міжнародної торгівлі в системі міжнародної економіки зумовлено тим, що її підґрунтям є важливі чинники та доцільність міжнародного обміну товарами та послугами.

Отже, у загальному виді міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва.

1.2 Види торговельної політики в світі

Зовнішньоторгова політика держави -- це система загальнодержавних заходів, спрямованих на оптимізацію торговельного та платіжного балансів країни. Тому центральним питанням торгівельної політики є питання - що вибрати для забезпечення економічного зростання і добробуту нації: свободу торгівлі чи протекціонізм?

Класичні теорії міжнародної торгівлі відповідають на це питання однозначно - свободу торгівлі. Свобода торгівлі, що ґрунтується на принципі порівняльних переваг сприяє економічному розвитку країни і світової економіки в цілому, оскільки уможливлює міжнародну спеціалізацію і завдяки цьому дозволяє повністю використати потенціал кожної країни для створення багатства, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і послуг, пропонованих споживачам. [7, с. 301]

Багато економістів - теоретиків при розгляді проблеми вибору торгівельної політики остерігають від безоглядного застосування принципів вільної торгівлі, вважаючи, що дотримання їх повинно погоджуватись з реальним станом світового господарства і реальними умовами конкретної країни. Незважаючи на теоретично доведені вигоди вільної торгівлі і той факт, що лібералізм був основною рушійною силою економічного зростання на Заході, поки що жодна країна світу не відмовилась від протекціоністської політики і в тій чи іншій мірі вдається до заходів регулювання торгівлі. Але річ у тім, що висновки класичної теорії міжнародної торгівлі правильні лише за певних умов: вільна конкуренція рівність торгівельних партнерів. В реальному житті вільна конкуренція, особливо в сучасних умовах, скоріша за все є винятком, ніж правилом.

Тому і зберігаються дві тенденції в розвитку міжнародних торгівельних відносин.

Отже, розглянемо детальніше головні види світової торговельної політики: протекціонізм та лібералізм або фритредерство.

Вперше політика фритредерства (протекціонізму) була визначена А. Смітом при обґрунтуванні ним "теорії порівняльних переваг" (витрат виробництва) [2].

Протекціонізм - державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання інструментів тарифного і нетарифного регулювання.

Види протекціонізму:

– селективний, вибірковий (спрямований проти окремих країн чи окремих товарів, або коли ті чи інші галузі захищаються від конкуренції);

– колективний (проводиться економічними інтеграційними об'єднаннями країн у відношенні країн, що до них не входять);

– прихований (здійснюється методами внутрішньої економічної політики);

– монопольний.

Протекціоністська торгова політика встановлюється державою по наступним причинах і для досягнення наступних цілей.

1. Необхідність забезпечення оборони. Аргумент має скоріше військово-політичний, а не економічний характер: захисне мито потрібне для збереження і посилення галузей, що випускають стратегічні товари і матеріали, що необхідні для оборони й ведення війни.

2. Збільшення внутрішньої зайнятості. Теорія порятунку національних робочих місць використовувана в захист мита, стає усе більш модною, в міру того як економіка наближається до спаду.

3. Сукупні витрати у відкритій економіці складаються із споживчих витрат, капіталовкладень, державних витрат і чистого експорту. Чистий експорт дорівнює різниці між експортом і імпортом. Збільшення сукупних витрат у результаті скорочення Імпорту зробить стимулюючий вплив на внутрішньо економічній розвиток, оскільки спричинить за собою різке зростання доходів і зайнятості. Але така політика має серйозні дефекти:

- збільшення імпорту приводить до скорочення деякої кількості робочих місць у країні, але в той же час створить інші робочі місця. Імпорт сприяв ліквідації в останні роки частини робочих місць у деяких галузях промисловості;

- очевидно, що всі країни не можуть одночасно домогтися успіху при введенні імпортних обмежень;

- країни, що постраждали від мита і квот, імовірно, почнуть відповідні дії, викликаючи нове підвищення торгових бар'єрів, що зрештою, задушить торгівлю до такого рівня, що всім країнам стане гірше;

- у довгостроковому плані перевищення експорту над імпортом як засіб стимулювання внутрішньої зайнятості приречено на невдачу.

4. Диверсифікованість заради стабільності. Доходи високо спеціалізованих економік, наприклад, орієнтованого на виробництва цукру народного господарства Куби чи нафтової економіки Кувейту сильно залежать від міжнародних ринків. Захист митом і квотами необхідно в цих країнах для стимулювання промислової диверсифікованості і, як наслідок, зменшення залежності від кон'юнктури на світових ринках одного чи двох видів продукції.

Крім мита для диверсифікованості заради стабільності, наприклад, в Європейському Союзі розроблений ефективний механізм ціноутворення, розроблений по кожному виду сільгосппродукції і для кожного регіону. Установлюються кілька категорій цін - індикативні ціни, обумовлені Співтовариствами як бажані, мінімальні ціни імпорту чи граничні, мінімальні продажні ціни, гарантовані виробнику інтервенціями, офіційними організаціями.

5. Захист молодих галузей. Захисне мито необхідне для того, щоб дати можливість затвердиться новим галузям вітчизняної промисловості. Тимчасовий захист молодих національних фірм від твердої конкуренції більш зрілих і тому на сучасний момент більш ефективних іноземних фірм дозволяє галузям, що народжуються, зміцніти й стати ефективними виробниками.

6. Захист від демпінгу. Ціль демпінгу - завоювання товаром чи групою товарів зовнішнього ринку шляхом продажу товарів на світовому ринку за цінами нижче внутрішніх. Надалі збитки покриваються шляхом підвищення цін на зовнішньому ринку, а потім і за рахунок проникнення в економіку країн-імпортерів.

Вважається, що тарифи необхідні для захисту вітчизняних фірм від іноземних виробників, що збувають на ринку країни свою надлишкову продукцію за демпінговими цінами нижче її собівартості. Існує дві причини, чому іноземні фірми можуть бути зацікавлені в продажі своїх товарів за цінами нижче собівартості.

По-перше, ці фірми можуть використовувати демпінг для придушення місцевих конкурентів, захоплення монопольного положення на ринку і наступного підвищення цін.

По-друге, демпінг може бути складною формою цінової дискримінації - призначення різних цін різним клієнтам. З метою максимізації своїх прибутків іноземний продавець може прийняти рішення про реалізацію своєї продукції за високими цінами на монополізованому внутрішньому ринку й скиданні надлишкової продукції за низькими цінами на зовнішні ринки. Надлишкові обсяги виробництва можуть бути необхідні для зниження витрат на одиницю продукції при великомасштабному виробництві.

У зв'язку з тим, що демпінг викликає обґрунтовану заклопотаність, відповідно до законодавства багатьох країн, він заборонений. У тих випадках, коли демпінг має місце і завдає шкоди вітчизняним фірмам, уряд вводить "антидемпінгове мито" на відповідні товари. Однак обвинувачення у використанні демпінгу повинні ретельно перевірятися для визначення їхньої обґрунтованості, оскільки деякі іноземні фірми іноді дійсно роблять деякі товари з більш низькими витратами. Зловживання антидемпінговим законодавством може збільшити ціну імпорту, а конкуренція на місцевому ринку обмежиться, що дозволить вітчизняним фірмам підняти ціни за рахунок споживачів.

Аргументів на користь протекціонізму багато, але вони не ґрунтовні. У відповідних умовах аргумент про необхідність захисту молодих галузей промисловості виступає як справедливе виключення, що має економічне виправдання. Аргумент на користь самозабезпеченості може використовуватися для обґрунтування протекціонізму з військово-політичних позицій. Однак обидва ці аргументи заслуговують дуже серйозної критики, тому що вони ігнорують можливість використовувати альтернативні засоби для стимулювання промислового розвитку і військової самозабезпеченості. Більшість інших аргументів є багато в чому емоційними закликами, заснованими на напівправді й вимислах. Вони відзначають тільки безпосередні і прямі наслідки захисного мита, ігноруючи просту істину, що в кінцевому рахунку країна повинна імпортувати для того, щоб експортувати.

Лібералізм - політика вільної торгівлі та обмеження втручання держави в зовнішньоторговельну діяльність.

Форми лібералізації:

– здійснення вільної торгівлі, тобто без втручання держави у розвиток торгівельних відносин між суб'єктами світового господарства;

– застосування режиму найбільшого сприяння (режим НРС), тобто надання податкових, митних пільг для суб'єктів зовнішньоторговельних відносин.

Політика «свободи торгівлі» спрямована на всіляке заохочення імпорту й експорту товарів шляхом встановлення мінімального рівня мита чи звільнення від нього цілком.

Тоді чому мито й квоти застосовуються у світовій практиці, якщо відомо, що вони перешкоджають вільній торгівлі й у такий спосіб знижують економічну ефективність? У той час як країни в цілому виграють від вільної міжнародної торгівлі, окремі галузі й групи постачальників ресурсів можуть виявитися в числі потерпілих. Легко зрозуміти, чому групи підприємців, зайнятих таким виробництвом, намагаються зберегти або поліпшити свої економічні позиції, переконуючи уряд, ввести тарифи чи квоти для захисту їх від шкідливого впливу вільної торгівлі.

Ліквідації перешкод у взаємній торгівлі сприяє економічна інтеграція. Інтеграція - об'єктивний процес розвитку стійких економічних зв'язків і поділу праці національних господарств, що близькі за рівнем економічного розвитку. Інтеграція охоплює зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, а також веде до тісного переплетення національних господарств, до створення регіональних господарських комплексів. На характер і рушійну силу інтеграції впливають особливості країн. Основна причина інтеграції - вимоги високорозвинених продуктивних сил, що переросли рамки національних господарств. Економічна інтеграція розвивається в регіональному аспекті.

Для української економіки також необхідна інтеграція у світове господарство, що припускає деяку лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності. Для того, щоб країна, що стала на такий шлях розвитку, одержала вигоду, необхідні наступні умови:

- країни, лібералізуючи торгівлю, повинні знаходитися у фундаментальній рівновазі, і лібералізація торгівлі не повинна її порушувати (під фундаментальною рівновагою розуміється стабільність економічного становища країни, критеріями якого є "помірні" темпи інфляції, "прийнятний" рівень безробіття і рівновага платіжного балансу. Перші два елементи складають показники внутрішньої рівноваги, останній - зовнішньої). Однак, як відомо, ослаблення торгових бар'єрів загострює проблему внутрішнього і зовнішнього балансу. Звідси виникає необхідність протекціонізму.

- існування міжнародної гармонії інтересів. Через свободу торгівлі, що теоретично вигідна всім, ця гармонія інтересів і здійснюється. Але справа ускладнюється двома обставинами. По-перше, більш розвинені країни мають більший виграш від свободи торгівлі. По-друге, оскільки військові інтереси домінують над економічними, одних тільки економічних факторів мало для установлення чи відновлення гармонії, що на практиці не просліджується.

- рівність можливостей, забезпечувана сталістю масштабів виробництва і конкуренцією. Ця умова має на увазі відсутність всякої дискримінації й одержання одними виробниками переваг перед іншими, а також безперешкодне пересування товарів і факторів виробництва. На ділі при наявності економії від масштабів і при закріпленні технологічної переваги свобода торгівлі означає однобічні переваги для великих фірм і передових країн і приводить до менш раціонального розподілу світових ресурсів в порівнянні з протекціонізмом. У рамках тієї чи іншої країни уряд повинен обмежувати монополістичні методи ведення конкурентної боротьби і надавати особливі пільги малим підприємствам, не здатним поодинці протистояти суперникам-гігантам.

- наявність ефективної міжнародної фінансової системи. Часи золотого стандарту з автоматичним регулюванням зовнішнього балансу пройшли, а в умовах політичної й економічної нестабільності природним для урядів є прагнення створити резерви конвертованої валюти, що досягається за рахунок позитивного зовнішнього балансу. Якщо країна не має структурного надлишку зовнішнього балансу і не бажає миритися з високим рівнем безробіття, їй залишається один шлях - створити надлишок поточного балансу шляхом введення обмежень на імпорт товарів і експорт капіталів.

- виграш від торгівлі повинен рівномірно розподілятися між країнами. Для дотримання цієї вимоги всі країни повинні знаходитись в приблизно рівних стартових умовах у відношенні продуктивності і доходів. Якщо ж ці умови порушуються, то торгівля сама по собі не може привести до вирівнювання доходів між країнами. Більш того переваги в рівні продуктивності і доходів перетворюють свободу торгівлі в ефективний спосіб росту добробуту одних країн і регіонів за рахунок інших. Виступати за те, щоб країни, що знаходяться на різних рівнях розвитку, здійснювали відкриту фінансову і торгову політику значить сприяти збереженню сформованої нерівності між країнами.

У країнах з лібералізацією міжнародної торгівлі панує розуміння того, що розвиток національної економіки відбувається внаслідок і шляхом розвитку міжнародного обміну, що нині міжнародна торгівля є базовим моментом економічного життя країн і що, в кінцевому підсумку, лише конкурентоспроможність може слугувати єдиним справжнім арбітром в торгівлі, вона має бути головною метою економічної політики будь-якої країни.

І все ж і в цій групі країн протекціоністські тенденції ще не подолані. Лібералізація торгівлі має регіональний характер супроводиться збереженням торговельних бар'єрів між угрупованнями. Усі основні промислово розвинуті країни, за винятком Японії, входять до однієї з чотирьох груп вільної торгівлі: ЄС, ЄАВТ, НАФТА і Австралійсько-Новозеландська угода про встановлення тісніших економічних відносин. Суперечності в торгівельній політиці і протекціоністські бар'єри між цими угрупованнями не усунені. Залишається предметом суперечностей товарний обмін між країнами і в рамках регіональних зон вільної торгівлі. Держава зберігає можливість обмежувати конкуренцію шляхом надання допомоги національним виробникам. Так, усередині спільного ринку обіг товарів у принципі був вільним: він не обкладався митом і не піддавався ніяким кількісним обмеженням. Водночас Римським договором передбачені захисні застереження, котрі дозволяли тимчасово відступати від принципу вільної торгівлі всередині спільного ринку у випадку виникнення труднощів з платіжним балансом тощо.

Торговельна політика країн, що розвиваються, мас три головні риси:

– стимулювання індустріалізації (промисловості) на противагу традиційним для їхнього господарства добувним та аграрним галузям. Державна політика, яка спрямована на розвиток індустріалізації, грунтується на аргументі захисту молодих галузей. Опираючись на цей аргумент, деякі країни, що розвиваються, проводять політику імпортозамінної індустріалізації, використовуючи мита та імпортні квоти. Але наслідком такої політики є створення неефективного дуже дорогого виробництва. Інша група країн (нових індустріальних країн) проводять індустріалізацію за допомогою розвитку експорту промислових виробів;

– зм'якшування нерівномірності розвитку національної економіки, коли досить сучасний капіталомісткий промисловий сектор, який відзначається високими доходами персоналу, перебуває поряд із бідним сільськогосподарським сектором, для якого характерний низький рівень оплати праці. Наслідком такої диференціації в заробітній платі є введення митного захисту промислового сектору. Це є різновидом протекціонізму, пов'язаного із відмінностями в заробітній платі. Але використання таких заходів протекціонізму призводить до зростання міграції сільського населення в міста, що загострює проблему зайнятості (веде до безробіття);

– прагнення протистояти тому, що вони вважають несправедливими відносинами або експлуатацією з боку розвинутих країн. Такі несправедливі міжнародні торговельні відносини країни намагаються подолати за допомогою міжнародних переговорів [6, с. 285-308].

Отже, для країн, що розвиваються, за всіх відмінностей між ними, вибір торговельної політики має особливі труднощі, пов'язані з рядом обставин:

а) залежністю їх становища від промислово розвинутих країн

б) перехідним станом економіки, незважаючи на загальну орієнтацію на формування розвинутих ринкових відносин

в) в цілому нижчим рівнем розвитку продуктивних сил;

г) такою структурою економіки, котра вимагає експортно-імпортної орієнтації.

1.3 Класифікація, країн, що розвиваються

Країни, що розвиваються - це країни, в яких дохід на душу населення невисокий порівняно з доходом у розвинутих країнах, таких, як США, Японія, Німеччина тощо. Такі країни в процесі індустріального розвитку. Рівень життя середній, ВВП нижчий ніж у високорозвинених країн світу. Такі країни мають великі перспективи у майбутньому. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 5,2 млрд чол.

Для виділення груп в підсистемі країн, що розвиваються використовуються різні критерії:

– географічне положення (регіони і субрегіону);

– рівень промислового виробництва, та його частка в експорті;

– рівень економічного розвитку;

– здатність до саморозвитку.

Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки національному визвольному руху і розпаду колоніальної системи в середині ХХ ст. Ця найчисельніша група країн (усього -- понад 130) об'єднує:

– по-перше, «молоді» держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни;

– по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Іран, Таїланд, Туреччина, Ефіопія та ін.), які тривалий час утворювали аграрно-сировинну периферію світового господарства.

За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Протепереважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн.

Більшість країн, що розвиваються, залишаються винятково аграрними чи аграрно-індустріальними. Щоправда, у ряді країн цього типу за останні 2-3 десятиріччя відбулися суттєві позитивні зміни в економіці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація). З'явилися країни із середніми і високими душовими доходами.

Серед них виділяють такі групи:

а) нові індустріальні країни (НІК -- латиноамериканські (Аргентина, Бразилія, Мексика) та азіатські (чотири «далекосхідні дракони» -- Південна Корея, Сінгапур і Тайвань);

б) нафтодобувні -- Алжир, Бруней, країни Перської затоки, Лівія;

в) малі острівні країни -- Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Кіпр, Сейшельські острови.

Решта країн, що розвиваються (переважна більшість), мають низькі і дуже низькі доходи. Специфічну групу країн цього типу становлять соціалістичні країни, дві з яких дотримуються централізовано планової економіки (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві -- запроваджують в економіку елементи ринкового механізму (Китай, В'єтнам).

В залежності від рівня економічного розвитку країни, що розвиваються, поділяються на три категорії:

– країни із високим рівнем доходу- понад 10 000 $;

– середнім рівнем доходу - 1000 - 10 000 $;

– низьким рівнем доходу - менше ніж 1000 $.

Виділяються також країни:

– експортери та імпортери нафти;

– країни з високим рівнем заборгованості.

У групу країн з високими доходами на душу населення, характерними для промислово розвинених країн, що входять Бруней, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати і ряд інших територій.

Група країн з середніми показниками ВВП на душу населення ділиться на дві підгрупи:

– з доходами вище середнього рівня;

– з доходами нижче середнього рівня.

У цілому в цю групу входять в основному нові країни що індустріалізуються і країни-нафтоекспортерів. У них долається аграрна і сировинна спеціалізація економіки, формується диверсифікований промисловий комплекс, виробляється модель пристосування до міжнародних ринків.

Підгрупу нафтоекспортуючих країн складають 19 держав, в експорті яких нафтопродукти перевищують 50%. У ряді цих країн спочатку була створена матеріальна основа, а потім дано простір для розвитку капіталістичних виробничих відносин. В них склався так званий рентний капіталізм.

Значна частина «новітньої» крупної буржуазії цих країн - переважно рантьє, що живуть на доходи не тільки від нафти, але і на операціях з нафто доларами. Ця група в найменшій мірі пов'язана з національною економікою і концентрується навколо банківських об'єднань переважно, що діють за кордоном. Чимала частина доходів таких скоробагатьків перетворюється на скарби, значні кошти витрачаються на придбання новітніх автомобілів, будівництво розкішних вілл.

Третю групу утворюють країн з низьким рівнем доходу,
або бідні країни в яких ВВП на душу населення в 1995 р. не перевищував 750 $. В цю підсистему входить близько десяти азійських країн переважно з Південної Азії і Індокитаю, а також Гайя, Гаїті, Гондурас і Нікарагуа з Латинської Америки.

Особливе місце в групі країн бідних займають Китай та Індія, що володіють величезним економічним потенціалом, різноманітної галузевою структурою величезними внутрішніми ринками. В Індії в результаті еволюції соціально-економічній капіталістичний сектор досяг середнього рівня розвитку і здолав основні внутрішні відтворювальні диспропорції.

Найменш розвинуті країни. У цю групу по класифікації ООН входять країни, які не мають здатність до саморозвитку і не мають внутрішніх джерел подолання низького рівня розвитку. Кількість найменш розвинених країн за 70-90-і роки збільшилася вдвічі і досягла 48 (33 - в Африці). На їхній території проживає 10,3% світу населення, але вони виробляють лише 0,6% світового продукту.

У групу найменш розвинених країн входять малі за чисельністю населення країни, за винятком Бангладеш, - понад 120 млн, Ethiopia - 60 млн., Демократична Республіка Конго, М'янма - понад 50 млн осіб.

У виробництві найменш розвинених країн основне місце займає сільське господарство - понад 38% ВВП. Частка його за 80 - 90-е роки не змінилася. У сільському господарстві цих країн зайнято 73% робочої сили, а у всіх країнах, що розвиваються - 59%. У багатьох з них зберігаються значних докапіталістичні стосунки.

Спільні риси країн, що розвиваються:

1) багатоукладність економіки: економічні системи цих країн представлені строкатим набором економічних укладів і форм: від патріархально-общинної і дрібнотоварної до монополістичної й кооперативної. Вони існують як відносно автономні структури зі складним механізмом внутрішніх та зовнішніх зв'язків;

2) слаборозвинутість, яка виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних та неекономічних інститутів традиційного і сучасного типів, а також проміжних, перехідних структур;

3) економіка цих країн характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;

4) залежність країн, що розвиваються, від країн-лідерів, що виявляється у відносинах домінування й підкорення, які в останні десятиріччя реалізуються переважно економічними та політичними методами. Економічна залежність впливає на політику, ідеологію та культуру цих країн;

5) соціальні організми країн, що розвиваються, включають у себе різні утворення: класові, етнічні, релігійні, кастові та ін. зв'язки між якими не є гармонізованими. Не подолано общинний тип соціальності, який бере початок від родового укладу і визначається зв'язками, що ґрунтуються на родинних відносинах і сусідстві;

6) у цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене й стійке громадянське суспільство як соціально організована структура. Нові індустріальні країни: Республіка Корея, Сінгапур та Тайвань відомі під назвою «маленьких тигрів» (або «драконів») Півден но-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни «великого потенціалу» -- Аргентину, Бразилію та Мексику.

НІК відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвинутими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають провідні позиції у міжнародній економіці.

Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але, й випередили деякі розвинуті країни.

У формуванні НІК можна виділити чотири етапи (рис.1.2):

– І етап 4 країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) та три країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) досить швидко досягли значних соціально-економічних зрушень за темпами розвитку і майже зрівнялися з державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростання;

– ІІ етап - Індія, Малайзія та Таїланд;

– ІІІ етап - Індонезія, Кіпр, Туніс та Туреччина,

– ІV етап - Китай та Філіппіни.

З'явились цілі регіони, які можна оголосити індустріальними, стабільно зростаючими. Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також

авіаційна та авіакосмічна промисловість Сянган (Гонконг) займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань -- моніторів, швейних машин; Республіка Корея -- телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет. НІК є найбільшими виробниками суден (Бразилія, Південна Корея, Тайвань), морських нафтосвердловинних установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Бразилія, Мексика, Республіка Корея), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).

Рис. 1.2 Етапи формування НІК

Отже, підсистема країн, що розвиваються містить дві протилежні за рівнем економічного розвитку групи країн: нові індустріальні країни та найменш розвинуті країни. Розрив на рівнях ВВП на душу населення між ними перевищує показник розриву між розвиненими і країнами, що розвиваються (відповідно 13 разів по відношенню до країн Латинської Америки і 5 разів по відношенню до всіх країнам, що розвиваються).

Країни, що розвиваються відрізняються один від одного не тільки соціально-економічною структурою, рівнем економічного розвитку. Суспільні структури цих країн розвиваються в рамках різних локальних цивілізацій та містять у собі різне соціокультурне наповнення.



Розділ 2. Торговельна політика країн, що розвиваються

2.1 Особливості торговельної політики нових індустріальних країн

Під «новими індустріальними країнами» прийнято розуміти групу держав Південно-Східної Азії й Латинської Америки, які вступили у другій половині ХХ століття на шлях економічної трансформації. 70-80-ті роки двадцятого століття для цих країн були характерні більш високими темпами господарського розвитку, що перевищують аналогічні показники інших країн, що розвиваються і промислово розвинених.

Таким чином, у повній мірі НІК неможна віднести ні до однієї з існуючих груп країн: ні до тих, що розвиваються, ні до розвинених, ні до держав з перехідною економікою. У результаті вони зайняли особливе становище в світовому господарстві і склали нову самостійну групу.

Існує дві основні моделі НІС:

- Азіатська модель: розвиток національної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок. Переважно до цієї групи зараховують чотири країни Південно-Східної Азії -- Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Республіку Корею (їх ще називають драконами або тиграми).

- Латиноамериканська модель: розвиток національної економіки з орієнтацією на імпортозаміщення, зараховують Аргентину, Бразилію, Мексику.

Це -- НІК першої хвилі, або першого покоління, найпотужніші щодо розвитку економіки. Стосовно об'єднання цих країн і територій (бо не всі вказані держави є незалежними: Гонконг вже став складовою Китаю; КНР своєю частиною вважає й Тайвань; Південна Корея -- частина роз'єднаної держави) у «нові індустріальні» серед економістів немає заперечень. Вражає те, що цим країнам вдалося в історично короткі терміни подолати свою соціально-економічну слаборазвитість і більшою чи меншою мірою наблизитися до рівня розвинених країн. Ці країни значно відрізняються один від одного і за чисельністю, і за структурою зайнятого населення, і за темпами розвитку і т.д.

Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило, Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління -- Кіпр, Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого -- Філіппіни, південні провінції Китаю або увесь Китай. З'являються цілі зони «новоіндустріальності», полюси економічного зростання, вплив яких поширюється передовсім на найближче розташовані регіони.

За ступенем відкритості світовому ринку (частка експорту у ВНП) НІК диференціюються за такими групами:

1. Країни з закритою економікою (частка експорту у ВНП менше 10%) -Аргентина, Бразилія .

2. Країни з відносно закритою економікою (частка експорту у ВНП більше 10-19 %) - Мексика, Індія.

3. Країни з напіввідкритою економікою (частка експорту у ВНП більше 20-24 %) - Туреччина, Кіпр .

4. Країни з відносно відкритою економікою (частка експорту у ВНП більше 25-34 %) - Корея, Тайвань, Гонконг, Індонезія.

5. Країни з відкритою економікою (частка експорту у ВНП більше 35%): Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Туніс, Філіппіни.

Отже, поява НІК являє собою результат взаємодії ряду факторів. Розглядаючи економічну модель "нових індустріальних країн" і особливості її успішного розвитку до останнього часу, переважно відзначають зовнішні та внутрішні причини, що зумовили цей ус-пішний розвиток.

Перш за все, прихильність цих країн до ринку і приватної власності. Їм вдалося замінити звернену на вирішення внутрішніх проблем стратегію импортзаміщення орієнтованою на зовнішній світ стратегією заохочення експорту. В основі лежала форсована індустріалізація, що починалася з перекладу на машинну базу легкої промисловості, яка орієнтувалася на виробництво споживчих товарів короткочасного користування для внутрішнього ринку. Через деякий час національні промислові структури, наштовхуючись на проблему реалізації на вузьких місцевих ринках, вимушено переорієнтувалися на зовнішні ринки.

Також одним з основних факторів є вдало обрана модель розвитку, яка найзагальніше визначається як політика зовнішньої економічної орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку:

1-й етап -- переважний розвиток імпортозаміщувальних галузей;

2-й етап -- створення експортного потенціалу та базових галузей;

3-й етап -- орієнтація на розвиток наукових галузей.

Перший етап цієї політики здійснювався ще в 60-х роках і ставив основним завданням розвиток у країнах галузей промисловості, призначених замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів з-за кордону. Це забезпечувало економію валютних коштів і насичення внутрішніх ринків основними споживчими товарами.

Другий етап цієї політики проходив вже в 70-ті роки і збігся зі структурною перебудовою у промислово розвинених країнах, а також позитивними змінами у міжнародному поділі праці.

Третій етап характеризується відчутним збільшенням державних і приватних асигнувань на розвиток НДДКР. Він проходив у 80-ті роки і сприяв створенню науково-технічних парків, спеціальних зон, в яких надавалися пільги для іноземних і місцевих фірм, що розробляють і випускають наукомістку продукцію.

Цілий ряд зазначених причин або факторів роз-витку є спільним для усіх НІК. Однак є й певні особливості еконо-мічної моделі зростання, притаманні лише економікам країн Південно-Східної Азії. Специфічні риси виділяють і в латиноамериканській моделі зростання. Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові відмінності в азіатських і латиноамериканських «нових індустріальних країнах». Відмінності між двома типами НІК наведено у табл.2.1.

Таблиця 2.1 Суттєві відмінності між двома типами НІК

Азіатські НІК	Латиноамериканські НІК
Екстравертівний тип Збалансовано поєднується політика імпортозаміщення та експорто-орієнтованості, хоча для деяких країн характерно розвиток економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок, на експорт ( Гонконг, Сінгапур - виключно експортооріентіровани ).	Інтравертівний тип Ця політика передбачає протекціонізм, відсутність конкуренції з боку іноземних компаній, дешевизну кредитів . Політика імпортозаміщення не сприяє корінної зміни ролі країн у світовому господарстві.
Підприємницький капітал направлявся головним чином в обробну промисловість і сировинні галузі.	Підприємницький капітал направлявся в торгівлю, сферу послуг, в обробну промисловість.
Сформувалося більш широке коло джерел фінансування розвитку.	Мають більш потужний економічний потенціал у порівнянні зі східно - азіатськими НІК
Створювалися трудомісткі підприємства по випуску масової споживчої продукції.	Основний упор зроблений на розвиток матеріаломістких і капіталомістких галузей в обробній і видобувній промисловості

Аналіз табл. 2.1 дозволяє зрозуміти, що азіатські НІК (екстравертівний тип розвитку) більш орієнтовані на зовнішні джерела і більш відкриті світовій спільноті, ніж латиноамериканські НІК (інтравертівний шлях розвитку), які орієнтовані в основному на внутрішні джерела саморозвитку. У цьому, частково, проявляється високий ступінь забезпеченості природними ресурсами, характерний для цієї групи країн.

Розглянемо докладніше Азіатську та Латиноамериканську моделі.

1. Азіатська модель. Однією з основ економічної стратегії всіх азіатських НІК була і залишається орієнтація і максимальне залучення іноземного капіталу. Уряди цих країн пішли на ослаблення відповідних обмежень, а часом навіть на наближення умов діяльності філій і дочірніх компаній іноземних фірм до режиму, прийнятого для національних фірм. У 70 - 80-і рр. особливе місце в цій політиці стало займати створення вільних економічних чи експортних зон - територій, на яких іноземні підприємці користуються перевагами адміністративного та фінансового характеру, де за зниженими тарифами їм надається необхідна інфраструктура і де обмежується діяльність профспілок.

З цим тісно пов'язана й інша сторона економічної стратегії - експортно-орієнтованого виробництва, яке забезпечило їм швидке вростання в світову економіку.

Поступово головною «візитною карткою» НІК Азії стала електроніка. Частка цих країн у світовій продукції цієї галузі ще в 1990 році перевищила одну чверть. До того ж профіль електронного виробництва також поступово видозмінювався. НІК Азії почали з випуску дешевої масової продукції (електронні годинники, мікрокалькулятори, відеоігри); а потім перейшли до випуску більш складних виробів (кольорові телевізори, відеомагнітофони) і, нарешті, персональних комп'ютерів.

Згідно з найбільш прийнятої оцінкою, протягом 1960-1990 рр.. середньорічні темпи розвитку економіки азіатського регіону в цілому становили понад п'ять відсотків, у той час як у Європі - приблизно два відсотки.[1].

У період 1990-1998 років питома вага експорту товарів і послуг у ВВП зросла в Південній Кореї з 29,1% до 48,7 %, Таїланді - з 34,1% до 58,9 %.

Активна зовнішньоторговельна політика НІК Азії сприяла тому, що на початку 90-х років обсяг річної взаємної торгівлі США з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (128,4 млрд. $) вперше виявився вищим, ніж торговий оборот з Західною Європою (117, млрд. $). При цьому НІК Азії (включаючи Японію) займають на ринку США близько 30% продажів автомобілів і електронної техніки, 50% - текстильних і швейних товарів.

2. Латиноамериканська модель. Бразилію, Мексику та Аргентину часто відносять до НІК, що не зовсім вірно. Економіка цих держав, в першу чергу, забезпечує свій внутрішній ринок, а «класичні» НІК це країни, економіка яких повністю або в дуже великій мірі орієнтована на експорт. Так що спільної типологічної ознаки по суті немає.

У 50-70-і рр. латиноамериканські країни, в основному, розвивалися в рамках імпортозамінної моделі з сильним протекціонізмом і одночасним формуванням експорту. У підсумку Латинська Америка має нині солідний виробничий потенціал, але разом з тим, реалізація державних програм індустріалізації призвела до хронічного дефіциту державного бюджету, нестійкості фінансового положення і зростання зовнішнього боргу.

Починаючи з 1970-х років держави Латинської Америки відчували необхідність виконання широкомасштабних заходів для індустріалізації народного господарства, що змушувало лібералізувати і зовнішньоторговельну політику. Політика втручання уряду дозволила країнам знайомитися з більш-менш ліберальною торговою політикою. Такими виявилися Венесуела та Чилі, де протекціоністська міжнародна торговельна політика захищала власне виробництво, вузьке коло продовольчих товарів.

На відміну що від цього, Бразилія, впроваджувала жорсткішу імпортну політику. Виникла потреба здійснення глобальних змін у митної реформі. До неї увійшло поетапне зниження ставок тарифів на товари виробничого призначення. У зниженні максимальних ставок імпортні мита найбільшого значення досягали у Бразилії (більш як 25%), в Мексиці (близько 20%), Аргентині (11%). У Чилі ж митами оподатковувалися лише предмети розкоші. Така митна політика викликала ряд протиріч між розвиненими країнами й країнами Латинської Америки. Зокрема, порівняно високий рівень тарифу (40%) із ввезення електроніки викликав негативне ставлення США. Така політика у сфері імпортного режиму не могла не викликати адекватних удосконалень у сфері експортної політики.

На лібералізації зовнішньої торгівлі латиноамериканських держав позначилося створення союзу інтеграційного угруповання МЕРКОСУР. Набрання сили такої угоди поставив завдання поетапного усунення митних бар'єрів внутрізональної торгівлі, зокрема запровадження єдиної системи тарифів продукції, яка постачається з третіх країн. Нині вона охоплює 85% товарної номенклатури.

На сьогоднішній день, Латинська Америка дає половину всієї продукції країн, що розвиваються. Вона відіграє значну роль у світовій гірничодобувній промисловості (60-80%), але останнім часом перейшла до обробної промисловості.

Латинській Америці належить чільне місце у світовому сільськогосподарському виробництві. Це відноситься до культур і тропічного, і субтропічного, і поміркованого кліматичних поясів, до деяких напрямах тваринництва.

Отже, можемо зробити висновок: НІК розвиваються за рахунок вмілого запозичення, відбору досягнень західної цивілізації і вмілого їх застосування до національних традицій і укладу.

Швидке зростання економіки призвело до збільшення абсолютних розмірів ВВП (в т.ч. на душу населення). У структурі ВВП досить велика питома вага внутрішніх нагромаджень.

...