Особливе становище серед країн, що розвиваються, зайняли нафтовидобувні країни - експортери нафти. У цю групу входять країни з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально - економічними і політичними режимами. У таких країнах, як Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар, лише відносно невелика частка грошей, отриманих від експорту нафти, йде на потреби національного розвитку. Більша ж частина вивозиться за кордон, переважно в розвинуті капіталістичні країни. Країни - експортери нафти - відіграють важливу роль на міжнародному ринку позикових капіталів.

Останнім десятиліття посилюються позиції країн, що розвиваються у світовій економіці, вони зумовили збільшення темпів зростання їхнього зовнішньоторговельного обміну і ролі на світових ринках. Частка експорту в міжнародній товарній торгівлі в 1980 р. становила 29,4 % , до 1990 р. вона скоротилася до 24,3 % , демонструючи в подальшому постійне зростання : 31,9 % у 2000 р. , 37,8 % в 2007 р., 39 % в 2008 р. і 39,5 % в 2009 р. [ 1 , р.10 ] . Питома вага країн у світовому імпорті також виявила подібну динаміку . У 1980 р. він склав 23,9 % , в 1990 р. дещо скоротився і не перевищував 22,4 %, проте вже в 2000 р. збільшився до 28,8 % , а в 2007 р. - до 33,3 %. У кризові роки даний показник збільшився до 35 % в 2008 р. і до 36,7 % в 2009 р. [ 1 , р.11 ] . Всі ці дані свідчать про постійне збільшення ролі країн у світовій торгівлі, в тому числі , і в умовах кризи.

Але ж в цілому, незважаючи на очевидні переконливі успіхи багатьох країн, що розвиваються, розвиток світової економіки в умовах глобалізації вельми слабо позначився на подоланні соціально-економічної відсталості, усуненні бідності, вирішенні продовольчої проблеми в великому ареалі економік, що розвиваються. У XXI ст. за межею бідності все ще перебуває 3 млрд. осіб, або 53% сукупного населення світу, що розвивається, і більше 1,1 млрд. людей (21,1%) знаходяться нижче порога бідності.

2.3 Торговельні процеси в країнах Африки, Карибського басейну та Тихого океану (найбідніші)

торгівельний експортний африка індустріальний

Однією з найважливіших рис сучасних міжнародних економічних відносин є зростаюча інтенсивність розвитку економічного співробітництва між країнами та регіональними угрупованнями країн. Класичним прикладом такого співробітництва в сучасному світі є взаємодія потужного інтеграційного угруповання Європейського Союзу та групи країн Африканського, Карибського і Тихоокеанського басейну під загальною назвою АКТ, що пройшли складний період колоніалізму, але нині розвиваються і перебувають на невисокій стадії економічного розвитку.

Країни Африки, Карибського басейну і Тихоокеанського регіону, належать до відсталих в науково-технічному й економічному відношенні країн. АКТ -- міжнародна організація, що об'єднує на сьогоднішній день 79 країн (48 в Африці, 16 в Карибському басейні і 15 в Тихоокеанському регіоні), більшість з яких були раніше французькими та британськими колоніями.

Основоположним документом організації є так звана Джорджтаунська угода 1975 року, що містить основні домовленості по спільній роботі переважно в економічній сфері.

Основними цілями організації є економічний розвиток країн-учасників, інтеграція у світову економіку, а також підстава «нового, справедливого і чесного світового суспільного устрою». З самого початку головною метою була координація економічних зв'язків між країнами АКТ і ЄС.

Прагнення до об'єднання африканських країн бере початок з рубежу 1950-1960-х рр., періоду отримання політичної незалежності. Саме в цей період стали створюватися перші інтеграційні угруповання, які розглядалися як ключовий напрямок економічного розвитку.

Особливо слід зупинитися на вкрай низькому рівні економічного розвитку більшості африканських країн. Незважаючи на зазначений прогрес, мільйони людей на південь від Са-хари, у Південній Азії залишаються в бідності і їх кількість постійно зростає (див. рис.2.1), вони не мають доступу до осві-ти, охорони здоров`я, продуктивної зайнятості тощо. В цілому, Африка, яка об'єднує 54 країни, відіграє незначну роль у світовій економіці.

Рис. 2.1 Зростання в Африці кількості бідного населення (за даними ПРООН)

Основа економіки цих країн - екстенсивне сільське господарство. На його частку припадає 40 % ВВП. Зайнято в ньому до 80 % працюючого населення. Багато видів сільськогосподарської продукції є головними статтями експорту цих країн і забезпечують до 90% валютних надходжень (какао в Кот д'Івуарі і Гані, кава в Нікарагуа й Ефіопії), падіння цін або попиту на їхню продукцію відразу ж знижує прибутки країн.

Інтенсифікація і модернізація низько продуктивного сільського господарства в даних умовах нереальна через відсутність можливості накопичення капіталу для його наступного інвестування в модернізацію.

На континенті розташована велика частина найбідніших країн світу з ВВП на душу населення менше 750 $ в середньому щорічно (див. рис. 2.2), товарна структура африканського експорту представлена (2001 р.), головним чином, мінеральним сировиною, на частку якого припадає 57,0%, на промислові товари - 25,3%, на продовольство - 14,7%. Структура імпорту на 70,8% складається з промислової продукції, 15,3% - продовольства, 11,6% - мінеральна сировина.

Рис. 2.2 Середній рівень доходу осіб, які живуть менш ніж на 1 $ США в день по Південній Африці та іншим регіонам (за даними ПРООН)

У багатьох Африканських країнах, розташованих південніше Сахари, досі імпортні мита складають значну частку державного бюджету, з цієї причини питання, пов'язані з доходами, і здатність використовувати альтернативні джерела доходу повинні визначати темпи проведення лібералізації.

Обсяг надходжень іноземної валюти в найбідніших країнах значною мірою залежить від сільськогосподарських товарів і трудомістких виробництв. З другої половини 1990 -х рр.. середньорічні темпи зростання експорту в Африканських країнах, розташованих південніше Сахари, підвищилися, але частка Африканських країн, розташованих на південь від Сахари, в обсязі світової торгівлі залишається набагато нижче, ніж в

1970 -х рр.. Це пояснюється високим ступенем залежності регіону від сільського господарства, обмеженням торговельних можливостей через політику країн ОЕСР, а також тенденціями до зниження відносно світових цін на деякі товари (наприклад, кава) через підвищення пропозиції. Проблеми, що виникають з боку попиту на ринку, також допомагають пояснити, чому в багатьох країнах з низьким рівнем доходу обсяг торгівлі і обсяг прямих іноземних інвестицій нижче середніх показників.

Сільськогосподарське виробництво майже в усіх НРК має яскраво виражений екстенсивний характер. Частка економічно активного населення, зайнятого в аграрному секторі, значно перевищує внесок галузі у створення ВНП.

На результати зовнішньоекономічної діяльності НРК несприятливо впливали такі довгострокові фактори, як відсталість і негнучкість їхніх економічних структур, вкрай низький рівень диверсифікації експортного виробництва і нееластичність світового попиту на основні сировинні товари з НРК.

Зовнішня орієнтованість мінерально-сировинного й продовольчого секторів економіки НРК зумовлює важливу роль зовнішньоекономічних зв'язків у господарському розвитку цих країн. Частка експорту у ВНП всіх НРК в 1989 р. становила 9%, а імпорту - 18%. У таких країнах, як Ботсвана, Мавританія, Мальдівські Острови, більше 2/5 ВНП вивозиться за кордон. Для сировини ця частка значно вища: вивозиться в середньому близько 70% валового продукту гірничодобувної промисловості, понад 80% продукції експортних галузей сільського господарства (кава, какао-боби, бавовна, спеції, арахіс тощо).

За останні два десятиріччя (1971- 1990 pp.) у структурі зовнішньоторговельного обміну НРК сталися помітні зрушення. Частка готових промислових виробів в експорті підвищилась із 12,9 до 34,9%, мінеральної сировини - з 7,6 до 12,6%, палива - з 8,4 до 8,9%. Проте питома вага продовольчих товарів зменшилася з 48,2 до 27,8%, сільськогосподарської сировини - з 22,1 до 13,0% (залишок припадає на інші товари).

Однак за цими загальними показниками приховуються значні відмінності між окремими країнами та їхніми угрупованнями. В таких країнах, як Гвінея-Бісау, Мавританія, Руанда, Уганда, Ємен, частка готової промислової продукції у товарній структурі експорту не досягає й 2%. Аналогічний показник у Бангладеш, Гаїті, Лесото й Нігері перевищує 70%. Експорт багатьох НРК і досі зберігає яскраво виражений сировинний характер. Так, у 1987- 1989 pp. у 23 НРК питома вага сировини у сукупному експорті складала понад 90%. Експортні надходження в 11 НРК більш ніж на 80% забезпечувались за рахунок лише двох сировинних товарів, а в 12 НРК - на 50- 80%.

Однобока спеціалізація дала змогу деяким НРК увійти до десяти крупніших світових експортерів мінеральної і сільськогосподарської сировини. До таких належать: Ліберія (залізна руда й природний каучук), Того (фосфати), Сьєрра-Леоне (боксити), Мавританія (залізна руда), Малаві (тютюнова сировина) та ін.

Зворотним боком експортної спрямованості переважної частини товарного виробництва НРК є їхня залежність від імпорту найрізноманітніших товарів. Основна частина цього імпорту - готові промислові вироби. 1989 р. на них припадало 56,5% вартості ввозу всіх НРК. Наступна за значущістю стаття - продовольство, частка якого становить 22,2% (приблизно чверть всього імпорту продовольчих товарів складають зернові). Третьою важливою статтею є паливо - 13,0%.

Стійке перевищення витрат над доходами від зовнішньої торгівлі зумовлює хронічний дефіцит зовнішньоторговельного балансу НРК. Середньорічний розмір дефіциту збільшився з 0,3 млрд дол. у 1969- 1971 pp. до 9,1 млрд дол. у 1988- 1990 pp. За цей час відношення розміру дефіциту до імпорту всіх НРК підвищилось з 6,2 до 39,9%. Різке збільшення масштабів дефіциту торговельного і, відповідно, платіжного балансу по поточних операціях підштовхує держави НРК до стимулювання експортного виробництва найрізноманітнішими методами.

Починаючи від другої половини 80-х років більшість НРК здійснили лібералізацію своїх зовнішньоторговельних режимів. Спонукальні мотиви таких змін були неоднакові у різних країнах. У більшості НРК вирішальним фактором стало скорочення чистого припливу іноземного капіталу, зменшення власних валютних коштів і погіршення показників обслуговування зовнішньої заборгованості. Інші країни лібералізували торговельну політику у контексті реалізації програм структурної перебудови економіки. Важливу роль відіграло також усвідомлення тих переваг, які дає орієнтація на експорт та розуміння обмежених можливостей промислового розвитку в умовах заміщення імпорту внутрішнім виробництвом.

Лібералізація зовнішньої торгівлі НРК характеризується п'ятьма основними елементами: скасування або зменшення кількісних обмежень, включаючи лібералізацію чи скасування ліцензування імпорту й експорту; приведення тарифів у відповідність до пріоритетних економічних цілей розвитку країни; забезпечення незалежності установ, що встановлюють тарифи, при розробці та здійсненні тарифно-митної політики; заохочення експорту і здійснення програм сприяння зовнішній торгівлі; контроль за якістю експортних товарів.

Реформуючи торговельну політику, багато які НРК провели скорочення зовнішньоторговельних тарифів або спростили структуру свого тарифу. Значну частину кількісних обмежень було ліквідовано у другій половині 80 - на початку 90-х років у Буркіна-Фасо, Гамбії, Заїрі, Малаві та на Мадагаскарі. Гаїті повністю скасувала мито на експорт та імпорт. Замбія ліквідувала обмеження на експорт дорогоцінних каменів. Сьєрра-Леоне, Того та Центральноафриканська Республіка ліквідували ліцензування імпорту. Бангладеш і Мозамбік скоротили кількість імпортних товарів, що підлягають ліцензуванню. Танзанія спростила структуру митних тарифів, скоротивши число ставок, величину максимального тарифу митних та кількість випадків звільнення від мита. На Коморських островах і в Нігері уже здійснюються реформи, спрямовані на спрощення системи мита, податків і зборів з імпортних товарів, раціоналізацію ставок та збільшення доходів від митних зборів.

Програми лібералізації зовнішньої торгівлі, котрі здійснювалися в НРК, мали різноманітні наслідки для окремих країн. Досвід реформування торговельної політики та спрощення імпортно-експортних операцій у цих країнах надто суперечливий. Наприклад, лібералізація імпорту в Бангладеш сприяла прискореному зростанню виробництва та експорту готового одягу. Аналогічні заходи поставили під загрозу макроекономічну стабільність в Гаїті і Нігері, у деяких НРК широка лібералізація імпорту призвела до зниження темпів індустріалізації та недовикористання місцевих ресурсів. На думку експертів ЮНКТАД, у специфічних умовах НРК лібералізація торговельної політики на першому етапі повинна бути спрямована на поліпшення мотивації експортних поставок, а на другому - на зниження прибутковості неконкурентоспроможного сектора національної промисловості.

Експорт з найбідніших країн як і раніше концентрується на сировинних товарах. У 2001 р. індекс концентрації експорту з Африканських країн, розташованих на південь від Сахари, склав 0,47; таке ж значення індексу було встановлено для країн Близького Сходу та Північної Африки, які в значній мірі залежать від експорту нафти. Це значення в два рази перевищує аналогічний показник , розрахований для країн Південно -Східної Азії, і на 50 відсотків перевищує значення індексу, розрахованого для країн Латинської Америки. Частка сільськогосподарської продукції в експорті з Африканських країн, розташованих на південь від Сахари, та країн Латинської Америки становить не менше 25 відсотків. В результаті, країни в обох регіонах схильні більш до значного впливу коливань цін на сировинні товари (умов торгівлі).

Найбідніший представник Південної Азії - Бангладеш, належить до категорії найбільш відсталих країн (за класифікацією ООН) і займає серед них 1-е місце за чисельністю жителів. У сільському господарстві зайнято 63% працюючого населення. Економіка країни - аграрно-індустріальна. У країні ведеться видобуток природного газу. Головні галузі промисловості: бавовняна, джутова, швейна, чайна, паперова, цементна, хімічна (виробництво добрив), цукрова, текстильне машинобудування. Суттєву статтю доходів в іноземній валюті становлять грошові перекази громадян, що працюють за кордоном.

Перешкодами на шляху економічного зростання є часті циклони та повені, неефективність державних компаній, швидке зростання населення, неефективне використання енергетичних ресурсів (таких як природний газ), повільне проведення економічних реформ, політична нестабільність і корупція.

Згідно зі звітом Світового Банку основними перешкодами на шляху розвитку стали «поганий уряд і слабкість суспільних інститутів», але незважаючи на перешкоди, країна змогла досягти щорічного зростання економіки на 5 %, починаючи з 1990 року, і за цей час в Бангладеш сформувався середній клас. У цей період Бангладеш пережив бурхливе зростання прямих іноземних інвестицій в свою економіку. У грудні 2005 року, через чотири роки після звіту з приводу формування блоку економік «БРІК» (Бразилія, Росія, Індія, Китай), інвестиційний банк Голдман Сакс зарахував Бангладеш до списку «Групи одинадцяти», поряд з Єгиптом, Індонезією, В'єтнамом і сім'ю іншими країнами.

Деталізація експортного профілю за комплексним індексом торговельного виконання (Trade Performance Index), розробленого Міжнародним торговим центром при СОТ засвідчила, що найбільш значними торговельними партнерами ЄС в АКТ є африканські країни. За товарною спеціалізацією, продуктовою й географічною диверсифікованістю експорту, трендовими характеристиками експорту африканські країни АКТ поділені на такі групи:

1) мінеральна сировина: Ангола, Ботсвана, Конго (ДР), Екваторіальна Гвінея, Нігерія, Судан;

2) свіжі продукти харчування: Кот-д'Івуар, Гана;

3) свіжі продукти харчування і мінеральна сировина: Камерун, Кенія;

4) свіжі продукти харчування й одяг: Мадагаскар;

5) перероблені продукти харчування й одяг: Маврикій;

6) свіжі продукти харчування, мінеральна сировина і хімічна продукція: Сенегал.

З 13 зазначених африканських країн, найбільш інтегрованими до ЄС є Маврикій, Кенія, Сенегал і Нігерія, що мають істотний технологічноємний експорт за чотирма укрупненими товарними позиціями: продукція не електротехнічного машинобудування, електронні компоненти, засоби зв'язку і побутова електротехніка, транспортне устаткування. Усі чотири країни демонструють позитивні тренди щодо експорту технологічноємної продукції, хоча їх частка в загальнонаціональному експорті не перевищує 2%.

Основним джерелом зовнішнього фінансування НРК є офіційна допомога розвитку (ОДР). Обсяг цієї допомоги НРК збільшився з 7,6 млрд дол. у 1981 р. до 13,5 млрд дол. 1990 p., а її частка в загальному припливі фінансових ресурсів підвищилась з 81,7 до 99,8%. За рахунок ОДР нині забезпечується практично увесь приплив ресурсів до зазначених країн. Для експортних кредитів та позик комерційних банків характерний чистий відплив ресурсів із НРК.

Висновки

Нині жодна країна світу не може обійтись без зовнішньої торгівлі. За допомогою зовнішньої торгівлі національна економіка взаємодіє з господарствами інших країн.

Міжнародна торгівля слугує важливим засобом збалансованості між виробничими можливостями та перевагами споживачів, дозволяє отримувати продукти, в яких відчувається дефіцит, і реалізувати надлишок, котрий не поглинається внутрішнім ринком. Тим самим міжнародна торгівля дозволяє досягти більш високого рівня задоволення потреб для населення кожної з торгуючих країн (хоча, може, і не в однаковій мірі).

Розрізняють два основних вида міжнародної торговельної політики: протекціоністську та ліберальну.

Протекціоністська торгова політика встановлюється державою по наступним причинах і для досягнення наступних цілей:

- необхідність забезпечення оборони;

- збільшення внутрішньої зайнятості;

- диверсифікованість заради стабільності;

- захист молодих галузей.

Політика «свободи торгівлі» спрямована на всіляке заохочення імпорту й експорту товарів шляхом встановлення мінімального рівня мита чи звільнення від нього цілком. Ліквідації перешкод у взаємній торгівлі сприяє економічна інтеграція. Інтеграція - об'єктивний процес розвитку стійких економічних зв'язків і поділу праці національних господарств, що близькі за рівнем економічного розвитку.

Особливістю торгової політики нових індустріальних країн є:

- експортоорієнтована економіка ( Азіатська модель);

- активна інтеграція ( ЛАМ, АТЕС, МЕРКОСУР );

- утворення власних ТНК , які не поступаються ТНК провідних країн світу;

- привабливі умови для транснаціональних корпорацій внаслідок дешевизни робочої сили, володіння значними сировинними ресурсами, розвитку банківського і страхового сектора.

І хоча латиноамериканські та азіатські НІК розвивалися різними шляхами, використовуючи різні моделі розвитку, у них є спільні риси: високі темпи зростання досягалися і в тих, і в інших НІК за рахунок високої норми накопичення, використання сучасних технологій, високої продуктивності праці. Ці функції росту здійснювалися при сполученні ринкових ініціатив, державного регулювання та підприємництва.

Група країн, що розвиваються - це найчисленніша група (близько 150 держав , розташованих в Азії , Африці, Латинській Америці та Океанії). Вони являють собою особливу групу держав, що відрізняються своєрідністю історичного розвитку, соціально - економічної та політичної специфікою. Це держави з низьким рівнем економічного розвитку, але з ринковою економікою. Незважаючи на досить значне число цих країн, а для багатьох з них характерні велика чисельність населення і чимала територія , на них припадає всього лише 28 % світового ВВП.

В особливу підгрупу виділяють країни, що є експортерами нафти. Кістяк цієї групи становлять 12 учасників Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК).

Особливість соціально - економічного розвитку Третього світу полягає в тому, що число бідних країн за 70-80 роки не скоротилося, а зросло приблизно в два рази.

Відсталість, відсутність багатих запасів корисних копалин, а в деяких країнах і виходу до моря, несприятлива внутрішньополітична та соціальна обстановка визначають в останні десятиліття зростання числа країн, що відносяться до підгрупи найменш розвинених. В даний час їх 47, в тому числі 32 розташовані в Тропічній Африці, 10 - в Азії, 4 - в Океанії , 1 - у Латинській Америці (Гаїті). Головна проблема цих країн - не стільки у відсталості і бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання.

Групу АКТ утворили країни Африканського, Карибського і Тихоокеанського басейнів, котрі поєднує зовнішньоторговельна політика ЄС, згідно якої їм надані однакові права й створені однакові умови. З 1963 року, зовнішньоторговельна політика ЄС щодо країн АКТ сформувалась на основі двох Яундських конвенціях, п'яти Ломейських і Котонуського Договору про партнерство. Основними завданнями зазначених документів є надання преференційного режиму для цих країн, поступова інтеграція країн АКТ до системи світової економіки, шляхом створення регіональних організацій економічного співробітництва країн, що розвиваються, і формування вільних економічних зон. Між країнами даного угруповання існують істотні соціально-економічні і культурні розбіжності, загальними характеристиками для країн АКТ залишаються низький рівень розвитку економіки при високих темпах приросту населення, залежність економіки від сільського господарства й експорту сировини, низький рівень розвитку промисловості.

Економічне співробітництво між групами країн з різним рівнем економічного розвитку (таких як АКТ і ЄС) має певну специфіку, зокрема домінуючою формою співробітництва в них виступає торгівля, при цьому найпитоміша вага у структурі взаємних торговельно-економічних відносин з ЄС припадає на африканські країни АКТ, що дозволяє визначити їх як ключового партнера країн ЄС у співробітництві з групою країн АКТ. Однак і нині зберігаються нерівноправні умови торгівлі між ними.

Список використаної літератури

1. Авдокушин Є.Ф. Міжнародні економічні відносини. - М., 1999. С. 4.]

2. Бураковський І. Теорії міжнародної торгівлі. - К.: Освіта, 2002

3. Герчикова И.Н. Международные экономические организации. - М.: ЮНИТИ, 2000

4. Гольцберг А.В.Воронова Г.М. “Международная торговля” К.1994, с. 37

5. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч.посіб. - К.: Знання - Прес, 2000

6. Кругман П.Р., Обстфельд М. Международная экономика. Учебник.- СПб: Питер, 2004., с. 285-308

7. Міжнародна економіка: Підручник /А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін.; за ред.. А.П. Румянцева. - К.: Знання-Прес, 2007. - 447 с. , с. 301]

8. Романчиков, В.І. Міжнародні економічнівідносини: навчальний посібник / В. І. Романчиков, І. О. Романенко. -- К.: ЦУЛ,2008. -- 256 с.

9. Савельєв Є. В. Міжнародна економіка: підручник. - Тернопіль: “Економічна думка”, 2001

10. Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХІ столетия: Перспективы Украины. - К.: Логос, 1998

11. Фомичев В. И. - Международная торговля: Ученик. - М.: ИНФРА - М, 2001

12. Циганкова Т. М. , Петрашко Л. П., Кальченко Т. В. Міжнародна торгівля: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - 488с., с. 94

13. www.m-economy.ru/art.php?nArtId=3453

14. www.wto.org

15. UNCTAD. Handbook of Statistics 2005. N.Y. and Geneva, 2005; World Economic Outlook 2006. Statistical Appendix. 2006 UNCTAD. Handbook of Statistics 2010. N.Y. and Geneva, 2010. Р. 434-444

Размещено на Allbest.ru