Регіональний розвиток у європейському спільному економічному просторі (динамізація та структурні зміни)

Проведене автором дослідження показує, що найбільш “чутливими” регіонами на зміну ПІІ виявилися м. Київ, Київська, Сумська, Львівська та Миколаївська області. Чотирнадцять областей України мають помірний показник сб і слабопозитивну динаміку регіонального економічного зростання. У третій групі опинилися Чернігівська, Житомирська, Одеська, Вінницька, Черкаська, Рівненська, Полтавська, Херсонська області, де сб має від'ємне значення, що швидше всього говорить про падіння інтересу зарубіжних інвесторів до цих регіонів. Еластичність в рівня чітко ділить територію України на дві частини: ту, що має позитивний показник, і ту, якій притаманні негативні індикатори.

Рівномірне пропорційне зростання могла б ілюструвати така картина, коли сб наближався до св. Однак швидше за все екстремальні показники будуть посилюватися, а здолати хронічну депресивність зможе тільки нова регіональна політика, яка б мала чіткий фінансовий механізм. Проведене автором кореляційне дослідження залежності збільшення надходжень податків та платежів до бюджетів усіх рівнів до індикаторів сб та св за методом рангової кореляції Спірмена виявило слабку залежність від другого показника (R = 0,52) та відсутність такої від першого (R = 0,28).

У процесі ринкової трансформації велике значення має диверсифікація розвитку регіонів, яка нерідко пов'язується зі значними структурними змінами на локально-галузевому рівні. Запропонована автором методика дозволила перейти від розрахунків ВДВ регіонів до ВРП. В основу пропонованого підходу було покладено емпіричне дослідження ВВП та ВДВ України. При цьому у різні роки останній показник складав приблизно 85-95% ВВП, то коефіцієнт 1,15 чи 1,05 допоміг би здійснити перехід до експертної оцінки ВРП, що й було зроблено. Це припущення дозволило автору розрахувати регіональну ефективність ПІІ як співвідношення останніх до валового регіонального продукту (Cо). Найвищий рівень при цьому мали м. Київ - 0,39 (середній по Україні - 0,13), Київська обл. - 0,26, Закарпатська - 0,2. Найнижчий - Кіровоградська та Чернівецька (по 0,04).

Порівняння сусідніх з Україною територій інших країн (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія) та їх прикордонних територій наочно вказує на посилення контрастності у західних регіонах України, а тому розширення транскордонного співробітництва з майбутніми членами ЄС є реальною необхідністю. У межах спільного економічного простору важливе значення також має створення єврорегіонів з Молдовою, Республікою Білорусь та Росією. Другим напрямком диверсифікації може бути стимулювання транспортних транзитних потоків між Росією та ЄС. Розрахунки Інституту транзитивної економіки (Фінляндія) довели, що найдешевший варіант транзиту проходить через Україну - Словаччину ($70/т), найдорожчий - через Фінляндію ($2100/т).

У розділі 6 “Стратегія регіонального розвитку України в контексті наближення до ЄС” розкривається суть гармонізаційних основ української та європейської стратегії розвитку регіонів, що випливає з “Угоди про Партнерство та Співробітництво між Україною та Європейським Союзом” від 16 червня 1994 року та Закону України “Про концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 21 листопада 2002 р.

У контексті наближення України до ЄС автором розрахована мегарегіональна (країнова) пропорційність української економіки за показником ВВП на душу населення з країнами ЄС за прийнятим в Євростаті паритетом купівельної спроможності (ПКС). Максимальна диспропорція спостерігається з Люксембургом 12,37 : 1, мінімальна - з Грецією - 4,46 : 1. 1999 рік обрано, тому що він визначається як базовий для порівнянь та визнання депресивності регіонів Євросоюзу. Наступним базовим швидше всього стане 2005 р., коли закінчуватиметься програма “Порядку денного - 2000”. З найближчими сусідами Україна має співвідношення більш помірні 3,31 : 1 з Угорщиною, 2,44 : 1 з Польщею, 3,06 : 1 зі Словаччиною, 2,16 : 1 з Росією, 1,99 : 1 з Білоруссю, а також 0,59 : 1 з Молдовою.

Розрахунки ВВП регіону (ВРП), проведені автором за ПКС, показали, що на гіпотетичний середній регіон обласного рангу у 1999 році припадало $3454/особу, що відповідало 15,5% від середнього рівня по ЄС-15 (дійсні члени) чи 17,9% ЄС-25 (розраховані з урахуванням ефекту розширення). Лідером при цьому був Київ (відповідно $7017, 31,6% та 36,45). Аутсайдерами виступали Тернопільська ($2107; 9,5%; 10,9%) та Чернівецька області ($1896; 8,5% 9,8%). Загальна контрастність між регіонами країн Центральної Європи та Україною представлена на рис. 3.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1 - Болгарія (Yugozapaden - max та Severozaраden - min); 2 - Кіпр; 3 - Чеська Республіка (Praha та Stredni Иechy); 4 - Естонія; 5 - Угорщина (Kцzer - Magyororszбg та Йszak-Alfцld); 6 - Литва; 7 - Латвія; 8 - Мальта; 9 - Польща (Mazowieckie та Lubelskie); 10 - Румунія (Bucuresti та Nord-East); 11 - Словенія; 12 - Словаччина (Bratislavsky та Vэchodne Slovensko).

Україна (Київ та Чернівецька обл.); ЄС-15 - середній рівень по Євросоюзу (ЄС =100%)

Рис. 3. Контрастні регіони країн-аплікантів на вступ до ЄС та України

Автором проаналізовані також інші показники, які є визначальними в Європейському Союзі. Зокрема, мова йде про рівень безробіття (за методикою МОП), який становив у 2001 році - 11,1% з мінімумом у Києві (6,1%) та максимумом у Чернівецькій області (18,4%). З урахуванням прихованого безробіття та екстраполюючі тенденції його зростання в країнах Центральної Європи можна стверджувати, що його пік в Україні швидше за все настане через 4-5 років.

Важливим напрямком сучасного розвитку регіонів України є визначення перспективних інноваційних та транскордонних моделей економічного зростання. У роботі зроблений аналіз існуючих вільних (спеціальних) економічних зон, однак виходячи з того, що в Євросоюзі пріоритетними в плані транскордонної гармонізації можуть визнаватися лише єврорегіони, основна увага приділена саме їм. Автором доведено, що чотири єврорегіони (“Карпатський”, “Єврорегіон Буг”, “Нижній Дунай” та “Верхній Прут”) аж ніяк не відповідають ідеї гармонізації, у першу чергу, через відсутність консолідованих бюджетів. Пропонується також створення щонайменше десяти подібних формувань упродовж 2003-2004 рр., що разом із наданням Україні статусу “прикордонної держави” дозволить, спираючись на принцип компліментарності, залучити кошти структурних фондів ЄС. При цьому слід максимально стимулювати створення єврорегіонів з Росією, а також з Молдовою та Білоруссю, хоча домінуючим має бути все ж таки західний вектор.

У роботі визначаються пріоритети інноваційно-інвестиційного регіонального зростання (кластери, технопарки та ін.). Автором зроблений висновок про те, що Україні не вдасться зберегти ту структуру виробництва, що існувала до 1990 року. У зв'язку з цим пропонується утворювати кластери інноваційного зростання у семи провідних галузях: авіаційній, сільськогосподарського машинобудування, верстатобудування, суднобудування, інформаційних технологій, а також у біотехнологічній та хіміко-фармацевтичній промисловостях.

запровадження спільних заходів, спрямованих на реалізацію угод про регіональний розвиток, які укладатимуться між Урядом та місцевими органами влади на 4-5 років;

імплементація “регіонального контракту”, який передбачає співфінансування локальних проектів на трьох рівнях: центральному, обласному та місцевому (адаптація франко-польської моделі);

протидія зростанню регіональних диспропорцій через застосування фінансового механізму Державного бюджету, у якому на період з 2004 року передбачатиметься 0,5% ВВП на здійснення регіональної політики з поступовим збільшення питомої ваги до 1,5 - 2% (2007-2011 рр.);

поетапне приведення політики регіонального розвитку України до принципів і стандартів країн ЄС (перехід на трьохступеневу територіальну модель, імплементація принципів європейської регіональної політики, перехід на розрахунки тих індикаторів, які прийняті в Євростаті тощо);

розробка багаторівневої програми розвитку єврорегіонального співробітництва; диверсифікація створення єврорегіонів; лобіювання переваг українських транспортних коридорів у євроструктурах;

визначення принципів “депресивності” та законодавча фіксація депресивних зон та механізму їх фінансування у відповідності з чотирма групами конвергентності (про що йшлося у розділі 5);

застосування європейського інструментарію здійснення регіональної політики: інвестиційних грантів; субсидіювання відсоткових ставок; податкових пільг; податкових знижок на амортизацію; субсидій, пов'язаних з використанням робочої сили; транспортних пільг тощо.

Висновки

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове розв'язання наукової проблеми - визначення характеру та напрямів регіональної динаміки в умовах формування спільного європейського економічного простору. У межах високоінтегрованих міжнародних об'єднань, до яких відноситься Європейський Союз, має місце посилення регіоналізації та швидке зростання інноваційних комплексів і поступове перетворення останніх у міста-корпорації, чому значною мірою сприяє фундаментальна основа європейської інтеграційної моделі - принцип субсидіарності. На основі дослідження головних сутнісних характеристик системної трансформації постсоціалістичних країн, а також розрахунків динаміки регіонального руху держав ЦСЕ автор сформулював ряд висновків теоретичного та практичного значення щодо обґрунтування формування механізмів та інструментів регіонального розвитку з метою максимального кількісного та якісного зростання вітчизняного господарського комплексу і підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку.

1. Посилення нерівномірності нагромадження капіталу в різних країнах світу та регіонах призвело до нової диспозиції регіонів у глобальному конкурентному середовищі. Сучасні регіональні інноваційні цикли характеризуються стиснутою амплітудою коливань, а самі регіони - високим ступенем відкритості та швидким еволюціюванням від локального до світового рівня. Разом з тим, регіони зі слабкою диверсифікацією виробництва та невиробничої сфери поступово скочуються до зон глобальної периферії, циклічність в яких чітко не ідентифікується.

2. Найбільш ефективною формою економічного зростання у глобальній економіці є кластерна модель, яка має високий ступінь локального зосередження, оптимальне поєднання науки, інвестицій, виробництва, інфраструктури та максимальне стимулювання діяльності з боку місцевих органів влади. З метою посилення конкурентних позицій у світі, в основу кожного кластеру має бути покладений венчурний капітал, який в силу значного ризику та отримання надприбутків (у разі успішного функціонування підприємств) стимулюватиме створення наступних еволюційних інноваційних моделей. Разом з тим, сформовані наприкінці 90-х років ХХ ст. перші міжнародні кластери тяжіють до регіонального чи мегарегіонального монополізму за рахунок високого ступеня конкурентоспроможності їх продукції, що потребує розробки ефективного механізму регулювання їх діяльності на міжнародному рівні.

3. Регіональна конкуренція в сучасних умовах являє собою поліструктурний конгломерат конкуренції міст, маргінальних і субмаргінальних територій, динамічних просторових інфраструктурних моделей, а у перспективі - делокалізованих (віртуальних) центрів купівлі, продажу та надання послуг. З посиленням інтеграційних процесів, значно зростуть масштаби регіональної конкуренції, а переваги суб'єктів економічної діяльності будуть визначатися не тільки якістю та ціною продукції, а й ступенем оптимізації товаропотоків. В умовах високоінтегрованих економічних союзів зростатиме стимулювання депресивних зон з боку національних та наднаціональних структур з метою досягнення сталості країнової регіональної моделі, а формування спільного європейського економічного простору у значній мірі допоможе знівелювати регіональні диспропорції в країнах Євросоюзу та прикордонних з ним державах.

4. Сучасний етап розвитку суспільства характеризується наявністю двох глобальних парадигм “Homo economicus”та “Homo sociologicus”, на базі яких у першій половині ХХІ ст. з існуючих зараз “інтегральної”, “квазікорпораційної” та “соціальної” формуватиметься нова регіональна парадигма. В ЄС вона базуватиметься на європейських принципах регіоналізму: субсидіарності, компліментарності, програмованості та інших, які імплементуватимуться у регіональні стратегії країн-учасників та держав, що входитимуть у спільний європейський економічний простір.

5. Існуючі зараз методичні підходи є недостатніми для виявлення характеру регіональної динаміки як на нормативному, так і на аналітичному рівнях. Цю проблему усуває використання новітньої індикативної методики, що базується на застосуванні системи синтетичних показників, зокрема, б та в-регіональної еластичності, рівнів асиметрії регіонів, коефіцієнту конвергентності та експертної оцінки валового регіонального продукту в країнах, де він не розраховується. Саме вона дозволила виявити закономірності регіонального розвитку: столичний пік ділової активності, конвергентну динаміку європейських регіонів, галузеві зміни у структурі регіонів тощо.

6. Постсоціалістичні країни Центральної Європи на початку ХХІ ст. мали різні мезо- та мікрорегіональні рівні економічної коінтеграції, які диференціювалися в залежності від макроекономічних показників та етапів адаптації їх економік до системних вимог Європейського Союзу. Виділені чотири групи країн-аплікантів і потенційних кандидатів на вступ: “найбільш успішних аплікантів” (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Естонія, Словенія); “успішних” (Латвія, Литва); “потенційно успішних” (Болгарія, Румунія та країни колишньої Югославії) та країн, з якими утворюватиметься спільний європейський економічний простір (Україна, Білорусь, Молдова, Росія).

7. Основними причинами формування активних та депресивних зон у постсоціалістичних країнах ЦСЄ є значна регіональна нерівномірність у нагромадженні капіталу, низька капіталізація, недостатня ефективність державної регіональної політики та деформація галузево-регіональної структури виробництва та невиробничої сфери, що мала місце у 90-ті роки ХХ ст. Переважання концентрації ділової активності у столицях постсоціалістичних країн є наслідком реалізації стратегій ТНК і вітчизняних фірм та корпорацій, спрямованих на поліпшення зручностей інвестування, вивозу капіталу, можливості лобіювання своїх інтересів на законодавчому та виконавчому рівнях, високій якості інфраструктури та інших факторах, які зумовили значний ступінь дивергенції столичних і периферійних регіонів.

8. Основним завданням регіональних стратегій країн Центральної Європи була розробка та імплементація принципів, механізмів та інструментів європейської регіональної політики, яка диференціювалася в них в залежності від площі, чисельності населення та досягнутого рівня здійснення ринкових реформ. Метою регіональної гармонізації ЄС та країн-аплікантів є долання диспропорційності внутрішніх таксономічних одиниць, прозорість регіональної статистики, тотожність основних індикаторів, спираючись на які, структурні фонди ЄС надаватимуть системну допомогу регіонам-реципієнтам.

9. Регіональна криза постсоціалістичних країн найбільш рельєфно проявила себе в Україні, що призвело до посилення різниці у доходах на душу населення, рівнях безробіття, прямих іноземних інвестиціях тощо. Використання новітніх синтетичних показників: ВРП, рівня конвергентності, рівня асиметрії дозволило спрогнозувати посилення протягом найближчих п'яти років локальних деформацій і необхідність розробки нової моделі регіонального розвитку.

10. Сучасним регіонам України притаманні як процеси регіональної дивергенції (між Києвом та областями), так і конвергенції (між промислово розвинутими Дніпропетровською, Донецькою та Запорізькою областями). Неінноваційний підйом виробництва в них в останні роки свідчить не про успішність здійснення регіонально-галузевих реформ, а лише про компенсаційний приріст моноспеціалізованих галузей в умовах сприятливої міжнародної кон'юнктури, а тому приоритетним завданням державної політики у найближчі п'ять років має бути становлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку вітчизняних регіонів. Розрахований уперше в Україні на експертній основі ВРП на душу населення (за ПКС), дав можливість зіставити рівні соціально-економічної тотожності вітчизняних регіонів і прийнятих в Євростаті регіонів NUTS-2 країн ЄС та аплікантів на вступ. Гіпотетичний вітчизняний таксон цього рівня має трьох-десяти разове відставання від аналогічного в Євросоюзі. Розрахунки коефіцієнтів конвергентності виявили чотири типи вітчизняних регіонів: активний (м. Київ, Промислове Придніпров'я, Харківський та Одеський регіони); проблемний (периферійні зони Півдня та Сходу); депресивний (регіони Центральної України); ультрадепресивний (Кіровоградська, Тернопільська, Чернівецька області). З метою уникнення регіональних конфліктів слід ввести фінансування національно значущих регіональних проектів у відповідності з європейською моделлю розподілу бюджетних коштів (коли від 25 до 75%% вартості проекту міг би взяти на себе Національний Регіональний Фонд виходячи із конкретного статусу “депресивності”), яка дозволяє підтримувати депресивні регіони і не обмежувати зростання активних .

11. Нагальним завданням вітчизняної економіки є необхідність пришвидшення диверсифікації розвитку українських регіонів, підвищення їх відкритості та локальної конкурентоспроможності через розробку та імплементацію гармонізованої регіональної політики європейського зразка, яка повинна передбачати систему адаптивних заходів з максимальним урахуванням регіональної специфіки та діючих бюджетних механізмів. Цьому може сприяти підвищення витрат з державного бюджету на здійснення регіональної політики з 0,5% ВВП країни (у 2003-2006 рр.) до 1,5-2% (2007-2011 рр.).

12. Реалізація Державної стратегії регіонального розвитку України (2003-2011 рр.) повинна бути каталізатором соціально-економічного зростання країни в цілому та наближення її до європейських “регіональних стандартів”, в яких максимально враховуються національні і регіональні інтереси. Оскільки основним завданням стратегії є долання регіональних диспропорцій за допомогою компліментарного об'єднання локальних, регіональних та національних бюджетних коштів, а у перспективі й коштів структурних фондів ЄС (єврорегіони, європейські транспортні коридори), то важливим завданням регіональної політики у найближчі п'ять років виступатиме імплементація принципів, механізмів та інструментів європейської регіональної політики.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії:

Чужиков В.І. Регіональні інтеграційні стратегії постсоціалістичних країн Європи. - К.: “Кадри”, 2003. - 297 с. (13,75 др. арк.)

Підручники та навчальні посібники:

Європейська інтеграція та Україна / За ред. В.Є. Новицького, Т.М. Пахомової та В.І. Чужикова. Навчально-методичний посібник. - К.: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерство закордонних справ ФРН, Тов-во К. Дуйсберга (ФРН). - 2002. - 480 с. (30 др. арк.). Особисто автором написані дві статті розділу VІ:

Політика регіональної конвергенції в Євросоюзі. - С. 328-341 (0,7 др. арк.).

Регіональна політика України та постсоціалістичних країн Європи в контексті наближення до ЄС. - С. 342-356 (1 др. арк.).

Чужиков В.І., Загородній І.П. Потенціал вільних (спеціальних) економічних зон. Розд. 5.5 / Міжнародна інвестиційна діяльність: Підручник. За ред. д-ра екон. наук, проф. Д.Г. Лук'яненка. - К.: КНЕУ, 2003. - С. 324-342. (1,25 др. арк.).

Особисто автору належить типологія ВЕЗ, масштаби та особливості використання ВЕЗ у світогосподарській практиці, створення СЕЗ в Україні (0,6 др. арк.).

У наукових фахових виданнях:

Чужиков В. Регіоналізація у внутрішніх та зовнішніх вимірах // Міжнародна економіка: Зб. наук. пр. Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Вип. 28 / Відп. ред. В. Новицький. - К.: ІСЕМВ, 2000. - С. 183-191 (0,5 др. арк.).