Аналіз видів, форм та підстав відповідальності держав в міжнародному праві

Також цікавою є класифікація міжнародних правопорушень запропонована В.А. Василенком на підставі таких взаємозалежних і взаємообумовлених критеріїв:

1. значущість міжнародно-правових актів і характер регульованих ними правових відносин;

2. передбачуваний спосіб дій держави-правопорушниці;

3. міра соціальної небезпеки і характер наслідків міжнародного правопорушення [11, с. 168].

За цими критеріями можна виділити три основні види міжнародних правопорушень:

1. ординарні міжнародні правопорушення;

2. особливо небезпечні міжнародні правопорушення;

3. найтяжчі міжнародні злочини.

Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнародний злочин» одержано шляхом закріплення в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, який є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, США, Великобританією і Францією про судове переслідування і покарання головних військових злочинців європейських країн «осі» від 8 серпня 1945 р. У ньому міститься перелік міжнародних злочинів, за вчинення яких передбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських країн «осі» індивідуально або як члени організації, вчинили ці злочини.

Подальшого розвитку поняття «міжнародний злочин» набуло в ст. І Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р.[8]; ст. І Конвенції про незастосування терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р. [24]; ст. І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р. [25]; ст. 5 визначення агресії, затвердженій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. [26]. У цей самий історичний період намічається тенденція до визнання застосування державою першою ядерної зброї як міжнародного злочину. Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запропонувала вважати міжнародними правопорушеннями.

До другої половини XX ст. міжнародна доктрина починає поділяти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і правопорушення. А вже в 1966 р. Комісія міжнародного права в проекті статей про відповідальність держав, на підставі аналізу значного за обсягом фактичного матеріалу та різних напрямків міжнародно-правової доктрини запропонувала під час кодифікації відповідальності проводити різницю між деліктами і міжнародними злочинами. Зокрема в ст. 19 проекту «міжнародні злочини та правопорушення» зазначено:

1. Діяння держави, яке порушує міжнародне зобов'язання, є міжнародним протиправним діянням, незалежно від об'єкта порушеного зобов'язання.

2. Міжнародне протиправне діяння, яке виникло в результаті порушення державою міжнародного зобов'язання, настільки основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається, як злочин міжнародним співтовариством загалом, складає міжнародний злочин.

3. З дотриманням пункту 2 та відповідно до чинних норм міжнародного права міжнародні злочини можуть , зокрема, виникати внаслідок:

· тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має основоположне значення для забезпечення міжнародного миру та безпеки, такого як зобов'язання, що забороняє агресію;

· тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, що має основоположне значення для забезпечення права народів на самовизначення, тобто зобов'язання, що забороняє встановлення чи збереження силою колоніального панування;

· тяжкого та масового порушення міжнародного зобов'язання, яке має основоположне значення для захисту людської особистості, зокрема зобов'язання, що забороняє рабство, геноцид, апартеїд;

· Тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має основоположне значення для захисту навколишнього середовища, зокрема зобов'язання, що забороняють масове забруднення атмосфери та морів;

4. Будь-яке міжнародне протиправне діяння, що не становить собою міжнародного злочину відповідно до пункту другого є правопорушенням [18].

Отже міжнародні злочини - це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються, як злочини міжнародним співтовариством в цілому. Можна виділити такі їх ознаки:

1. здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями;

2. здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою;

3. зазіхають на міжнародний мир і безпеку;

4. загрожують основам міжнародного правопорядку;

5. спричиняють відповідальність держави, як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальність виконавців, що настає в рамках міжнародного, а в деяких випадках внутрішньодержавного права.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли до перших двох груп. Таким самим чином їх визначала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань, невиконання рішень міжнародних судів і арбітражі, порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення та інші. Ознаками міжнародних деліктів є:

1. такі діяння не мають характеру злочинів і не становлять суспільної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру;

2. можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами міжнародних правовідносин, що порушують положення приписів міжнародно-правових норм;

3. спричиняють відповідальність суб'єктів, що може виражатися у формі самообмежень, які випливають у результаті офіційного визнання протиправності поведінки суб'єкта [13, с. 385].

При вчиненні деліктів право на звернення до суду має лише держава, яка безпосередньо постраждала від протиправного посягання, тобто діє режим двосторонньої відповідальності. Дещо іншим є режим відповідальності за скоєння міжнародних злочинів, в такому разі до захисту можуть вдатися й інші суб'єкти міжнародного права в тому числі і все міжнародне співтовариство. Слід зазначити, що перелік міжнародних злочинів не є вичерпним, оскільки в майбутньому можуть з'явитися нові види злочинів.

Також варто згадати і про те, що незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, розпочатий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині іноді виділяють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

1. міжнародні злочини;

2. злочини міжнародного характеру;

3. інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти) [3, с. 172].

Зрозуміло, що злочини міжнародного характеру вчиняються фізичними особами не від імені держави і не її посадовими особами, але держава в багатьох подібних випадках могла, і повинна була б не допустити виникнення таких дій при належному правопорядку і ефективній діяльності державних органів. Тому за деякі кримінальні злочини міжнародного характеру, що були вчинені фізичними особами держава може нести матеріальну і нематеріальну відповідальність: відшкодовувати збитки, приносити вибачення.

Отже класифікація міжнародних правопорушень є важливим елементом в складі інституту міжнародної відповідальності, адже вона враховується і має істотне значення при визначенні виду і форми відповідальності. Проблема класифікації міжнародних правопорушень серйозно почала вивчатися у міжнародній та вітчизняній доктрині на початку ХХ ст., коли з'явилися перші праці вчених в яких приділялася увага класифікації міжнародних правопорушень, проблема класифікації та визначення міжнародних правопорушень також активно зачіпалася і в міжнародних нормативно-правових актах. Наслідком цього була робота Комісії міжнародного права яка вперше розділила міжнародні правопорушення на міжнародні злочини та міжнародні делікти, а також визначила перелік міжнародних злочинів, що не є вичерпним. Проведення розподілу правопорушень на делікти та міжнародні злочини зокрема призвело і до більш чіткого визначення форм та видів відповідальності, дозволило напрацювати процедуру притягнення держав правопорушниць до відповідальності, дозволило підвищити авторитет та визнання норм міжнародного права,я к єдиного регулятора міжнародних спорів. Втім проблема розподілу міжнародних правопорушень на нашу думку потребує додаткового доопрацювання зокрема в аспекті їх співвідношення із суміжними діяннями.

2.3 Відмежування міжнародних правопорушень від схожих діянь

Міжнародно-правова відповідальність наступає за вчинення міжнародних правопорушень, але міжнародні відносини постійно розвиваються, і тому в процесі взаємодії між державами виникають різного роду ситуації, які хоч і формально мають зовнішню схожість із міжнародними правопорушеннями, але не володіють усіма необхідними ознаками, через що і не можуть ставитися в провину державам. Мова йде про суміжні з міжнародним правопорушенням діяння.

Правильна кваліфікація поведінки держави, пов'язана не тільки з необхідністю встановлення ознак правопорушення, а й відділення їх від схожих з ними діянь, але таких, що не містять всіх необхідних ознак. Наявність необхідних ознак дозволяє не тільки кваліфікувати певну поведінку, як правопорушення, а й відокремити останнє від схожих діянь, таких, як недружній акт і злочини міжнародного характеру.

Під недружнім актом розуміють таку поведінку держави яка завдає шкоди іншим державам, але не порушує при цьому норм міжнародного права внаслідок чого і відсутнє правопорушення. Недружній акт порушує інтереси держави, які не захищені міжнародним правом. До таких дій відносяться: обмеження прав фізичних та юридичних осіб на території держави, підвищення митних зборів на товари, які ввозяться з певної держави, націоналізація іноземної власності. Недружнім актом можуть бути визнані зокрема і не коректні або образливі висловлювання політиків щодо іншої держави, оголошення «персоною нон ґрата» та інші [27, с. 308].

В разі недружнього акта кожна держава самостійно вирішує, яким чином їй реагувати на подібні дії, але якщо це не суперечить її зобов'язанням за договорами та нормам міжнародного права. Оскільки в міжнародному праві відсутня заборона на здійснення недружніх актів, основну роль в регулювання проблем, що виникають, виконують моральні та політичні засоби. Недружній акт суперечить принципу взаємності і може служити підставою для застосування реторсій [14, с. 135].

Як приклад недружнього акта можна згадати, конфлікт стосовно острова Тузла, що виник між Україною та Російською Федерацією. Також недружнім актом було визнано дії Міністерства закордонних справ Чехії, про ускладнення процедури отримання візи українськими громадянами для в'їзду та перебування на території цієї держави, суть якого полягала в необхідності проходження додаткових медичних перевірок громадянами України на предмет захворювання туберкульозом. У відповідь на такі дії Міністерство закордонних справ України запровадило аналогічні заходи стосовно чеських громадян.

Другим видом суміжних із міжнародним правопорушенням діянь являються злочини міжнародного характеру, вони зачіпають інтереси двох, декількох чи багатьох держав, тобто мають міжнародну небезпечність, вони є підставою для кримінального, а не міжнародно-правового покарання. Юридичною підставою для відповідальності за такі діяння є міжнародні угоди щодо боротьби з конкретними видами злочинів і прийняті відповідно до них внутрішньодержавні норми кримінального права. Боротьба з такими правопорушеннями передбачена нормами міжнародного права, але відповідальність фізичних осіб в таких випадках не є міжнародно-правовою [1, с. 319].

Злочин міжнародного характеру - це специфічне міжнародно-правове явище, що не пов'язане із діями держави її політикою чи інтересами оскільки вчиняється фізичними особам, дії яких мають приватний характер, і йдуть в розріз не тільки з нормами міжнародного права, а й з національним законодавством самої держави. Відповідальність за такі дії несе фізична особа. В той же час варто зазначити, що питання віднесення злочину міжнародного характеру до діянь суміжних з міжнародними правопорушеннями є дискусійним в науці міжнародного права, зокрема ряд науковців «К.А Бякишев, М.О Баймуратов відносять дане діяння до міжнародних правопорушень пропонуючи тривидову класифікацію міжнародних правопорушень: міжнародний злочин, злочин міжнародного характеру та міжнародний делікт» [2,3].

На нашу думку така класифікація має право на існування оскільки злочини міжнародного характеру посягають на найбільш загальні та основоположні міжнародні цінності, як мир, правопорядок, безпека всього світового співтовариства. А в деяких випадках держава також може нести відповідальність за шкоду заподіяну злочинними діями своїх громадян, що може проявлятися у вигляді сатисфакцій та репарацій. Однак вона є досить не досконалою з погляду на суб'єкта такого злочину та тих форм відповідальності, які застосовуються до міжнародних злочинців, що все ж робить міжнародний злочин ближчим до суміжних діянь а ніж до міжнародних правопорушень. Однак дане питання є дискусійним і потребує всебічного вивчення та дослідження.

Отже під злочином міжнародного характеру розуміють, діяння, фізичної особи, що зазіхає на права та інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій фізичних або юридичних осіб. Можна виділити такі ознаки злочинів міжнародного характеру:

1. зачіпають інтереси двох або декількох держав, юридичних осіб чи громадян;

2. здійснюються окремими фізичними особами без зв'язку із політикою держави;

3. спричиняють персональну відповідальність правопорушників, відповідно до внутрішнього права держави громадянами якої вони являються [28, с. 156].

Злочини міжнародного характеру в залежності від об'єкта посягання і ступеню міжнародної небезпечності класифікуються на такі групи:

1. Злочини проти стабільності міжнародних відносин: міжнародний тероризм, злочини на повітряному транспорті, захоплення заручників, викрадення ядерного матеріалу, незаконний обіг наркотиків та інші;

2. Фінансово-економічні злочини: підроблення грошей, легалізація злочинних доходів, контрабанда та інші;

3. Злочинні посягання на особисті права людини: рабство, работоргівля, торгівля жінками і дітьми, мордування;

4. Злочини, що здійснюються в відкритому морі: піратство, забруднення морського середовища;

5. Воєнні злочини міжнародного характеру: застосування заборонених засобів і способів ведення війни, мародерство та інші [28, с.157].

Зрозуміло, що злочини міжнародного характеру вчиняються фізичними особами не від імені держави і не її посадовими особами, але держава в багатьох подібних випадках могла, і повинна була б не допустити виникнення таких дій при належному правопорядку і ефективній діяльності державних органів. Тому за деякі кримінальні злочини міжнародного характеру, що були вчинені фізичними особами держава може нести матеріальну і нематеріальну відповідальність: відшкодовувати збитки, приносити вибачення.

Згідно загального правила фактичною основою міжнародної відповідальності являється міжнародне правопорушення. Однак разом з тим в міжнародному праві передбачені випадки відповідальності за здійснення дій, які самі по собі є правомірними і правопорушенням не являються. Так в сфері морського права допускається можливість огляду іноземних торгівельних кораблів, коли є достатні підстави підозрювати, що корабель займається піратством. Але, якщо ці підозри виявилися невірними і безпідставними, відповідному морському судну повинні бути відшкодовані витрати та збитки завдані таким безпідставним оглядом. Найчастіше таку відповідальність встановлюють за ті види діяльності, які пов'язані із джерелами підвищеної небезпеки, з великим ступенем ризику, - дослідження космосу, використання ядерної енергії, яке може призвести до забруднення навколишнього середовища [17, с. 556].

Покладення відповідальності за правомірну діяльність, призвело до появи правової концепції абсолютної відповідальності за невинне завдання шкоди. До нормативно-правових актів, що передбачають таку відповідальність відноситься наприклад, Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду завдану космічними об'єктами з 1972 р., ст. 11 якої встановлює, що держава яка здійснює запуск несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за шкоду, що була завдана її космічними об'єктами на поверхні землі, чи повітряному судну під час польоту [6].

Такий тип відповідальності не має підстав в звичайному праві, не є загальним принципом відповідальності і існує тільки в договірному праві. Тому абсолютна відповідальність не поширюється на випадки, що не є врегульованими спеціальним договорами.

В підсумку варто зазначити, що в міжнародно-правовій практиці мають місце діяння, які не є правопорушенням, але дуже схожі з ними. Відмежування суміжних діянь від міжнародних правопорушень здійснюється за рядом ознак зокрема, при вчиненні злочину міжнародного характеру відсутній суб'єкт міжнародного правопорушення, а саме держава, такі злочини вчиняються фізичними особами, які не можуть нести міжнародну відповідальність у тих формах в яких вона передбачена для держав. Ці злочини не мають нічого спільного з державою, вчиняються фізичними особами з приватних мотивів, хоча присутні і фактична і юридична підстава притягнення до відповідальності. При вчиненні злочину міжнародного характеру варто згадати і про необхідність наявності вини особи злочинця, тоді, як при притягненні держав до міжнародної відповідальності вина не є обов'язковою ознакою і здебільшого її доведення не потребується, і саме питання застосування категорії вини до держави в міжнародному праві є дискусійним. Недружній акт відрізняється від міжнародного правопорушення тим, що не порушує жодних норм міжнародного права, тобто відсутні такі ознаки правопорушення, як протиправність і караність, а якщо немає норми права, що визначає діяння міжнародним правопорушенням то відсутня юридична підстава притягнення до міжнародно-правової відповідальності. Міжнародне право не містить переліку засобів реагування держав на недружні акти залишаючи їм широкий вибір важелів впливу на суб'єкта, що вчинив недружні дії обмежуючи їх лише правомірністю такого реагування, яке не повинно мати характеру міжнародного правопорушення. Відповідальність за правомірні дії є винятком з загальних правил і має договірний характер

Розділ 3. Держава як суб'єкт міжнародно-правової відповідальності

3.1 Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності

Будь яка галузь, інститут чи норма права в тому числі і міжнародного поширює свій вплив на певне передбачене нею коло суб'єктів, яких вона наділяє певними правами, або на яких покладає відповідні обов'язки. Суб'єкт права є головним елементом будь якої правової системи адже без нього відпадає необхідність в правовому регулюванні. Не є виключенням і норми права міжнародної відповідальності, які поширюють свій вплив на певну специфічну сукупність суб'єктів, що вступають у взаємодію в сфері міжнародних відносин.

Суб'єктами права міжнародної відповідальності є суб'єкти міжнародного права. Основними суб'єктами міжнародного права являються держави. Їх політико-правова природа формує характерні риси міжнародного права, включаючи інститут міжнародно-правової відповідальності, але в контексті даного питання хотілося б приділити більше уваги іншим суб'єктам, міжнародного права, які можуть нести відповідальність за вчинення міжнародних правопорушень.

Одним із суб'єктів права міжнародної відповідальності може бути держава в процесі утворення, в першу чергу в випадку збройної боротьби народу за реалізацію права на самовизначення, тобто боротьби за свою незалежність. В статтях проекту про відповідальність держав цьому присвячено наступні положення ст. 10, яка говорить що: «Поведінка руху, повстанського чи іншого, якому вдається створити нову державу на частині території уже існуючої держави, або на іншій території під його управлінням розглядається, як діяння цієї нової держави, відповідно до норм міжнародного права» [18].

Міжнародні організації будучи суб'єктом міжнародного права, несуть відповідальність за власні діяння, а також за діяння деяких своїх органів чи посадових осіб. Відповідальність міжнародних організацій базується на їх правосуб'єктності, однак об'єм і рамки їх відповідальності неоднакові, а вони залежать від об'єму правосуб'єктності і природи міжнародних організацій.

В наш час положення про відповідальність міжнародних організацій передбачаються ряді міжнародних договорів. Наприклад в ст. 55 Статуту ООН передбачається відповідальність спеціалізованих органів в відповідних галузях (економічній, соціальній, культурній) [29]. Відповідно до договору про космос з 1967 р., міжнародна організація, несе відповідальність за виконання положень даного Договору, якщо вона здійснює відповідну діяльність в космічному просторі, включно із місяцем та іншими небесними тілами [30]. Згідно ст.ст. 5 і 12 Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду завдану космічними об'єктами 1972 р. міжнародна організація, що здійснює або організовує запуск космічного об'єкта несе відповідальність за будь яку шкоду завдану цим об'єктом [6]. Також міжнародно-правову відповідальність несуть і ті держави, що є учасниками такої міжнародної організації.

Відповідальність міжнародної організації при правопорушенні наступає незалежно від того порушена нею чи її органами норма міжнародного права, норма внутрішнього права організації чи норма внутрішньодержавного права [31, с. 53].

Міжнародні організації можуть виступати суб'єктами відповідальності по міжнародному публічному і міжнародному приватному праву. Для того щоб міжнародна організація понесла відповідальність необхідними є наявність її вини за порушення зобов'язання норми міжнародного права, а також завданий збиток чи шкода.

Міжнародні організації можуть нести, як політичну так і матеріальну відповідальність. Політична відповідальність може наступити в випадку прийняття міжнародною організацією дискримінаційних рішень, що обмежують держави чи групи держав, чи такі які стосуються державного суверенітету, за порушення договору щодо штаб квартири з державою перебування, або договору про співробітництво з іншими суб'єктами міжнародного права [2, с. 624].

Матеріальна відповідальність міжнародної організації може наступати за нанесення нею збитку в процесі діяльності, наприклад космічному просторі; за невиконання міжнародних зобов'язань де стороною являється дана організація; за нанесення збитку джерелом підвищеної небезпеки (наприклад автомобілем чи кораблем ООН); за порушення контрактів, недотримання санітарних норм та інші правопорушення. Але при цьому форми відповідальності, що діють відносно держав, ні в якому разі не можна переносити на міжнародні організації оскільки, форми відповідальності міжнародних організацій мають специфічні особливості:

1. не отримали розвитку конкретні форми політичної та матеріальної відповідальності;

2. при настанні матеріальної відповідальності разом із самою міжнародною організацією відповідальність не суть і держави, що є її учасниками.

Міжнародна організація може бути притягнута до міжнародної відповідальності за порушення законодавства країни перебування її штаб-квартири. Законодавчі органи багатьох держав прийняли відповідні нормативно-правові акти, про статус міжнародних організацій, що знаходяться на їхній території, і їх працівників, за порушення яких міжнародні організації можуть бути притягнуті до матеріальної відповідальності [2, с.28].

Міжнародна організація несе відповідальність за протиправні дії своїх виконавчих органів і персоналу. Міжнародний суд визначив, що ООН несе відповідальність за поведінку її органів і агентів. Наприклад, в 1957-1965 рр. ООН підписала із Бельгією, Італією,Швейцарією, Люксембургом і Грецією договір про відшкодування завданих збитків громадянам цих країн та майну цих громадян внаслідок операцій збройних сил ООН в Конго [2, с. 625].

Ці положення знаходять своє підтвердження в коментарі до статей про відповідальність міжнародних організацій: міжнародна в тому числі і міжурядова організація в відповідності до норм міжнародного права володіє самостійною правосуб'єктністю і несе відповідальність за власні дії, які вчиняються цією організацією, через діяльність її органів і посадових осіб.

Фізичні особи (громадяни держав та особи без громадянства) не являються суб'єктами міжнародно-правової відповідальності в разі скоєння ними міжнародного правопорушення навіть в тому випадку, якщо вони скоюють міжнародно-протиправне діяння являючись посадовою особою держави, чи її органів, а також посадовою особою міжнародної організації чи її органів. За такі правопорушення фізичні особи несуть кримінальну відповідальність в відповідності з діючим міжнародними договорами що передбачають покарання за міжнародно-протиправні діяння будь то міжнародні злочини, злочини міжнародного характеру чи міжнародні делікти. Також ці особи можуть нести кримінальну відповідальність за законодавствами країн громадянами яких вони являються, або на території яких вони постійно проживають [22, с. 196].

За вчинення окремих злочинів, наприклад за піратство чи угон повітряного судна, фізичні особи можуть бути притягнуті до відповідальності за внутрішнім законодавством держави, яка захопила піратів чи викрадачів повітряного судна. Так в 1990 р. група радянських громадян викрала в Карачі рейсовий літак Аерофлоту. Терористи здались місцевому спецназу і були засуджені до довічного позбавлення волі [2, с. 626].

До фізичних осіб також застосовуються положення Конвенції про незастосування строків давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р., конвенцій, що передбачають видачу злочинців по деяким видам злочинів, та що були прийняті державами з метою надання правової допомоги по кримінальним, сімейним, цивільним справам [24]. Головний принцип якого притримуються майже всі держави, полягає в невідворотності покарання, за вчинене міжнародне правопорушення, особливо за міжнародний злочин, що посягає на життєво важливі інтереси більшості держав, або всього міжнародного співтовариства.

В середині 90-х років ХХ ст. з метою притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності були створені Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були скоєні на території колишньої Югославії та Міжнародний Кримінальний трибунал для судового переслідування осіб відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території Руанди, і громадян Руанди відповідальних за геноцид та інші подібні порушення на території інших держав. Ці трибунали наділені правом здійснювати судове переслідування фізичних осіб відповідальних за: вбивства, винищення, депортацію, работоргівлю, тортури, зґвалтування, переслідування за політичними расовими чи етнічними мотивами, та іншими актами, що мають характер особливої жорстокості, та які є чужими людяності та цивілізованому суспільству[ 32, с. 60].

Міжнародна конференція 17 червня 1998 р. в Римі прийняла статут Міжнародного кримінального суду ООН [33]. Цей міжнародний нормативно-правий акт затвердив створення Міжнародного кримінального суду. Даний орган міжнародної судової юрисдикції був визнаний постійно діючим органом, що уповноважений здійснювати юрисдикцію по відношенню до осіб відповідальних за найбільш серйозні злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства. Також даним Статутом були врегульовані питання статусу Міжнародного кримінального суду, дано перелік злочинів, які підпадають під його юрисдикцію, визначено основні принципи його діяльності, склад суду, процедуру та процесуальні аспекти здійснення правосуддя, права та обов'язки осіб, що беруть участь в судовому процесі, а також врегульовано низку інших питань, які мають найбільш основоположне значення для функціонував Міжнародного кримінального суду та здійснення ним своїх функцій [33].

Після рішення Міжнародного суду у справі «Барселона Тракшн» в якому було визнано в якому було визнано існування зобов'язань по відношенню до світового співтовариства, в літературі виникли активні дискусії про можливість визнання міжнародного співтовариства специфічним суб'єктом міжнародного права а значить і міжнародної відповідальності [13, с 378]. Але вбачається, що міжнародне співтовариство не відповідає критеріям суб'єкта міжнародного права, адже воно не в змозі користуватися та реалізовувати ті права які випливають із статусу суб'єкта міжнародного права, а також нести відповідні обов'язки, включаючи зобов'язання із правовідносин відповідальності. Іншими словами воно не може здійснювати міжнародну правосуб'єктність.

В даному випадку по суті мова йде про захист і інтересів найбільшої соціальної системи, що здійснюється суб'єктами міжнародного права та створеними ними організаціями, тому правильно буде розглядати міжнародне співтовариство, як беніфіціарій міжнародного права. Саме таким чином був визначений статус світового співтовариства членами комісії міжнародного права.

Отже коло суб'єктів міжнародної відповідальності включає в себе державу, що на нашу думку є головним суб'єктом міжнародної відповідальності, міжнародні організації, що можуть нести відповідальність передбачену в їхніх статутах, міжнародних договорах, та деякі види міжнародної відповідальності (матеріальної та нематеріальної) із врахуванням їх специфічного статусу в міжнародному праві. Фізичні особи не можуть бути суб'єктами міжнародної відповідальності і за вчинення злочинів міжнародного характеру несуть кримінальну відповідальність в тому числі і міжнародну, в окремих випадках відповідальність за дії фізичних осіб може нести і держава.

Проблемними в науці міжнародного права є визначення статусу держави в процесі утворення та світового співтовариства, як суб'єктів міжнародної відповідальності. При чому, якщо статус перших в більшості врегульований рядом загальних міжнародно-правових норм, то щодо визначення статусу світового співтовариства існує багато невизначених питань, що не врегульовані нормами міжнародного права і не досліджені в теорії.

3.2 Підстави міжнародно-правової відповідальності держав

Проблема підстав міжнародно-правової відповідальності держав справедливо привертає увагу вітчизняних і зарубіжних вчених в галузі міжнародного права, які досліджували її під різними кутами зору. Серед вітчизняних теоретиків міжнародного права найбільш значні у цій галузі праці належать професору В.А. Василенку [11].

Підстави міжнародно-правової відповідальності можна визначити, як передбачені нормами міжнародного права об'єктивні та суб'єктивні ознаки. Відповідальність в міжнародному праві настає за наявності певних підстав, що розуміються в двох значеннях: на підставі чого і за що виникає відповідальність.

Підстави міжнародної відповідальності поділяються на юридичні (нормативно-правові) та фактичні (юридико-фактичні) між яким існує тісний взаємозв'язок. З одної сторони, якщо право не містить обов'язку здійснити певні дії, або заборони на здійснення таких дій, то не може йти мова про правопорушення, а значить і про відповідальність. Але з іншої сторони - якщо в поведінці суб'єкта відсутні ознаки правопорушення, то питання про відповідальність також виключається. Деякі науковці, зокрема М.О. Баймуратов виділяють також процесуальні підстави міжнародної відповідальності [3, с.163].

Юридичні підстави відповідальності держав за міжнародні правопорушення можна визначити, як сукупність юридично обов'язкових приписів, що містяться в міжнародних правових актах, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується, як міжнародне правопорушення. Комісія з міжнародного права у проекті статей про відповідальність 2001 р. у ст. 3 зазначає: «діяння держави може бути кваліфіковане, як міжнародно-протиправне лише на підставі норм міжнародного права. На таку кваліфікацію не може вплинути кваліфікація такого ж діяння, як правомірного згідно з внутрішньодержавним правом» [18]. Але також слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів дотримуватися її приписів, які містить міжнародне правило поведінки. Юридичні підстави відповідальності можуть міститися в будь-яких джерелах міжнародного права й інших актах, що фіксують обов'язкові для держави правила поведінки.

Професор В.А. Василенко до юридичних підстав відповідальності держави відносить лише юридично дійсні міжнародні зобов'язання закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяє їх на три основні групи:

1. міжнародний договір і міжнародний порядок;

2. рішення міжнародних судів і рішення міжнародних міжурядових організацій, що мають обов'язкову силу;

3. окремі односторонні міжнародно-правові акти держав [11, с. 368].

Міжнародний договір і міжнародний порядок (міжнародний звичай) справедливо посідають перше місце в ієрархії джерел юридичних основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнародних договорів не мають юридичної чинності, що закріплено в ст.ст. 18 - 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. [20].

Хоч міжнародний звичай належить до цієї групи юридичних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжнародного договору. Це зумовлено тим, що в сучасний період розвитку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно звузилася на фоні значного розвитку договірного регулювання міжнародних відносин. Проте міжнародно-правовий звичай залишається особливою формою і засобом, що закріплює визнання певного способу поведінки держав як юридично обов'язкового правила їх взаємовідносин.

Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, то вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Суд встановлює факт правопорушення визначає вид і форму відповідальності держави правопорушника. При цьому він не створює нових норм права, але в його рішеннях містяться певні визначені зобов'язання щодо правопорушника і права держави, що зазнала шкоди в результаті правопорушення, що мають індивідуальний характер, як для даних держав так і для конкретних ситуацій задля врегулювання яких ці рішення і були створені.

Загальноприйнятим є те що, передаючи спір на розгляд міжнародного суду сторони беруть на себе зобов'язання підкоритися прийнятому рішенню. При цьому сторони виходять із того, що основою обов'язкової сили таких рішень є приписи норм міжнародного права [34, с.43].

У даному контексті професор В.А. Василенко розрізняє дві типові ситуації:

1. коли рішення виноситься у зв'язку з правом домаганнями сторін, що сперечаються, які не є наслідком міжнародного правопорушення;

2. коли рішення виноситься у справі про порушення приписів міжнародно-правового акта [11, с. 370].

У першому випадку суд встановлює нові права та обов'язки сторін щодо предмета спору, а у другому - факт правопорушення, визначаючи види і форми відповідальності держави-правопорушниці.

Рішенця міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридично обов'язковий характер вони приймають вигляд резолюцій, постанов, декларацій, в разі якщо їм надається загальнообов'язковий характер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є джерелом як повноважень, так і обов'язків держав-членів. Наприклад, Статут ООН встановлює обов'язкові для його членів свої власні правила процедури (ст. 21), бюджет ООН і розподіл витрат між членами (ст. 17), порядок призупинення здійснення прав і привілеїв членам організації (ст. 5) тощо [29].

В окремих випадках юридичною підставою міжнародної відповідальності держави можуть визнаватися її односторонні акти шляхом прийняття яких держава покладає на себе міжнародні зобов'язання і які визнаються іншими державами. Такі акти можуть проявлятися у формах декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання.

Такими зобов'язаннями можуть бути: проголошення вільного транзиту через її територію; встановлення визначеної ширини територіальних вод; надання дозволу на вилов риби іноземними кораблями в морській економічній зоні; використання ресурсів континентального шельфу та інші. В таких випадках держава не має права в односторонньому порядку до завершення відповідних дій інших держав або без їх попереднього повідомлення припиняти виконання одностороннього зобов'язання.

Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В.Л. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами [11. с. 371].

Ще виразніше з цього приводу висловлюється І.І. Лукашук зазначаючи, що «коли одна держава, з огляду на конкретні обставини односторонньої декларації іншої держави. почала на цій підставі певні дії і зміна декларації може завдати їй збитків, то така зміна неправомірна до завершення відповідної дії» [13, с. 391].

В 1974 р. Міжнародний суд ООН виклав наступну думку: «загальновизнано, що декларації складені шляхом прийняття односторонніх актів, що стосуються правової або фактичної ситуації, можуть мати своїм наслідком створення нових зобов'язань... Зобов'язання такого характеру покладають обов'язок на державу навіть в тому випадку якщо вони були прийняті не в результаті переговорів».

Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини. Під фактичними підставами міжнародно-правової відповідальності розуміють - саме те за що настає відповідальність, тобто це є певний юридичний факт, а саме міжнародне правопорушення. Саме міжнародне правопорушення виступає, як фактична підстава притягнення держави порушниці до міжнародної відповідальності. Розглядаючи поняття юридичного факту французький вчений Жан Тускоз виділяє такі дві його ознаки:

1. незаконність юридичного факту;

2. осудність [19, с. 376].

За Ж. Тукозом підставою для відповідальності є неправомірність, яка виявляється у діях чи бездіяльності, що порушують міжнародне зобов'язання. Цей звичаєвий принцип застосовується у багатьох судових та арбітражних рішеннях.

Неправомірність може призвести лише до простого відшкодування завданої шкоди, але вона також може викликати впровадження санкцій. Порушення головних зобов'язань щодо захисту фундаментальних інтересів міжнародного співтовариства може кваліфікуватися як міжнародний злочин.

Держава - це єдиний соціальний організм всі функції якого здійснюються через систему державних органів. Тому вирішуючи питання про притягнення держави до міжнародно-правової відповідальності, необхідно встановити коло органів, за які вона несе відповідальність [14, с. 134]. Стаття 5 проекту статей про відповідальність держав формує загальне правило за яким: «поведінка будь якого органу державної влади, що має такий статус відповідно до норм внутрішнього законодавства держави, розглядається згідно міжнародного права в разі якщо в вказаному випадку цей орган діяв в якості такого, як дія цієї держави» [18]. Іншими словами будь-яка інстанція повинна володіти статусом державного органу для того, щоб її діяння розцінювалося, як діяння держави, а вже визначення системи органів державної влади відноситься до внутрішньої компетенції кожної держави.

Наступні статті проекту конкретизують загальне правило і встановлюють, що не має значення до якої конкретної гілки влади належить державний орган - виконавчої, законодавчої чи судової, а також який міжнародний чи внутрішньодержавний характер мають його функції. Тому презумпція виглядає так, що держава несе міжнародну відповідальність за дії будь яких своїх органів незалежно від їх функцій. За словами уругвайського професора Е.Х. де Аречагі «держава відповідальна за свої органи, тільки за свої органи і за всі свої органи» [14, с.134].

Виходячи з цих загальних положень можна відмітити наступні найбільш характерні випадки. Постійна палата міжнародного правосуддя в одному із судових засідань відмітила, що держава, яка прийняла певне визначене зобов'язання, в будь якому випадку повинна внести поправки у внутрішнє законодавство. Це означає, що вона приймає на себе відповідальність, як у випадку видання таких що не відповідають прийнятому зобов'язанню законів, так і при відсутності, або неприйнятті відповідних нормативно-правових актів. Згідно ст. 27 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів держава «не може посилатися на положення внутрішнього законодавства в якості виправдання за невиконання нею договору» [20].

В рівній мірі держава несе відповідальність за дії своїх виконавчих органів перш за все уряду. Це можуть бути неправомірні рішення чи дії посадових осіб, що наносять збитки іноземній власності чи громадянам.

Варто також чітко розрізняти випадки відповідальності господарський, політичних, громадських та інших організацій, що не являються органами держави і не діють від її імені. Міжнародній практиці були відомі випадки, коли суди намагались покласти на державу відповідальність за діяльність господарських організацій.

Рішення, що приймається будь якою судовою інстанцією являється рішенням судового органу. Держава може уповноважити судові органи застосовувати міжнародні договори, але якщо суди виносять рішення з порушенням міжнародних зобов'язань, або відмовляються застосовувати міжнародний договір чи не можуть його застосувати через неприйняття необхідних законодавчих змін, тоді сама держава стає відповідальною за порушення договору. Міжнародна практика знає випадки відповідальності федеративних держав за дії урядів суб'єктів федерації. В кожній конкретній ситуації все залежить від статусу суб'єктів і якщо вони мають відповідні права в сфері зовнішніх відносин, можуть приймати на себе міжнародні зобов'язання, то вони, відповідно несуть відповідальність за них [35, с. 193].

Різні наслідки мають дії індивідів, які були вчиненні ними в зв'язку з діяльністю держави. Проект статей про відповідальність держав констатує, що поведінка осіб розглядається, як діяльність держави, якщо встановлено, що ця особа або група осіб фактично діяли від імені держави [18]. Як приклад можна назвати організацію та відправлення озброєних груп і банд на територію іншої держави, виконання окремими особами доручень державних органів на іноземній території та інші.

Відповідно, як загальне правило можна виділити наступне: держава несе відповідальність за дії всіх своїх органів, а також за дії окремих фізичних осіб, що здійснюють прерогативи державної влади та за нездійснення необхідних дій за правопорушення, що вчиняються особами, які знаходяться під її юрисдикцією. За деякими договорами держава несе відповідальність за всю національну діяльність, як органів державної влади, так і будь яких фізичних та юридичних осіб.

Окремі автори виділяють також процесуальні підстави міжнародної відповідальності під якими розуміють - процедуру розгляду справ про правопорушення та порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений в міжнародно-правових актах, в інших його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує заходи відповідальності [3 с. 163].

Отже, для того щоб кваліфікувати діяння держави, як міжнародне правопорушення необхідно визначити наявність підстав притягнення до міжнародної відповідальності. Такі підстави поділяються на юридичні, фактичні і процесуальні. Під юридичною підставою розуміють наявність норми, що кваліфікує діяння, як протиправне, або встановлює заборону на його вчинення. Фактичну підставу становить саме правопорушення. Під процесуальними підставами розуміють порядок здійснення, реалізації відповідальності. При цьому варто зазначити, що наявність перших двох підстав є обов'язковою в той час як процесуальна підстава може бути і відсутня. Варто також зважати і на те, що вирішення питання про те чи являється певне конкретне діяння держави порушенням міжнародних зобов'язань і фактичною основою міжнародної відповідальності, залежить від наявності в ньому необхідних ознак правопорушення.

3.3 Обставини, що виключають міжнародно-правову відповідальність держав

За загальним правилом будь яка протиправна поведінка, тобто така яка не відповідає нормам міжнародного права, або навпаки прямо ними передбачена тягне за собою настання несприятливих наслідків для порушника у виді міжнародної відповідальності. Однак на практиці виникають ситуації коли держава не має об'єктивної можливості запобігти правопорушенню, або коли правопорушення стається всупереч її волі, чи з незалежних від держави обставин. В таких випадках відповідальність за фактично вчинене правопорушення може не наступати. Як і будь яка система права міжнародне право визначає обставини, що виключають протиправність поведінки, яка не відповідає зобов'язанням держави.

Згідно із загальними принципами міжнародної відповідальності держав будь-яке міжнародно-правове протиправне діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове протиправне діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому слід правильно оцінити позицію, яка склалася в доктрині міжнародного права і відповідно до якої з цих основних принципів не може бути жодних винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Проте в процесі міжнародного спілкування держав часто виникають ситуації, за яких при оцінці поведінки держави складно зробити висновок про наявність у ній міжнародно-протиправної дії. Вони є тоді коли мають місце обставини, які обов'язково повинні враховуватися при такому аналізі.

В повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі виконанню їх у строк, або зумовлюють неможливість їх виконання. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави через відсутність протиправного діяння держави. Поряд із ними також можуть існувати і обставини, що пом'якшують міжнародно-правову відповідальність держав [36, с. 18].

Обставини, що виключають протиправність діяння держави повинні бути фактичними ситуаціями або юридичними фактами, за наявності яких поведінка держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, не є міжнародно-протиправною і тому не має наслідку міжнародно-правової відповідальності Вони повинні бути юридично значущими і відповідно визначатися нормами міжнародного права, при цьому міжнародне право не допускає посилань на обставини, що звільняють від відповідальності при вчиненні міжнародних злочинів, що знайшло своє відображення і в проекті статей про відповідальність держав [18]. Розрізняють дві групи обставин: обставини, які виключають виникнення міжнародно-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.

В першому випадку поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфікується, як правопорушення, визнається правомірною, та не породжує відповідальності. В другому - це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка наступає за правопорушення, фактично не здійснюється і не реалізується [14, с. 141].

Відмінність між поведінкою держави за обставин, що звільняють від відповідальності, та поведінкою, яка не є правопорушенням, полягає в тому, що перша формально має всі ознаки складу міжнародного правопорушення, тоді як друга лише зовні схожа на правопорушення, але не містить усіх його ознак.

Теорія та практика намагаються узгодити критерії звільнення від міжнародно-правової відповідальності, зокрема Комісія міжнародного права ООН при підготовці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 р. ст. 29 - 34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

1. згода держави;

2. відповідні заходи щодо міжнародно-протиправного діяння;

3. форс-мажор і непередбачений випадок діяння;

4. лихо;

5. стан необхідності;

6. самооборона [18].

Згода держави на вчинення іншою державою певної дії, що не відповідає зобов'язанню останньої щодо першої держави, якщо така згода належним чином зафіксована, виключає протиправність дії стосовно цієї держави оскільки дія перебуває в межах вищезазначеної згоди. Як обставина, що звільняє від міжнародно-правової відповідальності згода держави визначена в ст. 29 проекту комісії [18]. Слід мати на увазі також, що поза межами такої згоди дії міжнародного зобов'язання залишаються незмінними. Як приклад можна назвати введення на державну територію воєнізованих формувань іншої держави, що зазвичай розцінюється, як серйозне порушення суверенітету держави, або, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана міжнародним правопорушення, якщо вона здійснена на прохання держави, або за згодою держави. В 1987 р. на територію Шрі-Ланки були введені індійські війська за взаємною згодою для боротьби проти угрупування ТОТІ. Також на практиці часто зустрічаються випадки коли одна держава дозволяє іншій здійснювати транзит через її повітряний простір, або використовуючи її внутрішні води [2, с. 623].

Отже таку згоду можна фактично визначити, як міжнародну угоду, що виникає між уповноваженим та зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його в конкретному встановленому випадку.

Виключення відповідальності держави в разі згоди настає за таких умов:

1. згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

2. згода повинна бути чітко вираженою, а не такою, що припускається;

3. згода повинна бути чітко виражена та висловлена передувати вчиненню дії у часі;

4. діяння, на вчинення якого отримана згода, має відбуватися в межах узгоджених умов, що стосуються місця, часу, засобів, та інших обставин діяльності зобов'язаної держави;

5. Згода повинна бути юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства.

Проте міжнародне право ставить і певні вимоги до уповноваженої держави, що надає згоду, такими є:

1. уповноважена держава вправі надавати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах власної території, а також стосовно своїх суверенних прав та юрисдикції, що діють в межах недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море);

...