Аналіз видів, форм та підстав відповідальності держав в міжнародному праві

2. Згода уповноваженої держави не може бути дана на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права, наприклад згода на використання своєї території для вчинення акта агресії стосовно третьої держави [3, с.176].

Заходи у відповідь на міжнародно-протиправну дію є правомірними з погляду міжнародного права діями держави на протиправні дії іншої держави. Відповідні заходи, як обставина, що виключає відповідальність держави передбачені в ст. 30 проекту статей про відповідальність [18].

Відповідні заходи також можуть порушувати міжнародні зобов'язання, але саме їхній відповідний характер виключає відповідальність за них. Таким чином, дії держави стосовно держави-правопорушника, з погляду міжнародного права будуть правомірними тому, що є провина самої потерпілої сторони і тому йдеться про закономірні відповідні заходи. Санкції такі можуть застосовуватися не тільки потерпілою державою, але й також за її дорученням компетентною міжнародною організацією, це може бути ООН або відповідна міжнародна організація регіонального рівня.

Здійснення відповідних заходів завжди підпорядковано відповідним критеріям, на основі яких вони застосовуються, і які випливають з міжнародно-правової відповідальності держав. Зокрема йдеться про те, що відповідні заходи насамперед не повинні порушувати критерію (принципу) пропорційності, згідно якого вісі заходи у відповідь повинні мати адекватний вчиненому правопорушенню характер [37, с. 22]. Тобто не можна вжити заходи у відповідь на ординарне правопорушення, бути такими самими, як ті, що вживаються у відповідь на найтяжчі міжнародні злочини.

Міжнародно-правова доктрина передбачає, що санкції застосовуються лише в разі безуспішності законних вимог, потерпілої держави. Найбільш поширеним відповідним заходом є відмова держави від виконання зобов'язання, що було порушено іншою стороною.

Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід'ємне право держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад [29], цим самим створюючи виключення з принципу незастосування сили. Однак це зовсім не означає, що при самообороні держава може порушувати всі загальні зобов'язання. Мова йде про недопустимість порушення зобов'язань з гуманітарного права, чи в сфері захисту прав людини або законів та звичаїв ведення війни, що підкреслювалось Міжнародним судом. Також варто мати на увазі, що випадок самооборони здійснює деякий вплив і на зобов'язання щодо держав, які не беруть участі в збройному конфлікті, так званих нейтральних держав [13, с. 387].

Законність самооборони означає відповідність її певним критеріям чи умовам, а саме:

1. Наявність збройного нападу на державу з боку іншої держави, що створює надзвичайно серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності;

2. самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН не буде вживати заходів, необхідних для підтримання міжнародного миру та безпеки;

3. Рада Безпеки ООН має бути негайно повідомлена про вжиті заходи самооборони;

4. Такі заходи не стосуються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі підтримки або відновлення міжнародного миру та безпеки.

Наявність агресії - перша та безперечна умова правомірності самооборони. Самооборона також передбачає дотримання принципу пропорційності. Стаття 34 проекту статей про відповідальність держав, що називається «самооборона» визначає: «протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, відповідно до Статуту ООН» [18].

Таким чином, самооборона розглядається, як припустимий засіб захисту територіальної цілісності та політичної незалежності держави, що зазнала збройного нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена статутом ООН система колективної міжнародної безпеки. За всієї можливої багатогранності розгляду цього питання в теоретичному плані слід мати на увазі, що основна мета законної оборони має полягати в захисті держави.

Форс-мажор (непереборна сила) і непередбачений випадок (непередбачувані зовнішні події) також виключають протиправність дій держави. Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане непереборною силою або непередбачуваною подією, яка не піддавалася контролю з боку держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного зобов'язання. Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чітко визначеної різниці між ними. У разі непереборної сили держава повністю позбавлена можливості запобігти зашкодженою іншій державі, виявити свою волю щоб змінити ситуацію.

Мова може йти або про природні явища (землетруси, епідемії, паводки), або про непередбачувану діяльність людей (катастрофа на атомній електростанції, або інша катастрофа техногенного характеру, громадянська війна). Такі випадки, за висловом Г.В. Ігнатенка характеризуються «вольовою непричетністю держави» [14, с. 142]. Вони можуть мати місце при зруйнуванні об'єктів іноземної власності на території держави в результаті землетрусу або воєнних дій. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам міжнародного зобов'язання, або встановити, що дана її поведінка не відповідає належному.

Слід зазначити, що форс-мажор, як підстав для звільнення від міжнародної відповідальності передбачена не тільки в Статуті ООН, а також і в інших нормативно-правових актах, наприклад в ст. 18 Конвенції ООН з морського права 1982 р [38], Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою в ст. 111 виключає відповідальність, якщо шкода «є наслідком акту війни, воєнних дій громадянської війни, повстання чи природного явища виключного і невідворотного характеру…» [39].

У міжнародному праві ведуться дискусії стосовно поняття обставин непереборної сили. Вони пов'язані з поглядами деяких авторів на чинники непереборної сили, як на явища природи, так і на наслідки діяльності людини. Інша група авторів розглядає чинники непереборної сили тільки, як природні явища. Очевидно, що тлумачення, яке враховує наслідки діяльності людини, більш глибоко розглядає чинник непереборної сили. Достатнім буде уявити собі революційні події в середині країни, масові безладдя і стихію громадянської війни, щоб переконатися у вольовій непричетності держави до цих подій. Такі колективні дії людей мають в міжнародних відносинах не менш непереборний характер, ніж дії стихійних сил природи.

Також слід зазначити, що в міжнародній практиці мають місце договори, за якими держава приймає на себе зобов'язання по відверненню певної ситуації, або іншими словами бере на себе ризик її виникнення і в такому випадку держава не може посилатися на форс-мажор, як на підставу для звільнення від міжнародно-правової відповідальності [13, с. 388]. Водночас слід враховувати, що держава не може посилатись на форс-мажор або непередбачуваний випадок в ситуації, виникненню якої вона сприяла своєю поведінкою.

Під стихійним лихом розуміють ситуацію, при якій представники держави під впливом сил природи або аварії змушені не дотримуватися міжнародного зобов'язання, оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довірених їм осіб. Випадок лих має схожість із форс-мажором, але форс-мажор відрізняється від лиха тим, що він не містить елементу свободи вибору [13, с. 388]. В випадку лиха мають місце не лише вольові дії, але й свідоме порушення міжнародного зобов'язання. Таким чином, дії суб'єкта, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії органу або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які перебувають у надзвичайній небезпеці.

Чинник можливості лиха враховувався при розробці Міжнародної конвенції про запобігання забрудненню моря нафтою 1954 р [40]. У ній, зокрема, вказується: «що при загальній забороні виливання нафти чи нафто водяної суміші з будь якого судна ці норми конвенції ці норми конвенції не застосовні, якщо виливання нафти або нафто водяної суміші робилося з метою забезпечення безпеки судна, запобігання пошкодженню судна чи вантажу, або порятунку людських життів на морі». Фактично наявна, екстремальна ситуація, за якої є вольова дія посадової особи, що свідомо порушує міжнародно-правові норми, з метою запобігання трагічним наслідкам. Також лихо, як обставина, що виключає відповідальність держави передбачена в ст. 98 Конвенції ООН з морського права 1982 р. [38].

Найбільш яскравим прикладом ситуації крайнього лиха є дії капітана морського судна, що потерпає від лиха, який шукає укриття від шторму в іноземному порту, без відповідного на це дозволу, або пілот літака чи іншого літаючого апарату без дозволу здійснює вимушене приземлення на території іноземної держави, з метою запобігти неминучій катастрофі і врятувати життя пасажирів, або капітан судна, що відмовляється від врятування життя потопаючого, через загрозу загибелі власного судна і довірених йому пасажирів. В зазначених випадках формально мають місце міжнародні порушення кордонів іншої держави і зобов'язання надавати допомогу в морі всім тим хто потерпів лихо, проте ці дії відбулися в наслідок надзвичайних обставин.

Протиправність діяння держави не виключається, якщо ця держава сприяла виникненню ситуації крайнього лиха та якщо така поведінка могла викликати порівняне або ще тяжче лихо. Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що зазнав серйозної аварії, і може спричинити ядерний вибух в порту іншої держави, де він намагається укритися і провести необхідний ремонт [2, с. 624]. В цьому випадку під загрозу буде поставлено життя величезної кількості людей і виникне можливість завдання найтяжчих наслідків. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.

Стаття 33 проекту статей про відповідальність держав Комісії міжнародного права встановлює: «що посилання на стан крайньої необхідності, як на підставу для виключення протиправності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було єдиним засобом захисту від тяжкої та неминучої загрози та не завдало значних збитків іншій державі, щодо якої існує міжнародне зобов'язання» [18]. Посилання на стан необхідності можливе за наявності таких критеріїв:

1. абсолютно незвичайний і непередбачуваний характер ситуації на яку посилається держава;

2. неминучий характер небезпеки, що загрожує життєво важливим інтересам держави та її населенню;

3. неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами;

4. тимчасовий характер дії, обмежений рамками небезпеки.

Існують умови, що позбавляють державу права посилатися на стан необхідності, а саме:

1. міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми загального міжнародного права;

2. міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає таку можливість;

3. держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необхідності.

Стан крайньої необхідності, як обставина, що виключає міжнародно-правову відповідальність викликає багато дискусій в наукових колах. Зокрема А.І. Полторак вказує на те що: «посилання на стан крайньої необхідності, воєнної необхідності - часто використовувалися для виправдання воєнних злочинів» [41]. На нашу думку дуже вдалим є вислів А.І. Полторака про те, що: «необхідність - це хитрощі, винайдені для того, щоб узаконити сваволю» [41]. В реальних міжнародних відносинах практично не піддаються оцінці категорії «єдиного засобу захисту істотного інтересу та суттєвого збитку завданого істотному інтересу держави». Адже на практиці важко визначити, який саме інтерес є істотним, тому що при зіткненні інтересів двох і більше держав встановити чиї інтереси є більш істотними неможливо. В таких оцінках моральне міркування може важити більше аніж юридичне.

Також на практиці серйозні утруднення виникають при визначенні того, чи є недотримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого чи істотного інтересу. Тому при посиланні держав на стан крайньої необхідності, як на обставину, що звільняє від міжнародної відповідальності, перш за все необхідно значну увагу приділяти випадкам недопустимості посилань на стан необхідності.

Стосовно посилання на стан крайньої необхідності міжнародним правом встановлено досить жорсткі правила це пов'язано перш за все можливістю зловживань цією обставиною з боку держав винних у вчиненні міжнародних правопорушень. Саме через це деякі рішення іноземних арбітражів взагалі не приймали до уваги посилання на стан крайньої необхідності. Але на даний момент ситуація прояснилася, так Міжнародний Суд ООН в рішенні по справі «Габчіково - Надьмарош» вказав, що: «стан необхідності визнано звичайним міжнародним правом в якості обставини, що виключає протиправність діяння, що порушує міжнародне зобов'язання. При цьому суд підкреслив, що така обставина може бути прийнята тільки в порядку виключення» [42, 13, с. 389]. Міжнародний суд також зазначив, що: «навіть в разі якщо буде встановлено наявність стану крайньої необхідності, це не є підставою для припинення договору… як тільки стан необхідності зникає, знов виникає обов'язок виконувати договірні зобов'язання».

В висновку варто зазначити, що заходи відповідальність до держав за вчинені міжнародні правопорушення можуть і не застосовуватися, якщо мають місце обставини, що виключають міжнародну відповідальність. До таких обставин належать: згода держави, відповідні заходи, самооборона, форс-мажор і непередбачений випадок, стихійне лихо і стан необхідності. Жодна з перерахованих обставин, що виключають протиправність діяння і не може бути виправданням при порушенні імперативних норм міжнародного права. Так на масове порушення прав людини чи геноцид не можна відповідати такими самими діями, а договір який не відповідає нормам міжнародного права є недійсним. Необхідно зважати і на те, що посилання на обставини, що виключають відповідальність, жодним чином не відміняє існуючих зобов'язань держави, виконання яких відновлюється після зникнення відповідних обставин, а також не стосуються відшкодування матеріальної шкоди, що була завдана відповідним діянням.

3.4 Особливості застосування міжнародно-правових санкцій

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Цей принцип дістав своє закріплення в ряді найбільш основоположних міжнародних актів.

Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції. В історичному аспекті санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги, але в міру становлення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій у першу чергу була викликана створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконують їх неналежним чином. Отже, будучи елементом правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки у сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції - це примусові заходи як збройного, так і не збройного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення [27, с. 321]. Санкції в міжнародному праві можна визначити, як заходи так званої вторинної відповідальності, тобто відповідальності, що настає за невиконання обов'язку відновити порушене право (первинна відповідальність). При цьому примус має бути правомірним, як за підставою та метою, так і за методами обсягу. Правомірність визначається насамперед за критерієм відповідності основним принципам і цілям міжнародного права.

В теорії міжнародного права також існує думка стосовно того, що під санкціями слід розуміти лише ті, які здійснюються міжнародними організаціями. Що ж стосується держав то прийняті ними заходи слід вважати контрзаходами. Така термінологія знайшла відображення й в роботі комісії міжнародного права.

Варто також зазначити що в доктрині міжнародного права немає єдиної думки стосовно самостійної правової природи санкцій. Одні вчені відносять їх до політичної відповідальності, інша група науковці вважає, що міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності. На нашу думку дане питання є дискусійним і потребує подальшого вивчення та дослідження.

Застосування санкцій спрямовано на досягнення таких цілей: припинення правопорушення, відновлення порушених прав, забезпечення відповідальності правопорушника [22, с. 60]. Слід зазначити такі особливості застосування санкцій:

1. застосовуються тільки ті санкції, що безпосередньо дозволені міжнародним правом;

2. вони не можуть мати попереджувального характеру, тому що їх метою є захист і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжнародного права;

3. міжнародно-правовими санкціями визнаються лише заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, санкціями не є.

Санкції можна класифікувати за такими ознаками:

1. залежно від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають: індивідуальні - коли санкції застосовуються однією потерпілою державою і колективні - коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. Вважається, що характер міжнародно-правових санкцій мають саме колективні заходи, що передбачаються главою VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, порушення миру, або акту агресії.

2. залежно від суб'єктів здійснення санкції поділяють на: санкції, що застосовуються в порядку самодопомоги і санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.

Санкції, що здійснюються в порядку самодопомоги це: реторсії, репресалії, розірвання чи призупинення дипломатичних, консульських відносин, самооборона.

Реторсії це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити недружні, несправедливі, дискримінаційні, але, проте правомірні дії. Заходи реторсії оскільки є відповіддю на правомірні дії і самі не повинні виходити за межі міжнародного права. Фактично реторсія являється контрзаходом, що застосовується при порушенні політичних та моральних норм, правил ввічливості. Але не рідко такі заходи застосовуються у відповідь на порушення норм міжнародного права [43, с 109].

Міжнародна практика знає багато форм реторсій, що застосовуються до держави порушниці:

1. підвищення мита на товари з цієї держави;

2. введення системи квот і ліцензій на торгівлю з даною державою;

3. встановлення обмежень на імпорт товарів з цієї держави;

4. підвищення податкових платежів;

5. націоналізація власності держави порушника, її підприємств і громадян ;

6. так звані політичні реторсії: всілякі обмеження, встановлені для дипломатів і громадян цієї держави (обмеження пересування територією держави перебування, обмеження в правах громадян держави порушниці), а також заходи, що свідчать про незадовільний стан міждержавних відносин (відкликання дипломатичного представника з держави порушниці, оголошення співробітників дипломатичного представництва цієї держави «persona non grata», скасування запланованих державних візитів керівників та інші).

Найчастіше реторсії застосовуються в разі дискримінації громадян на території іншої держави, в разі недружніх обмежень економічних, культурних зв'язків тощо. Іноді можливість застосування реторсій може передбачатися національним законодавством. Реторсії є заходами, що тотожні або аналогічні тим проти яких спрямовані.

Репресалії це є односторонні примусові заходи, що допускаються міжнародним правом, як контрзахід в разі правопорушення. Вони здійснюються відповідно до міжнародного права, але оскільки є контрзаходами щодо правопорушника, остільки можуть виходити за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером правопорушення [44, с. 211]. З цього випливає, що репресалії повинні бути пропорційними: інтенсивність контрзаходів не може бути вищою за ту, що необхідна для досягнення безпосередньої мети. Перевищення меж необхідного саме по собі є правопорушенням, зловживанням правом.

Репресалії припиняються із досягненням мети, яка полягає в тому, щоб спонукати до припинення правопорушення та до виконання зобов'язань щодо породжених ним правовідносин відповідальності [45, с. 205]. Сучасне міжнародне право забороняє збройні репресалії: бомбардування, інтервенцію, мирну блокаду.

В сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

1. ембарго - являє собою заборону на продаж товарів, майна і технологій на територію держави порушниці;

2. бойкот - це заборона купувати і ввозити на територію держави товари,і майно, що походить з держави порушниці;

3. замороження авуарів (внесків) держави порушниці в банках розташованих на своїй території;

4. вилучення своїх внесків із банків

Серед форм репресалій виділяють так звані політичні репресалії, наприклад: денонсація або анулювання договорів з державою порушницею. Сучасне міжнародне право забороняє збройні репресалії, що знаходить свій вияв в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. та інших міжнародних нормативно-правових актах [9].

Невизнання - є відмова визнавати ситуацію створену неправомірними актами. Як приклад можна навести:

1. відмову держави визнавати юридичну чинність договорів і угод, укладених в результаті неправомірного застосування сили або таких, що суперечать загальновизнаним принципам міжнародного права;

2. відмова визнавати протиправний режим, що прийшов до влади в даній державі;

3. відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли в результаті, неправомірних дій влади держави порушниці (не визнання територіальних змін, що стали результатом акту агресії).

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються постійно або тимчасово потерпілою державою і виражаються в призупиненні або припиненні нею дипломатичних та консульських зв'язків. Слід зазначити, що розірвання дипломатичних відносин не означає одночасного розриву консульських відносин [46, с. 110].

Самооборона особливий вид санкцій, оскільки передбачає збройні примусові заходи. Право на самооборону відповідно до Статуту ООН може бути реалізоване виключно у відповідь на збройний напад [29]. Цей різновид контрзаходів близький до репресалій, але оскільки мова йде, про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що служить підставою для застосування збройних сил, в цьому випадку самооборону виокремлено в особливий вид.

В міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:

1. необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосування збройних сил, які не є актом агресії (примусові заходи відносно повітряних і морських суден, що вторглися на територію держави)

2. самооборона від агресії - це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов'язань держав з міжнародного права і насамперед за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності, а саме при необхідній обороні дії правопорушниці не є систематичними, має місце епізодичне правопорушення, що не має на меті розв'язання війни. Тому відповідні заходи мають разовий характер і спрямовані на відбиття даного акту застосування збройної сили. При самообороні від агресії, між потерпілою державою і агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються відповідним ступенем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнародну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушниці до відповідальності.

До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнародних організацій, належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, виключення порушниці з міжнародного спілкування, колективні збройні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки.

Призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, здійснюється переважно в таких формах:

1. позбавлення права голосу держав, що не виконують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у 1999 р. Україна поряд із деякими іншими державами була позбавлена права голосу в Генеральній Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'язань перед цією міжнародною універсальною організацією) [ 3, с. 186];

2. позбавлення права представництва в організації (відмова в обранні в органи організації, відмова в запрошенні на конференції, що проводяться в її рамках та інші);

3. позбавлення права на одержання допомоги, що надається в рамках цієї організації;

4. тимчасове призупинення членства в міжнародній організації;

5. виключення з членів міжнародної організації .

Виключення порушника з міжнародного спілкування виражається в більш широкому спектрі заходів, що застосовуються до нього вже за рамками міжнародної організації, але з її рекомендації. Таке виключення може бути виражене в повному або частковому розірванні економічних, політичних, військових та інших відносин, розірванні дипломатичних і консульських відносин, припиненні транспортного сполучення, зв'язку та інші [47, с. 269].

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнародному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосування колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту не міжнародного характеру [48, с. 96].

Можливість застосування колективних збройних заходів передбачена статутними документи ми цілого ряду міжнародних організацій, і насамперед ООН, Організації американських держав (ОАД), Ліги арабських держав (ЛАД) та інших регіональних організацій. Зокрема ст. 28 Статуту ОАД передбачає застосування, що «в разі якщо недоторканності або цілісність території чи суверенітет, або політична незалежність будь якої американської держави будуть порушені внаслідок збройного акту чи акту агресії, такого, що не являється собою збройного нападу, чи в результаті поза континентального конфлікту, чи в результаті конфлікту між двома чи більше американськими державами, або в результаті будь якого іншого факту чи ситуації, що можуть поставити під загрозу мир в Америці, американські держави, з метою розвитку принципу континентальної солідарності і законної колективної самооборони, застосують засоби і процедуру, що передбачені спеціальними договорами щодо даного питання» [49].

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосовуватися у двох формах: окремими державами від імені і за спеціальними повноваженнями ООН, спеціально утворюваними збройними силами ООН [29,50, с 159].

В разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний правопорядок може бути використаний міжнародний механізм для застосування проти держави правопорушника колективних примусових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Стаття 42 Статут ООН уповноважує її починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання міжнародного миру та безпеки [29].

Отже міжнародно-правові санкції - являють собою примусові заходи, як збройного так і не збройного характеру, що застосовуються потерпілою державо або державами чи міжнародною організацією до правопорушника з метою припинення або попередження вчинення правопорушення. До міжнародно-правових санкцій належать: реторсії, репресалії, невизнання, самооборона. Міжнародно-правові санкції можуть застосовуватися державами, або міжнародними організаціями. В науці прийнято вважати, що в першому випадку мають місце контрзаходи, а в другому саме міжнародно-правові санкції.

В науці міжнародного права дискусійним є питання стосовно віднесення санкцій до політичної відповідальності чи виділення в окремий блок заходів міжнародно-правової відповідальності. Вважаємо, що віднесення санкцій до політичної (нематеріальної) відповідальності є недоцільним оскільки санкції в міжнародному праві є заходами вторинної відповідальності, тоді, як політична за своєю суттю є первинною і покладає на порушника обов'язок відшкодування завданої шкоди.

В цілому комплекс норм, що регламентують питання застосування міжнародно-правових санкцій є недосконалим, як і сам механізм їх застосування, що має достатньо слабких сторін. Проблема кодифікації притаманна всьому інституту міжнародної відповідальності в цілому також існує і в сфері міжнародно-правових санкцій.

Висновки

Проблеми міжнародної відповідальності специфічні, багатогранні і дуже складні. Розвиток і кодифікація норм і принципів відповідальності в міжнародному праві потребують аналізу багатьох питань, кожне з яких повинно бути розглянуто і враховано.

На сучасному етапі існування суверенних держав міжнародні відносини проявляються, як міжнародно-правові, що ґрунтуються на юридично закріплених принципах і нормах поведінки держав. Функції міжнародного права полягають в об'єктивному закріпленні прав і обов'язків держав, що виникають в процесі їх існування.

Науково обґрунтоване існування міжнародно-правових норм і принципів дає можливість не тільки впливати на міжнародні відносини, а й керувати їхнім розвитком.

До завдань міжнародного права входить не тільки встановлення правил поведінки держав в тій чи іншій сфері міжнародної діяльності, а й створення норм і принципів, що гарантують виконання цих правил. На практиці одним з найважливіших інструментів міжнародно-правового регулювання є принцип міжнародної відповідальності держав та інших суб'єктів міжнародного права, за порушення їх зобов'язань та за шкідливі наслідки правомірної діяльності в окремих сферах міжнародно-правового співробітництва.

Відповідальність породжується міжнародно-протиправним діянням, формою здійснення відповідальності є охоронні правовідносини. Тому можна сказати, що відповідальність - це правовідносини, з одного боку, що покладають на правопорушника обов'язок припинити протиправні дії, ліквідувати або компенсувати наслідки правопорушення, а з іншого боку - які наділяють потерпілу сторону правом вимагати зазначеної поведінки.

Найбільш поширеним є погляд на міжнародно-правову відповідальність як на правовідносини, що склалися після міжнародного правопорушення. Серед науковців і досі немає єдиної думки стосовно визначення міжнародної відповідальності. Домінуючим є визначення, яке полягає в наступному: під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання.

Підстави для виникнення міжнародно-правової відповідальності поділяються на юридичні та фактичні. На сьогоднішній день міжнародний договір займає головне місце в ієрархії джерел юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності як найбільш ефективний, широко застосовуваний і універсальний засіб закріплення міжнародних прав і обов'язків суб'єктів міжнародного права. Іншими джерелами юридичних підстав міжнародної відповідальності є: міжнародний звичай, рішення міжнародних судів, що встановлюють конкретні права й обов'язки сторін, які сперечаються, на основі дійсних міжнародно-правових норм та інші.

Міжнародні правопорушення складають фактичну сторону підстав для міжнародно-правової відповідальності. Міжнародне правопорушення - це протиправна винна поведінка держави, яка виражається в діях (бездіяльності) її органів, результатом яких є порушення міжнародного правопорядку й нанесення збитків іншим суб'єктам міжнародного права. Окремі науковці виділяють і процесуальну підставу міжнародної відповідальності.

Класифікація міжнародних правопорушень, в свою чергу, має важливе практичне й теоретичне значення, адже вона сприяє визначенню характеру відповідальності суб'єкта міжнародного права. Дослідивши дане питання, на нашу думу, найбільш повними і всеохоплюючими є варіант класифікації яку запропонувала Комісія міжнародного права у її Статтях про міжнародну відповідальність держав 2001 р., а саме поділ міжнародних правопорушень на міжнародні злочини та міжнародні делікти. Також існує і тривидовий варіант класифікації міжнародних правопорушень, коли до вже зазначених видів додають злочин міжнародного характеру, але на нашу думку така класифікація є недосконалою.

Загально прийнято розрізняти два види відповідальності: матеріальну і нематеріальну. У межах нематеріальної відповідальності формами відповідальності є ресторація, сатисфакція (ординарна або надзвичайна), та ін. У межах матеріальної відповідальності - це реституція, субституція, репарація (ординарна і надзвичайна).

Водночас сфера міжнародної відповідальності держав є однією з найбільш проблемних в міжнародному праві. Тому основним завданням, яке потребує нагального вирішення і яке зачіпає інтереси фактично всього світового співтовариства на даному етапі його розвитку є спеціальне дослідження проблем кодифікації і розвитку норм та принципів міжнародно-правової відповідальності. Що зумовлено підвищенням ролі міжнародного права в якості правової основи міжнародних відносин, підвищенням його ефективності в підтримці світового правопорядку і безпеки, в вирішенні найважливіших проблем світового співтовариства.

Розвиток міжнародного права являє собою взаємопов'язаний процес встановлення та вдосконалення, як норм поведінки держав, так і норм та принципів, що забезпечують їх виконання, в тому числі і правил міжнародної відповідальності. Однак в даний момент при розробці норм та принципів відповідальності в міжнародному праві існують прогалини. Незважаючи на все більшу необхідність норми та принципи відповідальності в міжнародному праві і досі не кодифіковані, хоча робота над цим ведеться. Таким чином основним завданням сучасного міжнародного права є ліквідація таких прогалин. Кодифікація норм і принципів міжнародної відповідальності може стати необхідною умовою розвитку міжнародного права в цілому.

Під час аналізу роботи Комісії з міжнародного права з кодифікації відповідальності держав за вчинення міжнародних правопорушень можна прийти до думки про те, що в вирішенні цих проблем є зміни на краще. Робота Комісії по створенню проекту статей про міжнародну відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння може стати основою для подальшої плідної і успішної роботи у вказаному напрямку. Така робота ведеться дуже повільно в той час, як завдяки розвитку науки та техніки міжнародні відносини набувають все більш складного характеру, що надає можливість державам все більше займатися діяльністю, що не обмежується рамками власної території.

Не останню роль в розвитку інституту міжнародної відповідальності повинна відігравати і міжнародно-правова наука. Дослідження, що проводяться правниками всіх країн світу, наукові теорії, та нові правові концепції повинні стати основою, плацдармом для створення норм міжнародного-правової відповідальності, які б відповідали вимогам часу, та стали ефективним засобом регулювання міжнародних відносин, та забезпечення виконання міжнародних зобов'язань.

Отже задля вирішення завдань поставлених перед міжнародним правом необхідним є консолідація зусиль всіх держав для досягнення єдиної мети, а саме створення, справедливих норм та принципів міжнародного права та охоронних норм які б реально змогли забезпечувати їх виконання та стали запорукою розвитку як міжнародного права так і міжнародних відносин в цілому.

міжнародний правопорушення юридичний санкція

Список використаних джерел

1. Міжнародне право: Навч. Посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

2. Международное публичное право. Учебник. Издание второе переработанное и дополненное / под ред. К.А Бекяшева. М.: ПБОЮЛ Грачев С.М., 2001. - 640 с.

3. Баймуратов М.О. Міжнародне публічне право - Х.: Одісей, 2008. 704 с.

4. Ежегодник Комиссии международного права, 1973. Т.2.

5. А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов Міжнародне публічне право навч. посіб. - К.: «Юрінком Інтер» 2000, 638 с.

6. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду заподіяну космічними об'єктами від 01.09.1972 р., ратифікована указом Президії Верховної Ради СРСР від 28.09.1973. // Інтернет видання «Законодавство України»

7. Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни від 18.10 1907 р. // Інтернет видання.

8. Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9.12.1948р., ратифікована указом Президії Верховної Ради СРСР від 18.03.1954р. // Інтернет видання «Законодавство України»

9. Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами від 24.10.1970р. // Інтернет видання «Законодавство України»

10. Заключний акт НБСЄ від 1.08.1975 р. // Інтернет видання.

11. Василенко В.А. ответственность государства за международные правонарушения. - К., 1976. - 450 с.

12. Энциклопедия для детей. Т.1. Всемирная история / Сост. С.Т. Исмаилова. - 3-е изд. Перераб. и доп. - М.: Аванта, 1996. - 704 с.

13. Международное право. Особенная часть: учеб. для студентов юрид. фак. и вузов / И.И. Лукашук. - изд. 3 пераб. и доп. М.: Волтерс Клувер, 2005. - 544с.

14. Международное право. Учебник для вузов / ответственные редакторы - проф. Г.В. Игнатенко и проф.. О.И Тиунов. - М, 1999 - 584 с.

15. Міжнародне публічне право: підручник / під редакцією Г.О. Анцелевича. - К.: Алерта 2005. 424 с.

16. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. - К.: Т-во «Знання», 2000. - 284 с.

17. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. - К.: Либідь, 2002. - 608 с.

18. Проект статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння прийнятий на 53 сесії комісії міжнародного права 23.04- 01.05 2001 р. // Інтернет видання «HUMAN RIGHTS LIBRARY»

19. Тускоз Жан Міжнародне право: Підручник пер. з франц. - К.: «Артек», 1998. - 416 с.

20. Віденська конвенції про право міжнародних договорів 23.05.1969р., ратифікована указом Президії Верховної Ради УРСР від 14.04.1986 // Інтернет видання «Законодавство України»

21. Колосов Ю. М. Ответственность в международном праве. М., Юрид. лит., 1975. 256 с.

22. Бирюков П.Н. Учебное пособие. М.: Юристь. 1998. 243 с.

23. Тункин Г.И Вопросы теории международного права . М., 1962. - с. 330.

24. Конвенція про незастосування терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства від 26.11.1968 р. // Інтернет видання «Законодавство України»

25. Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього від 30.11.1973 р. ратифікована указом Президії Верховної ради СРСР від 15.11.1975 р. // Інтернет видання «Законодавство України»

26. Резолюцієя 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1974 р. // Інтернет видання

27. И.Н. Глебов. Международное право. М.: Дрофа, 2006 г.; - 368 с.

28. Ушакова Н.А. Международное право: Учебник. - М.: Юрист, 2000. - 304с.

29. Статут ООН від 26.06.1945 р. // Інтернет видання «Законодавство України»

30. Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи місяць та інші небесні тіла від 10.10.1967р. ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18.05.1967р. // Інтернет видання «Законодавство України»

31. Международное право. Учебно-методический комплекс / за ред. В.Я. Суворова. - Е.: УГЮА, 2008. - 120 с.

32. Краткий курс по международному праву: учеб пособие / И.М. Хужокова. - М.: «Окей Книга» 2007. - 128 с.

33. Статут міжнародного кримінального суду ООН 17.06.1998 р. // Інтернет видання «Законодавство України»

34. Международное право общая часть. Учебное пособие / за ред. К.В. Воронова. - М.: СГУ, 2002. - 157 с.

35. Международное публичное право: учеб. / Л.П. Ануфриева, Д.К. Бекяшев, К.А. Бекяшев, В.В Устинов; ответ. Ред. К.А. Бекяшев. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Т.К. Велби, изд. Проспект, 2005. - 784 с.

36. Мацко А.С. Міжнародне право: навч. посіб. - 2-ге вид., стереотип. - К.: МАУП, 2003. - 216 с.

37. Шаповалов Н.И. Международное публичное право. - МФПА. М., - 2004. - 132 с.

38. Конвенція ООН з морського права від 10.12.1982 р., ратифікована Законом України від 03.06.1999, ВВР, 1999, №31 с.254 // Інтернет видання «Законодавство України»

39. Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 29.11.1969 р. ратифікована Законом України від 04.07.2002, ВВР, 2002, №35, ст. 260. // Інтернет видання «Законодавство України»

40. Міжнародна конвенція про запобігання забрудненню моря нафтою від 12.05.1954 р. // Інтернет видання.

41. Полторак А.И. доктрина военной необходимости и законы и обычаи войны // Інтернет видання « Юридическая Россия»

42. Бассейн реки Дунай. Пример судебного рвзбирательства. // Інтернет видання «CA WATER INFO»

43. Василенко В.А. Международно-правовые санкцыи. Киев, «Вища школа», 1982. 230 с.

44. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. - К., 2000. 316 с.

45. Курис П.М. Международные правонарушения и ответственность государств. - Вильнюс, 1973. - 260 с.

46. Левин Д.Б. Ответственность государств в современном международном праве. - М., 1966. 152 с.

47. Манийчук Ю.В. Последствия международного правового нарушения. - К., 1987. 384 с.

48. Раскалей С.Б. Обьективная ответственность государств в международном праве. - К., 1985. 120 с.

49. Статут Організації Американських Держав від 30.04.1948р. // Інтернет видання «Законы России»

50. Михеев Ю.А. Применение принудительных мер по уставу ООН. - М., 1967. 206 с.

Размещено на Allbest.ru

...