Зовнішня політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави

Зовнішня політика - це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика - це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей. Зовнішня політика - складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі (для держав - національні) інтереси. Кожна держава зобов'язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та інших факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв'язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики - забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика зв'язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Водночас зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин.

Зовнішня політика держави складається з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави (національних інтересів) на міжнародній арені, з об'єктивного «виносу» у зовнішню політику певних внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві, з необхідності для держави так або інакше враховувати об'єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин, з необхідності впливу на інших суб'єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагування на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.

У кінцевому рахунку зовнішня політика забезпечує збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але у рамках цієї принципової спільності кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних задач визначаються тим, що держава - володіє монополією на політичну владу у даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні і відносини між котрими складаються у результаті боротьби та переговорів, різного роду згод та компромісів.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

· Створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.

· Активна співпраця і взаємодія з усіма суб'єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.

· Участь у міжнародному поділі праці та пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.

· Захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.

· Об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.

· Спільна ефективна участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу.

До об'єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави відносяться:

· Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні в світі в цілому.

· Різноманітні об'єктивні інтереси країни, груп країн у системі міжнародних відносин.

· Географічні та природні умови країни, регіону.

· Існуючі міжнародні організації та установи.

· Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.

· Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали тощо.

· Національний склад населення країни або регіону.

До суб'єктивних засад зовнішньої політики держави відносяться:

· Особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішньополітичних установ, їх компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.

· Якість підготованих та підписаних зовнішньополітичних документів.

· Настрій, суспільна думка серед населення сприводу основних проблем, напрямів зовнішньої політики.

Відмінності між зовнішньою політикою та міжнародними відносинами є не лише термінологічними, а й змістовними. Пов'язані вони передусім із відмінностями між суб'єктами цих видів міжнародної діяльності. Коли йдеться про зовнішню політику, які іноді називають закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіально організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут - система організацій та установ. У першому випадку суб'єктами зовнішньополітичної діяльності крім держави як політичного інституту виступатимуть також інші політичні інститути - політичні партії, громадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб'єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут. Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов'язане це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголошувати війну тощо.

Крім держави та інших національних політичних інститутів, суб'єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багатоманітної діяльності всіх суб'єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін «міжнародні відносини», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з'ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов'язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Так, Л. Гумпловим стверджував, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком й зовнішніх сил, що внутрішня історія держави і простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншим. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням. Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення і реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників. Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав: залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або ускладнюється. Четверта особливість зовнішньої політики полягає у тому, що вона має власне інституціональне забезпечення.

Основні принципи зовнішньої політики є майже ідентичними до принципів міжнародних відносин, проте є певні відмінності. До принципів зовнішньої політик відносять:

1. принцип мирного співіснування - держав зобов'язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативну модель світового порядку, за якого не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.

2. принцип незастосування сили або загрози силою - це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН. Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.

3. принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домовитися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому протистоянні.

4. принцип непорушності державних кордонів - є підставою для заперечення територіальної експансії.

5. принцип територіальної цілісності.

6. принцип невтручання у внутрішні справи.

7. принцип поважання прав людини та її свобод як одного із основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави.

8. принцип взаємного інтересу. Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

9. принцип пріоритетів загальнолюдських цінностей над вузьконаціональними будь-якої держави.

10. принцип відповідальності нормам міжнародного права.

Зовнішня політика України на різних етапах її державності

Умовно періоди зовнішньої політики України можна поділити за історичними періодами розвитку держави.

1) Зовнішня політика часів Київської Русі

Дипломатичні традиції на українських землях сягають глибини віків і пов'язані зі становленням та розвитком Київської Русі. Як свідчать історичні джерела, значення Київської Русі у світовій історії було велике. Вона відіграла значну роль у формуванні політичної мапи середньовічної Європи. Визначившись у 11-12 ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв'язки не тільки з Візантією та південними слов'янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники Русь включала низку нових вузлових торгівельно-економічних центрів. Русь, перебуваючи на перехресті важливих торгівельних шляхів, була пов'язана з усіма сторонами світу.

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії. Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і більше того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв'язки з константинопольським патріархатом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Міжнародні відносини Київської Русі знаходили своє відображення в договорах, що укладалися київськими князями з сусідніми державами. Збереглось три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.) та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується у про інші договори з Візантією та волзькими болгарами.

Політичні відносини скріплювались шлюбними союзами. Загальна кількість міждинастичних шлюбів руських князів та князівен з кінця 10 до кінця 13 ст. перевищувала сотню. З них понад 30 складали русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю (більше 15) - русько-половецькі, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - більше 10, було також укладено по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-датських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському та русько-хорватському. Наведені дані свідчать про те, що Русь у своєму політичному житті значною мірою була пов'язана із Західною Європою. У всякому разі ці династичні зв'язки, разом з участю Київської Русі у європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах свідчить, що на той час вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Київська Русь жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика 11-13 ст. - це передусім рух великою європейської держави на Захід.

2) Зовнішня політика доби Галицько-Волинського князівства

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи її від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом з тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій. Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславович рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславович підніс міжнародний авторитет держави. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

У 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Політика Данила була скерована на посилення держави. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай - столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але повернувшись додому він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папський легатом.

Після смерті Данила правили його сини (сильний - Лев (1264-1301) і Васильків син Володимир (1270-1289)). Взаємини між ними часто мирними не були. Володимир не бажав брати участь у війнах і дипломатичній діяльності (будував міста, замки, церкви). Лев робив навпаки. Спираючись на союз з чеським королем Вацлавом II, він захопив у Польщі Люблінське воєводство, в Угорщини після смерті останнього короля з династії Арпадів, Закарпатську Русь. Лев навіть домагався польського трону в Кракові, підкорив ятвягів і переніс кордон своєї держави за Нарву. Після Лева на трон вступив його син Юрій (літописи про нього як про талановитого правителя). Особливо його відзначали за те, що після переходу київського митрополита 1299 р. у Володимир на Клязьмі, Юрій 1303 р. домігся від Константинопольського патріарха права заснувати в Галичині окрему митрополію. Згодом, останніми представниками династії Романовичів стали сини Юрія Андрій і Лев, які правили вдвох. Вони уклали союз з Тевтонським орденом, а стосовно татаро-монголів проводили незалежну політику. Причина їх смерті невідома, скоріше всього вони загинули 1323 р. у боротьбі з монголами. Через відсутність нащадків галицькі бояри обрали князем польського родича Романовичів - Болеслава Мазовецького, який навіть ім'я змінив на Юрій. Новий князь відвоював у поляків руські землі, поновив союз з рицарями проти Литви. Але у 1340 р. його підступно отруїли бояри. Галичина і Волинь попадають під владу чужоземних правителів.

Заслуга Галицько-Волинського князівства в історичній долі українського народу велика. Дипломатія галицьких і волинських князів у XIII ст. була набагато інтенсивнішою і різноманітнішою, ніж у князів інших руських земель. Зовнішня політика їх переживала злети і падіння - від масштабної дипломатії Романа Мстиславовича, його сина Данила до короткозорої та хаотичної політики Лева Даниловича. Однак зовнішня політика Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи свого часу.

3) Українська політика Польсько-Литовської доби

Першим реальним надбанням Литви на українських землях стала Волинь. Протягом двох десятиліть під контроль Литви перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля, що майже вдвічі збільшувало Литовську державу. Східнослов'янські землі значно переважали власне Литву за своєю площею (в 1341р. - 2.5:1, а 1430р. 12:1), а також за рівнем соціально-економічного розвитку. Наслідком цього стало ''зрушення'' литовської правлячої династії й устрою держави, яка ввійшла в історію як ''велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське''/

За князювання в Литві Ольгерда було досягнуто порозуміння між Литвою та Ордою. Відносно недавно почали висловлювати гіпотезу про можливість існування компромісної угоди всередині 60-их років XIV ст. у дипломатичній сфері між ними. Найвірогідніше це пов'язане із просуванням литовців на Південно-Західну Русь у 1350-их роках і обумовлене сплатою татарам данини. Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу Великого Литовського було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від Орди. (кондомініум (від лат. con - разом, dominiym - володіння) - спільне управління однією територією, однією чи кількома державами). Про наявність такої залежності свідчать ярлики Тохтамиша великому князю Ягайлу в 1393 р., де вимагається з нього данина за руські землі. Безумовно ріст Литви був зумовлений тим, що вона: 1) формувалася підкоренням цілих руських земель, а не відокремленням від них окремих шматків; 2) татарська залежність була цілком реальна, але вона сприяла переходу руських земель до Литви.

У 1385 р. Ягайло уклав Кревську унію, яка передбачала інкорпорацію Великого Князівства Литовського до складу Польщі й перехід у католицтво всіх підданих. Всі литовські князі повинні були присягнути на вірність ''королеві польському, литовському і руському''. Вже 1501 р. Олександр об'єднав обидві держави. Ця ситуація тривала і за Сигізмунда І (1506 - 1548), Сигізмунда - Августа (1548 - 1572). Однак, хоча обидві держави очолював один володар, державна окремішність Корони Польської і Великого князівства Литовського проіснувала аж до Люблінської унії (1569 р.). Мотиви захисту литовськими князями руських земель фігурують і в матеріалах Люблінського сейму, на якому литовці марно намагалися відстояти свої права на інкорпоровані Польщею Волинь, Поділля, Київщину, Брацлавщину.

Об'єднання Польщі і Великого Князівства Литовського в єдину ''Річ Посполиту'' було здійснено в Любліні на сеймі, який тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. і завершив унійні змагання, започатковані в Крево 1385р.

1) за цим актом Польща і Литва зливалися в єдину державу, з єдиним королем. (Попередні унійні акти не влаштовували польську шляхту, яку вабили безкраї простори українських земель, та розбої, грабіж)

2) суб'єктивним чинником, який актуалізував справу укладення унії, була відсутність нащадків у Сигізмунда-Августа, що в перспективі зі смертю останнього Ягеллона, тягла за собою розрив польсько-литовської династичної унії. (Під час переговорів Василія ІІІ і папи Лева Х - ''Литву не потрібно воювати зброєю, час її воює. Оскільки король Сигизмунд не має нащадків, то після його смерті Литва нізащо не захоче мати над собою государя з поляків, а поляки литвина, і тому обидві держави зійдуть на ніщо.'').

3) верхи Великого князівства Литовського неприхильно ставилися до унії, їх відлякувала перспектива втрати політичної влади. Литовська делегація 1 березня навіть таємно покинула Люблін. Цей вчинок спантеличив польську сторону, яка вжила заходів щоб хоч реалізувати програму - мінімум, приєднати Волинь і Підляшшя. Сейм зажадав від короля повернути литовську делегацію.

Коли 6 червня 1569 р. литовська делегація прибула до Любліна, всі українські землі опинилися поза межами Великого князівства Литовського. В такому урізаному вигляді Литва уклала угоду про унію з Польщею. Згідно з актом від 1.07.1569 р. Литва й Польща злилися воєдино, мали управлятися єдиним володарем, який коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власну зовнішню політику, хоча не припинила свого державного існування (ознаки: окремі адміністративні і фінансові системи, армія, законодавство, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель. Однак наслідком цього стало лише внесення пункту про їх ''повернення'' Польщі до додаткового акту від 11 серпня 1569р. Українські землі остаточно злилися з Короною. Мляві протести литовців були і пізніше (1572 р. після смерті Сигізмунда-Августа), але вони не увінчалися успіхом через байдужість української верхівки, яка дбала лише про свої станові привілеї.

Вимоги української шляхти в Любліні були мінімальними (збереження існуючих привілеїв, руської мови в діловодстві, віросповідання), а їх реалізація вичерпувала політичний потенціал української еліти. Це був час (60-70 рр. XVІ ст.) прогресуючого занепаду Литовської держави, що ставило шляхту українських земель перед вибором між ягеллонською Польщею та Московською державою. Проте Польща була країною з прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими свободами і привілеями, релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську еліту. Здавалося, що польська політична система має майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVІ - поч. XVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

4) Дипломатія часів Козацької держави

На середину XVII ст. політика польського уряду призвела до різкого загострення національно-конфесійних і соціальних суперечностей, що зумовили вибух взимку 1648 року козацького повстання, яке влітку переросло в національну революцію. Вона привела до осені 1676 року й становила складову європейського революційного руху XVI - XVIII ст. Безсумнівно, в середині XVII ст. на Європейському континенті відбувалися дві найвизначніші події: Англійська і Українська революції.

Революція пройшла п'ять періодів:

1) (лютий 1648 - червень 1652рр.) - найбільший розмах боротьби і виборення у червні 1652 року державної незалежності;

2) (червень 1652 - серпень 1657рр.) - погіршення геополітичного становища держави, пошук союзників, створення конфедеративного союзу з Росією;

3) (вересень 1657 - червень 1663рр.) - різке загострення соціально-політичної боротьби, яка вилилася у громадянську війну і розколу України на два гетьманства;

4) (липень 1663 - червень 1668рр.) - прагнення Польщі і Росії поділити Українську державу (Андрусівський договір) і боротьба національно-патріотичних сил за її єдність;

5) (липень 1668 - вересень 1678рр.) - посилене втручання у внутрішні справи України, ліквідація державних інститутів на Правобережжі, що засвідчило поразку революції.

До початку 1649 року українська еліта вбачала сенс боротьби у здобутті Україною статусу рівноправного суб'єкта (поряд з Польщею та Литвою) федеративної Речі Посполитої. Впродовж першої половини 1649 року Б. Хмельницький сформулював принципи державної ідеї:

1) право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

2) незалежність утвореної держави від Речі Посполитої;

3) національна й територіальна соборність України;

4) статус нової держави, як спадкоємиці княжої Русі; Від цього і до XX ст. ця ідея залишалася визначальною метою визвольних змагань українців.

На середину 1650 року завершилося творення держави. Її територія (бл. 180 - 200 тис. кв. км.) - Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства (1,6 - 2 млн. чол.) - у 1657 р. межі держави розширилися на 5 повітів.

Відбулася зміна польського адміністративно-територіального устрою (воєводства і повіти) на полково-сотенний (сформувалося 16 полків - 9 на Правобережжі й 7 на Лівобережжі). До 1657р. виникло ще 6 полків. Від початку становлення держави в ній утвердилася республіканська форма правління. Оскільки розбудова органів влади відбувалася на основі традицій Війська Запорозького, то й держава одержала назву «Військо Запорозьке». З 1654р. в офіційному листуванні вживався термін «Мала Русь». Серед населення поширилася назва Україна.

Міжнародне становище української держави, поява якої змінювала конфігурацію сил у Центрально-Східній Європі визначалась впливом наступних чинників:1) ставлення до факту її виникнення та самостійного існування еліти Речі Посполитої; 2) місцем, яке відводили їй у своїх геополітичних планах сусідні держави; 3) спрямованістю української зовнішньої політики.

Польський уряд із самого початку посів непримиримо-ворожу позицію щодо визвольних змагань українців. Можливість розпаду Речі Посполитої й виокремлення українських земель в самостійну державу вороже сприймалося польською і сполонізованою українською шляхтою як непоправна катастрофа (на зразок гибелі Римської імперії). Ідея недопущення створення українцями своєї держави стала визначальною для польського уряду і в наступні десятиріччя. Для її реалізації польський уряд постійно ініціював воєнні дії, намагався заручитися підтримкою Франції, Австрії, німецьких князівств, Ватикану, Молдавії, Трансільванії, Росії, Криму, Османської імперії. Країни Центральної і Західної Європи не визнали української держави, а відтак допомагали Польщі.

Іншу позицію зайняли північні держави - революційна Англія та Швеція. Уряд Англії симпатизував визвольній боротьбі українців і намагався зав'язати дипломатичні контакти з Б.Хмельницьким. Але віддаленість від України затрудняла допомогу. Еліта Швеції виношувала плани перетворити Балтійське море на внутрішнє море своїх володінь, реалізувати які можна було лише після розгрому Речі Посполитої. Так інтереси Швеції і України збігалися, влітку 1655р. вони домовилися про спільні дії проти Речі Посполитої. Однак, захопивши Польщу Карл XI відмовився визнати владу гетьмана над західноукраїнськими землями, вважаючи їх володіннями Швеції, що стало на перешкоді українсько-шведського союзу.

Не просто склалися відносини України з країнами Південно-Східної Європи: Молдавією, Валахією і Трансільванією. Хоча православні Молдавія і Валахія входили до складу Османської імперії, Польща мала політичний вплив на їх політичну еліту. Із свого боку Б. Хмельницький намагався їх схилити на свою сторону. Володарі Молдавії і Валахії в цих умовах маневрували, у 1653р. вони з Річчю Посполитою навіть утворили антиукраїнську коаліцію, яку Б. Хмельницький зміг розладнати лише через два роки. Володар Трансільванії Д'єрдь I Ракоці хитрував, намагаючись лише використати козацьке військо у боротьбі за польський престол.

Надзвичайно суперечливий характер мали взаємини України з Кримським ханством. Невиплата польським урядом традиційних упоминків, організація поляками антитатарських походів в 1647р. сприяли зближенню його еліти з керівництвом України. У 1648р. між ними виник військово-політичний союз проти Речі Посполитої. Проте кримські хани бачили для себе загрозу у появі незалежної України і намагалися цього не допустити. Це могло для них унеможливити грабіжницькі походи на Україну, а відтак вони надавали перевагу збереження рівноваги сил в українсько-польській війні. Крім того, кримські хани мали надію приєднати до Криму Астраханське та Казанське ханства, а тому намагалися втягнути Польщу і Україну у війну з Російською державою. 1654р. (Переяслав) вони розцінили, як загрозу, й уклали угоду з Річчю Посполитою проти України. Уряд Османської імперії настирливо домагався від Б. Хмельницького прийняти у 1650р. протекцію султана.

Російська держава прагнула використати визвольну боротьбу українців для дипломатичного тиску на польський уряд, повернути Смоленськ і Сіверщину. Виступаючи противником незалежної України, Москва, як і Кримське ханство, дотримувалися у 1648-1652рр. тактики виснаження козацької держави й Речі Посполитої. Тому й не спішила з допомогою Україні.

Вразливість геополітичного становища України:

1. до міжнародних інтересів жодної з держав Центральної, Східної, Північної, Південно-Східної Європи та Османської імперії не входило визнання незалежності України (пошук союзників - найголовніше);

2. Кримське ханство, Польща й Росія, намагаючись запобігти виборенню Україною незалежності, неодмінно пов'язували надання її військово-політичної допомоги з вимогою прийняття протекції. Козацька держава опинилася в геополітичному “трикутнику смерті”: із Заходу і Півночі - Річ Посполита; із Сходу - Росія; з Півдня - Кримське ханство і Порта.

3. отримати допомогу від вищевказаних держав Україна могла лише втративши суверенітет (йшлося лише про обсяги поступок).

Проблема труднощів при вивченні зовнішньої політики України цього періоду. Знищення архіву центральних і полкових установ держави XVII - поч..XVIII ст.. зумовило ситуацію, за якої не збереглося жодного українського джерела, яке б висвітлювало процес розроблення документів дипломатичного характеру, прийом іноземних послів, перебіг переговорів, укладення договорів, формування посольств тощо. Ю. Мисик - найкращий знавець джерельної бази Національної революції: “Ми не маємо сьогодні жодного програмного документа для внутрішнього вжитку повстанців, жодного протоколу козацьких рад, як генеральних, так і вузького кола членів уряду”. Бракує також звітів посольств, за винятком одного. Є копії дипломатичної кореспонденції гетьманів, членів уряду, але вони потребують критичного ставлення до них.

Метою переговорів було укладення угод і договорів, які складають найважливішу складову дипломатичної документації. Збереглися тексти українсько-польських договорів: Зборівського (1649), Білоцерківського (1651), Гадяцького (1658), Чуднівського (1660), Підгаєцького (1667); українсько-шведських (1657), українсько-російських - переяславського (1658), Московського (1665), Конотопського (1672), Коломацького (1687). Не знайдено текстів українсько-кримського (1648), українсько-молдавського (1656), українсько-турецького (1669), українсько-польського (1708), українсько-шведських (1708-1709рр.). Тільки в чернетках редакціях збереглися “Березневі статті” Б. Хмельницького - найголовніша частина договору 1654р.

Необхідно визнати, що піднявши повстання Б. Хмельницький та його соратники приділяли велику увагу дипломатичній діяльності. Вже у березні 1649р. на Запоріжжі було прийняте посольство М. Потоцького, за визнанням якого повстанці хотіли повної незалежності.

Після здобутої 23 вересня 1648р. перемоги під Пилявцями гетьман продовжив похід до Галичини, але він проводився не для досягнення державної незалежності. Мета - звести на трон короля, здатного реформувати устрій Речі Посполитої (Україна - Київське, Чернігівське, Брацлавське, Волинське, Подільське воєводства), повинні отримати статус об'єкта федерації.

Вже на початку 1649р. він та його старшина на переговорах із Польським посольством домагаються визнання новоутвореної держави під протекцією короля.

Не переговорах 20 лютого 1649р. Б. Хмельницький польські пропозиції відхилив і наполягав на визнання незалежної держави в етнічних межах. Поляки домоглися лише укладення перемир'я. Знаменно, що до умов перемир'я, польське посольство вперше визнало існування держави на чолі з гетьманом, до складу якої входила більша частина території України.

Нова позиція української еліти принципово не влаштовувала короля і сейм, які розпочали воєнні дії. 15 серпня 1649р. Б.Хмельницький та його союзник Іслам Гірей завдали поразки королю під Зборовом. Від катастрофи Річ Посполиту врятував хан, який 16 серпня погодився на переговори з Яном Казимиром. Б. Хмельницький - став заложником польсько-кримського порозуміння. Під тиском хана українське посольство на чолі з гетьманом змушено було піти на поступки королю. 18 серпня 1648р. укладено Зборівський договір: - козацька Україна отримала автономію тільки в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (втрачалася територія 6 полків); на цю територію заборонялося входити польським військам; амністія; державні посади в козацькій Україні мали надаватися православній шляхті; чисельність реєстру 40 тис. чоловік.; скасування унії відкладалося до рішення сейму; шляхта отримала право повернутися у свої маєтки; євреям заборонялося проживати на козацькій території та ін.. Політичні наслідки Зборівського договору засвідчили провал намірів української сторони добитися незалежності і ненадійність кримського союзника. Проте автономія зміцнила статус козацької України як суб'єкта міжнародних відносин.

Військо Хмельницького у 1651р. зазнало поразки під Берестечком, і він був змушений розпочати переговори з поляками. 28 вересня 1651р. був укладений Білоцерківський договір, який істотно обмежив терени козацької України:

Польський сейм зимою 1652р. відмовився ратифікувати договір, а блискуча перемога Б. Хмельницького у червні 1652р. над польським військом під Батогом, ознаменувала виборення козацькою Україною незалежності. Б. Хмельницький цим самим призупинив дію Білоцерківського договору. Із свого боку, щоб досягнути компромісу, гетьман погоджувався на поновлення статей Зборівського договору.

Починаючи з 1647р. Б. Хмельницький як потенційного союзника почав розглядати і Московську державу. Весною 1648р. його непокоїла загроза вторгнення в Україну російської армії, яка зосередилась у прикордонних містах. 18 червня 1648р. він послав Олексію Михайловичу листа, пропонуючи йому допомогу у боротьбі за польський трон. Крім того Б. Хмельницький прагнув запобігти зближенню Москви та Речі Посполитої.

На початку січня 1649р. Б. Хмельницький відправив до Москви посольство (С. Мужиловського) з проханням до царя прийняти його з Військом Запорізьким під протекцію. 18 січня 1654р. в Переяславі відбулася козацька рада, яка ухвалили прийняти протекцію царя. Переговори ледь не зірвалися через відмову росіян присягнути від імені царя. Після ради український уряд розробив проект договору з Росією - “Прохання” з 23 статей з якими 17 лютого до Москви виїхало посольство С. Богдановича - Зарудного й П. Тертері. Під час переговорів у березні 1654р. до них було внесено поправки й головні з них увійшли до головного документа (11 статей). Цей документ отримав назву “Статті Богдана Хмельницького”.27 березня послам вручили “Статті Богдана Хмельницького”, “Жалувану грамоту” шляхти та інші документи, які склали зміст українсько-російського договору. За ним: зберігався устрій Української держави, адміністративно-територіальний суд, фінансова, податкова системи, соціальна структура суспільства. Підтверджувалися привілеї шляхти, козацтва, духовенства і міщан, незалежність у проведенні зовнішньої політики. Встановлювався козацький реєстр - 60 тис. осіб. Росія зобов'язувалася вступати у війну з Річчю Посполитою й надавати допомогу проти татар. З свого боку, український народ визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму податків до російської скарбниці, а також втратив право на самостійні дипломатичні відносини з Портою і Річчю Посполитою.

За своїми формальними ознаками договір, найвірогідніше, передбачав встановлення васальної залежності чи протекторату, а за змістом конфедеративного союзу двох держав під зверхністю Романових. Він юридично оформив факт виходу Української держави із складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету, відкривав шлях до перемоги над Річчю Посполитою, а від так возз'єднання всіх українських земель в межах єдиної держави.

Після Переяславської ради 1654р. і входження України до складу Московської держави Польща не відмовилася від претензій на панування над Україною. Вона розпочала активну підготовку до нової війни. У цей же час правова невизначеність характеру відносин між Україною і Московською державою, різне бачення їхніми урядами суті договору 1654р. несли в собі зерна майбутніх суперечностей. Якщо українська сторона розглядала його як військово-політичний союз для перемоги над Річчю Посполитою, то російська - як акт включення України до своїх володінь. Звідси кожна із сторін по своєму визначала пріоритети зовнішньополітичної діяльності.

Перебіг кампанії літа 1654 - зими 1655 рр. змусили Б.Хмельницького переглянути характер відносин з Росією і розпочати пошук нових союзників: 1) під час походу в Галичину (літо-осінь 1655р.) гетьман не приховував невдоволення жорстоким ставленням російських воєначальників до населення Поділля й Галичини, заборонив їм захоплювати Гусятин; 2) під час облоги Львова він відхилив наполягання штурмувати місто, добитися капітуляції міщан і складання ними присяги цареві. Це не було випадковістю, оскільки Б.Хмельницький звільнені землі вважав складовою не Московської , а Української держави, не хотів у цих містах розміщувати російські гарнізони; 3) в 1656р. спалахнула відкрита боротьба України і Росії за вплив на Білорусію.

З кінця 1655р. окреслилися контури принципового розходження зовнішньополітичних курсів двох держав: 1) уряд Росії, стурбований успіхами Швеції у Прибалтиці й Литві, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою. Наприкінці травня 1656р. цар не уклавши договору з Річчю Посполитою, оголосив війну Швеції; 2) Б.Хмельницький, довідавшись про зміну напряму російської зовнішньої політики зрозумів, що російсько-польське замирення можливе лише за рахунок України.

Можна зробити висновок, українська дипломатія прагнула забезпечити дружні відносини з Кримом і Портою та захистити національні інтереси на переговорах з Річчю Посполитою. Одним із основних завдань зовнішньої політики Б.Хмельницького було також відновлення союзницьких відносин з Трансільванією і Молдавією. На початку липня 1654р. гетьман урочисто зустрів посольство Швеції, яке запропонувало розпочати переговори про спільні воєнні дії проти Речі Посполитої.

Протягом 60 років Росія, Піч Посполита і Крим вели жорстоку боротьбу (дипломатичну, збройну, політичну) за вплив на Україну, формуючи з української еліти групи на свою підтримку. Козацька старшина більше надій покладала на допомогу ззовні, а відтак ставала заручником урядів цих країн, котрі вміло нею маніпулювали. Правлячі кола Росії, які шукали порозуміння з Польщею, висунули ідею поділу України по Дніпру, яку успішно реалізували. В червні 1663р. Ніжинська чорна рада обрала першого лівобережного гетьмана - І.Брюховецького. Восени 1665р. йому було нав'язано «Московські статті», які позбавили Лівобережне гетьманство права на зовнішньополітичну діяльність і суттєво обмежували політичну автономію.

Невдача Польщі відновити владу над Лівобережжям змусила її поновити переговори з Росією, які увінчалися укладенням Андрусівського договору (1667р.). Він започаткував перший подів України: за Росією визнавалися Сіверщина, Лівобережжя та на два роки Київ, за Польщею - Правобережжя козацької держави. Договір не лише закріпив політичну роздробленість держави, але й зробив примарною перспективу на возз'єднання, розколював національно - патріотичні сили та відкрив широкі можливості для втручання у внутрішні справи, обмежував автономію. Правлячі еліти Росії і Польщі були зацікавлені у підтриманні існуючого поділу й боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями.

Гетьманування І.Виговського (1657-1659рр.) ознаменувалася кількома негативними тенденціями у політичному устрої України, що позначилося на її зовнішній політиці. Послаблення центральної влади, виокремлення Запоріжжя в окрему структуру, започаткування окремішності Лівобережжя зумовили в 1663р. перетворення унітарної держави на конфедерацію трьох державних утворень: Правобережного і Лівобережного гетьманств і Запоріжжя. Кожне з цих утворень розробляло власний зовнішньополітичний курс, що різко послаблювало міжнародне становище України і створювало можливості для урядів інших країн використовувати ситуацію у своїх цілях. Найбільш самостійною і ефективною була зовнішня політика уряду П.Дорошенка (1666-1676рр.).

Трагізм України посилювався й тим, що Лівобережний, правобережний гетьмани, кошовий Січі мали різні зовнішньополітичні орієнтації, що призводило до міжусобної не лише політичної, але й дипломатичної боротьби. Парадокс ситуації полягав ще й в тому, що переважна більшість з них домагалися однієї мети - припинення воєнних дій, єдності козацької України, збереження максимуму політичних прав. Ще одна особливість зовнішньої політики полягала в тому, що з 1660р. стали необхідними дипломатичні відносини між Гетьманщиною і Запоріжжям, спрямовані на досягнення порозуміння і відновлення територіальної цілісності держави. Особливу активність у цьому проявляв П.Дорошенко, якому вдавалося, хоча й ненадовго домовлятися з лівобережними гетьманами І.Брюховецьким та Д.Многогрішним, кошовим І.Сірком. Остання особливість української зовнішньої політики стосувалася її стратегічної мети. Якщо в 1649-1657рр. вона спрямовувалася на досягнення незалежності й возз'єднанні всіх земель то з 1660р головним стає збереження територіальної цілісності козацької України і збереження територіальної цілісності козацької України і збереження її внутрішнього і зовнішнього суверенітету. Після Андрусівського договору 1667р. основні зусилля направлялися на возз'єднання обох гетьманств та Запоріжжя, а після ліквідації Правобережного гетьманства - на утримання його земель в складі Української держави.

Основні напрямки зовнішньої політики України того часу:

1) основна увага на зіштовхування інтересів Речі Посполитої, Росії, Криму, Порти й використання суперечностей між ними;

2) постійний пошук оптимальної протекції для козацької України, яка розглядалася не як самоціль, а як засіб для збереження держави та возз'єднання всіх земель; З цих міркувань практикувалася часта зміна зовнішньополітичної орієнтації, що викликало обурення політичних еліт інших держав;

3) обстоювання на переговорах з Річчю Посполитою, Росією і Портою внутрішнього суверенітету та права на міжнародні відносини;

4) захист інтересів не лише держави й окремих соціальних груп (козацтва), а й українського населення, яке жило за межами козацької України. Особливо виразно це проявлялося з Річчю Посполитою, оскільки більшість українських земель залишалося в її складі.

Прийшовши до влади І.Виговський зберіг зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького. У жовтні 1657р. було завершено укладення із Швецією договору який передбачав створення оборонного союзу.

Розраховуючи на допомогу татар П.Дорошенко переходить на Лівобережжя, домагається возз'єднання козацької України та обирається гетьманом. Проти цього різко виступили не лише Росія і Польща, але й Кримське ханство, яке не приховувало невдоволення прийняття Україною протекції Стамбула та урівняння її в міжнародно-правовому статусі з ханством.

У червні 1668р. відбулося возз'єднання України, гетьманом став П.Дорошенко. восени цього ж року російські війська перейшли в наступ і проросійсько настроєні старшини засвідчили готовність визнати владу царя. У березні 1669р. було знову обрано Д.Многогрішного гетьманом Лівобережжя, який уклав з Росією “Глухівські статті”, що передбачали автономію Лівобережжя. П.Дорошенко розпочав з ним переговори, намагаючись зберегти єдність України. Весною 1671р. обидва гетьмани порозумілися в тому, щоб не роз'єднувати України, запобігати міжусобицям. На жаль, цей процес був призупинений у кінці 1672р., коли Дем'ян Многогрішний був зміщений з посади, а гетьманом був обраний І.Самойлович.

Гетьман, як і його попередники, виношував плани домогтися соборності України в її етнічних межах. Хоча в цілому російська сторона відкинула українські пропозиції, все-таки деякі з них лягли в основу чергових російсько-польських переговорів. Вони завершилися підписанням у травні 1686р. “Вічного миру”, який, як і побоювався гетьман, передбачав новий поділ України. Умови договору (передача Москвою Правобережжя Польщі) викликала обурення гетьмана.

І.Мазепа, який прийшов до влади у 1687р., всупереч укладеним з Росією “Коломацьким статтям”, на перших порах продовжував титулуватися гетьманом “обох берегів Дніпра”. Згодом відмовившись від цього титулу, він не залишався байдужим до долі Правобережжя. Він підтримував жваві дипломатичні контакти з правобережною старшиною, особливо з С.Палієм. У 1689-90рр. Мазепа навіть радив цареві дозволити пересилитися і прийняти під “царську руку” С.Палія “з усіма людьми із містечком Фастів”. На відміну від Москви, гетьман починає проявляти великий інтерес до зовнішньополітичного курсу Запоріжжя.

В умовах Північної війни Петро І наказав І.Мазепі з військом перейти на Правобережжя й надати допомогу його союзнику, польському королю Августину ІІ. Попри сильний дипломатичний тиск з боку Варшави і Москви, гетьман не поспішав поновлювати в козацькому регіоні польський державно-територіальний устрій і фактично став гетьманом возз'єднаної України (С.Палій 31 липня 1704р. був схоплений і відправлений у Батурин). Однак саме на цей час припадає зміна пріоритетів дипломатії І.Мазепи. На початку XVIII ст. Зростає тиск Росії на козацьку Україну, втягнуту у події Північної війни. Починаючи з 1706р. російська еліта починати виношувати плани скасування політичної автономії України. На чільне місце знову виступило питання збереження самої держави.

З весни 1707р. занепокоєння гетьмана долею краю зросло, вийшов указ царя про майбутню реформу козацького війська. В цей же час успішні дії шведських військ підштовхнули його до укладення на початку 1708р. угод із Швецією та Польщею (зміст не з'ясований, документи не збереглися). (І.Мазепа зустрічав Карла ХІІ на терені Сіверщини й передав йому міста-фортеці; гетьман збирав все козацьке військо; прилучав слобожанські полки, донських козаків; уклав союз з калмиками; під час походу шведів на Москву приєднувався до них і постачав харчі). Інший характер мав договір з Польщею (передача Сіверщини Карлу ХІІ; повернення Київського і Чернігівського воєводств під владу короля; приєднання гетьмана з військом до короля на його вимогу). Україна (в складі Правобережжя і Лівобережжя з Сіверщиною) мала, схоже, ввійти до складу Речі Посполитої як князівство з такими ж правами, які мала Литва. Це був свого роду тактичний маневр І.Мазепи на випадок перемоги шведів, він давав змогу забезпечити українські землі від руїни, - з одного боку, а з другого - давав Україні мінімум прав у Речі Посполитій.

Приєднавшись до Карла ХІІ в листопаді 1708р. Мазепа підтримував зв'язки із С.Лещинським і кошовим Запоріжжя К.Гордієнком. Після переходу останнього в березні 1703р. (з 8 тис. козаків) на бік гетьмана укладається новий українсько-шведський договір: (створення з українських земель у складі Росії Українського князівства на чолі з І.Мазепою, що мало перебувати під протекцією Швеції; поновлення козацьких вольностей). Про включення до нього земель Правобережжя і Західної України не говорилося нічого, адже Карл ХІІ визнав їх за Польщею. Однак події під Полтавою 1709р. перекреслили надії гетьмана.

Після смерті І.Мазепи (1708р.) у квітні 1710р. козацька рада під Бендерами обрала гетьмана (першим в еміграції) П.Орлика, який уклав із старшиною угоду про взаємні права та обов'язки (“Конституція”). Вона проголошувала поновлення суверенітету козацької України під протекцією шведського короля. Гетьман розпочав діяльність для реалізації ідеї визволення України від Росії і Польщі. В лютому 1711р. Орлик уклав з ханом угоду про встановлення військово-політичного союзу за зразком 1648р. Спільний похід козаків і татар у лютому-березні 1711р. для визволення Правобережжя, однак, зазнав невдачі через грабежі татар.

Адріанопольський договір Росії і Туреччини (1712р.), польсько-турецький договір (1714р.) кінцево закріпили Правобережжя за Польщею. П.Орлик не зміг за допомогою Порти не лише возз'єднати українські землі, але й відродити Правобережне гетьманство. А Петро І почав активно скасовувати українську автономію. При гетьманові (у 1709р. став І.Скоропадський) призначався резидент, який навіть листи гетьмана провіряв. У відносинах з царем Скоропадський захищав автономні права України, хоча обережно. У 1722р. він навіть зробив спробу домогтися поновлення статей договору 1654р., але невдало.

Значно енергійніше інтереси України захищав після смерті Скоропадського (1722р.) наказний гетьман П.Полуботок. Він прагнув не допустити інкорпорації гетьманщини, особливо підпорядкування її Малоросійській колегії. Така політика стала причиною його ув'язнення у Петропавловській фортеці, де він помер у 1724р. Після відновлення гетьманської влади (була скасована у 1724р.) гетьманом став Д.Апостол (1727р.). Він подав петицію про повернення Україні прав 1654р. У відповідь він отримав “Решительные пункты” (не договір, а просто указ царя), які забороняли йому вступати у відносини з іншими державами. Дозволялося лише розв'язувати дрібні прикордонні справи, але в присутності російського представника.

Після смерті Д.Апостола (1734р.) цар відмовився від обрання гетьмана, лише в 1750р. ним став К.Розумовський, який домігся підпорядкування своїй владі Запоріжжя, Києва та передачі Гетьманщини (до 1756р.). У 1754р. він розпочав переговори про можливість відновлення дипломатичних відносин Гетьманщини з іншими державами, але зазнав невдачі. Спроба старшини 1764р. домогтися зміни політичного статусу Гетьманщини, привела до ліквідації гетьманської влади Катериною ІІ, а в 1775р. знищено Січ.

5) Історія та традиції зовнішньополітичної служби України початку ХХ століття

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії. За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій.