Зовнішня політика України

Центральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 року. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України - Генеральний Секретаріат на чолі з тим же В.Винниченком. Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда миттєво прибула до Києва делегація у складі трьох міністрів - Керенського, Терещенка, Церетелі. З великим небажанням ці міністри все ж таки визнали право України на автономію.

16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Розроблений Центральною Радою досить поміркований «Статут Вищого Управління України» уряд Керенського не затвердив, запропонувавши свою «Тимчасову інструкцію». Ця інструкція значно обмежувала права України. Серед умов, що урізали навіть ту куцу автономію України, якої просили національні діячі, були такі: 1) Генеральний Секретаріат має призначатися Тимчасовим урядом на пропозицію Центральної Ради. 2} Юрисдикції Генерального Секретаріату підлягали тільки п'ять (з дев'яти) українських губерній - Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська (без північних повітів). Інші українські губернії - Харківська, Херсонська, Катеринославська й Таврійська - управлялися з Петрограда. Вони мали право висловити свої побажання про приєднання до України. 3) Зменшувалася кількість генеральних секретарів (взагалі в уряді спочатку не було секретарства закордонних справ). 4) До складу уряду мало входити чотири представники нацменшин.

У Петрограді до влади прийшли більшовики. І всі події набагато прискорили свій плин. Прийнятий 20 листопада 1917 року Третій Універсал проголосив створення Української Народної Республіки. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Кубань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада закликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли швидше замиритися Німеччина та Австро-Угорщина.

Третій Універсал декларував дуже широке коло різноманітних політичних і соціальних прав та свобод. Він установив нові межі України, включивши до її складу також Катеринославську, Харківську, Херсонську й частину Таврійської губерній (без Криму). Ішлося й про можливість прилучення до України на основі волевиявлення населення Курщини, Воронежчини, Холмщини й низки сусідніх губерній і областей, де на значній території переважали українці. Росіянам, полякам, євреям та іншим національним меншинам надавалася в Україні широка національно-персональна автономія. Чи не вперше в такому програмному документі було заявлено про прагнення до миру.

Росія визнала УНР, прихильно поставилася до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати країні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церквах та музеях.

25 грудня 1917 року воюючим і нейтральним державам була надіслана його нота про те, що через відсутність федерального уряду Українська Народна Республіка та її уряд стають на шлях самостійних міжнародних відносин. Генеральний Секретаріат вважав обов'язковою присутність своїх представників як на переговорах у Бресті-Литовському, так і на майбутніх мирних конференціях. Уже наступного дня держави Четверного союзу повідомили уряд України про свою згоду на участь його представників у Брест-Литовських мирних переговорах. А 1 січня 1918 року делегація Центральної Ради вже брала участь у засіданнях у Бресті-Литовському. Делегація отримала від М.Грушевського докладну інструкцію: зібрати під одне крило всі українські землі, домагатися включення до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя.

До Бреста-Литовського прибула також делегація УСРР у складі О. Медведєва та В. Шахрая. Троцький почав вимагати, щоб саме цю делегацію визнали як представницю України. Але Центральна Рада проголосила 22 січня 1918 року свій Четвертий Універсал, яким визначалася, повна державна незалежність УНР. Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, перед якою головним завданням висувалося підписання миру з Центральними державами. Представники Четверного союзу виступили з офіційною заявою про визнання самостійності УНР.

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою з другого, - 9 лютого 1918 року, ледь чи не на місяць раніше ніж це зробила Радянська Росія - 3 березня 1918 року. Мирна угода складалася з 10 статей: 1) визнавалася самостійність УНР; 2) окреслювалися її кордони; 3) визначався порядок евакуації з України антантівських військ; 4) встановлювалися дипломатичні відносини України з державами Цeнтpaльнoгo блоку; 5) обидві сторони відмовлялися від контрибуцій; 6) регулювалися проблеми військовополонених; 7) визначалися конкретні обсяги постачання з України сировини та продовольства; 8) регулювалися правові відносини між сторонами: 9) обумовлювалася єдина цілість статей договору; 10) стверджувалася автентичність усіх текстів угоди.

Німці не збиралися довго миритися з непевністю свого становища, бо їхні грабунки не мали належної правової основи. Центральна ж Рада, ніби відчуваючи близький фініш, прискорила прийняття важливих державних документів: на останньому засіданні 29 квітня ухвалила Конституцію УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського президентом УНР. Того ж дня гетьманом України з виконанням певних формальних умовностей, але з прямого благословення німецької адміністрації, став великий український поміщик, колишній царський генерал, який належав до почту його імператорської величності Миколи II - Павло Скоропадський.

Гетьман відмовився навіть від назви держави, створеної Центральною Радою. Замість Української Народної Республіки тепер стала Українська Держава (така була її нова офіційна назва). У царині зовнішньої політики новий уряд взявся відразу за справу визнання України іноземними державами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною.

Напруженими були відносини з Австро-Угорщиною. Ця монархія відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати Польщі Холмщину, на яку претендувала Україна.

Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, ведучи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. А з частинами колишньої Російської імперії, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, Кримом, Доном, Кубанню, з їхніми урядами добрі зносини вже були налагоджені. Загалом дипломатичні стосунки Українська Держава встановила з 12 країнами (Центральна Рада - лише з трьома), відкрила за кордоном 50 консульств різних типів. Уряд опікувався підготовкою національних дипломатичних кадрів. З весни 1918 року почали діяти 10-тижневі курси консульських працівників з осіб з вищою юридичною та економічною освітою.

Проте не з кожною країною окупаційні власті дозволяли вести переговори. Коли влітку 1918 року гетьманський уряд лише натякнув про бажання встановити добрі відносини з державами Антанти - Францією та Англією, як відразу ж пролунав рішучий протест, а фактично заборона на такі зносини. За умовами Брестського договору Росія зобов'язувалася укласти мир з Україною. 12 червня 1918 року російсько-український договір про перемир'я був підписаний. Воєнні дії за умовами договору припиняли обидві сторони, встановлення демаркаційних ліній доручалося командирам окремих військових частин, полегшувалося повернення громадян на батьківщину, провадився обмін полоненими, встановлювалися торговельні відносини. Врешті-решт була висловлена готовність розпочати остаточні переговори про мир.

Становище гетьманського уряду через невизнання Антантою стало критичним. Гетьман здійснив ряд політичних маневрів: замінив уряд на інший, до складу якого не входили германофіли. Але найрішучішим кроком було оголошення 14 листопада 1918 року, на другий день після спалаху революції в Німеччині, грамоти гетьмана про федерацію з майбутньою демократичною, небільшовицькою Росією. Входження до федерації обумовлювалося забезпеченням у цій федерації національної самобутності України, скликанням Установчих зборів, проведенням аграрної реформи, сприянням вільній торгівлі.

Директорія відразу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. Не було єдиної думки щодо стратегії й тактики подальших дій серед самих членів Директорії та їхніх однодумців. Винниченко, Грушевський, Чехівський, Шаповал та інші виступали за союз з більшовиками проти Антанти. Інша група, яку підтримував Петлюра, висувала протилежну думку - йти разом з Антантою проти більшовиків.

На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. І після злуки обидві» держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон. Річ у тім, що в січні 1919 року й УНР, і ЗУНР відправили спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Проте на цьому міжнародному форумові справи всіх чотирьох частин України - Наддніпрянщини, Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття - розглядалися окремо. Керувалися в цьому міжнародним правом. Найвигіднішим було становище Галичини, бо всі народи, які входили до складу Австро-Угорщини, після її розпаду одержали право на створення власних держав.

Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквідувавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне - озброєння, обмундирування, гроші.

2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпочалися її мандри по Україні. 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Перед лицем такої серйозної загрози УНР вирішила замиритися з червоними. велика надія покладалася урядом на діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, яка працювала в столиці Франції більше року - з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. Але брак людей, підготовлених до специфічної дипломатичної служби, незнання ними іноземних мов і відповідного етикету не сприяли надійному захистові інтересів країни, а нерідко й прямо шкодили національній справі. Антанта ж вперто дотримувалася своєї стратегічної лінії: Наддніпрянська Україна розглядалася нею як частина Росії, а Галичина як територія, що має право на незалежне існування. Тому галичани, бажаючи взяти від конференції якомога більше, стали віддалятися від УНР. А згодом пішли далі - розпочали з Мирною конференцією сепаратні переговори, чим завдавали великої шкоди спільній українській справі.

Більшовики захопили майже всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ. Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель - Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А.Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я.Домбський підписали Варшавську угоду, її головні умови такі: 1. Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями із сусідніми державами. Одночасно Польща визнавала Директорію суверенної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР. 2. Кордони УНР встановлювалися таким чином, що Річ Посполита в обмін за визнання незалежності України діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. 3. Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 року (тобто першого поділу Польщі). 4. Обидві сторони взаємно зобов'язувалися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них. 5. Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української і польської національностей на територіях обох держав. 6. Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конституантою (установчими зборами, які скликаються з метою розробки конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської національності в Україні. 7. Укладалася військова конвенція, що становила інтегральну частину цього договору. 8. Умова залишалася таємною і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди. 9. Умова вступала в силу негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації.

24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію, за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Варшавський договір викликав величезне незадоволення. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Невдоволення викликало й те, що договір підписала дипломатична місія, а уряд був лише поставлений до відома.

12 жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір. Ним визначалися кордони між Польщею та Україною річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. З 19 жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Ним успішно скористався Радянський уряд. 10 листопада червона кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-Подільського і змусила українські частини відступити за Збруч. Там українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому завершилася відкрита боротьба на території України. Через тиждень, 16 листопада, була розбита в Криму армія Врангеля.

Ніщо вже не могло завадити підписанню мирного договору. І він був підписаний 18 березня 1921 року між Польщею та Росією в Ризі. Польща визнала УСРР, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, а Східна Волинь - Росії. Доля Галичини остаточно не вирішувалася. Аж 1923 року Рада послів у Парижі ухвалила віддати Галичину Польщі з умовою надати цій території автономних прав, чого Польща не виконала. Договором заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій і військ, ворожих Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації мусили діяти в Польщі на нелегальному становищі. Таким чином, Україна була черговий раз розчленована на окремі шматки, що опинилися під владою сусідніх держав. Значна частина українських земель увійшла до складу УСРР.

6) Зовнішня політика УРСР

1 лютого 1944 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та поретворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат». Цим актом після двадцятирічної перерви по суті поновлювалися права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Міжнародна діяльність України в період 1944-1990 рр. була в основному зорієнтована на участь в ООН, роботі в інших міжнародних організаціях, що надавало можливість інформувати світову громадськість про життя України, бути залученим до обговорення світових та регіональних міжнародних проблем, вносити свої пропозиції. Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН вже в перші роки її існування. Представники України виступали за зміцнення миру і розвиток міжнародного співробітництва. Україна з 1945 р. є членом Міжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвітньої організації охорони здоров'я, Всесвітнього поштового союзу (1947 р.), Всесвітньої Метеорологічної організації (1948 р.), Міжнародної організації праці (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економічної Комісії (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

Двічі (1948-1949 рр., 1984-1985 рр.) УРСР обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала членом Економічної та Соціальної Ради ООН, неодноразово - членом Адміністративної ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керуючих МАГАТЕ, Комітету з боротьби з апартеїдом і з здійснення невід'ємних прав палестинського народу.

УРСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику по захисту прав людини, роззброєння, збереження миру. Серед проблем, що вирішувалися ООН за участю України до здобуття нею незалежності, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хімічної зброї, незастосування сили, немілітаризації космосу, ліквідації залишків колоніалізму, заборони найманства. На 45-тій сесії ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.

7) Зовнішня політика сучасної України (від прийняття незалежності до сьогодення)

Після прийняття акту про незалежність України перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.

У «Основних напрямках зовнішньої политики» зазначається, що з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. На сьогодні Україна - учасник понад 100 міжнародних організацій, ініціатор об?єнання держав ГУАМ, один з ініціаторів ОЧЕС, контрибутор безпеки в Південно-східній Європі, Придністров'ї, на Кавказі. Україна визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та США, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто-Чорноморському просторі. Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ, уклала та виконує понад 2 тисячі міжнародно-правових документів.

Україна та міжнародні фінансові структури

зовнішній політика Україна

Важливими компонентами зовнішньополітичного курсу в забезпеченні національних інтересів будь-якої держави є захист і посування економічних інтересів. Саме економічні чинники впливають на формування зовнішньополітичної стратегії, а в деяких випадках і визначають її. Зовнішня політика, одним з пріоритетних завдань якої є сприяння високому економічному зростанню держави і досягнення гідного місця в міжнародному поділі праці, як правило, спрямована на віднайдення нових і розширення вже наявних ринків для національного виробництва, забезпечення його енергетичними ресурсами й сировиною, розширення сфер інвестицій з одночасним залученням зарубіжних інвесторів.

Глобалізація світової економіки висуває перед українською економічною дипломатією і дипломатичною службою нові завдання, вимагає їх активізації на всіх напрямах міжнародного економічного співробітництва та конкурентного протистояння. Відповідно збільшується значення універсального і регіонального чинників міжнародних організацій. У сфері торгівлі держави керуються нормами і правилами Світової організації торгівлі (СОТ), при врегулюванні боргів - Паризького клубу, а в Європейському Союзі торгово-політичні повноваження країн-членів делеговані наднаціональним органам.

Визначальне значення для всієї економічної політики України має, поза сумнівом, вступ країни до Світової організації торгівлі, яка розробляє систему правових норм міжнародної торгівлі та здійснює контроль за їх дотриманням. Основними цілями СОТ є забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи міжнародних торговельних зв'язків, лібералізація міжнародної торгівлі, поступове скасування митних і торговельних обмежень. СОТ має статус спеціальної організації ООН і являє собою організаційно-правову основу системи міжнародної торгівлі. СОТ формує міжнародні правила, яких повинні дотримуватися країни-члени у здійсненні торговельних відносин, а також забезпечує умови для проведення багатосторонніх переговорів, спрямованих на глобальну лібералізацію торгівлі. СОТ була створена 15 квітня 1994 р., ставши правонаступницею ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі) - організації, яка функціонувала від 1947 до 1994 р. й налічувала 128 членів. У рамках ГАТТ було проведено вісім раундів багатосторонніх переговорів, спрямованих на лібералізацію торгівлі, скасування тарифних обмежень та зниження митних зборів. У ході останніх переговорів, відомих під назвою "Уругвайський раунд", були досягнуті найважливіші домовленості (28 угод). Основні з них такі: Генеральна Угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка визначає єдині норми і принципи міжнародної торгівлі товарами; Генеральна Угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка регулює відносини у торгівлі послугами; Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС); Угода про вирішення спорів; Угода про сільське господарство; Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів; Угода про технічні бар'єри в торгівлі; Угода про правила походження; Угода про процедури імпортного ліцензування; Угода про передвідвантажувальну інспекцію; Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи; Угода про субсидії та компенсаційні заходи; Угода про захисні заходи.

Тепер членами СОТ є 141 країна світу, у тому числі Україна. Членство в СОТ передбачає обов'язкову участь у всіх багатосторонніх угодах, крім декількох із обмеженим колом учасників. Положення системи угод СОТ спрямовані на досягнення основних цілей, визначальними серед яких є: рівноправність в торгівлі для всіх держав (із застосуванням норм про режим найбільшого сприяння, національний режим, заборона будь-яких форм дискримінації); лібералізація зовнішньої торгівлі; послідовне проведення справедливої торговельної політики; забезпечення прозорості торговельних процедур.

Українське представництво при СОТ є одним із основних вітчизняних дипломатичних представництв, що працюють в економічному напрямі. Розширюються функції та обсяги роботи представництв при СНД, ЄС та ООН - основних осередках, де формуються і відстоюються позиції України на міжнародній арені практично з усіх соціально-економічних проблем. Поступово центр ваги переноситься з двосторонніх структур на міжвідомчі та урядові комісії з конкретних багатосторонніх напрямів взаємодії (СНД, СОТ, ЄС тощо), що надає можливість знайти оптимальне співвідношення дво- і багатосторонньої економічної дипломатії.

У переговорному процесі щодо вступу України в СОТ західні партнери вимагали більшого відкриття українського внутрішнього ринку товарів та послуг, мінімізації державної підтримки національного виробника. Набувши членства в СОТ вітчизняний виробник отримав переваги вільного доступу на світові ринки, особливо це стосується ринків сировинної продукції та напівфабрикатів.

Схвалення ВР України 16 травня 2008 року Закону України "Про ратифікацію протоколу про вступ України до СОТ" завершило більш ніж 14-ти річний процес переговорів про набуття державою членства в Організації.

Важливою перевагою набуття Україною членства в СОТ є створення прозорого та передбачуваного бізнес-середовища. Обов`язковою умовою для цього є удосконалення систем стандартизації, сертифікації, застосування санітарних, фітосанітарних заходів та технічних регламентів. Таке удосконалення для держави має особливе значення і може бути забезпечено лише у вигляді кардинальної реформи всієї вітчизняного системи технічного регулювання. Беззаперечним є той факт, що система технічного регулювання країни повинна бути ефективною та прозорою. Після набуття Україною членства в СОТ використовується аргумент щодо заборони підприємствам виробляти продукцію, яка не буде відповідати міжнародним стандартам якості, а тому їх ринкову нішу займуть іноземні постачальники більш якісних товарів. Це не відповідає дійсності, якість продукції, що реалізується на ринках країн-членів СОТ, не регламентується угодами Організації. Стандарти, що існують в країні можуть бути більш ліберальними, ніж міжнародні стандарти якості ISO.

Для запобігання негативним наслідкам викликів і загроз Українська держава співпрацює з міжнародними фінансовими структурами, серед яких чільне місце посідає Міжнародний валютний фонд, що має статут спеціальної установи ООН (створений у 1944 p., учасники - 182 держави). Створена у 1945 р. після ратифікації Угоди, розробленої під час міжнародної валютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (1944 р.). Почала функціонувати у травні 1946 р. Штаб-квартира - м. Вашингтон. Директор-розпорядник - Хорст Келер (ФРН), одностайно обраний на засіданні Виконавчої ради МВФ 23 березня 2000 р. Мета Фонду - сприяти розвиткові міжнародного співробітництва, врегульовувати валютні курси і контролювати дотримання їх. Капітал МВФ формується із внесків членів згідно з установленою квотою. 25 % квоти вкладають у вільно конвертованій валюті, а 75 % - у національній валюті. МВФ може позичати кошти будь-якій країні-учасниці МВФ. Право вето на рішення МВФ мають тільки США. Україна - член МВФ з 1993 р. Після завершення програми розширеного фінансування (EFF) співробітництво України з МВФ триває.

В Україні активно діє Світовий банк (Міжнародний банк реконструкції і розвитку), який фінансує низку програм. Світовий банк (The World Bank), багатостороння кредитна установа, що об'єднує п'ять інституцій, діяльність яких спрямована на підвищення рівня життя у країнах, що розвиваються, за рахунок фінансової допомоги розвинених країн. Інституції Світового банку: 1. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) (заснований в 1945 році) - надання кредитів відносно заможнім країнам, що розвиваються; 2. Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (заснована в 1960 році) - надання пільгових кредитів найбіднішим країнам, що розвиваються; 3. Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (заснована в 1956 році) - сприяння економічному зростанню в країнах, що розвиваються, через підтримку приватного сектору; 4. Багатостороннє агентство з питань гарантування інвестицій (БАГІ) (засноване в 1988 році) - надання гарантій іноземним інвесторам при інвестуванні в країни, що розвиваються, від втрат, які пов'язані з некомерційними ризиками; 5. Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних спорів (МЦВІС) (заснований в 1966 році) - сприяння збільшенню потоків міжнародних інвестицій, шляхом забезпечення юридичної підтримки врегулювання спорів між урядами та іноземними інвесторами, підтримки наукових досліджень, розповсюдження інформації про інвестиційне законодавство.

Засновниками нового міжнародного кредитного інституту - Європейського банку реконструкції та розвитку (the European Bank for Reconstruction and Development) стали країни Європи, а також США, Мексика, Венесуела, Марокко, Єгипет, Ізраїль, Японія, Австралія, Нова Зеландія разом з двома інституціональними членами - Європейським економічним співтовариством (ЄЕС) та Європейським інвестиційним банком (ЄІБ). На даний час членами Банку є 61 країна, ЄС та ЄІБ. Угоду про створення ЄБРР було підписано 29 травня 1990 року, яка набула чинності 28 березня 1991 року. Угодою передбачається встановлення тісних контактів банку з Світовим банком та Міжнародним валютним фондом. Перше засідання Ради керуючих ЄБРР відбулось 15 квітня 1991 року. ЄБРР має статус міжнародної фінансової організації з найвищим кредитним рейтингом (ААА).

З моменту заснування у 1991 році початковий капітал ЄБРР складав 10 млрд. ЕКЮ, проте у 1996 році його було збільшено до 20 млрд. євро. Квоти в капіталі ЄБРР розподіляються в таких пропорціях: 51 % для країн-членів ЄС та його двох інститутів; 13,5 % для країн Центральної та Східної Європи; 11,3 % для інших європейських країн; 24,2 % для неєвропейських країн. Найбільші частки в капіталі Банку мають США - 10 %; Німеччина, Франція, Італія, Великобританія, Японія - по 8,5 %. Частка України в статутному капіталі ЄБРР складає 0,8 % (16000 акцій або 160 млн. євро), Росії - 4 %.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) запропонував Україні відкрити кредитні лінії для виконання довгострокових державних програм. Пріоритетними напрямами визначені кредитування енергетики, будівництво залізниць, сільського й житлово-комунального господарства, кредитування реконструкції житла і розвиток малого бізнесу. ЄБРР готовий інвестувати проекти муніципального рівня, які не вимагають державних гарантій. У 2005 р. обсяги кредитування збільшилися порівняно з 2004 р. удвічі - до 500-600 млн. евро. До того ж ЄБРР зобов'язався наповнити Чорнобильський фонд "Укриття" фінансовими ресурсами, необхідними для завершення проекту будівництва нового саркофага. Загальна сума інвестицій ЄБРР в Україні за 63 проектами становить 1,5 млрд. евро.

Євразійське економічне співтовариство було створено відповідно до договору, підписаного в Астані 10 жовтня 2000 року, з метою просування «процесу формування Договірними Сторонами Митного союзу та Єдиного економічного простору». Нова структура має в принципі традиційну для таких організацій систему органів управління: Міждержавна рада (на рівні глав держав і глав урядів), Інтеграційний комітет (постійно діючий орган на рівні заступників глав урядів), Міжпарламентська асамблея та Суд співтовариства. Голоси в Міждержавній раді розподіляються, залежно від внеску в бюджет співтовариства, так: Білорусь - 20 голосів (20% бюджету), Казахстан - 20 (20%), Киргизстан - 10 (10%), Росія - 40 (40%) і Таджикистан - 10 голосів (10%).

Щодо України, то сьогодні її відносини з країнами - членами ЄврАзЕС і так уже регулюються цілою системою як багатосторонніх угод у рамках СНД, так і двосторонніх договорів. Серед найважливіших документів СНД слід назвати Угоду про створення зони вільної торгівлі та Протокол до неї (досі не ратифікований Росією) від 15 квітня 1994 р., Угоду про принципи формування спільного транспортного простору та взаємодію держав - учасників СНД в галузі транспортної політики від 9 жовтня 1997 р., Угоду про Спільний аграрний ринок держав - учасників СНД від 6 березня 1998 р. і багато інших. Крім того, Україна має двосторонні угоди з країнами - членами ЄврАзЕС про промислову кооперацію, вільну торгівлю (хоча й з вилученнями) тощо. Цей перелік, який можна й далі продовжувати, свідчить, що практично ЄврАзЕС багато в чому повторює домовленості в рамках СНД, тільки на субрегіональному рівні. Тож можна говорити, що сьогодні відносини між п'ятіркою та Україною в міжнародно-правовому плані врегульовано досить добре, а потенціал домовленостей ще далеко не вичерпано.

Щодо зацікавленості України в ринках ЄврАзЕС, то, як свідчить статистика, найбільше цікавить нашу країну ринок Росії. Загалом для зовнішньої торгівлі України сьогодні характерне переорієнтування експорту з ринку СНД на ринки інших країн, тоді як в імпорті питома вага колишніх радянських республік залишається досить високою (передусім за рахунок енергоносіїв та деяких інших видів природних ресурсів).

Єдиний економічний простір (ЄЕП). З метою оптимізації економічної співпраці, як заявили керівники України, Росії, Казахстану і Білорусі, постала необхідність утворення Єдиного економічного простору (23 лютого 2003 р.), першою сходинкою якого передбачається вільна економічна зона. Для реалізації проекту подальшої розбудови ЄЕП було створено Групу високого рівня (ГВР), що складається з віце-прем'єрів урядів країн-учасниць, міністрів ключових міністерств та їхніх заступників. Робота зі створення ЄЕП перебуває під постійним контролем російської сторони.

Основною метою майбутньої інтеграції в рамках ЄЕП, як передбачалося, мало стати досягнення Росією, Білоруссю, Україною і Казахстаном так званих чотирьох свобод (за прикладом Європейського Союзу): вільного переміщення товарів, вільного переміщення капіталів, вільного переміщення трудових ресурсів і послуг, проведення уніфікації ставок митного тарифу. Досягнення цих параметрів стане основою для утворення зони вільної торгівлі. Для першого етапу інтеграції, на переконання сторін, є всі передумови. Росія, Білорусь, Україна і Казахстан разом забезпечують до 94 % загального ВВП країн СНД і 88 % їхнього товарообігу.

Для України є важливим виробити критерії своєї участі в проектах СНД, отримати гарантії рівних умов співпраці, прийнятних для всіх учасників співтовариства, намагатися змінити на свою користь Деякі чинні норми в його рамках (такі, як право вето, право головуючого тощо). На державному рівні фахівці та експерти міжнародного права, досвідчені юристи, економісти, враховуючи сучасний стан української економіки, розробляють чітку аргументацію, яка дасть Україні обґрунтовані висновки щодо можливих наслідків її Участі в проектах СНД.

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Набирає обертів і інтеграція у форматі Чорноморського економічного співробітництва. Реалізується чимало конкретних проектів і програм з торгівлі, промисловості, енергетики, транспорту і зв'язку, науки і техніки, сільського господарства, екології і туризму тощо. ЧЕС було створено з ініціативи Президента Турецької Республіки Т. Озала в 1992 р. одинадцятьма чорноморськими країнами для заохочення співробітництва в регіоні. Учасниками організації є Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина і Україна. Статус спостерігача в ЧЕС мають Австрія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Польща, Словаччина і Туніс.

Росія виступила з ініціативою створення енергокільця, що поєднало б енергосистеми країн-учасниць. Намічено проекти в галузі науки, техніки, освіти. Дістала підтримку турецька ініціатива об'єднати національні університети і науково-дослідницькі центри в єдину інформаційну мережу. Країни-учасниці бачать одним із важливих завдань захист і поліпшення економічної ситуації на Чорному морі, збереження, використання і розвиток його біопродуктивного потенціалу. Країни поглиблюють інтеграцію: на щорічній конференції ЧЕС міністрів закордонних справ у Ялті (1998) було вирішено заснувати організацію економічної співпраці в Чорноморському регіоні (ОЧЕС). Довгостроковою метою, сформульованою в ялтинській Декларації, є створення зони вільної торгівлі. У Декларації країни-учасниці висловили бажання лібералізувати торговельний режим відповідно до правил Світової організації торгівлі й наголосили на пріоритетності чинних угод з Європейським Союзом.

Вагомість ОЧЕС та її важливість визначатиметься майбутніми досягненнями як в економічній, політичний, так і в безпековій сферах. Учасники організації бачать перспективи її розвитку передусім у співробітництві з ЄС (із всіх країн ОЧЕС повноправним членом ЄС є Греція). Прикметно, що на зустрічі міністрів закордонних справ у 1999 р. (Тбілісі) була прийнята платформа співробітництва ЧЕС і ЄС. Учасники заявили, що вважають головними для себе ті сфери співпраці, які є пріоритетними для ЄС: розвиток інфраструктури, співробітництво в торгівлі і створення сприятливих умов для припливу іноземних інвестицій, стійкий розвиток і захист навколишнього середовища, боротьба з різними виявами організованої злочинності та ін.

ОЧЕС є важливою ще й тим, що низка держав пострадянського простору, які бачать неефективність діяльності СНД, вважають ОЧЕС певною альтернативою як подоланню внутрішніх проблем, так і розв'язанню своїх зовнішньоекономічних завдань. До завдань, пов'язаних із протидією новим викликам безпеці, зокрема тероризму, розповсюдженню зброї масового знищення, засобів її доставки, організованою злочинністю тощо, залучатиметься спеціальна група експертів держав-учасниць Чорноморської групи військово-морського співробітництва, до якої входять Болгарія, Грузія, Російська Федерація, Румунія, Туреччина та Україна.

Размещено на Allbest.ru