Фінанси Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФІНАНСИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

бюджет європейський союз

ЗМІСТ

1. Етапи економічної інтеграції в Європі. Фінансова політика у контексті поглиблення європейської інтеграції

2. Валютно-фінансова конвергенція та особливості організації фінансів Європейського Союзу

3. Бюджет Європейського Союзу. Бюджетна стратегія і бюджетний процес

4. Гармонізація та уніфікація податкової політики в межах Європейського Союзу

5. Валютна інтеграція. Спільна валютна політика та запровадження євро

6. Основні інституції ЄС та їх роль у формуванні єдиної фінансової політики

Список використаної літератури

1. ЕТАПИ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ В ЄВРОПІ. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА У КОНТЕКСТІ ПОГЛИБЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Фінанси Європейського Союзу є багаторівневою, проте ще не повною мірою ієрархічно впорядкованою, системою, яка водночас характеризується певною органічною цілісністю, взаємопов'язаністю її складових та структурною єдністю її функціональних елементів. За своєю організацією та функціональним призначенням фінанси ЄС значною мірою подібні до державних фінансів. Функціонування ЄС, як і окремої держави, пов'язане з виконанням певних функцій, фінансове забезпечення виконання яких здійснюється через централізований міждержавний фонд грошових коштів країн-членів -- Євро бюджет. Проте головним суб'єктом фінансових відносин у цьому випадку є не держава, а багатонаціональне інтеграційне об'єднання, що відповідає якісно іншому рівню організації фінансової системи.

Для того щоб зрозуміти всю складність проблем організації фінансів ЄС та перспектив розвитку цього інтеграційного об'єднання, слід розглянути проблематику розширення Євросоюзу в органічному зв'язку з поглибленням його інтеграційних процесів, які пройшли у своєму розвитку кілька етапів. У цьому контексті особливої уваги заслуговують питання щодо основних напрямів західноєвропейських об'єднавчих процесів, розкриття взаємозв'язків між процесами розширення ЄС, з одного боку, а також формами та стадіями його політичної, економічної та валютно-фінансової інтеграції, з іншого. Йдеться про етапи поглиблення західноєвропейської інтеграції: від Європейських Співтовариств до економічного, валютного і політичного союзу.

Початком процесу інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн. Ця пропозиція була реалізована в результаті підписання у 1951 р. Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), до якого увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція ("європейська шістка").

Згодом на основі досягнутого позитивного досвіду ЄСВС об'єднавчий процес поширився на економіку в цілому. Так, у 1957 р. було підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). Метою ЄЕС визначалися створення митного союзу, усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (забезпечення вільної торгівлі) і врешті -- створення спільного ринку. Водночас ідея створення Євратому полягала у налагодженні співпраці у використанні ядерної енергії у мирних цілях. У 1967 р. відбулося злиття виконавчих органів названих трьох співтовариств. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції, основними серед яких були Європейська Комісія, Рада ЄС, Європейський Парламент і Суд Європейських Співтовариств. Практично одночасно у 1968 р. завершується створення митного союзу ЄС.

Отже, з кінця 1950-х років до кінця 1969 р. відбувався інтенсивний процес розвитку спільного ринку ЄС, а досягнення первісних цілей, визначених Римським договором 1957 р., об'єктивно підвело до порушення питання про подальший розвиток інтеграції. Етапним у цьому стало підписання в 1986 р. Єдиного європейського акта, що поставив завдання створити до 1 січня 1993 р. єдиний внутрішній ринок, запровадив спільну політику в соціальній сфері й галузі науково-технологічного розвитку, щодо охорони навколишнього середовища. Договір не лише вніс зміни до раніше укладених угод про утворення Європейських Співтовариств, а й поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики, поставив питання про створення Європейського Союзу як не лише економічного, а й політичного інституту.

Наступним кроком у процесі європейської інтеграції стало підписання в лютому 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, що в економічному сенсі фактично означало курс на форсоване завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу. Новим кроком посилення взаємодії стало підписання у червні 1997 р. Амстердамського договору, що вніс істотні зміни в установчі угоди про Європейське Економічне Співтовариство та Європейський Союз. Прийняття Амстердамського договору привело інституційні механізми ЄС у відповідність до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 р. Шенгенської угоди про вільне пересування громадян у межах Євросоюзу.

Додаткові зміни в чинні механізми інституційного розвитку ЄС були внесені на засіданні Європейської Ради 7--9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццького договору. Ці зміни, що мають набути чинності після ратифікації Договору всіма членами ЄС, спрямовані одночасно і на цілі поглиблення інтеграції ЄС.

Отже, у своєму розвитку Європейський Союз пройшов кілька етапів економічної інтеграції (табл. 1).

Таблиця 1. Етапи економічної інтеграції ЄС

Етап зони вільної торгівлі (1959--1968 рр.).

Для цього періоду економічної інтеграції характерні особливості фінансової політики, що формується у рамках зони вільної торгівлі: відповідно до Римського договору було поступово скасовано митні збори і кількісні обмеження на внутрішню торгівлю, що стало передумовою встановлення єдиного митного тарифу. У міру того як відбувалася лібералізація двосторонньої торгівлі, між країнами-членами формувалися зони вільної торгівлі, причому кожна з них зберігала свій митний тариф щодо третіх країн. 31962 р. було введено в дію єдину сільськогосподарську політику. У1965 р. три європейських співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.

Етап митного союзу (1968--1976 рр.)

етап багатонаціональної економічної інтеграції та активного розвитку переваг митного союзу і зовнішньоторговельної політики щодо третіх країн, спочатку в рамках шести країн-засновниць, а згодом -- у рамках перманентного розширення ЄС. Держави -- члени такого утворення скасовують будь-які митні збори, а також погоджуються узгодити спільний зовнішній тариф стосовно третіх країн. Єдиний митний тариф передбачає не лише спільну митну політику, а й спільну політику у сфері зовнішньої торгівлі. Більше того, свобода руху поширюється на всі товари в межах митного союзу, незалежно від країни-виробника. Отже, скасовується митний контроль на внутрішніх кордонах. У результаті в державах -- членах митного союзу обсяг торгівлі збільшився до безпрецедентно високого рівня, зміцнивши фундамент усієї європейської конструкції.

Цілеспрямована єдина сільськогосподарська політика доповнюється в цей період єдиною політикою у сфері охорони навколишнього середовища й у сфері досліджень та технічного розвитку. На основі угоди 1971 р. між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (GABT) кордони внутрішньо інтеграційної зони вільної торгівлі поширюються на сім країн, що були на той час членами ЄАВТ (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія і Велика Британія). З цим етапом пов'язаний початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введено спільне плавання валют окремих країн -- членів ЄС у певних межах ("валютна змія").

Етап спільного ринку (1977--1984 рр.).

Як відомо, ще Римський договір визначив як стратегічну мету створення єдиного Європейського економічного простору, який би ґрунтувався на спільному ринку. У статті 2 Договору цю мету визначено так: "Спільнота через створення спільного ринку та поступове узгодження економічної політики держав-членів має забезпечити гармонійний розвиток економічної діяльності на всій своїй території, постійний і збалансований розвиток, зміцнення стабільності, швидке зростання рівня життя та поглиблення стосунків між державами, що входять до неї".

Перш ніж аналізувати особливості фінансової політики на цьому етапі європейської інтеграції, слід визначити поняття "спільний ринок", "єдиний ринок" і "внутрішній ринок", які використовують майже як синоніми, але мають важливі суттєві відмінності. Спільний ринок -- етап економічної інтеграції, спрямований згідно з висновком Суду ЄС на скасування всіх торговельних перешкод у межах Співтовариства задля об'єднання національних ринків у єдиний ринок, створюючи таким чином умови, якнайбільше наближені до справжнього внутрішнього ринку.

Варто зазначити, що в Договорі про заснування Європейського Співтовариства жодного разу не згадано поняття "єдиного ринку". У Договорі переважно йдеться про спільний ринок і кінцевий результат його існування -- внутрішній ринок. Згідно зі статтею 14 Договору це "простір без внутрішніх кордонів, де вільний рух товарів, послуг, капіталу, а також вільне пересування людей забезпечуються відповідно до положень цього Договору". Отже, створення спільного ринку, подібного до внутрішнього, потребує не лише лібералізації торговельних відносин між державами -- учасницями процесу; для цього також потрібний вільний рух факторів виробництва -- праці, послуг і капіталу. Таким чином, забезпечення вільного руху робочої сили, послуг і капіталу в межах ЄС, разом з вільним рухом товарів, є чотирма основними свободами спільного ринку.

Вільний рух капіталу та лібералізація платіжних операцій у рамках спільного ринку стали важливою передумовою запровадження у 1979 р. Європейської валютної системи -- специфічної організаційно-економічної форми відносин країн ЄС у валютній сфері, спрямованої на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Стратегічними цілями створення Європейської валютної системи були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн -- членів Європейської валютної системи.

Етап єдиного внутрішнього ринку (1985--1992 рр.)

На основі Єдиного європейського акта, а також поданої у червні 1985 р. Європейською Комісією програми створення внутрішнього ринку (відома як "біла книга") країни ЄС приступили до завершення формування єдиного внутрішнього ринку, ліквідовуючи решту бар'єрів на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Європейська Комісія, яку очолював Ж. Делор, висунула більше 300 законодавчих ініціатив, спрямованих на забезпечення вільного міждержавного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також визначила три основні групи бар'єрів, які необхідно було усунути. Серед них -- фізичні бар'єри (прикордонні митні пости і паспортний контроль), технічні бар'єри (відмінності у стандартах, невизнання освітніх сертифікатів, пріоритет національним виробникам при державних закупівлях) і фіскальні бар'єри (відмінності в оподаткуванні). У цей самий період країни ЄС перейшли до реалізації вже не просто узгодженої, а єдиної політики в окремих галузях -- енергетиці, транспорті, питаннях соціального і регіонального розвитку.

Завершення формування єдиного внутрішнього ринку сприяло інтенсифікації європейської інтеграції в цілому. Формування єдиного внутрішнього ринку прискорило процес фіскальної гармонізації, ліквідуючи в такий спосіб фіскальні кордони. Єдиний ринок сформував потребу в посиленні економічного й соціального гуртування, що сприяло пожвавленню регіональної та соціальної політики Співтоварства. Внутрішній ринок прискорив формування європейських ринків енергетики, транспорту та телекомунікацій. У рамках єдиного внутрішнього ринку дедалі більше розвивалися правові засади політики захисту прав споживачів та довкілля, політики з питань науково-дослідної діяльності й розвитку. І, нарешті, одним із найважливіших наслідків є той факт, що консолідація в рамках єдиного внутрішнього ринку стала рушійною силою для Маастрихтських домовленостей, спрямованих на розбудову економічного й валютного, а також політичного союзу.

Етап економічного і валютного союзу (з 1993 р.). Економічний і валютний союз (ЕВС) уособлює високий рівень багатонаціональної інтеграції, який передбачає запровадження спільної монетарної політики та тісну координацію економічної політики держав -- членів Союзу. На етапі формування економічного та валютного союзу відбувається зміцнення політичної інтеграції і форсований розвиток валютної інтеграції на основі підписаного на початку 1992 р.

Маастрихтського договору про Європейський Союз. Його створення базується як на попередніх досягненнях узгодженої валютної політики, так і на нових ініціативах. На першому етапі (1990--1993 рр.) в рамках Європейської валютної системи було запроваджено допустимі межі коливань валютних курсів, розпочато реалізацію узгоджувальної валютної політики, що передбачала: 1) узгоджену підтримку змін ринкових валютних курсів в обумовлених кількісних межах з допомогою валютного втручання центральних банків; 2) забезпечення валютних інтервенцій у ситуації, коли ринковий валютний курс досягає інтервенційної точки (коли Центральний банк зобов'язаний вдатися до інтервенції на валютних ринках, спрямованої на зближення зі встановленими курсовими співвідношеннями). Окрім цього, було усунено валютні обмеження -- систему законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою. На другому етапі (1994--1998 рр.) створюється Європейський валютний інститут і посилюється координація макроекономічної політики. На третьому етапі (з 1999 р.) спочатку взаємно фіксуються курси валют, а згодом створюється єдиний Європейський центральний банк, що пов'язано, зокрема, із запровадженням у готівковий обіг спільної європейської валюти -- євро. 12 країн-членів беруть участь у третій, заключній, стадії створення економічного та валютного союзу, що почалася 1 січня 1999 р.

З підписанням Маастрихтського договору про Європейський Союз поряд із формуванням економічного і валютного союзу активізувалися інші складові співробітництва, зокрема спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ), політика у сфері юстиції і внутрішніх справ. Тому головними цілями політичної інтеграції стали: захист спільних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу, посилення безпеки Союзу та країн-членів, збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки, сприяння міжнародному співробітництву, розвиток та утвердження демократії і верховенства права за безумовного дотримання прав і свобод людини.

Перші етапи поглиблення європейської інтеграції відбувалися на відносно обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі ці країни керувалися принципами політики колективного протекціонізму, який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найбільш потужних центрів глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціональним корпораціям. Економічний розвиток ЄС створював передумови і для зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно посилилися із започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом -- і формуванням спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Отже, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, що передбачає досягнення її первісних цілей, створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, а згодом -- і Європейського Союзу.

Ця мета обумовлена геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення позицій європейських країн в епоху формування нових ознак світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації.

Вперше рішення про необхідність одночасного поглиблення європейської інтеграції та приєднання нових членів було прийнято в Гаазі у грудні 1969 р., тобто практично одночасно із формуванням митного союзу "шістки". З того часу вже відбулося чотири етапи розширення ЄС: у 1973 р. до "шістки" приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981 р. -- Греція; у 1986 р. -- Іспанія і Португалія; у 1995 р. -- Австрія, Фінляндія і Швеція; на часі незавершеними залишаються п'ятий і шостий етапи розширення ЄС: у 2004 р. до ЄС приєдналися Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007 р. -- Болгарія, Румунія (табл. 2).

Таблиця 2. Етапи розширення Європейського Союзу

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Європейського Союзу, але водночас зменшував економічні показники в розрахунку на одну особу. Тобто, здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного та політичного простору, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня країн-членів. Ця стратегія, очевидно, виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

Проте з поглибленням інтеграційного процесу та розширенням ЄС на Схід об'єктивно виникають проблеми із забезпеченням однорідності європейського простору. Ця особливість пов'язана з включенням до інтеграційного об'єднання нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об'єднавчого процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, та обставина, що лише 12 із 15 членів ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність поглибилася після приєднання до складу ЄС у 2004 та 2007 рр. нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з країнами-членами (ЄС-15).

У результаті характерною ознакою цього інтеграційного блоку є взаємна обумовленість процесів регіональної дивергенції та розширення ЄС на Схід. Відтак, незважаючи на те, що диференціація країн ЄС за основними показниками соціально-економічного розвитку і раніше була притаманна цьому інтеграційному угрупованню, включення в орбіту європейської інтеграції 12 країн Централь-но-Східної Європи (які, з одного боку, за національними параметрами соціального та технологічного розвитку істотно відставали від своїх західноєвропейських сусідів, а з другого, характеризувалися вищим рівнем внутрішньої соціально-економічної неоднорідності) істотно поглибило соціальну поляризацію та асиметрію соціально-економічного розвитку в ЄС. Про це, зокрема, свідчать дані табл. 3, згідно з якими розширення Євросоюзу до 27 країн-членів (порівняно з ЄС-15) лише на 11 % збільшило валовий внутрішній продукт об'єднання на фоні 33 % збільшення території та на 27 % зростання чисельності населення. Така непропорційність у динаміці вищеназваних показників зумовила падіння показника валового внутрішнього продукту на одну особу на 16 %, а щодо ЄС-6, то середній обсяг ВВП на одну особу становив лише 75 %.

Таблиця 3. Результати поетапного розширення Європейського Союзу

Окрім цього, розподіл реальних доходів на одну особу переконливо довів, що мешканці "багатих країн" суттєво "переплачують" за спеціальні послуги, надані державою, однією з причин чого було проведення монетарної політики без прогнозування фіскальних наслідків. Така стратегія призвела до значних суперечностей на міждержавному рівні, пов'язаних із подальшою гомогенізацією економічного простору Європи. її соціальними наслідками стали: істотна диференціація цін та виникнення пов'язаних з цим диспропорцій на ринку праці; порушення вимог "Пакту стабільності і зростання" фундаторами ЄС --* Німеччиною та Францією, зниження темпів економічного зростання тощо.

Слід також зазначити, що в минулому розширення ЄС відбувалося на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий -- на стадії спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу; третій -- на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, за поставлених цілей формування спільної зовнішньої політики; четвертий -- вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ. Новий етап розширення відбувається безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. І це робить питання такого розширення особливо складним -- як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах.

Отже, Європейський Союз, який бере свій початок від створеного у 1957 р. з метою економічної співпраці Європейського Економічного Співтовариства, підійшов до нового етапу розширення, перебуваючи фактично на завершальній стадії економічної інтеграції (створення економічного та валютного союзу), а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат було досягнуто протягом понад 50 років через складний і поступовий процес інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об'єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.

Незважаючи на те, що ЄС є найбільш розвинутим інтеграційним угрупованням у світі (з моменту свого створення ЄС пройшов усі етапи інтеграційного процесу), на сучасному етапі Європейський Союз переживає новий етап розширення -- безпрецедентного як з погляду кількості країн, що приєдналися до ЄС упродовж останніх років (за 2004 і 2007 рр. -- 12 країн), так і з погляду глибини перетворень, які необхідно ще здійснити для того, щоб цей етап став так само успішним, як і попередні.

2. ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА КОНВЕРГЕНЦІЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

У результаті поглиблення інтеграційних процесів у Європі -- від заснування зони вільної торгівлі наприкінці 50-х років XX ст. поетапно було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і послуг, скасовано митні бар'єри, досягнуто значного прогресу свободи переміщення робочої сили й мобільності капіталів, створено європейську валютну систему і запроваджено єдину валюту -- євро, реалізуються спроби узгодити єдину податкову і цінову політику, тобто домогтися повної економічної інтеграції. Економічна інтеграція супроводжується соціальною і політичною інтеграцією, формуванням узгодженого законодавства та єдиної інституційної структури у сфері надбудови. Разом з тим, економічна інтеграція супроводжується й чималими економічними втратами на кшталт високого рівня безробіття, а розширення ЄС загострило характерні для його функціонування проблеми і розбіжності. Йдеться перш за все про здійснення єдиної сільськогосподарської політики, проблеми формування і витрати бюджету, розвитку відсталих районів країн-учасниць. Спроби їх розв'язання завершилися визначальною подією у розвитку європейської валютно-фінансової інтеграції -- підписанням Маастрихтської угоди у лютому 1992 р. Відтоді економічні, політичні, правові, національні та інші відносини між країнами ЄС визначаються передусім положеннями цієї угоди. Найважливіші положення Маастрихтської угоди такі:

-- поглиблення інтеграційних економічних процесів у результаті утворення економічного і валютного союзу країн-учасниць. З цією метою країни ЄС здійснюють координацію найважливіших напрямів економічної політики (фінансової, бюджетної, кредитної, податкової, структурної, промислової, інвестиційної, зовнішньоекономічної, регіональної, науково-технічної), -визначають головні критерії участі в економічному та валютному союзі;

-- поглиблення та уніфікація єдиної соціальної політики, що передбачає скорочення соціально-економічних відмінностей між країнами та регіонами, зокрема вирівнювання рівнів реальної заробітної плати, уніфікація соціальних витрат на розвиток освіти, охорону здоров'я, соціальне страхування, допомоги безробітним, професійної підготовки, захисту споживачів та ін.;

-- посилення та розширення наднаціонального регулювання макроеконо-мічних процесів у країнах ЄС, зокрема розширення повноважень наднаціональних органів (Ради міністрів, Комісії ЄС, Європарламенту та ін.), формування цілісної економічної (транспорт, енергопостачання та ін.) і соціальної (освіта, охорона здоров'я, захист навколишнього середовища тощо) інфраструктури, здійснення єдиної промислової політики, спрямованої на посилення конкурентоспроможності промислової продукції;

-- посилення ролі наднаціонального законодавства передусім у сфері розвитку і поглиблення внутрішнього ринку (товарів, послуг та ін.), культури, судочинства тощо;

-- зміцнення політичного союзу, що передбачає проведення єдиної зовнішньої (у тому числі оборонної) політики, контролю за озброєнням у Європі, єдиної імміграційної політики, боротьби з організованою злочинністю.

В основу стабільності Європейського валютного союзу Маастрихтською угодою закладено рамкові умови правового та інституційного характеру. Головною передумовою вступу до Європейського валютного союзу є виконання країнами-претендентами жорстких стабілізаційних вимог, які відповідають філософії Маастрихтського договору і передбачають дотримання так званих макроекономічних критеріїв валютно-фінансової конвергенції. Йдеться про те, що країни, які передають компетенцію з проведення грошової політики Європейському центральному банкові, повинні насамперед бути здатними забезпечити тривалу економічну стабільність у спільному грошово-валютному просторі.

З економічного погляду, конвергенція -- зближення економічної політики країн, зменшення розриву в показниках економічного розвитку між національними державами, вирівнювання соціально-економічного розвитку країн у рамках інтеграційного об'єднання. Критерії конвергенції -- макроекономічні та інституціональні умови, дотримання яких надає право вступу до інтеграційного об'єднання (зокрема Європейського валютного союзу).

Маастрихтський договір визначає п'ять так званих критеріїв валютно-фінансової конвергенції, виконання яких дає країнам право вступу до економічного та валютного союзу:

1) досягнення належного рівня цінової стабільності, що передбачає стабільність цін і середніх темпів інфляції. Рівень інфляції в країні -- потенційній учасниці ЄВС не повинен перевищувати більше ніж на 1,6 % середній показник інфляції у трьох країнах ЄС з найнижчими показниками інфляції;

2) запобігання надмірному бюджетному дефіциту, що передбачає встановлення максимально допустимої його величини. Відношення дефіциту бюджету країни має становити не більше 3 % ВВП;

3) забезпечення довгострокової фінансової стабільності, що регламентується обмеженням рівня державної заборгованості. Відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60 %;

4) уніфікація довгострокових відсоткових ставок. Довгострокова номінальна відсоткова ставка (наприклад, за довгостроковими державними облігаціями) не повинна перевищувати більше ніж на 2 % середню ставку трьох країн, де вона найменша;

5) дотримання протягом останніх щонайменше двох років діапазону коливань валютних курсів у межах, визначених Механізмом валютних курсів без девальвації валют щодо валют інших членів. Відхилення величини обмінного курсу національної валюти не повинне виходити за граничні значення, передбачені Механізмом валютних курсів країн -- членів ЄС (згаданий діапазон дорівнює 15 %).

Отже, підписання Маастрихтської угоди, порівняно з умовами Римської угоди, символізувало якісно новий етап валютно-фінансової інтеграції у Європі. Ця угода, яка мала сприяти вирішенню найактуальніших проблем соціально-економічного розвитку ЄС, насправді виявилася "жорстким корсетом" для фінансової політики країн єврозони. За висловлюванням Нобелівського лауреата авторитетного економіста Дж. Стігліца, ця ключова угода поставила Європу в умови жорстких обмежень на проведення економічної політики.

Розкриваючи особливості організації фінансів ЄС у контексті вищезазначеного, необхідно враховувати певні аспекти. Європейський Союз -- більшою мірою конфедеративне утворення (щоправда, зі значними елементами федерації) суверенних держав. Як і кожна суверенна держава, країни -- члени ЄС наділені суверенними правами: здійснювати самостійну економічну та соціальну політику, формувати національний бюджет і податкову систему. Проте загалом еволюція ЄС відображає закономірну тенденцію переростання цим інтеграційним об'єднанням меж державного суверенітету, в переданні окремими національними країнами все більшої кількості повноважень і прав наднаціональним органам. Отже, відбувається процес поступової трансформації конфедеративного типу наднаціонального економічного угруповання у федеративний, що має безпосередній вплив як на формування єдиної фінансової політики країн ЄС, так і на реальну можливість урядів країн-учасниць безпосередньо впливати на економічну кон'юнктуру за допомогою бюджетно-податкових та грошово-кредитних інструментів. Про це свідчать такі факти.

По-перше, однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи Європейського Союзу є те, що, на відміну від інших міжнародних економічних організацій, ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС -- основна фінансова база інтеграційних заходів у межах Союзу, проте він ще не перетворився в інструмент повноцінної фінансової політики Євросоюзу і лише частково є важелем наднаціонального регулювання економік країн-учасниць.

Стосовно національних бюджетів країн -- учасниць ЄС, то ще на початку його функціонування було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, зокрема щодо зближення й уніфікації бюджетної документації та статистичних показників, вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП, гармонізації структур бюджету, координації бюджетної політики, гармонізації податків і податкової політики.

Складність вирішення поставлених завдань вимагала їх поетапної реалізації. Вже на початку 1960-х років Комісія ЄС розробила Програму гармонізації національних бюджетів, що передбачала відповідні дії: вироблення рекомендацій з уніфікації бюджетної статистики, зіставлення й аналіз бюджетів, вироблення методики гармонізації бюджетної політики тощо. Передбачалося також запровадити єдину бюджетну класифікацію центральних і місцевих бюджетів, уніфікувати бюджетний період, скласти прогнозовані багаторічні бюджети на три -- п'ять років, щоб на ттій основі координувати фінансування об'єктів соціальної інфраструктури. У 1980-ті роки перед економікою ЄС постали інші завдання: зниження рівня інфляції, досягнення стійких темпів економічного зростання, зменшення безробіття, стабілізація платіжних балансів. Відповідно до цих завдань Комісія ЄС визначила основні напрями в бюджетній політиці: скорочення дефіцитів держбюджетів, збільшення частки бюджетних коштів, які спрямовуються на інвестиції, перекваліфікація робочої сили та зниження виробничих витрат, підвищення рівня контролю за використанням коштів на соціальні заходи.

Слід зауважити, що завдання гармонізації бюджетної політики виявилося досить складним процесом із певними внутрішніми суперечностями. З одного боку, формально зменшився рівень самостійності окремих держав у бюджетному регулюванні, країни зобов'язалися подавати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звітів про їх виконання, інформувати органи ЄС про проведення відповідних бюджетних заходів. З іншого боку, господарські механізми країн-учасниць залишаються автономними, хоча зростає рівень їх взаємозалежності; держави мають різний рівень економічного розвитку, неоднакову соціально-політичну ситуацію всередині країни, що відповідно зумовлює суперечливість інтересів як у бюджетній, так і загалом в економічній політиці.

По-друге, не менш важливим аспектом, з погляду організації фінансів ЄС, е синхронізація податкових систем та гармонізація податкової політики країн-учасниць. Ще Римський договір 1967 р., який став правовою й організаційною основою європейської економічної інтеграції, поставив завдання поступової гармонізації всіх податків, заклавши концептуальні засади міждержавної податкової уніфікації. У цілому синхронізація податкових систем країн ЄС передбачає не лише зближення податкової структури, механізму стягнення, величини основних податкових ставок, а й проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики при вирішенні як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Гармонізована податкова політика означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС має перебувати під контролем наднаціональних керівних органів Євросоюзу, які, ґрунтуючись на загальних інтересах усіх партнерів, визначають податкову політику кожного учасника ЄС.

Проте процес уніфікації і гармонізації податкових систем держав ЄС виявився набагато складнішим, ніж очікували, оскільки кожна суверенна держава намагається максимально повністю реалізувати своє право встановлювати і збирати податки, вдаючись при цьому до використання різноманітних податкових технологій. Саме це зумовлює значні відмінності у податковій політиці країн -- членів ЄС, у кожній з яких вона традиційно проводиться з урахуванням національних інтересів. З огляду на це ЄС відмовився від створення єдиної податкової системи, натомість було вирішено привести законодавства країн -- членів співтовариства у відповідність, а також підпорядкувати національні податкові системи спільним завданням європейської інтеграції. Отже, податкова уніфікація в ЄС -- тривалий і незавершений процес, метою якого є досягнення таких цілей: усунення перешкод для вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили, створення однакових конкурентних умов для суб'єктів господарювання, об'єднання й уніфікація внутрішнього ринку ЄС як рушійного чинника інтеграційних процесів у певному регіоні, приведення до єдиної структури податкових систем, порядку справляння основних видів податків у всіх країнах співтовариства.

По-третє, вироблення механізму реалізації спільної валютної політики і запровадження єдиної валюти -- євро, яка покликана стати потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції шляхом створення єдиного економічного простору, загострили проблему координації економічної політики країн євро зони. Адже у результаті прийняття у 1997 р. Пакту стабільності і зростання уряди країн єврозони позбулися права безпосередньо впливати на економічну кон'юнктуру за допомогою грошово-кредитних інструментів, які тепер є прерогативою Європейського центрального банку -- наднаціонального органу ЄС.

По-четверте, поряд із гармонізацією бюджетної, податкової та валютної політики в Європейському Союзі триває активний процес уніфікації діяльності банківської сфери, створення єдиного ринку банківських послуг. Зокрема перша (1977 р.) та друга (1993 р.) банківські директиви містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінансових послуг, регулюють проблеми платоспроможності банків, встановлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій, принципи захисту банківської таємниці, правила фінансової звітності, рекомендації щодо прозорості міжнародних фінансових операцій з метою попередження відмивання "брудних грошей".

Разом з тим, уніфікація процедур ліцензування банківської діяльності спрощує доступ на національні ринки фінансових послуг іноземних банків, загострюючи цим самим конкуренцію між національними та іноземними банками. Закономірним наслідком цих процесів є зниження національних відсоткових ставок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня.

По-п'яте, вживаються заходи щодо полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу, введені й діють єдині правила, які регулюють питання емісії та обігу цінних паперів, у тому числі боргових. Упродовж останніх років ринок цінних паперів ЄС суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Завдяки цьому, з одного боку, промислові компанії отримали нові можливості одержання кредитів із банківських джерел, з іншого -- це зумовило розширення спектра й більшу доступність для клієнтів різного роду фінансових послуг та значне зниження їхніх затрат.

По-шосте, як було зазначено вище, еволюція ЄС відображає закономірну тенденцію переростання цим інтеграційним об'єднанням меж державного суверенітету, безпосереднім наслідком чого є передача більшої кількості повноважень і прав наднаціональним органам та поглиблення інтеграції у сфері інституційної надбудови. До керівних органів Європейського Союзу належать: Європейська рада міністрів (Рада ЄС), Європейська Комісія (Комісія ЄС), Європейський парламент і Європейський суд, а також Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів, Рахункова палата, Європейський інвестиційний банк, Європейський центральний банк. Наднаціональні органи приймають закони у межах функцій і повноважень, добровільно переданих їм національними державами, тому закони окремих країн не можуть суперечити законам співтовариства. Отже, з прийняттям Єдиного європейського акта у випадку конфлікту національного права і права співтовариства пріоритет надається останньому.

Заходи, які реалізуються у фінансовій сфері наднаціональними інституцій-ними органами ЄС, ведуть до скасування обмежень і бар'єрів на шляху переміщення капіталів і послуг, перегляду цілої низки національних стандартів діяльності фінансових інститутів і введення єдиних правил контролю за їхньою діяльністю, встановлення основних принципів гармонізації контрольних стандартів та інших правил.

Отже, фінанси ЄС є досить розгалуженою структурою, характер та тенденції функціонування якої значною мірою визначаються, з одного боку, особливостями організації національних фінансових систем окремих держав-членів, а з іншого -- якісно іншим рівнем організації, який відповідає фінансовій системі багатонаціонального інтеграційного об'єднання. Фінанси ЄС можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. Якщо у вузькому розумінні фінанси ЄС асоціюються лише з централізацією коштів і фінансових ресурсів на регіональному рівні, то у широкому розумінні вони характеризують усю сукупність економічних відносин між країнами -- членами ЄС, опосередкованих рухом грошових потоків і формуванням централізованих грошових фондів на рівні інтеграційного об'єднання, а також функціонуванням розгалуженої інститу-ційної структури. У широкому розумінні сучасну фінансову систему ЄС вирізняє розгалужений регулятивний механізм, який охоплює бюджетну, податкову і валютну політику. Цей механізм забезпечує координацію зусиль європейської спільноти щодо регулювання фінансових відносин і, разом з тим, валютно-фінансовій конвергенції в рамках інтеграційного об'єднання. Через спільний бюджет, який є фінансовою базою інтеграційних заходів у межах Союзу, здійснюється не лише перерозподіл фінансових ресурсів між країнами -- членами ЄС, а й реалізується єдина соціальна й регіональна політика. Проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики сприяє вирішенню як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Запровадження єдиної валюти -- євро та реалізація спільної валютної політики є потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції та формування єдиного економічного простору.

3. БЮДЖЕТ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. БЮДЖЕТНА СТРАТЕГІЯ І БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС

Згідно зі ст. 199 Римського договору ЄС повинен мати спільний бюджет, оскільки це -- головна фінансова база інтеграційних заходів. Бюджет ЄС є централізованим фондом грошових коштів країн-членів та водночас фінансовим планом формування та використання фінансових ресурсів Європейського Союзу. Специфікою бюджету ЄС є те, що він не може виконувати роль інструменту макроекономічної політики, тобто впливати на стабілізацію економіки держав-членів. Його доходи та витрати мають зрівноважуватись, тобто не можна використовувати бюджетний дефіцит як інструмент пожвавлення сукупного попиту й інвестицій або зменшення безробіття.

Бюджет ЄС базується на дотриманні таких принципів:

-- принцип єдності та принцип бюджетної точності означають, що доходи й видатки ЄС мають бути зведені в єдиному документі з метою ефективного обліку та контролю за витрачанням спільних коштів. Практика бюджетних відносин Євросоюзу еволюціонувала відповідно до цього принципу, забезпечивши на сучасному етапі об'єднання всіх статей доходів і видатків у єдиний бюджет;

-- принцип щорічності передбачає розроблення бюджету строком на один рік, а також те, що операції за зобов'язаннями та платежами бюджету мають бути завершені упродовж поточного року;

-- принцип рівноваги вимагає, щоб доходи відповідали видаткам бюджету. Тобто не допускається дефіцитність бюджету, а також забороняється здійснення позик для покриття видатків. У випадку виникнення дефіциту (що є винятком із правил у європейській практиці) його розмір зараховується у видаткову частину бюджету наступного року. Як правило, бюджет зводиться із профіцитом і його активне сальдо переноситься в дохід бюджету наступного року;

-- принцип єдиної одиниці обліку полягає у тому, що бюджет складається, виконується та обліковується у єдиній одиниці -- євро;

-- принцип універсальності передбачає незакріплення доходів бюджету за окремими статтями видатків. Усі доходи та видатки повною мірою включаються до бюджету ЄС без будь-якої прив'язки між собою;

-- принцип цільового характеру видатків потребує, щоб кожна сума асигнувань мала власне конкретне призначення й обґрунтування;

-- принцип ефективного фінансового управління полягає у врахуванні закономірностей функціонування економіки з метою досягнення ефективності формування та використання ресурсів бюджету ЄС;

-- принцип прозорості, відповідно до якого гарантується надання повної та точної інформації про складання й виконання бюджету.

Бюджет Європейського Союзу є певною мірою відображенням як завдань ЄС, так і можливостей щодо формування доходів. З огляду на це, бюджет покликаний, перш за все, сприяти реалізації політики й стратегії розвитку ЄС у таких ключових напрямах:

-- забезпечення високих темпів економічного зростання;

-- вирівнювання рівнів соціального й культурного розвитку різних регіонів;

-- підтримка валютної стабільності;

-- стимулювання розробки та впровадження нових технологій.

У процесі попередніх етапів розширення ЄС та поглиблення європейської інтеграції видатки бюджету значно збільшилися і, разом з тим, розширилися напрями використання бюджетних коштів. Основними видатковими статтями бюджету ЄС є такі: фінансування сільського господарства, соціальних і регіональних програм розвитку, проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, забезпечення зовнішніх політичних та економічних зв'язків, видатки на управління.

Політика бюджетних видатків у ЄС підпорядкована таким ідеям: бюджетне фінансування має сприяти вирівнюванню економічного становища країн-членів та подоланню соціальних диспропорцій; оптимально представляти як інтереси найбідніших держав, так і право розвинутих країн на частку фінансових ресурсів бюджету ЄС; у сфері використання коштів має дотримуватись бюджетна дисципліна та забезпечуватись економічна ефективність і публічність.

Бюджет ЄС на 2007 р. (у сумі 126,5 млрд євро, що становить 1,08 % від валового національного доходу Європейського Співтовариства, -- перший бюджет для розширеного Європейського Союзу, що налічує 27 країн-членів) уперше побудовано відповідно до нової фінансової стратегії Європейського Союзу, розрахованої на період до 2013 р. У бюджеті 2007 р. закладено нові пріоритети та стратегічні програми, які зосереджують увагу на вирішенні ключових завдань сьогодення -- підтримці економічного зростання та зайнятості.

Видатки бюджету ЄС об'єднуються у шість груп, які відображені у відповідних розділах цього фінансового плану.

1. Відповідно до нової бюджетної стратегії першочерговим пріоритетом, починаючи з 2007 р., для Європейського Союзу є сприяння економічному зростанню, підтримці конкурентоспроможності та зайнятості, що вплинуло і на бюджетні показники. На ці програми у бюджеті 2007 р. виділено 43 % від загальної суми видатків. До найважливіших складових цієї групи видатків належать:

-- видатки на економічну підтримку найменш розвинутих регіонів Союзу;

-- видатки на розвиток підприємництва та інновацій у різних регіонах Європи;

-- видатки на підтримку наукових досліджень та їх впровадження у практику (програми навчання студентів, допомоги).

2. Програми Євросоюзу, спрямовані на охорону та управління природними ресурсами, покликані забезпечити чистоту навколишнього природного середовища, якісну та екологічно чисту їжу для населення Європи. У бюджеті на 2007 р. цей розділ становить у сукупності 45 % від загальної суми. У цій групі видатків найбільш значними є традиційне для ЄС спрямування коштів на пряму допомогу фермерам та програми розвитку сільської місцевості.

У минулі роки видатки ЄС на сільське господарство становили найбільшу за обсягом статтю. Аграрна політика ЄС передбачає: забезпечення прийнятного рівня життя сільського населення, стабілізацію ринків, забезпечення прийнятних споживчих цін, модернізацію сільськогосподарської інфраструктури. Реалізація цих завдань відбувається за допомогою різноманітних інструментів: надання експортних субсидій, закупівель частини продукції, субсидій виробникам на вдосконалення та раціоналізацію методів сільськогосподарського виробництва тощо.

3. Ще однією складовою бюджету ЄС є видатки за розділом "Громадянство, свобода, безпека та правосуддя" (близько 1 % загальних видатків). Ці видатки пов'язані з фінансуванням програм гарантування громадянських свобод, захисту прав споживачів, підтримки демократії та свободи слова, контролю за кордонами ЄС і міграційними процесами загалом.

4. Іншу групу видатків становлять видатки на фінансування зовнішніх програм і, зокрема, щодо кооперації з іншими державами, у тому числі країнами, що розвиваються (Азія, Південна Африка, Центральна й Східна Європа). У 2007 р. вони мають становити 5,3 % від загального обсягу. У межах цього розділу підтримка потенційним членам ЄС становитиме 1,3 млрд євро, а гуманітарна допомога іншим державам -- 1,4 млрд євро.

5. Адміністративні витрати становлять у бюджеті 2007 р. близько 6 % бюджету. Видатки на утримання адміністративного апарату ЄС є порівняно високими. Крім основних видатків, вони містять витрати на виплату пенсій.

6. Останнім розділом бюджету Євросоюзу є зрівняльні платежі, які будуть спрямовані у вигляді допомоги новим країнам -- членам ЄС.

Основними принципами формування доходів бюджету ЄС є принцип спільної фінансової відповідальності, який передбачає, що всі держави -- члени ЄС зобов'язані брати участь у формуванні доходів бюджету і принцип фінансової солідарності держав -- членів ЄС, який вимагає приведення внесків держав -- членів ЄС у відповідність до їх фінансових можливостей.

Спершу бюджет ЄС формувався із внесків країн-членів, але на початку 1970-х років була створена система власних доходів бюджету ЄС. Сьогодні власні ресурси бюджету ЄС об'єднуються у три основні групи:

1) традиційно до власних коштів належать мито (на товари, імпортовані у ЄС з держав, які не є членами Союзу); сільськогосподарські збори; податки на виробництво і зберігання цукру та глюкозо місткої продукції, що справляються з метою регулювання ринку цукру в ЄС. Ця група доходів забезпечує у бюджеті 2007 р. 15 % надходжень;

2) країни-члени відраховують до бюджету ЄС певний відсоток від бази оподаткування податком на додану вартість. У бюджеті 2007 р. ця стаття доходів становить 15 %. Розмір платежів розраховується згідно з єдиною методикою. За першооснову розрахунку береться база оподаткування ПДВ у кожній країні; для попереднього визначення розміру платежів використовується єдина для всіх країн норма (з 1988 р. ця норма становила 1,4 % від бази оподаткування ПДВ, нині вона знижена до 1 %). Однак остаточний обсяг платежів окремої держави залежить від розмірів скоригованої бази (на що впливає рівень економічного розвитку кожної держави) та єдиної для усіх ставки, яка застосовується до скоригованої бази і не може перевищувати 50 % скоригованої бази, а на практиці є значно меншою;

3) найважливішу роль серед власних ресурсів бюджету ЄС відіграють відрахування певної частки валового національного доходу. Цей додатковий ресурс бюджету покликаний збалансувати бюджет, покриваючи всі видатки ЄС, на які не вистачає коштів із двох перших джерел. За основу розрахунку береться 1 % ВИД кожної держави, який перемножується на єдиний для усіх країн коефіцієнт, визначений відповідно до потреб поточного року (наприклад, у 2007 р. цей показник становив 0,67 і за рахунок вказаного джерела у цьому році сформовано 69 % дохідної частини бюджету ЄС).