Європейські інтеграційні процеси. Європейський Союз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Маріупольській державний гуманітарний університет

Кафедра “Міжнародна економіка”

Курсова робота

Європейські інтеграційні процеси. Європейський Союз

Студентка

Спеціальність - 6.050100 ”Міжнародна економіка”

Форма навчання - денна

Група - А

Керівник -

Маріуполь - 2014

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ

Ескато - Економічна і соціальна комісія для Азії і тихого океану

ЮНІДО - Організація об'єднаних націй з промислового розвитку

ЮНКТАД - Конференція ООН з торгівлі і розвитку

ОЕСР - Організація економічного співробітництва і розвитку

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи інтеграційних процесів

1.1 Поняття і передумови економічної інтеграції

1.2 Євроінтеграція. Передумови та етапи формування Європейського союзу

Розділ 2. Європейський Союз як об'єднання європейських держав

2.1 Інституції Європейського Союзу та інтегрована система управління

2.2 Аналіз експортно-імпортної діяльності Європейського Союзу

Розділ 3. Інтеграція України в сучасну європейську економічну систему

3.1 Напрямки економічної взаємодії України та ЄС

3.2 Перспективи співробітництва Євросоюзу та України

Висновки

Список використаної літератури

Додаток А

ВСТУП

Інтернаціоналізація господарського життя у другій половині ХХ ст. стала провідною тенденцією розвитку сучасної світової економіки. Однією з головних особливостей цього процесу є утворення великих зон впливу найбільш розвинутих країн. Вони стають своєрідними інтеграційними угрупованнями, навколо яких об'єднуються інші держави, що забезпечує їм важливу роль у світовому господарстві й політиці.

Найбільш повно та чітко інтеграційні процеси проявилися в Західній Європі, де в другій половині століття починає формуватися єдиний господарський простір цілого регіону, в межах якого поступово складаються загальні умови відтворення руху факторів виробництва та постають механізми його регулювання. Окрім таких об'єктивних чинників впливу на західноєвропейську інтеграцію, як розгортання НТР, посилення ролі ТНК, глобальна інтернаціоналізація виробництва й капіталу, вона підживлювалась ідеєю єдиної Європи.

Отже, об'єктом даної роботи є міжнародна інтеграція, як об'єктивний процес розвитку стійких економічних зв'язків і поділу праці наднаціональних господарств, їх переплетіння і проведення узгодженої міждержавної економічної політики. У рамках об'єкту опрацьовується предмет роботи - особливості розвитку європейських інтеграційних процесів, які виникли після Другої світової війни в результаті об'єктивної необхідності вирішення повоєнних економічних проблем європейських держав и привели до створення крупнішого інтеграційного угрупування світу - Європейського Союзу.

Мета роботи - з'ясувати, яку роль в міжнародних інтеграційних процесах відіграє європейська інтеграція, і виявити тенденції і перспективи розвитку Європейського Союзу.

В ході дослідження були окреслені наступні завдання:

1. розкрити поняття і визначити передумови економічної інтеграції;

2. розглянути етапи формування ЄС, його інституції, та інтегровану систему управління;

3. зробити аналіз експортно-імпортних операцій ЕС, як всередині угрупування, так і з іншими країнами світу;

4. визначити особливості інтеграції України в сучасну європейську економічну систему.

В курсовій роботі були використані такі методи, як аналітичний, метод порівняльного аналізу та статистичний метод. На основі об'єднання логічного та історичного методів були виявлені сучасні тенденції і подальші перспективи розвитку ЄС.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

• 1.1 Поняття і передумови економічної інтеграції
• Економічна інтеграція є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. На певному етапі розвитку цього процесу економічні стосунки між країнами світу характеризуються вже не тільки торгівельними, але й тісними виробничими, фінансовими зв'язками.
• Економічна інтеграція - це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів і послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони. Національні економіки, спеціалізуючись на певних товарах та послугах, водночас доповнюють одна одну в системі світового господарства.[3]
• Основними ознаками міжнародної інтеграції є наступні:
• 1. розвиток глибоких зв'язків між національними виробничими процесами;
• 2. широкий розвиток міжнародної спеціалізації і кооперування у виробництві, науці, техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їх форм;
• 3. глибокі структурні зміни в економіці країн - учасниць;
• 4. свідоме регулювання інтеграційного процесу, розробка скоординованої економічної політики і стратегії;
• 5. регіональність просторових масштабів інтеграції.
• З 1947 р. в світі було створено більш ніж 60 інтеграційних угрупувань, що визначалося цілою низкою передумов, а саме:
• 1. близькість рівнів економічного розвитку і ступеню ринкової зрілості країн, які інтегруються;
• 2. географічна близькість країн, що інтегруються;
• 3. спільність економічних та інших проблем;
• 4. демонстраційний ефект, який полягає в тому, що у країнах, які створили інтеграційні угрупування, відбуваються позитивні зрушення, що має психологічний вплив на інші країни;
• 5. “ефект доміно” - після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, країни, що залишилися за його межами, відчувають деякі труднощі, пов'язані з переорієнтацією економічних зв'язків країн, що є членами угрупування, одна на одну. В результаті ці країни вимушені вступити в угрупування.
• Спираючись на вказані передумови, країни створюють інтеграційні об'єднання, які, незважаючи на багату кількість у сучасній світовій економіці і різні рівні розвитку, мають приблизно однакові цілі. Вони полягають в використанні переваг економії масштабів, створенні сприятливої зовнішньополітичного середовища, вирішення завдань торгової політики, сприянні структурній перебудові економіки, підтримці молодих галузей національної економіки. Сучасна міжнародна економічна інтеграція є передумовою таких процесів світового розвитку, як глобалізація і регіоналізація.
• Глобалізація означає тісну взаємодію і переплетіння економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій на світовому терені; поширення безпосередніх і опосередкованих зв'язків між суб'єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної(глобальної) для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин. Поняття глобалізації тісно пов'язане з інтернаціоналізацією господарського життя. Глобалізація супроводжується утворенням міжнародних організацій, що є регуляторами цього процесу. В економічній сфері це перш за все, економічні підрозділи ООН (ЕСКАТО, ЮНІДО, ЮНКТАД та ні.), Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова організація торгівлі, міжнародні організації в окремих галузях економіки (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо).
• Регіоналізація - це поглиблення міжнародних зв'язків на компактному просторі, що зветься регіоном. Регіон характеризується не тільки близьким розташуванням країн одна до одної, але и спільністю природних, історичних, економічних, політичних, культурних умов. На регіональному рівні утворюються міждержавні угрупування, які мають характер інтеграційних об'єднань. Економічне згуртування є головною метою і чинником їх утворення, але часто цей процес посилюється політичними, культурними и іншими умовами.
• Хоч на перший погляд глобалізація і регіоналізація є процесами протилежного напрямку, вони не виключають, а доповнюють одна одну. На регіональному рівні конкретизуються, організаційно упорядковуються, моделюються інтеграційні процеси, які на глобальному рівні мають узагальнений характер. Поступово розширюючись, регіональні організації відпрацьовують механізм економічного співробітництва, який стає надбанням світової спільноти на глобальному рівні.
• Інтеграційні процеси відбуваються з неоднаковою глибиною и інтенсивністю в різких регіональних угрупуваннях. Це залежить від загального рівня розвитку країн регіону і рівня поглиблення поділу праці між ними. За ступенем інтегрованості виокремлюються такі регіональні об'єднання: зона периферійної торгівлі, вільний торговельний простір (зона вільної торгівлі), митний союз, спільний ринок, економічний союз.
• Зона преференційної торгівлі - початкова стадія регіонального процесу. Країни такого угрупування лібералізують торгівельні відносини між собою, усуваючи перепони в торгівлі деякими (але не всіма) товарами та послугами. На цій стадії ще не відпрацьований єдиний механізм оподаткування при перетині товаром кордону, діють різні митні правила тощо. Квоти для імпорту товарів з країн - партнерів можуть бути розширенні, але не ліквідуються цілком. Полегшуються умови для руху факторів виробництва (наприклад, для пересування робочої сили), але й тут можуть бути обмеження.
• У вільному торгівельному просторі всі бар'єри на шляху торгівлі усунені. В ньому не допускаються ніякі дискримінаційні податки, квоти, тарифи, інші торгівельні бар'єри. Вільний економічний простір інколи створюється для певного класу товарів і послуг. Наприклад, створюється вільний торгівельний простір сільськогосподарських товарів, котрий передбачає відсутність обмежень на торгівлю лише сільськогосподарськими товарами.
• Головною рисою вільного торгівельного простору є те, що кожна країна продовжує проводити свою власну політику стосовно до країн, що не є членами даного вільного торгівельного простору. Іншими словами, кожна країна - член вільного торгівельного простору - вільна встановлювати будь - які тарифи або інші обмеження на торгівлю з країнами, які не входять до цього об'єднання.
• Митний союз, як і вільний торгівельний простір, усуває бар'єри в торгівлі товарами серед країн - учасниць. Але крім цього, митний союз передбачає спільну торгівельну політику стосовно до країн, що не входять до митного союзу. Звичайно це проявляється при прийнятті зовнішнього тарифу (мита), за допомогою якого імпорт з країн, що не входять у митний союз, обкладається однаковим митом при продажу товарів будь - якій країні - учасниці митного союзу. Доходи від тарифів потім розподіляються між учасниками митного союзу, згідно з певними встановленими пропорціями.
• Як і митний союз, спільний ринок не має торгівельних бар'єрів і характеризується спільною зовнішньоторговельною політикою. Крім того, у спільному ринку мобільними є чинники виробництва між країнами - учасницями. Обмеження на імміграцію, еміграцію та переливання капіталу через кордони усунені. Чинник мобільності дозволяє більш ефективно використовувати працю, капітал і технологію. Таким чином, у спільному ринку починається інтеграція безпосередньо у сфері виробництва, що змушує членів спільного ринку співпрацювати у грошовій, податковій (фіскальній) політиці і в політиці зайнятості.
• Але, крім очевидних вигод функціонування спільного ринку, він має і негативні сторони. Мова йде про те, що підвищення продуктивності праці країн - учасниць спільного ринку в цілому не завжди передбачає однакову вигоду для віх країн, які входять до нього. Через цю обставину виникають труднощі у створенні спільного ринку в різних частинах земної кулі.
• Економічний союз вимагає не лише інтеграції у сфері зовнішньоторговельної і виробничої діяльності, але й інтеграції економічної політики. Країни - учасниці економічного союзу на доповнення до вільного переміщення товарів, послуг, чинників виробництва повинні гармонізувати грошово - кредитну політику, оподаткування та державні витрати. Крім того, учасники економічного союзу повинні використовувати спільну валюту. Фактично останнє може біти реалізоване створенням системи фіксованих валютних курсів. Формування економічного союзу вимагає від держав відмови від значної частини суверенітету. Це - серйозна перешкода на шляху формування економічного союзу. Тим більше, що світова політична система побудована на вищій владі національної держави. Процес формування економічного союзу успішно відбувається лише в Європі. Тільки тут розвивається інтеграційне утворення, що досягло ступеня економічного союзу, це - Європейський Союз.

Отже, міжнародна економічна інтеграція являє собою комплексний феномен, що охоплює не тільки економіку, але й весь соціум. Вона пронизує різні сфери суспільного життя країн, які інтегруються, і створює діалектичну єдність об'єктивних і суб'єктивних процесів.

1.2 Євро інтеграція. Етапи формування Європейського Союзу

Аналіз сучасного стану розвитку європейських інтеграційних процесів неможливий без урахування історії розвитку ідеї об'єднання Європи. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення через приєднання нових членів теоретичне визначення майбутнього Європейського Союзу знову перетворилося на актуальну задачу для політичних діячів та наукового співтовариства. [10]

Виникнення європейської інтеграції зумовлене об'єктивною необхідністю пошуків нових шляхів інтеграційного розвитку, неможливістю подальшого розширення ЄС без кардинальних концептуальних змін у підходах до європейського будівництва, необхідністю формування не стільки інтеграційних моделей, скільки нової концепції, що включає обґрунтовану філософію нового Союзу, нову логіку його розвитку.

У перші повоєнні роки склалися передумови для початку інтеграційних процесів у Західній Європі. Популярність ідеї європейської інтеграції зросла в результаті Першої і Другої світових воїн, які спричинили значне послаблення позицій Європи у світовій економіці й політиці. Об'єднання зусиль західноєвропейських країн у соціально - економічній сфері було імперативом, без слідування якому уявлялось неможливим подолання наслідків світової війни. Досягнення порозуміння між західними європейцями і початок інтеграції прискорили геополітичний розподіл Європи і початок холодної війни.

З 1947р. почали створюватися організації військово - політичного і гуманітарного співробітництва.

Формально датою народження Європейського союзу можна вважати 18 квітня 1951 р., коли шість західноєвропейських держав - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франції й ФРН підписали в Парижі Договір про заснування Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС).

На першому етапі (1951- 1957роки) інтеграційні процеси розвивалися переважно у сфері економіки і мали вузький галузевий характер. Спроби поширити інтеграцію на сферу зовнішньої політики оборони успіху не мали.

Період 1958-1969 років починався серйозними розходженнями між країнами - учасницями щодо питань політичної уніфікації Західної Європи, характеру трансатлантичних стосунків, розширення й поглиблення Співтовариства. Для подальшого розвитку інтеграції були потрібні розробка і проведення спільної політики у сферах промисловості, транспорту, енергетики, охорони навколишнього середовища, у розвитку відсталих районів тощо. Назрівала необхідність формування економічного союзу, надзвичайно важливим елементом якого була б єдина валютна політика. Від усунення перешкод треба було перейти до визначення мети, змісту й засобів єдиної політики на кожному напрямі інтеграції, що передбачало вияв політичної волі країн - учасниць та їхню згоду на перетинання урядами суверенних прав наднаціональним органам ЄС.

На межі 60-70-х років Співтовариство задекларувало наміри активізувати процеси економічної, грошово-кредитної і політичної уніфікації Західної Європи до 1980 року трансформувати Європейські співтовариства в Європейський Союз. Протягом 1969-1973 років відбулося перше розширення Співтовариства за рахунок вступу Великобританії, Данії, Ірландії. Співтовариству вдалося завершити бюджетне врегулювання Спільного ринку, визначити чіткий план переходу до формування комунітарного бюджету за рахунок власних, незалежних від національних урядів, ресурсів.

В середині 70-х років усі держави - члени Співтовариства охопила економічна криза. Відтак посилилася тенденція до дезінтеграції, що виявилася, зокрема, в їхніх сепаратистських діях щодо захисту своїх економічних інтересів (запровадження обмежень імпорту з країн - учасниць, зміна курсів валют тощо). Валютний хаос 70-х років, доларова експансія США, "плавання" валют членів "Спільного ринку" не лише стали перепоною для реалізації планів створення економічного і валютного союзів, а й завдали шкоди підвалинам ЄС - митному союзові та єдиній сільськогосподарській політиці. У 70-ті роки - на початку 80-х років розрив у рівнях економічного розвитку між країнами ЄС збільшився. А зі вступом до угруповання порівняно відсталої Греції (1981 р.) це проявилося ще помітніше.

В середині 80-х років відбулась інтенсифікація євроінтеграційних процесів. Після прийняття Єдиного Європейського Акту наприкінці 1985 р. розпочався новий етап європейського будівництва, пов'язаний з реалізацією програми створення єдиного ринку до 1 січня 1993 р. Напередодні прийняття ЄЄА у Мілані було вирішено питання про приєднання до ЄЕС з 2 січня 1986 р. Іспанії і Португалії, чим було зроблено третє розширення Співтовариства.

У Майстрисі 7 лютого 1992 року було підписано Договір про Європейський союз, в якому були об'єднанні всі нові положення ЄЄА. Цей договір вивів ЄС на рівень політичної інтеграції.

Під час Європейської ради в Корфу відбувся четвертий етап розширення Євросоюзу, а саме, Австрія, Норвегія, Швеція підписали Договори про вступ до ЄС. З 1 січня 1995 року з вступом Австрії, Фінляндії, Швеції Європа Дванадцяти перетворилася на Європу П'ятнадцяти.

У 90-х роках Євросоюз розпочав і реалізує масштабні проекти, спрямовані на подальше поглиблення і розширення європейської інтеграції.

На початку XXІ ст. Європейський Союз перебуває на якісно новому етапі своєї еволюції, який визначається кардинальним розширенням на Схід, проведенням радикальної інституціональної реформи, якісним поглибленням інтеграційного процесу в рамках економічного і валютного союзу.

1 травня 2004 року відбулось п'яте розширення Євросоюзу. На правах членів увійшли в Союз вісім країн Східної Європи (Польща, Угорщина, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія), Мальта та Кіпр.

У січні 2007року до ЄС вступили Болгарія та Румунія, планується вступ Туреччини. Отже, кількість населення спільноти зросла до 484,7 млн. чоловік.

Вступ економічно слабких країн в Союз призвів до зниження середнього національного доходу по ЄС на 18%, оскільки існують великі відмінності у розвитку колишніх країн - членів ЄС-15 і нових країн членів Європейського Союзу (Додаток А). Нові країни - члени вже давно стали важливим ринком збуту для технологічно високорозвинених країн Західної Європи, який за своїм значенням у майбутньому буде важливішим, ніж ринк США та Китаю. У ці країни переносяться виробництва, перекачується капітал, оскільки тут дешева робоча сила й ресурси. Отже, можна виробляти конкурентну продукцію. Новоутворенні численні фірми потребують не тільки військового, а й законодавчого захисту з боку ЄС. Досвід країн кандидатів до ЄС свідчить, що провідні фірми країн - членів Союзу намагаються придбати найбільш життєво важливі та прибуткові галузі виробництва. Такі, наприклад, як паливно-енергетична, автомобілебудівна, транспортна. Завдяки законодавству ЄС всі економічні процеси у східноєвропейських країнах стануть більш керованими, контрольованими й передбачуваними. Внаслідок розширення змінилися і зовнішньоекономічні відносини для країн існуючого ЄС- 27.

Європейський Союз почав свою діяльність приблизно 55 років тому, шість західноєвропейських держав підписали договір у Парижі. Зараз це одна з провідних міжнародних економічних організацій, яка включає у себе 27 країн Європи.

Розділ 2. Європейський Союз як об'єднання європейських держав

2.1 Інституції Європейського Союзу та інтегрована система управління

ЄС є одним з трьох основних і найбільш розвинених центрів сучасного світу, разом із Сполученими Штатами Америки і Японією. ЄС - найбільша світова торгова держава; на нього доводиться майже чверть світової торгівлі. Це також найбільший нетто-імпортер сільськогосподарських продуктів і сировини. На ЄС доводиться і основна частина допомоги країнам, що розвиваються.

У цілому ЄС підтримує дипломатичні відносини більш ніж з 130 країнами світу. Він має статус спостерігача в ООН. Він бере участь в щорічних зустрічах на вищому рівні семи провідних держав Заходу - в особі чотирьох своїх найбільших членів - Франції, Німеччини, Великобританії і Італії, а також президента Комісії ЄС, що безпосередньо представляє Союз.

ЄС має власну офіційну символіку - прапор і гімн. Прапор затверджений в 1986 і є синім полотнищем у формі прямокутника. Хоча ЄС не має офіційної столиці (країни-члени є по черзі головами Співтовариства протягом півроку згідно латинському алфавіту), більшість основних інститутів ЄС розташовані в Брюсселі (Бельгія). Крім цього деякі органи ЄС знаходяться в Люксембурзі, Страсбурзі, Франкфурті-на-Майні і інших крупних містах.

В цілому Європейський Союз підтримує дипломатичні відносини більш ніж з 130 країнами світу. Він бере участь в роботі ОЕСР і має статус спостерігача в ООН.

У відповідності з договорами, на основі яких створювалось та розбудовувалось Співтовариство, створено інституції, котрі реалізують її мету. До головних із них належать :

* Європейська рада (Рада Європейського Союзу) -- орган розділів урядів держав-членів, в склад, якого входить також президент Комісії. Єдиний європейський акт юридично закріпив положення Ради як верховного політичного органу ЄС;

* Європейська комісія (Комісія Європейських Співтовариств -- КЄС) -- виконавський орган ЄС, який розробляє законодавство ЄС як за ініціативою, так і за дорученням Європейського парламенту або Європейської ради. По своїй структурі Європейська комісія складається з декількох департаментів (по різних напрямах діяльності), члени Комісії незалежні в своїй діяльності від національних урядів, оскільки вона (разом з Європейським парламентом) є наднаціональним органом;

* Європейський парламент -- обирається в ході прямих загальних виборів. Він бере участь в законодавчому процесі ЄС і здійснює контроль за діяльністю Європейської комісії;

* Суд Європейського союзу (Європейський суд) -- складається з 15 суддів (поодинці від кожної держави-члена) і додатково одного судді, а також 9 юридичних радників. Суд врегулює розбіжності країн -- членів ЄС між собою і ЄС, між інститутами ЄС, між ЄС і юридичними і фізичними особами; видає висновки за міжнародними угодами; виносить попередні ухвали (що не мають юридичної сили) у справах, переданим йому національними судами. Суд накладає штрафи на держави-члени ЄС, що не виконують його ухвал.

Окрім центральних в ЄС діють робочі органи: Палата аудиторів, Економічний і соціальний комітет і Комітет регіонів -- консультативні органи, що забезпечують дотримання інтересів різних економічних і соціальних категорій громадян і регіонів; Європейський інвестиційний банк, завданням якого є кредитування проектів, пов'язаних із структурним перевлаштуванням в країнах -- членах ЄС; Європейський центральний банк, створений відповідно до Маастрихським договором і з 1999 р. що відповідає як незалежний орган за кредитно-грошову політику у валютний-економічному союзі.

Якісно новий рівень західноєвропейського інтеграційного процесу визначається функціонуванням єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Ідея цього ринку виникла ще в 1982 р. і набула конкретного вигляду в детальній програмі Європейської комісії, відомій під назвою “Білої книги про створення внутрішнього ринку ” (червень 1995 р.). Вона містила плани 300 конкурентних заходів із визначенням терміну їх виконання на шляху до ЄВР.

До 1995 р. “Спільний ринок ” був об'єднанням національних ринків країн ЄС, пов'язаних між собою, але розділених великою кількістю різноманітних бар'єрів, які обмежували їхню господарську взаємодію.

Для європейських компаній мають велике значення такі основні заходи, які сприятимуть завершенню формування ЄВР:

усунення фізичних перешкод на шляху руху всіх факторів виробництва;

гармонізація технічних стандартів та норм;

лібералізація ринків державних замовлень;

зменшення податкових бар'єрів.

Неабиякої ваги також набувають створення валютного союзу (з грошовою одиницею - євро) та проведення єдиної науково - технічної політики, які хоча і не передбачені прийнятими директивами, але мають принципове значення для формування ЄВР та діяльності західноєвропейських компаній.

Функціонування ЄВР відчутно сприяло не лише ліквідації різних перешкод на шляху вільного руху всіх факторів відтворювального процесу, а й удосконаленню механізму його організації. Мова йде про стимулювання конкуренції та модернізацію організаційно - виробничих структур, поглиблення спеціалізацій економік країн ЄС, зниження витрат виробництва, розширення міжфірмового співробітництва, перегляд існуючих критеріїв оптимальних розмірів підприємств з урахуванням потреб як країн ЄС, так і всього світового ринку. Все це позитивно впливає на розвиток загальноєвропейського і глобального співробітництва не тільки в торгівлі, і й в економічній, науково - технічній, політичній сферах. Відкритість економіки ЄС залучає до процесу інтегрування чимдалі більше держав. Почалося помітне наближення ЄС до країн Центральної та Східної Європи, створення для них можливостей бути присутніми на ЄВР та брати участь у розвитку різноманітних форм співробітництва. Поступово до цього процесу залучається й Україна.

Бюджет Європейського співтовариства було утворено в 1957 р. через об'єднання двох бюджетів - ЄС та Євроатому. Він за своїм характером є повністю функціональним і отримує саме ті доходи, які необхідні на покритті попередньо визначених витрат. У межах ЄС передбачаються два види витрат. Перший - це адміністративні витрати інституціональних органів ЄС, тобто Комісії, Ради, Європарламенту, Європейського суду та ін. Другий являє собою операційні витрати, тобто такі витрати, які забезпечують функціонування сільськогосподарської політики, регіональні програми та соціальні фонди, що призначені для вирівнювання економічного зростання між регіонами.

Формування єдиного економічного проросту посилює роль бюджету ЄС у регулюванні економічної політики. Оскільки ЄС становить єдиний економічний організм, то перед ним, як і перед кожною економікою, постають проблеми ефективного розподілу доходів бюджету між секторами або територіальними галузями, стабільності економічного розвитку й темпів зростання. Функціонування ринкових відносин на всьому західноєвропейському просторі та недосконалість конкуренції не дають підстав для того, щоб названі проблеми розв'язувались самі по собі - механізмом ринкової економіки. Тут необхідне втручання держави, а точніше - спільних наддержавних органів ЄС. Наприклад, на основі ринкових сил не можна подолати відмінності в економічному розвитку між північними та південними регіонами ЄС, зокрема у рівнях ВВП на душу населення, рівнях безробіття тощо.

На практиці бюджет і має сприяти вирішенню цих та інших проблем, тобто бути ефективним інструментом економічної політики, беручи на себе ті галузі економічної діяльності, розвиток яких ринок не може забезпечити.

При формуванні бюджету основну частину надходжень ЄС становлять так званні "статті багатства", які були затверджені ще в 1970 р. на основі внесків країн - учасниць. Вони охоплюють:

надходження від мита й тарифів, які збирають країни ЄС, реалізуючи спільну тарифну угоду на товари і послуги, що імпортуються з третіх країн;

сільськогосподарські внески в межах спільної сільськогосподарської політики - в тому випадку, коли країна - учасниця імпортує з третіх країн певні види сільськогосподарської продукції;

внески країн - членів у залежності від виробництва та наявних резервів цукру і глюкози;

внески, що визначаються як відсотки на ПДВ кожної з країн - учасниць. Ці внески здійснюються в тому випадку, коли нові члени не мають даного податку як відсотка ВВП (наприклад, Греція, Іспанія, Португалія, де названий податок було запроваджено з 1987 р.).

Видатки бюджету ЄС спрямовують такими каналами:

фінансування адміністративних і поточних витрат органів ЄС;

фінансування "нової політики";

реалізація спільної сільськогосподарської політики (політика підтримки цін);

здійснення політичного співробітництва з країнами, що розвиваються, та за країнами з перехідною економікою;

витрати на збирання доходів до бюджету;

витрати на дослідницькі цілі.

Бюджет ЄС є певною мірою обмеженим інструментом регулювання економічних процесів, оскільки через нього перерозподіляється трохи більше 1% спільного ВВП країн - учасниць. Але незважаючи на це тут обертаються значні ресурси, які суттєво впливають на окремі сфери господарства цих країн. Все, що стосується виконання бюджету ЄС, є компетенцією Єврокомісії і відбувається під контролем Контрольних зборів та спеціалістів - експертів, які представляють інтереси країн - учасниць.

Досвід розвитку західноєвропейської інтеграції показав, що проведенню єдиної валютно-фінансової політики належало не останнє місце в діяльності ЄС. Теоретикам інтеграції та її організаторам було зрозуміло, що без необхідної координації внутрішньої та зовнішньої грошово-кредитної і валютної політики, без створення для цього спеціальних структур (органів) не може бути вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили і вільного вибору місця заснування компаній на просторі Співтовариства. Разом із тим формування єдиної валютної системи не передбачалося з часу підписання Римського договору в 1957 р. Лише поступово, починаючи з 1964 р. , запроваджується процедура консультацій на випадок зміни валютних курсів і створюється Комітет керівників центральних банків.

У 60-х роках постають європейські розрахункові одиниці для Європейського інвестиційного банку, формуються бюджет ЄС, єдина аграрна політика. На конференції глав держав та урядів у Гаазі (грудень 1969 р.) розглядався план поетапного створення економічного і валютного союзу, який дістав назву "план Вернера". Але тоді настільки гострими виявилися суперечності, пов'язані з його здійсненням, що план у повному обсязі не був затверджений. Криза Бреттон-Вудської валютної системи (і особливо заміна фіксованих курсів плаваючими), різке посилення інфляції, енергетична і сировинна криза примусили по суті відмовитися від довгострокової програми валютної інтеграції. І тільки впровадження в 1979 р. європейська валютна система виявилася життєздатною, витримавши економічну й нафтову кризу початку 80-х років.

Ступінь зрілості інтеграційного процесу органічно пов'язаний зі створенням механізму валютної інтеграції. Останній містить такі елементи:

встановлення взаємозв'язаного режиму валютних курсів і правил проведення валютних інтервенцій для їх регулювання;

введення єдиної валюти;

створення валютного фонду, який би здійснював емісію валюти і регулював валютні відносини.

На початку 70-х років у ЄС діяла система взаємної підтримки курсів валют, що дістала назву "Змія в тунелі". Цей механізм валютного співробітництва встановлював тверді курси для семи валют (марки, ліри, франка, гульдена і т.д.), а також межі коливань ± 2,25% відносно долара. При цьому максимальна різниця між двома європейськими валютами не мала перевищувати 4,5% (співвідношення між найнижчим і найвищим курсами двох валют). Проте така система не виявилась достатньо надійною.

Валютні потрясіння середини 70-х років, нездатність розв'язати валютні проблеми у глобальному масштабі примусили ЄС прискорити формування європейської валютної системи (ЄВС). Тодішні канцлер ФРН Г.Шмідт і президент Франції В. Жискар д'Естен у червні 1978 р. на нараді глав держав і урядів "десятки" у Бремені висунули план створення такої системи. Він передбачав, окрім жорстких меж коливань курсів валют країн ЄС одна щодо одної, розширення масштабів взаємної інтеграції на валютних ринках з боку центральних банків Співтовариства, заснування єдиного валютного фонду і використання нової регіональної валюти - екю. Таким чином, механізм європейської валютної системи створювали такі основні елементи:

європейська валютна одиниця - екю (з 1999р. запроваджено єдину західноєвропейську валюту - євро);

режим спільного коливання валютних курсів;

Європейський фонд валютного співробітництва.

Від березня 1979 р., коли почали функціонувати ЄВС, економічна інтеграція країн "Спільного ринку" отримала новий імпульс. Забезпечення стабільності у валютній сфері створювало передумови більш глибокої та всебічної координації господарської політики країн - членів ЄС, збереження тих поверхів інтеграції, які вже зведені. У разі загрози значних відхилень курсів окремих валют від курсів центральних банків країн з цією валютою ЄВС передбачає проведення валютної інвентаризації на ринку з метою стабілізації курсу національної валюти в законних межах. При цьому кожних шість місяців переглядається центральний курс. При сильних його відхиленнях за рішенням країн - членів ЄС визначаються нові співвідношення.

При виникненні тимчасових ускладнень у валютній сфері країни Співтовариства використовують ресурси для надання коротко- і середньо-термінової взаємної підтримки, які депонують членами ЄС на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва (у 1981 р. перетворений на Європейський валютний фонд - ЄВФ). Фонд був створений ще на початку 70-х років у вигляді поновлювальних через кожних три місяці вкладів центральних банків - членів ЄС. ЄВФ має значні наднаціональні повноваження у сфері регулювання кредитно-грошової системи угруповання в цілому.

Нова валютна система Співтовариства зберігала деякі важливі характеристики колишньої "Змії в тунелі" (наприклад, мережу паритетів), але включала й нові. Так, "кошик валют" послужив основою введення європейської валютної одиниці - екю. Вартість цієї штучної регіональної валюти розраховувалась за певною формулою на основі співвідношень усіх національних валют. Вагомість національних валют у "кошику" залежить від питомої ваги валового національного продукту і річного зовнішньоторговельного обороту країн-членів ЄС. Через кожні п'ять років питома вага країн за цими двома параметрами переглядається (інколи це може здійснюватися в інші терміни). Головною перевагою євро є те, що ця валюта є середньозваженою величиною і тому вона вирівнює кон'юнктурні коливання тієї чи іншої національної валюти на ринках.

Важливо визначити, що євро - це не просто штучна валюта: їй притаманні риси реальних грошей з усіма їхніми функціями. В євро відображені паритети (центральні курси) валют усіх країн ЄС, а через них проявляються і "взаємні центральні курси", тобто курси валют відносно одна одної, які створюють своєрідну "мережу паритетів". Євро є також базою для виявлення ступеня відхилення ринкових курсів кожної пари національних валют і визначення того критичного моменту, коли треба вживати заходів двома зацікавленими країнами у сфері грошово-кредитної та валютної політики або проводити валютну інтервенцію на основі використання євро. Ця валюта є засобом розрахунків між валютними органами ЄС, інвестицій, а також виконує функцію резерву центральних банків.

Створення європейської валютної системи, як це засвідчив подальший розвиток інтеграції, не привело до ефективної єдиної валютної політики відносно зовнішнього світу і єдиної позиції відносно долара США. ЄС не зміг відмежуватися від спливу американської валюти, в якій виражаються ціни на нафту, зерно та більшість інших товарів на світових ринках. Долар був і залишається основною резервною валютою у світовій економіці. Тому зміни курсу долара супроводжуються спекулятивними операціями на грошових ринках і ринках цінних паперів, що впливає і на основні валюти ЄС.

Ці процеси в свою чергу здійснюють помітний дестабілізуючий вплив на платіжні баланси держав ЄС, на стан їхніх фінансів, на конкурентоспроможність як окремих країн, так і всього угруповання на зовнішніх ринках. Наявна валютна система на змогла повною мірою розв'язати суперечності між центрами регулювання економічної та кредитно-грошової політики на національному і наднаціональному (наддержавному) рівнях, а механізм її функціонування не виявив здатності до підтримання економічної рівноваги в межах усього інтеграційного угруповання. Це стало зрозумілим як теоретикам, так і політикам. Тому розвиток ідеї об'єднаної Європи вимагав практичного вирішення питання про створення економічного і валютного союзу.

2.2 Аналіз експортно-імпортної діяльності Європейського Союзу

Утворення в 1957 р. Спільного ринку поклало початок формуванню в Західній Європі регіонального економічного комплексу з вільним рухом товарів, послуг, капіталу і робочої сили.

1 січня 1993 р. офіційно почав функціонувати Єдиний європейський ринок, що ліквідував практично всі бар'єри для вільного руху в рамках Співтовариства людей, товарів, послуг і капіталу. З набуттям чинності 1 листопада 1993 р. Маастрихського договору про Європейський Союз Співтовариство зробило необоротний крок до створення економічного і валютного союзу (ЕВС).

Для відносин із зовнішнім світом ЄС розробляє зовнішню торгову і комерційну політику і грає важливу роль на міжнародній арені. Торгівельна політика ЄС націлена на сприяння інтеграції розвинутих країн в міжнародну торгову систему через послідовну діяльність на трьох рівнях: багатобічному (який зберігає головну роль за торговою політикою ЄС), двосторонньому і через автономні заходи.

На ЄС припадає 19% світового експорту і стільки ж світового імпорту, в той час, коли на США тільки 15% світового імпорту і 19% світового експорту. [2,93]

Країни ЄС виділяють матеріальну допомогу країнам, що розвиваються, 0,33 -- 0,4% від їх сукупного ВВП.

Обсяги експорту товарів з країн ЄС - 25 у 2006 році зросли на 7% порівняно з 2005р., а обсяги імпорту на 6,5%. Це найвищі показники з 2000 року. Однак сальдо торгівельного балансу негативне (101,92 млн. дол.). (Рис. 2.1)



Рис. 2.1 Експорт та імпорт країн ЄС - 25 , млрд. євро [14]

Тобто країни ЄС - 25 є більше імпортерами, ніж експортерами продукції на світовому ринку.

Експорт послуг з ЄС зріс у 2006 році на 9% в порівнянні з 2005р. і склав 1247 млн.дол.. Імпорт зріс на 8% і склав 1132 млн. дол.. Позитивне сальдо дорівнює 115 млн. дол., отже країни ЄС - 25 більше експортують послуги, ніж імпортують. [16]

Правила зовнішньої торгівлі дуже ускладнюють доступ іноземних товарів на європейський ринок. Саме у сфері торгівлі Європейський союз найбільш успішно виступає як єдиний діяч, відстоюючи інтереси усіх країн - членів.

Створення внутрішнього ринку ЄС з його вільним рухом товарів, послуг, капіталу та людей мало своїм наслідком проведення протекціоністської політики по відношенню до третіх країн. Перехід на більш високу ступінь інтеграції у 1986 р. з прийняттям Єдиного європейського акту викликав переніс бар'єрів, які до того часу розділяли країни, з внутрішніх на зовнішні.

У результаті протекціоністських заходів у сільському господарстві, в тому числі субсидування експорту, зменшився аграрній імпорт з третіх країн і зріс експорт.

Зріст ролі протекціоністської політики пов'язано також розширеннями ЕС у 1973, 1981, 1986, 1995 і 2004 роках, коли зростала кількість слабо конкурентних галузей, які мали або стратегічне, або соціальне значення і потребували державної підтримки. Після 2004 р. к таким галузям додалися широке і малорентабельне сільське господарство країн ЦСЄ. Тому зовнішні партнери остерігаються ще більшої замкненості ЄС. Країни СНД і насамперед Росія сприймають розширення, як часткову втрату ринку ЦСЄ. Правила стандартизації товарів, більш суворий ветеринарний та фіто-санітарний контроль ЄС ускладнюють доступ російських товарів на ринки цих країн.

Взявши на себе зобов'язання знизити митні тарифи у торгівлі з третіми країнами, Євросоюз почав активно застосовувати нетарифні обмеження. У більшій мірі це виявляється у вибірковому укладанні специфічних торгівельних угод з окремими країнами чи групою країн на двохсторонній основі. Наприклад, поступове збільшувалися квоти для експорту текстилю і готового одягу з країн, що розвиваються. Не дивлячись на те, що Євросоюз зобов'язався за результатами Уругвайського раунду переговорів повністю зняти обмеження на імпорт з країн, що розвиваються ще до 2005р., зміни квот відбувалися по різному. Наприклад - квоти для Тайвані, Китаю, Сянгана і Республіки Кореї ростуть до 2% на рік, для Індії, Таїланду й Філіппін - на 6 - 7%, в той час як для Бангладеш вони взагалі відсутні. [2,94]

Серйозною проблемою для третіх країн є антидемпінгові обмеження, широко розповсюдженні в ЄС. У 2002р. ЄС ухвалив 80 таких обмежень. [2, 94]

В більшості випадків це стосується електроніки та електротехніки, текстилю, взуття, виробів хімічної промисловості, сталі. На деякі товари мито настільки велике, що немає економічного сенсу імпортувати їх у ЄС. Головні країни, які відчули на собі дискримінаційні правила торгівлі ЄС, є азіатські, особливо Китай, Індія, Тайвань, Республіка Корея, Індонезія і Малайзія.

Торгівельні обмеження у відношенні третіх країн пов'язані з системою держзакупівель, яка практикується у Євросоюзі. Хоча відповідно до правил єдиного ринку уряди не мають права вибірково здійснювати держзакупівлі у національних виробників таким чином дискримінувати інших постачальників з країн ЄС, вони до сих пір здійснюють такі закупівлі. І це не дивлячись на те, що за правилами Уругвайського раунду переговорів ЄС офіціально погодився визначати постачальників за конкурсною основою.

Дискримінація у доступі на ринок Співтовариства виявляється і в тому, що Євросоюз має двосторонні пререференційні відносини з угрупуваннями країн. У найбільш привілейованому положенні знаходяться країни АКТ (країни Африки, Карибського басейну і Тихого океану), які ще у 1974 році підписали Ломейські угоди про доступ своїх товарів на ринок ЄС. У 1999р. Євросоюз підписав генералізовану систему преференцій (ГСП), яка включає 146 країн АКТ і сприяє експорту з цих країн до ЄС. Отже, привілейоване положення країн АКТ можна пояснити вже не скільки геополітичними, скільки економічними міркуваннями. З цих країн вивозяться перш за все сільськогосподарські товари, які або не виробляються у ЄС, або виробляються у малій кількості.

Доступ країн, що розвиваються на ринок ЄС також залежить від рівня їх розвитку. У зв'язку з цим, наприклад з ГСП виключені Сянган, Китай, Республіка Корея і Сінгапур.

Найбільш розвинені країни - члени ЄС складають Еврозону. До неї входять такі країни, як Бельгія, Німеччина, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Вони є ведучими імпортерами та експортерами продукції ЄС. (Рис.2.2, Рис.2.3)



Рис.2.2 Частка кожної країни - члена в імпорті ЄС - 25 на 2005р. [14]

інтеграція європейський союз

Рис.2.3 Частка кожної країни - члена в експорті ЄС - 25 на 2005 р. [14]

У 2006 році удвічі збільшився експорт товарів з країн, які знаходяться на східному кордоні ЄС - від Фінляндії і Балтійських держав на півночі до Туреччини на півдні. Це пояснюється інтенсивними інтеграційними процесами, що відбуваються у ЄС (розширення у 2004), а також ростом імпорту товарів ЄС країнами СНД. Зростання експорту і імпорту Німеччини і Об'єднаного Королівства значно вище, ніж середньоєвропейське, тоді як в Італії і Іспанії спостерігаються низькі темпи росту торгівлі, а у Франції і Ірландії вони взагалі дорівнюють нулю.[16]

Головними торгівельними партнерами ЄС - 27 є США, Китай, Росія, Швейцарія, Японія, Норвегія, Туреччина, Південна Корея та Канада.

За прогнозами експертів не виключено що, до 2010 р. складеться своєрідне розподілення ролей: нові країни - члени будуть лідирувати у ЄС (не в світі) за темпами економічного росту, а старі збережуть безсумнівну перевагу перед новими країнами - членами у конкурентоспроможності на внутрішньому ринку ЄС, але не стануть найконкурентоспроможнішими у світовій економіці. [1, 27]

Утворення ЄЕС у 1957р. мало ціллю створення спільного ринку і на цій основі росту економічної стабільності і життєвого рівня. Для досягнення цих цілей було створено зону вільної торгівлі, проведення спільної аграрної і транспортної політики, створення валютного союзу та ін.

В цілому вже реалізовані кроки інтеграції у рамках ЄС позитивно впливають на економіку країн - учасниць і процеси інтернаціоналізації в масштабах всього господарства. Так, якщо у 1958р. частка внутрішнього експорту ЄЕС складала 37% від загального експорту, а частка внутрішнього імпорту - 35% від загального імпорту, то у 2005р. вони досягли 66,7% і 63,8% відповідно. [14] За рахунок збільшення взаємної торгівлі країни Західної Європи у меншій мірі, ніж інші країни світу, підлягають змінам кон'юнктури світового ринку.

Розділ 3. Інтеграція України в сучасну європейську економічну систему

3.1 Напрямки економічної взаємодії України та ЄС

Єдиний ринок Європейського Союзу, що формувався протягом майже 40 років, є досить складним за механізмами регулювання. Європейський Союз є одним з головних торговельних партнерів України. Угода про партнерство та співробітництво надає Україні та Європейському Союзу легший доступ на ринки один одного, без взаємної дискримінації товарів. Тобто йдеться про режим найбільшого сприяння та вільну й справедливу конкуренцію імпортованих товарів з товарами місцевого виробництва.

Основними формами економічного співробітництва України і ЄС є торгівля технічна і фінансова допомога та інвестиційна діяльність.

Європейський Союз та Україна, очікуючи приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ), уже зараз застосовують ряд принципів СОТ у взаємній торгівлі. Європейський Союз та Україна погодились взаємно надати статус найбільшого сприяння в торгівлі товарами. Це означає, що жодна зі сторін не може встановлювати на імпорт чи експорт іншої сторони вищі митні податки чи збори, ніж ті, що вона встановила для будь-якої іншої країни. Сторони також не можуть установлювати гірші умови платежів, що стосуються торгівлі, чи застосовувати більш громіздкі митні процедури, ніж ті, що застосовуються щодо інших країн.

З огляду на сказане вище, Європейський Союз вважається, фактично, єдиною країною, тобто режим безподаткової торгівлі, що його країни-члени ЄС надають одна одній, не поширюється на Україну хоча можливість включити Україну до такого режиму може бути розглянута.

Україна платитиме навіть ще нижчі податки на експорт до країн Європейського Союзу деяких товарів, на які поширюється Генералiзована схема преференцій, право на користування пільгами котрої Україна отримала в 1993 р.

Угода забороняє застосування квот (кількісних обмежень) на імпорт. Але Україна може тимчасово ввести кiлькiснi обмеження у двох випадках:

- щоб захистити галузі промисловості на початкових стадіях розвитку, тобто такі галузі, що ще не досягли рівня розвитку, достатнього для того, щоб утриматись на ринку в умовах конкуренції з імпортованими товарами;

- щоб захистити галузі, які переживають серйозні труднощі, особливо якщо ці труднощі призводять до серйозних соціальних проблем.

Є ряд умов, які Україна має виконувати, встановлюючи квоти на імпорт:

- Україна має інформувати Європейський Союз про будь-які нові квоти, до того, як вони будуть введені, та проводити щодо них консультації;

- обсяг імпорту, до якого були застосовані квоти, не має перевищу вати 15% від загального обсягу імпорту з Європейського Союзу;

- будь-які квотовi обмеження мають застосовуватися не тільки до Європейського Союзу, а й до всіх торговельних партнерів України тобто обмеження не мають бути дискримінаційними;

- після свого вступу до СОТ Україна матиме право вводити в дію винятки, передбачені СОТ.[5, 684]

Європейський Союз також може застосовувати квоти на імпорт товарів текстильної та металургійної промисловості -- двох галузей промисловості Європейського Союзу, що переживають труднощі. Положення про ці квоти містяться в окремих галузевих угодах.

На початку ХХI століття ЄС залишався найбільшим торговельним партнером України після країн СНД, на частку якого припадало 18% зовнішньоторговельного обороту країни. Водночас, Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті ЄС залишалась незначною - 0,42%. [11]

У 2006 році у зовнішній торгівлі товарами між Україною і країнами-членами ЄС спостерігалось збільшення обсягів як експорту товарів з України, так і їх імпорту з Європейського союзу. Одночасно відбувалося зростання обсягів зовнішньоторговельних послуг та прямих іноземних інвестицій.

Експорт товарів до країн ЄС склав 10869,6 млн. дол., імпорт - 15614,1 млн. дол. Порівняно з 2005р. експорт збільшився на 18,1%, імпорт - на 31,5% %. Негативне сальдо у 2006 році становило 4744,5 млн. дол., порівняно з 2005 роком - 2664,7 млн. дол.

У загальному обсязі експорту країни доля ЄС становила -28,3 %, імпорту - 34,7% (у 2004р. відповідно 29,9% і 32,3%, у 2005р. - 26,9% і 32, 9%).

Головними партнерами, як в експорті, так і в імпорті товарів залишаються Італія (відповідно 2503,4 и 1465,2 млн. дол.), Німеччина (1283,8 и 4267,6 млн. дол.), та Польща (1344,5 и 2109,1 млн. дол.).

Рис. 3.1 Зовнішня торгівля товарами України з країнами ЄС - 25, млн. дол. [13]

Обсяги імпорту товарів збільшились з усіх країн ЄС, крім Мальти. При цьому, обсяг імпорту з Німеччини збільшився на 22,1%, Польщі - на 39,5%, Угорщини на 37,4%, Чеської Республіки - на 37,9%, Італії - на 17,1%.

Вагому частку товарної структури українського експорту до країн ЄС складали чорні метали, енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки, руди, шлаки та зола, одяг текстильний, деревина та вироби з деревини, вироби з чорних металів. (Рис.3.2)

Рис. 3.2 Структура експорту українських товарів до країн ЄС - 25 [13]

Найбільші обсяги експорту чорних металів здійснювались до Італії, Польщі, Німеччини; енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки - до Італії, Німеччини, Кіпру; руд, шлаків та золи - до Словаччини, Чеської Республіки, Австрії; одягу текстильного - до Німеччини, Франції, Сполученого Королівства; деревини та виробів з деревини - до Угорщини, Польщі, Італії; виробів з чорних металів - до Іспанії, Німеччини, Італії.

Основу товарного імпорту з країн ЄС складали механічне обладнання - 18,2%, електричні машини і устаткування - 10,4%, наземні транспортні засоби, крім залізничних - 13,5%, полімерні матеріали, пластмаси - 7,2%, фармацевтична продукція - 6,1%, папір та картон - 4,4%.



Рис. 3.3 Структура імпорту товарів з країн ЄС - 25 до України [13]

Отже структура виробництва та торгівлі України є незбалансованими. Промислові товари, напівфабрикати та паливо склали приблизно 60% українського експорту до ЄС, тоді як основну частку в експорті ЄС до України (75%) складають машинне обладнання, промислові товари та продукти хімічної промисловості.

...