Розвиток міжнародної міграції робочої сили

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕИЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

1.1 СВІТОВИЙ РИНОК ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Однією з форм міжнародних економічних відносин є системи міжнародних трудових відносин, які виникають з приводу підготовки, переміщення та використання трудових ресурсів на міжнародному рівні.

Традиційно таку систему називають ринком праці, хоча для міжнародного рівня могла більше б підійти назва - міжнародний або світовий ринок праці, якщо бути ще прискіпливішим до термінології, то вірнішою назвою даної системи є “світовий ринок трудових ресурсів”.[3]

Світовий ринок трудових ресурсів - це система міжнародних відносин, які виникають з приводу постійного балансування попиту та пропозиції щодо світових трудових ресурсів разом з інфраструктурою, пов'язаною з підготовкою, переміщенням, наймом і використанням їх, на основі нерівномірності кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу. Також, можна дати таке визначення: світовий ринок трудових ресурсів - це сукупність трудових ресурсів світу, які пропонуються і купуються на міжнародній арені, інститутів, які їх готують, перевозять, використовують і відносин, які при цьому виникають.

Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно. В одних країнах відзначається недостача робочої сили, а в інших країнах населення набагато перевищує потреби в ній. Причини формування надлишкової робочої сили в окремих країнах, регіонах:

Ш демографічний бум в окремих країнах (Індія, Китай, Нігерія);

Ш науково - технічний прогрес виступає фактором створення техніки, яка потребує меншої обслуги;

Ш закриття добувних галузей внаслідок вичерпності природних ресурсів;

Ш недостатньо виважена соціальна політика окремих держав;

Ш зміни в потребах тієї чи іншої продукції, на якій спеціалізується країна.[6]

Найбільші проблеми з безробіттям виникають в густонаселених регіонах світу і в малорозвинених країнах, що часто збігається. Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і Центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Ринок робочої сили виконує такі функції:

Ш здійснює остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості;

Ш регулює попит і пропозицію робочої сили;

Ш зводить продавців робочої сили з її покупцями;

Ш забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційного - професійного рівня, одночасно знижуючи ціну робочої сили;

Ш забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівень часткової оплати праці;

Ш сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягненню ефективної занятості;

Ш прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;

Ш сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили.

Сучасний світовий ринок праці, що є складової ринку робочої сили, характеризують три основні моделі трудових відносин: європейська, англо - саксонська і китайська.[17]

Для європейської (континентальної) моделі характерний високий рівень правової захищеності працівника, жорсткі норми трудового права, орієнтовані на збереження робочих місць, регіонально - галузеве регулювання рівня оплати праці та її диференціації.

Англосаксонська модель характеризується свободою роботодавця у відносинах найму і звільнення, перевагою колективно - договірного регулювання на рівні підприємства і фірми, що сприяє динамічним змінам на ринку праці, чутливому реагуванню на потребу зміни кількості робочих місць.

Китайська модель поєднує жорстке регулювання трудових відносин у державному секторі з повною відсутністю правового регулювання у приватному секторі.

Ці моделі значною мірою відображають ситуацію, що склалася на ринках робочої сили у різних регіонах світу, а їхні відмінності обумовлюють розміри та легальність міграційних процесів.[3]

Світовий ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, переживає тенденційні зміни. Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості економічно активного населення світу, а відповідно й причини дефіциту трудових ресурсів у деяких країнах:

Ш у більшості розвинених країн існує чітка тенденція не тільку до зменшення приросту населення, а й до спаду;

Ш збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках, які можуть працювати зі складною електронною технікою, також збільшується кількість людей, потреба в професії яких відмирає;

Ш в розвинених країнах настає насиченість економіки «білими комірцями», а тому серед них також спостерігається безробіття;

Ш розвиток сфери послуг сприяє створенню додаткових місць і відповідній кваліфікації працівників;

Ш у розвинених країнах залишається все менше бажаючих виконувати важку малокваліфіковану «чорну роботу», а тому з'являються вільні місця для виконання такої роботи.[7]

Отже, оскільки існує нерівномірність розподілу трудових ресурсів на планеті, то існує процес переміщення трудових ресурсів між країнами, який називається трудовою міграцією. Міжнародна міграція робочої сили є однією з форм розвитку міжнародних економічних відносин, яка набуває великих масштабів в наш час і формує світовий ринок трудових ресурсів.

1.2 СУТНІСТЬ ТА ФОРМИ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ

Міжнародна міграція робочої сили нині охоплює весь світ: як його розвинуту частину, так і відсталу периферію. До середини 90-х років у світі налічувалось не менше як 30 млн трудящих, які працюють за межами батьківщини, більш половини з них - вихідці з країн, що розвиваються, і з країн з перехідної економікою. Міжнародна міграція робочої сили є однією з об'єктивних підстав становлення цілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграції є найнебезпечнішою для урядів як у політичному, так і в соціальному аспекті.

Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить 4 етапи.

І етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з промисловою революцією, яка здійснилася у Європі в останній третині ХVІІІ - середині ХІХ ст.

ІІ етап - охоплює період з 80-х років ХІХ ст до Першої світової війни.

ІІІ етап - період між двома світовими війнами.

VІ етап - розпочався після ІІ Світової війни і триває понині.[4]

Міграція населення - це широке поняття, яке складається з міграції населення всередині країни і міжнародної міграції населення. Міжнародна трудова міграція - це переміщення працездатного населення із одних країн в інші терміном більше ніж на один рік, пов'язане зі зміною місця проживання та роботи.

Міжнародну міграцію трудових ресурсів можна класифікувати за такими ознаками.

1.За просторовими параметрами:

а) зовнішня міграція - переміщення населення за межі своєї країни;

б) внутрішньоконтинентальна міграція - переміщення населення в межах свого континенту;

в) міжконтинентальна міграція - переміщення населення за межі континентів.[6]

Також в міграційних потоках можуть бути виділені ще такі чотири напрямки як: усередині міської місцевості, тобто між містами і селищами міського типу; усередині сільської місцевості, тобто між сільськими поселеннями; між сільськими і міськими поселеннями, причому роздільно переміщення з сіл в міста (сільсько-міський міграційний рух) і з міст в села (місько-сільський рух). Два останні напрямки звичайно називають сільсько-міською міграцією. Додамо, що внутрішньосільська міграція та міграція населення з сіл в міста по своєму соціальному змісту -- різні процеси, як і решта напрямків

2.За часовими параметрами:

а) сезонна (кочова) міграція виїзд робочої сили з однієї країни в іншу на певний період часу з поверненням на Батьківщину;

б) тимчасова (поворотна) міграція - виїзд населення із однієї країни в іншу на певний період часу, як правило, не більше одного року;

в) маятникова міграція - періодичний або часто повторюємий виїзд населення з країни, де воно постійно проживає, на роботу в іншу, як правило, сусідню країну; вона характерна для населення прикордонних районів;

г) постійна (безповоротна) міграція - виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання.

3.За характером організації міграційних потоків:

а) добровільна міграція - непримусове переміщення робочої сили;

б) примусова міграція - виселення громадян із своєї країни на основі рішення судових організацій;

в) організована міграція - переміщення населення згідно з національним законодавством;

г) нелегальна міграція - самовільне переміщення населення за межі своїх країн.

4. За професійним складом: міграція робітників; міграція спеціалістів; міграція представників гуманітарних професій

5. За якісним складом: міграція робочої сили низької кваліфікації; міграція робочої сили високої кваліфікації; міграція вчених або «відплив інтелекту».

6. За напрямками руху:

а) еміграція - переселення робочої сили за межі данної країни на постійне місце проживання; «еміграція без виїзду» - пов'язана з розширенням іноземного сектора в національній економіці. Специфіка такої еміграції полягає в тому, що спеціалісти не покидають країну для роботи за кордоном, а залишають національне господарство для роботи в іноземних філіях.[3]

б) імміграція - в'їзд іноземців у країну з метою проживання протягом визначеного терміну;

в) рееміграція - повернення емігрантів у свою країну (Вітчизну).[6]

Форми міжнародної трудової міграції постійно зазнають змін залежно від змін у міжнародному середовищі.

Таким чином ми можемо визначити провідні форми міграції робочої сили. Ними слід вважати імміграцію та еміграцію трудових ресурсів. Міжнародну міграцію можна класифікувати за різними ознаками: за просторовими параметрами;за часовими;за характером організації міграційних потоків; за професійним складом;за напрямками руху.

1.3 ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками: станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв'язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну сукупність названих чинників.[17]

Традиційно (в неокласичній теорії) основну виділяють економічну причину міжнародної трудової міграції, пов'язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

1. Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінцевому підсумку визначає напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами.

2. Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють безпосередній вплив на рівень занятості працездатного населення і, отже, на розміри відносного перенаселення (безробіття), яке є основним джерелом трудової міграції.

3. Темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції. Ця залежність полягає в тому, що порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу.

Така ж мета досягається шляхом організації виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації з метою прискорення накопичення капіталу використовують або рух робочої сили до капіталу, або переміщують свій капітал у праценадлишкові регіони.

4. Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричинені науково-технічним прогресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах.[1]

Отже, міжнародна трудова міграція -- це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопичення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної природи трудової міграції і її головна причина.

Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, але й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн з низьким рівнем життя і заробітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивною основою міграції праці.

Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чином міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ЄС цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного, психологічного, правового, сімейного порядків.

Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, у тому числі інформаційного та транспортного. Нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном сприяють збільшенню масштабів еміграції.[5]

Міжнародна трудова міграція призводить до низки різноманітних наслідків. Вони проявляються як в країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, переносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, як показує аналіз, вигод більше в країнах-імпортерах робочої сили, а в країнах-експортерах в цілому втрати перевищують вигоди. Світ в цілому виграє, оскільки свобода міграції дозволяє людям переміщуватись в країни, де вони можуть внести більший чистий дохід у світове виробництво.

Країни, що приймають робочу силу, отримують такі переваги:

а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфіковану, прискорюються темпи зростання економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість в країні їх перебування;

б)підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати ріст заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;

в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, зразу стають великими платниками податків;

г) значний дохід приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і наукових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, в США 230 членів Національної Академії Наук, 33% лауреатів Нобелівської премії -- іммігранти;

д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу.

е) іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення. В Німеччині, Франції, Швеції 10% всіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців. У Швейцарії -24%, у Люксембургу - 38%.[4]

До негативних наслідків, породжених імміграцією, відносяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо.

Зміна густоти населення і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну.

Країни-експортери робочої сили також отримують певні вигоди:

а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, -- соціального напруження в країні;

б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою технологією, організацією праці тощо;

в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів. Ці перекази включаються до статті «Приватні перекази» платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень. 3 поверненням на батьківщину мігранти привозять з собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна розглядати як подвоєну суму переказів.[4]

Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів має велике значення для країн з середнім рівнем розвитку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг -- 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів.

Це -- одна сторона наслідків міграції для країн-експортерів робочої сили. 3 іншого боку ці країни мають такі негативні наслідки експорту робочої сили:

а) скорочення податкових надходжень через зменшення числа платників податків;

б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий «відплив розумів», який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд. дол. Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:

Ш заборона еміграції;

Ш введення податку на «відплив розумів» з метою компенсувати державні капіталовкладення в емігрантів;

Ш створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну високоприбуткову галузь економіки -- експорт робочої сили, котра займається підготовкою і вербовкою працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний дохід. Так, наприклад, експортні працівники Південної Кореї відповідно до чинного законодавства зобов'язані 80% заробітку переказувати на батьківщину у твердій валюті через національні банки.[3]

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що міграцію в країнах спричиняють ряд чинників. Вони можуть носити політичний, військовий, релігійний, національний, культурний, сімейний та інший соціальний характер. Та основною причиною міграції вважають економічну причину. Міграція робочої сили веде до позитивних та негативних наслідків як в країнах - імпортерах робочої сили, так і країнах - експортерах.

Отже, однією з провідних форм міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили. В основі міграції лежать відмінності в соціальній і податковій системах країни походження і країни імміграції, а структура імміграції обумовлена кваліфікацією і походженням робочої сили. Процеси міграції робочої сили впливають як на раїну, що приймає робочу силу, так і на країну, що її експортує.

РОЗДІЛ ІІ. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

2.1 СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ РИНКУ ПРАЦІ

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На початок XXІ століття кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів становить близько 1% населення планети, що в абсолютному виразі становить майже 70 млн. чоловік.

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньокорпоративного перерозподілу робочої сили в рамках світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.[7]

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, котрі визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити: Північно- та Південно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. 3 них найбільшими центрами виступають США та Канада, котрі історично були і залишаються районами масової міграції населення і робочої сили.

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в 30 млн. чоловік. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чоловік щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греція, Іспанія, Туреччина, Польща, Угорщина та ін.) до високорозвинутих країн Західної та Північної Європи (Франція, Англія, Німеччина, Швеція тощо); з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.

У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Західної Європи з СНД та Прибалтійських держав. Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії. На Африканському континенті центри притягання -- країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чоловік.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, котрі відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, в інші, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих в менш розвинуті країни, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед «нові індустріальні країни» Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці -- Аргентина, Венесуела, Бразилія.[17]

Функціонально - організаційна структура ринку праці включає в умовах розвиненої ринкової економіки наступні елементи: принципи державної політики в області зайнятості і безробіття; систему підготовки кадрів; систему найму, контрактну систему; фонди підтримки безробітних; систему перепідготовки і перекваліфікації; біржі праці; правове регулювання зайнятості.

На ринку праці зустрічаються продавець і покупець, як при будь-якій операції купівлі - продажі. Продавці - це працівники, що пропонують свою робочу силу (здібність до праці), а покупці - це трудові колективи або окремі підприємці, які можуть самостійно вирішувати, скільки і яких працівників їм вимагається.

На ринку праці діє закон попиту і пропозиції на робочу силу, який впливає на заробітну платню. Закон попиту і пропозиції на робочу силу відображає невідповідність вільних робочих місць складу працівників, які приходять на ринок праці, по кількісних і якісних параметрах.

На ринку праці реалізується можливість:

- вільного вибору професії, галузі і місця діяльності, заохочуваного пріоритетними пропозиціями (рівень оплати праці, можливості реалізації творчих задумів і т. д.);

- найму і звільнення при дотриманні норм трудового законодавства, що захищає інтереси громадян в плані гарантій зайнятості, умов праці, його оплати;

- незалежної і разом з тим економічно заохочуваної міграції трудових ресурсів між регіонами, галузями і професіонально - кваліфікаційними групами, якій звичайно супроводить поліпшення умов життя і трудової діяльності, чому сприяє наявність високорозвинених, доступних населенню ринків високоякісного житла, споживчих товарів культурних і духовних цінностей;

- вільного руху заробітної платні і інших доходів при збереженні пріоритету кваліфікації і освіти, дотриманні встановленого законом гарантованого мінімуму зарплати, що забезпечує прожитковий мінімум, і регулюванні верхньої межі доходів через податкову систему, засновану на прогресивній шкалі.

Кінцевою метою ринку праці є, по-перше, задоволення професіонально - трудових і життєвих інтересів економічно активного населення, включаючи соціальний захист, і забезпечення народного господарства потрібними йому кадрами; по-друге, досягнення максимально повної і мінімально переривчастої зайнятості, з урахуванням потреби в частковому робочому тижні, ковзаючому графіку робочого дня і т.п.

Однією з принципових особливостей сучасного міжнародного ринку праці є значна поширеність підприємницької діяльності. Приблизно кожний десятий працюючий в США, Франції, Великобританії, кожний сьомий в Японії, кожний п'ятий в Італії є підприємцем. Майже 2/3 з них очолюють середні і дрібні підприємства, а кожний четвертий веде справи, в яких зайнято 20 і менш людей.[14]

Близько 80 % зайнятих в західних країнах в тій або іншій формі виступають власниками або співвласниками сімейної справи, дрібних, середніх і великих підприємств, володарями акцій фірм і корпорацій.[14]

Загальний рівень кваліфікації трудових ресурсів сьогодні такий, що підприємництвом успішно займаються представники практично всіх професій, причому робітники в даному відношенні тримають ступень першості.

Реальні підстави для участі в розвитку виробництва, незалежно від професійного статусу, мають особи, що отримали сучасну середню спеціальну, вищу і наукову освіту, яка у всіх своїх ланках звичайно в першу чергу направлена на виявлення і розвиток творчих здібностей учнів.

Ринок праці фінансується державою через міністерство праці по трьом самостійним напрямам - працевлаштування шукаючих роботу, навчання спеціальностям необхідної кваліфікації; професійна реабілітація і забезпечення роботою осіб, що вимагають особливої соціальної уваги (люди з обмеженою працездатністю, інваліди, іммігранти, молодь без повної шкільної освіти і спеціальності і т. д.).[11]

Рис. 2.1 Фінансування програм політики ринку праці в 2004 р.(в % до валового національного продукту)[16]

В США тільки офіційно понад 50% федерального бюджету і близько 63% бюджету штатів і округів витрачаються безпосередньо на користь населення, покриваючи витрати, пов'язані з розвитком освіти і охорони здоров'я, поліпшення житлово-побутових умов, захистом споживчих прав, фінансуванням програм ринку праці і т.д. Але найвищий відсоток спостерігається в Данії та Ірландії. Саме в цих країнах найбільше коштів виділяється на соціальні потреби населення.

Витрати на розвиток трудових ресурсів, що поступають з державного бюджету, безпосередньо від фірм, корпорацій і окремих підприємців, не оподатковуються, не мають особливих економічних, виробничих оцінок і не ставлять трудящих у зв'язку з цим в юридичну або фактичну залежність від підприємців, держави, суспільства в цілому. Ні держава, ні приватний капітал не пред'являють в якій би то ні було формі трудящим рахунки за вкладені ними в трудові ресурси засоби, не вимагають їх компенсації. Здійснюється, таким чином, свого роду безвідплатне субсидування, і що ще важливіше, фактичний розвиток і підготовка до використовування робочої сили як елемента національних продуктивних сил майбутніми покупцями її робочого часу. Ні капітал, ні держава при цьому не є ні початковими власниками трудових ресурсів, ні повними або частковими власниками створеного ними по суті товарного потенціалу ринку праці.

Масштаби і інтенсивність витрат на розвиток, і професійну підготовку трудових ресурсів безперервно наростають і визначаються рівнем поставлених перед суспільством поточних і довготривалих задач в цьому відношенні. Важливо, що застрільниками подібних програм виступають, як правило, ведучі корпорації країни.

2.2 УЧАСТЬ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСАХ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

Збільшення відвертості українського суспільства неминуче веде до все більшому залученню України до міжнародного обміну робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Однією з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межами. [17]

Причинами української міграції виступають:

1) структурна перебудова економіки, пов'язане з нею зростання безробіття; процес роздержавлення і приватизації власності, який супроводжується збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і міжрегіональним переливом, різкою диференціацією доходів і зубожінням основної маси населення;

2) нерівномірність в розміщенні продуктивних сил, істотні відмінності в соціально-економічних умовах життя в місті і селі, в різних регіонах країни;

3) різке погіршення екологічної ситуації в окремих регіонах (у Донбасі, наприклад, вона істотно не поліпшується навіть після спаду виробництва);

4) інтенсифікація міграційних процесів на національному, релігійному і т.п. грунті;

5) розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацію режиму виїзду громадян за межі країни.

На рис. 2.2 ми бачимо, що на початок 2006 року рівень безробіття в Україні складав 5,1% за розрахунками МОП. Допустимий рівень безробіття в країні складає 5,5 - 6,5 відсотків. Це означає, що за наведени даними в Україні рівень безробіття не перевищує норму. Але це офіційні дані і вони не враховують приховане безробіття. Тому можна вважати, що для нашої країни він значно вищий.



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.2 Порівняння показника рівня безробіття населення по Україні та країнах ЄС, у % [19]

Даний аналіз був проведений за методологією МОП. Він був застосований до економічно активного населення у віці 15 - 74 років. Дані надані на початок 2006 року.

Об'єктивних передумов для швидкого подолання такої ситуації в Україні немає, тому громадяни країни виїжджають за кордон у пошуках роботи і засобів виживання. І якщо раніше основним мотивом еміграції був етнічний, то останніми роками таким став економічний чинник.

Хоча, порівняно з І півріччям 2005 року у 2006 ми бачимо деякі позитивні риси у вирішенні проблеми безробіття населення:

- збільшення рівня зайнятості населення у віці 15-70 років з 56,8% до 57,9%;

- зниження рівня безробіття населення у віці 15-70 років (за методологією МОП) з 7,9% до 5,1%;

- зменшення рівня зареєстрованого безробіття населення працездатного віку з 4,8% до 4,2%;

- зростання попиту на робочу силу на 22,0%;

- зростання рівня працевлаштування незайнятого населення за допомогою державної служби зайнятості з 29,4% до 31,6%;

- зменшення кількості економічно неактивного населення працездатного віку на 2,5%;

- зростання розміру середньомісячної номінальної заробітної плати на 33,4%;

- зростання реальної заробітної плати на 22,9%;

- збільшення обсягів вивільнення працівників з причин скорочення штатів на 8,8%;

- зменшення кількості працівників, які:

- переведені з ініціативи адміністрації на скорочений графік роботи - на 28,5%;

- знаходились в адміністративних відпустках з ініціативи адміністрації - на 23,4%;

- вчасно не отримали заробітну плату - на 33,8%;

- зменшення суми боргу з виплати заробітної плати на 17,9%.[18]

На рис. 2.2 Ми бачимо ситуацію, яка склалася в Україні на І півріччя 2006 року стосовно рівня занятості населення віком 15 - 70 років.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.3 Рівень зайнятості населення віком 15-70 років у % до населення відповідної демографічної групи[18]

Слід відмітити, що кількість незайнятих громадян, які були зняті з обліку через самостійне працевлаштування та інші причини у І півріччі 2006р., порівняно з відповідним періодом 2005р., скоротилася на 31,4 тис. осіб, або на 7,0% та становила 418,8 тис. осіб. Зменшення зазначеної категорії громадян спостерігалось у більшості регіонів країни, найбільше - у м. Києві (на 31,3%), Чернівецькій (на 18,0%) та Херсонській (на 17,0%) областях. Проте у 7 регіонах було зафіксовано зростання кількості громадян, знятих з обліку з наведених причин. Зокрема значне збільшення цієї категорії відбулося у м. Севастополі (на 13,1%) та Миколаївській області (на 10,8%).

Крім того, дострокову пенсію оформлено 18,4 тис. громадян передпенсійного віку, що на 7,0% більше, ніж за відповідний період 2005р.

Через неможливість знайти підходящу роботу та низьку вартість робочої сили чимало громадян України стають учасниками трудових міграцій. Аналіз даних про обсяги офіційного працевлаштування свідчить про підвищення мобільності робочої сили, орієнтованої працювати за кордоном.

Так, за даними державної служби зайнятості, згідно інформації офіційних посередників з працевлаштування, кількість громадян України, працевлаштованих за кордоном, порівняно з І півріччям 2005р., збільшилась на 7,4% і у цьому періоді п.р складала 29,4 тис.осіб.

Основними країнами офіційного працевлаштування залишаються Кіпр, Греція, Ліберія, Сполучене Королівство. Серед країн СНД найбільш привабливою у забезпеченні роботою є Російська Федерація.

Офіційні посередники найбільш активно працевлаштовують українських громадян на закордонні підприємства, які працюють у сфері транспорту та зв'язку (87,8% від загальної кількості працевлаштованих), будівництві (3,4% ), рибному (4,2%) та сільському господарстві (1,0%).

Наразі, офіційне працевлаштування за наймом, тобто на контрактній основі, є найбільш розповсюдженою формою оформлення трудових відносин мігрантів із зарубіжними роботодавцями. У І півріччі п.р. на такій основі було працевлаштовано 99,7% громадян и тільки 0,3% громадян виконували роботу за договором підряду на виконання певного виду послуг.[18]

У зазначеному періоді майже дві третини контрактів (61,1%) були укладені на термін від 6 місяців до 1 року, а понад третина (38,2%) - до півроку. Середня їх тривалість складала 7 місяців.

Як свідчать офіційні дані за I півріччя 2006 року - 83,2% працевлаштованих громадян України за кордоном на момент виїзду ніде не працювали, в тому числі 0,7% вперше одержали роботу.

Одним із напрямів соціального захисту незайнятого населення є організація громадських робіт. На таких роботах упродовж І півріччя 2006 року працювали 238,8 тис. осіб, що на 1,6% менше, ніж за І півріччя 2005р. В основному це були особи, які мали статус безробітних (99,6%). Середня тривалість таких робіт у розрахунку на одного безробітного, залученого до їх проведення, у І півріччі 2006р. становила 12 днів, як і в І півріччі 2005р. Загалом на організацію та проведення громадських робіт у вказаному періоді було витрачено 46,9 млн.грн., що в 1,3 рази більше, ніж у відповідному періоді 2005р.[11]

Для забезпечення відповідності професійно-кваліфікаційної структури безробітних потребі у працівниках державною службою зайнятості здійснюється профорієнтація незайнятого населення та його професійне навчання (підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації). З цією метою в навчальні заклади усіх типів упродовж І півріччя 2006р. направлено 85,9 тис. безробітних проти 84,1 тис. осіб у І півріччі 2005р. , з них завершили навчання у цьому періоді 85,2 тис. осіб, що на 4,7% більше, ніж у І півріччі 2005р. Із загальної кількості незайнятих громадян майже кожний другий (58,7%) навчався з метою підвищення своєї кваліфікації, а кожний четвертий (27,0%) пройшов перепідготовку на іншу професію.[11]

З Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття видатки на виплату допомоги у зв'язку з безробіттям у І півріччі 2006р. становили 756,5 млн.грн. Середній розмір допомоги у червні 2006р. склав 220,06 грн., що дорівнює 62,9% законодавчо встановленого у цьому періоді мінімального рівня заробітної плати (350 грн.). Середньооблікова кількість безробітних, які отримували допомогу впродовж зазначеного місяця, становила 582,8 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості тих, що мали статус безробітного на 1 липня 2006р.

Особливу небезпеку представляє «відтік мізків», в більшості випадків безповоротний. Тільки фахівців вищої кваліфікації - докторів і кандидатів наук емігрувало більше 6 тис. чіл.

Головні причини масової еміграції:

- відсутність перспектив професійного зростання для багатьох здібних людей;

- економічна нестабільність в країні і невизначеність шляхів виходу з неї;

- відсутність безпеки громадян;

- велика різниця в умовах життя і, особливо, оплаті праці в Україні і країнах Заходу.

Так, за кордоном зарплата працівників в сферах освіти, охорони здоров'я, програмування, на морському транспорті вище в 15-40 разів, в будівництві, автотранспорті, сфері послуг - в 10-12 разів, в сільському господарстві і на підсобних роботах в 3-5 разів. Середньомісячні доходи мігрантів перевищують, за підрахунками, $2 млрд., що складає третину номінальних грошових доходів всього населення України за рік.

Орієнтований середній заробіток в місяць за кордоном складає: наукові і медичні працівники, педагоги - $1800, студенти - 1700, керівники підприємств і підрозділів - 1400, робочі, дрібні підприємці - 1000, безробітні - $750.

Більше 700 посередницьких структур отримали ліцензії на посередництво в працевлаштуванні за кордоном, але умови ліцензування ними постійно порушуються.

До економічних переваг України як донора європейського і світового ринку праці відносяться: зниження рівня безробіття і пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві, надії на повернення до України частини зарплати емігрантів, яку оцінюють в $25-30 млрд., а також право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн де поселилися наші емігранти.

Слід зазначити, що міграційна політика в Україні по суті відсутня, наші громадяни за кордоном не захищені. Слід враховувати, що навіть тимчасова еміграція мільйонів людей руйнує сімейні зв'язки, розхитує суспільство, дестабілізує його. Міграційна політика України повинна спиратися на міждержавні угоди з країнами - потенційними користувачами нашої робочої сили. Такі угоди, окрім правового і соціального захисту співвітчизників за кордоном, повинні передбачати відбір наших земляків, їх професійну підготовку і перепідготовку на місцях до виїзду за кордон, обумовлювати умови мешкання, можливість навчання і т.д. Важливою функцією української дипломатії повинен стати захист інтересів громадян України за кордоном. Прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 року Конституція україни вперше визначила конкретний предмет міграційного права - регулювання міграційних процесів. У пункті 10 статті 92 Конституції закріплено, що виключно законами України визначаються засади регулювання демографічних та міграційних процесів. Таким чином в нашій державі було покладено початок міграційному праву. Також Конституція закріпила в ст.26, те що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами, що і громадяни України, тим самим закріпивши право іноземців на працевлаштування в Україні, поряд з правом громадян України на вільний вибір професії та місця роботи. Наступним за ієрархією законодавчих актів є Кодекс законів про працю, в якому в статті 8 закріплено, що трудові відносини іноземних громадян, працюючих на підприємствах, в установах, організаціях регулюються законодавством сторони яка працевлаштовує, та міжнародними договорами України.[17]

Також, для поліпшення стану системи працевлаштування необхідно створити спеціалізовані біржі праці -- для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає.

Міграція - двосторонній процес. Експортуючи свою робочу силу, Україна неминуче імпортує іноземну. Застосування у виробництві зарубіжних технологій, освоєння «ноу-хау», створення спільних підприємств, їх участь в приватизації веде до напливу з-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів і інших фахівців. У Україні сьогодні більше 500 тис. нелегальних іммігрантів. Щодня через кордон України проникають до нас десятки іммігрантів, наступних до Європи транзитом, а при невдачі що осідає в різних регіонах країни і що ще більш загострюють соціальну напругу. Щорічно з України депортують 200 тис. нелегалів.

Таким чином, інтеграція України в світовий ринок праці передбачає облік тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм і особливостей, механізму її державного регулювання.

Міграція робочої сили на сучасному етапі являє собою глобальний процес. В ньому приймають участь усі країни світу. Кожна з країн являє собою як джерело імпорту так і експорту робочої сили. Розвинені країни найчастіше являють собою центри притягання трудових ресурсів, а слаборозвинені навпаки втрачають висококваліфіковані кадри. Україна також приймає участь у процесах міграції населення. Основною пичиною відтоку наших співвітчизників до інших країн - є економічна. Наші громадяни виїжджають до країн із значно вищим розвитком економіки.

РОЗДІЛ ІІІ. РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

3.1 МІЖНАРОДНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Система міждержавного регулювання міграційних процесів включає в себе: двосторонні та багатосторонні міжнародні угоди використання праці мігрантів та їх соціально - економічних прав; діяльність міжнародних економічних організацій, таких як Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ), Міжнародна організація з міграції (МОМ) та інші.

Провідна роль в регулюванні процесів міжнародної міграції належить МОП, що має статус спеціалізованої установи ООН. Вона була створена в 1919 р., згідно з Версальською мирною угодою в рамках Ліги Націй як Міжнародна комісія для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства і поліпшення умов праці.

Згідно статуту цілями МОП є досягнення загального і міцного миру «на основі соціальної справедливості» і поліпшення існуючих умов праці, що може бути досягнуте регламентацією робочого часу (включаючи встановлення максимальної тривалості робочого дня), охорони праці, безпеки і розповсюдження всіх названих норм на іммігрантів і т.п. Відмітною особливістю участі в МОП країн-членів є трибічний принцип представництва - від уряду, працедавців і профспілок.[3]

МОП здійснює діяльність по наступних напрямах:

1. Розробка конвенцій і рекомендацій про працю.

2. Надання технічної допомоги країнам Азії, Африки і Латинської Америки, що розвиваються.

3. Навчання і освіта з питань, що входять в круг діяльності МОП.

Розробка конвенцій і рекомендацій про працю -- найважливіша форма діяльності МОП. Міжнародні норми, що містяться в них, про працю охоплюють найрізноманітніші галузі трудових відносин і соціальних питань, що відносяться до працюючих-мігрантів. Серед них: захист працюючих-мігрантів; рівноправ'я громадян країни і іноземців в області соціального забезпечення; збереження має рацію працюючих-мігрантів в області соціального забезпечення по інвалідності, старості, на випадок втрати годувальника.

МОП рекомендує всім країнам, включеним в процеси міграції, координувати політику в області зайнятості, покращувати медичне і соціальне обслуговування мігрантів, боротися проти залучення підготовлених кадрів і «відтоку розумів», полегшувати добровільне повернення мігрантів на батьківщину.

Питаннями використання праці мігрантів МОП займається на всьому протязі своєї історії. Вже в Рекомендації 2 від 1919 р. всім членам організації пропонувалося розповсюдити на працюючих-іноземців дію своїх законів щодо захисту їх прав. У 1922 р. була схвалена Рекомендація-19 про надання в Міжнародне бюро праці статистичних і інших відомостей, що стосуються еміграції, імміграції, репатріації.[4]

Першим нормативним актом МОП, направленим на рішення питань міграції робочої сили, по суті, стала Конвенція 48, прийнята в 1935 р., така, що вступила в силу в 1938 р. Відповідно до цієї Конвенції встановлювалася система міжнародної співпраці по збереженню прав, витікаючих із страхування по інвалідності, старості, на випадок втрати годувальника. Права розповсюджувалися на всіх тих, що проживають на території члена організації іноземців, незалежно від громадянства. У 1949 р. була прийнята Конвенція 97 про мігрантів, положення якої зберігають свою актуальність до цих пір.

Звернемо увагу на два положення цієї Конвенції:

1) вона розповсюджується на іммігрантів, що законно перебувають на території країни;

2) у ній передбачено право мігрантів на постійне проживання в «приймаючій» країні після певного терміну роботи.

У 1955 р. МОП приймає ще один важливий документ - Рекомендацію-100 - про захист мігрантів країн, що розвиваються. Цей документ направлений на регулювання міграції на користь економічного і соціального розвитку країн, що розвиваються, обмеження небажаної для цих країн втрати трудових ресурсів.

У 1974 і 1975 рр. було прийнято два Документи про мігрантів - Конвенція-143 і Рекомендація-151, які пропонували державам-членам прийняти заходи (від адміністративних, цивільних аж до тюремного вироку) присічення нелегальної міграції і незаконного найму (до вербувальників, працедавців і ін.). Документи включали принципово нове положення про те, що якщо мігрант, що знаходиться в країні на законних підставах, втратив роботу, то він не може розглядатися, як нелегально проживаючий, і продовжує користуватися всіма правами.[17]

Норми МОП містять не тільки перелік прав мігрантів, але й обов'язки соціальних служб міграції. Соціальні служби країн перебування, крім звичних послуг, які надаються мігрантам, як громадянам своєї країни, здійснюють по відношенню до мігрантів та членів їх родин ряд соціальних функцій:

- допомога в пристосуванні до економічних, соціальних і культурних умов країни;

- допомога в отриманні інформації і консультацій від компетентних органів;

- допомога в повному використанні можливостей, що надаються в області освіти, професійної підготовки, навчання мовам, охорони здоров'я, житлових умов і т.п.;

- здійснення заходів, направлених на адаптацію мігрантів до умов життя в країні перебування і допомогу у возз'єднанні сімей;

- ознайомлення мігрантів відразу ж після прийому на роботу з інформацією на рідній (або знайомій) мові про основні елементи законодавства і правил, положення колективних договорів, що відносяться до захисту трудящих, запобігання нещасним випадкам, а також про правила і процедуру техніки безпеки, пов'язаних з характером його роботи.

Кожна країна-член МОП повинна:

- забезпечувати застосування принципу рівних можливостей мігрантів і членів їх сімей з громадянами своєї країни, вивчати скарги на недотримання цього принципу;

- у разі порушення законів підприємцями або іншими особами або організаціями, що несуть відповідальність за їх виконання, повинні застосовуватися заходи адміністративного, цивільного і кримінального покарання; міжнародний міграція робоча сила

- забезпечувати відповідність національних законів і правил міжнародним нормам з прав мігрантів;

- сприяти швидкому возз'єднанню сімей, для чого укладати дву- і багатобічні угоди;

- сприяти координації діяльності соціальних служб на своїй території з соціальними службами інших країн і нести відповідальність за роботу соціальних служб;

- проводити консультації з питань проблем мігрантів з підприємцями, соціальними службами і іншими організаціями.

Крім МОП, на міжнародному рівні також діє Міжнародна організація по міграції (МОМ), яка розробляє програми, направлені на впорядкування міграційних потоків, надання практичної допомоги в організації міграції.

МОМ - міжурядова гуманітарна організація, створена в 1951 р. Сучасне найменування Міжнародної організації з міграції отримала в 1989 р. (до 1951 р. - Тимчасовий міждержавний комітет із переміщення мігрантів з Європи, з 1952 р. до 1980г. - Міжурядовий комітет із європейської міграції (ICEM), з 1980 р. до 1989 р. - Міжнародний комітет із міграції (ICM)). Основні напрямки діяльності - забезпечення впорядкованості і планового характеру руху мігрантів, біженців, переміщених осіб в країни, що пропонують їм можливість мешкання і працевлаштування; контроль і спостереження за виникненням і організацією міграційних потоків; сприяння розповсюдженню передових технологій в країни, що розвиваються, через міграцію персоналу з індустріальних країн; допомога в поверненні на батьківщину кваліфікованих фахівців (вихідців з країн Африки і Латинської Америки), що отримали освіту в індустріальних країнах; вивчення і аналіз тенденцій міжнародної міграції. [17]

Міжнародна організація з міграції організовує семінари і надає консультаційні послуги з проблем міграції, випускає спеціалізовані видання (Review Achiv-ments. International Migration, Migration Bulletine). Членами Міжнародної організації з міграції є більше 30 держав Західної Європи, Латинської Америки, а також США, ЮАР, Ізраїль. Керівні органи (рада, Виконавчий комітет, підкомітети з бюджету і фінансам і координації транспорту) розташовуються в Женеві.

Україна підписала Угоду про співпрацю з Міжнародною організацією міграції. З підписанням цього документа підіймається на новий рівень співпраця в таких галузях як боротьба з торгівлею людьми і нелегальна міграція. Угода передбачає залучення фахівців в Україні від Міжнародної організації міграції для проведення курсів для підвищення кваліфікації консульської служби МЗС України.

Велику роботу по захисту біженців і їх репатріації проводить Управління Верховного комісара по біженцях при ООН. У багатьох міжнародних організаціях є служби, які займаються питаннями міграції.

Одним з важливих методів наднаціонального регулювання імміграції працівників є укладення міжнародних угод, які можуть бути дво- і багатобічними. Їх основна мета полягає в тому, щоб ввести кількісні обмеження в процес трудової міграції. Багатобічні угоди набули поширення в Західній Європі. Між її країнами на різних рівнях останнім часом відбуваються переговори про проведення єдиної імміграційної політики.

Інтенсивний розвиток міждержавної трудової міграції і процесів її регулювання є однією з характерних рис розвитку міжнародних економічних відносин і гостинних умов.

В світі і, особливо, в Європі імміграційне питання все міцніше зв'язує руки урядів, імміграційні «розбирання» стають відчутним чинником двосторонніх відносин, наприклад Франції і Британії.

Британія, в якій розміри нелегальної імміграції набувають загрозливих розмірів, має намір боротися за загальний для ЄС імміграційний закон. За останні два роки з 150 тисяч претендентів на статус біженців Британії вдалося видворити з країни тільки 18 тис. Не краще положення справ в Італії, що має 5 тис. миль морських меж, через які спрямовуються сотні тисяч нелегалів. У Данії скоро не залишиться місця для данців, цілі квартали міст заселяються мусульманами, і це вже не інтеграція, а окупація, як вважають данці.

Подібне положення у всіх багатих країнах, де населення відмовляється від важких робіт, віддаючи перевагу над ними проблемам іммігрантів, з якими поки справляються, але очевидно, що біла раса неминуче вимушена ділитися багатством, досягнутим за рахунок пограбування бідних країн, які «делегують» мільйони своїх представників явочним порядком. Проте проти рішення перекрити потік нелегалів виступають Франція і Швеція, антиглобалізм та інші, тобто процес цей суперечливий.

...